Князь Єремiя Вишневецький
страница №6
...Страх минув, але той пал гарячого кохання ще довго неначе обвiвав ïï вид, обвiвав усе тiло. Вона неначе заметалась якоюсь хоробою од Єремiï, i та хороба довго не давала ïй спокою, нападом нападала, неначе пропасниця.— Чи йти менi до палацу, чи не йти? — спитала Тодозя неначе випадком в тiтки Маври.
— Атож! Авжеж iди! Княгиня буде на тебе гнiватись, а вона людина дуже добра й розсудлива, ще й до того негорда. Як вона любенько розмовляла зо мною i з тобою на хрестинах! Йди, небого, та поможи в роботi, бо там в палацi мабуть зовсiм таки незугарнi до цього дiла, — сказала тiтка.
— Чогось я боюся отого палацу, неначе в йому вгнiздилась якась нечиста сила. Ще там навернуть мене на католицьку вiру та на польщизну, як навернули вже чимало двiрських панянок.
— То ти не навертайся й не слухай, що буде тобi теревенити княгиня. Нехай собi говорить, а ти ïï не слухай, — сказала Мавра.
Але Тодозю неначе якась сила тягла до палацу, ïй чогось дуже забажалось побачити князя, вловити гарячий позир чорних очей, хоч раз знов побачити його зблизька.
Чудне моє серце! i боюсь князя, i боюсь навiть стрiнутись з ним, i бажаю побачити його. Щось чудне дiється оце зо мною, — подумала Тодозя i, прибравшись гарненько та причепурившись, пiшла до палацу.
Гризельда сидiла в просторнiй свiтлицi з своïми покоïвками з роботою коло килима. Уся ïï свiтлиця була схожа на робiтню, де за роботою сидiли двiрськi панни та баби. Коло стiни стояли здоровi п'яльцi з напнутою основою для килима. В кутку одна баба мотала на ветушцi мотовилник з бiлоï вовни. Другi панни розмотували клубки вовняних ниток i червоних, i зелених, i рожевих. Зо три панни сидiли коло п'ялець i затикали килим взорцями. Частка витканого килима яснiла проти вiкон чудернацькими квiтками та мудрими перськими кучерявими взорцями. В другому покоï крутилась снiвниця. Ветушка скрипiла, качки на ветушках манячiли, аж мигали в очах. Гризельда сидiла коло вiкна i розмотувала пасма пофарбованоï вовни. В свiтлицi було чути шум, якесь легеньке шарудiння, тихий гомiн од розмови, здержливоï, несмiлоï. Одна Гризельда гомонiла голосно на усю кiмнату.
Тодозя й двi покликанi козачки увiйшли в свiтлицю й поздоровкались. В узенькi та високi готицькi вiкна з круглими маленькими шибочками, вправленими в олив'янi, нiби переплетенi рами, свiтило сонце. Жовто-гарячi промiння неначе висiли на повiтрi через усю кiмнату, обважнiлi од густого вовняного пороху. Тодозя зорила очима по робiтнi й насилу знайшла очима Гризельду на стiльцi коло вiкна. Вона поцiлувала ïï в руку.
— От i добре, що ти, серце Тодозю, оце прийшла до мене на оденки! — сказала ласкаво Гризельда. — Чогось у нас робота йде дляво, як мокре горить: моï килимницi, здається, таки не дуже зручнi та здатнi до цього дiла. Ставай, Тодозю, та помагай ткати, а ви сiдайте за гребенi та допрядайте пiвмiтка, — сказала Гризельда до двох немолодих козачок, що стояли коло порога.
— Хотiла б я, ясновельможна княгине, допомогти, але знаю добре, що й з мене буде тобi невелика помiч. Якби спiвати, або танцювати, або ïсти, то я б таки добре допомогла! Нема де правди дiти, а до роботи я не дуже то здатна та зугарна таки зроду, — жартувала Тодозя.
— Жартуй, жартуй собi на здоров'я, а до роботи ставай: ось тобi клубки вовняних ниток усякого кольору. Добирай, як знаєш, — сказала Гризельда.
Тодозя стала коло п'яльцiв i почала затикати основу. В проворноï досвiдноï козачки дiло пiшло гаразд. В горницях було тихо, тiльки було чути, як за стiною рипiла снiвниця, неначе скреготала сорока, та тихо гула ветушка в жвавих Ганниних руках. Декотрi покоïвки пряли, iншi мотали з починкiв пряжу на мотовилники.
— Чом це в вас нi спiвають, нi балакають? Менi аж чудно, бо я з своєю тiткою говорю з ранку до вечора та й не наговоримось вдвох за ввесь день, — сказала смiливо Тодозя до Гризельди.
— Хiба вже ти розважиш нас своïми веселими пiснями та розмовою, бо ти зроду весела на вдачу. I моя баба Ганна колись була весела, а тепер все або хникає, або лається. Це я покликала тебе i задля того, щоб ти i помогла нам, i трохи розвеселила мою сумну робiтню, — сказала Гризельда, котрiй i справдi припала до вподоби весела Тодозя.
— Якi вже там з мене веселощi? Од моïх веселощiв молоко кисне в глечиках, — промовила Тодозя. — Моï веселощi такi смачнi, як кислицi. Он баба Ганна вже й скривилась од ïх, як середа на п'ятницю.
Баба Ганна образилась i надула губи. Усi засмiялись.
Саме в той час князь Єремiя вернувся з муштрiв i переходив через свiтлицi. Вiн зирнув через одчиненi дверi в кiмнату i його очi впали на Тодозю. Тодозя вглядiла князя й ледве не зомлiла. В неï забило дух, руки з нитками задрижали. Вона й злякалась, i чогось зрадiла. Гострий позир чорних Єремiïних очей пройняв ïï наскрiзь, неначе меч. Випнуте Єремiïне чоло залиснiло в сутiнку свiтлицi, освiчене одлиском сонця. Довгi чорнi вуси замиготiли. Єремiя спинився на ходi й нiби придивлявся на Тодозю. Вiн впiзнав ïï. Неначе якась сила потягла його до одчинених дверей.
Тодозя стояла найближче до дверей i ввiчливо та звичайненько поклонилась князевi.
— О! весела козачка в тебе, княгине, на роботi. Впiзнаю, впiзнаю. Бачив тебе в Сенчi.
— Либонь буде тижнiв зо три, як ви, ясновельможний князю, бачили мене в Сенчi, як я з тiткою була там на хрестинах, — сказала Тодозя.
— Еге! Либонь буде тижнiв зо три, — говорив князь, стоячи в дверях, а його хижi очi так i зорили на Тодозю, неначе вiн хотiв ïï проглинути або й вбити. Не радiсть, не осмiх виявлялись в його блискучих очах, а бiльш неначе злiсть i гнiв. Вiн злостував, що Тодозя знов стривожила його душу, навернувшись йому на очi.
— В Тодозi руки звичнi до цiєï роботи; вона справиться за двох коло килима. Он, глянь, князю, скiльки вже вона наткала! — сказала Гризельда.
— Чи наткала, чи, може, й назбавляла, цього я вже не вгадаю, — обiзвалась Тодозя.
Ïï тривожнiсть одразу вгамувалась. Вона скоса зирнула на Єремiю i впiзнала в його очах ту хижiсть кохання, котра ïï недавнечко так страшно налякала в садку в Сенчi. I тi хижi зорянi та палкi очi чогось тепер припали ïй до вподоби. Тi очi тягли ïï, неначе безодня, i вона почувала, що в неï не стає сили перемогти своє серце. А Єремiя все стояв на порозi й нiби оглядав килим, але вiн дивився не на чудернацькi квiтки, що нiби розпукувались пiд Тодозиними руками, а на пишне Тодозине личко.
В кiмнатi стало тихо. Усi мовчали. Тiльки веретена журчали та десь за стiною скреготала снiвниця. Князь оступивсь од дверей якось нехотя, але йому не хотiлось йти до своєï кiмнати. Якась сила неначе руками держала його на мiсцi. Вiн почав ходити по свiтлицi, никав од кутка до кутка, як вовк, зачинений в клiтцi, i все позирав через одчиненi дверi на Тодозин вид, на ïï тонкий стан в тiсному чорному горсетi, на одлиск червоного намиста на делiкатних щоках. Єремiю брала i любов, i злiсть.
I принiс же дiдько оту красуню в мiй палац! Я вже був забувся про неï, а вона знов роздратувала мене своïми очима. Оце ж то тi стрiли купiдоновi, про котрi торочать латинськi поети! Бодай нечистий узяв отi купiдоновi стрiли! Оджеж доведеться знов вчинити заïзд на леваду й хату цiєï красунi!— подумав Єремiя i пiшов до своєï кiмнати.
Але тi проклятi купiдоновi стрiли i тут не давали йому спокою i ще гiрше надокучали серед тишi й спокою просторного палацу. Єремiя тiєï ночi спав, як не спав.
Другого дня Тодозя з сусiдами знов прийшла в палац на роботу. Єремiя ходив, як неприкаяний, i навiть забув про своє вiйсько. Вiн не втерпiв, знов зирнув через одчиненi дверi, щоб подивитись на Тодозю, i почав ходити по свiтлицi. Його брала досада й нетерплячка. Щоб вгамувати своє серце, Єремiя звелiв осiдлати коня, скочив на його й полетiв у степ оглядати своє добро, а потiм блукав по дiбровi без дiла, без думок в головi, блукав, як блукають хижi звiрi, шукаючи поживку. А пишнi очi все нiби визирали то з зеленого гiлля, то з зеленого листу, то лиснiли в блискучих росинках на квiтках i не давали йому спокою. Вiн виïхав на край крутоï гори, глянув на Засулля й знайшов очима Тодозину леваду в вербах. Бiла хатка манячiла мiж вербами, неначе бiла овечка паслася на зеленiй левадi.
Доберусь я таки до твоєï левади, лукава красуне! Хоч би довелось вбити тебе, але я таки натiшусь ще раз тобою, натiшусь твоєю красою, — подумав Єремiя, повертаючи коня додому.
Другого дня була недiля. Тодозя прийшла з церкви, пообiдала з тiткою, сiла край вiконця й задумалась. Вона згадала про палац, про княгиню Гризельду, про роботу в Гризельдинiй кiмнатi, i ïй заманулось побувати в палацi. Вона шкодувала, що тодi була недiля, що не треба було йти до княгинi на роботу. I несподiвано став перед нею князь Єремiя, неначе вона побачила його своïми очима на порозi Гризельдиноï робiтнi. Вона неначе вглядiла його чорнi кучерi, палкi очi i пригадала його гарячi уста на своïх устах. Неначе якась невiдома сила потягла ïï до палацу. Ïй заманулось побачити Єремiю, подивитись на його хоч ненароком через одчиненi дверi.
Невже це я починаю любити того страшного князя, того Єремiю, що вбивав та нiвечив козакiв, проливав рiками украïнську кров? Невже це моє серце заразилось од його гарячих уст, од палкого кохання?— думала Тодозя, поглядаючи у вiконце на високi гори, де за лiсом манячiли башти княжого замка.
Тодозя окинула очима свою невеличку хатину. Тiтка Мавра лягла одпочивати на полу i дрiмала. В хатинi було тихо. На старих образах святi неначе дивились на Тодозю усi разом з докором в очах, неначе знали про ïï грiшнi потайнi думи. А вид князiв не зникав з Тодозиних думок, неначе навратливий причепливий чоловiк, Тодозю брала нудьга, ïï тягло до палацу, неначе дiвчину на музики або на улицю. Сама думка про князiв палац неначе веселила ïï.
Пiду хоч на прогуляння до сусiд, може забудусь про палац, може весела розмова прожене з моïх думок оту сатану. Або... пiду в дiброву по опеньки, назбираю опенькiв на вечерю, — подумала Тодозя. Вона застромила за пояс пiстолет, не так од хижого звiра в дiбровi, як од Єремiïних жовнiрiв. Мiж тiєю наволоччю було чимало усяких лиходiïв i злодiïв, i душогубiв, i розбишак. Тодозя, вхопивши в руки кошик, побiгла на гору в дiброву.
Не довго блукала Тодозя по дiбровi й набрала опенькiв повний кошик вщерть. Вона верталась додому узькою, ледве протертою стежкою. Думи в неï все снувались про палац, про Гризельду. Вона йшла похнюпившись. Коли несподiвано проти неï залупотiли кiнськi копити. Тодозя пiдвела голову, зблiдла й охолола: на конi сидiв Єремiя в вишневому кунтушi, в жовтих чоботах. Кiнь летiв, як стрiла. Єремiя катав через дiброву, скiльки було в коневi сили, аж жовтi чоботи тiльки миготiли. Вглядiвши Тодозю, Єремiя раптом спинив коня. Кiнь вглядiв Тодозю, схарапудився, захрiп i став гопки. Тодозя одскочила набiк в лiщину.
— Це ти, козачко, схарапудила мого коня? — крикнув Єремiя. — А ти оце збираєш опеньки в моєму лiсi, мене не питаючись? Га? Тепер давай менi
одсипногоз твого кошика.
I Єремiя в одну мить скочив з сiдла й прив'язав коня до молоденького граба, а сам приступив до Тодозi. Тодозя од такоï несподiванки впустила кошик на землю. Опеньки розсипались по травi.
Чи битиме, чи стрiлятиме, чи цiлуватиме оцей страшний князь?— майнула в Тодозi думка.
— Чи ти пак не забулась про садок в Сенчi, про той проклятий ранок, про ту пекельну нiч, що ти менi не давала спати? — промовив Єремiя.
— Хотiла б забути, та нiяк не можу забути, — несмiливо обiзвалась Тодозя.
— Чого ти так зблiдла? Навiщо ти застромила за пояс оту рушничку? Чи ти мене боïшся, чи так мене ненавидиш? — спитав князь.
— I боюся тебе, i...
Тодозя запикнулась i не промовила далi й слова.
— Оддай менi оту рушничку, або кинь ïï оттуди в кущi! Навiщо ти носиш при собi оту зброю?
— На хижого звiра й на лихого чоловiка, — одказала Тодозя.
Вона почувала, що трохи втихомирилась, що серце знов почало кидатись в грудях рiвнiше й тихiше.
— Кинь оту зброю додолу! Вона молодицi не личить, — сказав князь вже сердито.
Єремiя не зносив суперечностi, i в душi його вже закипiло. Тодозя примiтила, що нiздрi його гострого тонкого носа злегка iздригувались, а очi одразу заблискали.
— Киньте, ясновельможний, свою шаблю в кущi, тодi й я кину свою рушничку, тодi, князю, ладна побалакати з вами.
— Ти навiжена. Я й гадки не маю тебе рубати шаблею, — сказав Єремiя i, вихопивши шаблю з пiхви, швиргонув ïï в кущi.
Тодозя вихопила рушничку з-за пояса й собi кинула ïï додолу. Єремiя приступив до Тодозi й взяв ïï за руку.
— Чого ти жахаєшся? Невже я такий страшний? — сказав Єремiя.
— Мабуть, князю, страшний, коли про вас пiшла така поголоска, коли так люде гомонять.
— А ти не дуже йми вiри людям. Я страшний тiльки для ворогiв.
— А може, князю, й для мене ви ворог, коли князь загубив мою честь i може знов має на думцi недобрий замiр, — тихо обiзвалась Тодозя.
Князь мовчав i дивився на неï, неначе ïв ïï вид гострими очима. Тодозя почувала, що тi очi чарують ïï, неначе гадючi очi чарують пташку. Але вона постерегла, що втрачає свою силу й волю од зору тих гострих очей. В дiбровi було тихо, тiльки десь в кущах безупинно свистiла омелга, неначе заiграшки перебирала мелодiï на гучнiй сопiлцi. Тодозя не зводила очей з смуглявого князя, неначе придивлялась до його й уважливо слiдкувала за кожним рухом лютого ворога, сподiваючись нападу щохвилини.
— Чого ти мовчиш та тiльки поглядаєш з-пiд лоба на мене? — спитав Єремiя.
— Доти стоятиму й мовчатиму, доки й ясновельможний стоятиме. Нам нема про що балакати: ми не рiвня, — тихо обiзвалась Тодозя. — Прощайте, князю! Час менi додому!
Не встигла Тодозя промовити цi слова, i Єремiя кинувся на неï, як вовк на ягницю, вхопив за стан, пригорнув до себе i почав цiлувати в уста, в щоки, в очi. Тодозя не спротивилась i не справдовувалась, але нi одним рухом не одповiдала на гаряче кохання.
— Чи ти мене не любиш, чи може зненавидiла мене ще в Сенчi? — спитав князь.
— Ви князь, а я безоборонна, безприхильна удова. Князю! що вийде з нашого кохання? Ви, князi, про це й гадки не маєте. Ви ясновельможний князь, а я проста козачка. Ви жонатий i не будете ж мене сватати. Вам iграшки, а менi неслава, а менi безчестя. Князевi про це байдуже, а менi не байдуже, як люде почнуть мене судити та неславити.
— Вийде тiльки те, що й вийшло; я тебе люблю i хочу натiшитись твоєю красою досхочу. Як тiльки ти будеш справдовуватись, будеш менi суперечити, я тебе порубаю отiєю шаблею, що я закинув в гущавину, чи тут, чи деiнде. Я знаю, що й ти вже мене любиш, хоч не признаєшся менi; може ти тiльки в мене правди вивiряєш.
— I правди в князя не вивiряю, бо бачу, що ви мене любите. Але я почуваю й добре тому вiдома, що ясновельможний принiс менi в оцю дiброву одне нещастя, одну муку, бо за вами, князю, слiдком тiльки течуть кривавi рiчки та плине морем пожежа. Я князя люблю i лякаюсь, i сама не вгадаю чого.
— Не лякайся мене! Будеш мене любити, будеш до мене ходити, я тебе обсиплю золотом та перлами. Не будеш до мене ходити та мене любити, я пошматую тебе, щоб твоя краса нiкому не дiсталась по вiки вiчнi, до вiку — до суду. Чуєш, Тодозю, чи тобi не позакладало вуха? Чуєш? Нi од кого, нi од чого нема й не буде менi впину на свiтi!
— Ба не скрiзь вашоï ясновельможностi воля волить. Є й ясновельможному впин, i не князева сила й воля проти його стати. Ясновельможний мусить вволити чиюсь непереможну волю! — сказала Тодозя.
— Який же це i од кого може бути для мене такий впин? — крикнув Єремiя, i його очi одразу запалились. Вiн вже спахнув гнiвом.
— Смерть, — сказала тихо Тодозя i показала пальцем на покинутий пiстолет, що валявся долi на травi.
— Твоя чи моя? — спитав Єремiя, прикусивши губи й насупивши брови так, що вони зiйшлись докупи.
— Переднiше за все певно моя, а потiм може й ваша, князю, i навiть князiвська рука не встигне мене пошматувати i пошаткувати, бо коли вже на те пiшлося, я можу й сама собi заподiяти смерть в одну мить.
Тодозя смiливо дивилась на князя, навиглядала i оком не змигнула. Єремiя вловив в тих очах козацьку завзятiсть, незгiршу за свою.
— То ти, бачу, не бiла голубка? Ти натуриста й опришкувата, й уперта, як усей ваш козацький рiд, ще й куслива, як мухи в спасiвку. А я вважав на тебе, як на голубку.
— Я не бiла голубка. Я, коли хоч, стану вовчицею, i тодi князевi буде трудно й небезпечно навiть справдовуватись та войдуватись зо мною.
— Бачу, що ти козацького запеклого кодла, але я тебе кохаю, як нiкого не кохав нiколи переднiше, чи будеш ти голубкою, чи вовчицею. Я, сказати по правдi, голубок не люблю; я передвважаю голубкам гарних вовчиць. Такий вже я на вдачу зроду! — сказав Єремiя i пригорнув до своïх мiцних персiв Тодозю.
Тодозя i сама незчулась, як обняла Єремiю i мiцно та щiльно пригорнулась до його.
Недалечке од того мiсця, де вони стояли, валялась стара липа, зламана й повалена бурею, вже спорохнявiла й трухлява, поточена шашлями. Колода неначе пiрнула в папороть, вже подекуди пожовклу, неначе побризкану золотом. Єремiя повiв Тодозю до тiєï колоди.
— Може, князю, маєте на думцi оце покласти мою голову до цiєï колоди та й стяти по плечi? — спитала Тодозя.
— I думки такоï не мав! Сядемо та побалакаємо трохи, бо ти мене втомила своєю красою та суперечками. Я знов неначе стаю п'яний од твоïх брiв, од твоïх очей. Ти нiби напоïла мене якоюсь отрутою.
Єремiя сiв на колоду i потяг до себе за руку Тодозю. Струхлявiла та спорохнявiла колода завалилась пiд ним. З осередка спахнула порохня, неначе дим. З-пiд колоди шмигонуло двi переляканi ящiрки i пошились в папороть, а за ними виплазувала гадюка й собi пошилась слiдком за ними помiж листом. Тодозя одскочила набiк од колоди i крикнула, як несамовита.
— Не лякайся! я зачавлю закаблуком i гадюку, й ящiрок, i усяку гадину. Сiдай зо мною поруч оттут на товстому стовбурi на краєчку. Тут ми не завалимось.
— Поганий знак, князю, оцi ящiрки та гадюки! Недобрий знак задля нашого грiшного кохання. Погана прикмета: вона вiщує лихо!
Єремiя посадив коло себе Тодозю й обняв ïï за стан.
— А бач, ти полохливiша за мене! — сказав Єремiя й осмiхнувся. — От я не злякавсь гадюк.
З-пiд чорних кудлатих вусiв блиснули мiцнi бiлi рiвнi, неначе пiдрiзанi, зуби. Тодозя вперше побачила його осмiх, i той веселий радiсний знак кохання силомiць потяг ïï всю душу до смуглявого й завзятого Єремiï.
Довго вони сидiли та милувались в дiбровi. Коня брала нетерплячка. Вiн пирхкав, бив копитами землю, неначе натякав князевi, що вiн занадто вже загаявся в дiбровi. А Єремiя все милувався Тодозею, неначе грався цяцькою, не випускав ïï з рук.
— Час, князю, додому. Вже затого й вечiр буде. Моя тiтка лягла по обiдi одпочивати i певно вже давно прокинулась та шукає мене по всiх усюдах.
— Гляди ж менi, козачко! Як тiльки я з'явлюся в палацi на дверях в кiмнатi, де ти майструєш коло килима, то це буде знак, що я прибуду ввечерi до тебе. Тодi випроваджуй свою тiтку з хати, як знаєш, бо як тiльки твоя тiтка стане менi на дорозi, на перешкодi, то моя шабля не жартуватиме з нею. Чуєш? Коли в тебе є тяма в головi, то ти це втямиш. Як свисну я коло двору, коло хати, то виходь до мене зараз i не гайся довго. Я i княжого, але й козацького роду i люблю кохатись, як козак i по-козацьки. Я князь i простак-козак. Такий вже я зроду на вдачу.
— Чую, князю. Але лiпше було б, якби князь не топтав до мене стежки. Люде довiдаються, осудять мене. Треба менi ховатись з своïм коханням од людського ока, од людського осуду.
— Прощай, красо! — промовив князь i, скочивши на коня, свиснув i зник в дiбровi миттю, неначе вихор у степу.
Тодозя довго стояла, похиливши голову, i про опеньки забула. Думи снувались в ïï головi, наче хмари перед бурею на небi.
Це не любов моя, це лихо моє! Це якийсь ворог, i ворог лютий, причепився до моє! душi, вп'явся п'явкою в моє серце i ссе моє безжурне життя, хмарами хмарить мою веселу душу. I пiснi й жарти вже не йдуть менi на душу. Усе бачу перед собою його одного, навiть увi снi уявляється менi його смуглявий вид, привиджуються його чорнi очi, неначе вiн одiбрав у мене памороки, одiбрав серце й душу; це причепилась до мене якась причепа, якесь нещастя, — думала Тодозя, похнюпивши голову. Довго вона стояла пiд дубом i забулась i за себе, i за тiтку. В дiбровi вже почало сутенiти. Тодозя кинула ненароком очима по дiбровi й тiльки тодi запримiтила свiй кошик на травi, примiтила розкиданi опеньки. Вона опам'яталась, позбирала опеньки в кошик i вернулась додому смутна та задумана.
Другого дня вранцi вона побiгла на роботу до палацу, стала коло роботи i не зводила очей з одчинених дверей... Єремiя вернувся додому на обiд заклопотаний та змучений на муштрах, пройшов через свiтлицю й навiть не обернувся, не глянув у дверi на Тодозю. Вiн випадком натiшився ïï красою, i в його неспокiйнiй клопотливiй головi вже й зник ïï пишний вид. Цiлий тиждень ходила Тодозя на роботу, i тiльки раз-разом Єремiя зирнув скоса на неï через дверi. Аж у суботу якось на одну хвилину заглянув вiн у кiмнату i пильно подивився на Тодозю. Вона й сама не знала, як зрозумiти той нiби випадковий недбайливий позир, але вона сподiвалась, що князь незабаром прийде до неï. Тодозя вже постерегла вередливе князiвське серце, що тiшиться жiночою красою заiграшки, на льоту i нездатне покохати щиро, навiки.
Вернувшись додому смерком, Тодозя заходилась готувати вечерю. Задзвонили на вечерню. Тiтка Мавра завертiла голову намiткою й пiшла до церкви. Надворi вже зовсiм смеркло. В печi палало полум'я й миготiло по бiлих стiнах. Каганець ледве блимав на коминi. Несподiвано надворi загавкали собаки i кинулись за двiр.
Хтось чужий йде в двiр. Це не тiтка: на тiтку собаки б не кинулись, як скаженi, — подумала Тодозя, мовчки стоячи коло печi й прислухаючись.
А собаки аж вили, неначе когось за поли хапали. Несподiвано рипнули сiнешнi дверi. Тодозя одчинила дверi в сiни. Дверi неначе побiгли самi й одчинились навстiж. Свiт од печi полився широкою хвилею в темнi сiни. Тодозя примiтила, що коло сiнешнього порога стоïть хтось смуглявий i блискає на неï очима. Довгобразий вид, тонкий гострий нiс, довгi чорнi вуси ледве мрiли, а гострi очi свiтились пiд яломком, неначе в вовка.
Тодозя не одразу впiзнала Єремiю, хоч догадувалась, що то стояв вiн. Але в той час ïй чогось здалось, що то до неï прилетiв перелесник, увiйшла нечиста сила. Вона трохи не зомлiла.
Чи князь, чи ... дух святий при хатi ... нечиста сила, — подумала Тодозя й перехрестилась, ïй чогось здавалось, що з тiєï мари посипляться iскри, пiде клубками дим по сiнях, з очей запашить полум'я.
Князь раптом переступив порiг i неначе вскочив у хату.
— Не хрестись, бо це я: мене не проженеш хрестом та своïми схизматицькими молитвами. Я углядiв тiтку Мавру на улицi, бачив, як вона пiшла до церкви, i зайшов до тебе. Доки тiтка достоïть до кiнця в заутренi, я натiшусь тобою. Оттут посидимо — поговоримо вдвох!
— Оджеж ви, князю, непомiркована людина. Тiтка може вернутись iз церкви щохвилини. Що тодi буде? Як менi дивитись ïй в вiчi? Та вона ж лепетлива i сама ж таки рознесе по сусiдах недобру славу про мене. Пiде поголоска по Лубнах. Боюсь своєï слизькоязикоï тiтки!
— А чорт ïï матерi! Нехай лепече язиком, коли довгий язик має. А менi що до того?
— Князевi може й нiчого, але я поговору боюсь. Пiдуть недобрi слихи про мене по Лубнах. Я удова, i слава про мене мiж людьми добра.
— Коли я сподобив тебе своєï ласки, то слава твоя стане ще лiпша. Од цього нiчого не втратиш, а багато дечого придбаєш, — сказав Єремiя.
Вiн сiв кiнець стола, вхопив за руку Тодозю й посадив поруч з собою. Вона й незчулась, як його гарячi уста впилися в щоку.
— Слухай, Тодозю! ти небагата. Хатина твоя вбога. Моïх скарбiв i не злiчити. В мене є багато палацiв, багато в мене по всiх усюдах здорових хат. Я дам тобi й тiтцi чималий дiм чи в Лубнах, чи в Прилуках, а ти ставай з тiткою на службу за килимниць у Гризельди. Будете майструвати, будете ткати для мого двору килими, а я вряди-годи буду заïжджати до тебе, коли моя душа забажає тебе. А коли не хочеш, дам тобi золота й срiбла, i збудуй оттут на левадi новий здоровий дiм. Тiльки люби мене i бiльш нiкого. Як тiльки я довiдаюсь про зраду, я тебе задушу, — сказав князь i при тих словах обхопив ïï за стан i справдi трохи не задушив.
— Не хочу, князю, я вашого срiбла й золота. Мого кохання не купиш золотом, бо я його не продаю. Я вашу ясновельможнiсть щиро покохала, i з мене цього доволi. Я й сама не вiдома тому, як я вас покохала.
— То й добре зробила, що покохала!
— Та й любите якось чудно, не по-козацькому! Любите, коли спахне в вас нiби якесь полум'я в серцi, а потiм раптом холонете й не дивитесь на мене. В князя серце нiби присок. Сипне серце нiби приском та й згасне. Але що з того вийде? Що буде зо мною, бiдною? А як та блискавка розiб'є моє серце, розiб'є моє життя, знiвечить мене на смерть? Ясновельможному про це байдуже, а менi не однаково, що з того вийде, — сказала Тодозя й похилила голову.
— Все це дурниця! Ти верзеш нiсенiтницю. Iнша мала б за честь, за велику славу мою любов, а ти показуєш якiсь вереди: що буде... що вийде з того... Переходь менi зараз в той дiм за палацом, де колись жив мiй економ, i ставай з тiткою до роботи коло килимiв. Чи чуєш? Ви будете на службi в княгинi. Так усi й знатимуть.
— Ой не перейду я туди нiзащо в свiтi, та ще з тiткою. Тiтка, здається, не з такiвських, щоб в цьому менi сприяти. Про це нема чого й говорити.
— Як нема чого говорити? — сказав Єремiя й вже спахнув. — Як нема чого балакати, коли така моя воля? Зараз менi перебирайся з цiєï халупи! — крикнув Єремiя й схопився з лави.
— Не кричiть, князю, бо я князевi не панщанна людина, навiть не наймичка. Я — вольна козачка, — промовила стиха Тодозя.
— Яка там вольна козачка! Схочу, зараз звелю зруйнувати оцю твою хатку, заберу твою леваду, твою оселю, заорю й засiю гречкою, i слiд ïï замету, як помелом. Перебирайся зараз!
— Нi, не переберусь. I не говорiть менi, княже, про це! Хочете мене любити, любiть мене й ходiть до мене, бо я князя вже й сама не знаю, коли й як полюбила. А оповiстити себе вселюдно вашою полюбовницею я не хочу. Вбийте мене оттутечки на мiсцi, а я з своєï хати не пiду!
— Не дратуй мене, навiжена, бо я й сам знавiснiв од кохання!
В Тодозi очi запалились, аж стали злi. Вона пiдняла голос i смiливо дивилась князевi в вiчi. Єремiя стояв серед хати лютий, як сатана. Тонкi нiздрi трусились.
Але несподiвано загавкали собаки i кинулись за двiр. Єремiя притих, насторочив вуха i став прислухатись.
— Тiтка Мавра вертається з церкви, — промовив Єремiя.
— Нi, це не тiтка. На тiтку собаки не гавкатимуть i не кидатимуться. Це йде хтось чужий. Тiкайте, князю! Бога ради, тiкайте! Змилосердьтесь надо мною, над моïм бiдним серцем! Тiкайте через задвiрковi дверi в сiнях на задвiрок, — говорила Тодозя, а в неï аж дух забивало.
Вона в той час сподiвалась брата й догадувалась, що то брат вертається додому, та ще й не сам. А собаки аж скавучали та все наближались до хати, неначе вели когось за поли. Єремiя вихопив шаблю i вискочив у сiни. Тодозя посвiтила йому з порога. Вiн навпомацки дiйшов до задвiркових дверей, одчинив i вискочив у садок, а далi майнув через леваду.
Незабаром сiнешнi дверi рипнули. В хату увiйшов Тодозин брат Супрун, а за ним ввiйшли два старцi.
Супрун поздоровкавсь з сестрою, i старцi сказали
добривечiрi посiдали на лавi.
— А де ж це тiтка? — спитав Супрун в сестри.
— Пiшла до церкви та досi певно в церквi, бо ще не вийшли з заутренi, — обiзвалась Тодозя й скоса поглядала на старцiв.
Старцi з лиця були зовсiм не старi. Один був високий на зрiст, довгобразий, сухорлявий та проворний. В довге сухорляве лице був нiби заткнутий гострий, горбатий та тонкий нiс. Чорнi, як терен, блискучi очi миготiли, аж бiгали, неначе живе срiбло. Густi чорнi брови понависали над самiсiнькi очi, а з-пiд ïх гострi очi зорили по хатi безперестанку, заглядали на пiч, зорили попiд полом, неначе заглядали в найменшу заскалубину. Гострий позир його очей чогось нагадав Тодозi жорстокi, гострi Єремiïнi очi. Чорне волосся вилося кучерями i було нiби присипане снiгом. Тонкий та гострий нiс зiгнувся набiк. Через цей кривий нiс його продражнили Кривоносом. Звали його Максимом. Другий старець був Лисенко, котрого перегодя козаки продражнили Вовгурою за його жорстокi норови, за його катування католикiв, полякiв та жидiв в той час, як почалося на Украïнi повстання Хмельницького. Лисенко був вже лiтнiй, але здоровий та плечистий чоловiк. Замазанi чорнi кулаки лежали на колiнах, неначе двi довбнi. Товста зчорнiла шия була нiби витесана з дубини. Здорова кругла голова неначе лежала на шиï, як макiтра, поставлена на стовпчику. Обидва вони були з лиця нiби ще й не старi люде, але волосся в обох нiби припало сивиною. На обох телiпалось на плечах якесь старе дрантя, а старi торби були почепленi на мотузках через плечi.
Тодозя оглянула швидким оком тих старцiв i тепер тiльки примiтила пiч, припiчок, примiтила горшки в печi. Тепер тiльки вона вглядiла, що окрiп клекотiв коло огню, аж у ключi вбивався, й вже давно збiгав. Патьоки вже текли по припiчку аж додолу. Тодозя кинулась вгамовувати окрiп i заходилась мiсити тiсто на галушки.
— Готуй, сестро, вечерю в бiльшому горшку, бо маємо гостей в нашiй хатi, — сказав Супрун. — Нашi гостi на сей час старцi, а не козаки, але про це борони тебе, боже, кому й словечком заïкнутись. Тодi нас Яремка впiймає й постинає нам голови. Роздягайтесь, панове молодцi, та сiдайте на покутi за столом. Ви моï любi гостi, — сказав Супрун до старцiв.
Кривонiс та Лисенко поздiймали латанi дранi свити, позгортували ïх i поклали пiд лавою вкупi з торбами. На обох були чистi новенькi жупани. Вони обтрусили чуприни та вуса, i з ïх посипалось борошно. За стiл сiли не старцi, а два здоровi козаки, котрi неначе одразу помолодшали на десять рокiв.
— От теперечки ми й помолодшали, й покращали, — весело сказав Кривонiс, розгладжуючи кучеряву чуприну, що стримiла серед пiдголеноï голови, неначе пучок чорнобривцiв.
— Може й покращали. Ще як углядить Яремчина Гризельда, то, борони боже, й закохається, — обiзвався Лисенко, витрiпуючи свою чуприну, котра була схожа на якесь пелехате кубло або гнiздо серед голови, неначе лелека, помилившись, помостив гнiздо, замiсть клунi, на самiсiнькiй Лисенковiй головi.
— Невелике щастя, хоч би й закохалась. Там така гарна, неначе на ïï мордi хто три днi смажив вишкварки, та й забув вишарувати морду пiском, — сказав Кривонiс.
— Не дуже лишень давай волю язиковi, бо як почує Яремка, то й за це посмажить нас на вишкварки, — обiзвався Лисенко.
— А на головi неначе куделя, хоч бери веретено та й пряди княгиню на починки, — жартував далi Кривонiс. — I де Яремка видрав таку куделю собi на втiху?
— Смажив вже вiн козакiв на вишкварки i, певно, має на думцi посмажити усю Украïну на сковородi, — обiзвався Супрун.
— А бодай вiн не дiждав! нi вiн, нi його дiти! — тихо промовив Кривонiс.
Тодозя, замiсивши тiсто, вийшла в сiни i пiшла в хижку за дрiбною потрiбкою для вечерi. Дверi з сiней в хату зостались непричиненi. Гостi заговорили тихiше: очевидячки, вони таïлись од Тодозi.
— Ну та й змостив же собi гнiздо Яремка отам на горi! i палац, i твердиня — все укупi! Трудно буде козакам викишкати отого шулiку з гнiзда, — загомонiв стиха Вовгура-Лисенко.
— Як заходимось добре, то й викишкаємо; рознесемо оту Яремчину халабуду по цеглинi i слiд заоремо та й засiємо кропивою та колючками, як вiн рознiс оселю Конецпольського й заорав плугами, — промовив ще тихiше Кривонiс.
— Щоб i пам'ять його щезла на вiки вiчнi на Украïнi, щоб i нащадки його не знайшли й слiду Яремчиного житла, — сказав Супрун.
— А вже я колись таки та запопаду отого бузувiра, Яремку, в своï лапи! Одгикнеться йому тодi уся козацька кров, що вiн пив пiд Лубнами та над Старицею, одгикнуться йому сльози панщанних людей. Колись таки пришпилю його списом до стiни, як гадину. Вмру, а таки помщуся над ним! Згублю з свiта отого катюгу перевертня, одступника, — гомонiв Кривонiс.
Тодозя стояла в сiнях, одхиливши дверi в хижку, i все чисто чула, що говорили братовi гостi. В неï рука неначе заклякла на клямцi. Вона й забулась, чого йшла в хижку, чого ïй треба було взяти в хижцi.
Ой, це не простi гостi зайшли до Супруна на ночiвку. Щось є в ïх на думцi, щось страшне, небезпечне для князя. Не з добрими для князя думками вони завiтали в Лубни.
— Його варто б настромити на залiзну палю на самiсiнькому вершечку башти премудрого палацу. Звiдтiля буде далеко видно: аж до Лукомля й Старицi, — обiзвався Вовгура.
— Отам гайвороння обгризло б та обцокотало б його до кiсток живцем, — сказав Кривонiс, — але й цих мук задля його ще мало. Не викупить вiн ними пролитоï украïнськоï кровi.
Це вони хотять згубити з свiта князя, — мигнула в Тодозi думка, — це вони мабуть задля того й приблукали до Лубен. I Тодозi чогось стало жалко Єремiï. В неï одразу здавило коло серця i в душi похололо. Вона вже нiби бачила очима, як Єремiю витягують на башту i настромлюють на залiзну палю, як кругом його грають гайворони та орли i клюють його живе тiло, а кров дзюрчить i ллється патьоками по баштi, по стiнах. Тодозя ледве встояла на ногах. В неï обважнiло усе тiло, заморочилась голова, i вона почувала в той час, що любить Єремiю дуже, бiльше нiж свою душу, нiж брата, що його смерть вразить ïï душу, вразить смертельними муками.
Довго стояла Тодозя й прислухалась, про що гомонiли в хатi козаки. Але незабаром вони почали реготатись та жартувати, згадували знайомих в Переяславi, заговорили про якогось гладкого смiшного пана. Тодозя втихомирилась, набрала солi в горщечок, вхопила четвертину сала й вернулась у хату. Вона поралась, рвала корж i кидала галушки в юшку, неначе володала чужими, а не своïми руками, а в неï з думки не виходив князь Ярема, котрого гостi трохи не застали в хатi.
Незабаром прийшла з церкви тiтка Мавра. Вона поздоровкалась з гiстьми, оглянула ïх швидким оком i, не розпитуючи, хто були гостi й чого вони зайшли до Лубен, пiшла в кiмнату, роздяглася i не виходила до свiтлицi;
вона догадувалась, якi то прийшли гостi, бо вже не раз бачила таких гостей на своєму вiку в Лубнах перед повстанням Остряницi та Гунi. Тодозя поставила на стiл вечерю i сама сiла на ослонi край стола. Вийшла й тiтка до вечерi. Голоднi козаки, випивши по здоровiй чарцi горiлки, накинулись на вечерю, наче вовки-сiроманцi, уплiтали страву на усi застави, аж за вухами лящало, й схламали в одну мить здоровецьку миску галушок.
Усi ïли мовчки, тiлько й чути було в хатi сьорбання та гучне плямкання голодних гостей, котрi може вже тиждень не ïли гарячоï страви.
Гостi, повечерявши всмак, не довго сидiли: подякували Супруновi та козачкам за хлiб за сiль, забрали своï дранi свити i пiшли вкупi з Супруном в клуню спати. Тiтка Мавра швидко захропла в кiмнатi. А Тодозя, помивши ложки, сiла на лавi край вiконця й довго сидiла, похиливши голову. Лампадка ледве блимала в кутку перед образами, кидаючи зеленкуватий одлиск на вишиванi рушники за образами, на задумане Тодозине чоло.
Щось буде, щось трапиться в Лубнах дуже страшне: не дурно ж Супрун навiв якихсь заздрiнних гостей iз страшними гострими очима, такими самими, як i в Єремiï. Це не спроста! Не дурно ж Супрун так довго десь волочивсь, десь блукав в Киïвщинi, в Каневi, в Черкасах.
Тим часом Супрун, Кривонiс та Вовгура, пiрнувши в сiно на засторонку в клунi, довго не спали i все балакали та раду радили. Супрун ходив на розвiдини в Черкаси, в Чигирин вкупi з Кривоносом та Вовгурою. Вони вже знали, що з весни почнеться козацьке повстання на Украïнi, знали, що запорожцi пiднiмуться на Польщу, i, вернувшись додому на Заднiпрянщину, постановили пiдмовляти потаєнцi козакiв, селян та мiщан, скупити пiдмовлених повстанцiв в загони i потiм, як тiльки розгориться вiйна з польськими панами, приставати до козацького вiйська та виганяти польських та спольщених своïх панiв i плюндрувати ïх маєтностi та оселi.
В Єремiï було вже шiсть тисяч вiйська в Лубнах, але мiж ними половина була з православних шляхтичiв та козакiв. Вовгура та Супрун задумали переманити ïх до своïх загонiв.
Кривонiс та Супрун привели з собою десяткiв зо два козакiв, котрi поперебирались за старцiв, i розiслали вже ïх по Лубенщинi та Чернiгiвщинi.
IX
Незабаром пiсля того, одного дня князь Єремiя прикатав на конi в казарми. Вiйськовi саме посiдали за обiд за довгi столи пiд казармами й уплiтали цiлого печеного вола, порiзаного на здоровi шматки, розкиданi по незастелених столах. Єремiя окинув оком столи i вглядiв мiж вiйськовими якогось старця в дранiй свитинi, з сивою чуприною та довгелецькими сизими вусами.
— А це хто такий обiдає з вами? — крикнув Єремiя з коня.
Старець вхопив дерев'янку, пiдставив пiд зведену назад ногу, вхопив в другу руку милицю i пiдставив ïï пiд пахву, потiм пiдвiвся через силу на ноги i, низько уклонившись Єремiï, промовив:
— Я старець божий, ясновельможний князю! прошу милостинi, Христа ради. Подай, ясновельможний, милостинку, з своєï ясновельможноï ласки, ради спасения своєï душi, за упокой твоïх ясновельможних родителiв...
— Тобi, старче божий, тут не мiсце. Чого ти влiз сюди мiж моïх вiйськових? Навiщо ви посадили його за стiл? — крикнув Єремiя до вiйськових.
Вiйськовi мовчали. Князь окинув оком старця, i його вразили блискучi страшнi чорнi очi та незвичайно довгий тонкий та кривий нiс з горбиком, з таким гострим кiнцем, неначе в яструба. Старець придивлявся до князя й неначе ïв його очима. В очах виявлялась така страшна ненависнiсть та злiсть, що в Єремiï ледве стало духу видержати той лютий погляд.
— Де то ти, волоцюго, скалiчив ногу? Чи не над Старицею часом? Га? — спитав князь.
— Либонь над Старицею, а може i деiнде, невтямки менi, ясновельможний! — сказав старець i низько поклонився.
— Може то моя шабля тебе черкнула по нозi?
— Може й так, ясновельможний, спасибi тобi й боговi, — обiзвався Кривонiс та все кланявся.
— Ото не лiзь в козаки! Не вставай на панiв! От i дiстав цяцьку. Тепер не пiдеш бiльше на польських панiв i десятому заказуватимеш, — сказав князь.
— Не пiду, спасибi тобi, i десятому заказуватиму i молитимусь за ясновельможних польських панiв i за вашу ясновельможнiсть, князю, що мене, дурня, навчили та напутили. Подайте, ясновельможний князю, що ваша ласка, бiдному калiцi за спасения своєï душi, за рай пресвiтлий... — тяг далi Кривонiс старечим дрижачим голосом, ще й пришамкував, зовсiм буцiм старий дiд.
— Гляди ж менi, шельмо, щоб бiльше й твоя нога не була тут, в казармах, а то я тебе зацькую собаками. Геть з двору! Випустiть на його вловчих собак, старих хортiв! — крикнув Єремiя.
Кривонiс натяг на чуприну яломок без верха, пiдбитий вiтром, в котрому була дiрка на дiрцi, i пошкандибав так швиденько з двору, що тiльки скорчена нога на милицi, закутана в ганчiрки, мелькала ззаду.
Єремiя виïхав з двору i на окопi знов углядiв здоровецького старця. Старець сидiв на окопi, неначе стримiла копиця сiна. Вглядiвши князя на конi, старець пiдмостив пiд скарлючену ногу дерев'янку, пiдвiвся, скинув щось схоже на шапку i вклонився до землi Єремiï. Один порожнiй рукав дранки телiпався на повiтрi. Сива кудлата чуприна стримiла на пiдголенiй головi, неначе кущ верболозу. То був Вовгура. Вiн сховав лiву руку пiд сорочку i зумисне метляв порожнiм драним рукавом. Князь, здивований страшною здоровецькою постаттю старця, на одну мить спинив коня.
Ну та й здоровило яке! Ото якби собi нагарбати таких велетнiв у вiйсько!— подумав Єремiя.
— Де ти,
лайдак, загубив руку? — гукнув князь.
— Над рiчкою Старицею, ясновельможний пане! Подайте милостинку убогому калiцi за спасения своєï душi, за вiчний спокiй своïх родителiв...
Але князь вже не слухав старця й покатав конем в мiсто.
Проïжджаючи коло церкви, вiн знов углядiв двох старцiв-калiк. Вони сидiли на сходах коло брами i грiлись на сонцi. Коло ворiт католицького монастиря князь знов надибав старця з покалiченою ногою.
— Ще й досi не передохла та калiч, що я покалiчив пiд Лукомлем та над Старицею, — говорив Єремiя до Гризельди, вернувшись в палац на обiд. — Сьогоднi бачив аж п'ятьох старцiв-калiк з козакiв. Один, бестiя, такий здоровецький, як вiл, а ногу волочить, неначе прибитий собака, ще й один порожнiй рукав метляється на вiтрi. Нехай ходять по селах та наганяють страху та жаху на людей, щоб не забувались про панську кару.
— Та й я бачила двох страшних старцiв, як ïздила до костьолу. Шкутильгали на милицях через греблю.
В той час в свiтлицю вступили князiвськi старости в маєтностях.
— А що ви менi скажете? — спитав Єремiя.
— Те скажемо, ясновельможний князю, що мiж хлопами щось коïться, та не вiдаємо, що таке. Хлопи вже не так послухають, а тi люде в осадах, що вже ïм минули строки вiльготи, чомусь не хотять давати податiв, несправно дають очкове, одсипне, подомне.
— О лихо ïх матерi, коли так! То забрати од ïх силою десяту частку товару, овець, бджiл та усякоï пашнi. Берiть силою! Грабуйте бестiй!
— Добре, ясновельможний князю. А ще вчора зiгнали ми людей на шарварок, пiдгачували греблю на Сулi. Багато людей не поприходило, а з тих, що поприходили, п'ятеро збунтувалось. Покидали роботу, почали нас клясти в батька — в матiр, побили пригоничiв i дали драла в лiс.
— А то що за нахаби! Хапайте ïх та закидайте в тюрми, забивайте в кайдани, а потiм лупiть батогами, скiльки мога! Я виб'ю з ïх дурних голiв той вiльний дух.
— Пригоничi таки впiймали двох здорових, вже дiйшлих парубкiв i одного господаря й скрутили ïм руки цурками, — сказав управитель.
— Постинати ïм голови зараз, на страх усiм хлопам! Кличте ката й ведiть ïх на майдан до схизматицькоï церкви. Я сам туди зараз прибуду. Зганяйте хлопiв на майдан! Пошлiть кликунiв! — кричав князь.
Через годину князь прибiг на конi. Пригiнчi привели трьох селян з скрученими назад руками. Вiйськовi шляхтичi прикотили до цвинтаря перед саму церковну браму колодку. Управителi зганяли народ, послали кликунiв по улицях, самi ïздили, викликали, але нi одна жива душа не вийшла на майдан. Тiльки з церкви вийшов священик i благав князя, щоб дав дозвiл висповiдати та запричастити людей, засуджених на смерть. Князь прогнав священика.
— Не мiшайся, попе, не в своï лика! Ти i втямку не маєш про моï справи! Iди собi до церкви та там i харамаркай молитви, хоч розпережись. Тут тобi не мiсце! — крикнув князь до священика.
Прийшов i кат з сокирою, найнятий татарин, котрого Вишневецький держав при своєму дворi на харчах. Трьом чоловiкам зв'язали руки й ноги, поклали головами на колодку, i кат в одну мить постинав ïм голови. Жовнiри позастромлювали голови на палi й повкопували палi на трьох царинах над трьома битими лубенськими шляхами на страх хлопам. Єремiя звелiв кинути три трупи на майданi, ïх незабаром опали собаки та вкрили ворони i обцокотали до кiсток ще до вечора. Багато слiз пролилося в Лубнах на тих чудернацьких диких похоронах. Минув який час, а панщаннi люде все помаленьку тiкали i десь зникали, неначе ïх земля поглинала. Самi Єремiïнi вiйськовi, мiж котрими цiла половина були козаки й православнi, почали збиратись вночi докупи i про щось шепотiли помiж собою.
Кривонiс та Лисенко-Вовгура з своïми десятьма товаришами, що попереодягались за старцiв та калiк, оселились в той час у здоровiй дiбровi над самою Сулою, в горах, в страшному бескеттi. Там понад берегами стримiли покрученi ламанi гори з глибокими крутими ярами та западинами. Яри були такi узькi та глибокi, неначе печери. Густi лiси вкривали гори й яри, неначе густе руно, в котрому навiть було трудно пролiзти людинi, а конем не можна було пропхатись нiзащо в свiтi. Тiльки звiрi вили в тих пущах та нетрах, та хлюпались бобри та видри в тихiй рiчанiй водi понад берегами. В тi пущi не заходила нiколи нi одна жива душа.
Лисенко-Вовгура й Кривонiс викопали собi там печери в глибокому яру, а ïх товаришi повикопували собi печери в iнших узеньких та довгих ярах поблизу од ïх. Усi вони поодягались в старi засмальцьованi чернечi каптани та чорнi послушницькi шапочки. Усi вони удавали з себе ченцiв, що повиходили з монастиря у лiс спасатись в скитах в самотинi.
Була недiля. Сонце пiдбилось височенько вгору. Кривонiс та Лисенко порались коло печер. Лисенко принiс вiдро води з копанки. Кривонiс затопив на припiчку, викопаному в куточку печери. Над цiєю пiччю був вставлений бовдур, виплетений з лози i обмазаний глиною. Дим йшов у вивiд i заплутувався сивими клубками в густiй лiщинi та бруслинi. В печерi по один бiк пiд стiною лежала купа сухого жовтого листу; то була Кривоносова постiль. В головах замiсть подушки лежало зв'язане дрантя, драна свита та шапка. На глинянiй стiнi лиснiв невеличкий образок. На припiчку стояв горщик та миска. Кривонiс розпалив дрова, накидав в огонь картоплi, а в миску наклав чорних житнiх сухарiв i намочив ïх у водi.
— От спечеться картопля, то й обiд наш буде готовий, — сказав Кривонiс до Лисенка, — вже й нашi товаришi заворушились i певно готують обiд: он я бачу димок над ярком, неначе який добрий козарлюга смокче люльку пiд кущем, а ондечки й другий димок в'ється над Сулою.
— Треба б мерщiй попоïсти, бо опiвднi певно зберуться нашi на раду, — обiзвався сливе нишком Лисенко, неначе боявся, щоб його розмови й кущi не почули.
— А я вже тутечки пiдмовив на повстання чимало людей: можу налiчити сотнягу або й бiльше, — сказав Кривонiс.
— Та й я вже намовив мабуть бiльше сотнi й звелiв, щоб кожний пiдмовляв до своєï купи п'ять чоловiка, — сказав Вовгура.
— А я таки встиг похазяйнувати i в Яремчиних куренях! чимало навернув до своєï справи його жовнiрiв. Нехай тепер начувається Яремка лиха од своïх таки жовнiрикiв, — сказав Кривонiс. — А це я недавно блукав попiд Прилуками: i там вже нашi прихильники поховались по дiбровах та живуть в печерах; тобто, бач, спасаються в скитах.
Опiвднi над Сулою почали вилазити з кущiв люде. То там, то там з гори в яр спускавсь i вилазив з кущiв парубок або чоловiк i наближавсь до печери; а в лузi над Сулою знов виринали з густих лiз чоловiки й прямували до печери. Люде неначе висипались з гущавини, як з драного лантуха зерно, неначе виростали з землi. Поприходили й iншi Кривоносовi товаришi з близьких балок у чернечих каптанах. Незабаром в узькому ярку стовпилося сотень зо двi здоровецьких чоловiкiв та дiдiв. Були мiж ними й велетнi та силачi, високi, плечистi, здоровi. Усi вони скупились коло печери. Декотрi витягали з-за пазухи хлiб, декотрi виймали з кишенi пляшки з горiлкою, шматки сала й оддавали на харч Кривоносовi та Вовгурi. Люде гомонiли тихо, пошепки, неначе вони були не в дiбровi, а стояли десь у церквi або зiбрались на похорон i стовпились у хатi, де лежав на лавi мрець.
— От нас вже зiбралось чимало. Час вже розпочинати Чорну Раду, — загомонiв тихо Кривонiс.
Усi люде стовпились, стали в кружок i поскидали шапки. Кривонiс став серед кружка. Усi замовкли. Тiльки було чути, як десь в кущах цвiрiнькала пташка, та десь далеко в лузi над Сулою скреготали сороки або кахкали на низинi дикi качки. Вже була пiзня осiнь. Лист в дiбровi пожовк i сипався додолу. Липи й кленки ще були вкритi жовтим золотистим листом. В дiбровi пахло пожовклим листом, неначе молодим розлитим вином. Сонце сипало золотом i на гори, неначе вшитi густими, жовтими лiсами, нiби хати новими куликами. Усi гори й яри неначе пашiли золотистим огнем, одбивали блиском жовтого листу та золотого промiння ясного сонця.
— Вже час розпочинати, — тихо загомонiли люде. — Хто опiзнився на Раду, тим ми перекажемо, що постановили на Радi.
— Люде добрi! може ви не усi тому вiдомi, задля чого я скликав вас на Чорну Раду, то я мушу вам тепер усiм вдруге оповiстити. Настане весна, i Украïна пiднiметься на Польщу. Встане Запорозька Сiч, встануть козаки. Од самого повстання Павлюка, Гунi та Остряницi та й до сього часу козакам не вiльно вибирати й настановляти собi гетьманiв. Над козаками настановили за гетьмана польського шляхтича та польських полковникiв, а цi вельможнi старшини знущаються над козаками. Козаки тепер топлять ïм груби, поганяють ïм конi, доглядають ïх хортiв. Та й цих скарбових реєстрових козакiв держать мало. Впаде козацтво — впаде наша сила, впаде й загине наша Украïна. Польща заборонила ширити козацтво на Украïнi. Обороняти границю од татарви нема кому. Вже двiчi вривал...
