Князь Єремiя Вишневецький
страница №7
...ись татари на безоборонну Украïну, бiльше тридцяти тисяч нашого народу погнали в Крим i продали на ярмарках в Цареград та в Єгипет. Хiба ви не чули, не бачили, як поганий Конецпольський обтикав тичками з козацькими головами окопи на Кодаку, на страх та ганьбу козакам?— Де вже пак не чули! Чули, чули! — тихо загув народ.
— Козацтво гине. Украïна гине. Усi нашi украïнськi значнi пани поставали перевертнями i нашими ворогами, як от i цей ваш князь Ярема Вишневецький. Невже ви хочете, щоб вас усiх посаджали на залiзнi палi та пообтикали шляхи усякi Потоцькi, Лащi, Конецпольськi та Калиновськi? Доки ми терпiтимемо!
— Не можна довше стерпiти! Не можна! Пани рiжуть нас, як худобу на м'ясо, як овечок! — загула громада. — Не стерпимо далi! Час вставати та помститись! Час оборонятись!
— Вже настав той час! Весною встане Запорожжя, але козакiв тепер мало. Самi вони нiчого не вдiють. Пiднiмайте усей народ, усей гурт. Народ повинен стати до помочi козакам. Треба збирати
загони. Загони з селян стануть до помочi запорожцям. Загонами повинна вкритись уся Украïна й Полiсся.
— Намовляйте до повстанню старого й малого! Збивайтеся в купи, в гурти, в загони i шукайте собi ватажкiв. Вставайте i рятуйте рiдний край!
Кривонiс несамохiть пiдняв голос i неначе зашипiв. Помста душила його в грудях, неначе гадина вилась коло серця. Чорнi здоровi очi заблищали, неначе сипнули огнем. Вiн став страшний.
— Чи добре втямили моï слова? — сказав Кривонiс i виступив з круга.
Ще громада стояла непорушне, неначе приголомшена громом, як несподiвано з чорноï печери вийшов старий кобзар запорожець, сивий, аж бiлий, з здоровою чуприною на головi, з довгими сивими усами. Ще в битвах з поляками за часiв Павлюка вiн запалював завзяття, загравав до оборони рiдного краю своïми струнами, своïми думами. I од того часу, як були побитi козаки, й народ знов опинився в неволi в панiв, його кобза не вгамувалась; переносила невольницькi думи од мiста до мiста, з ярмарку на ярмарок, розбуркувала приголомшений народ, будила неначе од сну i козацтво, й громади.
Максим Шкандиба причвалав слiдком за Кривоносом i в пущi та нетри князевоï дiброви.
Старий поставний та дужий кобзар виринув з-пiд землi, неначе привиддя, пiшов тихою ходою на пригорок i сiв на старому пеньку. Його сухорлявi пальцi вдарили по струнах. Зарокотали струни, неначе степовi орли стиха забуркотали. Дужий голос, зумисне здержаний, неначе загув нишком невольницьку думу. Громада поздiймала шапки, неначе ставала на молитву, i нiби замерла на мiсцi.
Тихий придавлений голос полився, неначе десь поблизу тихий потiк шумiв по камiннi. Шкандиба спiвав, як поневiрялись козаки на морi, на турецькiй каторзi, як залiзнi ланцюги перетинали козацьке тiло до кiсток, як гнучка таволга впивалась п'явками в плечi, як дзюрчала козацька кров по бiлому тiлу, по козацькому... як козаки плакали й побивались в неволi, згадуючи рiдний край, мир хрещений. А кати знущались, ще й пащекували.
Громада стояла й не ворухнулась, неначе десь в церквi. Струни рокотали, неначе плакали. I тi сльози сипались перлами на пригнобленi душi, крапали неначе на самiсiньке серце. Сум обняв дiброву. Пожовкле листя неначе ще бiльше пожовкло й з горя обсипалось i нечуйно сiдало на землю, на голови громади, на старого Шкандибу. Дiброва нiби плакала, плакав дехто з громадян. Плакав голос в Максима. Тiльки синє кришталеве небо весело лиснiло, та смiялось сонце на веселому небi, неначе воно одно споконвiку не зазнало жодного горя та мук.
Максим догравав думу i наприкiнцi заспiвав, як в недавнi тодiшнi часи гетьман Петро Сагайдачний визволив невольникiв з кримськоï неволi, як втiкав морем од татар. I вернулись невольники на волю, вернулись в край хрещений, в край веселий. Несамохiть руки дужче вдарили по струнах. Несамохiть голос пiднявся вгору, крикнув радiсно:
Слава козацька не вмре, не поляже!I той веселий дужий голос сам неначе вирвавсь з неволi, крикнув на радощах. Дужий вольний гук неначе розбуркав мертву дiброву. Дiброва крикнула, луна по балцi обiзвалась тричi десь за Сулою в горах. Стрепенувсь старий кобзар. Стрепенулась уся громада, як один чоловiк, неначе стрепенувсь вранцi свiтом степовий орел i махнув дужими крилами. Одне серце стало i в дiда Максима, i в громади.
— Не поляже наша слава! Не поляже! — загула громада.
— Нiколи не поляже, доки свiта-сонця! Добудемо волi й долi! Рятуймо рiдний край! — загомонiв старий Максим.
Посiдавши в кущах, люде подоставали харч з торбiв, декотрi повитягували з-за пазух шматки хлiба i, пополуднавши, розсипались на усi боки, розлiзлись по кущах, неначе комашня, розiйшлися тихо, неначе ïх поглинула гущавина дiброви.
— Бувай здорова, сумна дiброво! — сказав старий запорожець.
— Прощай, дiброво, i ти, рiдний краю! — сказав Кривонiс.
I вони обидва зникли в гущавинi. В дiбровi зостались самi печери...
До Єремiï почали долiтати якiсь неяснi, але страшнi слухи.
В половинi февраля 1648 року до його дiйшла чутка, що
якийськозак Хмельницький, зiбравши купу запорозьких гультяïв, розбив в степах козацький скарбовий корсунський полк, що стерiг границю од татарського нападу, а потiм став закликати до своєï купи народ i забирати його до свого вiйська. Єремiя стривожився. Звiстка була небезпечна. Це було тодi, як Богдан Хмельницький втiк з сином Тимошем на Запорожжя й вже намовив Сiч встати на Польщу. Запорожцi послухали його, виступили з Сiчi i наткнулись на реєстровий корсунський козацький полк. Цей королiвський скарбовий полк перший пристав до Хмельницького.
Звiстка так стривожила Єремiю, що вiн другого таки дня послав свого шляхтича Машкевича в Богуслав до польського гетьмана Потоцького розвiдати про ту справу. Потоцький певно й сам добре нiчого не знав i одписав Єремiï, що то був незначний випадок в степах, де побились з жовнiрами запорозькi гудьтяï та усякi заволоки та пройдисвiти.
Перед Великоднем Єремiя з Гризельдою та з сином Михайлом переïхав у Лубни, щоб там святкувати Великдень. Це вже було в мiсяцi квiтнi. Коли це до Лубен знов дiйшла чутка, що десь за Днiпром Хмельницький, забравши до спiлки татарську орду i набравши силу узброєних гультяïв та втiкачiв хлопiв, збирається напасти на польське вiйсько. Єремiя знов послав Машкевича до Днiпра на розвiдки про тi слухи. Незабаром Машкевич вернувся в Лубни i подав звiстку, що Хмельницький став вспiл з кримською ордою, переманив до себе реєстровi козацькi полки, розбив польське вiйсько при Жовтих Водах за Чигирином i вбив приводця того вiйська молодого Степана Потоцького, сина гетьмана Миколая Потоцького.
Звiстка була страшна. Єремiя постерiг, що козацтво не вбите на смерть, що воно знов оживає й набирається сили. Вiн стояв в своïй кiмнатi кiнець стола, дивився у вiкно й не бачив нi вiкна, нi синього весняного неба, нi садка, нi зеленого свiжого листу на деревах. У вухах задзвенiло, зашумiло, аж памороки забило. Єремiя постерегав своïм великим розумом, що настає якась страшна година. Неначе косою пiдтяло Єремiï ноги, i вiн несамохiть впав на широке й високе крiсло, неначе йому куля влучила в самiсiньке серце, вхопився долонею за високе чоло, закинув голову i застогнав.
Єремiя добре тямив, як козаки й хлопи страшенно ненавидять польських панiв та єзуïтiв. Вiн у думцi змiрив силу козацькоï ненависностi до панiв мiрою своєï ненависностi до козакiв та хлопiв. I ця страшна мiра злякала його й в одну мить запаморочила йому памороки. Вiн сидiв блiдий, аж жовтий, закинувши голову на крiсло, i неначе почував, нiби хтось встромив йому ножа в самiсiньке серце й помаленьку повертає його, заганяє все глибше та глибше в груди, рiже груди наскрiзь.
Гризельда заглянула в кiмнату, де сидiв Єремiя, i остовпiла, а потiм опам'яталась i страшно крикнула: ïй здалось, що Єремiя помирає.
— Що з тобою вчинилось? Ти став страшний, як смерть. Якi звiстки привiз Машкевич? Щось скоïлось страшне! — сказала Гризельда й доторкнулась рукою до Єремiïного плеча.
— Недобрi звiстки, недобрi! Якийсь Хмельницький пiдняв козакiв, став вспiл з ордою, набрав хлопiв i розбив польське вiйсько при Жовтих Водах, ще й убив молодого Потоцького, — обiзвався буцiм крiзь сон Єремiя.
— Єзус-Марiя! — крикнула Гризельда. — А ми ж тут живемо на одшибi од Польщi, в цих диких степах! Борони боже, як пiднiмуться хлопи та мiщани та ще й несподiвано наскочать з степу козаки.
— Треба тобi з сином виïжджати звiдсiль зараз, таки зараз. Тут i справдi небезпечно тобi зоставатись. Я з вiйськом виступлю за Днiпро до помочi польному гетьмановi Миколаєвi Потоцькому, — сказав Єремiя й схопився з мiсця.
— Покажу ж я себе отим Хмельницьким, що заводять колотнечу! Нехай начуваються тепер! Одгикнеться ïм i Павлюк, i Кумейки, i Тарас Трясило, i Лукомль, i Стариця. Море кровi проллю, а таки на своєму поставлю. Затоплю Украïну кров'ю, зруйную, запалю пожежею, а таки до свого дiйду. Король старий та недужий, ще й на бiду прихильний до козакiв. Я вiзьму в руки стерно й прапор i задавлю оту гадину, i вийду з битви побiдником, ще й з славою й честю! — кричав Єремiя, никаючи та крутячись по свiтлицi, як перше вражiння переляку вже минуло i свiдомiсть та природжена завзятiсть вернулись в його закатовану душу.
— А тим часом ти вкладайся в дорогу i забирай своïх вiрних двiрських, поки ще хлопи спокiйнi. Тiкай на Чернiгiв, в Мiнщину, в нашу маєтнiсть Брагин. Туди на Полiсся не зайдуть жаднi козаки. А там пересидиш, перебудеш лиху годину i виïжджай на Волинь до Вишневця. А я оце кинусь в битву. I даю тобi зарiк, мiй боже великий, що вб'ю оту гадину! знищу, спалю, пошматую, розтикаю голови шибеникiв на палях, на тичках понад шляхами од Лубен до Варшави, до самiсiнькоï Варшави! Чуєш? Даю тобi зарiк, мiй боже! — кричав несамовито Єремiя й бiгав по свiтлицi, неначе опечений звiр.
— Заспокойся, мiй милий князю! Вгамуйся, мiй друже! Не муч себе! Ще ж нi сiло, нi впало, а ти тiльки надаремно себе тривожиш та мордуєш. Боже мiй! який ти став страшний, неначе тiльки що вбив рiдного батька! — благала Гризельда.
— Я буду тричi проклятий, як не задавлю Украïни! Нема краю моєму гнiву! Нема сили знести муки серця! Мене оттут тисне коло серця, неначе гадина ссе. Усе, усе ладнi отi гицлi, отi шибеники видерти в мене з рук, i землi, i лiси, i золото й срiбло, i моï блискучi замiри, i славу й честь, усе, усе, чим марила моя душа од молодих дитячих лiт. Ой мрiï моï, мрiï золотi! Невже вас оце вiтром рознесе по цих безкрайнiх степах, а моï вороги ще й насмiються, наглузують з мене?
Користолюбна й славолюбна Єремiïна душа мучилась, неначе вiн кипiв в окропi в здоровому полум'ï. Гризельдi стало невимовне жаль Єремiï, i вона почала тихо плакати.
— Оттут в мене болить! Оттут в мене усе перевертається! — кричав нервово Єремiя i бив себе кулаком по персах так навiжено, аж сухорлявi перса гули. — Невже, мiй боже, пiде марно моя праця, моï золотi надiï? Невже пропаде моя Лубенщина! Невже вона вже й пропала навiки? I я оце бачу тiльки привиди оцього палацу, як його одлиск у дзеркалi, i тiльки оце твоя, Гризельдо, тiнь передо мною...
— I не пропала ще Лубенщина, i не пропаде. Схаменись, мiй голубе! Сядь та заспокойсь. Ти ще сам собi смерть заподiєш. Боже мiй милостивий! Горе менi, Єремiє, через твою палку неспокiйну вдачу. Ти мучиш себе, мучиш i мене.
Ввечерi прибули старости з Прилук та з Лохвицi i принесли князевi нову неприємну звiстку, що по лiсах, по дiбровах збираються якiсь гультяï, не то козаки, не то селяни, збираються цiлими юрбами та купами, якусь раду радять помiж собою, а хлопи одникують од панщини, десь ходять, десь дляються, пропускають панщаннi та згiннi днi, не йдуть на шарварки, не хотять вже послухати.
— Ми боïмось, що хлопи от-от незабаром пiднiмуться. Вже вони перечули через якихсь волоцюг, що козаки накликали татар i буцiмбито розбили польське вiйсько на Жовтих Водах, — говорили старости.
Єремiя наче почув, що в Лубенщинi вже тхне згарятиною, i звелiв лаштувати карети та пiдводи, щоб вирядити Гризельду в дорогу.
— Тiкай, Гризельдо, швидчiй в Брагин, а я заберу шiсть тисяч вiйська й поведу до Переяслава, перевезусь через Днiпро й стану до помочi Потоцькому, — сказав Єремiя, — я гадаю, що скоïться в Лубенщинi лихо. Я вже давно примiтив, що в Лубнах i кругом Лубен вештаються якiсь старцi, якiсь дуже заздрiннi торботруси калiки.
В палацi забiгали, завештались слуги, укладаючи на вози усяке князiвське добро. Гризельдинi двiрськi баби й панни католички ходили смутнi та журливi, як неприкаянi; декотрi плакали i втирали рукавами сльози. Заворушились i домiнiкани в своєму монастирi й почали лагодитись в дорогу; заворушилось усе, що було католицьке в Лубенщинi. Через кiльки день Гризельда виïхала з малим сином та з п'ятнадцятьма вiрними слугами католиками шляхом на Чернiгiв та Любеч. За нею рушили ченцi домiнiкани, рушили й усi католики, якi наïхали в Лубенщину. Єремiя одправив сторожу з Гризельдиним поïздом, вибравши найпевнiших жовнiрiв полякiв з свого двiрського вiйська. Розпрощавшись з Єремiєю, Гризельда посадила в карету сина й виïхала з двору, навiть не заплакавши: ïй не жаль було за Лубнами, де вона не встигла наловити багато схизматицьких душ i перевернути ïх на полякiв.
Як Гризельда виïздила з Лубен з своïм поïздом, лубенцi зiбрались натовпом на улицях i тiльки собi потаєнцi осмiхались.
— Оттепер Гризельда вивезла з Лубен i свою вiру, i свою мову, i своïх ченцiв. Небагато ж наловила вона рибки в Сулi: не вистачить на харч навiть на дорогу до Любеча, — смiялись мiщани та козаки помiж собою.
Єремiя послав Машкевича в Богуслав до Потоцького з листом i питався, куди йому простувати i вести своï шiсть тисяч вiйська на пiдмогу полякам. Не дiждавшись Машкевича, Єремiя повiв сам вiйсько до Переяслава, щоб не задлятись та не загаяти часу. Вiн примiг би — летiв за Днiпро. Вже вiн довiв вiйсько до Яготина i заночував там, але другого дня сюди прискакав на конi його давнiй товариш по битвах та походах Поляковський i подав звiстку, що запорозький гетьман Богдан Хмельницький п'ятнадцятого дня мiсяця мая розбив польське вiйсько коло Корсуна й забрав у полон обох польних гетьманiв: Миколая Потоцького та Калиновського, забрав усей польський обоз з усiм добром, а Потоцького татари повели в Крим в неволю. Звiстка була страшна. Єремiя остовпiв: вiн знов почутив, як холод розiйшовся по його тiлi, а волосся на головi настовбурчилось. Вiн зараз рушив з вiйськом до Переяслава, щоб перевезтись через Днiпро та стати до помочi полякам, i розiслав своïх драгунiв в Черкаси, Домонтiв, Стайки, Трахтемирiв та Iржищiв, щоб вони забрали там порони i стягли ïх в Переяслав. Але козаки вже заздалегiдь попорались i звелiли потопити усi порони, щоб Єремiï не було на чому перевезти своє вiйсько. З Переяслава принесли звiстку, що Кривонiс вже пiдняв переяславцiв, що козаки й мiщани вже пiднялись на оборону Украïни. Єремiï вже не можна було йти на Переяслав i перехопитись з вiйськом за Днiпро. Порадившись з своïми полковниками, Єремiя постановив йти за Днiпро iншим безпечним од козакiв шляхом далi iк пiвночi проз Чернiгiв на Любеч до Брагина. Вiйсько повернуло на цей шлях i дiйшло до Березанi. Тут наздогнали його шiсть козакiв, посланцiв од Богдана з листом. Богдан писав до Єремiï облесливий лист, щоб вiн не покладав собi в обиду i в гнiв того, що козаки розбили польських гетьманiв, бо тому була причина. Єремiя прочитав лист, спахнув, роз'ярився й зараз звелiв постинати голови посланцям.
Тепер Єремiя пересвiдчився, що йому не можна вдержатись в Лубнах. Пiднiмалася страшна завiрюха, i вiн вже добре знав, що не встоïть проти тiєï завiрюхи в далекому од Польщi краï, серед ворожого народу, як тiльки народ пiднiметься ввесь до останнього чоловiка.
— Треба вибиратись з Лубен зовсiм, треба вивезти з Лубен хапком, що можна вивезти. Я гадав, що справа вийде iнакше. Треба хапатись, поки тут пожежа не спахнула; опiзнимось — загинемо тут в степах, — сказав Єремiя до своïх полковникiв i звелiв вертатись до Лубен.
Похапцем вернувся Єремiя до Лубен. Вiйсько вступило в мiсто надвечiр. В Лубнах було тихо, неначе в йому люде притаïлись, навiть не дихали. Єремiя в'ïхав у свiй двiр, увiйшов у свiй палац. В дворi було порожньо. Палац став нiби пусткою. Кiльки слуг вештались по дворi; по порожнiх кiмнатах дибав старий дворецький з ключами в руках. В покоях було порожньо. Перськi килими, оксамитовi завiси не веселили очей. Покоï стояли, неначе обiдранi ворогами; Єремiя оглянув сумними очима ту пустку, пiшов нагору, обдивився розкiшну залу. З зводiв, з стiн неначе позирали на князя амури та сатири i неначе смiялись повними рожевими устами з його смутку. Єремiя одчинив дверi й вийшов на балкон. Май стояв у всiй красi. Садок, дiброва прибрались в розкiшнi майськi зеленi убори, неначе молода до вiнця. Соловейки спiвали, аж заливались, зозулi кували в дiбровi, пташки щебетали. Дiброва аж гула од спiву, од щебетання. В квiтниках цвiли квiтки. Уся краïна цвiла, як рай.
Єремiя довго стояв, оглядаючи своє добро, свiй рай, i не чув, як спiвали соловейки, як щебетали ластiвки. Небо нiби смiялось, садки й дiброва нiби пiснi спiвали, а в Єремiï в головi снувались думки сумнi та чорнi, як чорний дим над пожежею.
I все це пiде марно! I все це моє добро змете з землi якась сила. Встає iнша сила, не та, на котру я покладав надiю. Невже та сила потопче оцi квiти, знiвечить оце усе моє добро? Невже вона знесе усю мою працю, як морська бурхлива хвиля, знесе, понiвечить i знищить, i слiду й признаку од мого добра не зостанеться? Невже ж я помилився?
I Єремiя почував десь глибоко-глибоко в серцi, що усе це станеться, що його гадки можуть справдитись, що над його головою вже нависла якась страшна хвиля, шубовсне й в одну мить заллє й затопить i його, i усе його добро, i усю його працю, i його давнi мрiï й надiï.
Єремiя зiтхнув важко, кинув останнiй раз оком на садки, на дiброви, вернувся до свого покоïку i дав приказ слугам якмога швидше укладати його пожитки, складати на вози намети, хапати похапцем зброю, конi та всяке рухоме добро. Надворi стояли хури. Слуги вештались, похапцем виносили й укладали на хури усяке цiновитiше добро, неначе хапком виносились з пожежi.
Вже смерклось. В палацi стало тихо й сумно, неначе в домовинi. Дворецький принiс князевi вечерю. Князь сидiв сумний, як осiння хмара, i ïжа йому не йшла на думку. Дуже пiзньою добою погасло свiтло в Єремiïних покоях. Єремiя довго не спав. Важка туга найшла на його, а думки лiтали десь далеко; то слiдкували за Гризельдиним поïздом, то шугали над Корсунськими горами та скелями, над Россю, де Крутою Балкою текла польська кров до самоï Росi, кров, пролита побiдниками, його закатованими ворогами. Аж опiвночi Єремiя задрiмав тривожним почутким сном втомленого журбою чоловiка. I йому усе здавалось, що вiн не спить i все чує, i все знає. От вiн нiби бачить, що в його спочивальню хтось одчиняє дверi тихо, хтось безголосно входить i стає коло порога. Єремiя кинув очима на дверi i бачить, що коло порога стоять два чоловiки й один парубок, котрим вiн недавно звелiв постинати в Лубнах на майданi голови. Вiн бачить, що в ïх голови одрубанi, але держаться на в'язах i похилились на правi плечi. З страшних ран дзюрчить кров i стiкає по бiлих сорочках додолу. Чоловiки стоять на своïй кровi, неначе на червоних простелених хустках. Голови мертвi, види блiдi, але очi розплющенi, страшнi й лютi. Єремiя нiтрошки не злякався: вiн бачив страшнiшi страховища i сам вчиняв ïх. Але вiн теперечки почував, що йому стало нiяково, неначе тi захожi люде робили йому допит на судi, посхилявши набiк сливе постинатi голови. От один з мерцiв розтуляє рота. Блиснули мертвi зуби, язик заворушився й почав якось безголосно белькотати.
— Ти кат! Навiщо ти згубив нас iз свiта? Хто тобi дав право над нашим животтям, над нашою волею? Ми не будемо далi робити тобi панщини, не будемо бiльше давати тобi нашоï сили, нашого здоров'я, щоб ти гарбав собi в скринi золото й срiбло, пив дорогi вина, ставив високi палаци. Ти зробив собi рай на землi, а нас живцем закинув у пекло ще за нашоï живностi. Не послухатимемо тобi, не робитимемо панщини на вас, панiв!
— Не робитимете панщини? Ви, хлопи, смiєте так говорити менi в вiчi! — крикнув Єремiя i схопився з лiжка.
Три тiнi зникли, неначе пiшли пiд землю. Єремiя одчинив дверi у свiтлицю й оглянувся навкруги. Через усi дверi в свiтлицю виглядали страшнi голови замордованих ним людей та козакiв. Свiт тихо лився десь нiби з стелi, неначе серед стелi зiйшов ясний мiсяць. Стiни мрiли, неначе в чорному туманi. А страшнi мари та привиди все виглядали з дверей, мертвi, жовтi, з розплющеними страшними очима, з широкими ранами на шиях, з розрубаними головами, з пообтинатими руками, котрi телiпались коло плечей. Тiнi заворушились i почали виходити з усiх дверей. Вони усе наближались до Єремiï, обступали його навкруги. От ïх вже стало повно. Вони пiднiмають порубанi, покалiченi руки вгору. Руки телiпаються на повiтрi й сваряться на Єремiю.
— Не будемо робити на тебе! Пiднiмемось усi! Задушимо тебе на смерть, рознесемо твоє добро до останньоï крихти, потрощимо твiй палац на цурпалки, i каменя на каменi не зостанеться! — неначе гомонiли тiнi, не рухаючи устами.
Єремiя охолов. Вiн хотiв протовпитись через той страшний кривавий натовп, але сили в йому не стало. От вiн неначе якимсь дивом протисся до дверей i тiкає вгору по сходах. Вiн одчиняє дверi в залу. В залi ясно, неначе увесь плафон свiтиться i ллє мiсячне промiння. Серед зали стоïть срiбна домовина на довгому пiднiжку з срiбними та золотими колонками, з срiбними схiдцями. Глянув вiн — в домовинi лежить його мертва мати Раïна Вишневецька в бiлому вбраннi, жовта, як вiск, тiльки чорнi тонкi брови виразно чорнiють на мармуровому чолi. Кругом домовини стоять високi срiбнi лiхтарi з зеленими свiчками. Мати тихо пiдводиться з домовини, стає на сходах i одслоняє своï мертвi стуманiлi чорнi очi.
— Я тебе заклинала, щоб ти не оступався од Украïни, од своєï мови й вiри, а ти мене не послухав i став ворогом рiдного краю. Проклiн мiй впаде на тебе й на твiй рiд незабаром, бо ти став перевертнем i катом для Украïни. Ти пролив багато рiдноï кровi.
— I ще проллю рiки кровi, — тихо промовив Єремiя.
— I ще проллєш? Ще тобi мало! Будь же ти тричi проклятий, на вiки вiчнi! — промовила якось безголосно Раiна i пiдвела руку.
Несподiвано, неначе з помосту, висунулись залiзнi палi, а на палях стримiли козаки й хлопи. По стiнах загойдались вiшальники, нiби на шибеницях. Неначе в одну мить вирiс лiс шибениць та паль, а на ïх висiли мученики Украïни. Вищiренi зуби, страшно простягнутi кукси без пальцiв, розтуленi роти, страшнi муки, що неначе захололи на виду в передсмертельнi часи, все це було таке страшне, що Єремiя не видержав i став тiкати. Але тiкати було нiкуди. Єремiя бачить, що уся зала, усей палац сповнився тiнями. Усi вони наступали на його. Вiн почував в душi, що на його наступає якась сила, наднатуральна, непереможна, дужча за його, без кiнця дужча, що од неï не можна нi оборонитись, нi сховатись. Вiн лапнув рукою за пiхву i хотiв витягти шаблю, але в його в руках опинилося тiльки саме держално без шаблi. Держално випало з рук i розвiялось димом.
— Руйнуй ката! души його! — вчулося Єремiï, i вiн буцiм бачить, як тiнi кинулись руйнувати його пишний палац, розносили камiнь за каменем, цеглину за цеглиною, неначе птаство висмикувало колоски з копи i розносило ïх по нивах та межах. От уже не стало покрiвлi на палацi; башти щезають, неначе туманом розходяться; в стiнах свiтяться пробоï та щiлини. Єремiя вже бачить крiзь стiни битi шляхи, обтиканi палями та шибеницями, а на ïх висять мученики, козаки та панщаннi селяни. Бачить вiн, що й тi знiмаються, наче птицi, з паль та шибениць i загалом летять до палацу, неначе здоровi орли шугають через визубнi башт, та усi кидаються до його. Очi мертвi, страшнi, зуби вищiренi. Вони впиваються в його руки й плечi зубами й починають висисати з його кров, неначе упирi. Вiн почував, що вже гине. В його вже не стає духу дихати.
I Єремiя застогнав, заохав, неначе його хто душив на смерть, i прокинувся ввесь в поту i з холодом у серцi. Надворi вже розвиднювалось. У вiкно лиснiло рожеве майське небо, як рожева прозора тахля. На стiнi грав рожевий одлиск. Соловейки спiвали, птаство щебетало аж кричало. Садок був сповнений пташиним щебетанням ввесь згори донизу, до останньоï гiлочки на деревах. Єремiя опам'ятався зовсiм i прийшов до свiдомостi. Вiн почав примiчати червонуватi плями на стiнi, примiтив рожевi шибки у вiкнi, почув спiв соловейкiв.
Яка страшна нiсенiтниця верзлась менi! А палац ще цiлий. Нiхто й гадки не мав його плюндрувати. Он стiни, он стеля, он на стiнах висять дорогi шаблi, рушницi, ножi. Пху на тебе, сатано! А що, як сон мiй справдиться? А що, як хлопи збунтуються оттутечки, як я виведу своє вiйсько за Днiпро, а може ще й переднiше, ще до мого виïзду?
I Єремiя зiтхнув важко, спотання схопився з подушки i сiв на лiжку, йому було важко. Вiн почував, що на його грудях лежала нiби якась вага.
Треба тiкати i тiкати мерщiй, зараз, — подумав Єремiя i почутив, що в його серце неначе хто здавив рукою: вiн заплакав. Ця звiркувата жорстока людина була здатна плакати.
Треба укладатись, треба хапатись, щоб вихопитись з краю, бо я тут не встою i з вiйськом. Здається, я звелiв забрати похапцем усе потрiбнiше й цiновитiше; i срiблом обковану збрую, i дорогi шаблi, i повишиванi золотом та обнизанi перлами сiдла, i срiбний посуд... Але щось я неначе забувся взяти, щось наймилiше. Щось я неначе тут кидаю найлюбiше, i нiяк менi невтямки, що я кидаю, нiяк не пригадаю, що таке...
Думки його плутались мiж срiбними гнуздечками та сiдлами, обсипаними перлами, мiж шаблями та кiньми. Вiн схопився з лiжка, став проти вiкна i знов задумався, i не мiг пригадати, про що вiн забувся. Вiн одсунув засув, одщипнув защiпку коло вiкна й одчинив його. Садок та квiтник неначе дихнули пахощами в кiмнату. У вiкно неначе впурхнула сама весна з рожевими крильцями, з пахощами фiялок та троянд, весела, спiвуча, з пiснею та щебетанням. Єремiя прочумався, опам'ятавсь, протер очi й примiтив, що пiд кущами бузку та троянд стоïть якась пишна молода жiноча постать, в блакитному лiтнику, в червоних черевичках, як майська троянда. Вiн придивився й крикнув:
— Тодозя! Он що я забувся взяти! То ти? Ти не мара? — крикнув неймовiрний Єремiя, неначе не йняв вiри своïм очам.
Пiсля важкоï ночi, пiсля страшних снiв Єремiï здалося, що i тепер ще протягується якийсь сон, але вже iнший, пишний, радiсний, серед майськоï краси садка, серед рожевого квiту. Йому привиджувалось, що його рукою якась потайна сила одчинила вiкно в рай, повний квiток, повний майських пахощiв, облитий вранiшнею росою, а пiд трояндами стояв янгол, посланий од бога, щоб загасити слiд страшного сну нiчноï доби.
— Хто ти така? Чи ти Тодозя, чи то може Тодозина тiнь сновигає оттут в садку? — промовив Єремiя у вiкно, неначе сам до себе, не ймучи вiри своïм очам.
— Це я! Тодозя, — тихо обiзвалась вона з-пiд кущiв.
— А коли ти Тодозя, то не тiкай хоч тепер вiд мене! приступи до вiкна. Не бiйсь мене! — сказав Єремiя.
— Я тебе й не боюсь, i приступлю до тебе.
I Тодозя покiрливо, як овечка, приступила до вiкна й глянула Єремiï просто в вiчi.
Єремiя почутив, що на його серце, як на суху землю, неначе впала роса, а душу неначе обвiяло якимись райськими пахощами, в сто раз приємнiшими й солодшими за троянди та фiялки. Його змучена, стривожена, чорна од ненависностi душа неначе одразу пояснiшала, поздоровшала, неначе вiн тiльки що лежав недужий i в одну мить одужав, набрався сили й здоров'я. Серце зрадiло й заграло. Вже давно Єремiя не зазнавав такоï радостi, такого спокою, який тепер злинув на його несподiвано, неначе з рожевого неба, з цвiту троянд та з подиху весни.
— Не тiкай хоч тепер вiд мене! Ти влила в мою душу спокiй, — сказав Єремiя i простяг руки через вiкно, вхопив Тодозю за щоки i довго дивився в ïï темнi, але яснi очi, неначе пив з тих очей щастя i спокiй.
— Я й думки не маю тiкати од тебе, коли я сама сюди прийшла. Я перечула через людей, що ти, князю, повернувся до Лубен, що ти не сьогоднi-завтра виступиш звiдсiль i виïдеш може i навiки. Як тiльки свiнуло, я прийшла сюди, блукала кругом палацу, никала по садку, щоб глянути на тебе востаннє на моєму вiку, — сказала Тодозя.
— Чого ж востаннє? А може не востаннє?
— Ой в останнiй раз я тебе оце бачу. Вже ти не вернешся сюди в Лубенщину, — сказала Тодозя й важко зiтхнула.
Єремiя вхопив Тодозю за голову, прихилив ïï до своïх персiв i гаряче поцiлував. Вiн почував, що Тодозя може й правду каже.
— Заходиться на Украïнi велика колотнеча. Душа моя передпочуває, що ти сюди бiльше не вернешся. Я прийшла розпрощатись з тобою на вiки вiчнi, — сказала Тодозя i раптом заплакала.
— Чого ж тобi прощатись! Я тебе вiзьму з собою, ïдь слiдком за мною. Де буду я, там будеш i ти. Я не хочу прощатись з тобою.
— Ой голубе мiй сизий! Не пiду я за тобою. Ти мене любиш, коли схочеш, коли заманеться твоєму серцю кохання. Я для тебе, як обламана калина, розкидана по стежцi. Коли твоя ласка, ти нагнешся, пiднiмеш пучок i милуватимешся; коли твоя неласка, то потопчеш золотими пiдкiвками червону калину. Не поïду я за тобою слiдком. Покинь мене тутечки i забудь мене навiки.
— Я не буду тобi говорити, що тепер почуває моя душа. Не для тебе менi оповiдати, що тепер криється в моєму серцi. Але кажу тобi, що ти одна неначе ллєш лiки в мою душу. З твоïх очей неначе лине спокiй на моє серце, лине радiсть в мою душу. Ти одна моя втiха, коли мене нiщо не може втiшити. А ти хочеш, щоб я тебе тут покинув!
— Я для тебе втiха тiльки тодi, як ти на довгий час забудеш, що навiть животiю на свiтi, а потiм десь вглядиш мене, i знов прокинеться твоє бурхливе серце i запалиться вогнем. А я ж тебе теперечки люблю, i день i нiч не перестаю любити. I сподiваюсь — не дiждуся того дня, тiєï години, коли ти, як те осiннє сонце, вийдеш з чорних хмар i блиснеш на мене ласкою. А коли такi години трапляються в тебе? Нi, не поïду я з тобою. Я хочу тебе забути. Я тодi буду знов щаслива, коли i самий слiд твого виду зникне з моєï пам'ятi.
— Тодозю! ïдь зо мною! Я тебе збагачу, я тебе озолочу. Дам тобi село, запишу його на тебе й на твоïх нащадкiв. Чи то ж в мене мало сiл, мало землi?
— Я й села твого не вiзьму. Що б про мене сказали люде та козаки, якби я взяла од тебе село? Сказали б, що я продала свою красу, продала рiдний край i купила собi за тi грошi село. Та й села ти не спроможешся подарувати, бо швидко й сам не матимеш сiл, — прохопилась Тодозя й замовкла.
Єремiю неначе кольнуло ножем в серце. Проста людина неначе пiдказала йому ту гадку, що десь глибоко вже не раз ворушилась в його головi. Тодозя торкнулася об болючу Єремiïну виразку. Вiн насупив чорнi брови i спахнув.
— Звiдкiль ти знаєш, що я й сам швидко не матиму сiл?
Тодозя спустила очi додолу i промовила:
— Це твоє лихо передпочуває моя душа. Душа менi це каже.
— Скажи менi усю правду. Чуєш, Тодозю? Усю правду, як перед богом: чи не думають тутечки пiднятись моï панщаннi хлопи i пристати до козакiв, до якогось гультяя Богдана Хмельницького?
— Нiчого я про це не знаю. Та менi нiхто цього б i не сказав. Я не козак, i не пiду ж я з списом та рушницею до вiйська. I не питай, ясновельможний, про це, бо я нiчого не знаю.
Єремiя скоса зиркав на Тодозю й довго крутив довгого вуса. Йому хотiлось випитати i вивiрити правди в Тодозi.
— Ти мене не любиш, то й не кажеш. Якби мене любила, усю б правду менi сказала, — промовив хитро Єремiя.
— I люблю тебе теперечки, мiй голубе сизий, як свою душу, i прийшла до тебе, щоб глянути на тебе востаннє, а цього не скажу, бо нiчогiсiнько не знаю. Та хоч би я й знала, то про це тобi не сказала б, — тихо промовила Тодозя, дивлячись додолу, на кiнчики червоних черевикiв.
— А все-таки я тебе тут не покину, силою тебе вiзьму й вивезу звiдсiль, бо ти для мене, неначе дорога шабля. Без шаблi та без тебе я не обiйдуся.
— Силою, князю, не вiзьмеш мене. Про це й не говори, бо й сам добре тому вiдомий. Я тiльки думками лiтатиму за тобою по твоïх слiдочках. Ото моє усе щастя теперечки. Така вже доля безталанних козачок.
— Вчора прибув сюди з Сенчi пан Суфщинський з жiнкою та з дiтьми. Панок боязкий, а його жiнка ще полохливiша: бояться обоє тут зоставатись. Вiн виïде слiдком за мною та за вiйськом, ïдь з ними до Брагина. Дам тобi я на дорогу i на прожиття усякого добра. Я повернуся туди до княгинi, як поб'ю козакiв, повернуся й до тебе.
— I вже, князю! Чого менi, сиротинi, забиватись в далекий чужий край? Битви пiдуть за битвами. Ти кинешся в битву, i може й твоя голова скотиться додолу. Прощай, князю! Прощай, серце, востаннє! Я тебе вже бiльше не побачу.
Тодозин голос затремтiв. Сльози полились з очей. Тодозя впала головою на Єремiïне плече й заридала. Сльози лились рiчкою й душили Тодозю, неначе заливали ïï перса розтопленим залiзом. Князь обняв ïï за голову i схилив свою голову.
— Вже я виплакала усi сльози. Вже заiржали конi в станях. Люде незабаром повстають. Боюсь, щоб мене часом хто не вглядiв тут в садку. Зирне сонце на землю з-за дiброви, i люде вглядять мене оттут, i пропаде навiки моя добра слава. Прощай навiки! — сказала Тодозя й в одну мить одхилила голову, прожогом кинулась в квiтник i побiгла стежкою з садка. Тiльки порушенi кущi троянди та бузку загойдались, затрiпались, i з ïх посипалась густа роса на пiвонiю та тюльпани. Тодозя зникла, i слiд ïï щез. Єремiя стояв i тiльки позирав за нею слiдком, доки вона неначе потонула в зелених кущах та пишних квiтках.
Не встигла Тодозя прибiгти додому, як за двором застукотiв вiзок, i в Тодозину хату увiйшов управитель Суфщинський з своєю жiнкою Марисею. Єремiя послав ïх вмовити Тодозю й вивезти ïï з собою в Брагин. Вiн сподiвався, що Марися, як жiнка, краще за його зумiє пiдiйти з хитрощами та лестощами, пiдластитись до Тодозi й по-жiноцьки намовити ïï виïхати до Брагина, а потiм на Волинь до Вишневця. Тодозя вглядiла панкiв i одразу постерегла, чого вони приïхали такоï ранньоï доби. Тiтка Мавра заходилась готувати снiданок. Тодозя попросила пана Суфщинського i його жiнку сiдати.
— От i нам довелось покидати Лубенщину, — почав говорити куценький та кругленький Суфщинський, — небезпечно нам тутечки зоставатись. Хлопи збунтуються, як тiльки князь виïде й виведе вiйсько. Не буде кому нас обороняти. Вони запогублять нас.
— От i шкода, що виïжджають моï давнi знайомi. Менi буде жаль за вами, — сказала Тодозя.
— Ïдьмо вкупi з нами, Тодозю, то й не доведеться тобi жалкувати за нами, — почала Марися. — Князь надарує тобi села. Будеш жити, як у бога за дверми.
Тодозя догадалась, що Суфщинська знає все про неï, що Єремiя ïï кохає.
— Ми, Тодозю, знаємо усе про тебе, — почав Суфщинський. — Серця не потаïш од людей, як не ховайся з ним! ïдь з нами до Брагина. Князь дає на дорогу грошi, дає й на твоє прожиття, запише тобi село, не до живоття, а навiки тобi й твоïм нащадкам.
— Не хочу я нi села, нi грошей i не поïду з вами нi за якi грошi, — смутно обiзвалась Тодозя i одразу заплакала.
— Та ïдь бо, Тодозю! Ото дурна! — сказала тiтка Мавра. — Якби менi князь давав село, я б загарбала його обома руками. Будеш панiєю на усю губу, будеш жити в добрi, одягатись в оксамитовi кунтушi та шовковi намiтки.
— Ïдь — i не думай, i не гайся, i не змагайся. На тебе впало неначе з неба таке щастя, впав такий талан, про який тобi не снилось i не привиджувалось, — почала панi Марися. — Що з того, що князь католик i став поляком?
Ляхiв гудьмо, а з ляхами будьмо, кажуть в приказцi. I я ж колись була шляхтянка благочестивоï вiри, а як вийшла за свого Казимiра, то й пристала на католицьку вiру та й живу ж якось на свiтi за своïм чоловiком. Так зроби й ти.
Марися була православна сiрячкова шляхтянка родом з Волинi. Вийшовши замiж за поляка, панка Суфщинського, вона почала ходити з своïм Казимiром до костьолу, як овечка за бараном, i незабаром з Марусi стала Марисею. Вона думала, що й Тодозя з великою охотою пiде слiдком за нею i вчинить так само.
— Нi, я цього не зроблю. Я не здатна таке вчинити. Не хочу я нi царства, нi панства! Не хочу я, щоб менi хто докоряв, що я пошилась в перевертнi за багатi князiвськi подарунки, — сказала Тодозя.
— Та ïдь, дурна! Будеш ïздити в колясi на баских конях, не ïстимеш печеноï картоплi, як у себе вдома. Та й мене згодом перекличеш до себе. I менi може колись справиш шовкову плахту, та може й мене посватає якийсь волинський прудиус. Бог посилає тобi такий талан, а ти ще й комизишся й кирпу дереш.
— Ïдь, серце Тодозю, бо й тебе не мине лихо. Скажу тобi усю щиру правду: про твою любов вже знають в Лубнах козаки, знають i хлопи. Тебе вже усi тутечки звуть ляхiвкою та дражнять католичкою, хоч ти й не католичка. Борони боже нещастя, тебе вб'ють оттут твоï ж сусiди, як кинуться на ляхiв-панiв. Ми оце тiкаємо од наглоï смертi. Тiкай i ти, серце, та ще й швидко! — сказала панi Марися.
Тодозя втерла сльози i вважливе слухала.
— Тiкай, Тодозю, — обiзвався пан Суфщинський. — Загинеш оттут вкупi з шляхтою нi за цапову душу. На тебе не подивляться, що ти козачка. Князя ненавидять украïнцi вже давно. На тебе впала його ласка — i ти безперечно загинеш тiльки за те, що вiн тебе любив. Тiкай з нами. Перебудеш лиху колотнечу — знов вернешся до господи. А тепер тебе не помилують i не пожалiють.
Полохлива тiтка Мавра витрiщала очi од переляку на Тодозю. Тодозя прислухалась.
— Ти, Тодозю, i втямку не маєш, що тут в Лубнах може скоïтись. Тiкаймо заздалегiдь! Нащо тобi надаремно, з доброго дива накладати головою? — сказав пан Казимiр.
Тодозя заламала руки i застогнала. Сльози ïï одразу висохли.
— Боже мiй милий! Чим я прогнiвила тебе, що ти наслав на мене таке нещастя? Невже мене дражнять ляхiвкою та католичкою? Це ви мабуть тiльки пiдбиваєте мене вдвох, щоб я ïхала слiдком за князем. Це ви мене спокушаєте, — говорила Тодозя.
— I не пiдбиваємо тебе й не дуримо. Тебе усi в Лубнах i поза Лубнами так дражнять. Тебе жде надаремна смерть, i смерть люта. Вже й тепер тебе заздрiвають, звуть князiвською хвiрткою, бо ти ходила в палац до княгинi Гризельди. Тiкай зараз, бо не сьогоднi-завтра загинеш оттут в своïй господi, та ще й може вкупi з тiткою. I твою хату спалять.
— Оце лихо! Ще й менi прийдеться накласти головою за князiвськi примхи. Тiкай собi, Тодозю, звiдсiль! Перебудь на Волинi якийсь там час, а потiм, як втихомириться колотнеча, вернешся до господи, — сказала тiтка.
— I брат тебе, Тодозю, не оборонить, бо то, бач, сила! I змете ця сила тебе, як вiтер порошину, — сказав сумним голосом пан Казимiр. — Зараз одягайся, лаштуйся, укладайся, а ми вiзьмемо прудкiшi та баскiшi конi та завернемо за тобою та й навтiкача слiдком за вiйськом! Нема тобi чого думати та гадати. Гаятись тепер небезпечно. Вiйсько опiвднi виступає, ïдь i не сперечайся! — сказав пан Казимiр, вставши з ослону.
Пан i панi Марися вийшли. Тодозя неначе замерла на ослонi. Тiтка мовчки поралась коло печi. Страшна гадка пана Казимiра неначе пiдстрелила двох веселих та жартовливих козачок.
— Цей нечестивий князь куди йде, то лихо веде за собою на Украïнi, — промовила тiтка Мавра згодом, висовуючи горщик з печi. — Де ступить його заклята нога, там неначе бурхає з землi джерело кровi та слiз. Впало його око на тебе, i ти тонеш в сльозах, ще й може незабаром потонеш в кровi. Годi тобi сльози лити. Вставай та лагодься в дорогу, укладай своє добро в скриню, бо незабаром пан Казимiр заïде за тобою.
Тодозя встала й застогнала, знявши руки до образiв. Ïй було жаль кидати свою хату, свою зелену леваду. Шкода було й тiтки.
— Не плач, Тодозю! Ти ж i справдi не навiки од'ïжджаєш на чужину. Мине якийсь час, лихо затихне, то ти й знов вернешся до господи, — говорила тiтка.
— Ой, чує моє серце, що я вже бiльше не побачу нi тебе, тiтко, нi своєï хати, нi своєï оселi. А я ж тут зросла, тут я дiвувала, тут я пiсень спiвала i щастя з милим зазнала, й тут з'єднали моє вiнчання, тут мене на посад завели i гiльце менi звили. Ой боже мiй милий, боже мiй єдиний! Завiщо ти караєш мене, безщасну?
I Тодозя впала на ослiн, поклала голову на стiл i знов залилась слiзьми. Вона плакала, аж побивалась, тiльки молоде тiло двигтiло та голова, схилена на стiл, неначе дрижала.
Тiтка бачила, що сама Тодозя не здатна нi за що думати, заходилась укладати Тодозину одежу в скриню та готувати харч на дорогу. Тодозя пiдвела очi, глянула на скриню i ще гiрше заридала.
— Оттаких свiтилок та свашок вдруге дiждались ми! Бодай таких свiтилок нiхто не дiждав, хто живе на свiтi. Не бояри та дружко винесуть твою скриню з батьковоï хати, вивезуть з батькового подвiр'ячка, — говорила тiтка й тiльки жалю завдавала бiднiй Тодозi.
А тим часом Єремiя хапався вибиратись з дому, неначе його хтось виганяв з його власного двору. Слуги вештались, виносили, хапали, неначе з пожежi, що було незавалене, що можна було швидше вхопити i вбгати у вози, неначе князь втiкав од татарськоï орди, котра надходила вже до Лубен, буцiм була вже десь за цариною й була ладна щогодини, щохвилини ввiрватись в оселю. Полковники зiбрали вiйсько на майданi.
Погоничi вже виводили конi, запрягали в карету. Єремiя пообiдав похапцем, покликав тих слуг, котрих кидав у палацi, й доручив ïм ключi. Вiн окинув очима кiмнати. Пiшов нагору, перейшов усю залу в останнiй раз, оглянув столи, оглянув, чи не забувся чого потрiбного та цiновитого на столах або в шухлядах, i останнiй раз кинув оком по залi. З золотих рам на стiнах дивились на його давнi предки, князi Вишневецькi, поглядав веселими чорними очима козацький гетьман Байда Вишневецький з густою чуприною на пiдголенiй головi, з сагайдаком в правiй руцi й неначе смiявся з Єремiï, з його хапливого виïзду, схожого на втеки, поглядав суворими очима його батько Михайло, його дiд, дядько Юрiй, й усi вони неначе проводили Єремiю сердитими очима за те, що цей навiсний нащадок кидав ïх на божу волю, може й на ганьбу, оступившись легкодумно навiки од свого славного роду i його вчинкiв.
Вiйсько вже зiбралось на майданi. Полковники гарцювали на конях поперед вiйська. Єремiя скочив на коня й вибiг з двору, щоб оглянути полки. Глянув вiн очима й здивувався: вiйська стало вдвоє менше.
— Чого це вийшло на майдан так мало жовнiрiв? — гукнув Єремiя до полковникiв.
— Усi жовнiри схизматики оце повтiкали. Тi
лайдакивже одникували од полка й почали потроху втiкати ще тодi, як ми вертались назад од Переяслава. Тепер вiйсько вашоï ясновельможностi, князю, одразу вдвоє поменшало. Зосталось тiльки три тисячi жовнiрiв католикiв та й годi! — обiзвався один полковник.
В Єремiï тьохнуло в серцi. Вiн догадався, що втiкачi доконешне попристають до панщанних селян i пiднiмуть повстання. Пiд його ногами неначе розтавала та ламалась крихка крига серед широкоï безбережноï рiчки, i вiн добре знав, що от-от незабаром крига покришиться на крихкi ниточки, i вiн завалиться й шубовсне в безодню.
Треба хапатись, щоб вихопитись заздалегiдь, — подумав Єремiя й дав загад вiйськовi виступати.
Вiн скочив з коня й вскочив в карету так швидко, неначе втiкав од якогось ворога, неначе його чиïсь руки хапали за поли. Ще раз окинув вiн очима свiй пишний палац. Його здушило коло серця й вiн заплакав. Сльози раптом полились з очей, неначе забило випадком розкопане джерело.
— Тодозю! одягайся в дорогу, бо вже вiйсько виходить, — сказала тiтка, заглянувши у вiкно, — ондечки вже й пан Казимiр за ворiтьми спинив конi.
Марися вбiгла в хату. Погонич, пан Казимiр та тiтка винесли Тодозинi пожитки i поскладали на простий вiз.
Тодозя вийшла на двiр i за сльозами свiта не бачила. Ïï посадили на вiз трохи не силою. Тiтка перехрестила й попрощалась.
Слiдком за вiйськом рушили Казимiровi два вози, а разом з ними виïхали всi католики та поляки з лубенських князiвських маєтностiв, котрi боялись народноï помсти. На майдан, на улицi повибiгали мiщани та селяни i осмiхались мовчки.
— Хвалить бога, рушила Єремiïна Польща з нашого краю. Гризельда вивезла з Лубен усю свою Польщу й свою польську мову, — гомонiли мiщани.
— А ондечки виïжджає й друга Єремiïна княгиня, — гомонiли молодицi, вглядiвши Тодозю на возi. — Одна княгиня Вишневецька виïхала вчора, а сьогоднi виïжджає друга.
Єремiя ïхав в каретi й поглядав на людей. В очах у всiх блискала неначе весела майська блискавка, такi всi були радi. Єремiя повернув на Чернiгiвський шлях. В одному мiсцi, переïжджаючи невеличку рiчку вбрiд, вiн углядiв, що з лiска висипались якiсь не то козаки, не то селяни i були напоготовi напасти на поïзд. Поперед усiх виступив з-за кущiв здоровецький бiлявий велетень з патлатою чуприною, з широчезними плечима. Вiн замiрився на Єремiю кулаком, посваривсь i став нацiлятись рушницею на князiвську карету. Єремiя вглядiв його й впiзнав того здоровецького старця, що колись вiн бачив в Лубнах на окопi. Погонич свиснув, крикнув. Добрi одноразнi конi шарпнули i полетiли. Кулi засвистiли i застукотiли об вiльхи. Поïзд утiк i зник за вербами в лузi.
Встають— подумав Єремiя.лайдаки! Коли б швидше вихопитись з цiєï пожежi!
Єремiя з вiйськом повернув до Києва, щоб перевезти через Днiпро свiй полк в Киïвщину.
X
Коло Києва вже було небезпечно Вишневецькому перевозитись через Днiпро. Вiн повiв своє вiйсько далi, перевiзся в Любечi й прибув до Житомира. Саме тодi в Житомир з'ïжджались шляхтичi на сеймик. Прибув i киïвський воєвода магнат Тишкевич, з украïнського православного роду, але вже зусiм сполячений. Його батько став одступником i перейшов на католицьку вiру, а син став завзятим щирим католиком. I вiн, як i Вишневецький, хотiв показати, що вiн як украïнський магнат, сполячений i покатоличений, повинен стати зразцем для украïнських городян та хлопiв. I в його була в головi думка, що усi украïнцi повиннi переробитись по його вподобi та поставати католиками й поляками.
Ставши киïвським воєводою, Тишкевич почав заводити в своєму воєводствi католицьку вiру та унiю, заводив в Києвi польськi школи, замикав i запечатував православнi церкви, силував людей до унiï, силою заганяв селян в костьоли, понаставляв католицьких монастирiв в своïх маєтностях в Бердичевi та в Махнiвцi, насадив там бернардинiв, домiнiканiв, кармелiтiв, неначе якого добра. Йому здавалось, що вiн робить тим якесь велике добро для Украïни, несе якесь свiтло культури, змiняючи православних ченцiв на католицьких, римських.
Два високi зразцi для Украïни стрiлися в Житомирi. Тишкевич був уже лiтнiй чоловiк, пiдтоптаний, гладкий, випещений в розкошах та в збитках магнат, якi вже тодi були усi польськi пани. В околицi Житомира було ще спокiйно, але вже звiдусiль доходила чутка про страшнi козацькi загони. Богданове вiйсько вже побiдно йшло пiсля Корсунськоï битви од Бiлоï Церкви на Гончариху i прямувало на Волинь.
— Рятуй нас, князю! Ти прийшов сюди в готовим вiйськом саме в добрий час, — сказав Тишкевич до Єремiï. — Од армiï Хмельницького, неначе од сатанячого огнища, вже кругом посипались iскри по всiх усюдах. Загони вже зруйнували в моïх маєтностях деякi католицькi монастирi, повбивали моïх кармелiтикiв та бернардинчикiв. Бий на смерть отих лукавих повстанцiв, отих козакiв та панщанних хлопiв, що покинули робити панщину та поприставали до загонiв якогось гультяя Кривоноса, якогось розбишаки Полов'яна. Йде чутка, що тi розбiйницькi загони таки зумисне i з лихим замiром простують на твоï волинськi та подiльськi маєтностi i на моï.
— Це може бути, — обiзвався понуро Єремiя, — вони нас обох найгiрше ненавидять через те, що ми оступились од схизми; але ми покажемо ïм себе, покажемо й докажемо, що ми зразцi для ïх, а не вони задля нас. Ми пшениця, а вони бур'ян на Украïнi, котрий треба доконешне виполоти з корiнням.
— Це правда, князю: ми божа пшениця, а пшениця повинна виглушити бур'ян i викоренити його; але що я не дiяв, не йдуть
лайдакислiдком за нами: вже й церкви запечатував, i посилав пригоничiв, щоб киями заганяли хлопiв у костьоли, напустив на ïх святих отцiв єзуïтiв. А вони не йдуть та й годi! Бидло! Товаряки, та ще й дурнi! Кажуть, що тi розбишацькi загони вже руйнують шляхетськi доми, оселi, випалюють стiжки хлiба, ожереди сiна, витинають в пень дрiбну католицьку шляхту, скрiзь випалюють i вирiзують жидiв. Ох, Єзус-Марiя! що це...
