Князь Єремiя Вишневецький
страница №3
...жного панотця? — спитав згодом у неï Заславський.— Навiщо ти, князю, так хапаєшся? Ти ще молодий i я не така вже стара, щоб тобi хапатись з цiєю справою. Мене ще нiхто й не сватав, за мене й не б'ються молодi двiрськi лицарi, навiть не змагаються. Пiдождемо — побачимо, — смiливо обiзвалась Гризельда.
Вони обоє йшли поруч i зайшли в далекий закуток садка, що тягся поза двором палацу. Гризельда зумисне зайшла туди, щоб заглянути в подвiр'я. Неначе якась сила приманювала ïï очi до одчиненоï брами. Вона сподiвалась, що от-от незабаром шугне у двiр на конi князь Вишневецький.
Не встигла Гризельда й подумати про це, як у браму i справдi влетiв на пишному чорному конi князь Вишневецький, шугнув орлом кругом двора, хапком зирнув очима в садок, вглядiв там Гризельду й на льоту здiйняв червону шапку з пером, обсипаним дiамантами, i пiдняв ïï високо над головою. Гризельда поклонилась йому похапцем i спахнула на виду. Єремiя так швидко майнув кругом двору i сховавсь за колонами Ґанку, неначе блискавка майнула на небi й впала одразу в хмари i зникла. Гризельда тiльки й прикмiтила його блискучi грiзнi очi та якесь сяєво од оксамитового кунтуша, од сiдла, обсипаного золотом та перлами. Вона повернулась i швиденько пiшла до палацу, неначе хапалась, простуючи до тераси. Заславський ледве поспiшав за нею.
— Яка ти спiшна сьогоднi, Гризельдо! Погуляймо ще в садку, доки не од'ïде отой Вишневецький, — промовив Заславський, — не маю бажання стрiнутись з ним. Вчора я признався до його в королiвському палацi, як до давнього свого колеги, а вiн чи не впiзнав мене й справдi, чи тiльки вдавав так, бо не хотiв впiзнати. Надута, гордовита й неприємна людина.
— Але менi нiяково не привiтатись з ним в нашому палацi, вiн же мене вглядiв у садку, знає, що я вдома, подумає, що я зумисне ховаюсь.
I Гризельда по сходах вийшла на терасу й одчинила дверi в свiтлицю. З другого кiнця свiтлицi в одчиненi дверi вступив Вишневецький. Гризельда окинула його очима i знов почутила в серцi вчорашнє приємне вражiння. Чимсь палким, гарячим знов пахнуло на неï од його очей i навiть од його пишного убрання. Той огонь неначе обпалив ïï, впiк серце.
I що за сила криється в цьому молодому князевi? I з лиця неначе й не дуже гарний, i смуглявий, а од його неначе пашить огнем, щось неначе поïдом ïсть моє серце од того часу, як я його вперше побачила, — подумала Гризельда, оглядаючи Єремiю. Єремiя привiтався до старого Замойського, почоломкався з чужоземцями, приступив до Гризельди i поцiлував ïï в руку. Гризельда почутила на руцi гарячi, як огонь, уста. Той поцiлунок неначе впiк ïï в руку. Привiтавшись до Гризельди, Вишневецький кинув очима на дверi. На порозi стояв Заславський i сердито поглядав на Єремiю. Єремiя знехотя й якось непривiтно привiтався до свого товариша й зараз одiйшов од його, навiть слова не промовивши, неначе його й у свiтлицi не було.
— От я й радий, що ти, князю, одвiдав мене, — обiзвався старий Замойський, — у мене в палацi князь Домiнiк, певно, занудив свiтом без молодоï компанiï, а ти саме в добрий час оце на порiг! Вам обом буде веселiше в мене. Ви ж, здається, товаришi по школi; разом вчились у наших шановних патерiв єзуïтiв.
— Вчились разом, хоч я й трохи старший за князя Єремiю, — сказав князь Домiнiк.
Єремiï цi слова очевидячки не сподобались: вiн насупив брови. Заславський це примiтив i похопився поправити своï слова.
— Я на лiта старший, але князь Єремiя старший став за мене на полi битв, бо вже гаразд вславився в битвах, чого я ще не сподобився на своє нещастя.
— Прийде час, то й сподобишся, князю Заславський:
кожному настане свiй час, — обiзвався Єремiя якось понуро й нiби сердито.
— Але ти, князю Вишневецький, вже й дiстав вiнок побiди, бо недурно ж тебе продражнили в Московщинi й на Украïнi палiєм, — сказав Замойський.
Вишневецький покрутив свого чорного довгого вуса й спiдлоба оглядав панну Гризельду. Вона стояла серед свiтлицi рiвна, поважна та струнка, неначе статуя побiди.
— Шкода, що в нашiй Речi Посполитiй нема звичаю, щоб женщини водили вiйсько на ворогiв, — сказала Гризельда.
— А ти б повела вiйсько на ворогiв Польщi, якби тобi довелося обороняти Польщу? — спитав Замойський.
— Атож! Сiла б на коня та й махнула б рукою до вiйська: лети, вiйсько, в битву, а я перша поперед вiйська! — сказала Гризельда й простягла свою довгу руку на всю довжину з мигами такими смiливими та приказуючими, неначебто вона й справдi була напоготовi летiти в битву.
Королева! Правдива лицарша! Вона одна варта бути княгинею Вишневецькою, — подумав Єремiя. I вона в той час ще бiльше сподобалась своєю смiливiстю й лицарськими рухами.
Єремiя багато бачив паннiв, багато гарних, навiть красунь переглядiв вiн на своєму вiку, але жодна з них не припала йому до вподоби. Вiн вже боявсь, що в його серце холодне, нiкого не може любити правдивим коханням. Тепер вiн почував, що в його серцi й справдi заворушилось щось схоже на кохання. Але то була тiльки прихильнiсть та симпатiя до героïчноï панни, що була схожа видом на героïню, бо Єремiя щиро кохався тiльки в героïчних, лицарських справах. Така була його роджена вдача.
Треба сватати Гризельду, бо цей князь Домiнiк очевидячки вхопить ïï перед самiсiньким моïм носом, — подумав Єремiя. — Мене пiднiмуть двiрськi на смiх. А менi лiпше смерть у битвi, нiж смiшки двiрських.
— Вибачай, панно Гризельдо, що я одбив тебе од розмови з князем Домiнiком. Ти з ним ходила по садку й розмовляла, а я непроханий замiшався мiж вас, — промовив Єремiя.
— А що менi до князя Домiнiка? Говоритиму, з ким схочу. Я на це не дуже то зважаю.
— Як то — що тобi до князя Домiнiка? Вiн твiй давнiй знайомий i такий приємний на вдачу... Я чув, що панни так i липнуть до його.
— Може й липнуть якiсь панни, але про себе цього не можу сказати. Я нi до кого не липну, бо теж маю свiй гонор i покладаю в тому свою шану, — смiливо обiзвалась Гризельда.
— Але ж князь Домiнiк такий завзятий та смiливий. Скiльки в його було поєдинкiв з шляхтичами! Вiн вiщує з себе славного лицаря завзятця.
— Може й вiщує, але нехай же переднiше справдиться те вiщування. А поєдинки ще не є доказ смiливостi. Кожний шляхтич певно проштрикнув на своєму вiку когось шаблею на поєдинках, як бусел своïм гострим носом штрикає жаби. Це ще не диво. От ти, князю, то вже виявив свою завзятiсть у битвах. Про це я добре знаю. Я цiную шляхтича по битвах та по героïчних вчинках. Така вже я на вдачу зроду. Такою я певно родилась й охрестилась.
— I я, сказати по правдi, тiльки й цiную та люблю тих паннiв, що люблять усе героïчне, люблять лицарську славу. Не люблю я тих паннiв, тих швачок та сидух, шо тiльки сидять в кiмнатах та залюблюються в шитвi, та голкою тiльки шпортають, кохаються в кунтушах, та в жупанах, та в усяких уборах.
— Ну, князю! в цьому вибачай нам, бо коли теперечки i нашi шляхтичi начiплюють на себе дорогi, трохи не панянськi шовковi та оксамитовi убори, то нам, паннам, вже не годиться зоставатись позаду, — сказала Гризельда з жартом, але поважно.
— Часи простоти й простих звичаïв теперечки минули для шляхти. Минули тi часи, коли нашi шляхтичi ïздили на драбинчастих возах, спали надворi, на сiнi, просто неба на землi, ïли хлiб святий з сiллю. Це поганий знак. З цим впадає й давня лицарська завзятiсть. Це менi не до вподоби, хоч i я сам мушу виставлятись на показ, бо мене теперечки засмiяли б на смерть, якби я одягся в жупан з мужицького сукна та спав у полi, пiдмостивши сiдло пiд голову, як робив мiй дiд впервих, козацький гетьман Байда Вишневенький, та як роблять украïнськi козаки й досi.
— Iншi часи — iншi люде, — обiзвалась, зiтхнувши, Гризельда.
Заславський скоса поглядав, як Єремiя стояв серед свiтлицi й розмовляв з Гризельдою. Вiн примiтив по очах, що Гризельда стала якась жвавiша, проворнiша, що на ïï щоках заграли рум'янцi. Вiн стривожився, щоб часом Вишневецький не одбив од його Гризельди.
Тим часом у свiтлицю вскочив двiрський слуга, убраний в багатий дорогий жупан, обшитий позументами, i промовив до Замойського:
— Ясновельможний пане канцлеру! двiрська шляхта й вiйськова старшина твого вiйська просить подавати обiд, бо вже усi здорово виголодались. Вiйсько на задвiрках трохи вже не бунтується, що кухарi опiзнились з обiдом.
— Накривать столи зараз! Я кухарям утру носа! — крикнув до слуг Замойський. — Скажiть двiрським шляхтичам, що обiд буде зараз.
В одну мить з кiмнат посипались слуги, неначе кури з сiдала, i кинулись накривати столи. Для господаря й гостей накрили довгий стiл у свiтлицi, для старших двiрських шляхтичiв та вiйськових поставили ряди столiв на терасi й на задвiрку. Столи вкрились срiбною посудою, тарiлками, срiбними пляшками та пугарями, неначе на ïх випав срiбний снiг. Безлiч срiбного посуду була вдивовижу навiть цiсарцям. З тераси затрубили в рiг, з вiйськових казарм, з домкiв посипалась двiрська челядь, неначе комашня. Замойська, вже старенька, але ще здорова й кремезна людина, вийшла з свiтлицi до обiду й привiталась з гiстьми. Замойський попросив гостей сiдати за стiл. Вiн посадив Єремiю поруч з собою. Князь Домiнiк сiв мiж Замойською та Гризельдою. Старша шляхта, то була на службi при дворi Замойського, сiла за столи на терасi; меншi шляхтичi й вiйськовi старшини посiдали за столи на задвiрку в холодку. Простi двiрськi шляхтичi пишались багатими уборами, кунтушами, облямованими золотом, шовковими жупанами. На багатьох шляхтичах бряжчали срiбнi й золотi Ґудзики та ланцюжки. Розкiш i прилюбнiсть до дорогих уборiв пiшла вже, як пошесть, i мiж дрiбну шляхту. Всi грошi, усей заробiток вони бгали в дороге убрання. Чужоземцi тiльки поглядали скоса через одчиненi дверi на чубату дрiбну шляхту, так розкiшно прибрану, неначе в якесь свято, що ïï трудно було одрiзнити од високоï шляхти.
Кухарi подавали прислужникам одну потраву за другою. Кравчi наливали вином пляшки та бутлi. Вина були недешевi, бiльше заморськi. Шляхтичi пили, скiльки хотiли. Обiд тягся цiлi години: цiлий вiл пiшов на усякi потрави для двiрськоï челядi й двiрського вiйська Замойського. Поросята та гуси полягли десятками пiд ножами кухарiв. Нагодованi й напоєнi з ласки й кишенi багатого канцлера, двiрськi шляхтичi й вiйськовi гомонiли, галасували, бряжчали шаблями в будень, неначе на якомусь бенкетi.
— Чи це в вас, ясновельможний канцлеру, сьогоднi якийсь фамiльний празник, чи iменини, що ти даєш такий бенкет? — спитав у Замойського один австрiяк-нiмець.
— Нi, пане! Це в нас теперечки повелись такi обiди повсякдень. Це наш буденний щоденний обiд, бо в нас кожний значний пан та магнат держить при своєму дворi сотню або й двi дрiбноï шляхти на службi, так... для пошани... держить i своє вiйсько. Треба ж ïх усiх i нагодувати, i напоïти, то бач... щоб на сеймиках вони подавали свiй голос за свого ментора, — сказав Замойський.
— Ми, бачте, обставляємо нашi двори по-королiвськи, бо ми в Польщi правдивi королi, — говорив гордий Вишневецький, — в нас кожний шляхтич, кожний пан має сливе королiвськi права. Ми не платимо в державний скарб нiчого; тепер навiть ми скинули з своïх маєткiв плату за землi, —
ланове, по два шаги з лану. А права нашi великi, яких не має жадна шляхта в вас за границею. Цим ми можемо i хвалитись, i гордитись перед вами: ми маємо право стинати голови й карати смертю наших хлопiв, маємо право будувати городи та твердинi на своïх землях, маємо право ïх руйнувати, не питаючись в короля. Кожний магнат держить своє вiйсько, скiльки спроможеться на свiй кошт його держати, може з своïм вiйськом, не питаючись в короля, вчиняти напади на сусiднi держави i воюватись з ними. Ми маємо право ïздити за границю, не питаючись в короля, держатись вiри, якоï схочемо. Ми правдивi державцi й королi в Польщi. Хiба ж не ходили воювати з своïм вiйськом Мнишки та Вишневецькi в Московське царство? Хiба ж не воювали Потоцькi та Корецькi з Молдавщиною? Пан Лiсовський гуляв досхочу з своïм вiльним вiйськом по Московщинi, ще й повiв туди украïнських козакiв.
Князь Домiнiк, сидячи поруч з Гризельдою, балакав до неï, але вона його й не слухала. Вона не зводила очей з Вишневецького й милувалась його смiливими рухами, запалом та гострими очима. Озирнувшись через плече на Домiнiка, вона зблизька кинула очима на його русявi вуса, на тоненькi рожевi уста, схожi на листочки троянди. I князь Домiнiк став ïй навiть противний, навiть гидкий: ïй не припадали до вподоби делiкатнi та русявi паничi. Вона почувала, що од князя Домiнiка ладна хоч i зараз одкаснутись.
Треба сказати татовi й мамi, що я за князя Заславського зроду-звiку не пiду. Нехай вiн i не ïздить до мене, й не топче дурнички нашого двору, — подумала Гризельда, скоса поглядаючи на князя Домiнiка.
В садку й на терасi був ще бiльший гармидер. Дрiбна шляхта, що була на якiйсь нiбито службi в Замойського, пiдняла Ґвалт. Панки почали вередувати та коверзувати, що мало вина. Почувся крик. Замойський встав з-за столу i вийшов у садок, ïм викотили барило горiлки.
Вже сонце звернуло з пiвдня, а гостi Замойського все сидiли за столами, доïдали обiд, спорожняли жбани з винами. Господар встав з-за столу й пiшов одпочивати. Встала й Гризельда й замiшалась мiж густим гуртом шляхтичiв. Домiнiк ледве держався на ногах i коливався на ходi. Один князь Єремiя був зовсiм тверезий, бо не пив нi горiлки, нi вина. Вiн приступив до Гризельди. Вони вийшли у сад, поминули столи, де пила та шумiла шляхта, й тихою ходою пiшли по садку до берега Вiсли.
— Один ти, князю Вишневецький, тверезий, — сказала Гризельда.
— На нещастя, один я. Твоя правда, Гризельдо. Усi п'ють та бенкетують напропале. Коли б часом вони не пропили та не прогуляли Польщi. Розкiш мiж панами пiшла неймовiрна. Самi отi чужоземцi нам дивуються. Це поганий знак.
Гризельда замовкла i засмутилась, аж голову похилила.
— Не потаюсь вiд тебе, що моя роль важка й небезпечна. Я думаю оселитись аж за Днiпром в Лубнах. Там буде моє царство й панство. Там моïм маєтностям i кiнця немає. I в тих пущах я вже оце заводжу села й городи, заведу силу вiйська й стану подужним князем, i для оборони границь од нападу чужоземцiв, i для своєï ролi в Польщi, ролi, вартоï честi давнiх удiлових князiв Русi.
— Як менi твоï мрiï та думки припали до вподоби! Як там чудово, в тих далеких диких краях! Ти станеш лицарем у невiдомих краях, вславишся в битвах. Я б сама, бувши тобою, так би вчинила, — сказала Гризельда, й ïï яснi очi заблискали смiливiстю й чоловiчою завзятiстю.
Вишневецький глянув на неï й вгадав те почування завзятостi та мiцностi, яке майнуло в ясних Гризельдиних очах.
— Я люблю усе нове, усе незвичайне. Люблю навiть слухати про незвичайнi дивнi пригоди на вiйнi, в битвах. Часом здається менi, що я сама ладна б йти в свiти та шукати таких незвичайних пригод, шукати слави десь далеко в чужих краях.
— Це в тобi промовляє той лицарський дух, що жив i потроху живе й досi в польськiй шляхтi. Це менi дуже подобається, бо я прикмiчаю, що той дух вже починає згасати в шляхтi серед розкошiв життя.
— Але хто зо мною пiде в тi дикi степи? Хто зважиться стати моєю вiрною дружиною й жити зо мною в тих диких пущах та нетрах? — промовив Єремiя згодом i важко зiтхнув.
Гризельда глянула на його скоса й сподiвалась, що вiн от-от скаже, що вибрав дiйсно ïï за подружжя, бо вона згодиться йти з ним i в пущi i в нетри, у край козацький, небезпечний. Але Єремiя мовчав i думав.
Я ладна йти з тобою в тi пущi та нетри. Пiшла б з тобою й не жалкувала б, — думала Гризельда мовчки, i тi слова вертiлись в неï на думцi й не виходили з голови довго-довго.
А Єремiя йшов мовчки, похиливши голову, i думу думав. У його мрiйнiй уявi заворушились давно викоханi мрiï панування в далеких маєтностях на правах удiлового незалежного князя.
— Гризельдо! — аж крикнув Єремiя, несподiвано пiднявши голову, — ти одна варта слави давнього роду Вишневецьких. В тебе чоловiчий розум, i не видихалась давня лицарська завзятiсть. Ти одна варта бути княгинею Вишневецькою.
Його слова, вимовленi з гордiстю на очах, навiть трохи сердито, вразили Гризельду.
Його слова схожi на загад... Певно дуже привчився загадувати вiйську в битвах. Очi в його стали аж дикi. Але як цi дикi очi припали менi до серця!
— Ти, князю, не просиш, а неначе менi даєш загад... Як тебе втямити, я й сама гаразд тому невiдома, — гордо промовила Гризельда.
— Я хочу до тебе старостiв слати. Чи пiдеш ти за мене?
— Шли, князю, старостiв! Нехай вони переднiше договорять з моïм панотцем. А я вже аж потiм скажу своє слово, — сказала Гризельда.
Єремiя трохи насупив густi рiвнi брови.
— Певно ждатимеш переднiше старостiв од князя Заславського, а потiм... — обiзвався перегодя Єремiя й не доказав.
— Я, князю, не жду старостiв нi од кого. Про князя Заславського нехай не буде мови мiж нами, — сказала так само гордовито Гризельда i насупила й своï русявi брови.
Чи любила вона його, чи нi, про це князь Єремiя навiть не спитав у неï. Гордий своïм славним родом та своïми незлiчними маєтностями, вiн був певний, що нi одна панянка в Польщi й на Украïнi не одкаснулась би од його, якби вiн ïï сватав. Але вiн наглядав за нею, поглядаючи скоса, й примiтив, що вiн ïй сподобався.
Гризельда повернула стежкою до палацу. Єремiя мовчки йшов за нею. Обоє мовчали. Вже вони доходили до палацу, вже недалечке стояли столи коло палацу, де бенкетували двiрськi шляхтичi.
— Так я, Гризельдо, пришлю до тебе старостiв, i старостiв великих, вартих твого й мого роду. Вони побалакають з паном канцлером, а потiм ти скажеш менi про свою думку, — сказав князь Єремiя, виходячи по сходах на широку низьку терасу.
— Добре, князю! Присилай старостiв, а вже потiм я скажу тобi про свою думку, — обiзвалась гордо Гризельда й вступила в палац нешвидкою, але гордою ходою.
Горда та пишна оця дочка славного Замойського! Але ця гордовитiсть менi подобається. Не люблю я тих смирних паннiв ягничок, — подумав Єремiя, вступаючи в свiтлицю.
В покоях був гармидер, шум та галас. I Замойський, i нiмецькi посланцi, i усякi випадком зайшовшi гостi пили та голосно балакали, аж одляски йшли по залi.
Князь Заславський бачив, як Гризельда вийшла в садок з Вишневецьким на прогуляння, й стривожився. Вiн пустився на хитрощi, на останнiй спосiб залучити собi панну Гризельду i одбити ïï в Єремiï. Йому прийшла думка намовити i загодити бабу Ганну та Гризельдиних швачок-дiвчат, щоб вони раз у раз хвалили його перед Гризельдою, одмовляли ïï йти замiж за Вишневецького та намовляли вийти замiж за його.
Заславський вийшов iз свiтлицi непримiтно й заглянув через дверi в кiмнатку, де пряла баба Ганна, де сидiли за шиттям дiвчата. Вiн потаєнцi, тихою ходою увiйшов у кiмнатку, нiби крадькома.
— Бабо Ганно! чи часто пак ïздить до пана Замойського князь Єремiя? — спитав вiн.
— Навiдувавсь часом... нiгде правди дiти, — сказала баба.
— А чи не думає вiн часом сватати панни Гризельди? Скажи по щирiй правдi.
— А бог його святий знає, — обiзвалась баба.
— От що, бабо, i ви, панни: я дам вам гостинця, а ви, сидячи оттутечки з панною Гризельдою, вихваляйте мене та ганьте князя Єремiю. Чуєте?
I князь Заславський розшморгнув свiй гаманець i подав бабi Ганнi жменю талярiв, а дiвчатам дав по кiльки талярiв, ще й по парi золотих сережок. Вони поцiлували князя в руку. Дiвчата аж почервонiли од радощiв, а баба аж облизувалась.
— I спасибi вашiй ясновельможностi, князю, i прости-бi вам! Вже ми хвалитимемо ясновельможного князя перед панною Гризельдою якмога, бо ваша ясновельможнiсть таки того варта, нiгде правди дiти. Будемо за тебе повiк бога молити, — сказала баба.
— Як тiльки я оженюся з панною Замойською, тодi, бабо, i ти станеш справдiшньою панiєю. Дам тобi землю, одягну в оксамитовий кунтуш. Будеш тiльки походжати та посиденьки й походеньки панськi справляти, — сказав князь Домiнiк.
— I справите менi шовкову намiтку? — аж крикнула баба Ганна.
— Справлю й шовкову намiтку. А ви, дiвчата, хоч колись моркву пололи та картоплю пiдсапували, повиходите замiж за моïх двiрських шляхтичiв i станете шляхтянками. Чи чуєте? — сказав князь Домiнiк i вискочив з кiмнати.
Князь Вишневецький увiйшов у свiтлицю задуманий, насуплений, один однiсiнький тверезий чоловiк серед канцлерових гостей, котрi усi були зусiм п'янi або були напiдпитку.
Нi! зараз не скажу канцлеровi, що хочу сватати Гризельду. Попрошу за свата самого короля. Нехай сам король скаже. Це буде краще. Для старого магната королеве слово буде вартнiше, нiж моє.
V
Вишневецький щодня навiдувався в королiвський дворець, щоб вибрати добрий час, доступитись до короля та запросити його в старости. Але королевi не було часу: щодня йшли коронацiйнi бенкети, щодня короля одвiдували чужоземськi посланцi. Вишневецького брала досада. Вiн заïжджав у гостi до Замойського й все бачив, що князь Заславський виïжджає з двору канцлера на своєму чудовому конi. Вишневецький з досади вже й не здоровкався з ним. Заславський так само поминав його конем i навiть не здiймав перед ним шапки. Вони одразу зненавидiли один одного. А Гризельда все сидiла край вiконця за роботою та все виглядала князя Єремiю.
Баба Ганна та дiвчата все вихваляли перед Гризельдою князя Заславського та гудили Єремiю.
— Невже ти, панно Гризельдо, таки оце справдi думаєш iти замiж за князя Вишневецького? — питала баба Ганна в Гризельди.
— А чому ж пак менi за його й не вийти? — одказувала Гризельда.
— Та вiн же негарний! — аж крикнули обидвi дiвчини.
— Кому негарний, а кому й гарний, — обiзвалась знехотя Гризельда.
— Князь Заславський бiлий, як пан, а Вишневецький чорний, як циган, — сказала баба Ганна, — я б за його зроду-звiку не пiшла замiж, якби вiн мене сватав.
— Якби ж пак тебе сватав. Але вiн тебе не сватає й не свататиме, — сказала Гризельда.
— I що в йому за краса? очi страшнi, смуглявий на виду, наче хлоп, та чорний, неначе три днi висiв у диму в коминi, — кепкувала баба Ганна.
— Ото дався тобi взнаки князь Єремiя! Чорний та чорний! Хоч вiн чорний, та зате ж я дуже бiла: то вiн мене й не почорнить, а сам од мене може й побiлiшає, — казала Гризельда.
— Князь Заславський бiлий, як панна, та русявий, та ясний, як повний мiсяць. А князь Вишневецький неначе три днi в болотi качався, — говорили дiвчата, пiднiмаючи на смiх Вишневецького.
— Хоч би й в болотi качався, то все-таки вiн гарний, бо мужнiй i смiливий, не те, що князь Домiнiк, котрий скинувсь трохи на бабу Ганну.
— Та князь Єремiя не поляк i недавно був схизматиком. Ще й тебе переверне на свою вiру.
— Та й князi Заславськi й Збаражськi й усякi iншi недавно були схизматиками i украïнцями. I ти ж, бабо, трохи не позавчора перейшла з схизми на католицьку вiру. Я певна, що Вишневецький став вже щирим католиком i поляком. А коли в йому й нема щиростi, то я переверну його на щирого поляка, — говорила Гризельда.
Тим часом Вишневецький, поïхавши до двору, застав короля самого. Король тiльки що розпрощався з папським нунцiєм i прийняв Вишневецького.
— Що скажеш нам доброго, князю Вишневецький? — спитав у Єремiï король.
— Приïхав просити найяснiшого короля за свата. Думаю сватати старшу дочку Замойського Гризельду, — сказав князь Єремiя.
— Гризельду? Добре, добре! Зараз поïду з тобою. Я сам недавно оженився й ладен пересватати й поженити усiх шляхтичiв, усей свiт.
Король встав i поцiлував князя Єремiю в обидвi щоки.
— Ïдьмо! зараз ïдьмо! щоб ти часом не загаявся, щоб та пташка часом не вилинула з гнiздечка до нашого приïзду, — сказав король i зараз рушив з палацу вкупi з князем Єремiєю.
Тим часом баба Ганна, сидячи з Гризельдою за роботою, усе намовляла ïï виходити замiж за князя Заславського, усе чiплялась, аж настиралась, аж просила та канючила, наче дитина гостинця.
— Як ти, панно Гризельдо, не пiдеш замiж за князя Заславського, то я з горя та досади повiшусь в садку на грушi, — говорила баба Ганна, бо перед нею так i манячiли лави, луги, сiножатi та шовкова намiтка.
— Як ясновельможна панна Гризельда пiде замiж за князя Вишневецького, то й ми пiдемо до Вiсли та й потопимось з горя, — говорили дiвчата.
— Про мене й топiться й вiшайтесь, а я за князя Заславського зроду-звiку не пiду: вiн не панич, а певно панна, що перебралась за панича. Йди, Ганно, лiпше ти за його, коли вiн тобi так навис на очi, — сказала Гризельда.
— А ти думаєш, я б не пiшла, якби вiн мене сватав? ïй-богу пiшла б! Була б княгинею, походжала б по золотих покоях у Заславлi та носила шовковi намiтки та оксамитовi кунтушi.
— I вже! годi тобi думати про шовковi намiтки. А я за князя Заславського таки не пiду, вiн i бiлий, як панна, й гарний, але все неначе заспаний. А князь Вишневецький проворний, жвавий, говорючий, ще й до того чорнявий. Я люблю чорнявих та смуглявих, а не тих конопляних паничiв.
— Та вiн же родом з козакiв, з тих страшних козакiв, що повстали на Польщу та виганяли польських панiв з Украïни; вiн для мене страшний, ïй-богу я його боюся! Щe й тебе, Гризельдо, або зарiже, або втопить там десь в Днiпрi, — сказала баба Ганна, важко зiтхнувши. — Ой, Єзус-Марiя! спаси тебе од напастi!
— Ти вже стара, а ще й досi дурна: Вишневецькi роду княжого, а не козацького, ïх землям, селам, мiстам та грошам i лiку нема, — сказала Гризельда.
Вона глянула у вiкно: в одчинену браму в дорогiй каретi в'ïжджав король, а коло карети басував кiнь князя Єремiï. Єремiя углядiв у вiкно Гризельду, в одну мить на скоку зняв шапку з пiрами, обсипаними брильянтами, i поклонився.
В палацi Замойського схопилась бiганина. Старий Замойський хапком вийшов назустрiч королевi на Ґанок i привiтав його на порозi.
— А що, мiй дорогий та коханий пане канцлеру! — сказав король, сiвши на канапi в свiтлицi. — Я оце приïхав до тебе з великою справою: приïхав за свата. Князь Єремiя хоче сватати твою дочку Гризельду, а я оце взявся бути за свата: як буде дiло? А може даси нам гарбуза? Чи нi?
— Рiд i слава князiв Вишневецьких — це найдорожчий клейнод польськоï корони. Я, князю, незвичайно радий прийняти тебе за зятя, i лiпшого зятя для Гризельди немає на усю Польщу, Литву й Украïну, — сказав Замойський i подав князевi Єремiï руку, ще й тричi поцiлував його.
— От я й радий, що не довелось менi ïхати од тебе, коханий дорогий пане канцлеру, з нiчим та ще й з почервонiлими щоками од сорому. А де ж твоя дочка Гризельда?
Замойський покликав Гризельду. Вона увiйшла спокiйна й поважна й привiталась до високих гостей.
— Приïхав я до тебе, Гризельдо, за свата. Сватає тебе князь Єремiя. Чи пiдеш ти за його замiж, чи, може, маєш на думцi кого iншого? Якого iншого князя? Га? — спитав у неï король.
— Не маю на думцi нiкого iншого, окрiм князя Вишневецького. Я пiду за його, — сказала Гризельда смiливо й спокiйно.
Замойський зараз звелiв подати кубки венгерського вина. Поналивали срiбнi пугарi. Король випив поперед усього за молоду княгиню та за молодого жениха. Потiм випили за здоров'я високого свата. Король, блiдий на виду й неначе заспаний та втомлений, розбалакавсь з старим Замойським.
Єремiя сiв поруч з Гризельдою й почав говорити з нею.
— Гризельдо, моя кохана! Я думаю оселитись назавсiди за Днiпром у Лубнах. Там заграничнi майстри вже певно збудували пишний палац, вартий роду Вишневецьких. Чи не побоïшся ти, Гризельдо, ïхати в той далекий край, далекий од Варшави, од королiвського двору, ще й до того дикий? Не лякає тебе пустиня, нудьга в пущах? Не боïшся?
— Нi, не боюсь, нiтрiшечки, бо я з тобою вкупi й не зазнаю навiть нудьги, — сказала Гризельда.
— Край той порожнiй, дикий, мало залюднений. По степах завсiди никають та нишпорять татари. Кожного часу треба там сподiватись нападу дикоï татарви. Козаки теперечки нам не страшнi, бо вже побитi нами. Ïх теперечки взяли в руки i приборкали так, що вже ïм не лiтати у вирiй, i не спроможуться вже вони бунтуватись проти i Польщi. Вони побитi й вбитi трохи не на смерть. Але татари — це народ вольний i дикий. Кожного часу вони ладнi напасти на моï села, на мiй палац.
— Я не злякаюсь нiчого, коли ти будеш зо мною. А в небезпечнi часи я смiливо стану поруч з тобою до оборони. Я зроду не страхополох: мене, княже Єремiє, i не лякай, не злякаєш нi нудьгою, нi татарами, нi козаками, — сказала Гризельда.
— Коли так, то я не помилився в тобi. Ти будеш менi вiрною й вартною дружиною, — сказав Єремiя й поцiлував Гризельду в руку.
— Коли ж, коханий пане канцлеру, думаєш справляти заручини? Треба менi, як сватовi, це знати, бо й королева цiкава про це знати i спитає в мене, оце таки зараз, — сказав король.
— Хоч завтра! — аж крикнув i схопився з мiсця старий Замойський. — Таки завтра! Чи так, коханий князю Вишневецький? Чи може в тебе iнша думка? Нехай буде наше празникування протягом двiрських празникiв нашого найяснiшого короля i отця.
— Моя думка така ж сама! Завтра! Навiщо нам одкладати справу надалi? — сказав Єремiя.
— Прошу ж на заручини до свого дому найяснiшого короля й ввесь двiр, коли я маю таку ласку в найяснiшого нашого добродiя й отця. Сам я поïду просити найяснiшу королеву i чужоземських посланцiв, — сказав на радощах старий Замойський.
— От i добре! От i добре! Усе йде гаразд i з поспiхом. От i добре! — сказав король на прощаннi.
Тiльки що король виïхав за ворота, тiльки що за його каретою вискочив на конi князь Єремiя, до двору Замойського летiв на конi князь Заславський i трохи не наткнувся на Єремiïного коня.
— Опiзнився, князю Заславський! Повертай коня назад додому! — крикнув гордовито до Заславського Єремiя iз злим осмiхом на устах.
Заславський спинив коня, вихопив шаблю й посварився нею навздогiнцi за Вишневецьким. Вишневецький оглянувся й собi вихопив шаблю з пiхви i посварився на Заславського. Князь Заславський, вглядiвши короля в каретi, догадавсь про все. З-за баркана саду виглянула на улицю баба Ганна з заплаканими очима й з якогось одчаю тiльки махнула рукою.
— Повертай, князю, коня назад, бо вже ж тобi не топтати стежки до панни Гризельди: оце тiльки що князь Єремiя посватав ïï, а завтра будуть заручини. Сам король та королева прибудуть на заручини. Пропали лани й сiножатi! пропала й шовкова намiтка, — говорила баба Ганна плачучи.
Другого дня Замойський справляв пишнi заручини своєï дочки. Гризельда приïхала з батьком та з подругами на службу божу в собор святого Яна. Приïхав i князь Єремiя разом з королем та королевою. Замойський запросив до себе на заручини короля й королеву, й чужоземських посланцiв, i усiх значних панiв коронних та литовських, що поз'ïздились до Варшави на весiлля короля та коронацiю королеви. Пiсля заручин вдарили з гармат в честь князя Єремiï, неначе якого удiлового князя. Двiрська шляхта палила без перестанку з рушниць. Заставили столами свiтлицю й половину садка. Викотили з льохiв бочки горiлки та венгерського. Цiлих шiсть день тяглися празники в домi старого канцлера; шiсть день пили та гуляли усi польськi та литовськi пани на заручинах панни Гризельди. У дворi перед палацом пани розпочали забавку турнiрами та поєдинками. Двiрськi шляхтичi силачi попросили господаря, щоб вiн дозволив ïм битись на поєдинках перед очима високих магнатiв. Замойський дав дозвiл. Усi високi гостi висипали на Ґанок, поставали на сходах. Панiï та панянки дивились в одчиненi вiкна. Двiрськi шляхтичi бились на шаблях та на списах. Потiм виступили здоровецькi силачi й розпочали битись навкулачки та боротись. Уся челядь Замойського позбiгалась дивитись на тi iграшки. Мурованi стiни кругом двору та штахети були неначе обнизанi людськими головами. Деякi челядинцi повилазили на дерева. Жиди позбiгались i дивились з-за двору, стовпившись у брамi, повилазили на покрiвлi хат, на баркани, дивились у вiкна, виглядаючи з своïх халуп, як мишi з борошна, неначе показували через вiкна своï довгi пейси.
Битва двiрських шляхтичiв пiдбадьорила й панiв. Виступили й молодшi магнати з шаблями i почали бавитись на турнiри. Сам князь Єремiя не втерпiв: вихопив шаблю з пiхви i виступив на середину двора.
— Я викликаю князя Заславського на iграшку в поєдинок! — крикнув вiн на все подвiр'я.
Усi оглянулись кругом i ждали, що от-от вийде князь Заславський. Але його не було на заручинах. Канцлер Замойський запрошував його в гостi, але вiн не приïхав.
— Чом же не виходить на турнiр князь Заславський? От тепер помiряємось, хто з нас дужчий, хто з нас зручнiший! — крикнув Єремiя, озираючись навкруги, i засмiявсь, зареготавсь на все подвiр'я.
Усi засмiялись i оглядались на всi боки. Усiм хотiлось подивитись на такий цiкавий поєдинок. Але князь Заславський не з'явивсь.
— Коли князь Заславський страхополох та полохливий зроду, то нехай виходить хто iнший, — крикнув Єремiя...
Знайшлись значнi шляхтичi, охочi до битви. Багато ïх подужав Єремiя, орудуючи незвичайно зручно то шаблею, то списом. Вже Єремiя втомився й знемiгся i, пiднявши вгору шаблю, гордовито крикнув:
— Ще не родився в Польщi той шляхтич, що переможе й подужає мене на шаблях та на списах.
— Ну та й гордий же цей молодий князь, — гомонiли пани стиха.
Усiм панам дуже не сподобалась така гордовита вихватка Вишневецького. Пани крутили вуси, скоса позираючи на Єремiю. А князь Єремiя все стояв, пiднявши шаблю вгору й ждав.
— Чом же нiхто не виходить войдуватись зо мною? Невже нiхто не насмiлиться виступити проти мене?
Пани образилися i мовчали, тiльки вуси крутили.
Єремiя одiйшов на Ґанок i став поплiч з Гризельдою. Знов вийшли дрiбнi шляхтичi та силачi й почали боротись та битись навкулачки. Декотрi борцi порозбивали супротивникам кулаками носи, щоки й губи, аж мазка потекла по ïх кунтушах. Вже багато було розбитих щiк та роз'юшених носiв. На деяких шляхтичах борцi порвали кунтушi. Одiрванi й пошматованi поли й рукави волочились по землi в пилу та в пiску. А сiрачковi шляхтичi все виступали та виступали i забавляли високих панiй та панянок, для котрих ця бiйка, це грубе гульбище було, очевидячки, дуже й дуже приємне. На бойовищi валялись одiрванi рукава кунтушiв та поли жупанiв, валялись пояси та шапки в поросi. Панки втирали полами роз'юшенi види та носи, позамазували кров'ю кунтушi та жупани; декотрим шляхтичам довелось попадати й покачатись по пiску. Здавалось, нiби простi мужики одяглись в дорогi убори, в срiбло та золото й почали битись навкулачки та боротись по своєму сiльському звичаю, качаючи один одного по пiску.
Шiсть день гуляли та пили пани на заручинах панни Гризельди i вже сьомого дня потомились i почали роз'ïздитись з Варшави по своïх маєтностях та по своïх палацах. Князь Заславський перечув через приятелiв, як глузував з його Вишневецький на iгрищi. Од того часу вони зненавидiли один одного й стали заклятими ворогами. Усi приятелi Заславського так само не полюбили гордого князя Вишневецького. Вони почали обговорювати князя Єремiю перед королем та королевою Цецiлiєю Ренатою.
Замойський та Вишневецький постановили справляти весiлля зимою у Львовi. В мiсяцi декабрi першого дня 1638 року Вишневецький грав своє весiлля з такою пишнотою та розкiшшю, з якою не справляли своïх весiллiв i польськi королi. В його була думка заломити й затьмити своïм багатством усiх магнатiв i навiть самих королiв. Вишневецький запросив до себе на весiлля усiх своïх родичiв, усiх значних магнатiв з Польщi й Украïни. Просив вiн на весiлля й короля та королеву, але король не згодився. Вишневецький, палкий на вдачу та гордий, вже образив багатьох панiв, роздратував князя Заславського та його прихильникiв. Єремiю почали обговорювати та гудити перед королем. Король не любив польських магнатiв за ïх пиху, сваволю та непокiрливiсть. Вiн бiльше любив чужоземцiв, горнувся до ïх, високо пiдняв вгору Казановських, що були родом з iталiйцiв, походячи з роду Казанови, приятелював з ними, надарував ïх великими маєтностями. Єремiя був найбагатiший за всiх магнатiв, гордий та високодумний. Владислав IV боявся, щоб часом князь Вишневецький не почав верховодити в Польщi гiрше за усiх магнатiв. Вiн послав на весiлля двох своïх заступникiв: Григорiя Кнапського та каноника Матвiя Любинського. Єремiя догадувався, що магнати обговорили його перед королем, i дуже образився королiвською неласкою.
Князь Єремiя виïхав до Львова в кiнцi ноября. Десять тисяч його двiрського вiйська проводило його поïзд до Львова. Тим часом до Львова з'ïхались князi, родичi Вишневецького, запроханi на весiлля магнати та шляхтичi. Двадцять дев'ятого ноября Єремiя з родичами князями, з магнатами та силою панiв виïхав з Львова назустрiч Гризельдi до Грудка. Звiдтiль пишний поïзд рушив до Львова. За мiстом стрiли поïзд музики. Вдарили з гармат. Вiйсько йшло попереду. Гризельда з матiр'ю та меншою сестрою Варварою сидiли в золотiй пишнiй каретi. Рядом з каретою ïхав на турецькому конi князь Єремiя. Уся зброя на конi була обнизана й обсипана перлами, брильянтами та обкована золотом та срiблом. Дорогий кунтуш на Єремiï лиснiв од золота. Пера на шапцi були всi обсипанi брильянтами. Золотi пiдкови й остроги сяли на червоних сап'янцях. Князь Єремiя по своïй природженiй вдачi не любив розкошi, не любив пишноти, але на своєму весiллi показав усе своє незлiченне багатство, щоб пiдiйти пiд смак попсованим магнатам i заломити, заслiпити й забити ïх своïм багатством.
За каретою молодоï тягся довгий поïзд магнатiв у дорогих каретах: ïхав Замойський з жiнками Чарторийських, далi ïхали Чарторийськi, князi Збаражськi, Воронецькi, Корецькi, князi Острожськi, родичi Гризельдиноï матерi, котра була дочка князя Олександра Острожського, волинського воєводи.
Для весiлля Вишневецький найняв у Львовi найбiльший дiм на ринку проти кафедрального собору. Поïзд рушив до того дому. На львiвськiй горi все палили з гармат. Молоду та ïï рiдню стрiли на порозi родичi Вишневецького й повели ïх в багато прибранi просторнi свiтлицi.
Другого дня, першого числа мiсяця декабря в десятiй годинi вранцi знов вдарили з гармат, i князь Єремiя прибув за молодою в золотiй каретi. В карету було запряжено шестеро бiлих, як снiг, коней. Єремiю проводили шiсть родичiв князiв з своïми жiнками та дiтьми. Гетьман Конецпольський сидiв у однiй каретi з Єремiєю: вiн був в його за старосту. За дружка був Микола Потоцький, той самий, що недавно баблявся в козацькiй кровi, обтикав залiзнi палi козаками по всьому шляху од Нiжина до Києва. Єремiя повiз молоду до костьолу. На порозi костьолу стрiли молодих Гризельдинi батько й мати i поблагословили ïх до вiнця. Заграв орган, i молодi вступили в костьол. Ïх поставили на подушках, де вони простояли цiлу службу божу. Службу служив архiбiскуп львiвський Грохольський. Пiсля одправи молодих посадили на княжих крiслах, i вони слухали проповiдь про супружеськi обов'язки. Проповiдь говорив бiскуп кракiвський. Пiсля вiнчання князь Єремiя дав клятьбу в любовi та вiрi. Вiн забув на той час i про клятьбу перед недужою матiр'ю й перед Петром Могилою, забув, що вiн став одступником i зрадником Украïни. Нi одна думка, нi одна згадка про дитячi лiта, про матiр, про давню свою вiру не заворушила його закатованого серця.
Усей костьол сповнили гостi князя Єремiï та Гризельди. Усе то були князi та магнати: князiвна Острожська, дочка воєводи волинського, ïï брат князь Острожський, князi Збаражськi, всi вони були унуки православного князя Костянтина Острожського, вже покатоличенi й споляченi; були й польськi гетьмани Станiслав Конецпольський, Лука Жолкевський та Микола Потоцький, котрi ще так недавнечко пролили рiки украïнськоï кровi вкупi з новим одступником князем Вишневецьким; були Корецькi, Воронецькi, Олександер Конецпольський, Мартин Калиновський, Криштоф Радзiвiлл; були замiсники короля Владислава посланцi венгерського короля Юрiя Ракочiя; було багато й Вишневецьких, ще православних, несполячених...
Гостi рушили з костьолу. Орган загув. Органiст заспiвав
Veni Creator, i гостi вийшли пiд той спiв з костьолу. За таку прислугу спiвака органiста Вишневецький подарував йому здорове село.
Молодi пiшли пiшки на прощу в костьоли домiнiканiв, бернардинiв та кармелiтiв. За ними рушили усi гостi. На горi раз у раз палили з гармат. Молодi молились по костьолах i записували великi вкладки на католицькi монастирi. Аж надвечори молодi та гостi вернулись додому. На порозi дома знов стрiли ïх батько та мати i обсипали пшеницею та червiнцями. Гризельда вразила усiх пишними убраннями, золотими прикрасами та брильянтами, хоч сама судила значних панiй за незвичайну розкiш в убраннях та за навiжену розтратливiсть.
Цiлих два тижнi грали Єремiïне весiлля у Львовi. Князь Єремiя витратив на своє весiлля двiстi п'ятдесят тисяч злотих, не лiчачи вкладок у католицькi монастирi та подарунка органiстовi. Ксьондзи говорили проповiдi в костьолах про шлюб князя Вишневенького, говорили навiть вже як минув рiк пiсля того незвичайного пишного шлюбу, пишнiшого й багатiшого за шлюб короля Владислава, в котрого часом не ставало грошей на обiд i для своïх двiрських i для самого себе. Багатi тогочаснi польськi магнати зовсiм заткнули за пояс своïх королiв. Королi стали нiби ïх попихачами та орудниками ïх сваволi.
Молодi заïхали на малий час в Замостя до старого Замойського, а потiм поïхали на Волинь у Вишневсць, що був осередком незлiчних маєтностiв Вишневецького на Волинi. Там вони пробули зиму i вже лiтом постановили перебратись на завсiдне життя в Лубни, в новий палац князя Єремiï.
Настало лiто. З Лубен дали знати Вишневецькому, що новий палац вже зовсiм готовий. Князь Єремiя почав лаштувати пiдводи в дорогу. Набентежили силу возiв усяким князiвським добром, скарбами та парчами. Гризельда задумала поновити й збiльшити в Лубнах католицький монастир i забрала з Вишневця десять ченцiв та двох патерiв єзуïтiв. Вона взяла на себе мiсiю розповсюднити за Днiпром католицьку вiру та унiю. Патери одправили молебiнь в костьолi. Пiсля раннiх обiдiв здоровий магнатський поïзд рушив у дорогу.
Попереду викотила з двору золота карета, в котрiй ïхала Гризельда та князь Єремiя. За нею потяглися ридвани з домiнiканами та єзуïтами, вози з слугами та челядинцями. Кухарi навантажили хури харчами та куховарським посудом. В кучах на возах киркали годованi каплуни та кури, ҐеҐотали гуси, кахкали качки. На одному здоровому возi везли згорнутi дорогi намети та килими. За возами рушила сотня двiрських челядинцiв шляхтичiв з жiнками й дiтьми. Для безпечностi в дорозi од нападу хлопiв або й татар за поïздом ïхало на конях з пiвтори тисячi двiрського Єремiïного вiйська, узброєного, неначе на битву. За вiйськом йшли валками хури з харчами для великоï сили челядi й вiйська. Поïзд князя Вишневенького був схожий на якусь степову орду, що посовувалась у безмiрнi й безмежнi степи, шукаючи собi нових земель та здобутку.
Поïзд перевезли через Днiпро i вiн рушив в безкрайнi лубенськi степи.
Через кiльки день аж перед вечором Гризельда побачила, що серед степу десь далеко-далеко засизiла якась здорова купа, неначе незвичайно здорова могила, насипана на степу якимись велетнями. З сизого туману визначились чотири башти, неначе чотири стовпи, а мiж ними то чорнiла, то сизiла гостроверха висока покрiвля.
— Ото видко наш палац, ген-ген, далеко в степах! Чи бачиш? — сказав Вишневецький до Гризельди.
— Щось дуже здорове ти збудував в цих степах; цей палац неначе якийсь лицарський замок десь у Нiмеччинi, над Дунаєм, — обiзвалась Гризельда.
Перед вечором заманячiли в степу Лубни, вирнули з туману стiни твердинi та верхи домiнiканського, заново одбудованого монастиря. На небокрузi виступили сизою смугою гори понад Сулою, а над тiєю смугою пiднiмався новий, напрочуд здоровий палац Вишневецького, неначе стримiла гора над горами.
Поïзд наближався до Лубен. За цариною його стрiло три тисячi двiрського лубенського вiйська. Вiйсько випалило з рушниць. На твердинi вдарили з гармат. Народу зiбралось сила. В церквах i в кляшторi задзвонили в дзвони. Вишневецький вступав у свою дiдизну як самостiйний володар, як король Лубенщини. Коло замку зiбралась уся двiрська челядь, усi осадчi й старости лубенських маєтностiв. На широкому балконi на другому етажi палацу стояв оркестр i награвав якусь дрiбну та гучну мелодiю. Вишневецький увiв Гризельду у палац, як королеву.
Палац i справдi був вартий славного роду князiв Вишневецьких. Вiн був схожий на лицарськi нiмецькi замки, але був далеко просторнiший. Знизу на другий етаж по обидва боки широкого балкона на колонах були поробленi некрутi пологi широкi сходи. По тих сходах можна було вийти з садка просто на другий етаж. В Польщi магнати для ефекту часом виïздили конем по таких сходах на балкон i тим лякали панiй та панянок. На другому етажi була здорова зала через усей палац з узенькими та довгими готицькими вiкнами. Закруглене склепiння, схоже на зiгнутий листок паперу, було все штучно облiплене виноградним листом та кетягами винограду. З того листя визирали головки амурiв з одутлуватими щоками. В декотрих амурiв в ротах стримiли дудки та сопiлки. Повноперсi Венери неначе були закутанi в винограднi паростки та в листя. Усi тi барельєфи були незвичайно грубоï роботи, неначе вирубанi долотом та обтесанi сокирою, ще й помальованi темними зеленими, синiми та червоними фарбами. По обидва боки зали стояли здоровi статуï на подовжастих високих п'єдесталах з бiлого та рожевого мармуру. Тi статуï Єремiя попривозив з Iталiï. Попiд стiнами стояли рядками дубовi стiльцi з високими спинками, вирiзаними в чудернацькi взорцi. Стiльцi були оббитi червоним сап'яном. Внизу в палацi були цiлi рядки тiснуватих покоïв.
Високi стiльцi та канапи були обтягнутi червоним та жовтим сап'яном з золотими гербами князiв Вишневецьких. Скрiзь були розстеленi перськi килими. Над вiкнами висiли шовковi завiси. На баштах в невеличкi круглi вiконця виглядали невеличкi гармати гакiвницi.
Вишневецький обвiв Гризельду по усiх покоях, показав ïй здорову залу.
— От у цiй залi не стає тiльки королiвського трону, — сказала Гризельда, — твiй палац кращий, багатiший i бiльший за королевi палаци у Варшавi та в Краковi.
— Може колись тут i справдi стане й королiвський трон, а ти сядеш на йому, як королева. Але краще було б, якби ти сiла на трон таки у Варшавi, — сказав гордовито Вишневецький. — Мiй палац вартий короля! Заломив я королiв Вазiв i самого короля Владислава. А хiба ж я тут в Лубенщинi й справдi не король?
— Твоя правда, — обiзвалась Гризельда, — сюди не досягне й королiвська рука: так далеко твоï Лубни од короля.
Вишневецький вивiв Гризельду на здоровий балкон, по другий бiк палацу, що виходив у садок по горах. Гризельда глянула наниз, на гори, на Сулу, на луки та сiножатi за Сулою i аж крикнула з того дива.
— Ой яка краса! Яка пишнота! Який звiдсiль пишний вигляд на тi гори та лiси! Ти, серце, завiз мене неначе в якесь зачароване царство, — сказала Гризельда.
Вигляд на береги Сули, на гори i справдi був пишний. Палац стояв над крутими горами. Од самого палацу гори неначе спадали наниз до Сули невеличкими поламаними крутими горбами, неначе схiдцями. Здавалось, нiби хтось зумисне понасипав здоровi сходи од палацу до самого берега й недбайливою рукою обкутав ïх зеленим оксамитом з старих дiбров. Зелене оксамитове убрання побгалось, позападало в узькi глибокi яри, пiднялося на горби, вкрило ïх кругом, бгаючись сотнями вередливих, незвичайно гарних складочок, фалдiв, западин. З одного горба на другий вилися широкi дорiжки, обсипанi жорствою та посипанi жовтим пiском. За Сулою поламанi гори, суспiль вкритi старим лiсом, то западали, то виступали кручами над самiсiньку Сулу. В одному яру височенько над берегом, де була криничовина, бiлiла недавно загачена гребля, блищав ставочок, неначе дзеркало, кинуте у яр серед розкiшноï дiброви. Через муровану греблю тихо лилася вода, булькотiла й шумiла по схiдцях i вливалась в Сулу. А там далi гори розступались, i понад берегами зеленiли розкiшнi луки та сiножатi, неначе закиданi купами та букетами верболозу та вiльхи. За лiсами лиснiли та блищали банi та хрести Мгарського монастиря. Кругом палацу були посадженi кущi бузку, троянд та усякого дерева, розкиданi квiтники. На терасах нанизу манячiли усякi гульбища, то хатки, вшитi черепицею, то маленькi гарненькi каплички з позолоченими хрестами.
Вишневецький окинув оком усю ту пишну околицю, а потiм i не дивився на неï. Йому було байдуже до тiєï пишноï краси. Не вiн, а чужоземськi майстри та садовники пеклювались цим дивом, вироблюючи та заводячи те диво по своïй вподобi. Єремiя заводив те дивне диво тiльки задля того, щоб пiдiйти пiд смак випещених польських магнатiв. Вiн в душi навiть нехтував тими панськими цяцьками. Iншi думки, iншi...
