Князь Єремiя Вишневецький
страница №5
...к чорту ïдь. До мiдi в ïх дiйшло, у великих тодiшнiх панiв, аж через десяток днiв.VII
Гризельда швидко звикла до нового краю. Поважна та розумна, вона не любила забавок, не любила веселого шумливого товариства, хоч була ще й молода. Єремiя ïздив по своïх далеких маєтностях, наглядав за новими осадами, дбав про господарство, а ввесь свiй вiльний час оддавав своєму укоханому вiйськовi. Часом цiлi днi й тижнi Єремiя не показував очей в своïй господi, ïздячи по своïх маєтностях. Гризельда була добра господиня: вона наглядала за домовим господарством, обсадила своï покоï робiтницями, швачками, пряхами та ткалями. Серед своïх покоïвок та швачок вона не зазнавала нудьги.
А тим часом Гризельда пам'ятала про мiсiю, яку завдали ïй єзуïти, од'ïжджаючи з Лубен. Не згадуючи й словом за пропаганду католицькоï вiри перед Єремiєю, вона потаєнцi од його заходилась вкупi з домiнiканами розповсюджувати католицьку вiру в Лубнах.
Побивши козакiв, обгородивши та захистивши себе од Москви та Швецiï, польська шляхта за короля Владислава IV кинулась на розкiш. Не один Вишневецький справляв бенкети в Лубнах та тiшив магнатiв, обсипаючи сiллю гори та шляхи та справляючи поïзди в спасiвку на санках. Шляхта наче забулась про битви та вiйськовi справи. Гульня без мiри, вино, танцi, гультяйство, залицяння, пьянство, розсипання грошей — стало неначе поважним дiлом для усiєï шляхти, од найбагатiшого магната до найдрiбнiшого дiдича. Про козакiв i татар шляхта неначе й забулась.
Татари добре знали, що козаки побитi й розiгнанi по селах, що реєстрових козакiв зосталось дуже мало, знали, що вже не було кому стерегти границi од степiв. Через рiк пiсля того, як Вишневецький перебрався в своє завсiдне житло в Лубни, 1640 року зимою несподiвано велика сила татар напала на Украïну й на Московське царство. Татари кинулись на Поросся, на Корсун, влетiли в Лубенщину, забiгли в Московське царство, забрали сто тисяч людей, забрали силу товару та коней i погнали в Крим. Багато Єремiïних сiл попалили й сплюндрували татари.
Впала козацька сила, не стало й оборони i для украïнськоï границi, i для самоï Польщi.
Але Єремiï Вишневецькому не в думцi були татари. Вiн хапав землi, хапав маєтностi, де тiльки можна було хапати. Збирав грошi й заводив велику силу двiрського вiйська, щоб стати найвище за всiх магнатiв i верховодити над панами на всю Польщу, Литву й Украïну.
В той час i iншi польськi магнати захоплювали собi землi в полтавських вольних степах, а потiм випрошували, а часом i вимагали в короля привiлейнi грамоти на тi маєтностi. Вони вважали на короля Владислава тiльки як на короля, потрiбного для ïх задля того, щоб вiн роздавав ïм староства та затверджував за ними вольнi землi своïми грамотами.
Єремiя захопив Хорольщину, котру вже давно королi подарували Станiславовi Жолкевському, i вже там хазяйнував. Несподiвано старости заповiстили Єремiï, що Олександер Конецпольський вже оселився в Гадячi, вже господарює на всiх гадяцьких землях. Єремiя стривожився.
Вишневецький пiд приводом своïх старостiв послав до Гадяча своє вiйсько. Вiйсько несподiвано напало на Гадяч i обгорнуло його навкруги, неначе вороже мiсто. Невеликий палац, стайнi, загороди, надвiрнi хати запалали заразом i згорiли в одну годину. Лубенськi старости зiгнали з села хлопiв з плугами, звелiли виорати увесь двiр, усю оселю, де стояло забудування Конецпольського, й засiяли житом. Єремiя зараз посадив своïх старостiв на господарство в Хоролi та в Гадячi.
Вигнавши одного сусiда з Посулля, Єремiя зараз напався на другого. Король оддав Ромни своєму приятелевi Адамовi Казановському. Але Вишневецький вважав на Ромни як на Посулля, належаче до його маєтностiв. В той час в Лубнах пiшла чутка, що Казановський помер. Не вважаючи на волю королiвську, Єремiя зараз послав вчинити заïзд на Ромни. Заïзд вчинив в Ромнах те саме, що в Гадячi.
Магнати у Варшавi пiдняли Ґвалт, що Єремiя свавiльно хапає та присвоює собi чужi маєтностi. Казановський зараз розпочав позов на Єремiю.
За свавольнi вчинки король засудив Єремiю
на банiцiю, себто на вигнання з Польщi.
— Ну, не заподiє менi король лиха! — крикнув Вишневецький до Гризельди. — Хто насмiлиться вигнати князя Вишневецького з Польщi та з Украïни? Ще не родився на свiт той, хто мав би силу вигнати за границю князя Вишневецького. Я мабуть швидше випру самого короля з Польщi вкупi з його улюблеником Казановським.
Саме в той час збиралися сеймики, щоб вибирати посланцiв до варшавського сейму. Вишневецький приïхав до Луцька на сеймик, справляв для дрiбноï шляхти бенкети, поïв та пiдкуповував панкiв i видурив у шляхтичiв такий наказ для своïх посланцiв у Варшаву, що сеймик дає право своïм посланцям встоювати за право Вишневецького на Ромни. Сеймик вибрав самого ж таки Вишневецького за посланця од волинськоï шляхти у варшавський сейм. Не вважаючи на те, що Єремiя був вже засуджений на вигнання, вiн прибув до Варшави як сеймовий посол, неначе задля того, щоб насмiятись з короля. Король добре знав, що Єремiя буде стояти проти його на сеймi й
зiрве сейм, як тiльки король не верне йому Ромнiв. I справдi, король зняв з Єремiï банiцiю й вернув йому Ромни, тiльки присудив Єремiï заплатити Казановському сто тисяч злотих.
Забравши Ромни, Єремiя думав вдержати й Гадяч i потоптати своïми магнатськими ногами усякий закон, усяке право. Магнати в тi часи дiйшли до такоï сили, так забрали в руки короля, що король, давши грамоту на скарбовi маєтностi одному пановi, часом мусив одбирати ту грамоту в його й давати маєтностi другому, дужчому й багатiшому магнатовi.
Конецпольський подав позов у суд на Вишневецького, так само як i Казановськнй. Варшавський сейм покликав Вишневецького на суд, але Вишневецький заповiстив, що вiн нездужає й з тiєï причини не може прибути на сейм. Через рiк знов зiбрався сейм, знов покликали Єремiю на суд. Конецпольський вимагав у Єремiï, щоб вiн присягнув, що був i справдi тодi слабий.
— Покажу ж я i сеймовi, й швагровi, який я слабий, — сказав Єремiя i, прибувши на Волинь, зiбрав чотири тисячi свого вiйська й поïхав до Варшави.
Тiльки що пани засiли в сеймi, Єремiя обступив з вiйськом сеймову
iзбуi, розлютований, крикнув до сеймовикiв:
Як не присудите менi Гадяча й Хорола, то я дамся вам взнаки: я порубаю на шматки i Конецпольського, i усiх панiв, що встоюватимуть за його, й самого короля.
Єремiя крикнув цi слова, махнув кривою шаблею, посварився на сеймових посланцiв i вискочив з сейма, як навiжений. Пани загомонiли. Король сполохався. Усi знали, що Єремiï нема впину, нема закону, нема права, коли вiн розлютується: усi були добре вiдомi тому, що навiсний Єремiя може вчинити здорову зам'ятню та збити бучу зо зла й зопалу через своï палкi й нездержливi норови. Король i сенатори ублагали Конецпольського хоч не вимагати в Єремiï присяги, доки вiн вийде з вiйськом з Варшави. Єремiï обiцяли переглядiти позов Конецпольського на окремному судi. Але згодом суд все-таки дав такий присуд, щоб Єремiя вернув Конецпольському i Гадяч, i навiть Хорол, як належачий з давнiх-давен до скарбових королiвських земель, а не до Посулля князiв Вишневецьких.
Од того часу пани й король зненавидiли Вишневецького за його гордовитiсть i нахабнiсть. Король почав заздрiвати Єремiю, чи не має вiн часом на думцi одбити його рiд од польськоï корони i його самого скинути з престолу.
Гордий з панами та магнатами, Єремiя не гордував з тими панками, що були меншi за його i корились йому. З тими панками, що йому корились, запобiгали його ласки, кланялись йому, Єремiя ставив себе запанiбрата. Єремiя часто ïздив до своïх управителiв на хрестини, навiть держав до хреста ïх дiтей, ïздив на похорон одного свого управителя Закревського, з своïми жовнiрами обходився просто, був дуже ласкавий до ïх. Магнати ненавидiли його, а дрiбна шляхта й вiйсько любили його.
Раз в кiнцi лiта Єремiя й Гризельда, перебуваючи в Лохвицi, поïхали в Сенчу до одного свого управителя Суфщинського на хрестини. Суфщинський просив князя Єремiю в куми. Гризельда поïхала з Єремiєю з нудьги, щоб розважити себе. Поприïжджали на хрестини деякi Єремiïнi управителi й дрiбнi шляхтичi, i католики, i православнi. Гостi стояли коло порога й щулились перед таким значним кумом, неначе поприлипали до стiни та до дверей.
Єремiя та Гризельда сидiли на старосвiтськiй високiй канапi, закритiй злинялим недорогим килимом. З другоï кiмнати вийшла породiлля, блiда та схудла пiсля родива, i привiтала високих гостей. Вона була православноï вiри, але чоловiк ïï був поляк i католик. Вiн звелiв охрестити дитину на католицьку вiру. Привiтавшись до високого кума, господиня сiла на стiльцi. Тодi Єремiя сам попросив шляхтичiв сiдати. Гостi посiдали рядочками на довгих простих ослонах. З дверей виглянуло кiлька жiночих голiв, щоб подивитись на князя й княгиню. Управителева оселя була давня, заведена ще за Єремiïного батька Михайла. Стара хата вже осiла, увiйшла в землю й перехнябилась на один бiк. В малесенькi вiконечка заглядав старий та густий, як лiс, садок. Сволоки в низеньких кiмнатках неначе понависали над головами гостей. Ця стара оселя чогось нагадала Єремiï старий батькiвський палац в Києвi та в Вишневцi. Перед його очима виникла, нiби з туману, схудла та блiда постать його матерi Раïни в киïвському палацi, тодi як вона виряджала його в далеку дорогу. Але цi згадки молодих лiт тiльки на одну мить майнули й згасли, як у туманi. Черстве князеве серце не потеплiшало од тих дитячих згадок.
Незабаром з Лубен приïхав старий ксьондз чернець, бiлявий, лисий та сiроокий. Куми стали перед столом. Винесли дитину i старий ксьондз перехрестив ïï, взяв на руки i подав Єремiï. Шляхтичi стали позад кумiв. Ксьондз розпочав хрестити дитину. В одчинених дверях стовпились жiнки й старi баби сусiди, запрошенi Суфщинською на хрестини. Мiж ними були й жiнки прибувших на хрестини шляхтичiв, були й козачки. Позад ïх з-за плечей визирали наймички та усяка челядь.
Єремiя скоса поглянув на той жiночий натовп в дверях. На самому порозi стояла вже немолода жiнка в намiтцi, в шовковiй юбцi й в плахтi, а позад неï серед усяких намiток та хусток виглядала молода козачка незвичайноï краси. Та красуня була молоденька удова Тодозя Свiтайлiвна, а поперед неï стояла ïï тiтка Мавра. Жiнки дуже пильно оглядали Гризельду, зиркали очима на Єремiю, роздивлялись на гостей з великою цiкавiстю. Очi з дверей зорили та бiгали по свiтлицi, по гостях, примiчали усякi дрiб'язки, розглядали, якi в князя очi, якi в княгинi брови, як вона була убрана, якi в кого вуса, чи довгi, чи короткi. Все це вони примiчали i неначе записували в довгi записи, щоб потiм читати з ïх цi новинки своïм кумам та сусiдам тиждень, мiсяць, а то й рiк.
Єремiя зирнув орлиними гострими очима на той жiночий натовп. I його очi якось несамохiть впали на Тодозю Свiтайлiвну, впали й спинились. Вiн примiтив лице бiле, неначе виточене з слоновоï костi рiзцем якогось великого майстра, а на круглому чолi високi брови, а пiд бровами такi пишнi карi яснi очi, яких Єремiя ще нiгде не бачив на своєму вiку. Повненькi уста були випнутi й обведенi так виразно, так гарно, неначе вони були намальованi. На шиï червонiли разки доброго намиста та блищали золотi дукачi. Чорний горсет неначе влип в тонкий стан i спадав на ясну шовкову квiтчасту плахту. На бiлому чолi лиснiв пружок од парчевого очiпка, що висунувся з-пiд бiлоï низенькоï намiтки.
Єремiя вирячив очi на Тодозю, неначе вглядiв якесь диво. Тодозя почутила, що його чорнi гострi очi неначе рiзнули ïï по душi: рiзнули якось неприємно, нiби погляд хижого недоброго чоловiка. Вона одхилила голову за широкi плечi та за намiтку своєï тiтки Маври, бо не видержала того гострого блискучого погляду.
Господи, якi в його гарнi, аж чорнi, але й страшнi очi, — подумала Тодозя. — Цей князь не дивиться, а буцiм тебе рiже очима, як ножем.
Але цiкавiй Тодозi знов заманулось глянути на тi очi, що рiжуть, мов ножем. Вона не втерпiла, висунула голову з-за тiтчиних плечей i знов зирнула на смуглявий Єремiïн вид. Єремiя став поважний. Вiн спустив вiка з довгими чорними вiями i неначе думу думав. Але незабаром вiка в одну мить розплющились, пiднялися вгору, й знов на Тодозине лице впали пекучi гарячi очi. Вона не видержала того погляду i знов одхилила голову за тiтчину намiтку.
Та й красуня ж ото стоïть в дверях! Якi в неï пишнi очi, неначе аж лащаться до серця, аж гладять по душi шовком. Певно якась козачка. Аж треба буде довiдатись, хто вона така. Яка краса! Якi уста, неначе калина в зеленому листi! Яке личко делiкатне, неначе в якоïсь королiвни. Це якась перлина, що випадком закотилась в цi пущi, в це бескеття.
I Єремiя почував, що не може одвести очей од тiєï перлини, неначе перед його очима з'явилось якесь невидане й нечуване диво, неначе з раю прилинув херувим з нетутешньою красою.
А в кiмнатах було тихо-тихо. Усi стояли непорушне, неначе подоби людей, виробленi з каменя. Один ксьондз тихо бубонiв молитви, вряди-годи ворушивсь i наводив на всiх ще бiльший спокiй, ще бiльшу непорушнiсть та нiби скаменiлiсть своïм рiвним голосом. Єремiя не зводив очей в пишного личка гарноï козачки. В йому запалилось серце одразу, неначе якимись чарами. Тепер тiльки вiн постерiг, що й досi ще не любив щирим коханням нiкого, навiть Гризельди. В його дужiй залiзнiй вродi неначе спахнуло одразу полум'я, як це буває в дуже палких, але мiцних i жорстоких на серце людей.
Тодозя вже оговталась з гострим позиром Єремiïних очей i оглядала його з цiкавiстю молодоï удови, оглядала його невисоку, сухорляву, але широкоплечу постать, його довгобразий вид з випнутим, круглим високим чолом, облямованим навкруги стрiмкими чорними, буцiм трохи посiченими кучерями.
Диво та й годi! Чи князь гарний, чи чудний на виду, чи вiн страшний, цього я нiяк не вгадаю; аж треба буде в тiтки Маври спитати, — думала Тодозя, придивляючись до князя.
А тим часом Єремiя зирнув на Гризельду, що стояла коло самiсiньких дверей в кiмнату, зирнув на Тодозю, котра нiби щулилась позад неï коло одвiрка. I Гризельда здалась йому негарною, навiть простою на обличчя, з грубими бровами, навiть остаркуватою.
Ксьондз скiнчив молитви. Єремiя оддав дитину кумi, поклавши на дитину
на повивачжменю червiнцiв. Усi гостi в свiтлицi заворушились, неначе несподiвано ожили кам'янi подоби людей i заворушились. Гризельда попросила несмiливих шляхтянок та козачок сiдати. Жiнки посiдали рядочком на ослонi i стиснули себе, неначе в тiсноï баби грали. Єремiя та ксьондз сiли на канапi. Гризельда почала балакати з декотрими жiнками. Шляхтянки на велику силу ледве насмiлювались обзиватись словом до княгинi на ïï усякi запитання.
— А ти чия, молода молодице? Чи шляхтянка, чи городянка з Лубен? — спитав Єремiя в Тодозi.
— А чия ж я? Свiтайлова! — смiливо обiзвалась говорюча Тодозя.
— А хто ж то Свiтайло? Я щось не чув в Лубнах нi про якого Свiтайла, — сказав Єремiя.
— Не чув, князю, бо мого Свiтайла вже й на свiтi нема; то й не диво, що ти про нього не чув.
— А де ж вiн дiвся? — спитала Гризельда, осмiхаючись, що Тодозя одмовляла князевi й надто вже смiливо, i нiби трохи жартовливо.
— Мiй Свiтайло полiг в битвi, — сказала Тодозя. — Вiн козакував.
— То ти козачка? — спитав Єремiя. — Може то я i вбив твого Свiтайла десь пiд Лукомлем або над Старицею, коли вiн був там з Остряницею або з Гунею?
— Нi, ясновельможний князю, не княжа рука його вбила: вiн був реєстровий козак, його вбили татари тодi, як набiгли на Посулля та Поросся, а я зосталась удовою й живу при братовi та при тiтцi в Лубнах, — сказала Тодозя.
— То ти лубенська? — спитав Єремiя.
— Ми живемо в Лубнах; маємо там леваду й хату, — обiзвалась Мавра.
— Щось ви менi невтямки, хоч я знаю багато людей в Лубнах, — сказав Єремiя.
— Бо ми маленькi людцi, то тим вашiй милостi, князю, i не далися втямки, — сказала Тодозя й засмiялась.
Ïï верхня губа, трошечки бiльша за спiдню, пiднялася вгору, i з-пiд неï блиснули чудовi дрiбнi бiлi зубки. На повних щоках мигнули ямочки i знов сховались.
Ну та й пишна ж ця молода удова! гарна, як говорить, гарна, як мовчить, а ще краща, як засмiється!— подумав Єремiя й почував, що його обiймає якийсь огонь, приливає до серця й запалює душу, запалює раптово, як суху солому влiтку у велику спеку запалює пожежа. Йому одразу заманулось обняти той тонкий стан i цiлувати повненькi червонi уста, цiлувати без мiри, без кiнця чорнi високi брови i пишнi карi очi. Єремiя почервонiв. Його чорнi очi зайнялися й блиснули, як у хижого вовка в той час, як вiн кидається на ягницю.
Увiйшов господар, а за ним вступили наймички i почали ставити столи та застеляти ïх скатертями для обiду. Жiнки пiдвелися з ослона разом в одну мить i вийшли в кiмнату, неначе ïм хтось скомандував виходити.
— Куди ж це ви йдете? Сiдайте з нами обiдати, бо менi самiй без жiноцтва буде й нiяково, i нудьга мене братиме за столом, — сказала Гризельда.
— Сядемо з вашою милостю, ясновельможна княгине, i розважатимемо, як господиня скаже, а як не звелить господиня, то ми обiдатимемо будлi-де, хоч i в садку пiд яблунями просто неба на землi, — обiзвалась з-за дверей весела Тодозя.
— Отже ж ти, Тодозю, навела мене на думку, що тепер в садку краще обiдати, нiж в хатi. В свiтлицi стало надто вже душно. Звели, панi господине, повиносити столи в садок. Оттам сядемо за столи в затiнку в холодочку пiд старими яблунями, — промовила Гризельда до господинi.
— Коли княгиня цього бажає, то й справдi ходiм обiдати в садок, — сказав Єремiя.
В низенькiй свiтлицi стало душно. Товстий ксьондз все втирав пiт на лобi рукавом сутани. Гладкi шляхтичi та старости почервонiли i аж сопли од духоти. Зачувши загад од Гризельди, вони повставали з лавок, в одну мить повиносили столи в садок за хату на причiлок i поставили пiд старими вiковiчними яблунями. Надворi було не так душно, як у свiтлицi, легенький вiтрець повiвав, неначе подихував од заходу i шелестiв листом. Господар попросив сiдати князя й княгиню за столи. Гризельда посадила поруч з собою Мавру, а проти себе ïï небогу Тодозю. Дрiбнi шляхтичi посiдали насупроти князя й княгинi. Єремiя балакав з своïми управителями та старостами про господарство, про новi осади то над Сулою, то над Удаєм. Шляхтичi спочатку вели розмову несмiливо, але потiм згодом, випивши по чарцi — по другiй, набрались смiливостi, стали балакати голосно й поводились з князем запанiбрата. Кожний шляхтич в душi та в думцi вважав на себе, як на рiвню князевi.
— Як же ти, Мавро, господарюєш з своєю небогою, коли у вас обох чоловiкiв нема? — спитала в тiтки Гризельда.
— Є в нас господар, мiй брат Панас, хоч цей господар ще молодий i нежонатий, — сказала Тодозя.
— Та й цього господаря нема тепер вдома: десь поïхав за Днiпро, — обiзвалась Мавра.
— Ми вдвох з тiткою справимось таки за одного чоловiка: тiтка коло худоби, а я коло коней; тiтка дiжу мiсить, а я обiд готую. Тiтка корови доïть, а я жену конi до води, часом тiтка коло роботи, а я вивернусь боком та лежу. Скласти докупи двi жiнки, то з ïх i вийде або один, або пiвтора поганеньких чоловiка. Оттак якось i живемо на свiтi, — сказала Тодозя.
— Чи достачає ж вам левада хлiба? — спитав Єремiя.
— А чом же! Хвалить бога, є що ïсти. Нам з тiткою небагато й треба, ми ïмо потрошку: тiтка за обiдом з'ïсть горщик вареноï бараболi, а я вкладу в копи макiтерку вареникiв, то нам i не багато треба, та так якось удови i перебиваються, — сказала Тодозя й зареготалась.
— Та то Тодозя вигадує вигадки, бо весела на вдачу. Так вже ïй бог дав: а в нас, хвалить бога, є й корiвки, є доволi й молока й сира. I хлiб в нас довiльний, бо в нас держава давня: та, що над Сулою левада, то таки наша батькiвщина й дiдизна. Ми з давнього козацького роду, — сказала Мавра.
Єремiя насупив брови i почав крутити довгого чорного вуса. Згадка про козакiв, про ïх дiдизну, очевидячки, була йому неприємна. Вiн почав заздрiвати, що жiнка й небога великi прихильницi козакiв.
— А ти ж, Тодозю, дуже плакала, як татари вбили твого чоловiка? — спитав Єремiя.
— Поплакала та й забула. Не вiк же вiчний менi сльози лити, бо сльозами не вернеш нiкого з того свiту. Колись плакала, а тепер вже й од смiшкiв не цураюся, бо я зроду весела на вдачу.
— Погано зробила, що й тодi плакала: за козаками неварт плакати, бо вони спротивились та пiшли на суперечку з шляхтичами, — обiзвався один вусатий панок.
— Чи спротивились, чи нi, це вже до нас, бабiв, не стосується, бо баби на сейми не ïздять i на вiйну не ходять, — сказала Тодозя.
— А ти б поïхала на сейм? — спитав Єремiя й засмiявся.
— Атож! якби тiльки мене пустили туди, то й пiшки пiшла б, не те що поïхала б, та тiльки горенько, що нас туди не просять, — сказала Тодозя.
Шляхтичi пили й гомонiли. Вони й забулись, що за столом сидять князь та княгиня. Вiтер шелестiв листом, гойдав гiллям, але шум та гомiн перемагав i заглушував той шелест листу. В кiнцi обiду баба-повитуха винесла на однiй тарiлцi жбан варенухи, а на другiй — купу пучкiв з червоноï калини та з василькiв. Вона налила два кубки варенухи i подала поперед усього князевi та княгинi, поклавши на тарiлку два найбiльшi пучки калини та квiток. Єремiя й Гризельда кинули на тарiлку по золотому таляровi й взяли кубки. Баба поклонилась ïм у пояс i обнесла усiх гостей кубками варенухи та подавала пучки калини. Гостi кидали бабi на тарiлку хто по злотому, хто по п'ятаку, хто й по шагу.
Довго сидiли гостi за столами. Очевидячки, ïм не хотiлось вставати з-за столiв, де над головами шумiли яблунi, а вiтер повiвав прохолодою. Вже надворi сутенiло, вже й череда прибiгла з поля, а гостi все сидiли, балакали та попивали варенуху, заïдаючи обiд макiвниками, яблуками та грушами.
— Чи ти пак, Тодозю, вмiєш килими ткати? — спиталась в Тодозi Гризельда.
— Атож! Ще б пак не вмiла, — сказала Тодозя.
— В мене покоïвки челядницi розпочали ткати здоровий килим, та ми йому нiяк ладу не дамо. Козачки до цього дiла здатнi, ще й дуже здатнi. Може б ти прийшла до мене та допомогла менi хоч порадою в цiй делiкатнiй роботi, — сказала Гризельда.
— А чом же! То й прийду й допоможу не тiльки порадою, а й руками, коли я там потрiбна. А може буду так потрiбна, як п'яте колесо в возi. Там вже, ясновельможна княгине, самi побачите, — сказала Тодозя.
Сонце стояло на заходi, було вже напоготовi впасти десь у степах i сховатись в зеленiй травi. Шляхтичi все пили i голосно балакали. Гризельда встала з-за стола й подякувала господинi за обiд. Слiдком за нею встали й жiнки. Гризельда пiшла по садку на прогуляння, а за нею пiшло усе жiноцтво. Єремiя не зводив очей з Тодозi. Вона неначе причарувала його якимись чарами, його позир слiдкував за нею, доки манячiла через рiдке гiлля ïï червона запаска та квiтчаста плахта, доки бiлiла крiзь зелений лист ïï тонка намiтка.
Це якась чарiвниця. Чимсь вона мене чарує, коли я не можу одвести од неï очей, — подумав Єремiя, — i голос у неï дивний, дзвiнкий, як струна, i очi пишнi, аж голова од ïх морочиться. Це така краса, якоï менi нiколи на вiку не доводилось бачити.
I Єремiя почував, що якась сила тягла його слiдком за Тодозею, тягла його, як вiн дивився через рiдке гiлля на ïï височеньку рiвну постать, як ловив очима мигаючi червонястi та бiлi хвильки свiта од ïï убору. Вiн ледве всидiв на ослонi, ледве вдержався, щоб не побiгти слiдком за Тодозею, не засiсти в гущавинi й не кинутись на неï, як кидається вовк на ягницю, але вiн знав, що з нею гуляє Гризельда.
— Ну та й гарна ж оця Тодозя, враг ïï матерi! — не втерпiв i якось несамохiть прохопився Єремiя.
— Це якесь диво, а не молодиця, — обiзвався пан Суфщинський.
— Гарна, як писанка, дiдько б ïï взяв, — промовив Єремiя.
— Схочете, князю, то вона буде ваша, — сказав один управитель, — тiльки дайте нам загад, то ми вчинимо княжу волю, i Тодозя буде ваша.
— Цур ïй! Не зачiпайте ïï, — сказав Єремiя, не дуже охочий до жiноцтва по своïй вдачi.
Але це так тiльки говорилось. Єремiя почував, що Тодозя стала задля його потрiбна, як повiтря, без котрого не можна нi дихати, нi животiти.
Вона буде моя, повинна бути моєю, хоч би менi довелось змести з землi й ïï хату, i ïï оселю, i тiтку Мавру, i брата, хоч би довелось кров'ю залити ïï леваду, — думав Єремiя, стискаючи кулаки од огню, що наливав його серце.
Сонце впало десь в степу, неначе золота птиця пiрнула в зелену траву. Густа тiнь лягла пiд яблунями. А гостi усе сидiли та пили. Господиня звелiла принести на столи свiтло i подавати вечерю. Гризельда, нагулявшись з жiнками, знов вернулась з ними до столу. Тодозя сiла проти Єремiï. Вона примiтила, що в князя очi горять i блищать, неначе двi жарини, примiтила, що тi очi впились п'явками в ïï очi. Вона вгадала, що не вино та варенуха запалили тi очi, бо князь не пив вина. Вона вгадала, що то ïï краса запалила тi страшнi й гарнi чорнi очi, запалила небезпечним для неï огнем. Молодiй удовi стало чогось так страшно, неначе коло неï десь недалечке, десь в гущавинi яблунь заворушилась нечиста сила, втирила в неï своï страшнi баньки й насторочилась або згубити ïï з свiту, або заподiяти якесь велике лихо.
Ой лякає мене цей князь своïми чорними очима, лякає мене страшним поглядом, неначе хоче кинутись на мене, як кидався в битвах на козакiв. I навiщо було менi ïхати на цi хрестини? Ой не добро вiщують його страшнi й пишнi очi!
Тодозя почувала якусь тривогу в душi, яку певно почувають серни, коли углядять рушницю вловчого, нацiлену на ïх серце.
Господиня звелiла подавати на столи вечерю. Не вважаючи на те, що обiд був багатий i тривний, гостi з жадобою кинулись на печеню з дикоï кози, наче вовки, аж кiсточки хрущали. Собаки збiглися з усiєï економiï i, посiдавши недалечке од стола, дивились на гостей жадiбними очима та ловили зубами кiстки, що гостi шпурляли на ïх гурт. Пiсля вечерi знов принесли горiлки та жбани меду й варенухи. Гостi пили, доки зовсiм не попились усi, окрiм одного князя Вишневецького. Вiн встав з-за стола тверезiсiнький.
Надворi схопився вiтер. Яблунi загойдали гiлками, неначе затрiпотiли й замахали руками. На стiл посипались яблука i влучали гостей то по головi, то по руках. Одне яблуко потрапило в жбан з медом, i бризки розсипались по скатертi.
— Час би вже й на одпочинок. Нiч темна, ще й вiтер схопився. Ми, панi Суфщинська, переночуємо в тебе, — сказала Гризельда.
— То й переночуйте i справдi. До Прилуки дорога погана й небезпечна. Я вашiй ясновельможностi, княгине, постелю постiль в свiтлицi, — сказала Суфщинська.
— А я приляжу та передрiмаю недовгу нiченьку оттутечки на тапчанi, — промовив Єремiя, вставши з-за стола й подякувавши за хлiб за сiль господаревi та господинi.
Шляхтичi, п'янi, як осiння нiч, насилу доплентались до повiтки i попадали хто на сiно, хто на солому, а хто просто долi. Жiноцтво полягало покотом долi в кiмнатi господинi.
Єремiя лiг на тапчанi, але довго не мiг заснути. Перед його очима манячiла чудова рiвна Тодозина постать, неначе яке диво, котре одганяло сон од його очей. Вiн заплющив очi й все-таки неначе бачив пишнi виразнi червонi уста. Тi уста нiби осмiхались, розтулювались, а з-пiд повноï верхньоï губи блищали рiвнi бiлi зубки i дражнили його, i смiялись з його, що вiн, ясновельможний князь, мусить задивлятись на тi уста.
Єремiя повернувсь на другий бiк, розплющив очi, а перед ним, неначе серед темноï горницi, знов блиснули такi пишнi палкi очi, про якi тiльки в казках розказують, а за очима знов мигнули бiлi-бiлi зубки, неначе перли, а там далi, десь коло другого засторонка неначе стала перед його очима уся постать гарноï козачки в червоному намистi. Он блищать на шиï золотi дукачi, ондечки червонiє картата плахта, он стоïть вона сама й дивиться на його, i дратує його своïми очами, своïм посмiхом.
Єремiя пiдвiвся й сiв на килимi, йому раптом схотiлось обняти той тонкий стан, пригорнути до серця ту чаруючу постать.
Кохання неначе одразу запалило усе його сухорляве тiло. Голова стала гаряча. Серце кидалось, неначе пташка трiпала крильцями в клiтцi. Вiн був ладен бiгти до хати, застукати у вiконце, викликати Тодозю до себе. Але в свiтлицi опочивала Гризельда...
Єремiя знов упав на лiжко й закутався укривалом з головою, щоб сховатись од того чарiвного виду, а те пишне диво знов не давало йому спати, одгонило дрiмоту од очей. Єремiя силкувавсь думати про своï походи, про своï битви з козаками, уявляв собi, як вiн ввiрвався в козацький табiр, як кришив козакiв шаблею, як лилася аж дзюрчала людська кров. Вiн сподiвався, що тi улюбленi згадки, тi улюбленi картини битв вгамують гаряче серце, затуплять пишний Тодозин вид. Але в його думках серед того крику i стогону, серед блискучих кривих щабель знов виникав пишний образ з червоними калиновими устами, з палкими чорними очима, а над очима чорнiли чорнi високi, нiби оксамитовi брови.
— Боже мiй! Що це зо мною сталося? Невже й тi образи людського бойовища, тi пролитi мною калюжi людськоï кровi не заллють тiєï пишноï жiночоï краси! Це чари! Це певно якась чарiвниця, що причарувала моє серце чимсь непереможним, чимсь страшним. Не маю сили, не маю змоги вгамувати своє серце.
Єремiя почав сердитись на тi настирливi мрiï, а мари лiзли в голову силомiць, неначе дужi вороги йшли на приступ, вривались в твердиню, лiзли на вали, ламали частокiл i безупинно наступали, все далi та далi, не оступаючись назад нi на один ступiнь. Єремiя лягав горiлиць, перекидався то на один бiк, то на другий, йому стало душно, неначе вiн лежав в дуже натопленiй хатi. Вiн розкривсь, скотив ногами укривало, заплющив очi. А пишна мана все манячiла перед його очима й на одну хвилину не давала йому спокою.
Це якась нечиста сила наважилась мучити мою душу, намоглася нiвечити моє серце цiлу нiченьку. Це напався на мене якийсь ворог, i битися з ним не маю сили, i нема чим побити його й оборонитись.
Вже в глупу нiч соннота найшла на Єремiïнi очi. Але то не був сон мiцний та здоровий, що змiцнює тiло й пiдсвiжує душу. Єремiя дрiмав дрiмотою важкого досвiта i як тiльки почало на свiт благословитись, вiн схопився й вийшов з горницi. Вiн був добрий господар. Йому спало на думку пiти та оглядiти фольварк: подивитись на табуни коней, на товар у загородах, на отари овець в кошарах.
Надворi тiльки що починало розвиднюватись. Уся оселя стояла, нiби замерша. Усе спало в оселi. Нiде не було чути нi найменшого гуку, нi шелесту. Навiть собаки дрiмали, поскручувались на соломi, нiби калачi, i лежали, неначе мертвi. Єремiя одiйшов за тiк i заглянув в здорову загороду. Воли лежали суспiль, неначе розкиданi здоровi камiнюки, i ремиҐали, нiби спросоння. Здоровий табун коней пасся за загородою. Конi вглядiли чоловiка й насторочили вуха. Єремiя задивився на табун степових здорових коней, але згодом почутив, що й конi не цiкавлять його. В його з думки не сходив чудовий Тодозин вид.
Що це зо мною сталося? Що це зо мною дiється? Тнуть моє серце отi очi, неначе стрiли, неначе обступили мене кругом татари й сиплють стрiлами на мене, i не дають менi спокою. Пху на твоï пишнi очi, на твоï чорнi брови, лукава молодице!
А очi усе дражнили його, усе миготiли перед ним, неначе зорi темноï ночi. Єремiя почав сердитись та лаятись.
Коли б швидше вставали жiнки. Хоч би подивився на тi проклятi очi, на тi каторжнi брови; може б менi полегшало на серцi, — подумав Єремiя, вертаючись проз садок.
Єремiя дуже стривожив i Тодозю за столом своïми чорними очима. Вона вгадала, що князь недурно так пильно придивлявсь на неï й не зводив з неï очей цiлiсiнький вечiр. Тодозю лякали тi страшнi очi й тривожили. Вона лягла спати, а сон ïï не брав. В хатi було душно. Важке й гаряче повiтря душило ïï, неначе руками за шию. А князiв гострий погляд усе манячiв у неï в очах i не давав ïй заснути. Вона тричi перехрестилась i почала нишком молитись богу, але й молитва не йшла ïй на думку. Страшнi очi неначе зорили десь по кiмнатi й все дивились на неï, нiби жалили ïï, неначе сердитi бджоли, i все одганяли сон од ïï очей.
Це якась чортяча спокуса наводить на мене ману; це не князь, а певно сам сатана, коли вiн так тривожить мою душу, — думала Тодозя й схопилася з мiсця.
Важкий дух в хатi забивав дух, давив ïï в грудях так, що й дихати було важко. Тодозя накинула на плечi жупан, вийшла в садок.
Тричi перехрестившись на схiд сонця, Тодозя почала промовляти молитви. Але вона швидко зауважила, що промовляє молитви тiльки устами, що молитва не доходить до серця. Якась нiби сила не пускала молитви в душу, заступала ïй стежку до серця. I стривожене серце не могло заспокоïтись.
— I iзбави нас од лукавого. Яко твоє єсть царство й сила... — домолювалась Тодозя, але ïй знов заважали домолить гострi палкi Єремiïнi очi, неначе вони визирали десь з-помiж гiлля яблунi, знов нiби вигулькнув Єремiïн смуглявий вид з-помiж листя й запаморочив ïй тяму. Ïй на думку несамохiть спадав мужнiй, бадьористий князiв вид, його жвавiсть в рухах, рiвна сухорлява й мужня постать. I вона почувала, що тi гострi чорнi очi чомусь нiби припали ïй до вподоби.
Боже мiй милий! Що це зо мною сталось? Чому молитва не йде менi на думку? Може це нечиста сила спокушає мене. Щось нечисте, нахабне було в князевих гострих очах... Оце нахаба! Оце яка халепа трапилась от тутечки!— вертiлась в Тодозi думка, мiшаючись з словами святих молитов.
Никаючи по дворi, йдучи коло садка, Єремiя вглядiв проти бiлого причiлку якусь темну постать i стиха спитав: — Хто то там стоïть? Чого тобi тут треба? Тодозя мовчала. Вона не впiзнала князя.
— Хто то такий? Чи то ви, господине? — спитав князь вдруге.
— Нi, це я, — тихо обiзвалась Тодозя.
— Хто ж ти така? Як тебе на ймення? — спитав Єремiя й почав наближатись помаленьку до Тодозi.
Тодозя впiзнала князя, жахнулась i нiби охолола. Єремiя, очевидячки, зацiкавився дiзнатись, хто то стовбиче пiд хатою. Вiн приступив до Тодозi й впiзнав ïï.
— Це ти, Свiтайлихо? — спитав князь стиха.
— Та я ж! — через силу обiзвалась Тодозя.
— Чого це ти так рано встала? — спитав князь.
— Бо я звикла... дуже рано вставати. В покоях така духота, що й сон в мене одiбрала, — нишком говорила Тодозя, неначе вона шепотiла на вухо князевi.
— Ця духота й од мене одiбрала сон. I я цю нiч спав — як не спав. Але не одна духота не давала менi спати. Твоï очi, сотничихо, одiбрали од мене сон. Я злий оце на твоï очi.
— Моï очi нiкому нiколи не шкодили й нiкому не пошкодять, ясновельможний князю! Ви певно жартуєте або й глузуєте з мене, — говорила Тодозя, а тим часом почувала, що в неï затрусились руки й ноги, неначе вона сподiвалась чогось дуже небезпечного од князя. Вона злякалась князя й якось несвiдомо оступилась од причiлка за яблуню. Єремiя пiшов слiдком за нею.
— Не оступайсь од мене. Не бiйся мене. Я ж тобi не заподiю лиха, — тихо сказав Єремiя.
Тодозя пiдвела очi й липнула ними на Єремiю. На сходi вже лиснiло небо. Проти сходу залиснiли Єремiïнi очi. Тодозя вловила той страшний блиск i ще бiльше заметушилась. В неï блискавкою майнула думка тiкати, але природжена гордовитiсть i почування своєï шаноби вдержало ïï на мiсцi. Вона наважилась стояти i слухати князя, що вiн казатиме ïй.
— Не бiйся мене й не тiкай од мене. Маю щось тобi сказати. Твоï пишнi очi одiбрали в мене сон цiєï ночi. В твоïх очах певно є якась сила, якiсь чари. Нiхто мене не чарував так очима на моєму вiку, як ти мене вчора причарувала, — тихо шепотiв князь.
Тодозя примiтила, що його тихий голос затрусивсь на останнiх словах.
— Я, князю, не чарiвниця й, хвалить бога, нiкому не нашкодила будлi-якими чарами, — ще тихше обiзвалась Тодозя.
— Нi! ти чарiвниця! Жоднi жiноцькi очi нiколи ще не мали надо мною такоï сили, як твоï. А хiба ж я мало бачив тих пишних очей на своєму вiку! Ти вчора кинула неначе iскру на мене, як на сухi ллянi пачоси. I одразу в мене спахнуло полум'я.
— То, князю, певно ви такий на вдачу. Це не чари моï. Я тутечки нi в чому не винна, — сказала Тодозя.
Тодозя своєю жiночою вродою та почуванням вгадала, що в князя була й справдi вдача незвичайно палка, нервова, навiть психопатична, не здатна до помiркування, до людськоï мiри як в марнуваннi грошей ради пихи перед польськими випещеними магнатами, так i в жорстокостi й... у коханнi. Холодна, рiвна помiркованiсть не була властива його палкiй, нервовiй вдачi. Його вдача була гаряча, як присок, палка, як порох, i часом спахувала, як порох.
— Ой то чари, чари твоï, сотничихо! Я вчора чомусь не мiг одвести очей од твоïх червоних уст, од твоïх високих брiв. Не сила моя, не воля моя — тебе не кохати, — тихесенько промовив Єремiя.
Обережна Тодозя зирнула на двi вiкнi причiлка. Маленькi вiконечка чорнiли на бiлiй стiнi, неначе заслоненi чорним оксамитом. Нiде не було чути нi найменшого шелесту. Все в покоях i в оселi спало, неначе вимерло.
Єремiя несподiвано вхопив Тодозю за руки й стиснув своïми гарячими сухорлявими пальцями, неначе залiзними давильцями. Тодозя ледве витерпiла й трохи не крикнула.
— Князю, голубоньку сизий! Та про мене ж пiде опорока в Лубнах помiж козаками. Не вводьте надаремно мене, удову, в славу! — почала благати князя Тодозя, почуваючи, що огонь в руках князя, пал його кохання нiби пошестю пiшов в ïï серце. Ласкавi слова благання ще бiльше роздратували князя, неначе пiдкинули вогню.
— От бачиш! Ти мене назвала голубоньком та лебедоньком. Ти мене кохаєш? Еге? Правда, кохаєш, та не хочеш сказати? — шепотiв якось навiжено Єремiя й все не пускав ïï рук та наближавсь своïм видом до ïï вида.
Тодозя почувала гарячий дух од його вида й одхилилась. Але Єремiя вхопив ïï за плечi й почав навiжено цiлувати в уста, в чоло, в брови, а потiм пригорнув до себе й нiби зомлiв, похиливши голову на ïï плече.
Цей нахабний вчинок Єремiïн збурив Тодозю i образив ïï; Тодозя раптом висмикнула своï руки, випручалась i ще далi оступилась за яблуню, неначе закуталась в густе зелене гiлля. Єремiя наздогнав ïï й знов вхопив за руку.
— Кохай мене до живоття, до самоï смертi! Мене i нiкого бiльше, — вже не зашепотiв, а неначе зашипiв князь, як жар, поприсканий окропом.
— Не можу! не буду! Пустiть мене, князю. Не вводьте мене в славу, — ще тихiше сказала Тодозя. — Не знущайтесь надо мною, сиротою. Я не далась вам, високо-вельможним, на смiшки, на поталу, не дамся на знущання. I я тямлю, що то є честь та шаноба.
Тодозя випручалась i тихою ходою, гордовито пiднявши голову, пiшла помiж яблунями, прямуючи до дому. Ïй чомусь здавалось, що то не князь Єремiя, а якийсь напасник татарин застукав ïï на причiлку в садку i вже ладен накинути на ïï шию аркан, щоб забрати ïï з собою й одвести в Крим в неволю. Вона почутила, що в неï вже забиває дух i памороки, що ïï тяма туманiє, голова заморочується, i вона от-от впаде на землю. Єремiя розлютувавсь, наздогнав ïï. Вона почутила, що ïï за плечi знов вхопили нiби залiзнi руки.
— Ти, сотничихо, будеш моєю. Нiкуди не втечеш од мене! Нiде не сховаєшся од мене! Коли я тобi не уподобний i ти не згодишся бути моєю, то я порубаю твоє пишне тiло, пошматую на дрiбнi часточки, — вже не шепотiв, а неначе шипiв князь. — Я п'яний од тебе, як од хмелю, як од мiцного вина. Я п'яний од твоïх чарiв, од твоïх пишних очей, — говорив, визвiрившись на неï, князь.
Тодозя озирнулась на Єремiю, глянула на його переляканими очима й одразу охолола й пополотнiла. Вiн посатанiв i стояв блiдий, аж жовтий, неначе мрець встав з домовини, широко вирячив очi й дививсь на неï. Очi блищали, неначе спахнули огнем. Тодозi здалось, нiби сам сатана виник десь нiби з-пiд землi i нападом напався на неï.
Єремiя перепинив Тодозю, знов обхопив ïï плечi знестямки так мiцно, неначе хтось стиснув ïй плечi обценьками. Вона тiльки почувала, що довгi сухорлявi пальцi нiби вп'ялись в ïï плечi, а гарячi, як жар, уста все цiлували ïï, неначе пекли, в щоки, в уста, в брiвки та в чоло.
— Гляди ж менi, сотничихо, щоб про моє кохання та женихання нi сном — нi духом не дознавсь через тебе нiхто в Лубнах, нiхто в усьому свiтi. Небо бачить, садок бачить, але ж вони нi до кого не промовляють i нiкому не скажуть. Од мене не втечеш нiкуди. Я знайду тебе й на твоïй левадi над Сулою, знайду тебе в степах i в пущах та нетрах, де б ти не сховалась, бо я тебе кохаю без тями, без мiри. Од мене нiде не сховається той, кого я люблю або ненавиджу. Пам'ятай про це й нiколи не забувайсь про це i вдень i вночi. Пам'ятай — i бувай здорова, козачко чорноброва!
I князь швидкою ходою майнув мiж яблунями i зник з ïï очей в гущавинi.
VIII
Тодозя стояла на травi пiд густою гiллястою яблунею й нiяк не могла опам'ятатись. Вона дивилась безтямними очима на садок, на зелене гiлля яблунь i не бачила нi садка, нi зеленого гiлля. Надворi вже добре розвиднилось. На селi спiвали пiвнi, ревли корови. Десь у дворi недалеко за садком скрипiв журавель: хтось витягав воду з криницi. Село прокидалось i нiби загомонiло стиха. Але Тодозя нiчого не чула, нiчого не бачила. Ïй здавалось, що надворi схопилась страшна буря, закрутився в садку вихор. Ïй здавалось, що буря гойдала на небi густi хмари, гойдала дерево, здавалось, що вдарив несподiвано страшний грiм i розбив ïï, неначе дерево, ïï думки десь розсипались, як посiяна на рiллi пшениця, i вона не могла позбирати своïх думок, звести ïх докупи i опам'ятатись.
А небо все яснiшало та заливалось свiтом. Трохи згодом Тодозя пiдвела очi вгору i примiтила, що на небi й хмар нема. Небо синiло й лиснiло. Сонце викотилось i освiтило садок. Тодозя почала примiчати яблунi, квiтки, почула пташине щебетання. Вона встала i, коливаючись, як п'яна, тихою ходою попленталась через сад. Йдучи стежкою, вона нiби помаленьку збирала розкиданi думки, неначе збирала розкиданi по садку квiтки i складала ïх докупи.
Збезчестив мене князь, кинувся на мене, наче хижий звiр, — думала Тодозя й почутила, що гнiв на князя приливає до ïï серця, прибуває, неначе вода весною в Сулi.
Вона глянула на своï руки. На руках синiли смуги, де вхопився Єремiя своïми нiби залiзними пальцями.
А все то тiтка винна. Це вона намоглася ïхати на хрестини, ïдьмо та й ïдьмо в Сенчу! Заманулось пак побачити княгиню, подивитись, яке на нiй дороге убрання, i який кунтуш, i з якоï матерiï, якi на нiй перли та дорогi дiаманти. Мабуть тiтцi припав до вподоби вусатий та лобатий Єремiя. А на менi все лихо окошилось. От тобi й набралася сорому на ввесь свiй вiк! Що то для тих польських та й цих наших спольщених панiв жiноча честь? А вiн же не мовчатиме, ще й почваниться перед своïми приятелями дуками, дарма що заборонив менi говорити про його огидливий вчинок. Тепер же мене ославлять, осудять усi добрi люде.
Тодозя увiйшла в кiмнату. В покоях вже усi повставали, повмивались i причепурились.
— Де це ти, Тодозю, спала? — спитала в неï тiтка. — Ти лягла спати в кiмнатi, а йдеш звiдкiльсь з двору.
— Менi було душно в хатi, а я вийшла вночi з покоïв та й переночувала на возi на травi, — сказала Тодозя, вмиваючись.
Господиня встала дуже рано й наготувала вже снiдання.
Князь чогось нiби хапався з од'ïздом. Зiйшлися заспанi та похмурi на похмiллi гостi й посiдали за столами снiдати. Погоничi лаштували в дорогу повозки, вже запрягали конi в князiвську карету. Єремiя сидiв за столом поруч з Гризельдою й все скоса поглядав на дверi в кiмнату: йому бажалось ще раз побачити Тодозю. Але жiноцтво не вийшло снiдати до панiв, бо сiло за снiдання в окромнiй кiмнатi.
Гостi недовго снiдали, а бiльше похмелялись, лигаючи та дудлячи здоровими чарками горiлку та заïдаючи солоними огiрками. Єремiя хапком встав i почав прощатись з господарем та господинею. Гризельда пiшла в кiмнату, щоб попрощатись з жiноцтвом.
— Гляди ж, Тодозю, не одмовляйся, як я покличу тебе в палац на роботу. Ми розпочали вироблювати чудернацький килим i нiяк не дамо ради цiй роботi; чомусь виробка не вдається нам та й не вдається; а ти може й зарятуєш нас i станеш нам до помочi, бо козачки з давнiх-давен дуже здатнi до цього ремества, — сказала Гризельда до Тодозi на прощаннi.
— Добре, ясновельможна княгине, добре! Прийду та допоможу тобi, хоч i з мене певно буде користi, як з торiшнього снiгу, або як й цапа — молока, — обiзвалась Тодозя жартами.
На розставаннi управитель Суфщинський сказав до князя промову, неначе на сеймовому зборi; вiн дякував князевi за честь, дякував, що князь i княгиня не погордували хлiбом-сiллю свого вiрного слуги i сподобили його господу й господарiв своïми одвiдинами. Панки на розставаннi уклонились князевi та княгинi. Єремiя окинув очима Гризельду, котра стояла коло дверей i забалакалась з жiноцтвом. Княгиня стояла коло порога висока на зрiст та поставна, рiвна станом, в довгому блакитному шовковому лiтнику.
Гризельда поважна, як королева, i ще й теперечки менi приємна, але не таке почування оце несподiвано розворушила в моєму серцi палка Тодозина краса!.. Гризельдина холодна поважна краса, ïï розум, ïï поважнiсть, помiркованiсть та розсудливiсть i досi вчиняють на мою душу щось приємне, але тiльки приємне. Гризельда й досi для мене тiльки— думав Єремiя, сiдаючи в карету.дама серцята й годi. Але Тодозя! це щось зовсiм iнше, нове задля мене. Щось гостре, палке, пекуче й разом з тим незвичайно солодке та принадне ллється од неï й сповнює моє серце вщерть, i палить мене якимсь дивним огнем...
Панки вийшли надвiр, жiноцтво стовпилось в сiнях i несмiливо визирало через дверi на пишну князiвську карету. Єремiя окинув очима жiноцькi голови, що повитикались з дверей, i мiж ними вглядiв Тодозю. Ïх очi, неначе од спочування, стрiлися, i Тодозя раптом одхилила голову за одвiрок. Але Єремiя почутив, що його серце стало спокiйнiше. Вiн неначе тiльки що зiрвав з великою труднотою пишну квiтку, що росла десь високо на небезпечних скелях, намилувався нею досхочу, випив з неï пахощi i — потiм кинув ïï на стежку, як зiв'ялу й непотрiбну.
Конi летiли битим шляхом просто до Лубен, а князь оглядав безкраï степи, розмовляв з Гризельдою про господарство i навiть не думав про Тодозю. Його серце спалахнуло раптом, як це буває в людей дуже мiцних, мужнiх та палких, раптом i одiйшло. Степовий вiтер неначе розвiяв по степу чари пишних очей, пишноï краси.
Прибувши в Лубни, Єремiя кинувся до господарства, почав ходити в казарми, муштрувати своє вiйсько. Робочий та ворушкий зроду, вiн не любив байдикувати та походеньки справляти, як справляли ïх тодiшнi польськi пани-дiдичi. Єремiя не мiг всидiти на мiсцi без якогось дiла. В тому клопотi вiн швидко зовсiм забувся про Тодозю. Часом вряди-годи ïï пишний вид несподiвано виникав в його пам'ятi, але Єремiя тiльки осмiхався з тiєï своєï несподiваноï дуростi, i милий вид зникав в його серцi, неначе розвiяний вiтром.
Незабаром пiсля того Гризельда з робiтницями заходилась вироблювати розпочатий здоровий килим. Дiвчата, незугарнi до тiєï роботи, понаплутували усякоï нiсенiтницi у взiрцях, Гризельда згадала про Тодозю i покликала ïï й кiлькох козачок, котрi були зугарнi виробляти килими. Це промислiвство було тодi широко розповсюджене на Заднiпрянськiй Украïнi. Килими на Украïнi закуповували тодi навiть в Москву i до двору московських царiв.
Тодозя згадала про князя Єремiю, i ïй стало страшно йти до палацу. Вона й досi не забула про несподiваний Єремiïн напад на неï в садку в Сенчi. Вернувшись з Сенчi з гостей, Тодозя й словом не прохопилась перед тiткою Маврою про чудернацький випадок з князем Єремiєю. Вона хотiла забути про Єремiю, одганяла од себе думки про його. Але тi думки усе вертались до неï, чи вона робила роботу, чи одпочивала. Усе вставав перед нею поважний, аж суворий смуглявий вид князя, а в душi десь глибоко, глибоко неначе миготiли його здоровi блискучi чорнi очi. Вона, приïхавши з хрестин додому, ще довго неначе почувала на своïх руках слiди його дужих рук, почувала на щоках слiди його гарячих уст, гарячий дух од його дихання. ...
