Князь Єремiя Вишневецький
страница №2
...в з Путивля! — крикнув Єремiя.— Вернути б, якби то вони вернулись, ясновельможний, але вони доброхiть не вернуться, — сказав Коляда.
— Гм, гм, — замикав Єремiя, — погана справа: не буде кому панщини робити.
Єремiя побачив, що треба змiнити спосiб дiяння, щоб часом його слободи не спустошились зовсiм вкрай, до решти. Вiн заборонив вiшати людей i покликав до себе iгумена Мгарського монастиря. Саме тодi кияни обрали архiмандрита Петра Могилу за митрополита. Єремiï нiяково було перед своïм дядьком навертати монастирi та народ на унiю та на католицьку вiру.
— Нехай ясновельможний князь втiшиться, — сказав Коляда, — з Києва маю звiстку, що полковника Кизима i його сина, котрий зруйнував кляштор та вирiзав князiвських челядинцiв католикiв, гетьман Потоцький звелiв настромити на залiзнi палi на горi Кисiлiвцi перед замком. Ïх настромили при самому гетьмановi.
Єремiя зареготався злим реготом, а потiм задумався.
— Ну тепер козаки вже не мають сили, щоб бунтуватись. Ми одрубали гiдрi усi голови. Тепер спокiйненько оселюсь в Лубнах. Козацтво загинуло навiки. Буду писати до Путивльського воєводи, щоб вернув моïх пiдданих з Московщини, — сказав Єремiя, — а тим часом треба поновляти те, що зруйнували козаки.
I Єремiя задумав зовсiм оселитись в Лубнах, щоб втихомирити край i заселити порожнi землi понад Сулою. Вiн знов оповiстив через своïх старост по Украïнi, щоб люде йшли в Лубенщину на слободи. З Киïвщини, з Волинi, з Бiлоï Русi люде втiкали од панiв, од ксьондзiв i оселялись на пустих землях понад Сулою та Хоролом.
Єремiя на недовгий час оселився в однiй простiй хатi. А тим часом викликанi з Вишневця майстри поновили католицький монастир, збудували замок, поставили куренi для двiрського вiйська. Старости молодого князя вербували у вiйсько гулячих убогих шляхтичiв, вербували захожих нiмцiв та украïнцiв перевертнiв, що поприставали до унiï та католицькоï вiри, а згодом набирали й козакiв. Знов заворушились люде на високих горах. Запалало багаття. Заiржали конi. Закурiли ряди печiв, де готували обiди для вiйська.
— Оттам на високiй горi поставлю собi здоровий палац, вартий славного роду князiв Вишневецьких! — сказав Єремiя до своïх старостiв. — Поставлю мiцний лицарський замок-твердиню на страх козакам, хлопам i татарам. Я покажу, що князi Вишневецькi мiцнiшi за мiцний камiнь, не тiльки за козакiв та хлопiв.
Князь викликав майстрiв з Варшави i з-за границi.
Незабаром наïхали майстри. Єремiя сипнув батькiвськими та дiдiвськими червiнцями, неначе половою, — i надиво здоровий та високий палац вирiс за одне лiто на горах, неначе якимсь дивом. Незабаром майстри поновили й католицький монастир. Знов наïхали з Польщi новi патери. Православнi ченцi по монастирях знов стривожились, вглядiвши здоровецький палац, схожий на твердиню, й догадавшись, що князь Єремiя має гадку оселитись в йому, а не у Вишневцi на Волинi. Вони злякались такого страшного сусiди, небезпечного для ïх монастиря й для благочестивоï вiри. Вони боялись, що тепер Єремiя, заводячи католицький монастир, пооднiмає од монастирiв землi, надарованi предками молодого князя, православними князями Вишневецькими. Боялись ченцi, щоб Єремiя вкупi з патерами не заходився навертати ïх i усей народ до унiï.
Iгумен Густинського монастиря поïхав до Єремiï просити, щоб князь затвердив удруге своïм записом землi за монастирями.
— А менi байдуже про вас! Живiть собi там до моєï ласки! — сказав двозначними словами князь.
Ласка кожного пана висить на волосинцi, а як увiрветься, тодi геть з маєтностi к чорту! — писав густинський iгумен до iгумена Мгарського монастиря.
Iгумени Густинського та Ладинського монастирiв вже тодi були повтiкали з ченцями в Московське царство в Путивль, ще й перекликали до себе ченцiв Мгарського монастиря. За ними утiкали й селяни з слобiд.
Єремiя побачив, що дiло виходить погано, покликав до себе мгарського iгумена i заспокоïв його. Мгарський iгумен зараз таки написав листи в Путивль до втiкачiв-ченцiв, ще й кепкував з ïх, що вони перелякались якоïсь унiï.
— Чого ви так злякались тiєï унiï? Хiба вона з рогами, чи з цибатими ногами, чи з вусами, чи з здоровою бородою. Невiдомо, чи вона пiшки ходить, чи ïздить.
Ет! Клопоту менi з якимись ченцями! Менi треба вгнiздитись тут в Лубенщинi, осiстись тутечки назавсiди, залюднити порожнi степи, розвести господарство й придбати грошей, силу грошей! Це моя сила! З цих степiв поллється в моï скринi золото рiчкою. Тодi я заведу вiйсько, як удiловий князь, заведу двадцять, тридцять тисяч вiйська й стану найдужчий i найвищий за усiх магнатiв, буду верховодити шляхтою, магнатами й королем. Польща пiдхожа до моєï вподоби, до моïх замiрiв, до моïх планiв. Мене нiхто не скине з мiсця, як козаки скидають своïх гетьманiв. Украïна з гетьманством, з козаками менi не припадає до вподоби. Якась там нiкчемна, гидка чорнота, якiсь сiромахи будуть надо мною верховодити. Не бажається менi стати козацьким гетьманом, яким був мiй дiд Байда Вишневецький. На козацьких радах якийсь там Грицько, якийсь Павлюк крикне тобi в вiчi:.Клади булаву!Якийсь Крутихвiст, якийсь Задериморда скине тебе з гетьманства й видере з твоïх рук булаву. Плюнути менi на такi ради! Не вартi вони княжоï слини! Я сам вiзьму свою булаву i нi перед ким не покладу ïï. Моя гетьманська булава — то землi безмiрнi, безлiч грошей, вiйсько. Он де моя сила! А з цим я добуду й слави, а може й корони... Це багато вартнiше за якусь гетьманську булаву. Козацькi порядки, козацький мужицький уклад противнi менi! Я ïх ненавиджу. Польща — це рай задля панiв: там, тiльки там у Польщi моє царство, моє й панство... Козакiв, ïх гетьманiв, усю Украïну треба знищити i вбити на смерть... Але треба задля цього маєтностiв силу! грошей силу! вiйська силу! Я повигоню з Лубенщини усiх, навiть польських панкiв та панiв, повидираю в ïх землi силою, зберу вiйсько, стану мiцно на Днiпрi, потiм пiду далi, стану в Варшавi, викину свiй стяг, стяг князiв Вишневецьких, Ольгердовичiв! I тодi нехай потягається зо мною магнатство! Нехай повойдується зо мною сам король!.. Але задля цього треба порiднитись з польськими магнатами... Треба вибрати собi жiнку з роду, вартного князiв Вишневецьких
I князь Єремiя, покинувши усю господарську i вiйськову справу в Лубенщинi на руки вiрного старости Якуба Коляди, полетiв до Варшави. Його палка нетерпляча вдача несла його, наче на крилах, до призначеноï високоï мети, до високоï ролi.
Тепер козаки побитi, — думав Єремiя, ïдучи до Варшави. — Ïх сила впала й не пiднiметься. Край заспокоïвся. Скрiзь безпечно. Хлопи будуть послухати i робити панщину. Час менi ставати до свого дiла. Час менi йти вгору, пiднiматися високо, як тiлько мога! Час менi вступити в королiвський двiр, забрати од короля якусь значну посаду, сiсти на якомусь староствi, або стати воєводою, втиснутись мiж магнатiв i... пiдгорнути ïх усiх пiд себе та й верховодити над ними i в Польщi, i в Литвi, i на Украïнi. Час мiй настає. Моя душа, моє серце почуває це добре. Слава й честь жде мене й, коли не дiждеться, то сама завiтає в гостi до палацу князiв Вишневецьких, до князя Єремiï. Я побив козакiв: вже блиснуло промiння моєï слави i досягло до Варшави, до двору. Вже чутка про Старицю й Путивль долинула туди!
I в палкiй Єремiïнiй головi манячiли великi битви, славнi його вчинки в битвах, йому привиджувалось, що вiн вже вчинив якiсь славнi подiï i його жде уся Варшава, висипле йому назустрiч, заглушить його вуха радiсними криками; що його сподiваються усi магнати й сам король, привiтають його в королiвському палацi, гукнуть
vivatна сеймi йому назустрiч, заслiпленi й зачудованi його славними вчинками, а панни й панiï в бiлих кунтушах та сукнях стрiнуть його з вiнками в руках, обсиплять йому стежку квiтками i заспiвають гiмни в його славу.
III
В кiнцi серпня 1637 року у Варшавi ждали приïзду молодоï королеви Цецiлiï Ренати, сестри австрiйського цiсаря Фердинанда III. Вже на 37 роцi свого життя Владислав IV задумав оженитись з дочкою покiйника Фердинанда II, австрiйського цiсаря, й сестрою його сина, молодого цiсаря Фердинанда III. Вiн послав до Вiдня своïх посланцiв. На чолi посланництва поïхав менший королiв брат Ян Казимiр. Цiсар з великою охотою згодився видати свою сестру за короля. Мiсяця серпня, 9 дня 1637 року, Фердинанд III поблагословив Цецiлiю Ренату на вiнчання з королем Владиславом, i ïï зараз, по тодiшньому звичаю, повiнчали з королевим братом Яном Казимiром, котрий заступав на той час мiсце брата. Цецiлiя Рената через три днi виïхала до Польщi з польськими посланцями. Тiрольська ерцгерцогиня Клавдiя, вже лiтня людина, поïхала проводити молоду королеву до самоï Варшави.
З великою пишнiстю встрiли королеву польськi магнати та бiскупи на польськiй границi в розкiшному наметi й проводили ïï в Кракiв i далi до Варшави. Поïзд став на одпочинок за 18 верстов од Варшави в мiстечку Iлжах. Король Владислав виïхав в Iлжи назустрiч Цецiлiï, привiтався до неï й вернувсь до Варшави. Поïзд рушив далi й знов став на одпочинок в Уяздовському палацi коло самоï Варшави. Тут королеву одвiдали королiв брат Карл, що був бiскупом Вроцлавським, та королева сестра Ганна Констанцiя. Назустрiч королевi виïхала з Варшави велика сила польських панiв та панiй, виïхали й чужоземськi посланцi. Королева в'ïхала у Варшаву з великою церемонiєю. За ïï позолоченою каретою ïхали карети магнатiв, такi ж самi багатi та пишнi, як i королiвськi, обкованi срiблом, оббитi шовком та оксамитом. Поïзд був здоровий i надто пишний. Молода королева та ерцгерцогиня Клавдiя здивувались розкошi та збиткам польськоï шляхти. Брат Цецiлiï Фердинанд дав за нею приданого всього 100.000 гульденiв. Цього приданого не стало б на карети, конi та оксамити для тих польських магнатiв, що проводили молоду нiмецьку королiвну до Варшави.
Кругом карети королеви гарцювали верхи на чудових конях молодi сини польських магнатiв. Сiдла на конях та чепраки були облитi золотом, обсипанi перлами. Дорогi оксамитовi яснi кунтушi, облямованi золотом, пера на шапках, обсипанi брильянтами, срiбнi й навiть золотi пiдкови та остроги на закаблуках, кiнська збруя, облита срiблом, — уся ця розкiш зачудовала молоду нiмецьку королiвну. Розкiш здавалась незмiрна i неймовiрна навiть багатим чужоземцям i заграничним посланцям. В каретах сидiли жiнки тa дочки польських магнатiв, убранi в шовковi та оксамитовi убрання. На ввесь поïзд неначе впав з неба золотий та срiбний дощ i розсипався й розлився по оксамитах, по шовках та дорогiй парчi, розсипався й перемiшався в одну колоритну блискучу масу червоних, жовтих та зелених кунтушiв, i блискучих позолочених карет, i дорогих баских коней усякоï мастi, з сiдлами, обсипаними перлами, вишитими золотом.
На чудовому вороному конi коло самоï королiвськоï карети гарцював молодий князь Єремiя Вишневецький. Кругом карети ïхали верхи на баских конях сини значнiших магнатiв та князiв, але нi в одного з ïх не було такого чудового баского коня, такоï багатоï збруï на конi, такого багатого убрання. Єремiя торкав пiд боки свого гарячого коня золотими острогами. Кiнь ставав гопки, як скажений, завертав голову назад i маяв на вiтрi блискучою чорною гривою, неначе й його збурювала пишнiсть королiвського поïзду.
Позад королеви тихо посовувались рядки карет з жiнками та дочками значнiших польських панiв. В однiй каретi сидiла молода Гризельда, старша дочка коронного канцлера Фоми Замойського. Вона окинула очима блискучий кортеж з молодих магнатiв, котрi роєм вились кругом карети Цецiлiï Ренати, i примiтила Єремiю. Вона його бачила вперше: князь Єремiя недавно прибув до Варшави, ставився в палацi перед королем, i як вiн був з роду славних князiв Вишневецьких, то король ласкаво прийняв його до свого двору.
Яка пишна фiгура на конi! — подумала Гризельда. — Яке убрання, скiльки золота й перлiв розсипано на його кунтушi, на сiдлi, на усiй зброï! I хто такий цей молодий лицар? I де вiн взявся у Варшавi? Це, певно, якийсь чужоземець з Францiï або з Риму, з королiвських двiрських. Треба буде спитати, хто вiн такий, як прибудемо до двору.
Єремiя ледве вдержував страшного коня за поводи. Кiнь гарцював, як навiжений, ставав дибки, крутився, як птиця в клiтцi, на усi боки. Поли червоного шовкового кунтуша, червонi оксамитовi рукави, засуканi до плечей, метлялись од вiтру. Єремiя сердився на непокiрливого коня. В його очi зайнялися й блискали гнiвом.
Пишна фiгура! Ой коли б менi подивитись на його очi, — думала Гризельда, виглядаючи у вiкно карети на Єремiю. От кiнь крутнувся убiк, майнули чорнi кучерi, блиснули чорнi очi, нi! нiби карi... —
Який в його смiливий погляд! Це, певно, iталiянець або якийсь венгер з Семиградiï, — подумала Гризельда й вже не зводила очей з чорнявого Єремiï до самого королiвського палацу.
Довгий блискучий поïзд тихою ходою посовувався до королiвського двiрця по вузьких вулицях. Рядки низеньких домкiв, критих черепицею та драницями, а подекуди й соломою, мали без мiри велику супротилежнiсть з розкiшним блиском поïзду. Здавалось, нiби якимсь чудом таке позолочене й поцяцьковане перлами диво блиснуло серед смiтника або десь серед села, або на мiсцi, вкритому пилом та смiттям. Мiщан та жидiв на вулицях стовпилась велика сила! Вони стояли двома довгими рядами вподовж узеньких улиць i тiльки витрiщали очi на поïзд. Позолоченi карети, дорогi конi, шаблi в золотих пiхвах, дорога упряж, обкована срiблом, карети та екiпажi, оббитi всерединi шовком, золото, срiбло й перли на магнатах — усе те сяло, облите ясним свiтом сонця. Червонi, жовтi, зеленi й синi кунтушi, облямованi золотом, неначе дивовижнi квiтки манячiли перед здивованими мiщанами. Вони ще зроду нiколи не бачили такоï розкошi серед польських старих магнатiв за переднiших часiв! Жидки з жадобою в очах позирали на золото й перли на людях та конях i тiльки цмакали з дива губами.
Розкiш вже запанувала в тi часи в Польщi. Шляхта вже втратила давню лицарську вдачу i давню простоту i стала зовсiм нестатковитою. Давня завзятiсть та статковитiсть, давнi простi звичаï вже тодi випахались в неï до решти. Вже запанувала розкiш у всьому. Шляхта жила так розкiшно, що навiть чужоземцi дивувались. Ця розкiш в убраннi, в ïжi й напоях наводила смуток на старосвiтських панiв — лицарiв, котрi ще недавно ïздили на простих драбинчастих возах i одягались в кунтушi з простого сукна. Старi шляхтичi, поглядаючи на той блискучий поïзд, тiльки хитали головами.
— I де вони понабирали стiльки срiбла, золота, перлiв та оксамитiв? — гомонiли мiщани, дивлячись на те диво.
— Обдерли своïх хлопiв, бо завели страшну панщину, грабують i беруть в хлопiв все, що тiльки схотять. Це все багатство — то праця хлопiв, — обзивались деякi старi мiщани.
Король Владислав V стояв на дверях палацу й дожидав королеви. Коло його стояли натовпом старi магнати та шляхтичi в багатих уборах. Хоч Владиславовi було тодi вже тридцять сiм рокiв, але вiн був ще молодий на взiр та гарний з лиця, бiлявий та ясноокий. Довге русяве волосся спадало кучерями на плечi. Борода була коротка по тодiшнiй шведськiй модi. Довгi прямi вуси надавали мужностi делiкатнiй спанiлiй фiгурi короля — родом шведа.
Королiвська карета стала коло дверей. Музики вдарили на привiтання молодiй королевi веселого маршу.
Король Владислав взяв пiд руку молоду королеву, повiв до чималоï тронноï зали, вивiв по сходах до трону, посадив ïï на тронi. Двiрськi дами стали по один бiк трону, магнати стали по другий бiк. Декотрi сенатори промовили поздоровнi промови латинською мовою. Бiскуп Яваринський одповiдав ïм за королеву, хоч сама королева й розумiла латинську мову i вмiла навiть нею говорити. Молодi сини магнатiв стовпились натовпом коло порога. Єремiя Вишневецький, як потомок давнiх литовських князiв, став поперед усiх i гордим оком зорив по свiтлицi на молодих двiрських дам. Ненароком його гострi очi впали на Гризельду Замойську. Вона була найпоказнiша мiж усiма дамами, висока, поставна, плечиста та рiвна станом, як тополя. В блакитнiй сукнi, в пишному вишневому кунтушi, з золотими позументами, в золотiй дiадемi на темно-русих розкiшних косах, Гризельда Замойська була велична на взiр, неначе якась цариця. Єремiï здавалось, що не Цецiлiя королева в тих пишних палатах, а Гризельда, що Гризельдi подобало б вийти по сходах i сiсти на тронi на мiсцi невеличкоï сухорлявоï нiмкенi Цецiлiï. Гризельда пiдвела яснi очi й гордовито поглядала на блискучий натовп синiв багатих магнатiв, ïï гордовитi очi неначе промовляли до ïх: нема мiж вами нi одного такого, котрий припав би менi до вподоби, нема мiж вами нi одного менi до пари; усi ви не вартi мого ласкавого слова, мого ласкавого осмiху, ви не для мене...
Пiсля коротких промов король почав знайомити молоду королеву з магнатами та чужоземськими посланцями. Довгий ряд блискучих кунтушiв заворушився. Магнати один по другому виходили по сходах, цiлували королеву в руку, ставши, давнiм лицарським звичаєм, на одне колiно. Перед Гризельдиними очима довгим рядом заманячiли то сивi, то чорноволосi чуби на пiдголених головах, товстi червонi лиця з довгими сивими кудлатими вусами, котрi нахилялись до Цецiлiноï руки. За магнатами виступили молодi сини магнатiв, i на чолi ïх гордо виступав Єремiя.
— Князь Єремiя Вишневецький з славного роду Ольгерда литовського князя, — промовив король до королеви.
Гризельда почула тi слова й пильно придивилась до молодого князя. Єремiя стояв перед троном, пишно убраний, в червоному оксамитовому кунтушi, в червоних сап'янцях, вишитих золотом, з золотими пiдкiвками. При боку висiла шабля в пiхвi з золотим держалном, обсипаним дорогими камiнцями. Високий, рiвний станом, бадьористий, чорнявий, аж смуглявий, вiн одразу вразив Гризельду i своïм станом, i грiзними чорними блискучими очима, i пишними чорними кучерями.
Це той самий, що гарцював на чудовому конi в поïздi. Вiн не чужоземець... Яка пишна фiгура! Якi дивнi чорнi очi, неначе в того волоха! Який гострий, грiзний погляд! Скiльки в йому огню! Який блиск!— подумала Гризельда i в гордоï магнатки десь узявся ласкавий погляд в гордовитих очах; а легенький осмiх сам злетiв з ïï повних малинових уст, неначе листочок спав з пишноï троянди, зiрваний легесеньким вiтром, заманячiв у повiтрi й в одну мить сховався десь в зеленому листi.
Єремiя поволi ступив на сходи трону, став на одне колiно, нахилив кучеряву голову й поцiлував королеву в руку. Золота шабля черкнулась об помiст i легенько забряжчала. Єремiя пiдвiвся, вирiвнявся на ввесь зрiст, пiдвiв гордо голову i оступився. Вiн повернув голову, повiв очима, глянув на Гризельду, i в його здорових очах блиснули iскри, чорнi брови неначе звело докупи i мiж бровами майнув зморшок, цупкий, твердий i гострий. В лицi виявилась мужнiсть, смiливiсть.
Гризельда впiймала той мужнiй гострий погляд i ïй припав до вподоби такий погляд, припали до серця такi очi, чорнi, блискучi, гострi, як нiж, рiжучi, як гостра козацька шабля. Щось одразу заворушилось в ïï серцi, гостре, рiзке, але приємне, неначе в гарячу лiтню спеку звiдкiльсь пахнуло гострим холодним вiтром в самiсiньке ïï лице й рiзнуло i разом з тим прихолодило його серед важкоï духоти важкого гарячого дня.
Єремiя одiйшов од трону й став серед блискучого та лиснючого натовпу, гордо позираючи на церемонiю. Гризельда не зводила з його очей.
Чи янгол з неба оце з'явився менi серед цього пишного натовпу князiв та магнатiв, чи демон з пекла прийняв лицарський пишний, чудовий вид i вмiшався серед молодих магнатiв, щоб одразу i так несподiвано стривожити мою душу? А душа моя стривожена. Серце одразу заворушилось. Не можу одвести очей од його грiзного, трохи навiть страшного виду. Яка краса в тих чорних кучерях та смуглявих рум'янцях! Якi рiзкi та гострi очi! Це демон, але демон з неба, з одлиском якоïсь незвичайноï краси. I нiби не дуже гарний з лиця, i який чудовий з очей, з брiв, з чола! Я люблю таку демонську красу, тiльки таку. Чимсь гарячим, палким пахотить од неï, — подумала Гризельда.
I вона вже не дивилась нi на церемонiю, нi на королеву, не бачила, як ворушились магнати, як манячiли ïх пiдголенi товстi голови. Усе разом неначе зникло десь сперед ïï очей. Усе неначе вкрилось туманом перед очима молодоï гордовитоï панни: i трон, i король, i королева на тронi. Неначе зник десь усей блискучий натовп. Гризельда почувала, нiби вона стоïть сама, а проти неï стоïть тiльки один вiн, а кругом його порожнiй простiр без людей, без свiта, без повiтря, без шелесту двiрськоï ворушнi.
Королева встала з трону. Король поклонився до свiтлого збору i звелiв збиратись в двiрськiй каплицi, де вiн мав брати шлюб з Цецiлiєю. Гризельда тiльки тодi опам'яталась, неначе прокинулась од приємного, пишного сну, повного чарiвних мрiй.
Натовп поволi виходив до другоï свiтлицi, поклонившись королю й королевi. Двiрськi дами перемiшались з кавалерами. Пiшла розмова, несмiлива, тиха, здержна. Дверi каплицi одчинили. Свiтили свiчки на престолi. Бiскуп одягався в своï церковнi убрання. Магнати здоровкались, розмовляли стиха; панiï й панни шепотiли, розмовляли пошептом трохи не на вухо одна однiй. Коронний канцлер Фома Замойський, вже старий, з сивою чуприною серед голови, але ще здоровий та кремезний, тихо розмовляв з Єремiєю Вишневецьким. Углядiвши свою дочку Гризельду серед паннiв, вiн узяв Вишневецького за руку, пiдвiв до Гризельди i промовив:
— Моя люба Гризельдо! Недавно на нашому варшавському небокрузi зiйшов новий молодий мiсяць: приïхав до королiвського двору князь Єремiя Вишневецький, славного руського роду, але вiри католицькоï. Найяснiший наш отець, король полюбив його; полюбив його й я, — промовив Замойський.
— Князь Вишневецький! — аж крикнула Гризельда. — Чутка про твою, князю, славу давно доходила до нас, але менi довелось оце побачити тебе вперше; я ïздила за границю, була оце при дворi найяснiшого австрiйського цiсаря й проводила молоду королеву до Варшави. Не диво, що менi не довелось тебе й досi бачити.
— Я не так давно прибув до Варшави, ласкава панно Замойська, щоб ставитися перед очима нашого найяснiшого короля. Король привiтав мене дуже щиро й ласкаво. Ще ласкавiше привiтав мене твiй славний панотець, за що йому од мене сердечна подяка, — сказав Єремiя й поклонився Замойському.
Єремiя стояв проти вiкна. Ясний свiт лився на його вид, сипавсь на дороге убрання. Вiн стояв неначе серед сяєва. Гризельда почувала його силу й завзятiсть так, як почувають лицем гарячий промiнь сонця. Вона була ладна мерщiй одвести очi од його, так вражала ïï та сила. Але незабаром пiсля розмови та привiтання Єремiïнi гострi очi стали ласкавiшi. I Гризельда милувалась тим ласкавим поглядом, який часом вихоплюється в найгострiших жорстоких очах в рiдкi години, коли часом випадком i в твердому черствому серцi майне промiнь ласки й кохання.
— До нас доходила чутка про твоï славнi вчинки в битвах з козаками за Днiпром пiд Лубнами та над рiчкою Старицею, — обiзвалась Гризельда.
— Князь Єремiя бував в битвах i з московитами вкупi з славним Лукою Жолкевським, випалив i знищив силу московських сiл, — сказав старий Замойський.
— Менi дуже, дуже приємно бачити молодого князя, що вже вславився в битвах в таких молодих лiтах, — сказала Гризельда. — Кажуть, що козаки бились на одчай з нашими полками, але ти, князю, все-таки перемiг ïх силу.
— Я ладен стояти з мечем щодня, щогодини для оборони нашоï дорогоï вiтчизни Польщi, для оборони нашоï католицькоï вiри, — говорив Єремiя, похопившись виявити свою ревнiсть до Польщi та католицтва.
Вiн знав, що на його вважають при дворi як на неофiта й недавнього перевертня, i боявся, щоб Замойський та його дочка не подумали часом, що вiн зостався украïнцем i затаïв в душi спочування до козакiв та прихильнiсть до рiдного краю.
— Ми дуже радi цьому, — обiзвався старий Замойський, — украïнськi князi та магнати повиннi ставати вспiл з нашою шляхтою, якоï б вiри вони не були: чи благочестивоï, чи католицькоï, чи кальвiнськоï та социнiянськоï. Найлiпше було б, якби украïнськi дворяни та магнати вкупi з литовськими стали однiєï вiри з нами.
— I я такоï думки, — сказав Вишневецький, — я задля того й став католиком.
— I поляком?.. — несмiливо обiзвалась Гризельда.
Єремiя замовк: йому було байдуже, чи вiн украïнець, чи поляк: вiра була задля його одна формальнiсть, без котроï йому не можна було досягти до визначеноï для себе високоï мети. Вiн окинув очима Гризельду i пильно придивився на неï. Вона була на вроду не погана, але й гарною не можна було ïï назвати. Панна Замойська була русява. Розкiшнi заплетенi коси двiчi обвивали ïï чималу голову. На головi блищала невисока дiадема, обсипана брильянтами. Темно-сiрi чималi очi були холоднi й твердi, як сталь. В широкуватому лицi, у високому чолi виявлялась чоловiча енергiя й завзятiсть. В сталевих очах свiтився чоловiчий розум. Уся ïï висока плечиста постать нагадувала постать амазонки або статую пишноï Юнони.
Єремiя окинув очима увесь збiр пишних панiй та панянок. Мiж ними багато було панянок, гарних, бiлявих, делiкатних, з янгольською красою. Але Єремiï чомусь не припадала до вподоби делiкатна панянська краса. Гризельда стояла серед того свiтлого пишного збору, неначе королева над усiма тими гарненькими, легенькими панночками, неначе вони усi належали до ïï двору, сновигали кругом неï, запобiгаючи ïï ласки.
Оттакоï менi жiнки треба! Тiльки така, як Гризельда, заслуговує стати княгинею Вишневецькою. В ïï вродi є щось царське, неначе вона i вродилась, i хрестилась королевою, i на вдачу вдалася в королеву. Вона, одна вона тутечки варта мене, мене, князя Вишневецького. Усi цi панянки якiсь дрiбненькi, мiзерненькi, легенькi, гарненькi, неначе пташки в садку; i щебечуть вони, мов пташки, i слова, i мова в ïх пташина. А в Гризельдиних очах виявляється щось лицарське, вище, — думав Єремiя, перебираючи очима панянок.
— Моя кохана Гризельдо! треба нам зайняти мiсце в каплицi заздалегiдь, бо натовп великий, от-от швидко вийде король з королевою, — промовив старий Замойський. — А ти, князю, не забувай мене, старого, прибувай до мене в гостi. Оце недавнечко моя дочка прибула до моєï господи. Моя хата повеселiшала.
— Дуже, дуже дякую ясновельможному пановi канцлеровi за ласку, — обiзвався Вишневецький на прощаннi.
Гризельда пiшла повагом слiдком за батьком до каплицi. Вона йшла горда та пишна, помiж рядами дрiбненьких панночок, неначе бiла лебедиця попливла. Єремiя несамохiть задививсь на ïï пишний стан, на кремезну постать.
Треба й справдi частiше навiдуватись до старого Замойського та придивлятись до панни Гризельди. Нi гарна, нi погана, але яка величнiсть в ïï постатi! Якi розумнi в неï очi! I говорить повагом! розсудливо й помiрковано, не лепече, як iншi панночки лепечуть, якось по-пташиному.
В той час, як Єремiя стояв i балакав з старим Замойським та його дочкою, блакитнi очi Домiнiка Заславського слiдкували за кожним його рухом. Тiльки що Замойський з Гризельдою вийшов з покоïв, Домiнiк Заславський кинувся до Єремiï, розвiв руки, щоб його обняти, i крикнув радiсно:
— Чи впiзнаєш мене, давнiй колего?
— Нi, не впiзнаю, — обiзвався знехотя Єремiя, хоч i говорив неправду.
Вiн наглядiв серед натовпу Домiнiка Заславського i впiзнав його. Але до його вже дiйшла чутка, що Заславський вчащає до господи старого Замойського й увивається коло Гризельди. Годину переднiше вiн признався б до свого давнього товариша в єзуïтськiй колегiï у Львовi, але теперечки, як вiн углядiв Гризельду i згадав, що Домiнiк Заславський давно топче стежку до Гризельди, вiн став чогось йому неприємний. Єремiя стояв гордо пiднявши голову, холодний, байдужний, неначе неприступна стрiмка скеля... i гордо позирав на Домiнiка.
— Невже я так постарiвся, що мене й впiзнати не можна? — спитав Заславський зачудовано.
— Не впiзнаю, — гордо обiзвався Вишневецький i насупив густi чорнi брови так, що вони зiйшлися докупи на перенiссi.
На палкого веселого Домiнiка неначе одразу хто вилив вiдро холодноï води: вiн опустив руки. Очi з веселих стали такi здивованi, неначе вiн гадав побачити свiтлого янгола, а замiсть його висунулась з-пiд землi рогата морда самого сатани.
— А ми ж у Львовi колись жили вкупi в одному домi й вчились укупi в колегiï. Невже я так змiнився?
Єремiя придивлявся до Заславського, неначебто й справдi впiзнавав його. Перед ним стояв високий на зрiст, але тоненький станом Заславський, бiлявий, аж бiлий, з бiлим, як у панни, лицем та тоненькими рожевими устами.
— Я Домiнiк Заславський, твiй давнiй колега в єзуïтськiй колегiï. Певно ж я дуже змiнився теперечки, коли моï давнi колеги мене не впiзнають. Чолом тобi, князю! — сказав Заславський i подав Єремiï руку.
Єремiя взяв його за руку, але й слова не промовив. Вид його був гордий. Чорнi брови, що й без того зрослись вкупi, стали насупленi й неначе говорили: одкаснись од мене, хлопче; ти не вартий того, щоб князь Вишневецький чоломкався з тобою й навiть говорив до тебе.
Веселий Заславський на радощах, що встрiвся з давнiм колегою славного роду, говорив до Єремiï надто голосно. На ïх обох звернули увагу, ïх обступили молодi сини магнатiв. Старi батьки насторочили вуха.
— Невже ти, Єремiє, забувся, як ми вештались по львiвських улицях, як слiдкували за львiвськими красунями. Чи пам'ятаєш панну Зволiнську? — говорив веселий Заславський.
— Я такоï нiсенiтницi не пам'ятаю. Але тебе оце таки пригадав. Це правда, що ми рiк чи що вчились вкупi з тобою у Львовi. Це я пригадую, — знехотя обiзвався Єремiя.
Заславський прикусив язика й почервонiв: вiн примiтив, що гордий Вишневецький якось наче нехтує ним.
— Коли ти такий гордий, що не хочеш мене знати, то бог з тобою. А менi приємно, що я з тобою встрiвся й тебе тут побачив, — сказав Заславський.
— Я не гордий i я... так само радий, що впiзнав тепер тебе, свого давнього колегу. Але ти дуже змiнився, неначе не той став: ти вирiс, i дуже вирiс, i якось вилюднiв, не то що змужнiв... — знехотя заговорив Єремiя, але тон його мови був гордовитий, неохочий, трохи неласкавий.
— Князь Єремiя гордовитий, — зашепотiли кругом магнати та ïх молодi сини, — не хоче признаватись до своïх давнiх товаришiв; певно гордує ними, бо багатир на всю Польщу i з славного роду князiв Вишневецьких. Може й з нами не схоче знатись, бо дуже багатий. В його сiл та мiст на Волинi й не злiчити, ще й до того його батько Михайло загарбав собi за Днiпром усю Лубенщину.
— Ти, Єремiє, славного роду i незлiченно багатий. Тут, при дворi нашого найяснiшого короля, тобi випаде славна роль, — сказав одкрито молодий Заславський. — Давно треба було б тобi приïхати до Варшави i стати вхожим до двору.
— Я довго ïздив за границею, щоб вивчитись вiйськовоï науки, а потiм обороняв своï лубенськi маєтностi од московського та козацького нападу, — обiзвався Єремiя.
— Ми чули про твоï битви з московитами та козаками. Слава про твоï вiйськовi вчинки дiйшла й до нас аж у Варшаву. Я завидую тобi, князю, завидую твоïй славi, — обiзвався веселий князь Заславський.
— Настане твiй час, то й ти здобудеш лаври на полi битви. А мiй час вже настав задля мене. Багато поклав я ворогiв на полi битви; багато покотилось ïх голiв для оборони нашоï дорогоï Польщi й наших шляхетських прав та привiлеïв, — сказав гордо Вишневецький i окинув гордими гострими очима сивоусiв i безусiв магнатiв, — не знаю, чи траплялось кому i з наших старих шляхтичiв повалити на землю стiльки ворогiв Польщi, скiльки я ïх повалив.
Старим сивоусим магнатам така рiч молодого князя не припала до вподоби. Вони понадимались i мовчки крутили сивi вуса. Заславський спустив очi додолу. Вiн був чваньковитий. I його брала заздрiсть до слави Вишневецького.
— Гордий цей молодий Вишневецький. Вiн має на думцi заткнути за пояс та кинути пiд лаву нас, старих, — шепотiли мiж собою старi магнати. — I московитiв вiн не побив, i козаками пiд Лубнами мало нашкодив, а вже кирпу дере вгору, задирає носа перед нами старими.
— Не забувай же мене, давнiй товаришу, i не минай у Варшавi моєï господи, — сказав Домiнiк Заславський до Єремiï на прощаннi.
— Добре, — обiзвався Єремiя. — Прошу одвiдати й мене у Варшавi й у Вишневцi.
Домiнiк Заславський вийшов з свiтлицi задуманий. Йому вже давненько сподобалась Гризельда Замойська. Вiн частенько навiдувався до старого Замойського в гостi. Гризельда була ласкава до його. Але тепер, пiсля того, як вона познайомилась i розмовляла з Єремiєю, вiн примiтив якусь тривогу в ïï холодних очах, примiтив несподiваний рум'янець на щоках. Вiн постерiг, що з Гризельдою щось трапилось, що вона якось нiби трохи змiнилась.
Не така вона буває, як розмовляє зо мною. Вона завсiди спокiйна, рiвна, розсудлива, помiркована й помiрна в розмовi. Нiколи я не запримiтив, щоб вона до кого осмiхнулась, щоб коли почервонiла. А як заговорила з Вишневецьким, десь для його взявся осмiх, десь узялись рум'янцi; очi заблищали й повеселiшали...— думав Заславський, помаленьку йдучи до каплицi через рядок покоïв королiвського палацу.
Незабаром король з королевою увiйшли в каплицю й стали перед престолом. Примас Польщi бiскуп Ян Венжик знов вдруге повiнчав особово Владислава з Цецiлiєю. Оповiстили, що король буде коронувати Цецiлiю другого дня в соборi святого Яна.
IV
Гризельда вернулась з батьком додому, увiйшла в покоï й сiла край вiкна в невеличкiй своïй кiмнатцi. Вiкно виходило в старий садок, садок слався наниз по невисокому горбi й доходив до берега Вiсли. Гризельда не роздягалась, сiла на стiльцi й задумалась. Сонце вже стояло на вечiрньому прузi. Берег Вiсли вже тонув у тiнi, а за рiчкою сонце ясно освiчувало густi бори, зеленi луки. Вiсла лиснiла, неначе була скляна. Надворi було тихо-тихо. I в палацi й надворi не чуть було нi найменшого гуку та шуму. Пiсля пишних двiрських церемонiй, пiсля шуму та галасу на улицях коло королiвського палацу Гризельдi здалося, що якась сила перенесла ïï в далекий тихий край, в тихе село, в якусь мертву пущу. Думки ïï тихо заворушились. Руки лежали на колiнах, неначе мертвi. Гризельда й голову похилила.
В покоях було тихо, мертво, а Гризельда не могла заспокоïти своєï стривоженоï душi. Перед ïï очима все неначе ворушились якiсь люде, якийсь блискучий натовп, манячiли кольоровi кунтушi та дамськi пишнi сукнi, лиснiло золото, мигали очi, чорнi брови. Все те ворушилось, як зграя голубiв в тихому синьому небi, без шуму, без гаму, неначе натовп мрiй. I серед того натовпу повсякчас виникав смуглявий Єремiя, неначе повний мiсяць виникав з чорних хмар. Вiн неначе й тепер стояв тут перед нею в тiсному покоï й дивився на неï гострими палкими очима. Його голос, мiцний та рiзкий, неначе й тепер лунав в ïï душi. Вона неначе бачила перед собою його мiцну постать, пишний убiр, густi чорнi кучерi, чорнi рiвнi високi брови, що нiби зрослись докупи. Гризельда думала про його й неначе замерла на мiсцi.
Дверi рипнули. В кiмнатку увiйшла ïï нянька, стара Ганна, проворна й смiлива баба. Гризельда, прибувши з батьком з Замостя до Варшави, взяла з собою й Ганну з кiлькома дiвчатами горнишними та швачками.
— Панно Гризельдо! — промовила Ганна. Гризельда аж кинулась неначе спросоння.
— Оце, як ти мене злякала, — тихо обiзвалась Гризельда.
— Чого це ти, панно, сидиш i не роздягаєшся? Може ждеш до себе гостей? — сказала баба.
— Нi, Ганно! Не жду я цього вечора нiкого до себе. Та коли б хто й одвiдав мене ввечерi, то я не вийду до свiтлицi: я дуже втомилась сьогоднi. Поклич горнишних. Я хочу роздягатись i пiду в садок.
— Щось там та було в королiвському дворi, що ти вернулась така стурбована та задумана, як нiколи такою не верталась додому. Певно, бачила князя Домiнiка, — сказала Ганна з легеньким натяканням.
— Дай менi покiй з тим Домiнiком. Я втомилась, аж тлiнна стала, — знехотя обiзвалась Гризельда.
Двi молодi дiвчини, привезенi з Замостя, помогли Гризельдi роздягтися, поздiймали з неï золотi прикраси. Гризельда накинула на себе легенький лiтник-кунтуш i вийшла в садок.
Вже сонце сховалось за лiси, вже й тiнь впала на Вiслу, на завiслянськi бори, а сиза iмла вкрила береги, неначе намiткою, а Гризельда все ходила по садку i не примiтила, як смерклось надворi, як вогкий туман обкропив ïï русявi важкi коси на головi срiбними крапельками.
Вже пiзно вернулась вона в покоï, не сiла за стiл вечеряти й пiшла в свою кiмнатку, ховаючись од людей з своïми думами, з своïми солодкими потайними мрiями.
Вразив мене цей чорнявий князь в самiсiньке серце. Багато бачила я славних молодих бiлявих та русявих нiмецьких князiв у Вiднi в цiсарському палацi, багато ïх майнуло перед моïми очима й у Варшавi, але нi один не припав менi до вподоби так, як цей палкий та смуглявий Єремiя, — думала молода Гризельда.
I вона до пiвночi не зачиняла вiкна, забитого залiзними Ґратками. До пiвночi дивилась вона на чорне небо, засiяне золотими зорями.
Вранцi раненько Гризельда промовила до Ганни:
— Принеси менi найкращi убори, знайди найдорожчi дiаманти. Сьогоднi буде коронацiя королеви. Хочу вбратись, як королева.
Горнишнi поприносили найдорожчi убори, прибрали Гризельду, мов королеву до вiнця. Гризельда з батьком поïхала до собору, де пiсля служби божоï королева вiнчалась короною. Магнатiв зiбралась сила. При коронацiï був папський нунцiй Фiлонардi, був цiсарський посол граф Магнi, французький — де-Розе, бранденбурзький граф Бранденбург й iншi чужоземськi посланцi. Гризельда вглядiла Єремiю Вишневецького. Вiн уклонився, приступив до неï й привiтався так ласкаво й щиро, неначе знав ïï з давнiх-давен. Гризельдi ще бiльше припав вiн до вподоби.
Чи не само небо призначило менi до пари цього смуглявого чорноокого козака?— думала Гризельда, вловивши ласкавий погляд гострих очей молодого князя.
— Прибувай до мого батька в гостi, там ми поговоримо, бо тут на церемонiï не встигнеш i слова промовити.
— Завтра доконешне прибуду до тебе зранку, — промовив тихо Єремiя й оступився.
Другого дня раненько Гризельда, сидячи в своïй кiмнатцi, сказала до своєï давньоï няньки баби Ганни:
— Перенеси, Ганно, мою роботу в ту кiмнатку, що виходить вiкнами в двiр. Там ми сядемо сьогоднi за роботу.
— А чом же не тутечки? Було гарно тут, а тепер стало гарно там. Ой вередливi ж отi молодi панни! — обiзвалась весела баба.
— Не жартуй та зараз перенось туди й свiй гребiнь та пряжу i моє шитво. Мене в цьому покоïчковi чогось нудьга бере. Там видко в двiр, по дворi вештаються люде: там менi буде веселiше сидiти за роботою, — сказала Гризельда.
— Оце! Як коржа так коржа! Нехай буде й корж, — сказала Ганна й забрала робочi причандали.
— Кинь, Ганно, своï замостянськi жарти та роби те, що я тобi кажу.
— Та добре ж, добре!
I Ганна з дiвчатами попереносила в ту кiмнатку усi робочi Гризельдинi причандали.
Гризельда сiла вишивати золотом та срiблом шовковий блакитний кунтуш. Двi дiвчини, привченi до шиття, сiли коло порога й вишивали срiблом бережки до кунтуша. Баба Ганна сiла за кужiль прясти лляну куделю: вона дала обiтницю напрясти своïми руками на покрiвець для престола в костьол. I баба Ганна, i дiвчата з Замостя вже поприставали на католицьку вiру ще в Замостi. Панна Гризельда та ксьондзи приклали до цiєï справи своєï працi. Усей двiр Замойського в Замостi, уся челядь, набрата по украïнських селах в Холмщинi, була повернута на католицтво.
Вже сонце височенько пiдбилося вгору. Гризельда вишивала знехотя й все поглядала у вiкно на просторний двiр, серед котрого зеленiло здорове кружало, засаджене посерединi кущами бузку та троянд. Брама стояла одчинена навстiж. Чотири гранчастi мурованi стовпи брами бiлiли на сонцi. Замойський ждав до себе на одвiдини гостей, приïжджих з-за границi. В браму влiтали конi, запряженi впростяж; кругом дернового кружала котились лиснючi карети магнатiв i ставали перед Ґанком, обставленим важкими бiлими колонами. Приïжджали з одвiдинами до коронного канцлера й заграничнi гостi з Вiдня, що наïхали з молодою королевою. Карети приïжджали й незабаром од'ïжджали. Гризельда не зводила очей з тих гостей, що виходили з карет. Вона неначе сподiвалась, що от-от незабаром вскочить у двiр молодий Єремiя, щоб одвiдати i старого ïï батька, й ïï.
— От тепер я, панно Гризельдо, догадуюсь, чого ти перейшла з роботою в цей покоïчок з своєï кiмнати, — обiзвалась баба Ганна.
— Не з твоєю старою тямою в сивiй головi догадатись. Та й догадуватись нема чого: сiла я тутечки, щоб подивитись на приïжджих гостей, — сказала Гризельда.
— Авжеж! Пiддури кого дурнiшого. А в Ганни, хвалить бога, таки є тямки в сивiй головi.
— Нема там нiякiсiнькоï тями: була колись, та вже давно вилетiла з сивоï голови, — пожартувала Гризельда.
Молодi дiвчата осмiхнулись коло порога й зирнули одна на одну.
— От-от незабаром прилине якийсь орел i шугне крилами по дворi, — сказала баба Ганна.
— Який же це орел? Про кого ти верзеш? — спитала Гризельда.
— Про кого ж, як не про князя Домiнiка, — сказали баба.
— Князь Домiнiк не пiдхожий до орла, — сказала Гризельда.
— Ой пiдхожий! Ще й який пiдхожий, — обiзвалась з кутка горнишна Маруся.
— Брешете ви обидвi. Вiн схожий на сизого голуба, а не на орла, — обiзвалась Гризельда.
— А хiба ж ти, Гризельдо, не любиш голубiв? — спитала смiлива баба-нянька.
— Не припали чомусь менi до вподоби отакi сизi голуби. Я люблю орлiв. Ото так птиця. I шугає високо аж пiд хмари, i просто очима дивиться на сонце, i падає наниз швидко, мов куля, й не випустить з своïх пазурiв дичини: орел то лицар мiж птаством, — сказала Гризельда й зирнула в вiкно.
У вiдчиненi ворота влетiв баский кiнь, нiби шугнув кругом кружала, наче вихор, i спинивсь перед Ґанком, неначе укопаний.
На конi сидiв князь Домiнiк, стрункий та рiвний станом, як очеретина, i такий тонкий, як очеретина. Блакитний кунтуш маяв на вiтрi. Блакитна шапка синiла на русявих кучерях. Вiн був бiлий з лиця й русявий. Вуси були яснi, русявi, неначе ллянi.
Домiнiк скочив миттю з коня додолу. Гризельдi здалось, що вiн переломиться надвоє, неначе очеретина, на швидкому скоку з коня.
— От i орел прилетiв у твiй двiр, — обiзвалась баба Ганна. — Ой гарний же, гарний, як мiсяць повний!
— Та то не князь Домiнiк! Це, певно, якась панна одяглася в лицарськi шати й приïхала до нас в гостi. Це, напевно, якась нiмкеня з Вiдня, що прибула вкупi з королевою, — жартувала й собi Гризельда.
— Ой гарний, як голуб сизий! — крикнули й собi дiвчата й повставали з мiсця та заглядали в невеличке вiкно.
Князь Домiнiк увiйшов у невеличкi сiнцi, обтрусив густий порох з дорогого шовкового убрання й влетiв у свiтлицю. Свiтлиця була невеличка, стародавня, узьковата й довга, з трьома узькими вiконцями в садок. Вiкна були переплетенi залiзними Ґратками. З одчинених вiкон повiвало холодком. На Ґратках вiкон вчепилися нiжками двi ластiвки i щебетали на усю свiтлицю. На старомоднiй широкiй канапi, оббитiй жовтим сап'яном, сидiв старий сивий огрядний канцлер Замойський. Поруч з ним сидiли два чужоземськi посланцi — австрiйський граф Магдi та бранденбургський граф Бранденбург, у широких бiлих комiрах з оборками, i балакали з Замойським.
— Вiтаю ясновельможного канцлера! Добридень ясновельможному! — промовив веселий Домiнiк i низенько вклонився Замойському та гостям.
Замойський раптом пiдвiвся з канапи i швидкою ходою пiшов назустрiч Домiнiковi, дрiботячи куценькими маленькими нiжками. Вiн радо привiтався з князем, бо знав, що князь Домiнiк залицяється до його старшоï дочки i хоче ïï сватати. Про це вже пiшла поголоска по Варшавi. Домiнiк був з значного й славного роду князiв Острожських i тiльки по своïй маєтностi Заславовi звався Заславським. Вiн був i значний магнат, i багатий, хоч i не такий багатий, як князь Єремiя. Старий Замойський з дорогою душею був ладен прийняти його собi за зятя.
— Вiзьме тебе нудьга, молодий князю, од нашоï старечоï розмови. Я тобi знайду молодше й приємнiше товариство, нiж наше, — сказав Замойський.
Вiн пiшов по кiмнатах, никав скрiзь по закутках старого палацу, шукав Гризельди, але нiгде ïï не знайшов.
— Не там, ваша ясновельможнiсть, шукаєте молодих панянок. Там ïх не знайдете, бо вони сидять у тому покоïчковi, що од двору. Там я вглядiв, як вони виглядали у вiкно в двiр, — сказав Домiнiк.
— Ого! молодi почувають носом, де ховаються панни, — сказав Замойський i засмiявся, крутячи свого довгого сивого вуса. — Колись i я почував здалеки, де пробувають панни, а тепер вже цього не потраплю зробити.
Старий Замойський так швидко почимчикував через свiтлицю до того покоïчку, котрий був од двору, що на ньому аж жовтi сап'янцi з халявами зарипiли й зашелестiли. Незабаром вiн вийшов до свiтлицi й вивiв за руку Гризельду. Вона вступила до свiтлицi поважно, але з неохотою, нiби опиналась позад батька.
— Вiтаю од щирого серця панну Гризельду! — промовив князь Домiнiк i поклонився низенько Гризельдi.
— Доброго здоров'я князевi! — тихо промовила Гризельда й ледве схилила свою важку од русих кiс голову. Вона окинула очима Домiнiка. Скочивши з коня й хапаючись, вiн розчервонiвсь. Делiкатний рум'янець виступив на бiлих щоках.
Панна, зовсiм панна! Вiн аж надто вже бiлий та делiкатний. Коли б вiн був смуглявiший, то був би краший, i може б я його вподобала, — подумала Гризельда, пригадуючи смуглявого й рум'яного Вишневецького, — не люблю я дуже бiлих та бiлявих паничiв.
— Йдiть же та тим часом погуляйте в садку, доки ми скiнчимо свою старечу розмову й пораду з чужоземськими посланцями, а потiм прошу князя Домiнiка на раннiй снiданок, бо я чогось вже голодний.
Князь Домiнiк одчинив дверi в садок i оступивсь. Гризельда з неохотою вийшла на терасу, неначе боялась переступити високий порiг. Пiшли вони поплiч по старому садку i, ходячи по стежках, довгенько розмовляли про вчорашнiй приïзд королеви Цецiлiï Ренати та про деяких знайомих.
— Мiж усiма двiрськими паннами при королевi панна Гризельда Замойська була найпоказнiша, — промовив Заславський. — Панна Гризельда була там нiби правдива королева серед того ясновельможного натовпу, серед блискучих пишних панiй. Нiби мiсяць мiж зорями! Панна Гризельда була й найкраща за всiх.
— О, вибачайте, князю Домiнiку! не за всiх. Яка з мене красуня? Там було багато кращих за мене, — обiзвалась Гризельда.
— Може були й кращi за вас, панно Гризельдо, але ви одна найбiльше менi сподобались. Я не люблю отих дрiбненьких та мiзерненьких паннiв, що роєм вилися кругом найяснiшоï нашоï королеви. Вас, тiльки вас одну я щиро люблю й любитиму довiку.
I переднiше Гризельдi князь Домiнiк не дуже подобався. Пiсля вчорашнiх церемонiй, як вона углядiла Вишневенького, Домiнiк став ïй навiть неприємний. Вона глянула на його довгобразий вид, на делiкатнi панянськi рум'янцi на щоках, i вiн став тепер для неï навiть трохи противний. Вона довгенько мовчала, а потiм сказала:
— Князю! я свого серця досi ще й сама не знаю добре. Поговоримо про це колись згодом, iншим часом. А тепер давай, князю, розмовляти про щось iнше. Дивись, як пишно сьогоднi в нашому садку, як пишно розцвiлися квiтки.
I Гризельда нахилилась, зiрвала двi гвоздички i заклала ïх за свою косу.
— Коли ж той iнший час настане? Я тебе так люблю, що не дiждуся того iншого часу. Як ти не зохотишся стати княгинею Заславською, то князь Заславський i не буде шукати iншоï.
— Ой буде шукати i знайде! Не зарiкайсь од цього, князю. Людське серце змiнне, як оте синє небо. Сьогоднi воно синє й ясне, а завтра вкриється хмарами.
— Ти, панно Гризельдо, таке синє небо задля мене, котре нiколи не вкриється хмарами. До вiку — до суду воно буде яснiти для моïх очей, для моєï душi.
Заславському Гризельда дуже припала до вподоби не за свою красу, котроï вона не мала. Вiн полюбив ïï за пишну постать, за поважнi, нiби в коронованоï особи, манери та за розум. Заславський любив i поважав розумних паннiв. А Гризельда була навiть письменна, вмiла читати й писати, прочитала деякi книги, що задля того часу було немалим дiлом. Вона побувала за границею, побувала при дворi австрiйського цiсаря, бачила багато усяких людей, була досвiдна. Знала двiрський етикет i двiрськi звичаï лiпше, нiж iншi дочки магнатiв. Князь Заславський знав це добре. Це постерiг i князь Вишневецький.
— Ласкава панно Гризельдо! Чи дозволиш менi просити твоєï руки в твого шановного ясновельмо...
