Князь Єремiя Вишневецький
страница №9
...есе кудись якась сила й носить i вихрить ним, неначе iграшкою. Чи вернеться вiн живий додому? А коли вернеться, чи буде вiн мене кохати, як кохав колись в Лубнах, своïм вередливим серцем? Що менi дiяти, що почати? Сиджу я тутечки, наче в неволi в татарському полонi, i не знаю, не вгадаю, який тому буде кiнець...Тодозя важко зiтхнула й незчулась, як сльози закрапали з очей i впали на шитво. Ïï брала нудьга. Вона примогла б — летiла додому в Лубни в свiй тихий закуток, в свою леваду, на зеленi луги понад Сулою.
I там тепер руïна, i тут буде руïна. Скрiзь неспокiй, скрiзь небезпечно, — думала Тодозя, постерегаючи своïм розумом, що на Украïнi розпочинається щось небезпечне й страшне, багато страшнiше за усякi татарськi напади та панськi заïзди та колотнечi.
Рипнули дверi. У кiмнату увiйшла панi Суфщинська, ще заспана й неприбрана.
— Сьогоднi у Вишневцi стає ярмарок. Побiжи, серце Тодозю, на ярмарок та покупи дещо на обiд, бо менi нiколи, — сказала Суфщинська й подала Тодозi кошик i грошi.
Задумана Тодозя аж кинулась, аж жахнулась i оглянулась позад себе.
В Суфщинськоï очi були неначе переляканi.
— Чого це ти неначе трохи перелякана? — спитала в неï Тодозя.
— Страшна чутка до нас доходить, — сказала тихо, нiби нишком панi, — кажуть, нiби Кривоносовi козаки вже набiгли на якiсь князевi села й руйнують та палять князiвське добро. А ми ж тут пробуваємо в князевiй маєтностi. Ой боже наш милосердний! Що то буде? що то буде далi?
Страх перед небезпечнiстю передався з очей панi Суфщинськоï на Тодозинi очi, неначе пошесна хвороба. В Тодозi очi одразу стали нiби каламутнi, одразу побiльшали з переляку од такоï звiстки.
— Не лякайся, Тодозю! Буде те, що бог дасть: ти вже й так змарнiла на виду: усе журишся, все смуткуєш та плачеш. Пiдеш на мiсто, питай в людей про князя, про Кривоноса та його загони та й нам передаси якусь звiстку.
Тодозя вийшла з кiмнати. Вартовi пропустили ïï, одчинивши браму. Вона пiшла на ярмарок. Ярмарок був лiтнiй, нетiсний, невеликий. Возiв та людей було обмаль. Переходячи помiж рядками возiв, Тодозя глянула на один вiз. На возi сидiв чорнявий чоловiк, вже лiтнiй, а коло воза стояв другий, трохи молодший, i ïв диню, шматуючи ïï руками. Жовтi патьоки текли по його пiдборiддi, по замазаних пилом руках, диняче насiння поприлипало до кудлатих довгелецьких вусiв. Тодозя придивилась до ïх, i ïй здалось, що вона вже десь колись бачила тих чоловiкiв, та не знала де: чи там таки на Волинi, чи за Днiпром, в Лубенщинi? На возi лежав мiшок огiркiв та з десяток поганеньких диньок i продавати не гурт було що. Тодозя пройшла ще один рядок возiв, i знов кинулись ïй в вiчi два чорнявi довгобразi чоловiки в стареньких свитках з мазницями в руках. I вони були Тодовi по знаку: вона пригадувала, де ïх бачила, i нiяк не могла пригадати. Чоловiки придивлялись до неï пильно, неначе впiзнавали ïï.
I де я бачила цих чоловiкiв? Чи в Лубнах, чи в Переяславi, чи в Сенчi? Десь бачила за Днiпром, та не пригадаю де. Неначе в Сенчi... Нi, неначе в Переяславi. I чого це вони забились на ярмарок в таку далечiнь, аж на Волинь, та ще й з мiшком огiркiв та паскудних диньок — вибiркiв? А цi люде нетутешнi, неначе лубенськi або переяславськi. Ото диво!
Тодозя прямувала далi помiж возами, помiж купами горшкiв та глечикiв. За горшками стояли рядочком старцi. Вона глянула на старцiв i мiж ними примiтила обличчя, котрi неначе були ïй по знаку. Коли це несподiвано один старець, що стояв скраю, смикнув ïï за рукав. Вона оглянулась i трохи не крикнула з дива: то був Кривонiс.
— Стань поруч зо мною й нiби подавай менi милостину: розв'язуй хусточку з грiшми та задляйся тут, бо маю тобi щось казати, — прошепотiв Кривонiс, увесь обвiшаний торбами, увесь в дрантi, в латках, загорiлий, замурзаний, припалий курявою.
В Тодозi затрусились ноги. Вона почала доставати хустину та помаленьку вив'язувати з узла грошi.
— Тодозю! Виглядай козакiв щодня, щогодини. Як тiльки ми вступимо в Вишневець — одчиняй потаєнцi нам ворота в замок i впусти нас. Ми оце оглядаємо Вишневець, твердиню та замок. Ми прибудемо сюди в глупу нiч, а не вдень; вночi завiтаємо в гостi до Яремки, нашого лютого ворога. Як тiльки побачиш вночi, що я запалю невеличке багаття он там пiд лiсом — будь напоготовi, бiжи до брами, а як почуєш, що я вистрелю з рушницi отам пiд замковою брамою, то зараз одсунь засув i одчини нам браму. Як не одчиниш, то ми все-таки вiзьмемо замок, i твоя голова скотиться додолу вкупi з Гризельдиною головою. Пам'ятай, що ти украïнка й козачка, хоч тебе й любить навiсний Яремка. Не забудеш? Га! Через два тижнi жди нас i не лягай спати до пiвночi та все позирай вважливе на той пригорок пiд лiсом, де блисне багаття. Та часом не зрадь нас. Тепер тiкай та держи язик за зубами. Подайте милостинку Христа ради, за вiчний спокiй своïх родителiв, за царство небесне, за рай преквiтний для померших родителiв....
Тодозя стояла нi жива нi мертва й насилу опам'яталась. Вона оступилась, замiшалась в ярмарковий натовп i насилу пригадала, що ïй треба купувати на мiстi. Через годину з повним кошиком в руках вона вернулась додому така блiда, аж тлiнна, що панi Суфшинська зирнула на неï допитливими очима й крикнула:
— Єзус-Марiя! Що це з тобою, Тодозю? Ти стала така, неначе з хреста знята? Чого ти так зблiдла? Чого це в тебе очi аж нiби позападали?
— Чогось нездужаю. Пiшла на мiсто, не снiдавши, та трохи не зомлiла серед мiста, — насилу обiзвалась Тодозя i, як стояла, так i опустилась на лаву, похиливши голову.
Панi Суфщинська пiшла до пекарнi готувати обiд, а Тодозя сiла край вiконця, взяла шитво в руки i задумалась. Робота не йшла ïй на думку. В неï неначе отерпли руки, отерпла й голова.
Що менi тепер робити, що почати? Розказати про цей випадок на мiстi Гризельдi неможна: я зраджу Кривоноса й вчиню недобрий вчинок проти рiдного краю. Та чи прийде ще сюди Кривонiс з своïм загоном? Чи вдасться йому доскочити з козаками до Вишневця? Я тiльки надаремно налякала б княгиню. А як часом прийдуть сюди козаки? Як блисне огонь пiд лiсом? Невже менi доведеться впустити в замок козакiв на Гризельдину згубу! Вони ж ïï вб'ють, не помилують? А Гризельда все була до мене добра: менi шкода ïï. А князь Єремiя? Невже я зраджу того, котрого кохаю, як свою душу? Боже мiй милий, боже єдиний! За що ти послав на мене таку кару? Що менi дiяти, що вчинити?
В той час прибiгла одна двiрська панна й покликала Тодозю до Гризельди. Гризельда мала дати ïй якусь роботу. Тодозя ледве змогла встати з мiсця й заплакана пiшла в палац. Увiйшла вона в невеличку кiмнатку. Гризельда сидiла коло вiкна. Коло неï грався долi на килимi маленький син Михайло. Вона глянула на Тодозю й здивувалась.
— Ой Єзус-Марiя! Чого це, Тодозю, в тебе заплаканi очi? Може тобi в мене яка недогода? Може тебе тутечки хто кривдить, зобижає або нападається на тебе? Ти все худнеш та мiзернiєш, аж дивитись на тебе жалко; зусiм занидiла в нас! — сказала Гризельда.
— Нi, серце княгине! Менi в тебе у всьому догода, i нiхто мене не кривдить i не зобижає, але мене бере нудьга за Лубнами. Примогла б — летiла додому, щоб хоч подивитись на свою оселю, побачитись з своïми людьми, — сказала Тодозя й заплакала.
— Не плач, серце Тодозю! Не вбивайся! Дасть бог — вернемось до Лубен, як втихомириться козацька колотнеча на Украïнi, та знов будемо щасливi. Ти думаєш, менi весело отутечки жити, коли я й сама не вiдаю, де повертається князь, чи живий вiн, чи може вже вбитий. Лихий час настав на Украïнi, — сказала Гризельда.
В тихих кiмнатках, схожих на чернечi келiï, було дуже душно. Гризельда звелiла своïм горнишним забрати полотно та винести у садок. Вона й сама вийшла в садок i сiла коло столу в холодку пiд старими густими яблунями.
Панни з Тодозею розстелили сувiй полотна й почали краяти на плаття Гризельдi та князевi. Надворi була спека. Пiд густим гiллям духота стояла, неначе в здорово натопленiй хатi, i робила млявими та длявими навiть проворнi, молодi руки панянок. Робота йшла мляво й дляво. Усi мовчали, неначе дуже втомленi на роботi люде. Сама Гризельда сидiла край столу невесела. Навiть малий Михайлик не пустував i сидiв на травi мовчки.
— Колись в Лубнах ти, Тодозю, була весела та жартовлива. Все було жартуєш та спiваєш i мене жартами звеселяєш. А тепер i ти така стала, як квiтка в'яла, — обiзвалась Гризельда.
— Ой княгине моя дорога! Не знаєш ти мого серця, його горя. Я тепер безприхильна сирота i не маю нiгде свого пристановища. Я на чужiй чужинi, й нема при менi нi родини, нi вiрноï дружини.
Несподiвано за брамою хтось затрубив у трубу. Голосний гук розлiгся по садку в душному повiтрi, неначе хтось трубив коло самого стола за яблунями. Усi схопились з мiсця й стояли неповорушно. У всiх очi стали переляканi, неначе над ïх головами чиясь рука замахнулась шаблею.
— Хто ж це трубить? Чи ворог, чи неворог? — тихо спитала Гризельда неначе сама в себе.
Усi мовчали, неначе остовпiли. Тодозя стояла нi жива, нi мертва. Труба загучала вдруге ще дужче i розсипались спiвучi гуки по садку од краю до краю. Хтось застукотiв у браму шаблею, неначе зацюкав сокирою.
— Ой козаки! Це Кривоносiв загiн! Ой мати божа! спаси нас i заступи! — тихо промовила баба й почала хреститись та тихо промовляти молитву.
Гризельда перша опам'яталась i чогось зирнула на Тодозю. Тодозi здалося, що Гризельда постерiгає ïï потайнi думки, знає навiть, що вона бачилась з Кривоносом та з козаками вранцi на мiстi, напевно вже знає, що ïï намовляли на зраду. Вона опустила вiки на очi й похилила голову, мов винна людина.
Не встигла Грнзельда ступити кiльки ступенiв до палацу, як прибiг вiстовець шляхтич i крикнув:
— Ясновельможна княгине! прибув ясновельможний князь з купкою своïх жовнiрiв i вже в'ïжджає в браму.
Усi перехрестились. У всiх очi одразу повеселiшали. Усi неначе пожвавiшали й заворушились. Почулись задержанi зiтхання. Тодозя стояла блiда, наче мрець.
Як привiтає мене тепер князь? Що вiн менi скаже?— думала Тодозя й почувала, що в неï серце неначе замирає, перестає кидатись, от-от спиниться. В неï запаморочилась голова. Вона опустилась на лавку, наче нежива. Руки й ноги наче похололи. В садку стало чути брязкiт шабель та стукiт кiнських копитiв: жовнiри вскочили в браму прожогом.
— Може це козаки гнались за князем, а вiн утiк у Вишневець та ховається в замку, — обiзвалась одна панна. — Ой мати божа! спаси нас i помилуй! Що то буде, що то буде?
Гризельда попростувала до палацу. Але не встигла вона ступити кiльки ступенiв, в садку на стежцi несподiвано з'явився князь Єремiя, припалий пилом, аж чорний, неначе вiн вискочив з пожежi. Вiн став ще худiший, неначе його тiло вкрай виснажилось од походiв та битв. Уста були смаглi, наче сухi. Тiльки здоровi очi стали ще бiльшi й блищали, неначе у слабоï людини, котра слабує на груди сухотами.
Гризельда кинулась до його назустрiч, вхопила йоги руками за плечi й припала лицем до персiв. Бiлi руки пiрнули в порох, котрим припали князевi плечi, трохи не на палець.
— Ти живий i здоровий! — крикнула Гризельда.
— Як бачиш, моя дорога, живий i здоровий. Але прибув до тебе на час — на годину, щоб побачитись з тобою та оглядiти замок.
— А я ж про тебе не мала нi чутки, нi звiстки. Не знала, де ти повертаєшся, де ти пробуваєш; не знала, чи ти живий, чи може вже тебе й на свiтi нема! — говорила Гризельда.
— Не дамся я живцем в руки козакам i швидше вони накладуть своïми головами, нiж я поляжу в битвi. Усi панни й баби кинулись до князя цiлувати його руки. Позад усiх приступила до князя i Тодозя й поцiлувала його чорну сухорляву руку.
— О! i ти, Свiтайлихо, тут! Добре зробила, що виïхала з Лубен. Певно ти вже пристала до полякiв, перейшла й на католицьку вiру.
— Нi, князю, ще не пристала та й не...
— Ну, ну! годi тобi! Коли прибула сюди, то ти вже наша. Але чого ти стала така блiда, занидiла та мiзерна? Чого ти така захуджена, неначе спостилась, або що? Де дiлись твоï рум'янцi? — спитав князь.
— Зостались в Лубнах. Там я ïх погубила i вже мабуть не найду ïх до самоï смертi, — тихо промовила Тодозя.
Князь придивився до неï пильно й втупив гострi очi в ïï вид. Тодозя, блiда, стривожена й заплакана, стояла перед ним, неначе тiнь давньоï веселоï рум'яноï Тодозi. Вона пiзнала по його очах, що в серцi в його не спахнув анiтрiшечки той огонь, що загубив ïï веселий вiк в Лубнах.
Єремiя взяв Гризельду пiд руку й повiв до палацу. Панни й двiрськi слуги пiшли слiдком за ними. Йдучи стежкою, Єремiя оповiдав Гризельдi, як його пiдданi в Немировi збунтувались проти його, не пустили його посланця в мiсто, як вiн страшно покарав немирiвцiв, розпилював, розрубував пополовинi, здирав з живих шкуру, саджав на залiзнi палi, обливав окропом. Тодозя все те чула й нiби замерла, слухаючи оповiдання про страшну кару над немирiвцями. На неï вперше напав страх, найшло каяття, що вона покохала такого страшного чоловiка, покохала страшного катюгу Украïни: ïй стало дуже жаль тих безщасних немирiвцiв, тих старих запорожцiв, замордованих князем в Немировi.
Кого ж це я покохала? Для кого ж це я покинула рiдний край, покинула родину, рiдну оселю? Я покохала страшного ворога моïх братiв, мого рiдного краю. Пролив вiн багато нашоï безвинноï кровi. Виточить вiн усю кров з рiдноï Украïни, щоб запагубити ïï навiки, щоб дати змогу й силу полякам запанувати на Украïнi, — думала Тодозя, йдучи слiдком за князем до палацу.
З князем Єремiєю прибули й Корецький та Осiнський; прибуло ще кiльки панiв сусiдiв, котрi довiдались, що Єремiя завернув до Вишневця. Усi вони просили поради в Єремiï. Дрiбнi шляхтичi поприставали до його вiйська, ставали пiд його руку, шоб оборонятись од козацьких загонiв.
Завештались кухарi, розпочали готувати розкiшний обiд для панiв. Драгуни сповнили замок, товпились з кiньми на дворах. Тихий палац в одну мить став нiби вiйськовою твердинею, готовою до оборони од козацького нападу. Незабаром пани сiли за багатий обiд, розпочали бенкет. Вже аж смерком гостi роз'ïхались додому. Єремiя пiшов оглядати окопи, частоколи та баркани кругом палацу. Переднiше йому i в думку не приходило, щоб козаки дiйшли до Вишневця й вчинили на його напад. Вiн вважав на Вишневець, як найбезпечнiше житло для Гризельди й сина. Тепер Єремiя бачив, що i в Вишневцi не буде безпечно ïм жити. Пожежа повстання йшла, неначе пошесна хвороба, усе далi на захiд до границi самоï Польщi.
Тодозя сидiла на призьбi пiд своєю хатиною й прислухалась до гармидеру й гаму, який пiднявся в замку пiсля приïзду князя. Вже сонце зайшло за лiси. Вже надворi сутенiло. Тодозя бачила, як виïхали з двору гостi, як за ними зачинили браму. Вона сподiвалась, що князь зайде до неï, поговорить з нею, i все дивилась на садок, оглядала стежки попiд старими грушами, але нiгде не видко було й живоï душi.
Забув про мене! Забуде мене навiки. I навiщо я покинула рiдний край? Навiщо я послухала панi Суфщинськоï?— думала Тодозя i, вставши з призьби, тихою ходою пiшла на край садка, де звивались гадюкою високi вали, а на валах стримiли частоколи та баркани. Несподiвано вона там вглядiла князя Єремiю. Вже смерком князь пiшов оглядати окопи та башти, не ймучи вiри своєму комендантовi та жовнiрам. Князь углядiв Тодозю. Вона кинулась йому назустрiч. Чорнi гострi Єремiïнi очi неначе чарами чарували ïï.
Тодозя прибiгла до Єремiï, вхопила за руку i почала цiлувати. Сльози дрiбним дощем крапали з ïï очей i падали на князеву сухорляву руку. Єремiя стояв непорушно й тiльки поглядав на Тодозю гострими пронизуватими очима: вiн не кинувся до неï, не обняв ïï дико й гаряче, як було колись переднiше. Тодозя заприкмiтила ту князеву байдужнiсть i ще гiрше заплакала.
— Чого ти, козачко, плачеш? В Лубнах все тiкала од мене, чогось сердилась на мене, була якась опришкувата та сердита, а тепер слiдком ходиш за мною, чогось плачеш, — тихо промовив Єремiя.
— Тим плачу, що тебе, князю, люблю. Тим плачу, що ти, князю, причарував мене своïми очима. Ти певно мене причарував якимсь зiллям, якимись чарами. I добре знаю, що не повинна тебе любити, i все-таки люблю. Я не хотiла тебе любити, довго одникувала од твоïх очей, од твоєï любовi. А теперечки я тебе люблю i тiльки тобою животiю й дишу.
— Тепер не такi часи, щоб кохатись та милуватись, — тихо обiзвався князь i вирвав свою руку з Тодозиних рук. — Тепер моï руки повиннi обнiмати шаблю, як милу коханку, i лити кров, а не обнiмати тебе, бо я повинен обороняти Польщу од харцизiв та ледарiв козакiв.
Тодозя стояла перед князем, похнюпившись, згорнувши руки й похиливши голову. Вона була блiда, заплакана. Ïï краса неначе одцвiла за той недовгий час. Єремiя оглядiв ïï гострим оком в одну мить. Його серце не заворушилось. Тодозя вгадала, що ïï краса втратила силу, втратила чари, котрими вона колись без мiри, без краю так чарувала князя.
— Чого ти оце так змарнiла? Колись цвiла, як повна троянда, а тепер така стала, як рожа в'яла, як шолудива квiтка. Може тобi в чому недогода?
— У всьому менi догода, тiльки мене якась журба в'ялить, сум бере мене. Я вдалась в тугу.
I Тодозя заплакала, припавши видом до князевоï руки.
— Я в цьому палацi зачеврiла, занидiла без твоïх очей. Я живу, але нiби вже й не сутнiю на свiтi, — сказала Тодозя.
— Тепер в нас вiйна. Ми сподiваємось нападу од наших супостатiв бунтарiв щодня, щогодини. Нема часу тепер менi! нi часу, нi вольноï години. Пробувай тут у Вишневцi в дворi й жди лiпших часiв; жди мене! — сказав князь.
Тодозя кинулась до князя, вхопила його за руку i припала гарячими устами до князевоï руки. Вона заридала й захлипала.
— Ти, князю, вже не любиш мене. Нащо ж я покинула рiдний край i пiшла в свiти блукати, тинятись та поневiрятись мiж чужими людьми? Чи довго ж менi доведеться тинятись по чужiй чужинi? Тепер вже й своï не приймуть мене до себе, не пустять мене в хату; а коли й пустять, то не привiтають мене ласкавим словом. Я одна тепер на свiтi, як билина в полi. Якби б я оце вернулась додому, козаки вбили б мене, як твою побiчницю. Люби мене, князю, не одпихай мене од себе, бо я тiльки й живу й дишу своïм коханням.
— Йди собi, Свiтайлихо, додому! Про мене, вертайся собi додому в Лубни, про мене, живи тут i виглядай мене, сподiвайся мене. Не любов тепер менi в думцi. Ти бачиш, що я теперечки оглядаю вали та бархани, щоб вашi козаки часом не вскочили сюди ненароком та не спалили мого палацу. Одiйди! Я загаявся через тебе. Нема менi тепер часу!
Князь потихеньку одiпхнув Тодозю од себе й похапцем пiшов на вали, оглядаючи баркани та частокiл. Тодозя оступилась од князя й почувала, що в неï не стає сили рушити з мiсця: вона од жалю та горя неначе приросла до землi.
Бiдна Тодозя не постерегала, що князь Єремiя для слави в битвах, для самолюбства й честолюбства був ладен потоптати i красу дiвочу, i принести в жертву хоч би й свого сина, як Авраам не пошкодував свого сина на жертву любимому боговi.
Вже чорна нiч закутала й вали й сади неначе в чорний туман, вже й зорi висипались на небi, а Тодозя усе стояла на одному мiсцi, неначе втратила розум. Князь вернувся до палацу. До його прибули близькi пани на пораду, довiдавшись, що вiн прибув до Вишневця. В покоях у палацi стояла духота. Єремiя сидiв з гiстьми коло Ґанку в садку. На столах стояло свiтло. Прикотив в каретi й Тишкевич, прибув i Сенявський, а з ними прибуло ще кiльки волинських панiв. Усе то були пани не польськоï кровi, усе то були перевертнi, що стали ворогами Украïни i ставили себе за зразцi для козакiв та народу.
Кухарi готували багату вечерю. Слуги накривали столи, виносили стiльцi, оббитi червоним та жовтим сап'яном з золотими гербами, виносили дорогi вина. В садку почався бенкет, гам та гармидер. Непроханi на Украïнi зразцi не так радились, як змагались та галасували. Товстий Тишкевич все зiтхав трохи не на ввесь садок. Гризельда ходила кругом столiв i давала лад на бенкетi.
Тодозя примiтила мiж старими стовбурами дерева ясну пляму, неначе од пожежi, почула гам та голосну розмову i опам'яталась. Вона наблизилась до палацу, стала пiд грушею й вглядiла Єремiю серед натовпу панiв. Його високе незагорiле чоло бiлiло в чорних кучерях, очi блищали. Тодозя почувала, що любить його й тепер, але вона знала, що вже втратила може й навiки його любов.
Ой князю, князю! тiльки через твоï очi менi не важка була неволя в твоïх палацах на чужинi. Тiльки думкою про тебе я розважала себе в горi, тiшила свою душу, наче дорогим скарбом. А тепер усе пропало, усе минуло. Тепер став менi противний i твiй палац, i твоï густi сади. Заïсть, загризе мене нудьга на чужинi в твоïх пишних садах, — думала Тодозя, дивлячись на князя, на розкiшний панський бенкет.
Гостi бенкетували та радились до пiвночi. В одчинену браму вскочило на конях ще з десять шляхтичiв. Шляхтичi позлазили з коней i прожогом кинулись до палацу. Припалi пилом, блiдi, аж страшнi, вони кинулись просто до князя й почали розказувати страшну новину.
— Рятуй нас, князю! Сталася страшна подiя! — говорив один пан, ледве зводячи дух. — Кривонiс з своïм загоном напав на Полонне. Схизматики, украïнськi мiщани одчинили йому браму. Загiн вскочив у мiстечко й запалив його звiдусiль навкруги. Всеньке мiсто згорiло до останньоï хати. Всiх жидiв, усiх католикiв-украïнцiв та полякiв вирубали в пень, або попалили й подушили в диму пожежi. Кривоносовi козаки обгорнули мiсто й не випустили живим нi одного жида, нi одного католика; усiх вирубали в пень або живцем повкидали в огонь. Рубали навiть тих украïнських мiщан, що вбирались в польську одежу, зачiсували чуприну по-польськi й закидали в розмовi по-польськi. Оце нас десятеро якось вихопилось з мiста i ми спаслись неначе якимсь чудом. Виступай же, ясновельможний князю, на Кривоноса, не гайтесь i не дляйтесь з вiйськом, бо загинемо тут усi, загинете й ви з усiм двором. Не дляйтесь, ясновельможний князю! Рятуйте шляхту! Кривонiс нахвалявся, галасував й кричав, що князевi така здача за немирiвцiв.
Звiстка була страшна. Єремiя й пани тепер пересвiдчились, що козаки мають замiр не тiльки зруйнувати панськi оселi, але викоренити ïх на Украïнi з корiнням, щоб i на насiння та на розплiд не зосталось.
— Загинуло, мабуть, трохи не десять тисяч католикiв, полякiв та жидiв, — говорили втiкачi, ледве одсапуючись. — I звiдкiль шугають сюди тi птахи, ми нiяким робом не дiзнаємось про це. Нiяк не назнаємо гнiздищ в пущах та нетрах, звiдкiль шугають тi сичi та пугачi на наше безголов'я.
Пани сидiли, нiби прибитi. Збiглася двiрська челядь, позбiгались двiрськi панни та челядинцi. Усi стояли кругом столiв, блiдi та страшнi, неначе живi мерцi. Неначе мара стояла й Тодозя пiд грушею: вона знала, що й вона не зостанеться жива, як тiльки козаки вiзьмуть вишневецький палац i зруйнують Єремiïну оселю.
Єремiiнi гостi сидiли за столом, неначе одубiлi. Чарки й пугарi стояли недопитi. Нiхто й не доторкувався до смачних потрав. Слуги поприймали наïдки й напоï з столу. Над панами неначе повiяла смерть крилами, повiяла над розкiшним садом, над самим багатим палацом. Усi почували, що цi розкошi вкупi з ними незабаром можуть обернутись в купу головешок, ҐалаҐанiв, попiлу й пороху. Сам лютий Єремiя збiднився, скорчився й зажурився. Один втiкач прибiг i сповiстив, що Кривонiс послав один загiн на Звягель, а сам думає йти на Старий Костянтинiв, на Єремiïнi маєтностi. Єремiя постановив зараз таки вести своє вiйсько й збiжалих шляхтичiв на Старий Костянтинiв проти Кривоноса. Пiзно погасло свiтло в Єремiïному палацi; дуже рано повставали в палацi, i Єремiя виступив у похiд.
Смутно стало в вишневецькому палацi. Страшнi звiстки доходили до Гризельди сливе щодня. Кривоносовi загони брали панськi замки, руйнували палаци, взяли Корець, взяли Межирiч, вирiзали там усiх жидiв та полякiв, завоювали Межибiж, маєтнiсть Сенявського, але не зруйнували замка й не зачепили панiв, бо Сенявський мав ласку в козакiв: вiн не заводив нi унiï, нi католицькоï вiри й нiколи не зобижав козакiв. Дiйшла й радiсна для Гризельди чутка, що Єремiя коло Старого Костянтинова одбився од Кривоноса, а коло Россоловець на рiчцi Случi Єремiя одтиснув Кривоноса й одбив у його чотири гармати. Але першого серпня знов дiйшла до Гризельди страшна звiстка: Кривонiс завоював Бар на Подолi, взяв у полон гетьманового сина Андрiя Потоцького. Православнi мiщани в Барi одчинили козакам ворота в твердиню, i козаки опанували замок, спалили мiсто й витяли в пень п'ятнадцять тисяч жидiв та полякiв. Гризельда бачила, що полякам не сподiватись полегкостi, бо Кривоносовi загони розбiглись по всiй Волинi й Подолi.
Раз Гризельда сидiла в садку коло палацу з своïми паннами. Двi панни прибiгли до неï з криком.
— Ясновельможна панi! Щось оце страшне налякало нас в садку. Ми зайшли в гущавину трусити грушi. Коли дивимось, аж у бур'янi щось лежить довге та пелехате, та чорне, неначе ведмiдь. Ми злякались, закричали, заойкали, а воно пошилось далi в бур'ян, неначе здоровецька гадюка, або неначе полоз. Та таке здорове! Таке завтовшки, як людина.
— Де тут взявся ведмiдь? Що ви верзете нiсенiтницю! Якi там полози в нашому садку? Полози плазують в степах. Може то вам так уявилось? — сказала Гризельда.
— Ой, ясновельможна, не уявилось. Ми бачили уявки, на своï очi, як воно пошилось в бур'ян, неначе гадюка, — сказала панна, — i тепер я зроду-звiку не пiду в садок.
— А принесiть лишень менi рушницю. Я пiду сама та огляну садок. Що це ви верзете? Якi там полози? — сказала Гризельда.
Гризельда взяла рушницю й покликала з собою паннiв. Але нi одна панна не насмiлилась йти з нею. Панни стояли коло палацу й були напоготовi поховатись в покоï. Тiльки Тодозя та двi баби зохотились пiти за Гризельдою. Вони прийшли в гущавину садка, аж у берег, де росли густi бур'яни, недалечко од болота. Гризельда зайшла пiд старi грушi, в густi кущi бузини, никала мiж кущами, розгортала бур'яни. Коли це й справдi перед ïï очима заворушились бур'яни. Вона углядiла, що в гущавину з Чорнобиля та бузини пошилось щось темне й довге, не то звiр, не то товста гадюка. Але вона примiтила, що майнули в чорнобилi двi босi ноги i посунулись в траву. Гризельда вистрелила в бур'ян навмання. Бур'яни стояли тихо й не коливались. Нiде не було чути навiть найменшого шелесту. Тiльки перегодя щось нiби бовтнуло в болотi, неначе скинулась риба в плесi або плигнула у воду жаба.
Баби перелякались на смерть i тiльки хрестились та нишком шепотiли молитву. Гризельда знов набила набоєм рушницю й кинулась до берега. На болотi, на мочарах було тихо. Густа осока, рогози та круглi кущi очерету та ситнику стояли у водi непорушне, i тiльки в одному мiсцi коло осоки вода в плесi розходилась ледве примiтними кружалами та брижжами. Гризельда пальнула вдруге з рушницi в очерет. Синiй димок звився вгору i розлетiвся в повiтрi. Вода в плесi й очеретi стояла тихо. Нiде не було чуть нi найменшого шелесту.
— Либонь тут проявилась якась страшна гадюка, — сказала баба Ганна. — Певно страшний полоз залiз сюди з степiв. Я на своï очi бачила, як воно плазувало в бурянi, що то гадина, бо примiтила, як у неï крутився хвiст i неначе звивався кiльцями. Та й товста ж гадюка! Бий ïï сила божа! Така сливе завтовшки, як людина.
— Ой, то не полоз! — обiзвалась друга баба. — Я уявки на своï очi бачила через лопух, як воно обпиралось об землю переднiми лапами, неначе ящiрка, i дриҐало чи ногами, чи хвостом. Може це проявилась в болотi якась здоровецька ящiрка, бо вона пошилась в бур'ян достоту так, наче ящiрка.
— Яка там гадюка! — промовила Гризельда. — Я на своï очi бачила, що в тiєï гадюки двi людськi ноги з п'ятами. Це внадився в наш садок якийсь козак загонець. Козаки вмiють плазувати на черевi по-гадючiй. Це певно Кривонiс нишпорить у садку та потаєнцi оглядає, кудою б можна крадькома найбезпечнiше пройти в замок.
— Ой мати божа! помилуй i заступи нас! — крикнули баби в один голос.
— То це козаки вже добуваються до замка? Це вони мають на думцi спалити замок i запагубити нас? — крикнула баба Ганна.
— Певно мають якийсь лихий замiр, бо вони ненавидять князя Єремiю i хотять його запагубити... — тихо обiзвалась Гризельда.
— Ой боже наш милостивий! Що ж ми будем робити оттутечки, коли князя нема вдома? Ми самi нiчого не вдiємо! — крикнула баба Ганна.
— А що ж будемо дiяти? Будемо самi оборонятись од тих харцизникiв: кругом замка захист безпечний; маємо в замку доволi жовнiрiв; є в нас чимало гакiвниць, гармат та куль. Захист кругом добрий, мiцний. Будемо оборонятись, — говорила Гризельда, — а тим часом може над'ïде й князь з вiйськом. Не покине ж вiн вас на згубу та погибель.
Баби плакали i втирали сльози, вертаючись до палацу. Гризельда похнюпилась i задумалась. Тодозя йшла мовчки i свою думу думала. Вона заглядiла в бур'янi чорноволосу стовбувату голову i впiзнала по головi чоловiка, що вона бачила на торжку на возi...
Вже козаки певно добираються оце до замка. Що менi дiяти, що почати? Невже менi доведеться одчинити ïм браму й оддати на смерть та на поталу i Гризельду, i ïï сина, i усiх двiрських панянок? Невже через мене оцей палац, оця пишна садиба, оця уся пишнота, оце усе добро стане руïною, пiде внiвець? Невже через мене пожежа заллється людською кров'ю?
Смутна була Гризельда, вертаючись до палацу; смутнi були й баби та панни, але ще смутнiша за ïх верталась до палацу безщасна Тодозя.
Нiзащо в свiтi не одчиню я брами в замок! Нiзащо в свiтi не впущу я сюди козакiв! Князь лютий ворог моєï вiри, моєï мови, лютий ворог Украïни, але я його кохала i тепер кохаю— думала мовчки Тодозя, скоса поглядаючи на переляканих панянок, на зблiдлу й сумну Гризельду.
Гризельда звелiла покликати коменданта й розказала йому, що в садок кудоюсь пролiзли козаки i певно кмiтять за всiм, що вона бачила одного в гущавинi на своï очi. Комендант похилив голову й задумався.
— Козаки пластуни могли влiзти в садок тiльки через болото та мочарi. Треба оглядiти берег, — сказав комендант.
Гризельда й комендант пiшли в берег. Стояла лiтня суша. Болото й мочарi таки добре висохли. Коло берега мочарi сливе зсякли. Чорний мул коло валiв i подекуди берегом загус, затужавiв. Затужавiле багно порепалось од спеки, од сонця, й подекуди мокре багно парувало пiд гарячим промiнням. Гризельда дивилась, чи не зосталось де на мулi слiдiв од людських нiг. Але слiдiв нiгде не було знать. Тiльки в одному мiсцi на мулi була признака нiби од кабанячих ракотиць.
— Чи не дикi кабани оце бродили оттут в березi й по садку? Ондечки видно неначе смужки, нiби там походили дикi кабани, — сказав комендант.
— Ой то не од ракотиць знаки! То хтось зумисне покопирсав ломакою, щоб напустити на нас оману, — сказала Гризельда, придивляючись до слiдiв. — Я на своï очi бачила в бур'янi двi ноги.
— В кожнiм разi треба тут у березi поставити варту на нiч i викотити в садок зо двi гармати. Ми, ясновельможна княгине, небезпечнi, а оборона замку належиться до нас i бiльш нi до кого! — сказав комендант.
Наближався вечiр. Жовнiри прикотили на берег двi гармати i стали на всю нiч на варту. I Гризельда, i усi двiрськi панни ходили, як неприкаянi. Нi в кого й думки не було сiсти за роботу. Нiкому на думку й ïжа не йшла. Ввечерi усi двiрськi панни з Гоизельдою пiшли до каплицi на вечерню й думали одговiтись другого дня, неначе перед смертю. Тодозя не пiшла з ними до костьолу. Гризельда почала заздрiвати, чи не має часом Тодозя яких стоячкiв з козаками.
Настала нiч тиха, зоряна та душна. Тодозя й усе жiноцтво, яке було в замку, позбиралось в палац до Гризельди. Усi двiрськi панни й жiнки стовпились в тiсних низьких покоях. В ïх була думка поховатись в мурованому палацi од козацького нападу i там оборонятись. Вiконця й дверi в палацi були стародавнi, узенькi, стiни були претовстi, неначе в твердинi. Гризельда звелiла понабивати набоями рушницi, шо висiли по стiнах в Єремiïних покоях, i бути напоготовi. Усiм двiрським вона звелiла поставати на варту коло дверей з набитими рушницями в руках.
Настала глупа нiч. На селi проспiвали другi пiвнi. В покоях свiтилось свiтло. Нiхто й не думав лягати спати. Всi двiрськi панни, усi жiнки сидiли мовчки, неначе сподiвались страшного суду. Тодозя неначе здеревенiла, сидячи край вiкна, закованого залiзними Ґратками.
I яка сила занесла мене в цей далекий край, в цей князiвський палац, мiж чужi ворожi люде? I чого я тутечки опинилась мiж чужими людьми, що самi ж накоïли лиха на Украïнi i тепер аж трусяться од страху, бо сподiваються помсти, неначе божого суду? I сама я безвинно жду неминучоï смертi тiльки за те, що я впала князевi в очi, припала йому до вподоби. Мусила поєднатись несамохiть з ворогами. Боже мiй милий, боже єдиний! За шо ж менi посилаєш таку кару?— думала Тодозя, а сльоза за сльозою лилися з ïï пригаслих очей i крапали на схудлi шоки, на схудлi руки.
Вже й пiвнiч минула. В садку стояла тиша. Коли це несподiвано блиснула страшна блискавка i в одну мить освiтила садок, наче сонце. Вiконця з чорними залiзними Ґратками визначились разом в одну мить. Усi в покоях крикнули разом, як одна людина. Усiм здалося, що козаки вже в твердинi i з ïх гармат блиснув огонь. На небi загуркотiв грiм. В одну мить схопився страшний вiтер i засвистiв в садку, загуркотiв на баштi палацу. Наглий дощ полив ливцем, як з вiдра. Вiтер усе дужчав i гойдав дерева та рiв в садку, аж дерево трiщало, свистiв на димарях, на баштi, неначе намагався розваляти палац, скинути башту.
— Рятуй нас, боже! — крикнула баба Ганна. — Це ж козаки ввiрвались в замок.
— Дурна бабо! схаменись! Хiба ж ти не бачиш, що блискає блискавка! Хiба ж тобi позакладало вуха, що не чуєш, як реве та стогне буря. Сама полохлива, як вiвця, ще й других лякаєш, — обiзвалась Гризельда.
А блискавка все миготiла то червона, то жовта, то зелена й освiчувала покоï страшним блиском. Грiм гуркотiв безперестанку. Застукотiв по черепичнiй покрiвлi град, задзвенiв у шибки. Буря лютувала, неначе вирвалась з пекла на волю. Вдарив такий страшний грiм, шо в палацi задзвенiли усi шибки у вiкнах. Черепиця з башти посипалась на покрiвлю й застукотiла, неначе хтось обсипав покрiвлю здоровими кулями з гармат.
— Наступають, вже наступають! Пропащi ми на вiки вiчнi! — закричала одна баба в кутку.
— Цить, навiжена, не лякай паннiв: хiба не чуєш? то черепиця певно падає на покрiвлю палацу, — обiзвалась смiлива Гризельда.
Коли це несподiвано в березi вдарили з гармати. Товстi стiни палацу задрижали. Усi в один голос крикнули, впали навколiшки перед образами i зняли руки до бога.
— Рятуй нас, мати божа, мати христова! — крикнули усi панни й жiнки. — Рятуй нас, царице небесна!
Гризельда несамохiть i собi впала перед образами навколiшки, вхопила в руки сина, пригорнула до персiв i крикнула: — Рятуй нас, царице небесна, од наглоï смертi!
Тодозя одним одна сидiла край вiкна непорушне, байдужна, неначе мертва. Вона й не молилась i не просила помочi з неба.
Все для мене минуло, все зникло, все пропало. Зникла любов князева, вже замерло для мене його серце. А вже ж менi i додому не вертатись. I бiльше щастя не зазнати. Байдуже менi про все. I свiт менi немилий, i смерть менi не страшна. До ворогiв я не пристала й не пристану; а своï напевно вже одцурались од мене. I свiт менi став немилий, i люде немилi. Я нiби зайва сутнота мiж усiма сутнотами на свiтi, чи жити, чи вмерти, менi про все байдуже. Тепер я сирота й одним одна, й безпритульна й безприхильна на всьому широкому свiтi! Мiй молодий вiк марно пропав, пропав до вiку — до суду, пропало моє щастя!
А страшна блискавка миготiла раз у раз безперестанку. То зелений, то жовтий свiт лився через вiкна, через залiзнi Ґратки i промикував у всi закутки свiтлиць, обливав гарячим свiтом кожнiсiньке обличчя, кожнiсiньке чоло та страшнi переляканi очi. Тодозя пiдвела очi й оглянула низькi, багато прибранi свiтлицi. Тi низенькi свiтлицi, зводчастi гранчастi стелi, здоровi образи в золотих шатах, лампади перед образами, мальованi склепiння та стiни — все те нагадувало церковцi пiд землею в киïвських печерах або в римських катакомбах в давнi християнськi часи. Панни й панiï з блiдим обличчям, з переляканими очима були схожi на живих мерцiв. Здавалось, нiби цiле пiдземне гробовище якимсь дивом ожило, встало з домовин, натовпом стовпилось в стародавнiх князiвських покоях на якусь потаємну молитву.
В садку знов заревла гармата. Знов усей натовп крикнув в один голос. Гризельдi здалось, що козацький загiн вже вломився в замок, що вже в садку iде битва. Вона пiдвелась на ноги, кинулась до дверей i крикнула на дворецьких, що стояли на вартi коло дверей.
— Зачиняйте й замикайте усi дверi! позасовуйте залiзними засувами та завiртками!
В дворецьких трусились руки. Вони нiяк не могли налапати засувiв. Коли це раптом несподiвано одчинились дверi. В покоï вбiг один жовнiр, мокрий, як хлющ, напнутий повстяним килимом. Вода дзюрчала з його убрання, з килима й стiкала патьоками на помiст. Гризельдi здалось, що козаки вбiгають в палац, що блисне шабля й зiтне ïй голову. Вона нiби почутила гостре лезо на своïй шиï, крикнула несамовито й трохи не впала навзнак. За нею разом крикнули усi панни страшним голосом, як перед наглою смертю.
— Ясновельможна княгине! Комендант прислав сповiстити тебе, щоб ти не лякалась надаремно: нiякого козацького нападу ще нема, хоч ми ждемо Кривоносового вагону щогодини, щохвилини.
— Навiщо ж ви стрiляєте з гармат? Що там таке скоïлось? — спитала Гризельда.
— Як тiльки блиснула вперше блискавка, ми вглядiли в болотi в осоцi двi людини. Певно то козацькi шпигуни пластуни нишпорили в болотi та добирались до палацу. Мабуть, в ïх був замiр покористуватись темною нiччю, наглим дощем та бурею. Але мигнула несподiвано блискавка, i вони, як виникли з води, так i не встигли присiсти в осоку. Ми i вдарили на ïх з гармат.
— А ви ж напевно вiдомi тому, що ïх не наплазувала в садок цiла метка? — спитала Гризельда вже твердим смiливiшим голосом, бо вона одразу опам'яталась.
— Ми самi цьому невiдомi, ясновельможна! оце шатнемось та кинемось по садку, по гущавинi й будемо обшукувати i садок, i усе подвiр'я, — сказав жовнiр, уклонившись, i вмить зкик надворi.
Гризельда вернулась у свiтлицi й подала усiм радiсну звiстку. Усi панни й панiï, обважнiлi од страху, в одну мить встали. У всiх мертвi очi стали живi й пояснiшали.
— Слава тобi, царице небесна! — закричали поперелякуванi панни. — Слава тобi. Христе, сину божий!
Тим часом згодом буря впала, неначе, налютувавшись в твердинi, втекла в степи. Небо вияснилось. В вiконця заглянуло вранiшнє небо. Почало розвиднюватись. Усе жiноцтво заворушилось; усi зiтхали, неначе скидали з себе страшну вагу, що давила ïм душу, обважнювала тiло тiєï страшноï ночi.
Зателенькав дзвоник в каплицi, i його веселий гук ще бiльше пiдбадьорив пригнобленi й змученi душi. Той гук неначе вертав до жизностi живих мерцiв i звеселяв надiєю.
Придибав старий патер єзуïт i покликав усiх двiрських на молитву. Усi насилу почвалали до каплицi. Покоï спорожнились i неначе знов замерли. В палацi зосталась одним одна Тодозя. Вона сидiла край вiкна, неначе чиясь мертва тiнь, що не похопилась зникнути i сховатись в домовину з ранковим свiтом на небi.
В свiтлицях було тихо-тихо, неначе в густому лiсi серед глухоï ночi. Лампадки блищали по закутках. Тихий свiт од неба ледве промикувався в маленькi вiконця й тихо лився по свiтлицях, попiд мальованими зводами. Золотi шати на образах лиснiли. Тодозi здавалось, що вона десь в якомусь монастирi, що вона зосталась в якiйсь церквi пiсля вечернi i пробула в тiй церквi цiлу нiч до самого свiта, а перед ïï очима тiєï страшноï ночi нiби вставали з домовини мерцi, збирались на молитву, плакали, побивались од туги i десь зникли несподiвано, неначе якимсь чудом, неначе ïх поглинула земля.
I мене поглине тут лихо... I чом мене не поглинула смерть цiєï страшноï ночi? I навiщо менi животiти на свiтi? Навiщо менi живоття, коли мене не тiшить нi земля, нi небо, нi ясне сонце?
Тодозя похилила голову й задумалась.
А в покоях все стояла мертва тиша i наводила думи на пригноблену безталанну душу. Тiснi низенькi покоï здавались келiями в монастирi. Тихий свiт, мертва тиша заспокоювала змучену Тодозину душу.
От такий спокiй, таку тишу, як тепереньки тут в покоях, я знайду тiльки в монастирi, — думала Тодозя, — там тiльки загоïться моє змучене серце, заспокоïться моя пригноблена змучена душа. На Украïнi скрiзь ллється рiками кров, скрiзь лютують козаки й поляки, скрiзь руïна та пожежа, скрiзь неспокiй. А моє розбите серце бажає спокою. Тiльки в монастирi я знайду те, чого щиро бажає тепер моя душа.
Сонце викотилось з-за лiсу й блиснуло у вiкно через залiзнi Ґратки. Тодозя неначе ожила, неначе на неï хтось бризнув цiлющою водою. Вона хотiла встати з стiльця й заворушилась. Червоний цупкий сап'ян на спинцi стiльця зарипiв, стiлець заскрипiв. Тодозя неначе злякалась того тихого скрипу, аж кинулась, аж жахнулась, неначе ïï хтось збудив у важкому снi. Вона знов нiби замерла й охолола на стiльцi, боялась навiть поворухнутись. Найменший шелест розлягався по усiх мертвих покоях, неначе в склепах пiд землею. I тривожив Тодозю. Вона сидiла в тихому спорожнiлому палацi, неначе та зачарована царiвна дрiмала в мертвотi в замку, про котру розказують в казках.
Несподiвано одчинились дверi. Увiйшла Гризельда з сином, а за нею вступили в покоï панки та баби. Тодозя зовсiм опам'яталась. Страшнi блiдi обличчя, переляканi очi, опалi щоки заманячiли перед ïï очима, неначе тiльки тiнi тих паннiв та панiй, що напередоднi перед вечором ще були свiжi й цвiли, як квiтки в квiтнику. Баба Ганна зусiм посивiла, стала аж бiла за одну нiч. В Гризельди щоки зблiдли й опали, очi стали здоровi, а в розкiшнiй косi заблищала нiби срiбними нитками сивина. Панни й жiнки обсiли покоï i зiтхали й стогнали неначе од страшноï знемоги, неначе вони нездужали рiк i тiльки що вперше вийшли з лазарету.
— Який сьогоднi день? Я забула, який сьогоднi день? — спитала Гризельда таким глухим та задавленим голосом, неначе вiн виходив з могили.
— I я не пригадаю, який сьогоднi день, — обiзвалась баба Ганна таким недужим голосом, неначе вона рiк лежала недужа.
— Ой боже мiй! сьогоднi ж субота! — крикнула Тодозя i швидко пiдвелась з стiльця.
Вона одразу пригадала, що саме того дня минуло вже два тижнi, як вона бачила на мiстi Кривоноса, що того дня ввечерi козаки зроблять напад на замок. Вона пригадала, що Кривонiс звелiв ïй одчинити браму в замку, що козаки подадуть ïй знак, запаливши багаття пiд лiсом на пригорку.
— Княгине! моя дорога, моя кохана княгине! виïжджайте з замка сьогоднi, виïжджайте таки доконешне зараз! — крикнула Тодозя й кинулась до Гризельди, вхопила ïï за руки, неначе хотiла оборонити од якоïсь напастi, застерегти од наглоï смертi.
— Чого ж доконешне сьогоднi? Чому ж зараз? — тихо обiзвалась Гризельда.
— Серце моє, голубко моя княгине! виïжджайте таки зараз! Чує моя душа щось недобре i застерегає, — говорила якимсь рiзким голосом Тодозя.
— Ти, Свiтайлихо, либонь щось знаєш та тiльки не хочеш нам казати? Еге так? — спитала в неï Гризельда. — Ти не католичка, не хотiла йти з нами до костьолу говiти та благати бога. Я тебе заздрiваю: може ти нас зрадиш, може ти нас i зрадила?
— Нi, ясновельможна! Не заздрiвай мене в зрадi. Я тебе не зраджу. Ти для мене була добра. Але душа моя почуває велике лихо. Ïдьмо усi! Тiкаймо сьогоднi ще до вечора, — говорила Тодозя й залилась слiзьми.
— Тодозя каже правду, нiби пророкує лихо. Ми втечемо в Збараж i запремось в твердинi. Туди козакам дзус! Там ïм дадуть поляки доброï прочуханки. Збирайтесь в дорогу!
Гризельда встала, а за нею слiдком заворушились усi.
Панни й жiноцтво похапцем кинулись збирати своï манатки, усяке своє добро та шуплаття, та вкладатись.
— Тепер вдень вихоплюватись з замка небезпечно. Треба переждати до вечора. Виïдемо смерком, щоб часом нас в дорозi не вглядiли та не перестрiли козацькi загони.
— Ой лиха наша годинонька! I з Лубен вибирались хапком, неначе крали своє добро, i тепер довелося хапком тiкати. I в Лубнах спохвату я забула вбгати в скриню два кунтушi, та ще й новiсiнькi, i тут певно чогось забудеш, коли виïжджаєш наче тiкаєш навтiкача, — бiдкалась баба Ганна, зшукуючи по покоях своє добро та усяке своє шуплаття.
До вечора вози вже були злаштованi й навантаженi усяким добром. Хапали i похапцем вкладали на хури, що було цiновитiше. Гризельда й усi двiрськi панни й жiноцтво постерегали, що вони навiки покидають i цей давнiй палац князiв Вишневецьких, як навiки покинули лубенський, вже зруйнований палац. Тодозя й собi лагодилась в дорогу, позбирала своє добро, набрала клунок сухарiв...
— Навiщо ти, Тодозю, береш сухарi в дорогу, коли ми набрали печеного й вареного цiлу хуру? — спитала в Тодозi панi Суфщинська.
— Бо я не поïду з вами. Годi менi тинятись по свiтах та мандрувати за вами по ваших слiдах. Я йду до Києва: а в Києвi пiду в монастир в черницi. Тепер там моє мiсце, i нiгде бiльше, — промовила Тодозя. — Така вже доля менi судилась.
— Прощайте, княгине! Буду за вас в монастирi повiк молитись богу та благати в його ласки для вас, бо ви для мене були добрi, — говорила Тодозя на прощаннi, стоячи з клунком на плечах, з палицею в руках.
Вже надворi смеркало. Темрява закутувала сутiнками пишний старий садок, старий палац, башти й бархани. Вже хури були напоготовi рушити з двору. Але Гризельда ждала, доки надворi зовсiм смеркне. Коли це несподiвано набiгли в замок шляхтичi й шляхтянки з близьких сiл i на возах i верхами.
— Рятуйте нас i сховайте нас в замку, бо вже якийсь загiн наступає на Вишневець. Ми ледве повтiкали й спаслись од смертi, — говорили втiкачi до жовнiрiв.
— Княгине! тiкайте звiдсiль! Тiкайте зараз, доки маєте час i змогу втекти, — крикнула Тодозя до Гризельди. — Тiкайте, бо загинете усi, загину й я! Вона вглядiла на пригорку пiд лiсом, як багаття блиснуло раз i погасло, потiм блиснуло вдруге й знов погасло на хвилину. Але незабаром багаття спахнуло й пiдняло червонi язики високо вгору. Дим забiлiв на ясному небi й пiднявся вгору клубками. Тодозя знала, чиï руки пiдкладали пiдпал в багаття, знала вона i для чого розпалювали те багаття.
— Одчиняйте браму! Тiкайте мерщiй звiдсiль! — кричала Тодозя, бiгаючи по дворi, по покоях в палацi, мов несамовита.
Гризельда й усе жiноцтво стояли, неначе мертвi. Вони й самi не знали гаразд, чи тiкати, чи замкнутись в твердинi. Тодозя побiгла й звелiла одчинити браму. Вона взяла попiд руки Гризельду й посадила в карету, а потiм подала ïй малого сина Михайла, вхопивши його обiруч попiд пахви.
— Тiкайте i нiгде не спиняйтесь! Тiкайте, що є сили! Прощайте, княгине, на вiки вiчнi! Побачусь з вами хiба на тiм свiтi.
А багаття пiд лiсом все розгорювалось i пiднiмало вгору довгi червонi язики, неначе лизало вiковiчнi дуби по зеленому гiллi, по чорних стовбурах. Тодозя поглянула на те багаття, на той страшний знак помсти й смертi. В неï серце замирало.
Усi двiрськi панни, усе жiноцтво, що було в замку, усi хапком сiли на вози. Гризельда плакала. Плакали й усi панни. Вони постерегали, що покидають замок навiки. Вони рушили з двору.
— Ой боже мiй! знов забила менi памороки оця бiганина та оцi втеки, — крикнула баба Ганна з воза. — Я ж звинула своï новi кунтушi та шовковий новий жупан, поклала долi в куточку та спохвату забула убгати ïх у скриню. Приïду в Збараж в засмальцьованому жупанi. Оце яка напасть! Оце яка халепа! Оце нахаба козацька!
Але брама заскрипiла й одчинилась.
Це вже було лягома вночi. Вози рушили з мiсця й ïх неначе вихром пiдхопило й понесло по дорозi на Збараж.
Тодозя тихою ходою прямувала шляхом до Києва. Не встигла вона вийти за Вишневець, як коло замка хтось гуркнув з рушницi. Тодозя догадалась, до чого стосувався той вистрiл, i перехрестилась: вона напевно знала, що загiн починає напад, вже приступає до замка.
Тодозя йшла битим шляхом попiд лiсом i все оглядалась на покинутий палац та на замок. Багаття пiд лiсом погасло, тiльки червоною плямою жеврiла купка жару. Але зате згодом в замку спахнуло здорове полум'я. Загiнщики пiдкотили пiд браму кiльки возiв соломи i пiдпалили ïх. Полум'я спахнуло i швидко зайнялася брама, зайнялася й дерев'яна башта над брамою. Вдарили з рушниць густо та часто, неначе об залiзну покрiвлю застукотiв здоровий град. Заревли гармати. Козаки полiзли на вали, розтрощили баркани, розкидали рукошма частокiл i запалили старий палац князiв Вишневецьких. Усi жовнiри, усi втiкачi поляки полягли в замку головою до одного чоловiка.
Вже далеко зайшла Тодозя в лiс. В лiсi було поночi, наче в льоху. Коли це серед лiса неначе хтось освiтив верхи старих дубiв та вiковiчних грабiв, неначе сонце, сходячи з-за гори, кинуло промiння на вершечки дерева. Верхи зачервонiли, неначе облитi кров'ю. Свiт все прибiльшувавсь та дужчав, неначе чиясь рука розкладала десь близько багаття. Блиснули н...
