Князь Єремiя Вишневецький
страница №8
... скоïлось в нас на Украïнi? — промовив Тишкевич i розставив ще ширше своï товстi ноги, неначе одчинив навстiж ворота, й вирячив своï вирячкуватi здивованi очi на Єремiю.Єремiя з огидою одвернув очi набiк од товстого безбородого Тишкевичевого лиця, схожого на лице староï товстулi. В тому лицi виявлялось лiнивство, пещенiсть, байдужнiсть якогось гладкого ченця пiсля ситоï трапези та цiлоï пляшки доброго вина. Сивi рiденькi кiски пасмами телiпались кругом лисоï голови, неначе поприклеюванi карюком ллянi пачоси. Тишкевич здавався для Єремiï старою випещеною бабою зiтхальницею, що сидить на м'якеньких подушках, нiчого не робить, тiльки охає та зiтхає та бiдкається, а часом чогось ще й сльози ллє, без жодноï причини.
— То треба збирати вiйсько, збирати грошi на бойнi припаси та рушати на тих бестiй, та потопити ïх в ïх таки кровi! — крикнув Єремiя. — Що ж ми висидимо, як будемо сидiти та стогнати?
— Моя гадка така, що треба б збирати вiйсько, треба. Про це нема чого й казати. Моï бернардинчики та домiнiканчики нiчого тут не вдiють i не допоможуть. Ой, найсвєнтна матко! змилуйся над нами! — промовив Тишкевич i зiтхнув повними, нiби жiноцькими персами, а перси пiдняли оксамитовий блакитний кунтуш пiд саме гладке пiдборiддя на три зводи.
У двiр прикотили двi високi старосвiтськi карети. Незабаром в свiтлицю Тишкевича увiйшли волинськi пани Корецький та Осiнський, високi, огряднi, вусатi та чубатi, обидва були в дорогих квiтчастих кунтушах, неначе повбирались на якесь свято або на бал.
— От i добре, що ви завiтали, саме в добрий час! — запищав баб'ячим голоском Тишкевич. — От теперечки князь Вишневецький дасть нам пораду.
— Яку пораду?— спитали новi гостi.
— Як обороняти Волинь од ворогiв — козакiв та хлопських загонiв. Ой, пропадемо тута, як рудi мишi! Запагублять вони нас! — крикнув Тишкевич. — Поставмо князя Єремiю на чолi нашого вiйська, збираймо вiйсько, збираймо грошi на бойне дiло, на бойнi припаси.
— У Варшавi сейм вже й без нас постарався; вже настановив за приводця вiйська князя Домiнiка Заславського, — гордо обiзвався князь Корецький.
Єремiя скочив з мiсця й не обiзвався, а неначе зашкварчав, наче вишкварка на сковородi.
— Нашi польнi гетьмани взятi в полон пiд Корсунем. Хмельницький оддав ïх татарам, ïх повели в Крим. В нас тепер нема гетьманiв. Тепер кожний пан хапайся за меч i лупи козакiв! Лупи, що є сили! Тепер ми усi гетьмани! От що!
— Усi, та не всi! — обiзвався Осiнський. — Князь Домiнiк має право вести вас на козакiв, бо такий загад дано йому в Варшавi.
— А поки князь Заславський надумається приволокти сюди коронне вiйсько, то козацькi та хлопськi загони повстанцiв покришать на локшину i вас усiх, i католицьку шляхту, зруйнують вашi оселi в пень, заграбують ваше добро, вашi табуни, от що! Про мене робiть, як знаєте, а я маю своє вiйсько й зараз таки стану обороняти своï маєтностi, не ждучи приказу од якогось князя з Варшави, — репетував Єремiя, никаючи по свiтлицi од кутка до кутка.
— Грошей на коронне королiвське вiйсько ми не дамо, — говорив Корецький. — Навiщо нам i справдi пiдсилювати короля? Хiба задля того, щоб вiн держав нас в своïх руках та вихав i вихрив нами на всi боки, вхопивши за чуби? Хвалить бога, що в короля Владислава геть-то вже мало коронного вiйська. Нам, панам, треба збiльшувати своє двiрське вiйсько. Тодi король нас боятиметься й не буде верховодити над нами. Тодi ми, усi пани, й гадки не матимемо нi про що! Будемо королями в Польщi й на Украïнi, i в Литвi. Ми не згоджуємось платити повинностi на коронне вiйсько. Найкраще нам буде, як нiчого не платитимемо в скарб королевi.
— Я й сам маю своє чимале двiрське вiйсько й втру носа королевi при нагодi, коли буде треба, але теперечки, коли нашi оселi от-от запалають, коли наша шляхта от-от виляже в пень, треба накласти податi на усей повiт: i на панiв, i на хлопiв для оборони краю. Хто має тямку в головi, той пристане на це. А як нi, то нам нема про що й балачку точити, — крикнув Єремiя й вхопив в руки шапку.
— Оце господи! Оце яка халепа трапилась! — бiдкався Тишкевич, повертаючи свiй ситий вид то до Єремiï, то до Корецького. — Та потривайте же, князю! Хоч вип'ємо по пугаревi венгерського! Куди ж ви оце хапаєтесь? Ой, який же оце, господи, ви спiшний! Ой, моï кармелiтчики, моï домiнiканчики! Хто вас буде боронити вiд напастi?
— Треба боронити, а не зiтхати та стогнати та чупринами крутити. До зброï! До меча, панове! Бувайте здоровi! — гукнув Єремiя, гуркнув дверима й вилетiв iз свiтлицi.
— Тю-тю, навiжений! — промовив Корецький навздогiнцi Єремiï.
— Скажений! Парка парить, швендяє, аж попару не знайде, чогось товчеться, ще й ображає шляхту докорами, — додав Осiнськин, розкудлуючи свою пелехату чуприну на пiдголенiй головi.
— Вип'ємо хоч по чарцi, щоб розiгнати сум. Не хочете поєднатись з князем. Не однодуми, бач, ви з князем на бiду нам усiм.
До Тишкевича почали прибувати гостi, що з'ïхались на сеймик. За чаркою венгерського усi повеселiшали. Тишкевич пiшов з панами на сеймик. Прибув туди i князь Єремiя. Вiн таки вговорив сеймовикiв накласти податки на повiт для оборони панських осель та маєтностiв од повстанцiв. Пани згодились, але нiчого не дали, нiчого не платили. Єремiя мусив видати з своєï кишенi кiльки тисяч злотих, бо над його маєтностями вже виснув меч загонцiв. Вiн знав, що страшна хмара наступає доконешне на його голову. Козаки й украïнськi хлопи ненавидiли бiльше за усiх панiв князя Єремiю та Тишкевича за ïх одступництво, за Тишкевичеве потурання єзуïтам та ксьондзам, за розповсюдження унiï й католицтва. Цi два славнi зразцi для Украïни найбiльше од усiх панiв не припали до вподоби козакам i усiм украïнцям.
Тим часом чутки про козацькi й хлопськi загони, про ïх лютування над панами доходили звiдусiль до Житомира. Од Богдановоï армiï, неначе од осередка, побiгли паростки на усi боки по усiй Украïнi й Бiлiй Русi. Загони Вовгури та Вовчури в Лубенщинi незабаром зруйнували Єремiïя пишний палац, не покинувши каменя на каменi. Єремiïнi панщаннi хлопи в Лубнах пристали до загонiв, пiшли в повстання й рознесли по цеглинi i Єремiïн палац, i католицький монастир, i вiйськовi казарми.
Усе стало руïною в одну мить. Пани й католики шляхтичi, котрi не встигли повтiкати з Чернiгiвщини та Лубенщини, усi наклали головами. Повстанцi попалили палаци й оселi польських магнатiв i знищили до останку усе ïх добро. Панщини нiхто й гадки не мав робити. За Днiпром, де ще не так давно скажений гетьман Миколай Потоцький та Самiйло Лащ вкупi з Вишневецьким обставляли шляхи шибеницями та залiзними палями, стромляли на тi палi козакiв та хлопiв, вже настала воля. Панщина пропала й слiду не покинула. Народ дав здачi навiсному Потоцькому. То був послiдок навiсного лютування Потоцького, Лаща, Вишневецького та iнших, польських панiв i украïнських панiв-перевертнiв.
Чутка про ту руïну польських панiв та украïнських одступникiв дiйшла й до князя Єремiï. Його лубенськi безкраï маєтностi були втраченi. Вiн почав хапком набирати на Волинi охочих ходачкових шляхтичiв католикiв до вiйська, бо до Житомира йому довелось привести всього тiльки три тисячi вiйська.
Загони кинуться тепер на моï волинськi та подiльськi маєтностi. Пропаде мiй Вишневець! Треба хапатись до оборони, — думав Єремiя, — хмара насовується з-за Днiпра просто на мою волинську батькiвщину та дiдизну.
Єремiя передпочував, що наступає хмара страшна, що з неï ливцем поллється наглий тучний дощ i затопить заливою усi його безмежнi волинськi маєтностi, знищить, як повiддя, до галузки усе його незлiченне добро, що було на Волинi. До його вже доходила чутка сливе щодня, що якийсь Кривонiс, приводець повстання, пiдняв селян, зiбрав загiн i веде його на Волинь у Вишневеччину. Зiбравши вiйсько, Єремiя хапком повiв його, щоб захистити своï волинськi села та мiстечка.
По дорозi до Вишневця лежало мiстечко Погребище. В Погребищi вже починався повстанський рух. До мiстечка збiгались селяни з близьких сiл, покинувши робити панщину, та змовлялись мiж собою, щоб iти загоном на панiв. Священики намовляли ïх i давали ïм ряд. Нiхто не сподiвався нападу од полякiв. Коли це несподiване налетiв Вишневецький з вiйськом. Усе Погребище попалось йому в руки.
— От тепер я вам покажу, як бунтуватись! Хто в вас тутечки за приводцiв? Це безперечно отi схизматицькi попи пiдбили вас до бунту. Приведiть сюди тих схизматикiв! — крикнув Єремiя до своïх драгунiв.
Трьох священикiв приволокли на майдан. Вони були убогi та нужденнi, в полотняних рясах, покрашених соком з бузинових ягiд.
— Ми нiчого не знаємо, нiчого й не бачили, ясновельможний князю: то не наша провина, — виправдувались священики.
— Ви нiчого не бачили? Коли не бачили, то я таке вчиню, що ви i справдi вже бiльше й не бачитимете нiчого. Давай сюди свердла! — гукнув князь до жовнiрiв.
Принесли три свердла. Жовнiри повалили на землю священикiв i насiли ïм на руки й на ноги. Три жовнiри вставили ïм свердла в очi.
— Викручуйте ïм очi та глибокоï до самого дна!— кричав Єремiя.
Свердла закрутились в дужих руках. Очi полускались. Кiстки хрущали пiд свердлами. Мученики закричали страшно, пронизуватим передсмертельним голосом. Вода й кров бризкала з очей i обливала землю. Народ на майданi мовчки молився й хрестився. Безталаннi кидались по землi в корчах i побивались перед смертю в муках.
— Пропали привiдцi! Тепер берiться за хлопiв. Хапай винного й невинного! Чорт ïх розбере! Нехай вже сатана на тiм свiтi розбирає, хто з ïх винний, а хто невинний.
Хапай два десятки переднiх! — крикнув Єремiя до своïх жовнiрiв.
Жовнiри вхопили кiльки десяткiв чоловiкiв, що стояли попереду, i привели перед князевi очi.
— Поставте шибеницi та залiзнi кiлки! Принесiть з кузень ковадла та сокири! — кричав Єремiя.
I Єремiя, хапаючись в похiд, звелiв в одну мить повiшати людей рядками на шибеницях; декотрих помiж ïх понастромлювали на залiзнi палi. З десяток голiв покотилось з принесеного ковадла пiд сокирою ката.
Єремiя з вiйськом виступив з Погребища в свою маєтнiсть i одразу опинився в полум'ï повстання. Чутка звiдусiль доходила до Єремiï, що увесь край збунтувався. Йшли страшнi слухи про якогось Кривоноса та його загiн, що рубав у пень панiв, католикiв та жидiв. Вишневеччина вже пiднялась. I сум, i туга, й лютiсть обгорнули Єремiïну душу. Вiн тепер на своï очi бачив, що помилився, що не туди попростував, куди його направляли довгi поколiння славних предкiв. Вiн нiби на своï очi побачив, що заплутавсь i дуже заплутавсь в шарпанинi та в зам'ятнi.
Князь Єремiя прийшов з вiйськом до своєï маєтностi Немирова на Подiллi. Вiн послав свого двiрського шляхтича Барановського, щоб вiн зiбрав у Немировi поживку та харчi для свого вiйська, а сам став поблизу од Немирова в Ободному.
Барановський наблизився до Немирова й побачив, що ворота в мiсто зачиненi й замкнутi. Якiсь гультяï й п'янички вискочили на вал i загукали з-за частоколу:
Йдiть собi геть! Тут вже нема й духу лядського! Не знаємо ми твого пана! є в нас другий пан, Богдан Хмельницький.
З такою одповiддю Барановський вернувся до князя Єремiï. Вишневецький аж скипiв од лютостi, роз'ярився, бiгав коло свого намету, наче навiжений, махав руками, кричав, як скажений.
— Моï пiдданi, моï невольники смiють менi так говорити! Замкнули ворота перед моïм посланцем i не дають харчi! Драгуни, на конi! Рушай зараз на Немирiв! Я ж ïм покажу пана Богдана! Боком вилiзуть ïм козаки!
Єремiя з драгунами в одну мить опинився коло Немирова. В мiстi козакiв було мало. Мiщани не сподiвались такого швидкого нападу. Вишневецький пiдступив до мiста несподiвано. Драгуни полiзли на вали, валяли дерев'янi стiни, виривали частокiл. В Немировi самi священики вдарили в дзвони на Ґвалт. Мiщани й козаки виступили на оборону, бились на одчай, але не встояли проти натиску Єремiïного вiйська. Багато мiщан полягло в битвi, а решта покидала зброю й поховалась по льохах, погребах та по горищах.
Князь Єремiя вступив з вiйськом у Немирiв. Переляканi безневиннi мiщани повиходили з своïх хат i пiшли до Єремiï, щоб виправдати себе й усiх мiщан.
— Ми нi в чому неповиннi, — говорили вони, низько кланяючись князевi, — тутечки понасходилось багато лиходiïв — козакiв. То вони стали тобi зрадниками, то вони дали таку одповiдь Барановському. А ми нi в чому неповиннi, нiчого не знаємо й не вiдаємо. Помилуй нас, ясновельможний княже! Ми ладнi й зараз дати тобi, що скаже твоя милость.
— Приведiть менi винних! Приведiть менi приводцiв! — кричав Вишневецький.
Другого дня Єремiя звелiв зiгнати на майдан усе мiсто, усiх мiщан та селян. Народ стовпився натовпом кругом майдану, неначе на ярмарку. З низеньких хат виглядали у вiкна переляканi жиди, жидiвки та мiщанки. Тим часом драгуни закопували в землю рядками залiзнi палi, лаштували шибеницi. По другий бiк майдану вкопували в землю хрести, ставили ешафоти, розставляли пiдставки з колодок, на котрих пилять дошки. Серед майдану жовнiри наклали здорову купу хмизу, запалили багаття й поставили здоровi казани, забратi в винницях та в броварнях, щоб грiти окропи. Багаття запалало, окропи заклекотiли. Дим пiднявся вгору й закрив хмарами ясне лiтнє сонце. Усей майдан неначе був обставлений гiмнастичними причандалами, щоб розпочинати ту гiмнастику, котрою так любили в тi часи надаряти Украïну польськi магнати, усякi Потоцькi, Лащi, Конецпольськi.
— Викажiть менi на винних! Видайте приводцiв! — гукав лютий Єремiя, гарцюючи конем кругом майдану.
Нещасливi заляканi мiщани почали виказувати на декотрих провинникiв. Єремiя одлучив ïх i потiм звелiв вивести на середину майдану. Нещасливi стовпились коло багаття, блiдi, страшнi, неначе мертвi. Коли це несподiвано з того стовпища смiливо виступив один старий дiдуган, здоровий та плечистий. На його пiдголенiй головi кружком стримiла бiла чуприна, неначе серед голови на самому тiм'ï виросла здоровецька бiла печериця. Старий жупан розхристався на грудях, а з пазухи випинались сухоребрi груди, неначе бочка, набита обручами, виглядало сиве кудлате волосся, неначе дiд напхав за пазуху куделю вовни.
— Князю! Ти не катуй надаремно безневинних людей. Катуй мене одного. Я всьому давав привiд. Я пiдбив i намовив мiщан на повстання. То я зачинив мiськi ворота пiд самiсiньким носом твого посланця. Коли хоч, катуй, муч мене одного i не губи безневинних людей.
— Ти хто такий? Як тебе на прiзвище? Звiдкiль ти? — крикнув Єремiя.
— Не питай, бо старий будеш. Я родився в Непитайлiвцi, а хрестився в Неказайлiвцi. Я в лiсi уродився, а в степу охрестився.
Старий дiдуган звався Мехтодь Кандзьоба. То був старий запорожець. Родом вiн був з Немирова. Як тучна буря, промайнув його вiк в Сiчi в битвах на морi й на суходолi. Бився вiн i з татарами, i з турками, i з поляками. Пошрамований, порубаний, старий Кандзьоба доживав вiку в Немировi i ждав кiнця свого живоття, попиваючи горiлку. Зачувши про битву пiд Корсунем, зачувши про загони Кривоноса та Полов'яна, Кандзьоба намовив i пiдняв немирiвцiв на польських панiв та украïнських магнатiв перевертнiв.
— Хто ти такий, питаю в тебе. Ти мiй панщанний? Еге, так?
— Нi, князю! Од цього мене бог помилував. Я панщину люблю, сказати по правдi, як собака цибулю.
— Ти мiй, панщанний? Говори, стара собако.
— I хвоста в мене нема. Коли хоч, князю, то й подивись: i од хвоста мене бог милував, i од панщини, — говорив Кандзьоба, жартовливий на вдачу.
Дiд знав, що смерть його за плечима, i думав своєю смертю спасти вiд смертi мiщан. Вишневецького вiн ненавидiв, а польську панщину любив, як собака цибулю або як кiт табаку.
— Не дрочись, князю, i не катуй дурнiсiньке людей. Про мене, половину мене звари в казанi, половину мене, про мене, хоч повiсь, хоч настроми на палю, або роби з мене, що хоч, бо я у всьому давав привiд мiщанам. Це моя провина, — говорив смiливо дiд Кандзьоба.
— I тебе зварю в казанi, й тих лайдакiв повiшаю, порублю на шматки. Ти хотiв пiдбити мiщан, щоб вони приставали до Хмельницького? — питав Єремiя.
— Аякже! Авжеж хотiв. Де вже пак не хотiти! Од цього поживку я аж облизуюсь. Про мене, й звари мене в казанi. Смачна юшка буде. I сам наïсися, i твоï жовнiри насьорбаються, як голоднi собаки, ще й пошли у Варшаву польським панам на бенкети, бо та страва буде добра, смачна, смачнiша од дичини. Це буде страва, яку вживають гладкi песиголовцi. Про це нема що й казати, — говорив дiд Кандзьоба.
— Мовчи, стара собако! Зацiп свою стару вершу! — крикнув лютий Єремiя й, нахилившись з сiдла, ляснув по щоцi Кандзьобу.
— Овва! Оце гаразд! — сказав Кандзьоба, химерно вхопився рукою за щоку, — маленька ручка, а таки нiвроку дошкульна та замашненька, мабуть тим, що двiчi хрестилась, двiчi на двi вiри присягалась.
— Розпилiть оцю стару собаку пилкою пополовинi! — крикнув князь до жовнiрiв.
— Певно, князю, хочеш подивитись, якi тельбухи в запорожця Мехтодя Кандзьоби. Оце причепа! Ото кумедiя! ïй-богу, чудна оказiя! — обiзвався запорожець i почухав собi потилицю. — Бився в Криму з татарвою, бився в Цареградi з турком, донiс своï тельбухи цiлiсiнькi з Цареграда аж до Немирова, а тут тобi на таку пришту! Свiй таки земляк каже: подавай сюди своï тельбухи, коли турки не висотали! Оце так оказiя! Оце так халепа, матерi його ковiнька!
— Оце ще недавнечко цi князi були нашими оборонцями, а теперечки вони ладнi кишки з нас сотати. Диво та й годi! Химернi стали нашi украïнськi пани! Подавай ïм доконешне запорозькi тельбухи, бо в ïх, бач, iнший смак, нiж в кабанячих. Може, князю, звелиш i ковбаси начиняти з мене? Ото насмiшив мене на старостi лiт!
I старий запорожець, i гадки й думки не маючи про свою неминучу смерть, зареготався щирим реготом, аж одляски по майданi пiшли.
— Ото як дiйде чутка в Сiч, що князь Яремка в Heмировi начиняв ковбаси з дiда Кандзьоби! Там то буде реготу! — крикнув дiд i знов зареготався, аж голову закинув назад. Бiла чуприна тряслася, як на вiтрi, а здоровi бiлi зуби, усi цiлiсiнькi, блискали на сонцi, неначе й вони весело реготались.
— Роздягайте та в'яжiть старого собаку до бантин! — крикнув несамовито Єремiя, i його горло аж засичало: так здорово здушила його злiсть. Єремiю неначе вхопив обценьками за горло отой здоровий старий реготун i здушив що було сили в здорових кулачищах. Дiд знав, де в князя боляче, i карав князя словами гiрше, нiж князь дошкуляв козакам муками. Єремiï в той час було ще болячiше, нiж козакам.
Жовнiри поклали на стовпах двi бантини, здерли з дiда убоге убрання. Шматки сорочки впали на землю. Дiда прив'язали за ноги до двох бантин i повiсили головою униз. Сива чуприна звiсилась трохи не до землi. Дiд гойдався, неначе на гойдалцi.
— От кумедiя! Сподобився я таки честi од князя на старостi лiт. Сам князь Вишневецький гойдає мене на вiчний сон. Колиши вже, колиши! З тебе, бачу, добра нянька! — говорив дiд.
Жовнiри вхопили за обидва кiнцi здоровоï пилки i почали розпилювати дiда пополовинi.
— Пiдставляйте ж, вражi сини, золотий полумисок та пiднесiть вашому князевi мою кров на снiданок, а ви, собаки, вилижiть полумисок пiсля свого пана... ви пiдчихвости гетьмана Миколи Потоцького, князя Вишневецького... ви...
Дiд замовк навiки. Одна половина дiда телiпалась на однiй бантинi без голови, друга половина гойдалась з головою на другiй бантинi. Усi люде, що стояли кругом на майданi, зняли шапки i перехрестились.
Коли це несподiвано з однiєï купи мiщан вискочив другий старий запорожець, неначе заєць, плигнув до Єремiï, химерно пiдскакуючи, i спинився коло самого Єремiïного коня. Чиясь дурна куля смальнула дiда по жижках пiд самим колiном i пiдчесала йому жижки так, що дiд од того часу вже не ходив, а стрибав по-заячi. Жовнiри засмiялись. Висока сива чуприна на тiм'ï позлiплювалась в кiски i неначе кивала пальцями. Єремiя витрiщив очi.
— Ти хто? Чого тобi треба? — крикнув Єремiя з коня на дiда.
— Я й таïтись не буду. Я запорожець Пархiм; по книгах мене пишуть Запали-хатою i дражнять мене Скачи-стрибайло.
— Ти чого опинився тут в Немировi? — спитав князь.
— Щоб пiдняти немирiвцiв проти Польщi та проти тебе й проти таких, як ти, князю. Це я з Кандзьобою придибав сюди, намовив мiщан замкнути ворота та не давати твоïм жовнiрам нi поживку, нi харчi. Карай мене одного, але не бери грiха на душу: не муч безвинно отих дурнiв, що мене послухали. Оттут, пiд цiєю чуприною, уся немирiвська провина, — сказав дiд i лапнув рукою за свою стрiмку чуприну.
Чуприна присiла на головi, але згодом знов стала гопки i закивала, неначе пальцями, як тiльки дiд прийняв свою сухорляву руку й ворухнувсь, тупцюючи од нетерплячки.
— Князю Яремо! Не лий i не пий християнськоï кровi надаремно, бо ще й сам вп'єшся на смерть та й сам даси вiчного хропака. Карай мене одного й не зобижай мiщан. На тобi моï печiнки, коли вже ти такий ласий до людських печiнок, а мiщан визволь i з неволi, i од смертi.
— Дерiть з ного шкуру живцем! — крикнув Єремiя на жовнiрiв. — В'яжiть стару собаку до стовпа й лупiть з його шкуру; оббiлуйте усього, як барана!
Жовнiри кинулись до Пархома i в одну мить здерли з його одежу. Дрантя посипалось з дiда, як пiр'я з пiвня. Сухореброго Пархома прив'язали до стовпа. Жовнiри почеркали Пархомовi спину смугами од самоï шиï. Спина стала схожа на смугнастий ситець. Незабаром обдертi смуги шкури позвiшувались з спини, неначе червонi стрiчки.
— Ото як гарно прибрав Яремка мою спину! Обвiшав мою спину червоними стрiчками, неначе молоду до вiнця. Вбери, Яремко, оттак само й свою княгиню! — кричав дiд Пархiм, повернувши голову до князя.
— Лупiть його кругом! Щоб почував, як його мучать! — кричав Єремiя з коня.
Жовнiри баблялись в Пархомовiй кровi, наче рiзники в рiзницях.
Дiд не кричав, навiть не стогнав.
— Гей ви, пiдчихвости Яремчинi! Мерщiй добирайтесь до печiнок, бо князь ïсти хоче! Понеси, Яремко, ще й своïй княгинi, щоб напекла собi пирогiв, бо й вона певно вже виголодалась! — кричав дiд пiд ножами i тим криком та жартами, очевидячки, приголомшував своï муки.
— Зачепiть його гаком за ребро та почепiть на стовпi на самому вершечку на снiдання воронам! — крикнув князь.
— Чи ти ба! Ото настрахав! Я про це диво давно знав; ще як мене приймали в Сiч, то взяли з мене обiтницю: а чи хочеш, Пархоме, щоб тебе за вiру й за Украïну спалили, втопили, замордували, гаком за ребро почепили... А вiн...
Дiд не договорив: залiзний гак вп'явся йому в ребра, мов п'явка.
Дiд опинився на вершечку стовпа й телiпався, неначе спечений червоний рак.
Знов вся громада, як один чоловiк, зняли шапки. Усi перехрестились за вiчний покiй Пархомовоï душi.
В той час польськi жовнiри пригнали на майдан трьох священикiв. В усiх руки були позв'язуванi налигачами позад спини i скрученi цурками. З покалiчених рук дзюрчала кров. Налигачi попротинали руки до кiсток.
— Ви навiщо дзвонили в дзвони на гвалт? — крикнув Єремiя.
— Щоб скликати мiщан i пiдняти повстання проти твого вiйська, — обiзвався один священик.
— Виведiть ïх серед майдану! Нехай одправлять схизматицьку панахиду за нечестивi бунтливi мiщанськi душi. Давай свердла! — крикнув Єремiя.
Безталанних священикiв вивели серед майдану й поволокли на високий помiст на пiднiжках. Зваливши з нiг, жовнiри викрутили ïм очi свердлами, а потiм одтяли ïм сокирами руки й ноги i мертвих поскидали з помосту додолу. Єремiя звелiв поодтинати ïм голови, понастромлювати на високi кiлки i поставити на окопах коло царини.
— Тепер закочуйте рукави та хватайте по десятку отих гультяïв та бунтарiв, — крикнув Єремiя.
Жовнiри одлучили од стовпища десять чоловiка. Єремiя звелiв розп'яти ïх на десяти стовпах. Нещасливим мiщанам пiдняли руки вгору, поприбивали кiлками та цвяшками долонi до колодок i позакопували колодки в землю рядком. Чоловiки закричали й застогнали.
Князь звелiв прив'язати другий десяток мiщан до стовпiв i лупити з ïх живцем шкуру смугами. Жовнiри позакочували рукави й почали черкати ножами по спинах та оддирати шкуру смугами. Мученики за Украïну кричали та стогнали. Серед натовпу почулись крики й плач. Боязкi жидки вейкали од страху, виглядаючи з вiкна. Жидiвки й молодицi млiли й падали на землю.
— Мучте ïх! Рiжте! Катуйте! щоб вони почували, як ïх мучать, — кричав Єремiя i все крутився конем помiж рядками стовпiв, де корчились в муках безталаннi немирiвцi.
Кров дзюрчала, стiкала патьоками на землю. На землi червонiли цiлi калюжi людськоï кровi. Жовнiри баблялись в кровi, неначе рiзники, навкруги обляпанi кров'ю, замазанi й забагненi червоними бризками. Єремiя знущавсь над немирiвцями i очевидячки милувався тiєю картиною, зганяючи злiсть. Очi горiли й свiтились якоюсь дикою веселiстю, радiсною помстою, неначе вiн бавився на пишному бенкетi, серед веселих гостей за кубком венгерського вина в руках. Якась сатаняча радiсть бризкала бризками з його здорових чорних очей, як вiн оглядав рядки покривавлених, порiзаних своïх жертв, водив очима по обдертих спинах, по кривавих смугах, що висiли стружками та стьожками i досягали до землi.
— Так вам i треба, бунтарям, схизматикам! Ото слухайте мене й панiв. Це вам за те, що не корились менi! Мучте ïх гiрше! Хапайте й штрикайте й тнiть ножами глибше! — кричав несамовито Єремiя i все крутився конем то назад, то наперед.
Кiнь прихкав, ставав гопки, одвертався од стовпiв, од кривавих тiл, неначе страхався того страшного видовища. Єремiя ледве здержував баского коня за поводи. Вiтер гойдав червонi стружки та покривавленi смуги шкури на живих людях. Забагненi кров'ю руки в жовнiрiв лиснiли на сонцi. Кiнь, очевидячки, харапудився од такоï страшноï картини, а князь Єремiя з дикими очима не лякався, а ще гiрше злостував на мiщан.
Облуплених мiщан покинули, поприв'язуваних до стовпiв, щоб вони конали в муках. Князь Єремiя гукнув на жовнiрiв, щоб вони вхопили ще один десяток мiщан. Одних понастромлювали на залiзнi палi, других повiшали на шибеницях. Кiльки чоловiкiв розпиляли пилками, порозрубували сокирами пополовинi. Серед майдану вже добре розгорiлось багаття. Казани з водою закипiли i окрiп вже вбивався в ключi.
— Тепер ведiть до казанiв найперших приводцiв. Роздягайте ïх, позв'язуйте ïм ноги та поливайте окропом! Нехай знають, як бунтуватнсь проти Польщi, проти князя Вишневецького, — кричав Єремiя.
Нещасливих мiщан пороздягали, пов'язали ïм руки, забили ноги в диби. Жовнiри забрали довгi черпаки i почали черпати з казанiв окрiп та поливати ïх зверху кип'ятком. Пiднявся страшний крик попечених, що проникав до серця тих людей та жидiв, котрi дивились на ту страшну смерть. Безталаннi мученики корчились, побивались, а жовнiри черпали окрiп i все поливали ïх зверху по всьому тiлi од нiг до голови. Усi глядачi, мiщани й жиди закричали й застогнали, неначе й ïх самих хто поливав окропом. Декотрi пробились помiж рядами жовнiрiв i кинулись навтеки. Жовнiри хапали ïх, били й штурхали списами i гнали на середину майдану. Багацько жидiв впало на землю в корчах. А князь Єремiя неначе сказивсь, ганяв конем та все кричав:
— Поливайте ïх частiше! Не шкодуйте окропу! Мучте ïх гiрше, щоб почували, як ïх катують.
Сонце звернуло з пiвдня й шкварило немилосердно. Од здорового багаття лився жар по усьому майданi. Усей майдан був залитий кров'ю. Земля червонiла, неначе пiсля великого бойовища або коло здорових рiзниць. Свiжа кров стояла калюжами i парувала на гарячому сонцi. Увесь майдан неначе стогнав i кричав в страшних муках, неначе стогнала сама земля, проминута кров'ю та муками. Густий дим од багаття високо гнався в синє небо. Майдан став схожий на страшний жертовник вавiлонських богiв. Здавалось, нiби Єремiя вернувся в тi давнi варварськi часи i приносив страшнi жертви Вааловi та Молоховi: то були й справдi жертви — польським панам. Вже самi кати потомились, вже сокири i пилки пощербились та повизублювались. Жовнiри купались в своєму потi та гарячiй людськiй кровi. Майдан став пеклом. Втомився й сам перший кат князь Єремiя i пiшов одпочивати.
Другого дня вранцi вiн накликав мiщан ï промовив до ïх:
— Бачили муки ваших схизматикiв приводцiв, що пiдбивали вас встати на Польщу та на мене? Оттак я вчиню й вам усiм, як ви пристанете до Хмельницького або до Кривоноса. Тепер я вам дарую провину i прощаю. Видайте моïм драгунам харчi. Iдiть додому i заказуйте й десятому приставати до новакiв.
Мiщани поклонились князевi, але не подякували йому за ласку. Кожний з ïх нишком проклинав князя Єремiю i тiльки й мав на думцi якнайшвидше пристати до козакiв на згубу Єремiï й усiм польським панам. Кожний тiльки й мав на думцi помститись.
Виïхав Єремiя з мiста, забравши провiант. Вiн покинув у Немировi двi сотнi своïх драгунiв, щоб вони стерегли мiсто од козакiв.
Тiльки що Єремiя виступив з мiста, мiщани кинулись на майдан. Однi впiзнавали мiж мучениками своïх батькiв, другi шукали своïх синiв та братiв. Молодицi й дiвчата голосили. Не одна мати припадала до нiг розп'ятого сина, не одна дiвчина проливала сльози, припадаючи до нiг посадженого на палю милого. Заплакав, заголосив усей майдан, неначе вiн став кладовищем, де разом ховали десятки й сотнi мерцiв.
Чоловiки здiймали замучених з хрестiв, з шибениць, з залiзних паль i зносили на кладовище. Не було кому одправляти похорон. Єремiя промайнув над Немировом, неначе страшна чорна пошесть, i, неначе чума, повiйнув смертю над безщасним мiстом, покинувши за собою сльози та голосiння та калюжi людськоï кровi.
Поховавши й оплакавши мученикiв, немирiвцi зараз послали потаєнцi од жовнiрiв своïх посланцiв до Брацлава, де стояли козаки, i закликали ïх до Немирова. Козаки й недовго гаялись i прийшли незабаром. Мiщани одчинили ïм ворота i вкупi з козаками кинулись на польських драгунiв. Драгуни бились на одчай i усi полягли головами. Спасся якось тiльки один драгун, вискочив з Немирова й дав звiстку князевi Єремiï. Єремiя тодi вже був напоготовi виступити з вiйськом на Кривоносову ватагу.
— Ну тепер нехай начуваються немирiвцi! — крикнув Єремiя. — Я покараю ïх так, що й свiт ще не зазнав i не бачив такоï кари!
Вiн виступив з вiйськом на Немирiв. Але на цей раз немирiвцям пощастило, i вони спаслись: Єремiï не довелось дiйти да Немирова.
На дорозi в Немирiв встрiв Єремiю киïвський воєвода Тишкевнч. Вiн летiв пишною каретою й насилу наздогнав Єремiю.
— Рятуй мене й себе, князю! — промовив Тишкевич, виглядаючи з вiкна карети. — Кривонiс вже руйнує твоï маєтностi, а це вже напав i на моï. Його загiн вже недалеко од Бердичева й вже напав на мою Махнiвську маєтнiсть. Вже козаки зруйнували в Махнiвцi кармелiтський монастир, повбивали моïх кармелiтикiв, вже кидаються на мiй Махнiвський замок. Твердиня стара й негодяща, не видержить дикого козацького нападу. Ой, боже наш милостивий! Хто же нас буде рятувати, як не ти, князю! Я собi сиджу в Бердичевi та молюсь богу, а тут до мене дiйшла оттака звiстка. Бархани в Махнiвцi старi. Може тi розбишаки вже й взяли твердиню. А там же близько моï токи, моï клунi. Хлiб тiльки що возильники завезли в токи, бо тiльки що минула возовиця. Ой, рятуй нас, божа матiр, i ти, князю! Вирятуй мене! зарятуй мене в бiдi!
Старий Тишкевич розквасив товстi губи й трохи не плакав. Єремiя дав приказ драгунам повернути на Бердичiвський шлях. За вiйськом ïхала Тишкевичева карета. Недалеко од Махнiвки до Єреми прибiгло цiле стовпище польськоï шляхти з Волинi. Кривоносовi козаки вже попалили ïх доми й токи. Пани й панки повтiкали з своïх сiл та осель в мiстечко Полонне й звiдтiль прибули просити запомоги в Єремiï. Навiть гордий князь Корецький та пан Осiнський прибiгли до Єреми й просили його стати ïм до помочi.
— Прости нас, князю, що ми тебе зневажали i тебе не послухали: прийми нас пiд свою руку. Страшна й мстива сила йде на тебе й на нас. Вже Полов'ян пристав з своïм затоном до Кривоноса й руйнує нашi оселi, — так благали пани Єремiю.
Єремiя став зi своïми драгунами на попас недалечко од Махнiвки пiд дiбровою, Тишкевнч вилiз з карети i сiв долi на розстеленому килимку. Єремiя сiв просто на землi пiд дубом i звелiв подати полудень. Драгуни розв'язали мiшки й повиймали з мiшкiв вже зусiм черствий хлiб та шматки сала. Єремiя витяг з кишенi складеного ножа, покраяв хлiба й сало. Голоднi збiжалi дрiбнi пани уплiтали черствий хлiб, аж за вухами лящало. Старий Тишкевич взяв скибку черствого хлiба, але черствий хлiб не йшов йому в пельку. Вiн поклав хлiб на траву i важко зiтхнув. Не до таких потрав звик цей випещений в розкошах украïнський сполячений богобоящий магнат.
— От до чого дiйшлося вже! Шляхта мусить харчуватись мужицьким поживком: черствим хлiбом та салом, — промовив Тишкевич. — Ой що то далi буде? Що то далi буде!
— Якби польська й украïнська шляхта не кидала й не цуралась чорного хлiба, то може б i цього лиха не було, яке оце скоïлось, — обiзвався Єремiя, уминаючи скибку хлiба з салом, — а тепер
ïжте, очi! бачили, що купували!
— Ой буде лихо, буде лихо! Щось страшне зачинається на Украïнi: моïх кармелiтикiв отi лайдаки повбивали, єзуïтiв повiшали за ноги на воротях, монастир спалили. А моï панщаннi хлопи все втiкають один по одному та пристають до якогось Кривоноса, до пройдисвiта Богдана Хмельницького, до якогось Полов'яна. Тiльки й чую од мого управителя: Грицько не прийшов на панщину на возовицю, возильникiв нема, кладiльник Петро зник з Махнiвки, подавальники десь пропали, неначе крiзь землю пiшли. Найсвятiша божа мати! змилуйся над нами! Через силу, велику силу звезли хлiб з поля в Махнiвцi.
— Нарiканням та молитвами нiчого не вдiєш, пане воєводо! Хапайся за шаблю та обороняйся! Он де наша сила! Я в цьому вже давно пересвiдчився; бий хлопiв та козакiв! вiшай, рубай, катуй! Наганяй страху, то й будеш панувати i добра наживати, а як нi, то будеш черствий хлiб шмакати та запивати святою водою, — обiзвався Єремiя набитим повним ротом.
Вже надворi вечорiло. Драгуни попасли копi й одпочили. Єремiя схопився з килима, сховав у кишеню ножа, звелiв зав'язати в мiшки харч i крикнув на жовнiрiв. Жовнiри скочили на коней. Все це робилось похапцем, швидко, жваво. Єремiя повiв вiйсько просто на Махнiвку. Тишкевич тiкав од битви з козаками i покатав шляхом до Бердичева. Пани побiгли до Полонного, щоб заховатись i знайти захист в невеличкiй, але все-таки безпечнiй твердинi й там ждати помочi од Вишневецького. Єремiя прибув до Махнiвки надвечiр. Сонце стояло низько над Махнiвкою. На невисокому горбi курiли рiдким димом руïни кармелiтського монастиря. Чорнi стiни мурiв виступали з диму, неначе велетенськi головешки. Коло монастиря на синьому небi ясно визначувались високi окопи твердинi з дерев'яними барканами, частоколом та невисокими баштами. Кривонiс з своïм загоном стояв недалечко за лiсом i звiдтiль послав частку своïх козакiв, щоб вони зруйнували Тишкевичiв замок i спалили його токи. Тишкевичеве надвiрне вiйсько замкнулось в твердинi й од самого ранку цiлий день оборонялося з-за валiв та барканiв од нападу козакiв. Тишкевичеве вiйсько вже iзнемоглось, потомилось. Жовнiри були аж тлiннi, ледве стояли на ногах, насилу володiли руками. Козаки лiзцем лiзли на вали, руйнували баркани, виривали частокiл.
Єремiя побачив вали, обтиканi нiби пощербленими барканами та частоколом. Ворота в двiр вже були виламанi. Жовнiри вже були напоготовi здатись. Пiшi козаки повилазили на вали, спинались на баркани i трощили ïх, неначе хворост та хмиз.
Єремiя кинувся з своïми драгунами ззаду на козакiв. Приводець Тишкевичевих жовнiрiв, комендант Лев примiтив Єремiïне вiйсько й виступив з твердинi в розламанi ворота. Козацька пiхота побiгла з валiв i кинулась на Єремiïних драгунiв. Затрiщали рушницi, загуркали гакiвницi. Козаки кинулись на драгунiв i почали битись рукошма. Вони одбивались на обидва боки, i багато козакiв полягло на валах та по ровах. Єремiя лiтав конем i направляв драгунiв то на край вiйська, то на середину, щоб загнати козакiв в твердиню й вилущити ïх усiх до одного чоловiка.
Битва кипiла, наче окрiп в казанi на здоровому жару. Вже сонце впало за лiс, вже надворi почало сутенiти.
— Наша побiда! Нападай густiше! Не розривай рядкiв! Женiть ïх пiд вали! — кричав Єремiя й сам спотання кинувся в битву, махав шаблею i стяв не одну буйну козацьку голову з буйних плечей.
Коли це несподiвано позад Єремiï неначе застугонiла земля, зашелестiли кущi, нiби на вiтрi. З кущiв висипався Кривоносiв загiн в чорних свитах на вороних конях. Єремiя вглядiв, що з лiса неначе викотилась чорна хмара й нiби покотилась долом просто на його драгунiв. Пiшi козаки, стиснутi з обох бокiв, зараз углядiли Кривоносове кiнне вiйсько й пiдбадьорились. Єремiïнi драгуни заметушились, заколивались: на ïх вихром летiв з лiсу кiнний Кривоносiв загiн.
Єремiя в одну мить повернув коня назад: просто на нього летiв баский чорний кiнь, а на конi стримiв сухорлявий козак. Чорна шапка з червоним верхом нiби настовбурчилась вгору. Червоний довгий верх метлявся на шапцi, крутився, звивався, як гадюка, на всi боки, неначе живий. Червонi поли жупана пiднялися од швидкого руху, неначе крила, i нiби летiли слiдком по обидва боки коня. Червоний свiт од заходу облив i коня й верхiвця. Кiнь прихкав i вищiряв зуби. Чорнi очi в Кривоноса горiли од злостi й помсти, неначе в лютого вовка.
— Здоров був, князю Яремко! Здоров був, кате Украïни! — крикнув несамовито Кривонiс i летiв просто на Єремiю, пiднявши криву шаблю вгору.
Єремiя вглядiв i дикого коня з вищiреними зубами, i верхiвця а блискучими очима. Вiн примiтив на довгому сухорлявому лицi довгий тонкий яструбиний нiс. Нiс стримiв трохи набiк. Єремiя впiзнав того сивого старця, котрого вiн бачив у Лубнах i... догадався, хто скакав просто на його конем. Неполохливий зроду, Єремiя почутив, перший раз на вiку, що вiн одразу охолов, що його усе тiло здеревенiло в нiби замерзло. Вiн на одну мить втратив памороки. Перед ним неначе десь з землi виросла та страшна народна й козацька сила, котру вiн ненавидiв бiльше за все на свiтi. I ця страшна сила нiби уся зосередилась в цьому страшному верхiвцевi, втiлилась в цьому лютому козаковi й несподiвано нiби виросла з землi й кинулась на його в сутiнку вечора, при червоному кров'яному одлисковi вечiрнього неба.
Єремiï здалось, що сам сатана вискочив з пекла i кинувся на його. Щоб битись з такою силою, не стало хисту, сили i снаги навiть у князя Єремiï. В одну мить Єремiя опам'ятався, i сама його рука повернула коня назад. Нiби чийсь тихий голос зашепотiв у нього над самiсiньким вухом: тiкай, що є сили, що є духу! Смерть твоя лiтає над тобою, смерть страшна, неминуча! Одна мить, один подих — i тебе не стане, i ти мертвий впадеш з коня додолу, i твiй лютий ворог зарегочеться, як сатана, тобi в вiчi й потопче тебе копитами свого дикого коня.
I князя Єремiю покинула мужнiсть. Вiн повернув назад коня якось механiчно, несамохiть i раптом кинувся навтiкача. Дорогий кiнь неначе й сам почував, що на князя наполягає щось страшне, непереможне, непоборне. Кiнь звився орлом i полетiв попiд лiсом. В Єремiï захопило дух од швидкого руху. Кривонiс свиснув, гакнув, крикнув диким голосом i вихром погнався слiдком за князем. Два верхiвцi летiли, неначе два орли в степу: один не втече, другий не дожене. Єремiя чув, як свистiло повiтря од широкого Кривоносового жупана, од його коня, чув, що Кривоносiв кiнь вже черкається мордою об його коня. Кривонiс знов крикнув, свиснув. Свиснула шабля позад Єремiï, неначе хто свиснув батогом коло самого вуха, свиснула шабля й стукнула об щось тверде.
Чи мене поранив, чи коня?— неначе блискавка промайнуло в Єремiï в головi. I Єремiя з усiєï сили вдаряв острогами коня пiд боки. Кiнь став голки i вiтром полетiв шляхом на Махнiвку. Кривонiс почав одставати. Тодi вiн кинув списом навздогiнцi за Єремiєю. Спис свиснув i пролетiв над конячою головою, неначе звилась гадюка в впала на землю. Єремiя вскочив в царину i поскакав поза жидiвськими хатами. Кривонiс ще раз крикнув, але не криком побiди. Почувся в голосi жаль, почулись сльоза досади в тому дикому запорозькому гуковi...
Прудкий Єремiïн кiнь катав вулицею, як скажений, неначе схарапуджений вовками. Вишневецькому все здавалось, нiби Кривонiс гониться за ним. Але сам кiнь неначе постерiг, що страшна небезпечна хвиля вже минула, i вiн поскакав тихiше.
Єремiя озирнувся назад: Кривоноса не було видко нiгде. Тiльки тодi Єремiя зiтхнув глибоко усiма грудьми i вперше перевiв дух. Вiн окинув очима мiсце i почав кмiтити. Свiдомiсть вернулась до його. Вiн прикмiтив високий журавель коло криницi, прикмiтив, що якась молодиця тягла воду журавлем, почув, як скрипiв журавель, неначе немазана вiсь, i зусiм опам'ятався. Вiн вдруге зiтхнув глибоко усiма грудьми, неначе не дихав цiлу годину, i повiв долонею по високому чолi. З чола лився холодний пiт, непаче в передсмертну хвилю, й стiкав патьоками по щоках. Якийсь чоловiк вiз снопи з поля. Гарячий заслiплений кiнь трохи не наткнувся на скоку на воза. Кiнь схарапудився од чорного високого воза з снопами i кинувся убiк. Тiльки тодi Єремiя задержав коня. Кiнь одсапувався, вкритий потом та пiною. Єремiя заспокоïвся i ще раз озирнувся навкруги. Надворi почало смеркатись.
Хати неначе потонули в чорнувату темряву, i тiльки димарi на покрiвлях лиснiли червоним одлиском. В Махнiвцi стояла мертва тиша. Єремiя тiльки тепер прикмiтив, що його неначе якась небачена сила перекинула в одну мить з поля битви, з гармидеру, з шуму та брязкоту шабель та людських крикiв в цей тихий дрiмаючий закуток.
Вiн повернув коня назад i почав прислухатись. За Махнiвкою почувся стукiт та густе лупотiння кiнських копитiв: очевидячки звiдтiль наближалось кiнне вiйсько, неначе за ним гнались, а воно втiкало, скiльки в його було сили.
Чи своï, чи чужi? Чи Кривоносовi козаки, чи моï драгуни? Хто кого побив? Чи моя побiда, чи того сатани? — майнула думка а Єреми. — Чи тiкати менi, чи повертати коня назустрiч?
I в одну мить на улицi, на пригорку з'явились верхiвцi, вони скакали в безладдi, неначе горох сипався з мiшка й котився в пригорка. Цiкавiсть вдержала князя на одному мiсцi. I вiн побачив, щo проти червоного заходу залиснiли шлики на головах в його драгунiв, заманячiли блискучi крильця на шликах, неначе рiжки. Крильця густiшали та густiшали i все неначе лилися з пригорка на широку улицю, неначе висипали на улицю зайцi з пiднятими вухами. Конi катали, мов скаженi.
Втiкають моï драгуни! Сатана взяв верх! Пропала битва!
I ще не дiйшла його думка до кiнця, як драгуни натовпом наскочили на його коня. I сам кiнь неначе догадався, куди тепер повертати й простувати, i шугнув за втiкачами, неначе жива хвиля вхопила коня й верхiвця й понесла за собою. Єремiя й незчувся, як i сам втiкав укупi з своïми драгунами битим шляхом на Бердичiв.
На одну мить вiн почутив в душi, що йому стало сором перед своïми ж таки драгунами, перед самим собою. Вiн не насмiлився пiдвести очi, глянути на своє розбите вiйсько, крикнути який загад, спинити втiкачiв або направити ïх назад. Але його люта душа була нездатна соромитись насправжки! Вона зараз закипiла злiстю й помстою.
Якийсь хлоп, якийсь нiкчемний Кривонiс розпудив моє вiйсько, неначе вовк отару дурних овечок! Якийсь Кривонiс розбив князя Вишневецького! Не подарую я йому цього по вiки вiчнi, хоч би i менi самому довелось накласти головою, — думав князь i оглянувся назад. До нього долiтав далекий отгук гаму, галасу та рiзких крикiв, неначе десь далеко за мiстом стояв здоровий ярмарок. Незабаром блиснув огонь пожежi то в одному, то в другому мiсцi. Кривоносовi козаки з хлопами вже повилазили на вали, натаскали хворосту, хмизу та соломи i пiдпалили дерев'янi башти та баркани. Пожежа миттю спахнула й освiтила темний чорний лiс. Козаки ввiрвались у двiр i кинулись на другий менший вал та частоколи. Твердиню швидко узяли i пострiляли усе надвiрне Тишкевичеве вiйсько. Комендант Лев був убитий. Незабаром пожежа обняла усю твердиню й освiтила Єремiï шлях на Бердичiв до пана Тишкевича. Єремiя вже зовсiм прохолов, спинив драгунiв, повернув назад, прискакав у Махнiвку, дав загад одступати всiм драгунам, котрi стовпились натовпом в мiстi й не знали, що дiяти. Єремiя повiв своє вiйсько шляхом на Бердичiв. Недалечко за твердинею знов спахнуло полум'я, раптом розгорiлось i запалало трохи не пiд хмари: то козаки пiдпалили здоровi Тишкевичевi токи з стiжками та клунi, куди тiльки що позвозили безлiч кiп усякого хлiба з поля. Страшна пожежа розлила свiт на далеке поле, на далекi лiси i довго свiтила князевi по шляху на Бердичiв.
XI
Виïхавши з Лубен до Брагина, Гризельда недовго пробувала в Брагинi. Одпочивши трохи з усiєю своєю двiрською челяддю, вона рушила на Волинь i оселилась у Вишневцi. Вкупi з нею переïхав до Вишневця й пан Суфщинський з своєю жiнкою та з Тодозею. У Вишневцi було стародавнє житло князiв Корибут-Вишневецьких. Старий палац Вишневеньких стояв у кiнцi мiста на одшибi, на невисокому пригорку пiд вiковiчним дубовим лiсом. Палац був мурований, але невеликий, низький та довгий, з високою гострою покрiвлею. На одному кiнцi палацу притулилась висока кругла башта, неначе висока дiжка або кадiвб з круглими вiконцями навкруги, звiдкiль виглядали на двiр та на болотяну течiю гакiвницi та невеличкi гармати. По один бiк палацу тяглися довгими рядками куренi для надвiрнього вiйська, бiлiли домки для двiрськоï шляхти, для челядинцiв. Кругом усiєï оселi були насипанi високi вали. На валах стримiв частокiл, чорнiли баркани. Високi вали доходили за палацом до зелених пологих лук, де протiкала течiя, де лиснiли плеса води та мочарi, вкритi зеленою осокою, татарським зiллям, рогозою та високими очеретами. Старий палац був заразом i твердинею проти татарських нападiв. Давнi украïнськi князi Вишневенькi мабуть i в головi собi не покладали, що ïх нащадки колись стануть самi незгiршими за татар для рiдного краю, вчинятимуть напад на свiй таки народ i муситимуть оборонятись од своïх пiдданих, котрих вони самi колись обороняли i од татар, i од полякiв, i од польських єзуïтiв.
Гризельда оселилась в палацi з своïм двором, розташувалась по тiсних невисоких кiмнатах з своïм добром, з двiрськими паннами та бабами. Тiсно й недогiдно було для неï у Вишневцi пiсля просторного нового лубенського розкiшного палацу. Вона не знала, де пробував Єремiя, якi пригоди з ним трапились. Про Єремiю часом доходила до неï неясна чутка, неяснi слухи, що вiн переïжджав з одного мiста в друге, з однiєï маєтностi до другоï. Але де вiн був, що вiн дiяв, Гризельда напевно нiчого не знала й не вiдала.
В мiсяцi червнi пройшла чутка про страшного Кривоноса, про Полов'яна, про ïх загони, котрi налiтали на панськi палаци, на панськi маєтностi, на католицькi монастирi. Гризельда думала, що вона проживатиме у Вишневцi, як у бога за дверми, тихо та спокiйно, на далекiй далечинi од Богданового вiйська, од козацьких битв та козацьких загонiв, але чутки про Кривоносовi загони навели на Гризельду задуму й неспокiй.
Пан Суфщинський оселився в одному невеличкому низенькому домковi, недалечко од палацу, де стояла пекарня та жили двiрськi челядинцi шляхтичi. В тому самому домковi жила й Тодозя в однiй опрiчнiй кiмнатцi через сiни. Гризельда думала, що Тодозя вже пристане до католицькоï вiри, коли вона втекла з Лубен вкупi з Суфщинськими та з ïï двором, i стала дуже прихильна до неï. Про любов свого Єремiï до Тодозi вона не знала напевно i тiльки постерегала, що Тодозя трохи припала князевi до вподоби своïми жартами та веселою вдачею, а може й красою. Тодозя сподобалась через цi свiтлi прикмети своєï вдачi й самiй Гризельдi, подобалась вона через це усiм, хто ïï знав. Гризельда навiть не заздрiвала, щоб Тодозя кохала князя, а поважний суворий князь кохав Тодозю: це ïй i в думку не приходило.
Раннiм ранком Тодозя сидiла край маленького вiконечка й шила сорочки для Гризельди та ïï двiрських паннiв. В одчинене вiконце через залiзнi Ґратки було видко з пригорка розкiшний старий садок наниз од старого палацу, а за садком в бережинi слалися зеленi луки, блищали плеса мочарiв, зеленiла осока та високi очерети, скiльки сягало око. Тодозя поклала на колiна шитво i задумалась, втопивши задуманi очi в зелену рiвну далечiнь, де над плесами вилися зграями дикi качки, де весело лиснiла вода на веселому ясному сойцi. Ранок був погожий, веселий. Надворi стояла година.
I гарно тут, i весела тут мiсцина, i є що ïсти й пити, i пани до мене добрi, а менi не весело, — думала Тодозя, дивлячись в одчинене вiконце, — i куди це занесла мене моя лиха доля? I яка це сила неначе бурею вхопила мене i, як те перекотиполе, вирвала з корiнням, занесла мене з рiдного краю кудись далеко, в невiдомий край, мiж чужi люде? I що тепер зо мною буде? I який мiй кiнець? Про князя нi чутки, нi вiстки. I його н...
