сторінка №1
Борис Iванович Дубров. Солдатська Слава
Вiдсканував,оцифрував, вiдредагував i перевiрив текст Брицун Василь
Миколайович 17 сiчня - 22 лютого 2009 р.
Вiд упорядника.
В книжцi Б.I. Дуброва зiбрана iнформацiя про бойовий шлях та життя в
мирний час 152-х ветеранiв вiйни - повних кавалерiв ордену Слави, якi
проживали на територiї Української СРСР станом на 1970 рiк. Книга мiстить
важливi данi щодо особливостей перебiгу Другої свiтової вiйни на територiї
України. Зокрема, розвiнчується пiдхiд сучасних продажних iсторикiв та
полiтикiв, якi стверджують, буцiмто гiтлерiвський режим був для населення
України кращим, нiж сталiнський. Книга мiстить багато цiкавих оповiдей про
тактику Червоної Армiї у вiйнi 1941-1945 р.р.
Дубров Борис Iванович "Солдатська слава"
Київ, 1970, видавництво "Молодь", 228 сторiнок. Тираж 15 000 екз. Цiна
57 коп.
ПРО АВТОРА
Дубров Борис Iванович народився 1930 року в Березiвцi Одеської областi
в сiм'ї робiтника. У 1949 роцi закiнчив Одеський технiкум радянської
торгiвлi, працював iнспектором облторгу в Тернополi. З 1950 року -
завiдуючий вiддiлом культури тернопiльської обласної газети "Вiльне життя".
Пiсля служби в Радянськiй Армiї, з 1954 року Б. I. Дубров працює в одеськiй
обласнiй газетi "Чорноморська комуна". Закiнчив заочно фiлологiчний
факультет Одеського унiверситету. Член КПРС з 1952 року. Член Спiлки
журналiстiв СРСР. Друкувати нариси й оповiдання в газетах республiки почав у
1949 роцi. З 1959 року друкується в центральнiй перiодичнiй пресi. Автор
збiрок нарисiв i оповiдань "У великому походi" (1961), "Чорноморська квiтка"
(1965), "Євген Овчар" (1966), "Повiсть про хоробрих" (1967).
ЗМIСТ
Про автора
............................................................................
Чудовий приклад,
К.Рокоссовський...........................................
Як виростають
монументи......................................................
Сам на сам з
"тигром"............................................................
Завжди на
свiтанку..................................................................
Комсомольськi внески
............................................................
Чорна смерть...
.............................................................................................
Син Смiли
.....................................................................................................
Рятiвник iшов поряд
.....................................................................................
Вiд Минковичiв i далi
...............................................................
Нерозколоте камiння
................................................................
На конi
.................................................................................
Без жодної помилки
.................................................................
Прямою наводкою
.....................................................................
Сержант, який нiс квiти
...........................................................
Брат Анки
............................................................................
Мiцний нерв ...
...................................................................
Короткi довiдки про повних кавалерiв ордена Слави
...........................
Президiя Верховної Ради Союзу РСР постановляє:
Запровадити для нагородження осiб рядового i сержантського складу
Червоної Армiї, а в авiацiї i осiб, що мають звання молодшого лейтенанта,
якi вiдзначилися в боях за Ра-
дянську Батькiвщину, орден Слави I, II i III ступенiв.
Голова Президiї Верховної Ради СРСР М. КАЛIНIН
Секретар Президiї Верховної Ради СРСР А. ГОРКIН
Москва, Кремль,
8 листопада 1943 р.
ЧУДОВИЙ ПРИКЛАД
Серед мiльйонiв радянських воїнiв, якi брали участь у тяжкiй,
кровопролитнiй битвi з фашистськими загарбниками в роки Великої Вiтчизняної
вiйни, були такi, що особливо вiдзначилися. Маю на увазi солдатiв i
сержантiв, чиї подвиги, винахiдливiсть, кмiтливiсть, вiйськова майстернiсть,
повторюванi на фронтi день у день, мiсяць у мiсяць, рiк у рiк, вiдзначенi
особливим, виключно солдатським орденом — орденом Слави.
Пригадаймо, кого нагороджували цим орденом, який засновано 8 листопада
1943 року. Тих, хто перший прорвався в розташування ворога i своєю
хоробрiстю сприяв успiховi загальної справи; влучною стрiльбою знищив вiд 10
до 50 фашистських солдатiв i офiцерiв; нехтуючи небезпекою, знешкодив
гiтлерiвський дзот (дот, окоп чи блiндаж); розвiдав слабкi мiсця оборони
ворога i вивiв нашi вiйська в його тил; захопив у полон ворожого офiцера;
ризикуючи життям, врятував у бою командира вiд небезпеки, яка йому
загрожувала, i т. д.
А скiльки таких подвигiв мали здiйснити солдати i сержанти, щоб
заслужити три ордени Слави! Тож зрозумiло, чому у країнi лише двi тисячi
повних кавалерiв ордена Слави. Дуже хочеться, аби наша молодь бiльше знала
про повних кавалерiв ордена Слави, брала з них приклад, виконуючи свiй
патрiотичний, громадянський обов'язок, а юнаки, якi готуються до служби в
Радянськiй Армiї або вже служать у нiй, сповна запозичували в навчаннi
бойовий досвiд найактивнiших учасникiв Великої Вiтчизняної вiйни.
Хто ж насамперед має допомогти молодi в цiй справi? Хороша книжка!
Пристрасне художнє слово здатне якнайповнiше вiдобразити вчинки й помисли
героїв, дiєво пропагувати чудовий приклад людей видатної солдатської
доблестi. На жаль, до останнiх рокiв у нашiй художньо-документальнiй
лiтературi було мало творiв про найхоробрiших серед хоробрих. Тим приємнiше
рекомендувати читачевi нову книжку Б. Дуброва "Солдатська слава" i побажати:
нехай ще й ще з'являються книжки на таку тему!
Одеський журналiст Б. Дубров своїми багаторiчними пошуками виконав
неймовiрно важку й копiтку для однiєї людини роботу — зiбрав матерiали про
всiх 300 колишнiх солдатiв i сержантiв, вiдзначених трьома орденами Слави,
якi тепер проживають в Українськiй РСР. Нариси, вмiщенi в збiрцi, присвяченi
найяскравiшим представникам основних вiйськових спецiальностей. З iншими
кавалерами ордена Слави знайомлять короткi довiдки наприкiнцi книжки. Збiрку
iлюстровано фотографiями перiоду вiйни i пiслявоєнних рокiв.
Книжка "Солдатська слава" цiнна тим, що в нiй знайдеш не тiльки
хвилюючi розповiдi про повних кавалерiв ордена Слави. а й їхнє щире слово.
Їхнi листи з фронту, щоденники, прочитасш повiдомлення про героїв, узятi з
фронтових газет i вплетенi в нариси. Перед читачем постає правдива, влучно й
жваво намальована автором картина боротьби з пiдступним i страшним ворогом,
переконливо показано моральну перевагу радянських воїнiв над гiтлерiвцями,
вiрогiдно зображено грiзну обстановку тих лiт, радiсть перемог i бiль утрат.
Майже чверть столiття минуло вiдтодi, як закiнчилась Велика Вiтчизняна
вiйна, але й сьогоднi в наших серцях живе пам'ять про неї, про її героїчних
учасникiв — захисникiв волi i незалежностi соцiалiстичної Батькiвщини. Не
меркне cолдатський
подвиг! I чим далi вперед ми йтимемо дорогами iсторiї, тим величнiше
сяятиме над свiтом перемога радянського народу, його Збройних Сил над
фашизмом, перемога, що врятувала людство вiд загрози варварства й темряви.
______________________
| К. РОКОССОВСЬКИЙ, |
двiчi Герой Радянського Союзу,
Маршал Радянського Союзу.
ЯК ВИРОСТАЮТЬ МОНУМЕНТИ
Броня пашiла жаром — танки щойно повернулися в розташування частини
пiсля штурму оборонних позицiй фашистiв. Там, на мiсцi кулеметних гнiзд,
артилерiйських дворикiв, траншей тепер лежали купи свiжої землi, перемiшаної
з уламками металу.
Пiднявши обома руками кришку люка, механiк-водiй Дмитро Хоменко легко
зiстрибнув з гарячої машини на траву. Ранкове сонце заслiпило йому очi, вiн
примружився, солодко потягнувся (тiло замлiло в напруженiй позi бiля
важелiв) i неквапливо зняв з голови шолом. Стрижка "пiд бокс" надавала
обличчю Дмитра зовсiм юного вигляду.
А втiм, вiн i мав лише двадцять рокiв.
- Трр-ра-та-та-та-та... Тррр... - дивно застрочило над ним. Звiдки
пiсля бою цi черги? Дмитро глянув угору: на деревi крутився дзьобатий шпак,
вистрочував запозичену мелодiю.
- Дурню, то ж не спiв! - усмiхнувся Дмитро.
- Заспiвай соловейком — змiнить пластинку,-- почувся за його спиною
дiвочий голос. Дмитро оглянувся. До нього йшла Роза. Санiтарного iнструктора
Розу Вольську любили в танковому полку за веселу вдачу i вiдвагу в бою. Нiщо
не спиняло її, коли треба було дiстатись до пiдбитого танка, щоб врятувати
поранених чи контужених хлопцiв.
Танкiсти жартували: "Iнакше, як понiвеченим, не потрапиш до неї в
обiйми".
- Доброго ранку, подоляночко! — козирнув старший сержант,-- чуднi у
вас на Подiллi шпаки.
- А на Сумщинi — парубки.
Дмитро був родом iз села Бурiвки Лебединського району Сумської областi.
"Зовсiм молоденький — пушок над губою, а бувалий-- з повагою подумала
Роза.
Дмитро за два роки, вiдколи покинув Бурiвку, встиг пiшки дiйти до
Свердловська, там добровольцем закiнчити курси водiїв-механiкiв, одержати в
цеху "Уралмашу" танк i на славу повоювати. Чавив фашистськi лiтаки на
аеродромi пiд Кiровоградом, палив у степах їхнi бронетранспортери i
грузовики, аж поки не був змушений вистрибнутп з пiдбитої машины. Через
мiсяць вiз iз Горького на фронт новий танк.
Залiзнична колiя петляла мiж лiсистими горами, i барвисте осiннє листя
поволi надало на платформу. Тодi, в дорозi, Дмитро не раз виймав iз кишенi
гiмнастерки аркушик паперу — листа вiд матерi, пробiгав очима її милi
лiкнепiвськi кривулi:
"Дмитрику, любий, яка ж я щаслива, що ти обiзвався! I ми, хвалити бога,
живi. А про все iнше не питай, сину, бо й казати страшно. Геть чисто
пограбували наше село фашисти. Лиску якийсь катюга полоснув ножем по шиї
прямо серед подвiр'я. Курей повибивали з автоматiв. Зi скринi усе, що було,
повигрiбали, немає у твоїх братика i сестер нi вдяганки, нi взуванки. Друзi
ж твої, бурiвськi, Дмитрику, розстрiлянi в рову за фермами..."
Спохмурнiлий Дмитро зiтхнув, ховаючи листа: "Скiльки отаких сiл i на
Українi, i в Бiлорусiї та Прибалтицi. Швидше б знову бити цих катюг!"
Мало давнiх знайомих застав у полку Хоменко. Новим був i санiнструктор.
Ще тодi Роза Вольська дiловито розпитала Дмитра, звiдки вiн i хто.
— У мене на кожного з вас, орли, досьє повинно бути. Така служба,--
усмiхалась дiвчина.
Тепер же Роза прийшла подiлитися новиною. Тiльки-но стало вiдомо, що
полковi наказано несподiвано вночi зайняти мiсто її юностi, її вчительської
науки - Кам'янець-Подiльський.
— Вiзьмеш мене на свiй танк. Дмитре? — запитала вона.-- Не перекинеш
де-небуль у яр?
— Прокочу з вiтерцем i шиком! — зрадiв такiй увазi хлопець.
По снiданку всi екiпажi поснули, їх чекала важка нiч. Виїхали в
сутiнках, свiжi, бадьорi, з повним комплектом боєприпасiв. На передовiй
пiхотинцi побажали рейдовикам щасливої дороги, i колона танкiв з
десантниками на бронi зникла у чорнiй безвiстi ночi.
Спочатку просувалися обережно. Висилали вперед саперiв, щоб не
наскочити на мiни. У глибокому тилу прискорили рух. Поспiшали, поки
маскувала темрява.
Дмитро хвилювався: мiг же ненароком ускочити своїм танком у вибоїну i
перекинути Розу. Раптом почув її вигук з бронi над люком:
-- Передмiстя! Передмiстя! Бери лiворуч...
Вони прослизнули до Кам'янця-Подiльського з пiвденного заходу. Минули
один квартал, другий. Нi душi. На третьому, бiля двоповерхового будинку з
освiтленими вiкнами, стовбичив вартовий. Фашист або ж куняв, або подумав, що
то Їхнiй танк (адже до лiнiї фронту звiдси було не менше сорока кiлометрiв),
але галасу не зчиняв.
Дмитро загальмував на розi, прицiлився на будинок за спиною вартового.
Залп! Другий поверх запалав. Танк помчав далi. Ось на подвiр'ї зачохленi
гармати. Десантники пострибали з бронi на землю. Кам'яний мур вiд удару
бойової машинп розвалився, наче очеретяний. Т-34 чавить лафети, вдавлює
стволи гармат у мокрий грунт.
Вибравшись на вулицю, Хоменко дав можливiсть десантникам знову сiсти на
броню танка. Там i тут чути пострiли, в небо здiймаються дими пожеж.
Переконавшись, що мiсто звiльнено, городяни висипали на вулицi,
обступили танкiстiв.
— Гляньте, у наших — погони!
— А який молодий командир!
Командир полку пiдполковник Дементьєв покликав до себе старшого
лейтенанта Барабанова, усiх водiїв i командирiв екiпажiв його пiдроздiлу.
Поряд стояв майор-пiхотинець, оточений десантниками.
"Намiчається ще якась операцiя",-- здогадався Хоменко.
— Товаришi, командування посилає вас у новий рейд,-- сказав
Дементьєв.-- Якщо паралiзуєте переправу через Днiстер — вiдстань до нього
п'ятдесят кiлометрiв, — то, позбавлений пiдкрiплень, ворог вiдкотиться
далеко на захiд. Група складатиметься виключно з комунiстiв i комсомольцiв.
— Дозвольте й менi, товаришу пiдполковник,-- озвалася Роза.
— Жiнку не маю права пускати в тил ворога.
— Я медик,-- рiшуче запротестувала вона.-- Без мене танкiстам аж нiяк
не можна вирушати.
Командир полку пом'якшав:
— Тодi хай вирiшують старший лейтенант Барабанов та лейтенант Радугiн,
вiдповiдальнi за рейд.
Барабанов не вагаючись погодився взяти Вольську. Вiрив, що, крiм бинта,
i автомат добре триматиме.
Перед виїздом зiбралось комсомольське бюро полка — розглянуло заяву
Дмитра Хоменка про прийом до комсомолу.
— Є й перше доручення тобi, Дмитре,-- сказав наприкiнцi комсорг.--
Виконати наказ i повернутися з неушкодженою машиною.
Дмитро уявляв усi труднощi самого тiльки просування в тилу ворога до
Днiстра. А там... Скiльки ще буде несподiванок i ускладнень!
Екiпiрованi в далеку дорогу, "тридцятьчетвiрки" покинули
Камiнець-Подiльський.
Їхали полями, попiд лiсосмугами. Дмитро час вiд часу налягав на важелi.
Вiн був у дозорi, вихопився вперед.
На горизонтi завиднiвся хутiрець.
Сапери-десантники обiйшли хати i знайшли одного-однiсiнького сивого
дiдуся.
— Слава господу, повернулись, рiдненькi! — аж заплакав старий.-- Чому
ж так поволеньки йшли? А ми виглядали вас, виглядали...
— Заспокойтесь, дiдуню,-- обiймали його бiйцi.-- Де нiмцi?
— Чортма їх, синочки, чортма,-- тиждень тому як щезли...
— До побачення, дiдуню!
Дмитро повiв танк схилом великої розлогої балки. Надривно ревiв мотор.
Попереду, на гребенi гори, вирiзьбились на тлi призахiдного сонця силуети
возiв.
— Мабуть, нiмецький обоз,-- подав голос Хоменко.
Мiнометний батальйон гiтлерiвцiв волячим кроком посувався до передової.
Гуркiт моторiв спочатку не сполохав фашистiв. Та коли танк Дмитра Хоменка
вискочив на середину дороги i розiгнався, готовий чавити, вiдчайдушний крик
переднього їздового сколихнув обоз. Пiдводи шарпнулися — котра влiво, котра
вправо, але було вже пiзно. За-
спаний нiмецький майор змикитив, чим пахне навальна атака, i ковзнув у
кювет.
Розчавивши останнього воза з мiнометами, Хоменко пiд'їхав танком туди,
де заховався командир ворожого обозу. Гiтлерiвець запопадливо пiдняв руки
вгору. Пiд час допиту вiн був говiркий. Виявилося, що поблизу нiмцiв немає.
Безпечна дорога й далi — на Райгородок i аж до Днiстра. Але тiльки
сьогоднi. Завтра сюди прибуде з-за рiки свiжий полк.
Отже, затримуватись не можна жодної хвилини.
По дорозi, в селi, долили води в радiатори, спустилися лiсом i попiд
горою — в Райгородок, благополучно минули його.
Далi на шляху була Мар'янiвка. Тут залишили радиста для зв'язку з
полком. Рацiя дiяла тiльки на вiдстанi двадцяти п'яти кiлометрiв. Отже, з
Днiстра повiдомлення могло надiйти в штаб лише через промiжний пункт.
До рiки вiв пологий спуск. Танкiсти ще здалеку помiтили велпчезний
пором бiля берега i зелений мурашник на ньому.
Гiтлерiвцi й не вгледiли, як танки опинилися внизу. Атакували двома
танками й пiхотою.
З шаленою швидкiстю врiзався Дмитро Хоменко своєю "тридцятьчетвiркою" в
колону гiтлерiвцiв, що з порома зiйшла на пiсок. Далi повалив гармати,
розметав кулемет-
нi гнiзда. Трьома снарядами розтрощив пором иа друзки. У короткому бою
з'явилося чимало поранених десантникiв. Роза органiзувала в селянських хатах
невеликий госпiталь. Хлопцi, звичайно, нервували. Ще б пак! Лежать
безпораднi в тилу ворога. Хто передбачить, як усе складеться...
— Любi мої, я вас не кину, хоч би там що,-- втiшала санiнструктор.
Перша нiч минула спокiйно. Вранцi зiбралися порадитись.
- Обстановка неясна,-- сказав Барабанов.-- Про нашi основнi сили нiчого
не чути. Не знаємо й того, що затiвають фашисти. Треба вирiшувати...
Домовилися зiбрати трофейну зброю, створити з мiсцевих чоловiкiв
ополчення i зайняти всiм кругову оборону на випадок, якщо гiтлерiвцi
полiзуть у контратаку.
А в Кам'янцi-Подiльському вийшло таке. Невдовзi пiсля вiд'їзду групи
Барабанова i Радугiна гiтлерiвцi опамяталися й оточили танковий полк.
Довелося танкiстам пiвдня прориватися з оточення, не до зв'язку було. Коли ж
радисти почали вiдновлювати зв'язок, то не виявили позивних групи, i
пiдполковник Дементьєв прийшов до висновку, що вона загинула. Насправдi ж
танкiсти, десантники-автоматники й ополченцi п'ять днiв вели бої на березi
Днiстра, а потiм рушили назад. Пiд Райгородком зiткнулися з ворожими
час-тинами, але встрявати в бiй не могли — закiнчилися снаряди, обмаль
пального. Вiдiйшли у Мар'янiвку. А нiмцi — слiдом...
Захопивши бiльшу частину села, фашисти пiдпалювали хати, вбивали жiнок
i дiтей. Всi, хто мiг, шукалп порятунку на вулицi, яку захищали радянськi
бiйцi.
— Товаришу старший лейтенант, у мене ще є трохи солярки, дозвольте,
поїдемо й поглянемо фрiцiв, — попросив Хоменко Барабанова. Вiн допомiг Розi
перенести в хату двох важкопоранених, яких весь час возив на своїй машинi.
Кожен танк обрав певну вулицю, i всi разом рушили поливати загарбникiв
iз кулеметiв. Гiтлерiвцi не витримали натиску i вiдiйшли на схiдну околицю.
А в цей час iз заходу посунули в атаку бронетранспортери. Якби Дмитро
був поблизу Рози, вiн бачив би, як вона зв'язала докупи три ручнi гранати,
добiгла до рогу i припала пiд тином, чатуючи на ворога. Коли
бронетранспортер виринув, гранати полетiли пiд переднi колеса. Та поблизу
з'явився другий i сунув прямо на дiвчину. Кулi вiялом прострочили її шинель
i сумку з червоним хрестом.
Як вiн натискав на газ, коли мчав на виручку, Хоменко не пам'ятав. Танк
усiєю своєю масою навалився на бронетранспортер й зiм'яв його, немов бляшану
консервну банку.
Обм'якле тiло Вольської Хоменко перенiс пiд танк, обмотав бинтом
прострiленi груди.
-- Тримайся, голубко... Ми ще вiдплатимо гадам...-- проникливо втiшав
її Дмитро, прилаштовуючи поранену на бронi танка.
З-за хмар, темних, обтяжених квiтневою грозою, хлюпнуло теплом сонце.
Однак бiйцям, якi вцiлiли, й без того було жарко: у плавнях танки завмерли -
не лишилось пального, i загiн поспiшав сховатися вiд артилерiйського
обстрiлу в лiсi.
— Он коло рiчки, старий млин, вiн молов до останнiх днiв,-- сказав
сивобородий ополченець, коли вийшли на узлiсся. — Може...
Хоменко радо обхопив дядька за плечi:
- Де? Ану, вертаймося до машин, берiмо вiдра!
Через двi години принесли солярку. Хоменко доповiв Барабанову про
виявлений спуск до рiчки з крутим шестиметровим урвищем. Сапери негайно
взялися скопувати його.
Вдосвiта танки, один за одним, ввiйшли у воду, перетнули рiчку i
вибрались на дорогу. Попереду виднiлося село. Висланий у розвiдку солдат
Альошин, переодягнений для безпеки у цивiльний одяг, повернувся з радiсною
звiсткою: там — свої!
Насамперед загiн здав у медсанбат поранених. "Видужуй, сестро!" --
попрощався Хоменко з Розою. Завдяки тому рейдовi нашi передовi частини
просунулись аж до Днiстра без будь-якого опору. Бiля рiчки їх зустрiли
ополченцi.
Обидва командири рейдової групи — Барабанов i Радугiн — були
удостоєнi звання Героя Радянського Союзу. Дмитра Хоменка нагородили орденом
Слави III ступеня. Медалями нагородили усiх бiйцiв.
Поки танкiсти чепурилися й вiдпочивали, фронт вiдiшов далi на захiд. Аж
пiд Тернополем знову вступив у бiй старший сержант Хоменко. Там фашисти
силкувалися будь-що стримати нашi вiйська: навколо великого села — звалося
воно, здається, Борки — накопали траншей, набудували дотiв. У садках
чорнiли жерла гармат.
Для прориву оборони гiтлерiвцiв пiдполковник Дементьєв послав танковий
взвод старшого лейтенанта Барабанова. "Тридцятьчетвiрки" посунули толокою,
городами. Пiд їхнiми гусеницями скреготали гарматнi стволи фашистiв, у
бублики гнулися кулемети. Ворог не витримав, вiдступив. Але несподiвано
вулиця оповилась червоним полум'ям — хати, клунi, плетенi з верболозу тини.
Фашисти заздалегiдь все пообливали гасом.
Дмитро знав, що селян звiдси вигнали нiмцi ще позавчора. Ревла непоєна
i негодована худоба. Яким же чином залишився отой старий, що бiжить
навперейми танковi? I що йому потрiбно? Бiй же... Дмитро натиснув на
гальмiвну педаль.
— Що, дiдусю?
— Пожежа, синку,-- прошамкотiв старий.-- А невiстка в пологах...
Роздумувати нiколи. Хоменко круто розвернув танк до охопленої вогнем
хати. Заглянув у сiни — дим виїдає очi. Навпомацки вiдшукав, обережно винiс
вагiтну.
"Куди її подiти? — думалось.-- Всюди стрiляють... Мабуть, одвезу в
медсанбат, у сусiднє село". Близько медсанбату водiй почув позад себе в
танку жалiбний плач новонародженого. Жiнка-хiрург i операцiйна сестра
перенесли в хату породiллю й дитину, ще з'єднану з матiр'ю пуповиною.
Не встиг Хоменко сiсти на своє мiсце, як жiнка-хiрург знову пiдбiгла до
танка.
— Старший сержанте, ваше iм'я?
— Дмитро,-- здивувався вiн.
— Мати питає. У вас буде чудовий тезко!
...Полк рухався на Буковину. Звiльнивши Чернiвцi, без затримки подався
на Дрогобич. А там i до Львова рукою подати...
Пiд час перепочинку в смерековому лiсi танкiсти, як завжди оточили
пiдполковника Дементьєва. Любили командира. Душевнiсть i простота
поєднувалися в ньому iз залiзною волею, справжньою вiдвагою.
— Хороше тут, хлопцi! — глянув командир у верховiття.-- Пiсля вiйни
одружуся — у весiльну подорож сюди майну. Ех, мрiї!.. Давайте краще
напишемо листи нареченим, матерям. Уночi рейд на Львiв. Маємо перешкодити
нiмцям перетворити його в руїни. Захопимо мiсто i будемо триматися, поки
пiдiйдуть нашi...
"Мила матусю, сестри й братику! — писав Дмитро.-- Усе ближче й ближче
додому, хоч i йдемо на захiд. Бо там — перемога. Не тривожтесь, я
народився, мабуть, у сорочцi: не беруть мене кулi. Щоправда, контузило оце
недавно, як пiдiрвалися на мiнi. Але вже знову воюю. I на важкому танку. Не
зважайте, що на знiмку, який посилаю, я зовсiм юний жевжик. Фашистiв б'ю
цiлком по-дорослому..."
До Львова полк пiдiйшов iз пiвдня, звiдки фашисти не чекали небезпеки.
Могутнi IС-2 шукали артилерiю i, надибавши її, глухо чавили. А як
розвиднiлось, гiтлерiвцi заметалися в панiцi: танки з червоними зiрками на
бортах з'являлися в усiх кiнцях мiста.
Фашистськi сапери злякалися й кинули мiнувати заводи, театри, музеї,
школи...
Другий, третiй, четвертий свiтанок зустрiв танковий полк у мiстi, а
фронт усе не наближався.
На пятий день Дементьєва попередили по радiо, що рештки розгромленого
пiд Золочевом фашистського угруповання — тридцяти трьох дивiзiй — тiкають
на Львiв. Танки негайно перекочували на схiдну околицю. Позицiя була добра:
з гори як на долонi виднiлась звивиста дорога, що вела до Золочева.
Пiдпустили фашистiв на вiдстань прицiльного вогню i вдарили шрапнеллю.
Переднi падали, а заднi натискали. Стволи гармат розжарились. Без угаву били
кулемети. Бiй закiнчився аж тодi, коли на горизонтi з'явилися iншi нашi
вiйська. I вцiлiлi гiтлерiвцi, побачивши, що опiр марний, здалися.
Мешканцi визволеного Львова розшукали вiдважних танкiстiв, якi
врятували мiсто вiд знищення. Хоменка i його друзiв повели до оперного
театру, Стрийського парку, на Високий Замок. Хлопцi нiяковiли вiд ушанувань.
А попереду на танкiстiв чекали новi випробовування. Старшина Хоменко ще
виводив свого танка на рiвне поле, аби викликати вогонь на себе i таким
чином демаскувати ворожi батареї, а потiм розтрощити їх. Палала Дмитрова
бойова машина вiд прямого попадання, i вiн сiдав за важелi нової. А коли
взятий нашими частинами Бренштадт (це вже в Нiмеччинi) оточили фашисти,
комсомолець Дмитро Хоменко добровiльно взявся пробити вороже кiльце. До
нього приєдналися усi екiпажi взводу. Бiля першого ж населеного пункту
командир Хоменкового екiпажу Альмухамедов ахнув: прямо на них — колона
нiмцiв. Треба дочекатися тих двох машин, що позаду, i приймати бiй. Раптом
праворуч дорогу перетнули три "фердинанди" — самохiднi гармати. Тут уже
нiколи було чекати. Вогонь!
Першим снарядом пiдпалили головну машину, другим — задню. Затиснута,
мов у лещата, середня самохiдка теж не втекла.
Тим часом колона гiтлерiвцiв розсипалась i почала зариватися в землю.
Перешкодити! Танк закружляв полем, перекинув на околицi мiста у кювети
вантажнi машини ворога i помчав уперед, через долину, на протилежний схил
балки.
Уже там Альмухамедов вигукнув: "Горимо!". Хоменко негайно вiдкрив люк,
шпурнув димову шашку; густий сiрий дим, чiпляючись за молоду зелень,
простелився ио
вiтру на пiвдень i сховав танк. Горiли додатковi баки з пальним --
нiмцi стрiляли трасуючими кулями. Вiдчепили тi факели, i машина рушила далi.
Кiлометрiв через три знайшли своїх. Заправилися, спорядили автомобiльну
колону з боєприпасами та продуктами для оточених. Хоменко повiв її знайомою
дорогою...
У Бренштадтi командир полку Дементьєв обняв героя:
— Я знав, що рано чи пiзно ви будете повним кавалером ордена Слави!..
Незадовго перед демобiлiзацiєю Хоменка викликали до штабу дивiзiї.
— Дмитре Миколайовичу,-- по-цивiльному сказав генерал,--Львiвська
мiська Рада хоче поставити пам'ятник героям-танкiстам, якi першими вступили
до мiста i врятували його. Нас просять видiлити танк, що стане
монументом....
Пригадалась Хоменковi дiвчина-скульптор, яка працювала в сорок третьому
складачем на "Уралмашi". Вiд неї вiн одержав просто в цеху першу свою бойову
машину.
Дiвчина наказувала: "Бережи цей танк, товаришу, може, пiсля нашої
перемоги його пiднiмуть на п'єдестал".
Нехай iнший, але, бач, пiднiметься!
...Хоменко стояв на тiй самiй горi, з якої, мов на долонi, виднiлась
рiвнина й дорога, що вела до Золочева. Тут височiв постамент, але ще без
танка.
Про що думав старшина? Вiн тодi, звичайно, не знав, що вивчиться на
бухгалтера, працюватиме у радгоспi села Чупахiвки Охтирського району
Сумської областi i заслужить на своїй, з першого погляду, тихiй посадi
звання ударника комунiстичної працi, що згодом закiнчить заочно юридичний
iнститут, що виростуть у нього чудовi дiти — Надiя, Володя, Галинка...
- Мiсток готовий, можна виїжджати, - сказали робiтники.
Хоменко влiз у танк i потихеньку вивiв його на п'єдестал. Потiм вилiз
iз люка, поцiлував броню, стрибнув на землю, вiдiйшов на кiлька крокiв i
прискiпливим поглядом, неначе скульптор, оглянув величний монумент.
САМ НА САМ 3 "ТИГРОМ"
Ось вона, остання велика перешкода — рiчка Одер. За крихкою смугою
криги стелилися дороги на Берлiн, де в бетонованих сховищах iмперської
канцелярiї, мов у пастцi, метався бiснуватий Гiтлер.
Солдати, у вичовганих сiрих шинелях, обвiянi ще холодними березневими
вiтрами, з червоними вiд недосипання повiками, нетерпляче вдивлялися в тi
останнi дороги вiйни i помсти.
— Там, за Одером, три лiнiї оборони,--Микола Дерев'янчук, худорлявий
бистроокий сержант, зробив останню глибоку затяжку мiцного цигаркового диму.
Важко буде...-- зiтхнув вiн i затоптав недопалок самокрутки.
У повiтрi прошурхотiв снаряд з протилежного берега. Новачки квапливо
попадали долу. Дерев'янчук спiвчутливо глянув на них, заспокоїв:
— Не в наш квадрат. Вставайте. Якби по нас — нiчого не почули б.
Тi, знiяковiлi вiд мимовiльного страху, стали поряд iз своїм
командиром.
Смерком пiсля артилерiйської пiдготовки — форсування. Сигнал — спалах
зеленої ракети. Запаслися патронами, гранатами, бо iнших засобiв проти
технiки ворога поки що не було: фашисти розбомбили переправи, i нашi гармати
й самохiдки залишаться на цьому березi.
У темрявi петеерiвцi тихо спустилися до берега — кожен з дошкою пiд
пахвою. Сунули дошки поперед себе, а тодi ступали по них, щоб менше шурхати
на крихкiй кризi. Намокшi, поважчали вiд дощу шинелi, чавкотiло в чоботях,
холод судомив пальцi. Поволеньки пiд обстрiлом добралися до правого берега,
принишкли. Аж ось пiд низькою хмарою спалахнуло зелене сонечко ракети.
Урвище й рiвнина попереду здригнулися вiд вибухiв. У вiдповiдь вiдкрили
вогонь важкi гармати гiтлерiвцiв. Снаряди здiймали стовпи змiшаної з кригою
води.
Коли наша артилерiя перенесла удар у глиб оборони ворога, Дерев'янчук
смикнув за рукав свого другого номера — рядового Грицька Халюкова, i вони
вискочили на берег, до слизького урвища. Спробували видертися одразу, але не
спромоглися. Тодi заходилися кинджалами виколупувати приступки.
Нагорi, зовсiм поряд, тьмянiв бруствер. Дерев'янчук вирвав чеку i кинув
за бруствер гранату. Одразу пiсля вибуху вiн пiдхопився i стрибнув у ворожу
траншею. На-
ткнувся на кулемет, звалив його на дно, дав чергу по входу до блiндажа,
де сховалась обслуга. I — далi, далi...
Ранок застав наших бiйцiв у першiй лiнiї траншей фашистiв.
Безперестанку сiявся дощ. Лiктi потопали в рiдкому болотi, холод проймав до
кiсток.
Затишшя, що наступило, не вiщувало нiчого доброго.
— Чого вони там вовтузяться? — нетерпляче зайорзався Халюков, бачачи
здалеку групу фашистiв, якi гуртом тягли щось до берега.
За кiлька хвилин стало видно, що то була гармата. Гiтлерiвцi ставили її
на пряму наводку.
Дерев'янчук прилаштував протитанкову рушницю, прицiлився й вистрiлив.
Зеленi постатi порснули в рiзнi боки. Полежали, тодi попiдводилися i знову
заходилися бiля гармати. Дерев'янчук ударив ще раз.
— Добиваймо гуртом, хлопцi,-- передав по цепу сержант, i петеерiвцi
ущент подiрявили ворожу гармату.
А осторонь гiтлерiвцi ставили другу. Побачивши це, бiйцi спрямували
вогонь на нову цiль.
Командир взводу лейтенант Хрульов, провалюючись по колiна у багнюцi на
днi траншеї, розшукав сержанта Дерев'янчука i передав йому подяку командира
роти. Потiм добув iз кишенi алюмiнiєвий портсигар, запитав: "Закуриш?"
Дерев'янчук охоче взяв суху цигарку, бо його махорка украй змокрiла.
За нiч бiйцi нарубали й наносили верболозу, щоб хоч навпочiпки
подрiмати в траншеях. Завтра ж фашисти ще бiльше лютуватимуть...
Удосвiта плацдарм був охоплений шквалом вогню. Вбило сержанта Сидоренка
i навiдника Параскевича. Санiтари взяли на плащ-накидку i обережно понесли
бiлого як крейда лейтенанта Хрульова. Замiсть шести у взводi залишилось
чотири протитанковi рушнпцi. I тут же з iмли виповзли ворожi самохiднi
гармати й "тпгри". Вони на мить зупинялися, давали залп i рушали далi.
Над рушницями знялися синi димки. "Фердинанд", що йшов на Дерев'янчука,
спiткнувся. Неподалiк пiдбив також самохiдну гармату сержант Микола
Саперський.
Третя машина прорвалась до траншей, посувалася уздовж них, i її екiпаж
кидав на наших бiйцiв гранати. Зчинилася панiка, дехто побiг до берега.
Назад! — крикнув Дерев'янчук.-- Халюков, тримай рушницю...
Сержант зняв запобiжник протитанкової гранати i кинувся назустрiч
"тигровi". Щосили розмахнувся i влучив якраз пiд гусеницю.
I цього разу нiмцiв вiдiгнали. Так минув другий день.
Третього дня, завдяки пiдтримцi нашої авiацiї й артилеристiв,
просунулися вперед метрiв на двiстi. Четвертого - на п'ятдесят метрiв.
П'ятого - на тридцять.
До того часу на правий берег переправився вже увесь полк пiдполковника
Левенцова. Командир побував на позицiї Дерев'янчука i привiтав його з
нагородою - орденом Слави III ступеня.
Коли петеерiвцi осiдлали шосе, що вело до залiзницi, а пiхотинцi вирили
по обидва боки вiд нього окопи, їм знову довелося вступити у герць з
броньовими чудовиськами.
З мiста Лебуса рухалась довга колона. То знову були "фердинанди".
Першим по них вистрiлив сержант Саперський. Гiтлерiвцi засiкли його. Снаряд
вибухнув майже поряд з ним. Саперський застогнав вiд важкої рани в груди.
"Нi, тут треба по-iншому",-- подумав Дерев'янчук i дав знак Халюкову та
сержантовi Русусу ховатись. Тепер їх лише троє i двi рушницi.
Напружено слухав сержант, як наближалися самохiднi гармати. Ось над
самою каскою Дерев'янчука заскреготiла гусениця. Однак вiн не квапився
пiдводитись, дочекався, поки iншi "фердинанди" пройшли, а потiм ударив з ПТР
iз тилу. Двi фашистськi потвори задимiли. Нiмцi вискакували з палаючих машин
i наражались на автоматнi черги пiхоти.
Вже здавалося, що найстрашнiше минулось, як раптом петеерiвцi почули
гуркiт у себе за спинами.
— "Тигри" з тилу! — крикнув Халюков.
Дерев'янчука вразила блiдiсть Грицькового обличчя. Два тижнi тримаються
вони на плацдармi, крок за кроком розширюють i поглиблюють його, але
"тигрiв" тут ще не бачили. Трагiчно для петеерiвцiв кiнчаються зустрiчi з
цими танками, якщо не пощастить улучити в борт або в мотор. Лобова броня --
вiсiмнадцять сантиметрiв, вiд неї всi кулi, посланi рушницею, вiдскакують,
немов камiнцi. Будеш бити, бити, а "тигр" лiзтиме, лiзтиме i розчавить...
Грицько збагнув, що зараз їх чекає саме такий кiнець. Гранати витраченi, а
танки сунуть i б'ють — не пiдведешся.
Дерев'янчук оберiгав Халюкова. На вигляд Грицько був молодший. У нього,
мовляв, бiльше право дожити до перемоги... Себе вiн вважав у свої двадцять
шiсть "старим", ветераном. I мав пiдстави. Ще до вiйни вiн, тракторист
давидкiвського колгоспу пiд Проскуровом, був призваний на службу. Служив у
козачому полку в Захiднiй Бiлорусiї. Там i вiйна застала. Вiсiм разiв
виходив з оточення. Дев'ятий раз не пощастило. Табiр вiйськовополонених,
робота на лiсозаготiвлях, утеча... До партизанського загону iменi Кiрова
Дерев'янчука прийняли в сорок другому роцi. У Бiлорусiї загiн нападав на
ворожi гарнiзони, мiнував залiзницi i висаджував у повiтря ешелони з
боєприпасами й гiтлерiвськими солдатами. Одне слово, понюхав пороху,
сьорбнув лиха i звик до думки, що все з ним може статися. А за Грицька
по-товариському тривожився. Хай повернеться додому з перемогою...
— Халюков, мерщiй он у той будинок! — наказав Дерев'янчук. Напарник
вагався. "Тигри" все наближалися.
— Кому наказую? Мерщiй!
Халюков побiг, ховаючись за дерева. Пiд товстим стовбуром подав комусь
руку. Невже Русус поранений? Так... "А Грицько молодчина,--подумав
Дерев'янчук, - Не минув товариша, хоч обоє, напевно, можуть загинути, не
дiставшись до схованки".
З петеерiвського взводу вiн тепер лишився один. Треба спробувати
зупинити хоч одного "тигра". Решта позадкує, вони такi...
Дерев'янчук вибрався з траншеї i короткими перебiжками — до старих
ясенiв, що росли попiд шосе. Звiдти легше влучити в борт. Тiльки-но залiг
бiля розмитого дощами вузлуватого кореня, — у голiй кронi вибухнув посланий
"тигром" снаряд. Пiдрублена осколком гiлляка зiрвалася вниз, боляче зачепила
шию. На мить аж в очах потьмарилося.
Ворожий танк насувався просто на нього. Дерев'янчук почав стрiляти по
гусеницях. З них сипались iскри, а танк не спинявся. Лишалися десятки метрiв
мiж ним i ворожим танком. Якби лють i ненависть, що кипiли в душi подолянина
до фашистiв, могли вибухати, мов тол, то вiд "тигра" не лишилось би й цурки.
Але гiтлерiвцi, якi вели танк, розумiли, що саме толу й не вистачає бiйцевi,
i з садистською насолодою — рушниця не страшна! --опустили ствол гармати
якомога нижче, щоб розметати солдата разом iз деревом.
Розпач тривав секунди, але й тодi гарячкове працювала думка.
Дерев'янчук твердою рукою навiв рушницю на "тигра". Вiн цiлився не у
вiсiмнадцятисантиметрову лобову броню. Було в машинi мiсце, яке могло
вирiшити двобiй на його користь, - ствол. Колись, ще на строковiй службi,
Дерев'янчук добре вцiляв у яблуко мiшенi. I зараз, коли на поправки часу не
залишалось, коли до смертi була невловима мить. вiн упевнено вхопив на мушку
зiницю ствола i натиснув курок.
Туга вибухова хвиля вiдкинула Дерев'янчука, i вiн упав на розм'яклий
супiсок. Перехопило подих, пекло лiву долоню. Що там? Кров! Потiм глянув на
танк: нi гармати, нi половини башти на ньому не було. Зяяла, димiлась дiра.
"Влучив !" — зрадiв хлопець.
"Тигри, що йшли позаду, стривожилися загибеллю першої машини i не
ризикнули просуватися далi. Скориставшись цим, Дерев'янчук вiдповз по кювету
до будинкiв. Його слiд позначали краплини кровi.
— Товаришу сержант,-- на допомогу командировi рою кинувся Халюков.--
ви пораненi?
— Кiстку не зачепило.-- заспокоїв Дерев'янчук.
Халюков перебинтував сержантовi руку. Той прихилився до стiни,
вiддихався i обвiв поглядом примiщення. У протилежному кутку стогнав Русус.
Бiля вiкна стояв за "максимом" незнайомий старший сержант. У дверях
заявилися два лейтенанти (один з них, Крюков, згодом став командиром роти) i
старшина Дейнега.
- Танки оточують нас,-- сказав Дейнега.
Почувши це, Дерев'янчук протягнув здорову руку до рушницi, звiвся на
ноги. Виглянув на подвiр'я — з-за рогу з'явився "тигр". Сержант метнув пiд
гусеницю гранату, вона вирвала шматок трака, але гусениця не лопнула. Танк
здав назад i почав зблизька гатити по будинку. Та в нього, мабуть, були самi
болванки, i вiн лише дiрявив ними стiни.
Гiтлерiвцям не вдалося знищити оточених. На нiч танки вiдiйшли назад.
Сапери, якi прибули з лiвого берега, в цей час обгородили мiнами пiдступи до
шосе. Полк поповнився свiжими силами, боєприпасами i був готовий вiдбивати
новi контратаки.
Пiдполковник Левенцов, коли йому доповiли, що сержант Дерев'янчук
поранений, наказав вiдправити бiйця в медсанбат. Дерев'янчук не хотiв iти i
наважився звернутися до командира полку, аби той змiнив своє рiшення.
У глибокому блiндажi блимав зроблений iз гiльзи каганець. На тумбочцi
парував алюмiнiєвий кухоль з чаєм. Левенцов обхопив його руками, видно,
грiвся i сьорбав гарячий напiй. Поява Дерев'янчука нiби й не здивувала його,
вiн простягнув сержантовi кухоль:
-- На, попий. Десь тижнiв зо два гарячого в ротi не мав?
— Так, товаришу пiдполковник.
— Як рука?
— Чудово,-- збрехав Дерев'янчук,-- навiть забув...
— Знаю, куди хилиш, партизане.
— А я здоровий.
— Зарiс як дiдько.
— Не до голiння було. У Берлiнi будемо чепуритись...
-- Ну, гаразд, лишайся. I ось що. Ми тебе до другого ордена Слави
представили...
Прокинувся сержант вiд вибухiв: танки, що поспiшали знову обложити
радянських бiйцiв, пiдiрвались на мiнах.
Незабаром заговорила наша артилерiя, розiгнала гiтлерiвську пiхоту.
Полк вирушив брати станцiю Лебус. Коли очищали вiд автоматникiв вокзал,
Дерев'янчука ще раз поранило - в ногу, але знову кiстку не зачепило.
Вимушений звернутися до медсанбату, вiн при першiй нагодi втiк звiдтiля i на
пiдходi до Франкфурта розшукав свiй батальйон.
Уже дув теплий весняний вiтер. Над скреслим Одером зграями кружляли
перелiтнi птахи. Пахло зеленою травицею.
Штурмували Франкфурт удосвiта, пiсля артилерiйської пiдготовки.
Петеерiвцi бiгли в одному цепу з пiхотою, поки не обiзвалися два доти, яким
снаряди нiчого не могли заподiяти.
— Виручай, Дерев'янчук! — сказав комбат капiтан Позняков.-- Ти ж
снайпер... Сержант поповз до дота. Слiдом за ним — Халюков з патронами.
Дерев'янчук стрiляв довго, терпляче, прямо в амбразуру. Потiм дав знак
комбатовi, мовляв, пiднiмайте людей, а сам продовжував тримати амбразуру на
прицiлi. I немарне. Почали бiйцi перебiгати — дот ожив. Сержант послав туди
ще одну кулю. Цього разу — без промаху.
- Бiжимо й ми,-- покликав Халюкова.
На другiй лiнiї оборони пiхоту зустрiли бронетранспортери. Замаскованi
в чагарниках, вони застрочили з кулеметiв. Упав мертвим петеерiвець єфрейтор
Свiдер-
ськии. Приголомшила звiстка про загибель капiтана Познякова.
- От гади! — лаявся Дерев'янчук.-- Стривайте ж... Вiн обережно
вiдсунувся назад, узяв лiворуч, лiг пiд деревом. Кiлькома пострiлами
промацав чагарники — бив запалювальними, - i верхiвки кущiв лизнуло
полум'я. То горiв бронетранспортер...
Коли ховали полеглих пiд час штурму Фраикфурта, командир полку
повiдомив, що комбатовi капiтану Познякову посмертно присвоєно звання Героя
Радянського Союзу.
Назвав Левенцов i нагороджених бiйцiв. Микола Михайлович Дерев'янчук
був вiдзначений орденом Слави I ступеня.
Нiколи не забути кращому трактористовi колгоспу iменi Шестакова в селi
Давидкiвцi на Хмельниччинi бойових днiв свого фронтового життя.
ЗАВЖДИ НА СВIТАНКУ
Вiн найчастiше пригадується менi в день повернення iз Москви, з Параду
Перемоги,-- розказує колишнiй командир розвiдувальної роти Олексiй Розов.
Юний на вигляд, але не по лiтах серйозний, Григорiй Шекера розповiв
тодi про розмову з Михайлом Iвановичем Калiнiним на прийомi, влаштованому в
Кремлi на честь учасникiв параду. Калiнiн, сусiд Григорiя за святковим
столом, запитав його: "Скiльки вам рокiв, товаришу гвардiї старшина?" --
"Двадцять один",-- вiдповiв Шекера. "А родом звiдки?" - "З України, iз
Нiжина".-- "Батьки? Брати, сестри?.." — "Одна мати вдома тепер. Тато в
армiї, вiн i в громадянську воював. Брати, Андрiй i Сашко теж на фронтi
були".-- "Куди збираєтесь пiсля армiї? Маєте спецiальнiсть?" — "Я, Михайле
Iвановичу, в сорок першому десятирiчку закiнчив. Першою в моєму трудовому
життi була посада санiтара у вiйськовому госпiталi. Працював добровiльно, з
госпiталем i евакуювався. Незабаром пiсля курсiв став розвiдником. Отже,
немає цивiльної спецiальностi..." Калiнiн на це зауважив: "Не бiда, буде
бажання — i спецiальнiсть набудете. Головне — перебудуватися на мирне
життя".
Пiсля демобiлiзацiї з армiї Грицько повернувся до Нiжина. Райком
направив його, уже члена партiї, заступником директора залiзничного
ресторану. Там i секретарем парторганiзацiї обрали. Принциповiсть i чеснiсть
фронтовика допомогли Шекерi навести порядок в облiку i продажу продуктiв,
викрити шахраїв, що п'явками присмоктались до злачного мiсця... Через три
роки обком направив Григорiя Кiндратовича до Київської юридичної школи.
Потiм — навчання в унiверситетi. Тепер вiн юрист, адвокат.
— Вас цiкавить, як воював Григорiй Шекера? Влiтку сорок другого року
його i ще чотирьох бiйцiв повiтряно-десантної дивiзiї, серед них одну
дiвчину, закинули з-пiд Москви у тил ворога. Група приземлилася у
трикутнику, де зливаються Прип'ять iз Днiпром. Десантники мали розшукати
тамтешнi партизанськi загони, зв'язатися з їхнiми командирами, сповiстити
про це в Москву.
Радiограма, передана Галею Кириленко через два тижнi пiсля приземлення,
була останньою звiсткою про групу. Розвiдники так i не знайшли у плавнях
партизанiв, несподiвано потрапили в пастку, влаштовану фашистськими
карателями. Поодинцi проривалися з оточення.
Шекера дiстався до Носiвського району на Чернiгiвщинi, став бiйцем у
загонi народних месникiв, яким командував Снмоненко, колгоспник iз села
Червонi Партизани.
Командир загону особисто виконував найвiдповiдальнiшi операцiї i завжди
брав iз собою Шекеру. У Фихiвцi, мiж Прилуками i Нiжином, партизани висадили
в повiтря залiзничний мiст, на добу затримали рух поїздiв. Загiн оволодiв
мiстечком Чемером i розподiлив там серед населення продукти, награбованi
окупантами.
Про все це я довiдався вiд самого Грицька наприкiнцi сорок третього
року, коли визволили Чернiгiвщину i вiн прийшов у нашу роту. Ми саме впритул
пiдiйшли до Днiпра навпроти сiл Старий i Новий Глiбiв. Там якраз той самий
трикутник, куди стрибав Шекера з лiтака...
Розвiдники мали вночi перепливти Днiпро, дiзнатись про оборону
противника, взяти "язика". У групу видiлили сержантiв Сичова, Полiкарпова i
новачка Шекеру. У моїх фронтових паперах збереглися сторiнки з щоденника,
який вiв Григорiй. Ось вони: "Нашi човни нечутно причалили до берега пiд
урвищем,-- читав Розов на пожовклому аркушi. — Я знав, що десь тут
переправлялися партизани. Отже, i регулярнi частини зможуть. Головне -
розгадати систему оборони фашистiв... На свiтанку ми з Полiкарповим
видерлися на гребiнь глинистого урвища. Було росяно. Ми промокли до рубця.
Тремтiли вiд холоду, але повзли. Попереду над бруствером стирчав кулемет.
Заглянули тихенько в
окоп — двоє фрiцiв хропуть. Розбудили їх, пов'язали й потягли на
плащ-палатках до своїх. Аж упрiли, поки доцуприкували їх до човна. Не
встигли конвоїри з "язиками" вiдштовхнутись од берега, як нiмцi виявили
пропажу. Стрiлянина зчинилась! Нам усiм, хто лишався на цьому березi,
довелось займати оборону. Тим часом човен з "язиками" благополучно дiстався
протилежного берега. Одну за одною ми вiдбивали атаки власовцiв,--патронiв i
гранат вистачало. Протримались до вечора. Полковник запитав по рацiї, чи не
хочемо повернутись. "Нi! — вiдповiли.-- Навiщо туди-сюди їздити..." Вранцi
заговорила наша артилерiя i добре-таки поколошкала власовцiв. Чотири
днi ми трималися на плацдармi, поки сапери переправу навели..."
Розов додав до цього, що за операцiю на Днiпрi Шекера був нагороджений
орденом Ленiна. Дуже дорожив Григорiй своєю першою нагородою, усi документи,
особистi записки, щоденник здавав, коли вирушав у розвiдку, а орден бiля
серця берiг.
Ось iнший запис. "Ми з Полiкарповим i Сичовим здружилися швидко. Хлопцi
такi, що у всьому можна на них покластись, а для розвiдника над усе --
цiлковита довiра. Тож i за Прип'ять разом подались уночi. Швидко дiсталися
до першого ворожого окопу, в якому, здавалось, нiкого не було. Скотився я
туди i раптом вiдчув, що фашист, який сидiв на днi,
обхопив мене своїми лапами i не дає поворухнутись. Довелося
застосовувати нiж. Не повезло й з iншими двома фрiцами в другому окопi. Вони
пробували галасувати, i ми вимушенi були знищити їх. Аж у третьому окопi
взяли одного, вийняли затвор iз ворожого кулемета i вже перед свiтом
поверталися назад. Повземо й натрапляємо на ворожу лiнiю зв'язку. Розрiзаю i
зв'язую провiд. Це щоб не знайшли пошкодження. Два нiмцi-зв'язкiвцi мало не
спiткнулись об нас. Вони про всяк випадок тримали в руках ножi, i сутичка
була гостра. Мене поранили в ногу. Як не важко було. але Сичов i Полiкарпов
"язика" не кинули. Назад перепливали уже пiд щiльним мiнометним обстрiлом.
Вибухнуло бiля самiсiнького борту, човен накрило хвилею. Блискавичний рух
ножем — руки полоненого вiльнi, вiн пливе в оточеннi Сичова i Полiкарпова.
А менi все важче пливти. Ледве постягав з себе чоботи, верхню вдяганку.
Кинув зброю — iншого виходу не мав..."
Згорнувши пожовклi аркушi, Розов згадував далi:
— Пiсля госпiталю Григорiй знову повернувся в свою розвiдницьку роту.
Пiд Корсунем, де ми затиснули величезне угруповання гiтлерiвцiв, фронт був,
як слоїстий пи-
рiг: то свої, то вороги... Пiшли в маскхалатах грудкуватою дорогою у
заснiженому степу. Чекали всiляких несподiванок, тому автомати й гранати
тримали напоготовi. Ззаду почувся стугiн мотора. Ще здалеку впiзнали газик
нашого генерала. Машина пiрнула в долину. Курився поземок, сивими пасмами
сотався понад груддям. I раптом — автоматнi черги з долини.
— Генерал! — вигукнув Шекера.
Грицько перший збiг у долину. Газик самотньо стояв на дорозi, а його
пасажири одстрiлювались вiд гiтлерiвцiв, що були в засiдцi. Шекера ударив по
фашистах з тилу i примусив їх панiчно тiкати.
Командир дивiзiї пiдвiвся з рiвчака, обтрусив полушубок i покликав
сержанта Шекеру.
- За вашим наказом прибув, товаришу генерал! — виструнчився той.
Генерал усмiхнувся, поплескав Григорiя по плечу:
- Який там у бiса наказ... Виручив ти нас, браток... Хто у вас старший?
Я виступив наперед i назвав себе.
- От що, друже,-- сказав генерал.-- Бачиш, як шаленiють? Бо в мiшку.
Але сил у них ще досить, i клопоту з ними не мало буде. От якби забратися в
їхнiй тил, з'ясувати обстановку, взяти, якщо зможете, "язика"...
Порадився тодi я з найдосвiдченiшими розвiдниками i вирiшив послати в
село Водяники, розташоване за горбом, Миколу Симоненка, Олексiя Шумкова,
Олександра
Земзюлiна, Григорiя Шек...