Борис Iванович Дубров. Солдатська Слава
сторінка №5
...лочнiй, її правильнiше вiдтепер Кривавою називати. Позицiї гiтлерiвцiв iнашi сходилися там метрiв до сотнi. Врукопашну билися мало не щодня. Одного
разу лiворуч вiд нас фрiци прорвалися, iз заростей кукурудзи почав сiкти
їхнiй кулемет. Борис узяв в'язанку гранат i поповз долиною. Чекали
пiвгодини, годину — нема, а кулемет лютує... "Пiду я",-- сказав Женя i взяв
в'язанку гранат. Я хотiв зупинити його — небезпека велика. Ех, знав би...
Третiм уже сам поповз, командувати роєм доручив єфрей тору Манькiвському.
Повз i не розумiв, що сталося з Борисом i Женею. Перед тим як висунутись на
щовб, обдивився. Он вони обоє лежать. Снайпер! Я взяв улiво i з-за будяка,
над яким гудiла оса, спостерiгав за кукурудзою. Вiдстань — метрiв двiстi,
автоматом дiстану, якщо кого помiчу. Вiтер гнув султани стебел, сухо
шелестiло листя. Та ось одне стебло гойднулося проти вiтру. Я завмер. Ще раз
гойднулося. Ага, думаю, замлiли ратицi у тварюки — перебирає... Увесь диск
i випустив туди. Немовби косою зрiзав кукурудзу, а за нею й снайпера. Сам --
до заростей i ними — на розшуки кулеметної точки. Одного хотiлося -
вiдплатити за товаришiв. Накрив-таки гадiв... Вирiвняли ми лiнiю фронту,-
додав Кривуля по паузi. - В сутiнках повезли в село ховати Калиниченка i
Женю Курлова. Вшанували салютом. А я тiєї ночi не склепив очей, думав про
них. Вдосвiта ще раз вiдпросився у командира взводу в село. Двi могилки з
рудої глини. Обелiски ще не встигли поставити. Наносив чорнозему, позичив у
тiтки вiдро — полив. I посiяв волошки, їх дуже любили хлопцi... А вам,
товаришу капiтан, подарував жоржини. Вони цвiтуть червоним i пишно. От
побачите... А на зiрку... У мене запас є!
Три мiсяцi лiкувався в госпiталi молодший сержант Василь Кривуля. З
Мелiтополя до мiсця формування резерву гвардiйської дивiзiї прибув на своїх
двох, засмаглий i мiцний.
Протягом кiлькох годин приготувалися, навантажили майно й спорядження в
теплушки, i вагони, замаскованi зеленим гiллям кленiв та акацiй, поцокотiли
на пiвнiчний
захiд. У дорозi й познайомилися як слiд мiж собою — солдати, сержанти,
офiцери. Кожен коротко розповiдав про себе — командир взводу лейтенант
Кучерук, командир роти старший лейтенант Санников, комбат капiтан Загiров.
Останнi двоє були з Середньої Азiї.
Низенький i сухорлявпй Санников розмовляв баском, трохи заїкався.
Технiк з геологiчної партiї, вiн ще за мирних часiв призвичаївся до
похiдного життя i на вiйнi почував себе, неначе в далекiй експедицiї.
— Ех, хлопцi,-- вигукував Санников,-- у Казахстанi невичерпна
кiлькiсть корисних копалин! Хто захоче їх розвiдувати, слово ч-честi, всiх
улаштую в пошуковi партiї. Нема нiч-чого цiкавiшого!
Загiров, повновидий, неквапливий, теж гостинно запрошував:
— А гадаєте, що пошкодуєте, оселившись у нашому радгоспi? Як
розпускаються коробочки бавовнику — казка. Скирти найтонших волокон. Все
оце. - Вiн помацав рукав Кривулиної гiмнастерки,-- все з наших полiв...
За розчиненими дверима вагона миготiли жовтi пшеничнi поля, свiтилися
золотi капелюшки соняшникiв. Кривуля замисленно проводжав очима зiгнутi в
роботi жiночi постатi. Скрiзь тепер жiнки-- i в степу, й на заводах. Навiть
у шахтах. Мати цими днями надiслала листа. Хвалилась, що шахту пустили.
Вiдкачали воду й пустили. Життя на Донбасi налагоджується. I майже без
участi чоловiкiв. Нелегко!
— Чом засумував, друже?
Василь пiдвiв голову. Бiля нього стояв Олександр Рибаков, симпатичний
мордвин, теж молодший сержант з їхнього взводу.
— Зараз буде станцiя, перейдемо до сусiдiв. Комсомольськi збори...
— Гаразд, Сашко.
Вони ще пiд час першої зустрiчi зблизились. Подобався Кривуля й iншим
хлопцям. I на зборах його одностайно обрали комсоргом. Василь нiяковiв вiд
такої уваги.
Тодi хтось iз комсомольцiв пiдбадьорив:
— Не бiйся, комсорг, не пiдведемо!
Залiзничну колiю вже обступили лiси Смоленщини.
Iнодi дерева раптово вiдбiгали вiд колiї, i на широких галявинах
чорнiли згарища — слiди спалених сiл.
— Приїхали! — пролунало над ешелоном, коли паровоз загальмував на
глухому роз'їздi.
Бiлорусiєю полк iшов пiшки. Через бори, села й мiста.
I тут варвари все сплюндрували. Мстили. Партизанський край був кiсткою
в горлi бiснуватого фюрера.
Поблизу кордону з Литвою гвардiйцi вийшли на передову.
Расейняй... Це мiсто фашисти заздалегiдь пiдготували до оборони: скрiзь
надовби, доти, колючий дрiт, мiнний пояс. Усе тепер залежало вiд артилерiї.
I Кривуля, Рибаков, Кирбижеков, що лежали в цепу автоматникiв, терпляче
стежили за тим, як гармати "розчищають" околицi Расейняя. Одразу пiсля
артпiдготовки бiйцi пiднялися в атаку, проходами у мiнних полях проникали до
перших будинкiв.
Лейтенант Кучерук попередив:
— Стережiться горищ i вiкон!
Будинки, подiрявленi снарядами, були начебто мертвi. Та не встигли на
вулицях з'явитися нашi автоматники, як вiкна й горища справдi ожили. Пiд
ноги Кучеруку, кiлька разiв перевернувшись у повiтрi, впала граната з довгою
ручкою. Кожен знав про сповiльнену дiю її запалу. Кучерук блискавично схопив
i вiдкинув гранату назад. Другу, кинуту з того самого вiкна, лейтенант не
встиг жбурнути. Вибухнула в руцi. Його смерть бачив увесь взвод...
Дехто з автоматникiв залiг. "Треба дiяти!" - тривожно подумав Кривуля.
Вiн обiгнув будинок злiва, сковзнув поглядом по глухiй стiнi. Пожежна
драбина! За секунду
вже видирався нагору. На дах вистрибнув одним ривком. Нiкого! А по той
бiк вулицi на даху вовтузилися фрiци, встановлювали мiномета. Автоматною
чергою вiдiгнав обслугу.
— Ну, що тут, Василю?
Кривуля почув за спиною голос Рибакова.
— Не пiдпускай їх до мiномета, а я спущусь на горище!
Ще п'ятеро бiйцiв вилiзли по драбинi й майнули слiдом за Кривулею.
Подвiйного тиску — знизу i згори — фашисти, що засiли в будинку, не
витримали.
Запеклий бiй тривав до пiзньої ночi i наступного ранку знову спалахнув.
Закiнчився аж пiд обiд. Расейняй курився згарищами, зяяв руїнами. То тут, то
там бiйцi виносили тiла своїх полеглих товаришiв.
Кривуля й Рибаков схилили голови над лейтенантом Кучеруком, солдатами
Романенком, Свиридовим. Їх поховали в братськiй могилi. Кожен за звичаєм
кинув у яму по грудцi сiрої, пiскуватої землi. А коли вирiс горб, Василь
Кривуля розв'язав речового, мiшка, розгорнув паперовi пакунки й обсипав
могилу насiнням волошок.
— Весною зiйдуть,--зiтхнув.
На горизонтi, в голубiй осiннiй iмлi, бовванiли висоти. Вдивляючись
туди, атоматники ще не знали, що бiля них доведеться залягти.
Дивiзiйна газета "Гвардiя" так описала наступнi подiї в нарисi
"Смiливець":
"Уже тиждень гвардiйцi йдуть Схiдною Пруссiєю. Над безлюдними
пожовклими полями, зритими траншеями й окопами, густо обплутаними колючим
дротом, нависають похмурi хмари. На чолi взводу у ротi старшого лейтенанта
Санникова ми побачили кремезного свiтлоокого сержанта Василя Кривулю. Це вiн
позавчора, в бою на узлiссi, врятував життя командира батальйону капiтана
Загiрова. Поранений в обидвi ноги, Загiров не мiг поворухнутись, а
кулеметник, бiля якого лежав комбат, був убитий. Сержант спочатку лiг до
кулемета, щоб зупинити гiтлерiвську пiхоту. Вiдiгнавши ворога, вiн поклав
командира на розстелену шинелю i поволiк у вибалок, швиденько перев'язав.
Потiм знову повернувся на вогневу позицiю.
А вчора рано-вранцi рота впритул наблизилася до висоти, де бiлiли три
двоповерхових будинки. Звiдти, мабуть, уже вiдкривалася панорама великої
рiчки — до неї лишилося кiлька годин пiшки. Всi розумiли, що ворог
триматиметься за висоту — дуже важлива вона для нього. Але на такий
одчайдушний опiр, який вчинили гiтлерiвцi, нiхто не сподiвався: град мiн,
потiм снарядiв, нарештi — безперестанне гарчання великокалiберних
кулеметiв...
Кривуля пiдхопився i крикнув: "За мною!". Вiн не оглянувся назад, але
вiдчув, що вся рота кинулася за ним. Бiг, стрiляв з автомата. За рогом
першого будинку наразився на фашистського офiцера, який стискав у руцi
пiстолета. Перш нiж офiцер отямився, Кривуля прошив його короткою чергою з
автомата. Вискочив з будинку iнший фашист, встиг поранити сержанта в руку,
але сам також покотився слiдом за офiцером.
Гаряча цiвка потекла Кривулi пiд пахву. Проте пальцi не випускали
автомата! I комсорг побiг далi...
Всю нiч i весь наступний ранок гiтлерiвцi контратакували. Та марно!
Гвардiйцi не вiдступали анi на крок. Навпаки, вимотали сили ворога i погнали
його до рiчки".
На її березi, коли готувалися до форсування, загинув старший лейтенант
Санников. Мiна вибухнула поряд з ним. На його крейдяному обличчi чорнi брови
застигли нiби у запитаннi: "Хлопцi, а як же невiдкритi родовища?"
Затрiщав пiд напругою м'язiв бинт — Кривуля стискав кулаки. Вiн
боявся, що заплаче в тузi за улюбленим командиром. Але коли людина плаче,
вона м'якшає. А тут треба сталити душу!
Попереду лежав Кенiгсберг. Частини переформувались, опанували тактику
боїв на вулицях, поверхах. На пiвнiчнiй околицi Кенiгсберга рiй старшого
сержанта Кривулi тримав пiд контролем асфальтове шосе, що вело на пiвострiв.
Цим шосе могли скористатися затиснутi в центрi мiста затятi фашисти, якi
вiдмовилися капiтулювати, але обов'язково спробують чкурнути до моря.
I не помилився Кривуля. Крiзь дрiмоту вночi вiн почув, начебто по шосе
щось рухається. Ракетою освiтив колону. Нiмцi!
На стрiлянину вискочив командир полку пiдполковник Буткевич. Важко було
потiм встановити, випадкова чи прицiльна куля влучила йому в груди...
Загибель Буткевича не помiтили тодi нi Кривуля, нi Рибаков — парторг роти,
нi старшина Кирбижеков: вони знищували фашистську колону. Тiльки вранцi
стало вiдомо про загибель Буткевича.
Перш нiж iти далi, на береги Балтiйського моря, Василь розв'язав
речового мiшка, порився в ньому й намацав останнiй пакуночок з насiнням. Це
були маки. Посiяв на могилi Буткевича маки. Тихо промовив до Рибакова, свого
вiрного друга:
- От, Сашко, й не буде з чого в День Перемоги зiрку висiяти.
Старшинi Василю Кривулi й у пiслявоєнний час випало служити у
Кенiгсбергу. Вiн косив жаткою кинутi юнкерами жита, молотив колоски i
милувався янтарним зерном. А пiсля вручення ордена Слави I ступеня
зустрiчався при всiх регалiях з новачками, якi не нюхали пороху. Потiм ходив
з ними на тактичнi заняття i проводив їх так, немов то був справжнiй бiй.
Демобiлiзувався Кривуля, пiдготувавши добру змiну.
Незвичайний маршрут на Донбас вибрав гвардiї старшина тiєї осенi.
Почався вiн на околицi Калiнiнграда, бiля могили пiдполковника Буткевича.
Василь зiбрав насiння макiв, поклонився пам'ятi командира i пiшов на вокзал.
Поїздом дiстався в Расейняй. Сухi, шорсткi стебла волошок на братськiй
могилi, в якiй лежали Кучерук, Романенко, Свиридов, ще зберiгали поодинокi
насiнини...
Потiм вiн на машинi приїхав у село, де був похований старший лейтенант
Санников. Чорнобривцi ще квiтли...
Вони допiзна вистелюють землю червоно-чорним оксамитом. Але знайшлися,
звичайно, й сухi, дозрiлi... За Днiпром, поблизу берегiв рiчки Молочної,
демобiлiзований старшина ще насипав у речовий мiшок волошок — з могили
Бориса i Євгена. А потiм завернув у село, де мiстився польовий госпiталь.
Вiдшукав ту хату. В нiй жили незнайомi люди, i вони нiчого не знали про
госпiталь, про вродливу жiнку-капiтана медичної служби. Не знали вони й
того, звiдки взялися в палiсаднику жоржини, насiння яких попросив старшина.
Багато рокiв минуло вiдтодi. Вже син i дочка Кривулi вчаться в тiй
школi, де колись учився тато. Василь Андрiйович став комунiстом, досвiдченим
робiтником очисного забою шахтоуправлiння 19/31 у мiстi Донецьку.
Одне не змiнилося за багато рокiв: квiти перед вiкнами будинку Василя
Кривулi. Щолiта на грядках зацвiтають жоржини, волошки, чорнобривцi, маки...
БРАТ АНКИ
Василь Степанович Чорний пiшов до армiї разом iз сином Павлом у жовтнi
сорок третього року iз села Маркiвки Кобеляцького району, що на Полтавщинi.
Сина послали на курси мiнометникiв. Батько потрапив у робочий батальйон.
Однак вiн, трохи попрацювавши на ремонтi дорiг, теж попросився на передову.
— Сила ще, не наврочити б, є, товаришу полковник,-- казав Василь
Степанович начальниковi штабу дивiзiї. А окупанти менi й усiм людям так
насолили, що не можу отут длубатися... Прохання Чорного задовольнили.
Павло в цей час уже був на передовiй. Вiн сподiвався, що батька ось-ось
вiдкличуть у Маркiвку: до вiйни Василь Степанович, незмiнний пiсля створення
колгоспу бригадир, славився врожаями, про нього не раз писала обласна
газета. Країнi ж тепер так потрiбен хлiб. I, своєчасно не одержавши листа з
робочого батальйону, Павло вирiшив, що батько вже вдома.
Незабаром Василь Степанович писав синовi:
"Пшеницю, сину, виростять за нас з тобою мати, Наталка та Галя. А ми
повиннi спочатку вигнати фашистську погань. Ото вчусь я на петеерiвця,
битиму їхню технiку... Переможемо, повернемось додому — попрацюємо вволю.
Встигнеш i попарубкувати. Потiм оженю тебе на найвродливiшiй дiвцi, i
весiлля таке бучне справимо, що вся слобода гулятиме три днi й три ночi..."
На цього листа довго не було вiдповiдi Василевi Степановичу, i вiн
засумував.
Авангард колони вже спускався в заснiжене степове село, коли бiйцiв
наздогнав поштовий вiллiс. Пiдроздiли сповiльнили рух, а згодом i зовсiм
зупинилися. Щасливi читали й перечитували одержанi листи.
Сяяв i Василь Степанович Чорний - обiзвався й Павло. У доброму настрої
запитав їздового:
— Послухаєш?
— З задоволенням!
На фронтi радує навiть звiстка, адресована не тобi. I Чорний,
захистивши полою шинелi аркушики з учнiвського зошита, почав уголос:
"Добрий день, тату! Пробачте за мовчання, знаю - непокоїлись. Але не до
листiв було. Як вступив у бiй пiд селом Кодаком у Днiпропетровськiй областi,
так з боями йшов аж до станцiї Роздiльна, що поблизу Одеси...
У рiчницю Червоної Армiї ми визволили Кривий Рiг i зайняли плацдарм на
захiдному березi рiчки Iнгулець. Нiмцi дуже силкувалися, щоб скинути нас у
крижану ку- пiль. Вiд ствола нашого мiномета аж окалина вiдлущувалась, такий
розжарений був: по десять атак на день вiдбивали. Плацдарм утримали... На
пiдходi до Вознесенська командир роти вручив менi медаль "За вiдвагу".
Але тепер, тату, я вже не коло мiномета. Кулеметником став. Ще отодi,
як ми взяли Вознесенськ, пiдiйшов до мене офiцер та й каже: "Ходiмо".
Виявилось, то командир кулеметної роти набирав поповнення. Показав менi
"максима": кришку пiдняв, стрiчку зарядив, на гашетки — дiло було в глинищi
— натиснув. "Брати на мушку тямиш? От i все. — I пiдштовхнув мене до
станкача. - Стрiляй!" Я сказав: "Товаришу старший лейтенант, тiльки в
кiнокартинi "Чапаєв" бачив я цю зброю, коли Анка косила бiлякiв". Старший
лейтенант вiдповiв з усмiшкою: "Уяви, що ти брат Анки, i - стрiляй!" Словом,
дав я там, у глинищi, кiлька черг.
Пiд Роздiльною лiг я за кулемет. Нiмцiв на станцiї оточили
силу-силенну, i вони перли наослiп як навiженi, аби лише вирватись.
Признатися, тремтiли пальцi, голова паморочилась попервах: лiзуть же,
наближаються... Аж ось i на повний зрiст пiднялися, бiжать... Я застрочив. З
незвички трясло, неначе в драбиняку, коли конi галопом скачуть, однак
гашеток не вiдпускав. I вiдiгнав фашистiв. Тепер уже не сумнiвався, чи зумiю
з кулемета бити...
Надвечiр пiд'їхали "катюшi". Зашурхотiло, запалало. Станцiя вкрилася
чорним димом, нiмцi втекли. Ми рушили далi.
Розквартирувалися пiзно ввечерi в селi. Вранцi на партiйних зборах
розглядали мою заяву i — можете привiтати, тату! — прийняли кандидатом у
члени ВКП(б)"
Василь Степанович акуратно склав солдатський трикутник, сховав його в
кишеню гiмнастерки, зiтхнув, задоволений.
— Значить, воює синок,-- озвався їздовий.
— Воює, аякже...
Вiдповiв Василь Степанович на листа десь через тиждень. За цей час i
вiн побував у бою, в якому пiдпалив бронетранспортера.
Павло воював пiвденнiше. Суцiльними виноградниками, непiдрiзаними,
забур'яненими, скрадався вiн з товаришами до Днiстра. На березi пiд кущем
Павло добув олiвця, пожмаканого учнiвського зошита i — на колiнах, нерiвним
почерком — вивiв при синьому свiтлi лiхтарика:
"Добрий день, любi тату! Пишу вам перед форсуванням рiки..."
Аж тут пролунала команда: "Приготуватись до переправи!" Лише через три
днi закiнчив листа батьковi.
"Бачте, як воно вийшло,-- писав,-- напiвсловi обiрвали. I продовжую вже
не на березi, а в Бендерськiй фортецi, яку штурмом взяли у ворога.
Наша кулеметна обслуга переправлялася човном. Двоє на веслах, iншi
допомагали лопатками. Благополучно поминули бистрину, i тут нас гiтлерiвцi
засiкли. Вода за-булькотiла вiд куль, осколкiв. Думав, не добудемось на
мiлину Але хоча човна й зрешетило i вiн потонув, а ми таки вибралися.
У травнi на Днiстрi густi верболози. Це нас дуже виручило У заростях
пересидiли до свiтанку, а потiм почали розширювати плацдарм. На вiдстанi
пiвкiлометра на захiд височiв залiзничний насип. Туди й поповзли. Нiмцi нас
виявили i вiдкрили шалений вогонь. Поранило командира взводу, я перев'язав
його, поклав у напiврозваленому сарайчику. Було видно, що тiльки атака, та й
то рiшуча, дасть можливiсть викурити фашистiв з-пiд насипу.
Але ворожий кулемет чатує... Хтось має подавити його. Я попросив
командира роти, щоб дозволили менi. Набрав гранат, скiльки мiг, i посунувся
вперед, ховаючись за кущиками молочаю. На щастя, хмарилось, збиралася гроза,
посутенiло. Непомiтно сповз у неглибоку лощину, перевiв подих. Нiздрi
лоскотав запах чебрецю, боявся, що чхну.
Пiсля перепочинку поповз ближче до кулеметного гнiзда. Та лощина
виявилась короткою, видно, її вирили грабарi, коли будували залiзницю. Лiзти
далi вже марно й пробувати — враз помiтять, уб'ють. I я звiвся на колiна,
щосили кинув на кулемет одну за одною двi гранати.
I долетiли! Де й сила взялася... У метушнi, що зчинилася серед нiмцiв,
я добiг до ворожого окопу. Кулеметники лежали мертвi. Поставив на нiжки
їхнього кулемета i — черги вздовж залiзничного полотна. Нашi не втратили
моменту, i теж сюди. Про всяк випадок я прихопив трофейний автомат, запаснi
рiжки з патронами. Вiдтiснили ми фашистiв за насип, не дали й у
протитанковому ровi закрiпитися.
Вночi до нас прибуло поповнення, бо на плацдармi зазнали чимало втрат.
Подрiмали ми в ровi до ранку. А тодi почалася веремiя. З старовинної
Бендерської фортецi гiтлерiвцi засипали нас зенiтними снарядами, кулями
великокалiберних кулеметiв. Поповнення - переважно новачки - здрейфило. Як
кого поранить, - оточать його, а нiмцi й смалять по купцi.
Тодi ми з комсоргом батальйону домовилися, що вiн перейматиме тих, хто
вiдступає, а я своїм "горюновим" стримуватиму ворога. Цей новий кулемет --
легший, i охолодження повiтряне.
Пiдпустив фашистiв i вдарив. Вони, мабуть, не чекали, що пiсля того
вогневого шквалу, що був, стрiлятимемо.
Зопалу ще лiзли по трупах...
Мiй кулемет пiдбадьорив новачкiв, вони повернулися до рову. Так ми
виграли бiй.
Пiд час затишшя я глянув на трофейного автомата, що майже весь день
телiпався на моїх грудях, i холодний пiт пройняв: кожух розпанахало
осколком, затвор заклинило. Не було б на грудях тiєї залiзяки, не писав би
сьогоднi листа...
Я вже, тату, член партiї. А ще командир частини поздоровив з
нагородженням орденом Слави III ступеня.
I матерi вiн написав листа-подяку. Вiдчуваю: сутужно їй i сестрам.
Переадресував на них свiй сержантський грошовий атестат..."
Батько з радощiв мугикав пiсеньку, думав: "Молодчина, Павко! Славно
воюєш..."
Потiм, коли Павлiв стрiлецький полк форсованим маршем прямував через
Бiлорусiю, Василь Степанович знову тривожився. П'ятдесятикiлометровi
переходи, поповнення й навчання в дорозi. Не до листiв було.
Пiзно увечерi полк зайняв оборону в другому ешелонi поблизу Стопницi.
Мiсто, що лежало попереду, освiтлювалося спалахами пожеж.
"Страх як хотiлося спати,-- розповiдав перегодя Павло в листi до
батька.-- Бiйцi падали вiд перевтоми, i я не мiг їх розкутурсати. Комарi
облiплювали обличчя, шию, руки, ссали кров, а їм хоч би що. Спали. Тодi я
вистрiлив угору. Це подiяло. "Заривайтеся в землю! — крикнув.-- У повний
зрiст. Над Стопницею пожежi, гуркотить.Там наш перший ешелон, але щось там
не гаразд".
I хлопцi заходилися копати. Я нарвав кислиць, пороздавав: "Жуйте!" Щоб
i таким чином гнати сон. До ранку окопалися. Десь о десятiй прокинулися вiд
вибухiв!
Били ворожi шестиствольнi мiномети. "Iшаками" їх звемо. Незабаром на
узвишшi показалися "тигри" й бронетранспортери.
Гiтлерiвцi наступали. Правда, боязко — остерiгалися мiнних полiв. I
все-таки перед нашою ротою опинилося вiсiм "тигрiв" i дванадцять
бронетранспортерiв. Один метрiв на десять просунеться, за ним — другий. I
так по черзi всi.
На близькiй вiдстанi на нашу артилерiю нiчого було розраховувати: i ми,
i фашисти були в лощинi, а гармати стояли за пагорбом i за лiсом. Головне,
що повиннi були зробити,-- це вiдрiзати вiд танкiв пiхоту. I коли ворожий
цеп пiднявся, я випустив довгу чергу. Кулi лягли вдало: автоматники квапливо
полiзли назад.
Танки ворога поїздили-поїздили по тилах без пiхоти i пiд ударами IЛiв
утекли назад до Стопницi. А ми - слiдом за ними. Зайняли позицiї свого
першого ешелону...
Мати пишуть, що пшениця вродила добре, що Наталка й Галя вже комсомолки
й ударницi. Ех, скорiше б i нам у поле!.. Не затримуйтесь, дуже прошу, з
вiдповiддю. Цiлую. Павло".
В оборонi у Павла було бiльше вiльного часу, i вiн частiше сам посилав
листи i вiд родичiв частiше одержував. Але батько восени писав мало: брав
участь у наступi на Будапешт.
У сiчнi сорок п'ятого року син подiлився з Василем Степановичем
радiстю: прорвали фронт, переслiдують фашистiв. Згадав, що вручили другий
орден Слави - за бiй
пiд Стопницею.
Але через два тижнi Павлова радiсть потьмарилася. Лист, надiсланий
батьковi, повернувся з короткою запискою командира рою, в якому воював
Василь Степанович. "Ваш тато загинув смертю героя на пiвнiчнiй околицi
столицi Угорщини".
Не йняв вiри, твердив собi: "Це якась помилка". Та мати сповiстила те
саме, що й фронтовий товариш. Немає батька. I не буде кому справляти бучне
весiлля, щоб гуляли маркiвцi три днi й три ночi...
"За Одером сповна вiдплатив, мамо, за смерть тата. Фашисти мали намiр
оточити нашу частину. А була вона знекровлена. У панському будинку зiбралося
нас п'ятеро: командир роти старший лейтенант Саламаха, його ординарець, двоє
бiйцiв з протитанковими рушницями i я з "максимом" — усi, хто вцiлiв до
вечора в бою. Нiч минула спокiйно. Але ми знали, що вдосвiта фашисти знову
атакуватимуть. Петеерiвець, який вартував, розбудив нас вигуком: "Нiмцi!" Я
виглянув з-за паркана.
По сошi сунула колона гiтлерiвцiв у супроводi бронетранспортера. Миттю
проламав у парканi дiру i встановив кулемета.
Фашиста потрапили в пастку. Я пiдпустив їх майже впритул i застрочив.
Вони не знали, куди тiкати. Мало хто винiс ноги. А петеерiвцi пiдпалили
бронетранспортера.
— Бережи патрони! — крикнув менi старший лейтенант.
Через кiлька хвилин над панським будинком закружляли "юнкерси". Бомби
шматували стiни й дерева, з розколотих стовбурiв капав весняний сiк.
Ми пересидiли налiт у пiдвалi. Тiльки повернулися до паркана — фашисти
знову рвонулися в атаку. I знову я зустрiв їх вогнем свого "максима", змусив
залягти.
Тодi, мамо, ворог почав довбати будинок артилерiєю. Але й це витримали.
Коли посутенiло, наша частина цiлком вiдновила свої позицiї. До нас прийшов
з розвiдниками замполiт майор Гузман. Вiн подякував i Саламасi, i
петеерiвцям, i менi, що ми зiрвали намiр фашистiв.
Але про те, що йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу, старший
лейтенант Саламаха так i не дiзнався, вiн загинув у боях за мiсто Оппельн. А
я, мамо, почув про свiй третiй солдатський орден пiсля госпiталя. На милицях
утiк звiдти у рiдну частину. Так, бачте, i до Праги дочимчикував...
Чекайте додому! Тато дуже любив милуватися нивами, коли вони
колосяться, половiють. I я люблю..."
Листи, листи, листи. Фронтовi. Трикутнi. Пожовклi й вигорiлi, їх ще й
досi нерiдко перечитує житель села Маркiвки на Полтавщинi старший лейтенант
у вiдставцi iнвалiд другої групи Павло Васильович Чорний.
Старший лейтенант? Виходить, ще й пiсля вiйни служив? Служив...
Колишнiй командир з'єднання, у якому в пiслявоєнний час Павло Чорний
очолював зенiтну батарею, а потiм командуючий Одеським вiйськовим округом
генерал-полковник М. В. Луговцев розповiдав менi у листi незадовго до своєї
несподiваної смертi:
"То був чудовий офiцер! I вирiс вiн, освiту здобув, можна сказати,
самотужки. Екстерном склав на вiдмiнно iспит за зенiтно-артилерiйське
училище. Його батарея вiдзначалася влучною стрiльбою, на тактичних заняттях
1954 року посiла перше мiсце в Прикарпатському округу, i про неї
полiтуправлiння випустило спецiальний плакат. А сам товариш Чорний протягом
кiлькох рокiв був нагороджений фотоапаратом, двома iменними годинниками.
Йому достроково присвоїли чергове вiйськове звання — старшого лейтенанта, а
згодом командир батареї Павло Чорний був нагороджений орденом Червоної
Зiрки. До 1957 року вiн залишався в армiйських лавах захисникiв
Батькiвщини..."
Демобiлiзувавшись у зв'язку з хворобою, Павло Васильович все ж
лишається в строю. Як пропагандист бойових традицiй. Як комунiст.
МIЦНИЙ НЕРВ
З-за сiрого холодного Днiпра долинали пострiли ворожих гармат,
кулеметнi й автоматнi черги. Наша артилерiя з лiвого берега вже не досягала
своїм вогнем позицiй гiтлерiвцiв. I тепер обслуги квапливо викочували на
закрижанiлi, слизькi пороми й плоти важкi 76-мiлiметровi гармати:
переправлялися на правий берег.
Зв'язкiвець Сергiй Роменський, високий, ставний хлопчина, стояв на
поромi бiля гармати i дивився, як снаряди здiймають на рiчцi бiлi водянi
стовпи. Iнодi шматочки льоду дзвiнко стукали по залiзу — вибухало поряд. А
за хвилину сусiднiй плiт розвалився навпiл, гармата пiшла на дно. До порома,
що сповiльнив рух, пiдпливло двоє вцiлiлих артилеристiв. Роменський
опустився на колiна, подав їм руку. У бiдолах зуб на зуб не попадав, їм
потрiбно було переодягнутись негайно. Зв'язкiвець зняв бушлата i накинув на
плечi одного врятованого, iншому дав фуфайку товариш Роменського зв'язковий
Григорiй Лимарєв.
Сергiй Роменський набачився всякого вiд Криму до Сталiнграда i звiдти
до Днiпра. Одна думка завжди жила в його головi: "Як сутужно не буде, але,
кiнець кiнцем, виженемо зайд iз нашої землi". Поблизу Калача, коли армiя
Паулюса пiдступила до Волги, Сергiїв полк опинився в скрутному становищi.
Третя рота одчайдушно билася в оточеннi. Комбат викликав Роменського i
наказав:
— Ось iз оцим сержантом ви повиннi доставити пакет командировi
оточеної роти. Пакета сержант поклав за пазуху. У ньому був маршрут вiдходу
пiдроздiлу на вигiднiшi позицiї. Двоє зникли в темрявi. Тихо, нечутно йшли
вибалками, попiд лiсосмугами... Почули нiмецьку мову. Передова. Роменський
спочатку не збагнув, на що зважився сержант. Лише коли той вiддалився з
пiднятими руками метрiв на десять, здогадка обпекла серце червоноармiйця:
хоче здатися в полон, зрадник...
Кiлькома стрибками Роменський наздогнав сержанта, прошепотiв:
— Дай пакет!
У вiдповiдь почув:
— Дурний, з пакетом краще приймуть.
Бiльше сумнiвiв не було, i червоноармiєць щосили розмахнувся
багнетом... За Пiвнiчним Дiнцем знову зiткнувся з командиром врятованої
третьої роти. Разом штурмували висоту. На нiй навiки залишились бойовi друзi
Сергiя — Микола Шеїн та Гриць Мартиненко. I самого Сергiя поранило. Iз
госпiталю по дорозi заскочив у визволене рiдне мiсто — Червоний Лиман, де
вчився у школi, вступав до комсомолу, теслярував перед вiйною. Мати плакала.
Не мала чим i пригостити сина: вдома не було й крихти хлiба. Сергiй виклав
иа стiл свiй скупий солдатський пайок. А пiсля обiду попрощався й поїхав. I
вiд Iзюма вже тягнув лiнiї зв'язку далi й далi на захiд, аж до Днiпра...
— Друже, вiзьми.-- На березi солдат з розбитого плота подав
Роменському його бушлат.
— Носи до вечора, бо задубiєш у мокрому. Нам сьогоднi жарко буде:
треба з'єднати спостережнi пункти з вогневими позицiями.
Тягачi з надсадним ревом вибралися по крутосхилу. Сiра iмла на обрiї
жеврiла пожежами. Туди й подались артилеристи.
Розташувалася батарея за мурами зруйнованого колгоспного подвiр'я, а
зв'язкiвцi нав'ючили на спини котушки з дротом, телефоннi апарати i,
згорбленi, хутко пiшли до окопiв. Звiдти коригуватиме вогонь командир
батареї.
Роменський прокладав лiнiю через городи, по замулених поливних каналах
овочевих плантацiй, рiвному забур'яненому полю. Лимарєв, Ворона, Баландiн
подавали йому котушки. А навколо падали мiни й снаряди, хурчали осколки й
гупали мокрi грудки чорнозему.
Захеканий, вимазаний у грязюку, вкотився Сергiй у траншею пiхотинцiв i,
крутнувши кiлька разiв ручку телефонного апарата й почувши знайоме "алло"
помiчника командира взводу Василя Панiткiна, доповiв командировi батареї:
— Товаришу капiтан, зв'язок є!
Нашi гармати прицiльно вдарили по окопах ворога, намацали його
артилерiйськi та мiнометнi позицiї. Тепер пiхотинцям легше було стримувати
натиск фашистiв, що атакували й атакували. Однак за нiч нiмцi пiдтягли свiжi
сили. Обстрiл плацдарму збiльшився. Комбат кричав у трубку, але не чув
вiдповiдi з вогневої позицiї.
— Роменський, треба перевiрити...
Зв'язкiвець вислизнув за бруствер.
Провiд шурхотiв по долонi, захищенiй рукавицею, Роменський бiг
пригнувшись, iнодi падав i повз. Нарештi вiдшукав розрив. Осколки посiкли
провiд у багатьох мiсцях. Скрутив плоскогубцями два кiнцi, заiзолював.
Порядок!
Не встиг повернутися, комбат розвiв руками:
- Знову... А нiмцi скупчуються для атаки...
Роменський мовчки подався назад у поле. Де ж розрив? Уже минув щойно
полагоджену дiлянку, добiг до городiв. Смикнув - десь отут, близько... Майже
одночасно вiд вогневої позицiї перевiряв лiнiю Петро Баландiн. Вiн застав
Сергiя за роботою.
- О, добре, що ти нагодився,-- зрадiв Роменський. - Виходить, лiнiя
далi справна? Сергiй витер з лоба рясний пiт.
До присмеркiв йому ще двiчi довелося лагодити зв'язок А вночi вирiшили
зарити провiд у землю, i Роменський взявся за лопату.
Цiлоденна бiганина й напруження давалися взнаки: хилило на сон, свинцем
налилися руки й ноги. Щоб не впасти i не заснути, Сергiй рахував кроки,
хлюпав у лице крижаною водою з калабатин.
Зате наступного ранку вiн змiг навiть поспати. Жодного розриву не
сталося. Земля-матiнка надiйно захищає зв'язок.
Точнi артилерiйськi нальоти протягом тижня вкрай розхитали оборону
фашистiв. Наша пiхота майже без втрат вигнала їх iз розбитих укрiплень.
На Iнгульцi ворог чинив серйозний опiр. Зайнятий радянськими вiйськами
плацдарм на правому березi потребував негайної пiдтримки. Роменському та
Баландiну наказали прокласти лiнiю зв'язку через рiчку, з-за якої гармати
стрiлятимуть по гiтлерiвцях.
Вода рiзала мов нiж, коли бiйцi ладнали плотика, крiпили до нього
котушки, апарати. Саморобними веслами Роменський вiдштовхнувся вiд каменюки,
що виглядала з води, повеслував, а Баландiн розмотував тим часом провiд, i
вiн лягав на дно рiчки. Коли перетнули бистрину, позад них знявся водяний
стовп вибуху. Баландiна болюче смикнуло за руку. Плотик, неначе пiр'їна,
вiльно закружляв.
— Обiрвало! — крикнув Роменський.
— Давай назад! — запропонував Баландiн.
— Так ми вовтузитимемось цiлий день. Батарейцi чекають, пiхота десь
кляне нас, — не погодився Сергiй. — бери веслуй, тримайся на течiї...
Роменський зняв фуфайку, чоботи й онучi, потiм шаровари й гiмнастерку,
пiрнув у крижану воду.
Виринув увесь синiй, але в зубах у нього стримiв обiрваний кiнець
провода.
Баландiн допомiг Роменському вилiзти на хиткий плотик, стягнув з нього
мокру натiльну сорочку. Так-сяк одягнувшись, Сергiй з'єднав провiд. На
березi прикопав лiнiю. Найважча дiльниця забезпечена! Поступово й до
спостережного пункту дотягнули провiд.
Тепер батарея мала добрий зiр i слух.
Зiрванi й з цього рубежу, фашисти не зупинилися аж до Бугу. Там також
недовго тримались. Артилерiйський полк, в якому воював Роменський, нищив
ворожi кулеметнi гнiзда, бронетранспортери, танки i в причорноморських
степах, i пiд Одесою, i за Днiстром.
На пiвночi України, пiд Ковелем, полк деякий час стояв в оборонi.
Гiтлерiвцiв дуже непокоїли намiри нашого командування, їхня розвiдка
намагалася проникнути в тили радянських вiйськ.
I от саме в ту нiч, коли все було готове до артпiдготовки, коли на
спостережному пунктi чекали сигналу, а навколо панувала лiтня тиша,
порушувана лише цвiркунами, саме тодi зiпсувалася лiнiя. Зв'язок слiд
вiдновити будь-що й негайно. Роменський повiсив на пояс гранати, перевiрив,
чи заряджений автомат. З ним, уже командиром рою, молодшим сержантом, пiшов
молодий боєць Сидоренко.
Сергiй ступав обережно, м'яко, злегка смикаючи провiд. Насторожений
Сидоренко iнколи спотикався i примушував молодшого сержанта зупинятися й
прислухатися. Несподiвано провiд нiби вислизнув з чиїхось рук. Роменський
миттю впав на землю, вiдповз. Лiворуч заворушилось щось темне. Переляканий
Сидоренко все стояв, не знав, що йому робити. А його вже оточувала
фашистська розвiдка! Це вона перерiзала лiнiю i полювала на "живця".
Роменський спустив курок автомата, довга черга двiчi оперезала те
мiсце, де зметнулися темнi фiгури. Застрочили й гiтлерiвцi. Зi стогоном впав
у траву Сидоренко.
Вiдскочивши вбiк, молодший сержант продовжував стрiляти, але вже однiєю
рукою. Лiва безсило повисла, з неї стiкала кров.
Ворожi розвiдники вiдступили нi з чим. Знову запанувала тиша. Сергiй
зiбрав останнi сили, пiдповз до Сидоренка. Той був мертвий.
Зцiпивши зуби, молодший сержант вiдшукав зiпсований провiд: спочатку
один кiнець, потiм — другий. Однiєю рукою вiн не мiг з'єднати їх. Обгриз
iзоляцiю, зiгнув жилку гачком i — на кожух автомата зачепив. Ще гачок...
Комбат, нарештi, почув голос Клави Мацегори — телефонiстки дивiзiону.
О п'ятiй годинi ранку могутнi залпи гармат струсили росу з дерев,
чагарникiв, трав. Скроплений холодною вологою, Роменський опритомнiв, глянув
на гачки провода i ще дужче притиснув їх до кожуха пепеша. В такiй позi i
знайшли його.
Лягати в госпiталь Роменський категорично вiдмовився, вблагав, щоб
лiкували у медсанбатi.
По шляху до Вiсли вiн одужав i форсував цю рiчку разом з усiма своїми
товаришами-зв'язкiвцями.
Три мiсяцi полк вiв за Вiслою обороннi бої. Черговий наступ радянських
вiйськ завершився визволенням Варшави i виходом на рiчку Одер та її
форсуванням.
На тому останньому плацдармi батарея Роменського стояла на прямiй
наводцi. Сергiй та iншi зв'язкiвцi пiдносили снаряди, замiняли бiйцiв
обслуг. Поранений, Роменський не покинув вогневої позицiї. Його бадьорили
чорнi дими над палаючими "тиграми".
Наприкiнцi квiтня батарея вже обстрiлювала околицi Берлiна. Потiм
почались уличнi бої. Били прямою наводкою по окремих будинках i поверхах.
Зв'язок зi штабом дивiзiону пiдтримували за допомогою рацiї.
Бiля самого рейхстагу вiд батареї лишилась одна гамата i чотири
чоловiки обслуги. Гармату викотили в парк перед рейхстагом. Роменський побiг
за снарядами. Повернувшись, побачив, що троє його товаришiв загинули.
Радист Лещенко лежав, стиснувши в обiймах рацiю. Роменський покрутив
лiмби — не чути потрiскування, зiпсована.
Кулеметнi черги примусили шукати укриття. Молодший сержант вiдповз пiд
будинок, оглянув уважно територiю парку. Ага, он кулемет... А там
фаустпатронники,,.
Сам. Хiба сам що зробиш? Стривай, у пiдвалах ховаються цивiльнi...
Мабуть, є серед них i такi, що не спiвчувають фашистам...
Роменський спустився в пiдвал.
— Хто тут наш камарад? — запитав, посвiтивши кишеньковим лiхтариком
на пiдлогу, де покотом лежали люди. — Ком! До мене!
Вийшло троє старикiв. Роменський сяк-так пояснив їм, що просить
допомогти носити снаряди. Тi кивнули на знак згоди. Натрудженi руки
нiмецьких робiтникiв подали снаряди, i Роменський вдарив по кулеметному
гнiзду, по фаустпатронниках.
Наша пiхота пiднялась i побiгла впритул до рейхстагу.
До неї приєднався й Роменський. На даху замайорiв на весняному вiтрi
червоний прапор.
У День Перемоги командир дивiзiї вручив гвардiї сержантовi Сергiю
Пилиповичу Роменському орден Слави I ступеня.
— Зв'язок є нервом армiї, — сказав генерал. - I ви, товаришу гвардiї
сержант, не дали вороговi розiрвати той наш нерв вiд Сталiнграда i до
Берлiна...
*
Через двадцять рокiв у мiстi Слов'янську, що в Донбасi, зiбралися
фронтовi друзi — зв'язкiвцi з артилерiйського полку 8-ї гвардiйської армiї:
Лимарєв, Панiткiн, Александров, Ворона, Роменський.
Сергiй Пилипович Роменський запросив бойових товаришiв до себе в гостi
— у мiсто Червоний Лиман Донецької областi, де вiн працює на залiзницi
старшим кондуктором. Було що згадати бойовим товаришам...
КОРОТКI ДОВIДКИ
про повних кавалерiв ордена Слави,
колишнiх комсомольцiв,
якi проживають на Українi
Аксаков Микола Миколайович. Бойовий шлях гвардiї рядового Миколи
Аксакова почався на берегах рiчки Пiвнiчний Донець, неподалiк вiд мiста
Сватового Луганської областi, де вiн народився 1925 року. Автоматник.
Форсував Днiпро, Днiстер, Захiдний Буг, визволяв Запорiжжя, Одесу, Люблiн,
Познань. Поранений двiчi, не залишав поля бою. На вулицях Берлiна налагодив
зв'язок iз нашим оточеним батальйоном i закидав гранатами кулеметне гнiздо
фашистiв. У наступальних операцiях знищив близько сотнi гiтлерiвцiв. Усi
пiслявоєннi роки живе у Сватовому. Без вiдриву пiд виробництва закiнчив
середню школу i технiкум. Працює в автопарку майстром по
електроустаткуванню. Член КПРС. Старшина запасу.
Андрiєнко Микола Карповнч. Кулеметник. Воювати почав на Днiстрi в
лютому 1944 року. По-комсомольськи громив фашистiв на Вiслi — утримуючи
плацдарм, вiдбив
сiмнадцять атак. За Одером штурмував мiсто Кiц. У вуличних боях знищив
50 гiтлерiвцiв. I в Берлiнi гвардiєць стрiльбою з "максима" поклав не один
десяток фашистiв, якi вiдмовлялися капiтулювати. У пiслявоєннi роки
перебував на понадстроковiй службi. Демобiлiзувався у званнi старшини
приїхав у рiдне село Гельмязiв Золотонiського району Черкаської областi, де
народився 1925 року; згодом оселився в Полтавi диспетчером обласного
управлiння зв'язку.
Артьомов Григорiй Григорович. Народився 1923 року в селищi iменi
Калiнiна Горлiвського району Донецької областi в сiм'ї шахтаря. Працював
електрослюсарем. Коли
гiтлерiвськi орди напали на нашу країну, добровiльно пiшов на фронт.
Розвiдник. Особисто взяв 15 "язикiв". На берегах Балтики, визначаючи лiнiю
ворожої оборони, стар-
шина Артьомов з п'ятьма бiйцями зробив засiдку i розгромив батальйон
фашистiв. Усi пiслявоєннi роки Григорiй Григорович працює крiпильником на
шахтi в Горлiвцi.
Артюков Василь Олексiйович. Гармата комсомольця Василя Артюкова
вступила у бiй з фашистами першого дня вiйни. До остаточного розгрому
гiтлерiвської Нiмеччини вiн, уродженець села Нагут Ставропольського краю
(рiк народження — 1920), перебував у дiючiй армiї. На Українi взвод
Артюкова зупинив контрнаступ ворожих танкiв у районi Чеповичi Житомирської
областi. У Ровенськiй областi Артюков також вийшов переможцем дуелi з
танками — пiдпалив 4 ворожi машини. За рiчкою Сан у Польщi завдяки
рiшучостi старшини Артюкова була зiрвана спроба фашистiв повернути собi
панiвну висоту. Поблизу Ельби зайняв мiсце навiдника i знищив 4
бронетранспортери i 3 танки. Крiм трьох орденiв Слави, має ще два ордени
Вiтчизняної вiйни i орден Червоної Зiрки. Член КПРС з 1943 року. Живе в
Тернополi, працює старшим майстром комунального спецавтогосподарства.
Артюшенко Олександр Трохимович. Хоч комiсiя й визнала непридатним до
вiйськової служби, Олександр добився вiдправки на фронт.
Кулеметник-комсомолець вiдбив шiсть атак фашистiв на плацдармi за Березiною.
Пiд мiстом Лiда поранений продовжував стрiляти по вороговi, аж поки не
зупинив його. В Нiмеччинi брав участь у танковому десантi, тодi скосив зi
свого "максима" роту гiтлерiвцiв. Учасник Параду Перемоги в Москвi.
Народився 1921 року в селищi iменi Артема на Полтавщинi. I тепер живе там.
Працює нормувальником на мiсцевому цукрозаводi. Член КПРС.
Афонченко Микола Панасович. Комсомольцем став у 1933 роцi
чотирнадцятирiчним пiдлiтком, у рiдному селi Клиновому Невельського району
Калiнiнської областi. Вiйну зустрiв на дiйснiй армiйськiй службi. Був
кулеметником. З 1942 року — розвiдник. Перед виходом на перше завдання
вступив у партiю. Узяв близько 40 "язикiв". Зокрема, пiд Будапештом
розвiдники на чолi з Афонченком, проведенi в тил нiмцiв угорським
комунiстом, розгромили штаб дивiзiї, а її командира — генерала - доставили
через лiнiю фронту. Визвольний похiд Микола закiнчив у Вiднi. Чотири рази
поранений. Пiсля вiйни оселився у селищi Вигода Iвано-Франкiвської областi,
працює майстром лiсокомбiнату.
Баймухамєдов Губай Яндавлетович. Вихованець дитячого будинку, народився
1925 року в Оренбурзькiй областi. На фронт пiшов у 1943 роцi комсомольцем.
Розвiдник. На Днiпрi сам прикрив товаришiв, що вiдпливли човном з "язиками",
а потiм у крижанiй водi плавом добрався на лiвий берег. За час вiйни
особисто привiв 20 "язикiв". Захопленими у ворога фаустпатронами пiдпалив 2
"тигри". На вулицях фашистської столицi висадив у повiтря укрiплений будинок
з фашистами. Пiсля демобiлiзацiї оселився у селi Нико-Маврiвця Ширяївського
району Одеської областi. Шофер Затишанської автотранспортної контори
облспоживспiлкп. Сержант запасу.
Баранник Олексiй Никифорович. Перший подвиг здiйснив, довiвши радгоспну
череду вiд Черкас аж до Саратова. У 1942 роцi сiмнадцятирiчним юнаком
добровiльно став у лави захисникiв Сталiнграда, тодi ж вступив у комсомол.
Згодом вивчився на механiка-водiя Т-34. При штурмi Савур-могили пiдбив 2
ворожi танки, за Днiпром — 3. Пiсля другого поранення — навiдник мiномета.
Неподалiк вiд Берлiна Баранник з групою бiйцiв напав у тилу фашистiв на їхнi
самохiднi гармати i грузовик з автоматниками. Група Баранника знищила живу
силу, взяла "язика" i проскочила "фердинандом" через лiнiю оборони ворога.
Старшиною повернувся в рiдне село Нове Життя Чорнобаївського району
Черкаської областi. Працює бригадиром у колгоспi "Пам'ятi Ленiна". Член
КПРС.
Бедан Андрiй Ничипорович. Вiн готувався до першого виїзду комбайном у
поле за рiдним селом Бiлозiр'ям на Черкащинi, коли почалася вiйна. Згодом
комсомолець Андрiй Бедан (народився 1920 року) потрапив у дiючу армiю, став
розвiдником. Форсував Днiстер, з групою товаришiв зайняв плацдарм, взяв у
полон фашистського офiцера. Пiд Яссами загiн розвiдникiв на чолi з Беданом
захопив важливу висоту i тримався до пiдходу основних сил. Iншим разом
Андрiй проник до артилерiйських позицiй гiтлерiвцiв, захопив офiцера i
благополучно пересiк лiнiю фронту. На його рахунку понад 20 приведених
"язикiв". Мав чотири поранення. Працює лiсником у Бiлозiр'ївському
лiсництвi. Старшина запасу.
Безпалько Iван Гнатович. Стрiлець, розвiдник, кулеметник. Цими
вiйськовими спецiальностями оволодiв на фронтовому шляху, що почався у
квiтнi 1944 року в селi Павлинцi Iванiвського району Одеської областi (там
народився 1924 року) i закiнчився в Берлiнi. На Днiстровському плацдармi
знищив кулеметну точку фашистiв i привiв "язика". Форсувавши Захiдний Буг,
зайшов у тил ворожiй самохiднiй гарматi i закидав гранатами її обслугу.
Неподалiк Вiсли захопив обер-лейтенанта, знешкодив снайпера. Бiля
Зеєловських висот вiдбив кулеметним вогнем 5 атак есесiвцiв. Пiсля вiйни
шоферував у павлинському колгоспi, був секретарем комсомольської
органiзацiї. Тепер живе в Одесi. Кранiвник об'єднаного господарства
залiзничного транспорту. Член КПРС. Старшина за-пасу.
Бiоносенко Андрiй Купрiянович. Народився 1921 року в Миколаєвi.
Потомствений робiтник. До вiйни працював слюсарем на суднобудiвному заводi.
На фронт пiшов у 1941 роцi. Затримував ворога на Днiпрi, на Дону. Був
мiнометником, а потiм командиром гармати танка. Визволяв Керч. У вуличних
боях врятував двох важкопоранених офiцерiв i вiв вогонь з пiдпаленого танка.
Знищив перетворений на фортецю будинок, де засiли гiтлерiвцi. В Ялтi потопив
вогнем гармати 3 катери ворога. У Польщi екiпаж танка комсомольця Бiоносенка
захопив переправу, а також ворожi танки та бронетранспортери, що її
охороняли. Живе в Миколаєвi. Працював шофером пожежної машини заводу iменi
61 комунара i був нагороджений медаллю "За бездоганну службу". Тепер - шофер
автобусного парку.
Биков Григорiй Сергiйович. У серпнi 1944 року дев'ятнадцятилiтнiй
Григорiй Биков iз села Костюковки Гомельської областi був мобiлiзований на
фронт, а в жовтнi уже одержав орден Слави III ступеня: першим ускочив у
траншеї ворога на околицях польського мiста Радом i знищив 30 гiтлерiвцiв.
На кордонi фашистської Нiмеччини закидав гранатами 2 дзоти, що перепиняли
шлях пiдроздiловi. А коли оволодiвали мiстом Мезерiтцом, вибив фашистiв iз
кiлькох укрiплених будинкiв i знешкодив кулеметну точку. Ще два солдатськi
ордени з'явились на гiмнастерцi сержанта-комсомольця. Живе в мiстi Селiдово
на Донеччинi. Працює крiпильником на шахтi .No 1--2. Старшина запасу.
Богун Микола Андрiйович. Рахунок помсти командира протитанкової гармати
сержанта Миколи Богуна (народився 1924 року в селi Покровському
Артемiвського району Донецької областi) наприкiнцi вiйни обчислювався 80
знищеними танками, 2 бронетранспортерами, автомашинами з боєприпасами i
живою силою ворога, кулеметними точками. Гвардiєць Богун з боями пройшов вiд
Артемiвська до Берлiна. Разом з обслугою гармати товаришами Шовiдзе,
Квiмсадзе, Шакарашвiлi, Корiдзе i їздовим Марченком пiдбив 17 танкiв i
багато iншої технiки ворога. Живе в мiстi Слов'янську. Начальник
стрiлецько-пожежної команди на залiзницi. Старшина запасу.
Броницький Олексiй Васильович. Стрiлець-радист бомбардувальника Пе-2. В
армiю призваний 9 червня 1941 року з села Гардишiвки Андрушiвського району
Житомирської областi (народився 1922 року). Воював на Ленiнградському, потiм
— на 3-му Бiлоруському фронтах. Висока ефективнiсть 150 бойових вильотiв
засвiдчена трьома орденами Слави, орденом Вiтчизняної вiйни II ступеня.
Особисто збив 3 "мессершмiтти". У 1948 роцi закiнчив Київську юридичну
школу. Вiдтодi працює народним судею в Коростишiвському районi на
Житомирщинi (в селi Брусилiв). Член КПРС з 1944 року. Здобув заочно вищу
юридичну освiту. Старшина запасу.
Бугайчук Максим Степанович. Шiстнадцяти рокiв добровольцем пiшов на
фронт 1941 року. Був помiчником машинiста бронепоїзда, що робив нальоти на
ворога поблизу батькiвщини комсомольця Бугайчука — села Червона Гребля
Чечельницького району на Вiнниччинi. Обороняв Москву в складi стрiлецької
частини. Проник у тил ворога i забезпечив висадку нашого повiтряного
десанту. Смiливими дiями не допустив, щоб гiтлерiвцi зруйнували залiзничний
мiст через Березiну. Особисто взяв у полон фашистського генерала. У важкому
бою замiнив командира мiнометної роти i зупинив контрнаступ фашистiв. Член
КПРС з 1943 року. Пiсля вiйни закiнчив iнститут iнженерiв залiзничного
транспорту. Начальник станцiї Усатове пiд Одесою.
Бужак Леонiд Арефiйович. Воював з квiтня 1944 року на 1-му Бiлоруському
i 2-му Українському фронтах. Спочатку був кулеметником. Коли фашисти
потiснили пiхоту танками з десантом, не покинув позицiї, а вичекав i вiдкрив
вогонь у спини гiтлерiвцям, змусив їх тiкати. Згодом — розвiдник. У
смiливих вилазках серед бiлого дня двiчi викрадав у ворожих блiндажах
офiцерiв. На територiї Нiмеччини пробрався за лiнiю оборони ворога i
пiдiрвав укопаний у землю танк. У 1951 роцi особовий склад пiдроздiлу, в
якому служиив, тепло провiв комсорга, демобiлiзованого гвардiї старшину, в
Одесу (там народився 1925 року). Закiнчив залiзничний технiкум, працював
машинiстом i одночасно вчився в полiтехнiчному iнститутi. Iнженер заводу
залiзобетонних виробiв. Член КПРС.
Величко Iван Григорович. Пiсля тринадцятої атаки фашистiв рядовий Iван
Величко з усiєї артилерiйської обслуги залишився сам i побачив, що йому
нiчим зрушити з мiсця гармату: конi побитi. Тодi вночi викрав коней у
ворога. Ще й двох "язикiв" привiв. В Угорщинi по частинах винiс з товаришами
гармату на високу гору i звiдти нищив дзоти i кулеметнi гнiзда противника.
Пiсля вiйни Iван Григорович, який народився 1921 року в селi Бригинцях
Новобасанського району Чернiгiвської областi, повернувся в рiднi мiсця.
Працює в колгоспi. Старшина запасу.
Венгель Михайло Степанович. 1922 року народження. Рiс i виховувався в
сiм'ї колгоспника села Устинiвка Малинського району Житомирської областi. У
1941 роцi закiнчив 10 класiв. На фронтi - з 1943 року. Кулеметник. Був
комсоргом батальйону. З групою комсомольцiв пробрався у тил ворога i
рiшучими дiями примусив фашнстiв вiдступити. 1 травня 1944 року вогнем
кулемета вiдбив атаку гiтлерiвцiв. Того самого дня одержав картку кандидата
в члени К...