Борис Iванович Дубров. Солдатська Слава
сторінка №2
...еру.- Тобi,-- сказав я Грицьковi,-- вести товаришiв.
Грицько повернувся другого дня. Щоки позападали, рiдка щетинка сухо
поблискувала.
— Група втрат не має,-- повiдомив менi.-- Захопили начальника штабу
фашистської дивiзiї "Вiкiнг" полковника Крiгера i прапор з'єднання...
Навеснi визволяли Прикарпаття. Зеленiли луки, пiнився Прут,
розпукувались бруньки на буках. Ген на обрiї синiли пойнятi серпанком гори.
Не хотiлося вiрити, що в таку чудову пору люди могли падати мертвими,
пораненими. Проте в кожному населеному пунктi з'являлися над могилами
дерев'янi обелiски з червоними зiрочками.
Для гiрського краю дороги — це все. У чиїх руках вони, той i господар
становища. Покликав Грицька Шекеру Шестаков, начальник штабу дивiзiї, i
доручив зiрвати мiст через ущелину неподалiк села Шешури. Разом iз Шекерею
пiшли на завдання Володимир Галкiн, Олексiй Шумков, Павло Дирiн i Олексiй
Панкiн. На свiтанку вони перетнули лiнiю нiмецької оборони i заглибилися в
тил фашистiв. Якраз там стояли угорськi посiпаки Хортi.
Про те, що було далi, Гриць розповiдав менi, як повернувся.
- Ми ж не ликом шитi,-- казав,-- прихопили кожен по комплекту угорської
форми i переодяглися. Iшли не ховаючись. На схилi гори бiля мосту зайняли
вигiдну позицiю, настроїли рацiю ї передавали до штабу щонайменшi подробицi
пересування гiтлерiвцiв. Одночасно пiдрахували, що охорона мосту складається
з дванадцяти хортистiв. Коли посутенiло, ми смiливо пiшли до мосту. Охоронцi
не сподiвалися небезпеки. Вартовий навiть не запитав, хто йде. Панкiн
спецiально припалив поблизу нього цигарку щоб освiтити на собi угорську
форму. Вiн же й зняв вартового, а я з Шумковим знищив решту охорони. Тим
часом Дирiн i Галкiн побiгли до ферм, пiдклали мiни i запалили бiкфордiв
шнур...
I в селi Ославi Бiлiй вiдзначився Грицько Шекера. Вiн уже командував
взводом, мав звання старшини.
Ходив Григорiй iз своїми хлопцями у тил за "язиком". Розвiдницька
стежка пролягала через гору, що височiла над Ославою Бiлою. Нiяких слiдiв
ворога не виявили.
Та пiд час снiданку в селi почали падати мiни. Точно по дорозi вдарила
далекобiйна ворожа артилерiя.
— Орли, а чи сумлiнно обстежили гору? — подзвонив Шестаков.-- Не
схоже на Шекеру...
Гриць знiяковiв, коли я переказав йому розмову з Шестаковим.
— Ненашев,-- звернувся вiн до свого товариша, командира другого
взводу.-- Пiдеш зi мною? Той погодився.
Вночi вони зiйшли на гору захiдним схилом, помiтили вогники цигарок;
чути було приглушену розмову. Збагнули. що самим не справитись. Повернулися
в Ославу Бiлу, розбудили хлопцiв.
На свiтанку розвiдники закидали гранатами окопи фашистiв, що були на
вершинi гори.
- В полон хоч одного! — гукав Шекера. Привели трьох "язикiв". Вони
розповiли, що на гору пробрались лише позавчора, мали п'ять кулеметiв, три
мiномети, тут був спостережний пункт, який контролював шосейнi дороги на
Делятин, Яблунiв, Ланчин i спрямовував туди вогонь артилерiї.
Командир дивiзiї оголосив Григорiю Шекерi подяку i поздоровив iз
нагородою орденом Слави I ступеня.
Це був справжнiй розвiдник: спритний, кмiтливий, вiдважний. Коли,
вилiкувавшись пiсля поранення, я знову прийняв роту, Григорiй саме виконував
важливе завдання. Гiтлерiвцям удалося вiдтiснити нашi вiйська iз Чопа,
скупчити там дуже багато танкiв, авiацiї, пiхоти. Перш нiж перейти у
контрнаступ, треба було знати розташування ворожих сил. I ще — через Тису
на той бiк вели прокладенi по мосту залiзниця й шосейна дорога. Обабiч --
болота, отже, обiйти мiст важко, тому наказано взяти його цiлим... Шекера,
Леонов, Дудiн, Галкiн i Степаненко перепливли Тису, щоб дiзнатись про
охорону мосту i з'ясувати загальну обстановку. Човен затопили бiля берега, а
самi поповзли до залiзницi. Траншеї фашистiв були поряд. Шекера, як старший,
вирiшив сам пiти по "язика". Наткнувся на кулеметне гнiздо, чує — три
голоси. Пiдповз, стежить: двоє фашистiв пiдхопили кулемета й понесли, третiй
затримався, збирає якiсь речi. На нього й навалився Шекера, зв'язав. Але не
поспiшав назад. Тi, що пiшли, могли одразу пiдняти тривогу, i ще, до того ж,
кортiло офiцера привести (зв'язаний кулеметник таємниче шепотiв: "Офiцiр,
офiцiр",-- i кивав головою туди, куди двоє понесли зброю). Розлючений
неповорткiстю солдата, що залишився, офiцер з лайкою бiг по траншеї. Вiд
несподiванки опору не чинив. Та знову Григорiй не поспiшав, дочекався
третього. Залишивши одного вбитого, а друго-
го зв'язаного, старшина поволiк офiцера...
— Шекера особисто взяв сорок шiсть "язикiв",-- продовжував Розов.-- А
разом iз своїми хлопцями-- сто сорок.
Через Одру в Чехословаччинi Шекера з хлопцями переправилися безшумно;
розвiдники обеззброїли бойову охорону, виставлену на березi. Частину взводу
старшина послав конвоювати полонених, решта лишилась утримувати плацдарм до
пiдходу наших частин. Фашисти, виявивши у себе пiд боком радянських бiйцiв,
негайно атакували їх. Три вали штурму розбилися першого дня об окопи
смiливцiв. Другого дня ворог пустив танки. Ще здалеку Шекера помiтив двох
"тигрiв" i цяточки на їхнiй бронi — десантникiв.
- Дирiн, зустрiнь їх протитанковими он бiля того верболозу...
Сибiряк Павло Дирiн, скупий на слово, завжди робив свою ратну справу
тихо, зосереджено. Вiн мовчки прикрiпив до пояса гранати i плазом — у
верболiз.
Коли наблизився перший танк, розвiдник влучив гранатою пiд гусеницю.
Другий танк повернув i посуиув на смiливця. Можна б ще встигнуть вiдбiгти до
берега, сховатися в ярку, але ж танк розчавив би всю групу. I Дирiн власним
життям врятував товаришiв — упав з гранатою пiд танк...
У сутiнках бiй припинився. Вночi нашi сапери навели через Одру
понтонний мiст i на плацдарм пiшли вiйська. Поховали полеглих, дали над
братською могилою про-щальний салют. Я вперше побачив на очах Шекери сльози.
Розвiдники кажуть про своїх друзiв: "З таким — у вогонь i воду" I про
ненадiйних: "З ним у розвiдку не пiшов би". На вiйнi народжувалась ця
iстина...
За кiлька днiв до капiтуляцiї фашистської Нiмеччини Григорiй Шекера
висадився з десантом у горах Югославiї....
КОМСОМОЛЬСЬКI ВНЕСКИ
Анатолiй Котов обсмикнув гiмнастерку, помацав рукою кишеню, де лежав
комсомольський квиток, i швидко спустився земляними схiдцями у блiндаж
комсорга батальйону.
- Дозвольте сплатити внески, товаришу лейтенант.
Комсорг — лейтенант Сухарчук — пам'ятав цього молодого бiйця ще
вiдтодi, коли їхнiй стрiлецький батальйон брав залiзничну станцiю Веселий
Кут. Незадовго перед тим, пiсля визволення села Толмачiвки
Великомихайлiвського району на Одещинi, до них у пiдроздiл прибуло
поповнення — група хлопцiв рокiв дев'ятнадцяти. Новаки мали пройти
пiдготовку, переодягтись у вiйськову форму, i аж через мiсяць-пiвтора
включитися в бойову роботу. Але обстановка на фронтi часом ламала
заздалегiдь намiченi плани. I пiд Веселим Кутом подiї внесли корективи у
передбачення штабiстiв. Нiколи було чекати, поки новачкiв обмундирують, вони
в цивiльному приєдналися до бiйцiв, якi атакували станцiю.
Веснянi дощi розквасили масний чорнозем, i бiйцi ледве переставляли
ноги: чоботи й черевики вгрузали в грязюку, наче в смолу. Важкi гармати
застряли. Тiльки верткi "сорокап'ятки", пiдштовхуванi солдатськими плечима,
повiльно посувалися степовим бездорiжжям, намотували на колеса сiрi вiяла
кураю.
Фашисти помiтили, що наближається пiхота, i хльоснули по наступаючих
кулеметним вогнем. "Сорокап'ятки" спробували виявити, де замаскувалися
кулеметники, але без успiху. Ворог засiв у численних пристанцiйних спорудах,
до яких по вiдкритiй мiсцевостi пiдступитися було неможливо.
До командира роти лейтенанта Самсонова пiдповз один iз толмачiвських
хлопцiв. Стара кепка-восьмиклинка з Єудзиком на макiвцi, чорний парубоцький
чуб пiд нею i зовсiм юне обличчя з припухлими губами. Очi простодушно
довiрливi, спокiйнi. Лейтенантовi сподобався необстрiляний боєць, i вiн
приязно запитав:
— Що скажеш, хлопче?
— Товаришу лейтенант, я тут у нiмцiв на примусових роботах
поневiрявся, бачив, як вони рили траншеї, ходи сполучення...
— I спробуєш, провести людей ближче до станцiї?
— Атож.
Це був Анатолiй Котов. До вiйни вiн закiнчив у цьому краю сiм класiв.
Починаючи з четвертого, до школи ходив у Цебрикове. По курнiй i по снiжнiй
дорозi, в дощ i в спеку.
Одного разу пiд час канiкул Анатолiй поїхав з батьком у польовий табiр.
"Ех, постояти б на мiстку! — iз заздрiстю подивився на дядька, який
ремонтував у таборi комбайна.-- Звiдти й дрохву побачити можна". Анатолiй
багато чув про дрохв, але нiколи не бачив їх.
Дядько комбайнер примiтив Романового синка:
— А ходи-но, парубче, потримаєш ланцюжка.
Здружилися комбайнер i Анатолiй, став хлопець його помiчником на
жнивах. На мiстку степового корабля перехоплювало подих: який простiр, яка
краса отих переливчастих колоскових хвиль!
Минуло останнє передвоєнне лiто, i Анатолiя Котова прийняли до
комсомолу. В сьомому класi вiн написав твiр про враження вiд канiкул. Назвав
так: "Хочу бути комбайнером".
Чи мiг Анатолiй тодi передбачити, що наступного лiта вибухи й пожежi
пожиратимуть пшеничне море, а танк з бiлим хрестом на баштi перекине й
понiвечить комбайн, з мiстка якого вiн мрiяв вiдшукати дрохву, птицю
надзвичайно обережну i полохливу, що не терпить стугону моторiв. але таку
грацiозну — справжню царицю колишнього ковилового степу...
Першою думкою, коли рiдне село захопили фашисти, було: "Не коритися!"
Рано чи пiзно, був упевнений, все стане на свої мiсця. Анатолiй збирав своїх
ровесникiв. Поодинцi сходилися в глибокий яр, порослий терном i шипшиною.
Домовлялися про спiльнi дiї проти ворогiв. Створили пiдпiльну комсомольську
органiзацiю.
Комсомольцi переповiдали людям вiстi з фронтiв, з Одеси й Савранi, де
окупантiв громили партизанськi загони.
Нашi з'явилися в селi холодного березневого ранку. Стомленi, по колiна
в болотi, вони по-дiловому привiталися, неначе були вiдсутнi не два з
половиною роки, а два днi. Анатолiй здивувався, побачивши на фуфайках та
шинелях погони. Ранiше були тiльки петлицi.
— А що означають оцi чотири зiрочки? — поцiкавився у вiйськового,
який зупинився ночувати у їхнiй хатi.
-Означають, що я капiтан,-- вiдповiв постоялець.
"Рокiв на три старiшiй вiд мене; не бiльше" — подумав Анатолiй.
У сутiнках до Котова прийшли товаришi — Льоня Табада, Шура Нижник,
Федя Панчук, Володя Квачук, i всi разом домовились проситись у наступаючi
частини. Капiтан порадував комсомольцiв.
— До нас приставайте,-- сказав.-- Нам дуже потрiбнi люди.
Вранцi толмачiвськi комсомольцi вже наступали на Веселий Кут.
...Схваливши пропозицiю Анатолiя Котова, лейтенант Самсонов послав iз
ним групу бiйцiв-автоматникiв. Вони в обхiд, лощиною, дiсталися до траншей
ворога, i хлопець у цивiльному, з автоматом в руках, першим бiг в атаку на
ворога. '
Загiн ударив до фашистах iз флангу, а потiм з тилу. Загроза потрапити в
оточення примусила гiтлерiвцiв вiдступити на пiвнiч.
Батальйон лише кiлька годин затримався на станцiї. Бiйцi перемотали
онучi, набрали боєприпасiв, поїли i знову переслiдували ненависного ворога,
що тiкав до Днiстра.
Саме в тi короткi години перепочинку командир батальйону капiтан Попов
та комсорг лейтенант Сухарчук поздоровили Котова з подвигом i повiдомили, що
вiн представлений до нагороди — медалi "За вiдвагу" i що йому присвоєно
звання єфрейтора.
Переодягнений у вiйськову форму, Анатолiй акуратно зав'язав у хусточку
грошi — членськi внески їхньої пiдпiльної сiльської комсомольської
органiзацiї. Потрiбно було вибрати час i здати їх комсорговi батальйону.
Пiд час перерви мiж заняттями для новакiв Анатолiй Котов спустився у
блiндаж комсорга. Розповiв, як молодь Толмачiвки не корилася окупантам, як
комсомольцi i в тих суворих умовах ретельно виконували свої обов'язки,
навiть платили внески...
— Он якi це внески! — вигукнув комсорг Сухарчук. — Чудовi внески!
Вiн оформив вiдомостi на сплату внескiв, розписався у комсомольському
квитку Котова, розпитав єфрейтора про навчання, настрiй, бо недавно командир
роти лейтенант Самсонов розповiв Сухарчуковi про такий курйоз.
На стрiльбах єфрейтор Котов, який вiдзначився пiд Веселим Кутом, а
пiзнiше, поранений, не покинув поля бою, оцей самий смiливець пiд час
тренування жодного разу не влучив у яблуко мiшенi. Короткозорий? Нi.
Виявилось, просто не знав, як беруть цiль на мушку. Варто було розтлумачити,
i Котов негайно вибив п'ять десяток пiдряд.
Лейтенант Самсонов спершу не повiрив, наказав повторити вправу. Коли
остаточно переконався, присвиснув:
— Ну, тобi, Котов, у снайпери треба йти!
Анатолiя направили вчитися до снайперського загону
— Вчимося добре, i настрiй хороший,--сказав єфрейтор. А ще приємна
новина: мiй батько, Роман Григорович потрапив з поповненням у наш
батальйон...
— Невже?
— Вчора приходив до мене.
Роман Григорович Котов потiм щодня зустрiчався з сином i все
повторював: "Найвлучнiший стрiлець частини — то честь! Дивись, Только, не
байдикуй!" Батьковi син досi здавався пустотливим хлопчиськом.
Тривоги Романа Григоровича уляглись пiсля форсування Днiстра та боїв у
плавнях.
Удосвiта, хто на човнах, хто на бочках, дошках, пiд завiсою
артилерiйського вогню бiйцi почали переправлятися через рiчку. Закрiпилися.
Та чи втримаються? З комишiв безперервно б'ють гармати i кулемети.
Єфрейтор Котов дiяв мовчки, дiловито: зачохлив оптичний припiл, сплiв з
верболозу корону-кущик i прикрiпив на голову; ноги обмотав кiлькома парами
онуч, щоб хода була м'якою, мов у кiшки.
Снайпер зник у комишах. Вiн повернувся аж надвечiр, голодний,
стомлений, вимазаний багном. Якби хто був того дня поряд з ним, то засвiдчив
би, як у п'яти фашистських гармат, замаскованих пiд кучерявими горiхами,
вдрузки розлетiлась оптика, як назавжди замовкла обслуга трьох кулеметних
гнiзд.
Пiхота легко оволодiла Кицканами.
Хiба мiг Котов тодi припустити, що отi плавнi, з яких вiн викурював
фашистiв, через десять рокiв стануть полем мирної битви — битви за
родючiсть i що її учасником знову буде вiн, Котов, лейтенант запасу, повний
кавалер ордена Слави, випускник школи механiзацiї, i що заквiтують у
днiстровськiй долинi, на колишнiх комарииих болотах, посадженi його руками
яблунi, грушi, айва, виноград!
Це тепер на мiстку свого комбайна серед полiв цибулiвської артiлi
"Прогрес" Великомихайлiвського району вiн мiркує про долi людей i долю
землi. Одним судилося лише визволяти рiдний край - не прийшли додому з
фронтiв Великої Вiтчизняної вiйни Льоня Табала i Шура Нижник, Вася Кравченко
i Костя Полуянов; iншим випало добити ворога в його лiгвi, повернутися з
перемогою, а потiм прикрашати й за полеглих рiдну землю, скроплену їхньою
кров'ю, нести в собi вогонь їхнього серця.
Вiслу стрiлецький полк форсував пiд Сандомиром. Широка там польська
рiка, неприступнi були, на думку гiтлерiвцiв, доти i дзоти. Котов,
примостившись на човнi, шукав у прицiлi темнi горбки кулеметних гнiзд i
натискував на курок. Коли човен, з багатьма пораненими i вбитими, уже
зашурхотiв по пiщаному дну, несподiвано з флангу вогнем полоснув непомiчений
дзот. Бiйцi залягли. Котов плазом вихопився вперед i почав бити по
амбразурi. Тим часом плацдарм розширювався.
Снайпер допомiг товаришам встановити станкового кулемета, разом з усiма
бiйцями утримував берег до пiдходу пiдкрiплення, а потiм вишукував i
знищував гiтлерiвцiв, якi стрiляли фаустпатронами.
Незабаром почалися днi навального наступу од Вiсли до Одеру. Бiйцi
забували про сон, їли, погойдуючись у кузовах автомашин або на бронi танкiв.
На Одерi фашисти зруйнували дамби, вода залила i подiрявила кригу.
Ступали обережно, узявшись за руки, аби не шурхнути пiд лiд.
- Тату! — пошепки кликав Анатолiй.
- Все гаразд, сину! - обзивався Роман Григорович.
Холод, гострий як нiж, рiзав тiло, однак нiхто не зупинявся.
Там, де наступали Котови, вдалося вклинитися аж до залiзничної колiї.
Тут рота й окопалася, бо гiтлерiвцi отямились пiсля артилерiйського
обстрiлу, кинулися в атаку.
Анатолiй примостився у залiзобетонному кiльцi, що валялося поблизу
колiї, i влучними пострiлами валив очманiлих фашистiв. Неподалiк били з
автоматiв батько, iншi бiйцi.
До вечора вiдбили шiсть атак фашистiв. Скiнчилися боєприпаси. "Ще один
натиск гiтлерiвцiв — i нас зiмнуть",-- подумав старший лейтенант Самсонов.
Вiн тривожно спостерiгав, що дiялося за насипом. Ворог пiдтягував сили. I
ось темнi постатi, цеп за цепом, на ходу стрiляючи, почали всьоме штурмувати
насип. З наших укриттiв чулися поодинокi пострiли: нiчим було вiдповiдати.
Фашисти наблизилися майже впритул. Тодi пiдвiвся Котов-молодший i
крикнув:
- Врукопашну!
На цей клич пiднялися всi. Гiтлерiвцi не витримали навального удару i
повернули назад.
Вночi Роман Григорович Котов знайшов важкопораненого сина i перев'язав
його.
Старий ще не знав, що в цей час у штабi батальйону вже оформляли два
нагородних листи — на Анатолiя ("заслуговує ордена Слави I ступеня") i на
його батька ("гiдний ордена Слави III ступеня"), а сапери прокладали по
льоду настил переправи, щоб пропустити людей i технiку - пiдмогу смiливцям.
ЧОРНА СМЕРТЬ
У затишному будинку на околицi Львова живе Iван Семенович Радченко. Я
прийшов трохи ранiше, нiж вiн повернувся з роботи, i тому зустрiчав
господаря разом з його дружиною Ганною Дмитрiвною та сином Сергiйком.
Середнiй на зрiст чоловiк, переступившiї порiг, мило розвiв руками (у
лiвiй — валiзочка) i сказав:
— Вибачайте, затримався. Хiба вгадаєш, з якою поломкою зiткнешся? Та й
кожен хоче, щоб пiсля майстра телевiзор працював бездоганно...
Листовно обiзнаний з тим, що мене цiкавитиме, Iван Семенович поклав на
журнальний столик купку документiв: червоноармiйську книжку, грамоти,
фотографiї — тодiшнi i пiзнiшого часу. Коротко розказав про кожен документ
особистого архiву. А вже потiм нiяково подав товстого зошита з пожовклою
палiтуркою.
- Щоденник. Вiв на польових аеродромах.-- I нiби виправдовуючись: --
Юнацькi поривання. Я ж у сiмнадцять рокiв...
Той документ i зацiкавив мене найбiльше. Вiн пахнув порохом та польовим
рiзнотрав'ям...
"20 червня 1944 року. ...Хвилин з двадцять, як приземлились, а у вухах
i досi дзвенить. Лiтали штурмувати танкову колону. Лiнiю фронту перетнули
благополучно. Низько над нами нависали скуйовдженi сивi хмари, i "мессери"
не могли полювати, десь вiдсиджувалися.
Ворожу колону накрили зненацька. Вася Анфьоров спiкiрував на головний
танк i скинув першу сотню ПТА (протитанкових авiабомб). Впадуть на броню --
прорiжуть, мов вершкове масло, будь-яку товщу.
— Є два факели! — чую радiсний вигук Анфьорова.
Заходимо ще й ще раз.
Моє завдання: стежити за небом. Стрiлець повинен пильно охороняти IЛа
вiд нападу з хвоста. Та сьогоднi погода була моїм союзником, i я часто
повертав кулемета i посилав черги навздогiн гiтлерiвцям, якi дременули вiд
танкiв. Не всi вони, правда, тiкали, декотрi стрiляли по нас i влучали — на
крилах розпукувались дiрочки...
Поки ми "прасували" танкову колону, у суцiльних хмарах з'явилися
блакитнi ополонки. Звiдти на нас i накинулись "мессери". Я ще цяточками їх
помiтив, приготувався, i тiльки-но "мессершмiтт" потрапив на мушку,
заговорив мiй крупнокалiберний. Здригнувся коршун i — черевцем догори!
У запалi я й не роздивився, що їх величенька зграя. А нас четверо.
Атакують... I саме тодi, коли мав клюнути носом ще один винищувач, мiй
кулемет замовк. Скiнчилися патрони.
"Що придумає Вася Анфьоров? — мiркував я.-- Недалеко Орша, вона вже
визволена. Можна б туди..."
З Васею Анфьоровим доля звела мене в Криму, куди я прибув навеснi зi
школи повiтряних стрiльцiв. До армiї я пiшов добровiльно у сiчнi сорок
третього року, як тiльки сповнилось сiмнадцять. Був шкетиком — гвинтiвка в
походi боляче кресала прикладом по кiсточцi, а в бою дуже штовхала в плече.
Але нi командир роти, нi командир взводу не докоряли, бо старався.
Якось (це було на Мiус-фронтi, ми стояли в оборонi)в окопи нашої роти
завiтав старший сержант Грязнов - керiвник групи снайперiв дивiзiї. Вiн
одбирав влучних стрiльцiв. Спробував i я. На вiдстанi чотириста метрiв
поцiлив у чотири фiгури з п'яти. Сержант забрав мене з собою. Вчився у Iвана
Iвановича Бойцова, робiтника iз Старої Руси, вiн горобця збивав на льоту. За
мiсяць я "зняв" дванадцять фашистiв. Стiльки ж позначок лягло на приклад
моєї снайперської гвинтiвки.
Пiд час липневого наступу наших вiйськ мене поранило в ногу. А Бойцов
загинув...
Iз госпiталю мiй шлях лежав у запасний полк. Я сподiвався потрапити в
свою роту, де перед наступом був прийнятий у комсомол i одержав
комсомольський квиток No 18091922. Та десь узявся на мою голову "покупець"
— капiтан. Вiн категорично заявив: "А, освiта вiсiм класiв. Будеш
електрослюсарем". Так я опинився в майстернях по ремонту устаткування й
тари. Рапорт за рапортом писав, мовляв, хочу на фронт, i доконав-таки того
капiтана. Плюнув вiн спересердя: "Ну, йди, йди на комiсiю!" Гадав, поженуть
назад.
Але хоч мої ребра й свiтилися, м'язи я мав непоганi: спортивнi заняття
в учнiвськi роки не пропали марно. "Вивели" й очi: гострота зору — пiвтора.
Так я став курсантом школи повiтряних стрiльцiв.
Пiсля випуску нас вишикували перед бойовим прапором, i ми почули славну
iсторiю частини, в якiй мали служити. Незабаром i новi екiпажi сформувалися.
Менi випало лiтати в парi з гвардiї рядовим Василем Анфьоровим.
"Рядовий,-- думав я розчаровано.-- Зiб'ють у першому ж бою". Але
старший стрiлець Льоня Сидельников (вiн з Алтаю, трактористом був у
колгоспi) заспокоїв:
— Не сумуй, то чудовий льотчик!
Наступного ж дня я пересвiдчився в цьому. Пiсля тренувального польоту
ми з Анфьоровим поверталися на аеродром.
— Одне шасi не випустилось,-- раптом почув я в навушниках. - Сiдаю на
одне...
Лiтак торкнувся землi, пробiг i м'яко лiг на праве крило, описавши
легку дугу. Я витер рясний пiт i сказав собi: "З цим можна лiтати".
Багато думок промайнуло за той час, поки не мав чим стрiляти у ворога.
У такi лабети я вперше потрапив. Ошелешений, забув, що наш зброяр перед
вильотом поклав менi в кабiну запасну кулеметну стрiчку.
— Мало яка несподiванка...-- сказав.
А я досi не докумекав... Нагнувся, помацав — є стрiчка! Блискавично
зарядив кулемет, подав знак Васi Анфьорову. Той круто розвернув лiтак, i
скоро знахабнiлих "мессерiв" ми вiдбили кулеметними чергами.
10 серпня 1944 року. Маю подяки за форсування Нiмана, визволення
Каунаса. На правому березi рiчки сумлiнну "дезинфекцiю" зробили: змiшали з
землею не менше десятка кулеметних гнiзд. У Каунасi зруйнували доти, палили
машини, бронетранспортери. Але все затьмарила гiркота втрати — над цим
мiстом загинув штурман полку майор Кондаков (дописано шариковим олiвцем --
червоним: "В центрi Каунаса тепер височить пам'ятник Кондакову").
Командировi полку повiдомили, що у нас в тилу блукають рештки
розгромленої фашистської дивiзiї. Вiн дав команду пiдняти в повiтря нашу
ескадрилью. Комеск майор Герасимов полетiв iз Льонею Сидельниковим.
Герасимову рокiв сорок — сорок два, мiцний дядько, вiдважний пiлот. Та й
Льоня не ликом шитий. Чотири "мессери" зрубав. Гiтлерiвцям далеко не вдалося
втекти. Герасимов створив пекельне кiльце, i почалось...
Боялися-запiзнимось, нi, не запiзнилися на комсомольськi збори полку.
Мене обрали до президiї, головував. Порядок денний: 1. Прийом до ВЛКСМ. 2.
Твiй комсомольський обов'язок. Серед тих, кого приймали, був i механiк
нашого лiтака Коля Смоленков. Двожильний вiн, цей Коля! Щоразу повертаємося
пiсля бою, як мовиться, на чесному словi, а наступного дня чуєш -
- Лiтак до вильоту готовий!
15 вересня 1944 року. Розвiдка повiдомила, що на станцiю Альвiта
прибули цистерни з пальним для танкової колони фашистiв. Залiзничнi вузли
нiмцi охороняли з особливою пильнiстю.
- Нiчого,-- сказав командир ескадрильї Горасимов,-- Прорвемось! Не
маємо права не прорватись. Якщо танки заправляться, тисячi наших бiйцiв
можуть загинути.
Комеск пiдвiв нас до цiлi долиною, уздовж колiї. Нам не чути, як унизу
гавкають зенiтки i строчать кулемети, ми тiльки димки вибухiв бачимо та
пробоїни на крилах i фюзеляжi. Слiдом за Герасимовим пiкiруємо на ешелон, що
вже мiсцями горiв. Сплели свою знамениту "змiйку" i кружляємо.
— Герасимов! — раптом чую на виходi з пiке тривожний голос Анфьорова.
Я глянув у той бiк, де летiв Герасимов. Його лiтак палав i круто знижувався.
Першокласний льотчик, вiн зумiв би посадити машину за станцiєю. Але
Герасимов рiзким вiражем довернув лiтака i понiсся на цистерни. Велетенський
клубок полум'я, перекочуючись, вихопився з того мiсця, куди врiзався IЛ.
— Вася! — несамовито закричав я. - Давай, Вася!
Ми добре помстилися за улюбленого командира, але як важко на серцi!..
23 жовтня 1944 року. Прорвали оборону фашистiв у Схiднiй Пруссiї. Вони
обплуталися колючим дротом, повкопували танки, наробили дотiв, накопали
траншей. Спочатку ми вдарили по танках, потiм переключилися на доти. Вася
викурював фашистiв, а я бив з кулемета...
19 сiчня 1945 року. Сьогоднi мiй день народження. На снiданок повар
спiк до чаю iменинного торта. Посерединi замiсть дев'ятнадцяти свiчок
поставив на паперовому кружальцi стiльки ж патронiв вiд ТТ.
Одержав листа iз поздоровленнями вiд мами. Спокiйний за неї. IIише, що
колгосп привiз дрова, видав борошна i олiї.
Вася Анфьоров принiс менi у їдальню свiй подарунок — пiдкову. Я був
зворушений.
Вася - сибiряк. Коли мати проводжала його в училище. то силомiць
засунула в торбину оту залiзяку: на щастя! Вiн збирався викинути її за
селом, але передумав.
З кожним мiсяцем розлуки пiдкова ставала йому дорожчою й дорожчою, як
пам'ять про рiдне село, про батька-коваля, про стареньку матiр. Вася завжди
лiтав на штурмовку з пiдковою. Одного разу Коля Смоленков, оглядаючи кабiну,
викинув амулет. Перепало ж йому вiд Алфьорова!
I ось вiн подарував пiдкову менi.
— Тримай, юначе! — сказав. - Повернешся додому — на порозi приб'єш.
1 лютого 1945 року. Важкий сьогоднi день видався. Громили Вормдiт. На
нашу шестiрку напали "фокке-вульфи" i "мессершмiтти". Пiдпалили лiтак
Смирнова, потiм Жандарова. Погналися за Бусловим. Я прикривав його. Здалеку,
правда, вдарив, але дiстав "фоку". Уже веселiше: все-таки тепер проти нас
сiмнадцять, а не вiсiмнадцять. Знову кинулись на нас. I цього разу моя черга
влучила. Встиг i фашист — покалiчив лiтак Буслова. Федя вдало вивернувся,
дотягнув до нашої територiї. Утрьох, вiдбиваючись, продовжували штурмувати.
Спалили десяткiв зо два машин i штаб фашистської дивiзiї.
На аеродромi поранений Федiр Буслов чекав нашого повернення.
- Дякую, Ваню! - потиснув менi руку.
Приємно чути це вiд Героя Радянського Союзу (додано червоним олiвцем:
"Двiчi Герой Радянського Союзу Федiр Буслов живе у Москвi").
1 квiтня 1945 року. Позавчора лiквiдували фашистське угруповання бiля
Кенiгсберга. Зруйнували два мости, розбили батальйонiв три пiхоти й
мiнометну батарею!
Одинадцять разiв пiкiрували ми на Прейсiш-Ейлау. На дванадцятому заходi
снаряд пошкодив маслорадiатор,загорiвся мотор. Круто знизились. Мiсцевiсть
нерiвна, горбки й видолинки. Але нам пощастило: хоч лiтак розвалився, ми
залишились живi.
10 квiтня 1945 року. Ура! Взято Кенiгсберг. Ми лiтали туди, щоб знищити
один дот. Якось дивно — стоять IЛи, i нiкуди їм поспiшати. Скоро, скоро
перемога!
9 травня 1945 року. Ми з Василем вiд надмiру почуттiв взяли й розiгнули
пiдкову — наш штурмовий амулет.
Пiд час мiтiнгу Льоню Сидельникова й мене викликали наперед; в обох у
нас по три ордени Слави. Всi прикололи до гiмнастерок свої нагороди.
25 липня 1945 року. Здав у щойно створений музей бойової слави нашого
штурмового полку свою льотну книжку. Протягом року ми з Василем Анфьоровим
зробили 105 бойових вильотiв. Знищено тридцять танкiв, пiвсотнi гармат i
мiнометiв, десяток дотiв i дзотiв, двi сотнi автомашин iз рiзними вантажами,
два залiзничнi ешелони, сiм винищувачiв, тисячi три гiтлерiвцiв, один їхнiй
штаб.
Василевi, моєму гвардiї рядовому, присвоїли одразу звання старшого
лейтенанта (у дужках — червоним олiвцем: "Анфьоров живе в Новосибiрську,
льотчик цивiльної авiацiї").
Розлiтаються хлопцi: хто демобiлiзується, кого переводять до iнших
частин. А куди ж я подамся? Дуже люблю авiацiю...
На цьому щоденник обривається.
В роки пiслявоєнної служби Радченко став технiком першого класу, кращим
рацiоналiзатором з'єднання, капiтаном. Тодi ж, без вiдриву вiд виробництва,
закiнчив десятирiчку, радiотехнiчне училище.
У запас Iван Семенович Радченко пiшов недавно. Тепер — майстер по
ремонту телевiзорiв одного з львiвських телеательє.
СИН СМIЛИ
Березень, 1945. З листа фронтових товаришiв до дружини:
"Бiльше ми з вами нiколи не побачимо Максима Костянтиновича — Вашого
чоловiка i нашого друга. Знайте й пишайтесь: вiн був повним кавалером ордена
Слави".
Липень, 1966. З Указу Президiї Верховної Ради СРСР:
"За видатнi трудовi успiхи, досягнутi у виконаннi завдань семирiчного
плану, випуск продукцiї високої якостi i активну участь у створеннi нової
технiки для легкої i харчової промисловостi присвоїти Величку Максимовi
Костянтиновичу звання Героя Соцiалiстичної Працi з врученням ордена Ленiна i
золотої медалi "Серп i Молот".
I
Наметовий табiр зенiтного дивiзiону сколихнувся у досвiтнiй пiвтемрявi,
як мурашник.
- Тривога!
Намети залопотiли крилами парусини, немов полохали зграю "юнкерсiв", що
зненацька накинулася на вiйськовий табiр. Вдарили зенiтки навколо Бєльцiв.
Так почалася вiйна. Молодi червоноармiйцi, якi лише три тижнi тому
одягли новенькi гiмнастерки, похапали гвинтiвки й карабiни, повний
боєкомплект патронiв i пiд гуркiт вибухiв зайняли визначенi їм мiсця в
обслугах гармат.
Максим Величко потрапив до артилерiйської розвiдки. Вiн був невисокий
на зрiст, тоненький, але енергiйний, жвавий. До служби вiдповiдав у
заводському комiтетi комсомолу за спорт i вiйськовi гуртки. Тепер же казав
товаришам:
— Ми цим фашистам швидко поламаємо роги!
На жаль, Величкiв оптимiзм не збiгався з дiйснiстю. Прикордоннi частини
все вiдступали. Старшина Суворов спiвчутливо дивився на Максима: в розпачi
бiдолаха, не вiриться йому, що вiдступати доведеться ще не один день i
мiсяць.
Старшина по-батькiвськи оберiгав Максима у тяжких переходах, коли
схудлi конi пiдбивалися i бiйцi, налягаючи на спицi колiс, витягували
гармати з багнистих ручаїв на днi глибоких степових балок. Старшина
вигадував i зайвий черпак кашi для Максима, аби той поправлявся ("надто
тендiтний, ще вiтер пiдхопить i понесе"). Величко не ображався на
доброзичливi жарти старшини, з усього вже бачив, що силами справдi треба
запасатися надовго.
У таврiйському селi зенiтники примкнули до полку гаубиць. Комiсар майор
Iваненко зiбрав комунiстiв i комсомольцiв. Говорили коротко, з болем
згадували страшнi пожарища в селах i на полях, заплаканих колгоспниць та
городянок, переляканих дiтей... Будь-що треба зупинити ненависного ворога!
Опiвднi дорогами i стежками, що вели у долину, до села прийшло ще
чимало розпорошених взводiв, рот, батальйонiв. Сивий полковник наказав
займати оборону. Солдати заходилися копати окопи, артилеристи маскували
гармати й тягли зв'язок до спостережного пункту, де майор Iваненко вже
iнструктував Максима Величка: той мав коригувати стрiльбу по вороговi.
Несподiвано з-за лiсосмуги вихопилися два мотоцикли з колясками, а за
ними - танк з вiдкинутим люком, звiдки дивився у бiнокль нiмець. Фашистська
розвiдка! Величко миттю повiдомив координати цiлi.
Але батарея чомусь мовчала. Невже не готова до бою?
Коригувальник знову щосили крикнув у трубку польового телефону:
— Чого ж ви зволiкаєте?
Аж коли нiмцi помiтили свiжi окопи i загальмували, гармати обiзвалися.
Снаряди лягали далеко позаду ("Ех, партачi..." — досадував Максим), потiм
ближче, ближче i, нарештi, накрили мотоцикли. А танкiсти крутнулися своєю
машиною влiво, помчали уздовж посадки i здалеку навмання стрiляли по селу.
Аромат стиглих яблук, розлитий над околицею, поступово розчинився в
гiркому запаховi порохового диму.
Другого дня почалася танкова атака. Максим спрямував вогонь батареї по
пiхотi, яка скрадалася пiд захистом бронi. Фашисти залягли. I тодi вдарила
викочена на пряму наводку зенiтка. Переднiй танк шарпнувся раз, другий.
Капут! Iншi повернули назад...
— Он якi ви хоробрi! — сплюнув Величко.
Годин через двi танки посунули знову. Цього разу - з усiх бокiв.
Сили були нерiвнi. Сивий полковник наказав вiдходити з боєм. Майор
Iваненко прибiг на спостережний пункт.
— Величко, мерщiй!
— Я тут залишусь, даром не вiддам життя. — рiшуче сказав Максим. --
Скiльки можна тiкати?!
-- Ех, ти! У нас же протитанкових гранат нема. А життя бережи, нам ще
воювати та воювати...
Зима сорок другого року застала Величка в передгiр'ї Кавказу. У
гiрському селпщi Баксан його прийняли до кандидатiв партiї. За пiвтора року
вiйни вiн змужнiв i побачив стiльки, що в свої двадцять рокiв мiг називатися
ветераном.
Iз спостережного пункту — високого пожовклого бука — засiк Максим
фашистську артилерiйську батарею. Тiльки-но повiдомив про неї, як над
головою прошурхотiв снаряд — i його вистежили! Почалася дуель...
Боєць усе коригував вогонь. Осколки кресали по касцi, обiрвали полу
маскхалата й шинелi, а вiн пiдправляв i пiдправляв наших навiдникiв. I
перемiг!
Це була його перша справжня цiлковита перемога.
Величку було присвоєно звання молодшого сержанта i призначено
командиром рою розвiдки.
II
Максим Величко завжди просувався вперед у бойовому ладi пiхоти, чуйно
реагував на кожну її зупинку.
На Кубанi, пiд станицею Великою Величкiвкою, суцiльна завiса
мiнометного вогню примусила наших бiйцiв притиснутися до землi, руками
вигортати з-пiд себе болото й мостити з нього рятiвнi бруствери. А командир
рою артилерiйської розвiдки не має права гнутися, вiн навiть стає
навшпиньки, видивляючись, де ж тi клятi мiномети, звiдки б'ють. Промацує
уважним поглядом зарослий чагарником схил, спускається до водокачки,
обстежує канаву. Зупинився, чатує...
Зв'язкiвець вiдiрвався вiд телефонної трубки, бо знає: якщо Максим
принишк, то щось бачить.
А Максим тим часом мiркує: пiдсинилося вдалинi повiтря чи йому здалося?
Напружився, от i ввижається...
Нi, не ввижається! Блискавично пiдраховує вiдстань, секунди польоту
мiн.
— Трубку! — нахиляється до зв'язкiвця.
Нашi гармати дають залп, снаряди лягають трохи збоку вiд канави, яку
засiк Величко; вiн коригує прицiл i накриває вороже кубло.
Бiйцi довгими перебiжками наближаються до околицi станицi, з чиїхось
уст зривається хрипке "ура". Пiдхоплене дружно, воно само вже сiче фашистiв,
неначе осколки...
За Донецьком дивiзiя, в якiй воював Величко, форсувала рiчку Молочну i
пiшла на пiвденний захiд. У степах жовкли бур'яни. Ось мiж ними зачорнiли
пiдозрiлi бугорки. Командири потяглись до бiноклiв i розпiзнали ворожi
танки. Рух припинився, пiхота окопалася.
Невдовзi ворожi машини посунули в атаку. З них сипнули фашистськi
автоматники.
Долю бою вирiшували хвилини. I їх не втратив Максим Величко, вiн швидко
й точно скоригував вогонь своїх гармат, спалахнули один за одним три танки,
двi бронемашини. Атака нiмцiв захлинулася. Дивiзiя знову рушила заданим
курсом.
Командир дивiзiї особисто розшукав Величка, подякував за мужнiсть i
винахiдливiсть. Вiдзначив i зв'язкiвця, хлопця з поповнення.
Попереду шлях нашим вiйськам перетинав Днiпро.
Тут фронт зупинився надовго. Пiдроздiли розшукували човни, майстрували
плоти. Вниз, до Херсона, що вгадувався на видноколi, пливла й пливла густа
крижана каша.
Обстановка ускладнювалася ще й тим, що в селi Пiсках, трохи вище по
течiї, залишився мiцно укрiплений плацдарм. Звiдси нiмцi ще сподiвалися
пробитися в Крим i врятувати оточене там своє угруповання.
Спостережний пункт Максима Величка був розташований на недобудованому
напiвзатопленому кораблi. Розвiдник вчасно виявляв катери, що курсували мiж
плацдармом фашистiв i протилежним берегом - їхнiм тилом.
Рiдко якiй посудинi вдавалося прорватися крiзь водянi стовпи, утворенi
вибухами. I все-таки плацдарм тримався i небезпечною брилою нависав над
правим флангом дивiзiї. Його треба було лiквiдувати.
Викликаний до старшого лейтенанта Лазарєва, сержант Величко дiстав
наказ прокласти лiнiю зв'язку до командира пiхотної роти.
Пiщаний грунт не давав можливостi викопати у прибережнiй смузi глибокi
ходи сполучення. Траншеї обвалювалися, мiлiли. В одному мiсцi їх зовсiм не
було, лише плазом добиралися пiхотинцi на передову. Нiмецькi снайпери
влаштували полювання на вiдкритiй дiлянцi. Чимало бiйцiв стали їхнiми
жертвами.
Збираючись до пiхотинцiв, Величко попередив обох зв'язкiвцiв, що вже
стояли напоготовi, про небезпеку.
- Я пiду попереду, - сказав наостанку — Ви - за мною. I уважно стежте
за кожним рухом...
Там, де траншея обривалася, Величко спритно виповз на мокрий пiсок. Двi
борозенки вiд чобiт мiтили його шлях. Позаду важко дихав широколицiй
хлопець. Десь на серединi вiдкритої дiлянки його нерви, мабуть, не
витримали, бо вiн звiвся на руки й на колiна, щоб швидше подолати вiдстань
до укриття. Але за мить зi стогоном упав, змовк...
Величко повернувся до вбитого, вiдв'язав котушку. До траншеї вистачило
провода, пiдключився. Штаб мовчав.
А дорога кожна хвилина. Знову довелося повзти назад — шукати другого
зв'язкiвця. Фашисти, нiби передчуваючи штурм, били з мiнометiв. Може, мiна
влучила?
Максим знайшов котушку з патьоками кровi. Виходить, поранило i хлопець
повернувся на батарею. Максим вхопив котушку, з'єднав кiнцi. Вже у блiндажi
пiхотного капiтана крутнув ручку апарата.
— "Днiпро" слухає! — озвався комбат Лазарєв.
Велпчко витер спiтнiлий лоб рукавом вологої шинелi, облизав губи — на
зубах затрiщали пiщинки.
— Передаю координати!
Пiсля артилерiйської пiдготовки пiхота штурмом скинула фашистiв з
плацдарму в рiчку.
А вдосвiта нашi пiдроздiли перепливли Днiпро i зачепились за правий
берег. По дорозi до Миколаєва Максим Величко ще раз зустрiвся з командиром
дивiзiї. Полковник Дорофєєв розмовляв з ним, як з давнiм знайомим.
— Важко було пiд Пiсками? — запитав спiвчутливо.
— Та довелось потовктися, товаришу полковник. Навiть одну медаль --
"За вiдвагу" — посiяв...
— Не сумуй, сержанте! Зате орден Слави знайшов...
- До речi, де твої батьки живуть? — Комдив кивнув ординарцевi, мовляв,
занотуй. Вiн особисто писав листи батькам найхоробрiших воїнiв.
— Немає у мене батькiв.
— А чий же ти?
— Я, товаришу полковник, вирiс у дитячому будинку. Можна сказати, син
Смiли.
— Смiла цими днями визволена,-- в задумi мовив командир дивiзiї, -
напишемо в мiську Раду подяку за такого сина.
"Що ж, - радiв Максим,-- буде двi звiстки у Марiї - його лист i подяка
вiд командування. Але чи жива-здорова вона? I дiти... Хто ж народився другий
— син, дочка?.." Щодня линув у мрiях до сiм'ї.
Спогади заполонили Максима: наступав майже тiєю самою степовою дорогою,
що й вiдходив. Колись бiлi мазанки, чепурнi, мов дiвчата, тепер похнюплено
стояли в багнюцi по самiсiнькi облупленi пiдвiконня, скидалися на нещасних
вдiв. Посiченi кулями й осколками, благали порятунку стрункi тополi,
крислатi клени, гiллястi шовковицi. Звiдусюди вiяло спустошенням.
I все-таки весна брала своє. Зеленiли галявини, морiжки, падало зерно в
зораний коровами чорнозем, озивалися молотки й пилки; крiзь сльози, немов
сонячнi променi крiзь грозову хмару, пробивались усмiшки.
Бiйцiв радувало все це, i вони невпинно гнали загарбникiв iз радянської
землi.
У Молдавiї, де замкнулося кiльце оточення навколо фашистського
угруповання, старший сержант Максим Величко i новий командир взводу
управлiння батареї лей-тенант Горошко заглибились у лiс, щоб вибрати куточок
для спостережного пункту.
У хащi, на узвозi, Величко насторожився. Дав знак лейтенантовi: лягай!
Той спочатку не зважив, але знизу долинув хрускiт сухого хмизу.
Приготували гранати, вiдтягнули затвори автоматiв:
- Дев'ятеро,--шепнув Максим. - Вiзьмемо?
- Ага!
Фашисти були в маскхалатах. Вони не сподiвалися, що тут вже є радянськi
солдати, бо ступали впевнено, без особливої перестороги.
I раптом:
— Хенде хох!
Усi дев'ять поквапливо, злякано пiдняли руки. Величко обеззброїв
полонених i вдвох з лейтенантом повiв до штабу. Смiливцi захопили в повному
складi розвiдку фа-шистського полку, розташованого неподалiк.
Скориставшись добутими вiдомостями, артилеристи вiдрiзали вогневою
завiсою вiдступ для цього полку, а пiхота оточила його. Надвечiр фашисти
переконалися, що опiр марний, здалися.
По завершеннi Яссько-Кишинiвської операцiї дивiзiю перекинули на 3-й
Бiлоруський фронт, у район Варшави.
Батарея Величка, разом з iншими пiдроздiлами, розташувалася в ялиновому
лiсi. Холод проймав до кiсток, багаття ж розводити не дозволялось. Наламали
хвойних гiлок, полягали на цю запашну постiль, дрiмали.
Пiсля вiдпочинку Величко облюбував мiсце для спостережного пункту на
кинутому помiщицькому фiльварку i пiд час артпiдготовки спрямував удари
своєї батареї по тому берегу Вiсли. А сапери й пiхотинцi усiма засобами
переправлялися на щойно створений плацдарм.
Попереду були Варшава, Лодзь, iншi польськi мiста. Ворог тiкав.
З боями досягли кордону Нiмеччини: лiс, рiчка, млин...
Бiйцi радiли: "Лiгво звiра... Тепер недовго до перемоги!" I саме на
кордонi — засада власовцiв. Скошенi кулями, падали юнаки...
Артилеристи викотили гармати на пряму наводку. Цурки полетiли вгору з
млина, з ворожих дотiв. Витягнутий за комiр з-пiд дощатого настилу власовець
заскиглив:
— Братки, я свiй, одесит!..
- Щось не зустрiчав в Одесi такого падла...
Неподалiк, за горою, артилеристи натрапили на концтабiр що його тримали
в своїх пазурах есесiвцi й власовцi! Змученi, виснаженi — шкiра та кiстки
— жiнки й дiвчата вискочили з баракiв i побiгли до визволителiв.
Спотикалися, падали, повзли навколiшки. Серця бiйцiв обливалися кров'ю.
— Звiдкiль родом?
— З Києва.
— З Керчi.
— Iз Смiли.
— Iз Смiли? — Максим протискується, подає руку: — Я ваш земляк!
Повернетесь додому, дайте Марiї Величко це моє фото, один поляк у Варшавi
зробив. Вона ще не бачила свого чоловiка з погонами. Та й дочки не бачили, а
меншенька, Галя, взагалi не знає тата...
Величко не знав тодi, що пiд Кострiним дiстане тяжке поранення.
Поспiшатиме до командира пiхотної роти, яку мала пiдтримувати батарея, його
зупинить майор - комбат пiхотинцiв, дасть ще двох бiйцiв i скаже: "Зараз
викурять фашистiв з крохмального заводу, то ви, товаришу старшина, не дайте
їм прорватися. А гармати хай б'ють прямою наводкою". Пiсля того наказу
Величко заляже бiля кагатiв, чекатиме. Вiн не зверне уваги на розташовану
лiворуч залiзничну будку, де причаївся фашистський кулемет. Аж коли
п'ятнадцятеро ворожих офiцерiв, що прорвалися, пiднiмуть руки, кулемет
застрочить, скосить кiлькох нiмцiв i поранить Величка у праву руку. Тодi вiн
з лiвої дасть чергу по будцi. Долаючи нудоту й запаморочення, пожене
полонених у тил i там впаде знепритомнiлий.
Саме так сталося.
Але тi двоє бiйцiв з Величкової групи не знали, що вiн лишився живий,
бо в ходi бою опинилися в iншому мiсцi. Потiм повернулися в батальйон,
сказали його друговi Iвановi Монастирьову, що допитувався про Величка:
"Бiльше ти його вже нiколи по побачиш".
Отодi й написав Монастирьов листа Марiї. Увесь рiй пiд ним розписався,
вiрний пам'ятi командира й товариша, кавалера трьох орденiв Слави.
Командуючий П'ятою ударною армiєю генерал Берзарiн, майбутнiй комендант
Берлiна, послав листа в мiську раду Смiли. Про подвиги Величка розповiв,
просив якомога обережнiше сповiстити сiм'ю про велику втрату.
III
Буйно цвiв за вiкнами госпiталю в Пирятинi бузок; важкi кетяги спадали
на пiдвiконня, наповнювали п'янким ароматом просторi палати.
10 травня 1945 року Максим нашкрябав лiвою рукою — хотiлося
власноручно — листа Марiї.
Скiльки радощiв принiс той лист дружинi й дочкам! Адже воскресив
оплаканого чоловiка й батька. Горлицею прилетiла Марiя в Пирятин, припала до
чоловiка. В липнi, коли Величко демобiлiзувався, правиця ще нила, не
слухалась, довелося спочатку працювати охоронником. У вiльнi години обходив
цехи рiдного заводу, шукав ветеранiв машинобудiвного. У механоскладальному
постояв, знявши кепку, коло верстата свого вчителя — розмiтника Вiталiя
Васильовича Федоренка — комунiстом загинув у боях з фашистами.
"Не повинно бути порожнiм це мiсце,-- думалось. — Здається, рука вже
мiцнiє..."
Бригаду розмiтникiв Максим Величко сформував iз "зеленої дiтвори".
Терпляче пояснював, показував хлопцям i дiвчатам, як розмiчати цилiндри
парових машин, зводнi головки до тiстомiшалок та iншi деталi. Невтомно
рацiоналiзував працю розмiтникiв, пiдвищував її продуктивнiсть. Комунiсти
Смiли обрали його в 1949 роцi членом мiськкому партiї — вiдтодi п'ятнадцять
лiт сумлiнно виконував це партiйне доручення.
Частенько навiдувався Максим Костянтинович у дитячий будинок, де
виховувався. Одного разу Галя Отрошкiна, яка в сiм'ї Величкiв була вже
своєю, прийшла й заплакала: дитбудинок розформували (сирiт, на щастя,
ставало дедалi менше), i її переводили в iнше мiсце. Максим Костянтинович
приголубпв дiвчинку, витер їй хусточкою сльози, покликав дочок.
— Хочете, щоб Галя була вам сестрою? — запитав.
— Ми це саме давно збираємося сказати тобi, таточку!
Тепер Галя має свою сiм'ю, працює пiонервожатою в школi-iнтернатi. I
звiдти до Величкiв бiгають дiти.
Пiдлiток Петро Середан, допитливий, життєрадiсний хлопець, теж був
постiйним гостем Максима Костянтиновича вдома i в цеху. Пiсля розформування
дитбудинку поїхав до братiв на Київщину. Величко провiв свого юного друга на
вокзал, посадив у вагон, побажав щасливої дороги. Лист, одержаний через
пiвроку, не на жарт стривожив Максима Костянтиновича. Петро писав, що його
брати, виявляється, баптисти i примушують гибiти в поклонах та лампадному
чаду. Вирiшили Велички кликати Петра назад у Смiлу. Знайдеться й притулок, i
шматок хлiба.
Максим Костянтинович влаштував Середана у себе в механоскладальному
цеху учнем фрезерувальника.
Державний план бригада Максима Величка перевиконала. Розмiтники
удостоєнi урядових нагород, а їхнiй бригадир - Максим Костянтинович Величко
- став Героєм Соцiалiстичної Працi.
РЯТIВНИК IШОВ ПОРЯД
Василь Петрович прокинувся вдосвiта, хоч звечора був дуже натомлений i
заснув одразу, тiльки-но поклав голову на подушку. Може, фронтова рана
занила? Ота, що поклала його, Василя Гапонова, на лiжко армiйського
госпiталю пiд Прагою в останнiй мiсяць вiйни...
Цокотять, цокотять вагони вдень i вночi, лiтом i зимою, в сонячну
погоду i в хуртовину. На пiвдень, на пiвнiч, на схiд i на захiд вiд
Жмеринки, його рiдної станцiї. За вiсiмнадцять рокiв роботи головним
кондуктором вiн звик до того перестуку колiс.
Син Микола вчора увечерi пiдiйшов до батька i юним басом сказав:
— Тату, я хочу вступити до комсомолу...
"Мужнiє син,-- вдоволено думав Василь Петрович. Ой, лiта
комсомольськi..."
Василя Гапонова прийняли в комсомол перед танковою атакою, перед його
першим боєм. Молодший сержант Гапонов ще на курсах санiтарних iнструкторiв
затямив усе - рiзнi види перев'язок, накладання шин у мiсцях переломiв,
транспортування поранених. Знав способи зупиняти кров, впорскувати в
органiзм лiки. Але на полi бою ще не був. I ось iде в атаку. Комсомольцем.
Примостився за баштою бойової машини, серед автоматникiв, звичним рухом
поправив за спиною туго набиту бинтами i лiками сумку.
"Тридцятьчетвiрки" рушили i швидко набрали розгону, пiрнаючи у вибалки
i виринаючи на горбах. Гапонов тримається мiцно: в мить зупинки для пострiлу
башту он як трусить. А потiм — рiзкий ривок уперед. Танки вилiтають на
лiнiю траншей ворога, гарцюють, мов розлюченi носороги. Раптом один з них
завмирає, оповивається чорним димом.
Кожен робить на полi бою своє дiло. Наступила черга й Гапонова. До
палаючого танка далеченько. Люки нiби закритi. Отже, екiпаж або загинув, або
зранений. А вогонь розпiкає броню, от-от i всерединi танка спалахне. Тiльки
б устигнути!
Люк водiя виявився вiдкритим, крiзь дим санiнструктор розгледiв
перетнуте звивистою смужкою кровi закiптявiле обличчя механiка Ковальова.
Полум'я уже добралось до нього. В кiлькох мiсцях тлiв комбiнезон. Тiло
обм'якле, важке. Спочатку висмикнув одне плече Ковальова, потiм друге,
пiдхопив на спину i вiднiс пiд кущ, зiрвав з нього тлiючий комбiнезон i
мерщiй назад до танка. Гапонов повзе у розпечену машину i навпомацки бере
заряджаючого... Коли командира екiпажу брав, то i в самого гiмнастерка
спалахнула. Пiдборiддя лейтенанта обгорiло, вкрилося пухирями.
Перев'язанi танкiсти лежали на вологiй землi пiд терновим кущем. Холод,
мабуть, сприятливо подiяв на них: вони розплющили очi.
А бiй продовжувався, i т...