Борис Iванович Дубров. Солдатська Слава
сторінка №3
...реба було поспiшати туди, вперед. Гапоновзупинив пiдводу, що везла з балки воду для кухнi. Пiдкоряючись наказовi
молодшого сержанта, лiтнiй худорлявий солдат вилив воду, зняв бочку, i вони
вдвох поклали поранених на пiдводу.
За хвилину Гапонов уже бiг на захiд по слiдах танкiв. Незабаром побачив
"тридцятьчетвiрку" без гусеницi. Бiля неї стогнали обгорiлi танкiсти, якi
самi вибралися з палаючої машини. Подавши їм допомогу, санiнструктор кинувся
далi, туди, де також чекали на нього.
Пiд Шевченковим фашисти огризалися люто, оборону побудували у кiлька
ешелонiв, i нашi танки, прорвавши перший рубiж, наразилися на ще дужчий
вогонь. Три кiлометри територiї далися дорого.
Надвечiр бiй стих. В низьких променях призахiдного сонця, що визирнуло
з-за темної хмари, на обрiї чiтко вималювався силует танка. Машина вирвалася
далеко вперед i тепер нерухомо стояла на нейтральнiй смузi. Комбат Єгоров у
задумi дивився на обрiй.
--То машина командира бригади, - глухо пояснив Єгоров замполiтовi
Дєєву.
Гапонов чув цю розмову. Вiн здивувався: чому ж нiхто не спробує
пробратися до машини полковника Пєтушкова? Та, виявилося, пробували. Десь
напiвдорозi лежать смiливцi.
Знав i любив Гапонов полковника Пєтушкова.
— Дозвольте менi... — попросився в комбата.
Єгоров i Дєєв дали на пiдмогу санiнструкторовi трьох бiйцiв. Густа
осiння темрява поглинула невеликий загiн.
Скрадалися вiд куща до куща, вiд вибалка до вибалка.
Раптом нiмцi освiтили поле ракетами. Гапонов завмер, притиснувся щокою
до мокрої трави i стежив за рухом тiней вiд гiлок. Тiнi тремтiли, коротшали
i, нарештi, злилися з пiтьмою. "А що як гiтлерiвцi теж повзуть до пiдбитого
танка?" — майнуло в головi.
Машина стояла холодна, мертва. Гапонов пiдважив баштового люка,
перегнувся всередину. Мовчанка. Лапнув рукою командирове мiсце — полковник
схилився набiк.
У його грудях ще жеврiло тепло.
Разом з помiчниками витяг комбрига, понесли його до своїх. Аж ось
автоматна черга прорiзала нiч. У небо злетiли освiтлювальнi ракети. Ач, не
витримали фашистськi розвiдники, почувши, що близько хтось є, зчинили
стрiлянину i викрили себе. Гапонов жбурнув гранату.
Вранцi санiнструктора викликали до полiтвiддiлу. Начальник полiтвiддiлу
полковник Романенко сам вручав Василю Гапонову комсомольський квиток.
— Ви гiднi звання комсомольця, товаришу сержант, - тепло сказав
Романенко. - Я думаю, ваше головне комсомольське доручення полягатиме саме в
тому, щоб зберегти для Батькiвщини якомога бiльше її воїнiв, мужнiх i
безстрашних людей...
Пiд Бродами в червнi сорок четвертого половiло жито, пахло хлiбом i
кров'ю. Фашисти скупчили там добрий десяток дивiзiй — пiхотних i танкових.
Опiвднi, вiдбивши першу атаку гiтлерiвцiв, нашi танки кинулися в наступ.
Гапопов, як завжди, примостився за баштою. "Тридцятьчетвiрки" виїхали з-за
гаю i помчали схилом. Зiм'яли оборону ворога, подолали круту гору, i саме
тут їх засiкла фашистська артилерiя.
Гапопов винiс у безпечне мiсце — до яру — дванадцять поранених
хлопцiв зi свого батальйону. Три машини димiли на пагорку. А iншi подалися
вперед. Залишивши по-ранених санiтарам пiхотного пiдроздiлу, Гапонов зупинив
танк лейтенанта Райкiна, що мчав на пiдтримку товаришам.
Райкiн любив бiлявого санiнструктора, вiрного супутника танкiстiв. Якщо
вiн поряд, можеш бути спокiйний — не залишить у бiдi. Можливо, в тому, що
лейтенант став Героєм Радянського Союзу, була заслуга й Гапонова: скiльки
разiв рятував його з полум'я!
Заздалегiдь обравши цiль, Райкiн надумав зайти збоку i розчавити
артилерiйську батарею ворога, що завдала нашим багато втрат. Танковi вдалося
пiдкрастись на близьку вiдстань, перш нiж його помiтили гiтлерiвцi. Влучними
пострiлами прямою наводкою Райкiн знищив гарматнi обслуги, а потiм
поперевертав догори колесами, потрощив технiку.
Наступаючи далi, на другий ешелон фашистської оборони, танк попав пiд
обстрiл iншої батареї. Машина здригнулася, уповiльнила хiд, але не
зупинилася. Гапонов мiцно тримався за скобу на тиловiй частинi башти i
силкувався збагнути: що сталося з екiпажем? Якщо хоч хто-небудь живий, то
чому так повiльно рухається машина?
Тим часом нiмцi не гаялись, пiднялися в атаку, бо зрозумiли, що тепер
"тридцятьчетвiрка" їм не страшна.
Сержант бачить їхнi ядучо-зеленi френчi i каски, чує автоматнi черги.
Мине хвилин десять, i фашисти будуть бiля машини. А танк повзе ще глибше у
їхнiй тил, бо мотор працює, передача не вимкнута i нiкому її вимкнути.
Мабуть, увесь екiпаж загинув.
Гапонов мiркує, що робити, а очi дедалi яснiше розрiзняють постатi
гiтлерiвцiв. Складне становище! Чи не спробувати залiзти всередину машини?
Вiн пiдважує кришку баштового люка...
Райкiн крiзь силу розкриває очi i мовчки заплющує їх. Ледве
протискуючись, Гапонов спускається вниз, до непритомного водiя-механiка, у
неймовiрнiй тiснявi трохи його вiдсовує, сiдає на його мiсце i тягне на себе
важiль.
Танк слухняно повертає i тихо рухається уздовж лiнiї наступу фашистiв.
Ага, тепер можна й до кулемета! Гапонов натискує на гашетки. Кулi здiймають
хмарки пiску бiля нiг фашистiв.
Вороги влипають пиками у грунт.
Лощиною Гапонов виводить танк з бою, глушить мотор.
- Ху, матерi його ковiнька, боявся — не зумiю загальмувати...
Хлопцi з батальйону допомогли санiнструкторовi витягти танкiстiв,
пiдтримували їх, коли перев'язував. Лейтенант Райкiн знову кволо розплющив
очi, в їх глибинi спалахнули ледь помiтнi теплi вогники.
Звiдкись з'явився, кульгаючи, комбат — капiтан Єгоров, блiдий, зi
зцiпленими зубами. Гапонов кинувся до нього:-- Товаришу капiтан, вам погано?
Єгоров нiчого не вiдповiв, знесилено опустився пiд крислатим дубом. На
бинтi, що оповивав його руку, червонiла велика пляма.
"Треба вивозити поранених! — подумав санiнструктор. — Стрiлянину чути
i злiва, i справа. Хто знає, як складеться ситуацiя...."
Та на чому вивезеш? Нiде немає навiть поганенької конячини. Гапонов
оглядає жовтi клаптi жита навкруги — пустка. Лише колосся вирує й котиться
хвилями аж ген до села на обрiї. Стривай, може, ризикнути? В селi ж повиннi
бути конi й пiдводи...
— Товаришу капiтан, дозвольте вiдлучитися,--показує на обрiй сержант
Гапонов.
-- Що затiваєш? — обзивається комбат, очi його важко стуленi.
— Хочу транспорт добути.
- Там фрiци.
— Але й тут довго залишатися небезпечно.
— Ну, гаразд, iди. Та хутчiй повертайся...
Гапонов скинув з плеча санiтарну сумку, схопив автомата i,
пригинаючись, побiг у густе жито. Вiн спотикався, мов на подушку, валився на
пружну стiну стебел, пiд-хоплювався i бiг, бiг.
На околицi Красного Гапонов прилiг, щоб вiддихатись. Подивився з-за
кущiв лiщини й угледiв нiмця, який вантажив на парокiнну пiдводу ящики. До
подвiр'я можна легко дiстатись. А що далi? Є там за хатою ще фашисти чи
немає? Краще, мабуть, зачекати.
Скоро їздовий стьобнув коней i смикнув вiжки. Вiн повертає в
протилежний бiк! Гапонов не мiг втратити єдиної нагоди. Наздогнати катюгу!
Перестрибував через кущi й тини, збивав чобiтьми картопляний цвiт... В
останню хвилину фашист помiтив його i схопився за автомата. Вiдтягнути
затвора не встиг — стрибок на пiдводу, й Гапонов ударом приклада звалив
гiтлерiвця. Вiжки сповзли на дорогу, потрапили пiд колесо. Конi зупинилися.
Гапонов мигцем глянув: ящики були зi снарядами. Такий вантаж галопом не
повезеш. Боєць здав пiдводу назад, вивiльнив вiжки. На його плечах
зашерхотiла напнута фашистська плащ-палатка.
З двору виглянули здивованi нiмцi: чому їхнiй товариш нi з того нi з
сього змiнив напрямок? Адже на сходi, куди вiн пiдганяє коней, передова.
Хтось iз гiтлерiвцiв побачив їздового, розпластаного на землi.
— Партизан!
Гапонов, пiдкинутий цим вигуком, як пружиною, сiпнув за вiжки:
— Но-о-о!
"Ящики... — бентежився. — Як би позбутися їх?.."
Схопив руками i перекинув дерев'яний брусок, начинений смертоносним
металом. Грюкнув об дорогу i... нiчого. Тодi Гапонов смiливiше почав вергати
ящики. Бджолами шугали навколо нього кулi, посланi навздогiн, а вiн пiдпирав
колiньми i скидав той вантаж. Потiм вйокнув на коней, свиснув батогом...
З коней клаптями облiтала пiна, коли Гапонов крикнув "тпру". Капiтан
Єгоров опустив пiстолета: свiй.
— Де ж ти добув? — запитав.
— У фашистiв позичив, товаришу капiтан.
-- Ну й ну... Не сподiвався...
Санiнструктор допомiг танкiстам сiсти на пiдводу, умостив їх зручнiше.
В санбатi Гапонова зустрiли лiкарi.
— В операцiйну! — наказав командир медсанбату майор Єрохiн, оглянувши
лейтенанта Райкiна. Скрушно похитав головою.-- Спробуємо...
Визначили групу кровi.
— Як на лихо, четверта. А такої у нас у запасi немає.
-У мене четверта! - запропонував Гапонов.
Давши кров, Василь, зовсiм знесилений, так i не пiдвiвся до ранку з
лiжка. Удосвiта його розбудило марення лейтенанта Райкiна.
"Невже не виживе? - Санiнструктор напружено вслухався.- Славний
хлопець! Веселий... Скiльки страху на фрiцiв наганяв!" -
Вранцi Райкiна повезли в глибокий тил.
Через Вiслу переправлялися вбрiд. Крижана вода сковувала тiло, течiя
валила з нiг. Танкiсти вишукували на перекатах шлях для бойових машин.
Переодягнувшись пiд урвищем у сухе, полковник Романенко згадав, як у
громадянську вiйну ходив у розвiдку в березнi i плив через Дон. Гапонов
захоплено глянув на полковника. Адже й тепер, у такому вiцi, наважився!
Кремiнь людина.
— Товаришу полковник, - звернувся санiнструктор — я хотiв би пiти в
бiй комунiстом...
Романенко уважно подивився на Гапонова.
--А що, старший сержанте,--сказав без вагань,-- я даю тобi
рекомендацiю.
— I я даю,-- приєднався комбат Єгоров.
Радiсть зарум'янила обличчя Гапонова. Ще б пак! Мати рекомендацiї вiд
таких комунiстiв!..
Поки танки споряджалися, замполiт батальйону Дєєв i Гапонов майнули на
мотоциклi до розташованого неподалiк села, аби пiдготувати мiсце для штабу.
Недавно цiєю дорогою пройшла пiхота, тому їхали без перестороги.
На вулицi села, подзьобанiй снарядами, об'їжджаючи воронки, мимоволi
вскочили у якесь подвiр'я. Гапонов помiтив бiля кам'яного муру купу
фаустпатронiв i згорблену постать фашиста, який порався бiля них. От яка
пастка готувалася для радянських танкiв! Скiльки їх запалало б отут?
— Фаустпатронники! — вигукнув Гапонов i застрочив по фашистовi з
автомата.
Все це вiдбувалося в центрi населеного пункту, а на його околицi вже
стугонiли нашi танки. Скiльки тут засiдок? Де вони розташованi? Хоч би
встигнути попередити танкiстiв...
Мотоцикл заревiв i подався назад. Неминучих втрат вдалося уникнути.
Далi танки просувалися без опору. Пригрiвало сонце, парувала земля.
Командири машии милувалися з висоти башт синiм небокраєм.
Та одного ранку фронт зупинився. Посланий у розвiдку Т-34 не
повернувся. Зопалу до нього на виручку подалися двоє пiхотинцiв, але
фашистськi снайпери не дрiмали...
— Важке завдання.-- зiтхнув капiтан Єгоров.-- Врахуйте помилку тих
двох пiхотинцiв, товаришу Гапонов.
Так, тепер посилали Гапонова, i вiн мусив урятувати членiв екiпажу
"тридцятьчетвiрки", якщо вони живi.
Пiд лiктями розтiкався пiдсохлий супiсок, прив'язана на довгому мотузку
санiтарна сумка замiтала слiди вiд носкiв чобiт. Гапонов давно призвичаївся
повзати плазом i зараз рухався легко й швидко.
Йому пощастило непомiтно добратися до танка, прослизнути всередину
машини. Весь екiпаж, крiм командира, загинув. Молодший лейтенант крiзь силу
вимовляв слова, вiн не змiг навiть поворухнутись.
— Не мучся зi мною,-- прохав поранений.
— Нi, друже, ти житимеш!
Гапонов мiркував, як би, не чекаючи ночi, винести молодшого лейтенанта.
Не встиг опуститися в донний люк — об броню кресонула куля. От воно що
— засiкли! Це йому тiльки здалося, що прослизнув непомiчений.
Без надiї щось почути, ввiмкнув рацiю танка.
I раптом:
— Двадцятий! Двадцятий!
— Я двадцятий! — стрепенувся Гапонов.
Чого прохати? Глянув у щiлину — сюди повзли фашисти, вони, мабуть,
вирiшили захопити зухвалого бiйця в полон.
— Вогонь на мене! Чуєте, вогонь на мене! Оточують...
За кiлька хвилин, прикривши люки, Гапонов почув, як по бронi залопотiли
осколки. Наша артилерiя вiдiгнала гiтлерiвцiв. А вночi, коли вони задрiмали
в своїх окопах, санiнструктор винiс-таки непритомного командира танка.
Скiльки людей зберiг вiн за вiйну! А в скiлькох викликав захоплення! В
Москвi, напередоднi Параду Перемоги, учасником якого був старшина Гапонов,
до нього пiдiйшла дочка капiтана Єгорова, також учасника того вiкопомного
Параду, i сказала:
— Здрастуйте, Василю! Он ви який! Нам багато писав про вас батько...
ВIД МИНКОВИЧIВ I ДАЛI
Василь Тинков добре знав це поле. Отут, пiд Минковичами, серед
захiднобiлоруських лiсiв, у сорок першому базувалася окрема авiаескадрилья.
Вiн, червоноармiєць-шофер, заправляв тут пальним лiтаки перед навчальними
польотами. Так був звик до гуркоту моторiв у темрявi, стрiлянини та
свiтанкових тривог, що, коли 22 червня почув спросоння, як усе навколо
здригалося вiд вибухiв, подумав: "Учбова тривога". I лише пiлот лейтенант зi
збитого фашистського бомбардувальника переконав Тинкова — вiйна!
Полонений поводився зухвало. На запитання замполiта ескадрильї: "Ви що,
помилились? Може, в iнше мiсце збирались?", фашист заперечливо крутив
головою i показував жестом на схiд: "Вiд Минковичiв i далi..."
Три роки минуло вiдтодi... Тiгаков знову бачить перед собою знайоме
поле аеродрому.
До броньовика, що загальмував на узлiссi бiля осик, пiдбiг
офiцер-пiхотинець у плямистiй плащ-накидцi.
— Хто старший?
— Я.-- Тинков вiдчинив важкi дверцята i висунувся з кабiни.-- Командир
бронетранспортерного взводу.
— Чого ж ви замрiялися, сержанте? — докорив капiтан.-- Будьте
обережнi: десь он там гармата чатує...
— Зараз перевiримо.-- Тинков сам сiв за кермо бронетранспортера,
несподiвано вилетiв на поле, круто розвернувся i зник у зеленiй гущавинi. А
слiдом гахнув снаряд.
— Звiдки?
Командир iншої машини показав звiдки.
— Ну от i пантруй. Вiдвертай їхню увагу, а я з iншого боку...
"Чи дуже заросла та просiка, яку ми колись вирубали бiля аеродрому? --
гадав Тинков, приминаючи своїм бронетранспортером чагарники.-- Втраплю на
неї?"
Мотор працював на малих обертах, i пориви вiтру у верховiттi глушили
його стугiн. Пiд високим кленом Тинков роззувся i швидко видерся по
стовбуровi вгору.
Мiж буйної зеленi на пiвдень тяглася трохи свiтлiша смужка. О,
зрозумiло! Можна їхати впевненiше.
Забралися в тил гарматi. Нечутно пiд'їхали якомога ближче i натиснули
на гашетки обох кулеметiв. Декого з обслуги поклали на мiсцi, дехто
намагався втекти.
Тепер треба придушити кулеметнi гнiзда, що не давали пiдвести голову
нашiй пiхотi. Тинков наказав рухатися узлiссям. Водiй Житков, бiлявий
хлопець, зсунув на потилицю каску, витер рукавом гiмнастерки пiт, що градом
котився по скронях, уважно придивився до мiсцевостi. Вiн вивiв
бронетранспортера туди, де росли тiльки поодинокi дерева.
— Приготувати гранати! — крикнув сержант.
В машинi завжди мали великий запас гранат — I звичайних, i
протитанкових.
Бронетранспортер майже впритул пiд'їжджав до окопу, i вниз падала
граната. Отак знищили п'ять вогневих точок. Через аеродром уже мчали двi
iншi машини взводу, бiгла пiхота. I раптом Тинков сiпнув водiя за руку:
"Влiво!", а сам вiдчинив дверцята i застрочив з автомата.
Гiтлерiвець, що повз навперейми бронетранспортеровi, скорчився й
випустив гранати.
По бронi застукали кулi. На околицi Минковичiв сержант помiтив ворожого
бронетранспортера. Це вiн бив з великокалiберного...
Двi нашi машини оточують ворога, а Тинков стоїть, аби той не розгадав
задуму. Рушає, аж коли над околицею здiймається червона куля вибуху
протитанкової гранати.
Мотоциклiсти, що ховалися за ворожим бронетранспортером, кидаються
врозтiч. Тинков наказує Житкову догнати їх, i машина мчить. Уже зникли за
обрiєм Минковичi, а командир взводу переслiдує мотоцикли. У слушний момент
кулемети зупиняють "цундапiв" з колясками.
Сонце припiкає. Командир взводу знiмає каску. Засмаглий. Злиплося на
лобi каштанове волосся. Вiн витирається хусткою i слухає, чи не чути
стрiлянини з-за рiки.
Дивиться в бiнокль — мiст попереду. Тнм часом до берези, пiд якою
стоїть головна машина, пiд'їжджають мотоцикли. Вони вiдвозять донесення
Тинкова у штаб.
"Повертатися? — вагається сержант,-- Чайка попереджав. що сьогоднi
збори. Мабуть, розглядатимуть мою заяву. Розвiдаю, що за рiкою, i
встигну..."
Броньовики н мотоцикли вибираються на дорогу. Щось тепле падає з
березової гiлки на шию сержантовi i клубочком скочується на дно кузова.
Тинков нахиляється - пташеня! От не до речi... I викинути шкода, i гнiздо
шукати нiколи. Може, нехай отут i сидить, чималеньке ж. У Минковичах дiтям
вiддати, вигодують...
Бiля мосту бiйцi розгледiли невiдомi постатi i вирiшили, що їх
випередила сусiдня частина. Бронетранспортер переїхав на той бiк. До нього
по схилу спiшив солдат. Тинков вiдчинив дверцята i... вистрiлив. То був
угорець-хортист.
А позаду вже палає наш мотоцикл — хортисти вдарили iз замаскованих
дотiв. Закипав бiй. Командир взводу спрямував свою машину на примостовi
укрiплення. I двi iншi рушили за ним. У штаб передали рацiєю донесення про
небезпеку.
Бронетранспортерники тримали мiст аж до пiдходу двох "сорокап'яток". Цi
гармати вiдiгнали ворожi танки, що поткнулися було на виручку гарнiзоновi,
який охороняв залiзобетонну споруду.
Так непередбачено склалися обставини, i Тинков запiзнився на партiйнi
збори. Але секретар партiйної органiзацiї 57-го окремого мотоциклетного
батальйону капiтан Чайка не зауважив сержантовi. Навпаки, обняв його i
сказав:
— Товаришi, Василь Степанович щойно з виграного бою. А ще вiн сьогоднi
представлений до нагороди орденом Слави...
Коли дiйшла черга до його заяви, Тинков пiдвiвся. Капiтан Чайка читав
анкетнi данi: народився 1920 року в селi Юркiно, що в Криму, син рибалки,
пiсля школи ФЗН працював на заводi токарем, там вступив до комсомолу. Потiм
— армiя, Минковичi...
Чайка тепло глянув на Тинкова:
— Бачте, товаришi, повернувся на вихiдну позицiю!
Парторг уперше зустрiвся з Тинковим, комсоргом роти бронетранспортерiв,
на Курськiй дузi. А до того сержант захищав Москву, вчився у бронешколi i
деякий час викладав у нiй. Не з власної волi. Як вiдмiнника, залишили,
примусили. Рапорт за рапортом писав: "Прошу вiдправити на фронт...". Нарештi
погодились вiдпустити.
Славнi хлопцi пiдiбралися були в третьому бронетранспортерному взводi
щойно сформованого батальйону. Тинков подружився з Олександром Вольвачевим.
Обидва рвалися в бiй, на захiд, де лишились батьки й уся рiдня.
Пiд селом Стрiлецьким друзi повели свої броньовики в атаку. Колеса на
гусматицi не боялися куль. Друзi смiливо йшли на кулемети. Гiтлерiвцi не
витримали, почали вiдступати. Та звiдкись ударили їхнi гармати. Снаряд
влучив у машину Вольвачева. З гори Тинков мигцем озирнувся на знищений
броньовик, заплакав. Та вiдразу опанував себе. Хiба сльози потрiбнi? I вiн
наздогнав командира взводу молодшого лейтенанта Кармазiна, щоб разом з ним
переслiдувати фашпстiв. До ночi заглибилися у лiс. Прочiсуючи заростi,
Тинков викурив гiтлерiвцiв з чотирьох блiндажiв, оснащених кулеметами.
На лiсовiй дорозi пiдпалив три машини з солдатами.
Переночували, поїли ягiд. На узвишшi Кармазiн захотiв розвiдати дальшу
путь, вилiз iз броньовика. Вiн не встиг дiйти до гребеня. Пролунав сухий, як
трiск зламаної гiлки, пострiл. Командир взводу впав навзнак. Десь поблизу
сидiв снайпер.
Як пiдповзти до Кармазiна? Машиною туди не доберешся. Тинков дав кiлька
черг з кулемета по верхiвках дубiв, наказав водiєвi: "Час вiд часу стрiляй!"
— i припав до землi, поплазував.
Кармазiн стогнав крiзь зцiпленi зуби, коли Тинков тягнув його до
броньовика. Пiд прикриттям iнших машин пораненого командира посадили поряд з
водiєм, але довезти до госпiталю не встигли...
Тяжко було на серцi у Тинкова.
— Крiпись, Василю,-- сказав того дня капiтан Чайка.-- Нам воюватн ще
не один день. Ще тiльки почали гнати їх. Але по-ча-ли!
Шлях до Минковичiв був кровопролитний: двiчi прибували у взвод новi
командири. Пiсля поранення лейтенанта Ткачова призначили командиром Тинкова.
Це вже був обстрiляний воїн. Пiд час визволення Харкова не кинув
пiдбитого броньовика i зупинив кулеметом атаку фашистiв. Знавець топографiї,
вiн легко орiєнтувався i незмiнно мав успiх у розвiдцi. Торiк його прийняли
до кандидатiв партiї.
Прямо зi зборiв член партiї сержант Тинков поїхав розвiдати, чи є в
найближчому селi гiтлерiвцi. Сонце заходило. На зiгрiтiй бронi всерединi
машини повiльно перебирала лапками оса. Тинков взяв її за крильця i пiднiс
до пташеняти. Голодне, воно проковтнуло осу, запищало — просило ще їжi.
"Так i не встиг вiддати хлопчакам у селi,--пошкодував,-- Завтра
вiддам...". Жiнка з крайньої хати розповiла Тинкову, що нiмцi пiсля обiду
квапливо зiбралися й виїхали. Мотоциклiст повiз це повiдомлення в штаб.
А бронетранспортер звернув до переїзду через залiзничну колiю. В
сутiнках Тинков хотiв обстежити ще й колiю. I тут сталося нещастя — машина
пiдiрвалася на мiнi.
Щоправда, нiхто не потерпiв, але ж така прикрiсть...
— Не сумуй, сержанте, тебе забирає в свою групу капiтан Малик,--
повiдомив заступник командира.-- Отже, у когось iншого вiдберуть машину, а
тобi дадуть!
Капiтан Малик командував танковою ротою. Йому доручили створити загiн
для рейду по тилах фашистiв.
Але склалось так, що наступ у Польщi тимчасово припинився. Аж узимку
знову заговорили про рейд. Водiї термiново пофарбували танки й
бронетранспортери бiлилом, i коли прорвали оборону ворога, колона — рота
танкiв, чотири автомашини з гарматами, два взводи бронетранспортерiв,
мотоциклетна рота — взяла курс на Варшаву. Її завдання полягало в тому, щоб
перерiзати магiстраль, яка сполучала столицю Польщi з Гдинею, не дати
фашистам нi втекти, нi пiдкрiплень надiслати.
Землю скували морози, притрусив снiг. Важкi машини рухалися без
труднощiв. А от мотоцикли "танцювали" на асфальтi, метали бiлi струменi
з-пiд колiс. Мали мороку з ними. Зато як потеплiшало, мотоцикли ожили i
почали прудко вiдбiгати в сторони на розвiдку, гарантували колонi безпеку з
флангiв.
Рейдовики перерiзали иа своєму шляху лiнiї зв'язку фашистiв, громили
змонтованi на автомобiлях радiостанцiї, руйнували збудованi й недобудованi
доти. Так вони пройшли бiльше половини намiченого маршруту i досягли
магiстрального шосе. Стали обабiч нього.
Першої доби на автострадi зрiдка появлялися то приземкуватi легковички,
то навантаженi з верхом, незграбнi, мов копицi, грузовики. Їх зупиняли,
пасажирiв висаджували й допитували. Шофери й дружини генералiв говорили одне
й те саме: нiмцi лаштуються вислизнути з Варшави.
А наступної доби опiвднi з-за повороту виповзла довга низка машин.
Артилеристи пiдпустили їх ближче i обстрiляли. З кузовiв у кювети посипались
зеленi постатi.
— Тепер ти давай! — гукнув сержантовi Тинкову капiтан Малик.
I бронетранспортери з ревом понеслися автострадою. Огризаючись, фашисти
вiдступили до лiсу.
Як i сподiвався капiтан Малик, з розбитої частини повiдомили у Варшаву
про зустрiнутий заслiн. Години через пiвтори в небi почувся гул лiтакiв.
Заздалегiдь розосередженi гармати, танки, бронетранспортери приготувалися до
нападу з повiтря.
Машина Тинкова стояла в улоговинi, бiля невеликого урвища, захищена з
усiх бокiв. А от з неба...
Зграя горбатих, хижих "штукасiв" занишпорила над бiлим полем. Їх могли
обстрiлювати тiльки кулеметами, i черги з великокалiберних порснули вгору.
Але жодного лiтака не вразили. Це надало впевненостi фашистам, вони кинулися
в пiке.
- На нас! — попередив Тинков водiя.-- Швидше рушай...
Справдi, бомби впали зовсiм близько вiд того мiсця, де щойно стояв
бронетранспортер.
Вдруге "штукас" застрочив по цiлi з кулемета. Водiй Вiктор Житков
вiдчув, як гарячий струмiнь обпiк йому праву руку. Вона сповзла з важеля
швидкостей. Тинков здобув з кишенi iндивiдуального пакета, перев'язав
пораненого i сам сiв за кермо, готовий уникнути нового нападу з повiтря.
Фашистським лiтакам вдалося розбити лише одну гармату. Ледве стих гул
авiацiйних моторiв, почувся гуркiт танкових. Тут уже група вiдкрила вогонь з
усiх стволiв.
Пiдбитий "тигр" перекрив шосе. Артилеристи не пiдпускали до нього
тягача, i тодi автомобiльнi колони ворога подалися в обхiд заслону.
Вивiвши бронетранспортер на пагорбок, Тинков запитав членiв екiпажу:
— Переймемо оту колону, що пiд лiсом? Житков, витримаєш тряску?
— Постараюся, товаришу сержант...
— Головне вiн, а ми готовi,-- озвались кулеметники та автоматники.
Взвод на максимально можливiй швидкостi помчав до соснового лiсу.
Сержант безперестанку крутив кермо, аби закостенiлi пiскуватi грудки не
заклинили колеса. Скоса позирав на Житкова. Бiдолаха кусав до кровi губи:
боявся закричати, знепритомнiти вiд болю.
— Потерпи, голубе, ще трошки,-- втiшав Тинков пораненого водiя. I до
кулеметникiв: — Чому не стрiляєте? Бачите, вискакують з кузовiв,
залягають...
Кулеметники сiкли вантажнi машини запалювальними кулями, пiдняли
навколо них снiжну куряву. Черга за чергою летiли влучно. Бiльшiсть
гiтлерiвцiв тiкали. Але окремi продовжували стрiляти, а коли
бронетранспортер наблизилися, то й за гранати взялися...
До сутiнкiв маячило над полем хитке полум'я. Вранцi бiйцi перелiчили
каркаси згорiлих фордiв, фiатiв, мерседесiв. Їх було з пiвсотнi. Бiла
рiвнина мiж лiсами вкрилася чорними плямами: пожежi розтопили снiг.
Обiдала ударна група вже на околицi польської столицi. Там бiйцi знову
влилися в свiй батальйон, який через кiлька днiв дiстав назву Варшавського i
нагороду — орден Олександра Невського.
На маршi Василь Тинков познайомився з новим командиром роти Анатолiєм
Гундоровим. Той прибув щойно з госпiталю. Добродушний кирпатенькпй капiтан
одразу
припав до серця, i сержант охоче вiдповiдав на всi його запитання.
— З дому маєте звiстки? — цiкавився капiтан.
— Ось учора одержав листiвку вiд матерi. Першу. I Крим уже очистили
вiд наволочi. Пише, що брат загинув пiд Харковом. А я ж там був i не знав,
що воюю поряд з ним...
— В госпiталях бували?
— Броню снаряди шматують, а мене не беруть,-- усмiхнувся Тинков.-- У
якi катавасiї потрапляв, а, бачте, цiлiсiнький — неушкоджений.
— От i добре! Гляди, на нiмецькiй землi будь обережний. Завдання є.
Першим на ту землю ступиш...
Невдовзi Тинков перегнав увесь батальйон i зник за обрiєм. У долинi, за
рiчкою, починалася Нiмеччина.
Бронетранспортер прискорив рух, убрiд переїхав на протилежний берег i
— на окопи, звiдки стрiляли. Фашисти вiдступили до лiсу. Бiля кинутих ними
позицiй екiпаж дочекався свого батальйону.
На горi за лiсом червонiло черепичними дахами село. Тепер треба було
його розвiдати. Цього разу з Тинковим поїхав командир другого взводу
мотоциклiстiв молодший лейтенант Галiєв. Бронетранспортер i мотоцикли
обережно просувалися вузькими лiсовими дорогами. Недалеко вiд узлiсся
обдивились усе навколо — начебто нiчого пiдозрiлого не побачили. I все-таки
залишили бронетранспортер, частину бiйцiв i далi пiшли вчотирьох. Раптом
здалека — жвавi голоси. А вже сутенiло. Залягли, встановили кулемет,
приготували гранати, автомати.
Фашисти йшли безладною валкою. Вони, мабуть, хотiли зайняти оборону на
горi. О, тодi б дорого коштувало вiдвойовувати кожен крок! I Тинков з
Галiєвим вирiшили вступити в бiй. Це, звичайно, було ризиковано, адже їх
тiльки четверо, до машини далеко.
Пiдпущенi на вiдстань п'яти метрiв, гiтлерiвцi снопами валилися пiд
кулеметними чергами. А ззаду напирали, бiгли новi й новi, охопленi панiкою.
Та поступово вони зорiєнтувалися i вiдповiли хоч не прицiльним, зате
масованим вогнем. Були вбитi два нашi автоматники, поранило Галiєва.
На цей час наспiв бронетранспортер. Тинков принiс до нього молодшого
лейтенанта i вказав кулеметникам, куди стрiляти. Бiй тривав до пiзньої ночi.
Унизу, в батальйонi, чули стрiлянину i думали, що розвiдка наскочила на
засаду. Шкодували: загинули чудовi товаришi. Але з першими променями сонця
бронетранс- портер i мотоцикли повернулися.
Населений пункт, зайнятий вже без бою, виявився мiстечком з
розташованими на околицi заводом i якимись бараками. Назустрiч радянським
бiйцям з баракiв вибiгали дiвчата. Сотнi дiвчат.
— Нашi! — плакали вони з радощiв.
Це була молодь, вивезена з окупованих радянських територiй на
фашистську каторгу.
До Берлiна сержант Тинков знищив ще десять фашистських автомашин, вiсiм
мотоциклiв, два мiномети.
У ворожiй столицi на березi Шпрее, побачивши, що всi мости зруйнованi,
Тинков з екiпажем покинув бронетранспортер i вночi переплив через рiчку,
зняв вартового коло блiндажа, захопив есесiвського офiцера. Полонений
розкрив розташування вогневих точок у навколишньому кварталi. Завдяки цьому
батальйон не зазнав втрат.
Потiм Тинков перетинав шлях угрупованню, що 7 травня 1945 року
прорвалося з Берлiна й тiкало до моря. Сотнi затятих гiтлерiвцiв упали перед
бронетранспортером.
Пiсля того повернувся Василь Тинков на берег Керченської протоки, щоб
продовжити батькову рибальську справу. Головував у риболовецькiй артiлi, був
секретарем парторганiзацiї, поки здоров'я дозволяло. I тепер, хоч вiн
iнвалiд другої групи, не кидає колгоспу. Хто-хто, а ветеран вiйни умiє
цiнувати щастя вiльної мирної працi. За нього й боровся.
НЕРОЗКОЛОТЕ КАМIННЯ
Кiлька вечорiв просидiли ми з майстром Харкiвського жиркомбiнату
Олексiєм Павловичем Тараном у розмовах про його бойовi дiла. Вiн розповiдав
запально: ще раз переживав незабутнє. Згодом, коли я думав над тим, як
викласти почуте, перечитав занотовану в блокнотi сповiдь ветерана — прийшов
до висновку, що якраз це записане i зможе дати уявлення про подвиги
мiнометника.
...Повiрите, коли напередоднi 20-рiччя Перемоги була оформлена
вiдпустка i я впевнився, що через тиждень ступлю на ленiнградську брукiвку,
у сiм'ї перестали впiзнавати мене. Я по кiлька разiв на вечiр перебирав
знятi з антресолей свої нечисленнi фронтовi речi, брав альбоми,
придивляючись до потертих, потрiсканих групових фото, на яких стояли и
напiвлежали солдати i офiцери у полинялих гiмнастерках i польових погонах.
Коротше, в своєму милому Харковi — i вдома, i на жиркомбiнатi — ще за
тиждень до вiд'їзду я жив уже мiстом, вперше побаченим наприкiнцi серпня
1941 року i останнiй раз — у лютому 1944-го.
У поїздi пiдхопився, ще тiльки сiрiло, i бiльше заснути не змiг: ми
наближалися до Ленiнграда.
Пригадався 1941-й... Ще в березнi Ленiнград для мене, молодого
червоноармiйця, що служив у Вологдi, був лише мрiєю. А восени того року я
оглядав з висотки мiсто, заквiтчане зеленню, з гордо пiднесеним угору
золотим Адмiралтейським шпилем. Та вiдчував не благоговiйну радiсть --
смуток i бiль. Навколо гахкали гармати, пiкiрували ворожi бомбардувальники.
Ми з Жорою Берловським разом призивалися в армiю. Колись разом закiнчували
сьомий клас. Я став "фабзайчам", згодом — токарем, а вiн "добивав"
десятирiчку. Коли в травнi мене приймали до комсомолу, вiн дав менi
рекомендацiю.
Вранцi двадцять другого червня ми мали вiдпустку, гуляли з дiвчатами в
парку.
- Крос нашi складають,-- зауважив Жора, показуючи на червоноармiйцiв,
якi з затиснутими в кулаках пiлотками бiгли алеєю. Подумали --
"самовiльники" втiкають вiд патруля. Порiвнявшись з нами, хтось iз
червоноармiйцiв крикнув:
— Мерщiй у частину! Вiйна!
Ми недовiрливо переглянулися. Жарт? Того самого дня пiсля мiтингу я
одержав комсомольський квиток. Схвильовано взяв сiру коленкорову книжечку з
силуетом Ленiна, розкрив: два ордени — Бойового i Трудового Червоного
Прапора, номер десятимiльйонний, дата: 22 червня 1941 року...
Цей квиток зберiгся у мене й досi з непотьмянiлпми
розписами-автографами комсоргiв Прибилова i Берловського. Я нiс його бiля
серця разом з кандидатською карточкою, разом з партiйним квитком, i вiн 7
травня 1945 року зупинив осколок, спрямований вибухом у груди.
Але то було потiм, а влiтку 1941 року у Вологдi сформувалася
добровiльна комсомольська рота, щоб вирушити на захист Ленiнграда. Прiзвища,
Жорине й моє, були в списках поряд, хоч за алфавiтом ми, так би мовити,
завжди на дiаметральнiй вiдстанi. У серпнi рота зайняла кiлька теплушок, i
ешелон повiз нас на фронт. З думок не йшла моя рiдна Україна, де фашисти вже
встигли загарбати великi територiї. З тривогою думав про тата й маму.
Вперше вiйна дихнула на нашу роту чадом згорiлої вибухiвки поблизу
станцiї Мга. Розбитi, покрученi колiї, палаючi залiзничнi ешелони. Довелося
термiново висадитись i пiшки простувати до моста через рiчку Волхов.
Однак мiст виявився зруйнованим. Перепливли хто на чому на другий
берег, обсушилися i — до Шлiссельбурга. Щоб уникнути небезпечної зустрiчi з
"мессершмiтта-
ми", що часто з'являлися в небi, полюючи й на окремих бiйцiв, рота йшла
лiсами. Перебивалися ягодами, варили грибнi супи. Одного разу нашi зенiтники
пiдпалили воро-
жого лiтака, вiн упав недалеко, пiлота взяли в полон. Спочатку зухвало
зажадав, щоб його вiдпустили. Смiх бiйцiв примусив фашиста зблiднути.
Закопилив губу й пихато кинув Жорi Берловському, який правив у нас за
перекладача: "Це полегшить вашу долю у полонi, я обiцяю".
Смiх заглушив його слова. Та дедалi частiше серйознi роздуми охоплювали
кожного з нас: ворог лютий i затятий, вiн суне очманiло, немов сарана,
воювати доведеться не на життя, а на смерть. Ми вiдучувалися смiятися, зате
вчилися ненавидiти.
Полк, до якого приєднали нашу роту, окопався в районi Урицька, за
кладовищем. Стояла суха, сонячна осiнь, багряне листя ще мiцно трималося на
деревах. Тут розташовано другий ешелон. Вибухи чути десь попереду i там,
позаду, в мiстi. Звiстки, одна одної прикрiшi, надходили щодня: згорiли вiд
бомб Бадаєвськi склади,-- продуктова
комора Ленiнграда, знищено вiйськовий госпiталь, кинуто вибухом на
землю пам'ятник Тiмiрязєву...
Поступово лiнiя вогню наблизилася до нас упритул. Фашисти рвалися до
мiста, намагались будь-якою цiною зачепитися за проспект Стачок. Якось
холодним вересневим досвiтком фашисти пiднялися в атаку на нашiй дiлянцi. Я
стрiляв по темних згорблених постатях, деякi з них падали i вклякали, а
деякi бiгли далi.
Їх з'явилося двоє на брустверi траншеї. Першого було вбито пострiлом, а
другий кинувся на мене. Вiд нього тхнуло спиртом; знавiснiлий, важкий, вiн
хутко перебирав пальцями, тягнучись до моєї шиї. Я напружився, скинув його у
вузький прохiд i приглушив кулаком.
Атака фашистiв не вдалася, а "язик" сам прийшов до мене у руки.
Похнюплений єфрейтор, схиливши голову, розповiдав командировi полку майору
Москвитiну, що гiтлерiвськi генерали нахваляються невдовзi сушити онучi в
Зимовому палацi.
Наша рота мала багато втрат, i коли нас перекинули пiд Урицьк, прибуло
поповнення з ополченцiв, переважно лiтнiх людей, спецiалiстiв — гордiсть
ленiнградського робiтничого класу та iнтелiгенцiї. Ми, кадровики, прийняли
поповнення гостинно, наскiльки було можливо в тих умовах.
Пам'ятаю, зворушений нашою щирiстю, Павло Донцов добув з кишенi ложку i
подав менi.
- Вiзьми, товаришу Таран. Iз нержавiйки вона...
Не знаю, куди подiвся Павло Донцов, що з ним сталося: мене незабаром
поранило, потрапив у госпiталь, звiдти - в мiнометники. Але його ложка була
при менi всю вiйну.
Праворуч вiд нас височiли корпуси Пулковської обсерваторiї. На куполi
одного з них я й "накрив" фашистського коригувальника. Того ранку я одержав
пошту. Там був лист про Жору. Про його загибель. Я втратив єдиного в
пiдроздiлi земляка, чудового друга. Однак це було трохи згодом...
Через тиждень ми поїхали до мiста на завод одержувати новi
82-мiлiметровi мiномети. Я був призначений командиром обслуги. Уралець
Бабикiн став першим номером, сибiряк Корчагiн — заряджаючим. I ленiнградцi
були в обслузi — Капалигiн, Козлов.
Заводським подвiр'ям iшли поволi — недоїдання давалося взнаки. Деталi
до мiномета брали безпосередньо у верстатiв, допомагали знесиленим
робiтникам, у яких вiд голоду тремтiли руки, глибоко позападали очi.
- Бийте, сержанте, варварiв,-- казали жiнки i дiди.
- Поки ноги тримають, вiд верстатiв не вiдiйдемо.
Близько заводу жила сiм'я Валентина Козлова. Коли одержали зброю, вiн
попрохав дозволу зайти на хвилинку до нього додому.
Тяжке почуття залишилося вiд тих вiдвiдин.
- З сьогоднiшнього дня вдруге знижена хлiбна норма, - сумно сказала
Валентинова мати. Син вийняв з кишенi хусточку, розгорнув її, вiдламав
шматочок сухаря — майже половину нашого добового двохсотграмового пайка --
i дав матерi.
— От що,-- запропонував я Козлову, коли поверталися на передову,--
вiдкладатимемо по черзi, iнакше ти охлянеш зовсiм i сiм'ї не допоможеш.
На вулицi висiла написана вiд руки афiша: "9 листопада 1941 року у
фiлармонiї — Дев'ята симфонiя Бетховена". Голоднi, холоднi, люди ще
знаходили в собi силу вiдтворювати й слухати музику! Iнодi замiсть ударiв
барабана в якомусь мiсцi концерту було чути вибухи бомб, що їх фашисти
сипали з лiтакiв без кiнця-краю...
Ми поминули оранжерею Ботанiчного саду — шибки в нiй давно розлетiлись
на друзки, i мороз убив зеленi вiяла пальмового листя. У голi кущi стрибнув
соболь, що, напевно, вискочив з клiтки, коли бомбардували зоопарк.
Про все побачене розповiли товаришам. Вони сидiли в блiндажi при свiтлi
палаючої iзоляцiї кабеля i саме читали в газетi "Ленинградская правда" поему
Тихонова
"Киров с нами". I тепер пам'ятаю рядки:
Пусть наши супы — водяные,
Пусть хлеб на вес золота стал,--
Мы будем стоять, как стальные,
Потом мы успеем устать.
Потiм Борис Денисов розгорнув армiйську газету.
- Ось послухайте, хлопцi, до нас i Джамбул з Казахстану гукає:
Ленинград сильней й грозней,
Чем в любой из прежних годов:
Он врагов отразить готов,
Не расколют его камней,
Не растопчут его садов...
Борис Денисов був сином росiйського емiгранта, який виїхав з Росiї в
Естонiю в сiмнадцятому роцi. Пiсля приєднання Естонiї до Радянського Союзу
Борис вступив до комсомолу i вiрно захищав свою соцiалiстичну Батькiвщину.
Майже три роки блокади. Голодних, холодних. Не було робочого дня для
Донцової ложки. Але найгiрше дошкуляло те, що бiльшостi з нас нiкуди було
писати листи — рiднi краї окупованi. Тодi лейтенант Захаров склав на цю
тему вiрша i надiслав у Караганду, звiдкiль родом. Буквально на шостий день
вiрш з'явився в тамтешнiй газетi.
Я й досi не забув строфу з лейтенантового твору:
Окоп наш, меченный снарядом,
Неколебим под Ленинградом!
Здесь продолжается блокада,
Здесь не смолкает канонада,
Й здесь, верша свой ратный труд,
Бойцы далеких писем ждут.
Через два тижнi листоноша дивiзiону висипав з речового мiшка на
дерев'яний столик у блiндажi купу конвертiв. Захаров задоволене перечитував
адреси i розподiляв "порцiї радощiв" кожному.
Листування з мешканцями Караганди зiгрiло нашi остудженi морозами душi.
Ми вiдчули живий зв'язок мiж тими, хто переносив облогу, i всiєю країною,
яка напружено кувала перемогу над ворогом.
У серпнi 1943 року хтось запропонував провести в дивiзiї футбольний
матч. Пiд носом у ворога, який осатанiло обстрiлював будь-яке хоч трохи
пiдозрiле мiсце. До складу команди дивiзiону включили й мене та Миколу
Капалигiна. Тренувалися в оточеннi петеерiвцiв, готових вiдбити напад iз
землi й повiтря, грали також в їхньому оточеннi.
Виграла команда нашого дивiзiону. Комбат старший лейтенант Сидоренко,
краснодарець, по-дитячому наївно допитувався:
— I як вам вдалося?
А Капалигiн припрошував баском:
— Ти, Олексо, обов'язково приїжджай до мене в гостi пiсля вiйни, я
поведу тебе на матчi ленiнградської команди майстрiв.
I тепер, напередоднi 20-рiччя нашої перемоги, я їхав до Ленiнграда на
запрошення, прийняте в сорок третьому, їхав без точних координат. Усi надiї
покладав на адресне бюро. Адже Миколу Капалигiна тяжко поранило у перших
пiсля прориву блокади наступальних боях, i я вiдтодi не бачив його.
Це сталося, коли ми звiльняли Дятлицi й Гостилицi, де за кожен крок
доводилося платити кров'ю. Фашисти створили тут важливу стратегiчну позицiю,
контратакували нас
"тиграми" i пiхотою. Але нiчого з того не вийшло. Вiдрiзана вiд танкiв
завiсою нашого мiнометного вогню, гiтлерiвська пiхота залягала. А танки, що
деякий час iще наступали, раптом позадкували. То сержант Калiнiн викотив
свою гармату на пряму наводку. Пострiл! — i факел над "тигром". Ми радiли i
невпинно гамселили мiнами притиснутих до землi фашистiв.
Обслуга сержанта Калiнiна загинула в тих боях, ми також зазнали втрат:
полягли лейтенант Захаров, Козлов та iншi бойовi побратими, вiдбило ногу
Капалигiну.
Я попрощався з Миколою i поспiшив у наступ. Невдовзi звiльнили Ропшу. В
будинку комендатури знайшов розкриту нiмецьку книжку з написом, в якому
розiбрав тiльки дату: 1 сiчня 1944 року. Мабуть, рiздвяний подарунок вiд
щасливої дружини вельми культурному чоловiковi. На кухнi млiла на розпеченiй
плитi... гречана каша. Не встигли й пообiдати гiтлерiвцi. "З наших крупiв
зварена, я з'їм її", — вирiшив i витягнув ложку з нержавiйки...
Чи живий Капалигiн? Чи живе вiн у Ленiнградi? Я нахилився до вiконця
"Лендовiдки". Iм'я й по батьковi? Пам'ятаю лише iм'я. Рiк народження? Назвав
навмання.
В iншому мiстi, можливо, дiвчисько цвiкнуло б: "Громадянине, не морочте
голову!" Ленiнградочка ласкаво прощебетала: "Хвилиночку, товаришу, все буде
гаразд".
Я прямував Трамвайним провулком, ще не вiрячи, що побачу того самого
Капалигiна, з яким воював. Ось тiльки мину кiнотеатр i... Тут розчинилися
дверi апаратної i на тротуар вийшов кульгаючи худорлявий чоловiк. "Вiн!" --
тьохнуло в грудях.
— Миколо...
Пильний погляд, зморщений зусиллям думки лоб.
— Таран!
Обнялися, поцiлувалися, хусточки добули з кишень.
— Пам'ятаєш, — засмiявся Капалигiн, — я тебе запрошував у
Ленiнград?!
— Та бачиш же, не забув!..
— А пам'ятаєш, як перев'язував мене?
— Пригадую, Колю.
Ми дивимось один на одного, вишукуємо риси, що збереглися вiд отих
молодих хлопцiв, котрi захищали мiсто Ленiна, i смiємося, щасливi. Свiтанок
наступного дня застав нас бiля столу, за який сiли увечерi.
Я не впiзнавав Ленiнграда. На вулицях юрмилася молодь. Гуляли закоханi
пари. Менi хотiлося запросити їх: "Ходiмо зi мною, славнi мої, на
Пiскарiвське кладовище, вiддаймо шану усiм тим, хто не пережив блокади".
Другого вечора, коли сiм'я Капалигiна сiла за стiл, Микола Миколайович
попрохав:
— Розкажи, Олексiю Павловичу, про те, що було пiсля Ропшi.
За тим мiстечком наша дивiзiя вже називалася Ропшинською. Ми наступали
разом з весною. Пригрiвало сонце, розтавали болота, доводилося вирубувати
жердини, в'язати їх докупи i класти пiд колеса тягачiв та грузовикiв.
З'являлися там, де гiтлерiвцi й не чекали, збивали їхнi заслони, гнали iз
своєї землi.
Аж на рiчцi Лузi зупинилися. Глянули — крига ще не скресла. Ген на
протилежному схилi розсипанi потемнiлi вiд часу й горя будиночки села
Кейкiна. Шлях туди перетинали кулеметнi гнiзда фашистiв. Я розпорядився, щоб
хлопцi з обслуги принесли дощок. Зробили широкий плiт, навантажили на нього
мiномета i волоком перетягли по кризi.
Коли точно засiкли, звiдкiль б'ють кулемети, я нацiлив трубу нашого
"чахкача". Мiни лягли влучно. Поки ворог отямився, автоматники встигли
закрiпитись на околицi Кейкiна.
— Ходiмо, глянеш на свою роботу, — запропонував менi вранцi
наступного дня комбат Сидоренко.
Побачене тiшило: два знищенi кулемети, навколо них трупи фашистiв.
Недарма в неймовiрно тяжких умовах блокади ми набували майстерностi,
проходили науку не-навистi.
Пiд Нарвою мене вдруге поранило. Потрапив до Ленiнграда, пригадався
Козлов, той, з яким носили свої крихти сухарiв його сестрi та матерi. Якщо
мати й сестра Валентина живi, якщо прочитають оцi рядки, нехай знають, що
вiн усе вiддав, аби зберегти їм життя.
У лютому сорок четвертого року з вiкна госпiталю у Ленiнградi я вже не
побачив на вулицях виснажених голодом, люди йшли жваво, багатьом мороз
рум'янив щоки. Ожили заводи й фабрики, що завмерли було пiд час блокади,
розчинилися дверi книгарень. У Фiлармонiї звучала симфонiя Шостаковича,
створена отут у найтяжчi днi.
До свого дивiзiону я повернувся пiд селом Сиргалом, де ми довго
простояли в оборонi. У серпнi пiд натиском наших сил фашисти покотилися далi
на захiд. Тiкали вони, огризаючись люто, одчайдушне. Там втратив ногу комбат
Сидоренко, i його мiсце зайняв старший лейтенант Шугаєв.
Переправа через Захiдну Двiну коштувала нам особливо дорого. Гiтлерiвцi
поставили на пряму наводку гармату i били по пiхотi, що перепливала рiку
човнами. Я спрямував на гармату вогонь мiномета. Кiлькома влучними
пострiлами знищив обслугу. Але обiзвалися кулемети: їх важче було виявити, i
все-таки виявили, "накрили". Наша пiхота, тимчасово зупинена, продовжила
переправу.
23 березня 1945 року весняним бездорiжжям вийшли до села Радена, уже в
Нiмеччинi. Знекровленi в безперервних боях, роти, батальйони, полки мали
третину особового складу. Фашисти закрiпилися i не давали нашiй пiхотi
наблизитись до села, зав'язати бiй.
— Потрiбна пiдтримка мiнометiв, — передав по рацiї командир полку
Наумов.
Старший лейтенант Шугаєв дав координати цiлi. Новий навiдник Калмиков
спритно прицiлився. Вiн протягом усього бою дiяв чiтко i швидко. Коли пiхота
взяла село, Калмиков стомлено провiв рукавом гiмнастерки по спiтнiлому лобi.
Щасливi з бойової удачi, ми вже присiли пообiдати, як раптом радист
несамовито вигукнув:
— Сержанте, вогонь!
— Море вогню! — повторив вiн слова комбата Шугаєва.
Таке вiд комбата можна було почути лише в надзвийно небезпечнi моменти.
Я визирнув з-за пагорба, за яким причаївся наш мiномет. Фашисти сунули в
контратаку. Попереду ощирились гарматами "тигри", вибалком скрадалися
"фердинанди". Вони полювали за нами.
Я дав розрахунок цiлi, полетiла мiна, i... зсередини "фердинанда"
вирвався клубок чорного диму. Разом з iншими мiнометниками ми вiдсiкли вiд
танкiв фашистську пiхоту.
Тим часом ворог пильнував, звiдки ведуть мiнометний вогонь. Снаряди
почали вибухати на нашiй вогневiй позицiї. Упав смертельно поранений
Калмиков, щось сiпнуло за руку й мене, але я не подивився, що там, бо
батарея замовкла, гiтлерiвцi поповзли знову, i треба було дiяти.
— Знось мiни звiдусюди! — наказав я єдиному ще вцiлiлому бiйцевi --
пiднощиковi Барбу, тихому чорнявому молдаваниновi, неквапливому, статечному.
Барбу старався. Протягом короткого часу ми з ним випустили по фашистах
шiстдесят мiн. Що було далi, не пам'ятаю — знепритомнiв.
Розплющив очi в якомусь сараї. Нила перев'язана рука. Виявляється, я
був поранений тим снарядом, що й Калмиков. Дуже стiк кров'ю. Сюди, в сарай,
прибув командир полку Наумов.
- Де вiн? — запитав гучно.
- Саме опритомнiв, товаришу полковник, — доповiв фельдшер.
Наумов опустився на колiна i поцiлував мене в щоку.
- Голубе, — сказав, ласкаво дивлячись менi у вiчi, — тобi боляче?
- Не вiдправляйте мене в госпiталь, — попросив я у вiдповiдь.
- Буде по-твоєму, — погодився командир полку. — тепер ти будеш повним
кавалером ордена Слави, товаришу старшина...
Того дня мене представили до чергової нагороди i пiдвищили у званнi. А
в травнi, перед самiсiнькою капiтуляцiєю, осколок мало не влучив у моє
серце. Врятували документи — червоноармiйська книжка, партiйний i
комсомольський квитки...
— Отак, Миколо, склалося моє дальше фронтове життя,-- закiнчив я того
вечора в гостях у Капалигiна свою розповiдь. — Бач, кiтель з латочкою на
грудях привiз iз собою...
НА КОНI
Ця несподiвана зустрiч вiдбулася на станцiї Чеповичi, коли Степан
Iванович Гринцевич повертався з вiдрядження i чекав поїзда на Житомир.
До товарняка, що стояв на другiй колiї, подали паровоза. Клубки пари,
розiрванi холодним осiннiм вiтром, затягли перон. Звiдти й виринула знайома
постать. Глянувши в обличчя людини, яка йшла назустрiч, Степан Iванович аж
очi протер:
- Iван?
Трохи згорблений чоловiк стрепенувся: вiн десь чув цей голос.
Випростався i — вкляк на мiстi.
— Степан?
— Як бачиш...
Вони розлучилися двадцять п'ять рокiв тому, в сорок другому, неподалiк
вiд Дону. Було жарке лiто, i в кинутих напризволяще пшеницях буйно цвiв
високий буркун. Iван i Степан лежали горiлиць серед густої ниви. Нi вiтерця,
нi хмарки. Страшна задуха. Iнодi Гринцевичу здавалося, що вiн не витримає
цього пекла, встане на повний зрiст i його схоплять фашисти, якi нишпорять
навколо, шукають розсiяний ними, мотоциклiстами, загiн
червоноармiйцiв-кiннотникiв.
Вiйна пiдняла Гринцевича по тривозi в Моцiєвi, що в Захiднiй Бiлорусiї.
Полк, у якому вiн служив, зазнав удару ворога одразу пiсля прориву
прикордонної оборони. А потiм — вiдступ...
Пiд Єльцем стрiльця Гринцевича перевели в кавалерiйську дивiзiю.
Дитинство його пройшло в селi Слободi...