Борис Iванович Дубров. Солдатська Слава
сторінка №4
... Народицького району Житомирськоїобластi. Там вiн ще змалечку гасав на колгоспних жеребчиках, що випасалися в
плавнях. Наловчився одним махом скакати в сiдло i верхи мчати риссю,
галопом. А для бiйця ескадрону розвiдки це було дуже важливо. Крiм того,
командир взводу чечен Єпхiєв натренував його рубати шаблею. Сам командир
рубав з двох рук.
- Ще настане час, знадобляться нам шаблi, — казав Єпхiєв.
Вiдходили на конях полями, порослими жовтим квiтуючим буркуном. Серед
рiвнини їх обстрiляли нiмецькi мотоциклiсти. Бiйцi спiшилися, поповзли
пшеницями. За Степаном Гринцевичем поспiшав його земляк Iван. Та поступово
вiдстав. I коли Степан знову лiг вiдпочити, причаївся, задихаючись вiд
спеки, i десь близько заЄелЄотiли мотоциклiсти, вiн почув Iванiв голос:
- Ось я, берiть, здаюся.
"Ех, земляче... Зрадник ти... тонка в тебе кишка", - лють охопила
сержанта.
Гринцевич щосили поповз на схiд, до Дону. Дiд-рибалка переправив його
човном на той берег...
То було влiтку сорок другого.
А тепер, у шiстдесят сьомому, в Чеповичах, Iван нiяково позирав на
Степана Гринцевича.
— Спокутував я свою провину, Степане, — тихо мовив вiн. — Через
мiсяць утiк iз табору вiйськовополонених, перейшов лiнiю фронту. Одну Славу
маю. А в тебе, бачу по колодочках, аж три...
— Три.-- Погляд Гринцевича став доброзичливiшим.-- Ходiмо, Iване, в
буфет, ще до мого поїзда є час...
За кухлем пива Iван поцiкавився:
— А як потiм — втрапив до своїх, знову на конi воював?
— На конi.
За Доном сержант Гринцевич розшукав свою П'яту гвардiйську
кавалерiйську дивiзiю (ще пiд Єльцем присвоїли їй те звання), радо доповiв
начальниковi розвiдки майоровi Слободенку про повернення.
Готувалися до оточення армiї Паулюса. Коли кiльце навколо неї
зiмкнулося, в морозному повiтрi пролунало кавалерiйське "ура", зблиснули на
сонцi шаблi ескадрону, який доганяв гiтлерiвцiв, що тiкали.
— Я ж тобi казав, Степане,-- радiсно обняв Гринцевича пiсля атаки
лейтенант Єпхiєв.-- Не iржавiтимуть нашi шаблi!
Гринцевич завжди їхав у розвiдку на своїй Малинцi - гнiдiй кобилi,
подарованiй дагестанським кiнним заводом, добре навченiй. Досить було злегка
торкнутися ручкою нагайки її переднiх нiг, як Малинка лягала i лежала,
незважаючи на стрiлянину. Не раз Гринцевич висаджував на холку кобилi
полоненого фашистського солдата чи офiцера i пiд кулями скакав з ним до
штабу.
Дивiзiя визволяла села й мiста, що їх недавно залишала з боями.
Пiд Смоленськом ескадрон майора Зантмана знову видобув з пiхов шаблi:
гнав пiсля артпiдготовки фашистiв, не давав їм палити населенi пункти. Тодi
в лiсi Гринцевич побачив три притрушенi снiгом автомашини без халабуд, що їх
звичайно напинали нiмцi над кузовами в холодну пору. Коли глянув за борт, то
млосно стало.
У кузовах лежали замерзлi дiти. Лiкарi, що прибули, встановили: iз жил
цих малят у розташованому неподалiк госпiталi фашистськi медики висмоктували
кров для своїх поранених.
Ще бiльша лють, ненависть до варварiв закипiла в грудях. Нещадно гнати
фашистiв з рiдної землi, рятувати спiввiтчизникiв, якi стогнуть у неволi!
Трикутник, утворений селами Бубни, Заходи та Зозулi на Вiтебщинi,
гiтлерiвцi затято обороняли: вiн захищав важливi комунiкацiї. Щоб
застрахувати себе вiд навальних ударiв, ворог i сам пробував атакувати.
Гринцевич, який очолював бойову охорону, раз у раз поглядав у бiнокль
на вiльшаник, що оперiзував обрiй бiля Заходiв. Сержант вiдчував: звiдти
можуть поткнутися фашисти. Опiвднi з чагарникiв виповзла зелена колона
гiтлерiвцiв. За нею, з iнтервалом у кiлометр, рушила друга, бiльша.
Командир ескадрону вислухав доповiдь начальника бойової охорони i
наказав зустрiти противника двома взводами. Лейтенант Єпхiєв швидким алюром
вивiв своїх кiннотникiв на пiвденну околицю Заходiв.
— Спiшитись!
Бiйцi поприпинали коней, а Гринцевич поклав Малинку на траву, i вона
навлежачки щипала бiля себе пирiй i польовий горошок.
Висунувшись уперед, взвод окопався i, коли перша колона фашистiв
наблизилася впритул, вiдкрив прицiльний вогонь. Ошелешенi гiтлерiвцi
повернули назад, i мало хто з них утiк.
Зате основнi сили ворожого батальйону своєчасно залягли. Широкою
пiдковою обхопили вони кавалерiйськi взводи i почали стискати їхнi фланги.
Поряд з Гринцевичем вiд важкої рани тихо вмер помкомвзводу Кругликов.
Поранило в руку лейтенанта Єпхiєва. Iржали в лiщинi припнутi покалiченi
конi.
— Товаришу лейтенант,-- звернувся Гринцевич до Єпхiєва.-- Наш третiй
взвод у розвiдцi коло Зозуль. Скоро вiн повинен вертатись. Якби попередити,
щоб зайшли з тилу...
- Спробуєш?
- Так!
- Iди!
I Степан, взявши автомат i гранати, зник у кущах.
Третiй взвод, попереджений Гринцевичем, напав на фашистський батальйон
з тилу. Гiтлерiвцi почали розбiгатися . Тодi поранений Єпхiєв i пiдняв
бiйцiв.
До штабу ескадрону кiннотники привели чотирнадцять полонених, серед них
- двох офiцерiв.
— А що це з твоїм автоматом? — Старший лейтенант Зантман помацав
кожух Степанового ППШ.
- Мабуть, кулями розбило.
Бувають на фронтi щасливi випадки, коли зброя врятовує життя її
власниковi.
— Якщо ти в сорочцi народився,-- усмiхнувся Зантман,-- то кому ж
iншому завтра в розвiдку в Бубни?..
— Зрозумiло, товаришу майор,-- виструнчився Гринцевич.
Вiн зiбрав бiйцiв свого рою, повечеряв з ними пiд осiннiми зорями,
виклав завдання. Потiм ще довго не могли заснути. Тихо спiвали старовинну
козацьку пiсню, i кожен нiби заспокоював свою родину її теплими словами:
Ой не плачте, не журiтесь,
В тугу не вдавайтесь:
Заграв мiй кiнь вороненький,
Назад сподiвайтесь.
Наступного ранку вершники попiд лiсосмугою добралися до села Бубни.
Попереду, в дозорi, були Наливайко з Одеси i Тютюнник iз Сум. Вони уважно
вдивлялися в далечiнь.
А небезпека, виявляється, ховалася поряд, помiж дерев. Дозорцi не
помiтили замаскованого фашистського танка. Вiн пропустив вершникiв, у спину
їм заклекотiв його великокалiберний кулемет. Наливайка звалив наповал, пiд
Тютюнником вбило коня.
Гринцевич поклав Малинку пiд сосну i побiг лiсосмугою. Трохи гулю не
набив об борт танка: хитро закритий гiллям. Люк вiдчинено... Миттю кинув
усередину "лимонку", визирнув з-за гусениць: полем тiкали ворожi танкiсти.
Виходить, весь екiпаж танка бiгав дивитися на свої жертви, та й бойову
машину проЄавив...
Сержант вiдтягнув затвор автомата. Першою ж чергою поранив одного з
екiпажу. Побiг за пораненим. Звiдкись стрiляли, по руцi потекла гаряча
цiвка. Кров... I все-таки вирiшив взяти гiтлерiвця. З лiсосмуги вийшов
Тютюнник, допомiг. Забрали полоненого i тiло Наливайка.
Вночi захопили Бубни.
Iз госпiталю, з Калiнiна, Гринцевич знов потрапив у свiй ескадрон. Йшов
польовим трактом i до болю в очах вдивлявся в умовнi позначки частин, що
просувалися тут. Нiде не було їхньої емблеми: пiдкова, всерединi буква "Ч" -
iнiцiал генерал-майора Чепуркiна, командира дивiзiї. Нарештi побачив на
потьмянiлому штахетнику заповiтнє "Ч".
Збiглися ветерани ескадрону. Обiймали, частували махоркою...
Тепер Гринцевич мав пiд собою монгольського жеребчика, маленького, але
невтомного. День у день долали по кiлька десяткiв кiлометрiв. Сержант жалiв
свого чотириногого друга, i "язикiв" водив пiшки, не вантажив їх на
жеребчика, як на Малинку.
Аж на Вiслi стали в оборону. Стояли до сiчня сорок п'ятого року. Перед
наступом взвод Кравченка одержав завдання привести "язика".
Дротянi загорожi, мiннi поля, блiндажi з вартовими...
Взвод у бiлих халатах скрадався по твердому насту, завмирав, коли
провалювався снiг, оживав, як тiльки сапери смикали за мотузок: мовляв,
прохiд є, кваптесь.
Вартовий помiтив Гринцевича в останню мить перед стрибком. Вiн устиг
закричати до того, як Степан встромив йому в рот кляпа. Передавши "язика" в
руки товаришiв, сержант метнув у щойно розчиненi дверi блiндажа гранату.
Свiтло погасло, заволали пораненi гiтлерiвцi.
По взводу вiдкрили вогонь iз навколишнiх укрiплень. Поранило Кравченка,
Трещева, Кубишкiна. Вiдходили, залишаючи на снiгу темнi плями кровi. Але
завдання виконали — з'ясували побудову ворожої оборони. Тепер частини не
наразяться на несподiванi кулеметнi точки, пiдуть упевнено.
Оборону ворога прорвали. Вступили у Схiдну Пруссiю. Брали Танненберг,
Хойнiце, Алленштейн. Тiльки танки та конi й виручали на весняному
бездорiжжi. Кавалерiя раз у раз перетинала шляхи вiдступу гiтлерiвських
вiйськ
Бiля Балтiйського моря розвiдка з артилерiєю знешкоджувала береговi
батареї ворога, потопила баржу, на яку по хиткому трапу, балансуючи, бiгли
офiцери.
Кiлька легкових машин гiтлерiвцiв квапливо вiд'їхали вiд берега.
Гринцевич пришпорив свого монгольського жеребчика i поскакав
навперейми. За ним — Забродський, Трамов.
Пiщанi дюни приховали коней, а самi кiннотники окопалися при дорозi:
чатували на легковi машини.
Гул моторiв наростав. Шофери витискали з машин усе, що могли. З
найближчої вiдстанi Гринцевич попродiрявлював з автомата скати переднього
автомобiля, i той важко осiв на асфальт. Трамов i Забродський примусили
зупинитися ще одного "оппеля". Заднi повернули вбiк, тiкали щодуху.
— Хенде хох! Шнель! — крикнув Гринцевич з-за пiщаного бруствера i
пiдняв автомат.
Дверцята в обох машинах розчинилися, з кабiн вилiзли, пiдняли руки
офiцери з плетеними погонами. Полковники. Неабиякi птахи.
Розвiдники обеззброїли їх, повели через дюни до командира групи. А той
негайно вiдправив їх до штабу дивiвiзiї.
Полоненi вказали напрямки руху вiдступаючих гiтлерiвських частин,
охарактеризували їхнi сили, повiдомили про деякi криївки, де лежали скарби,
награбованi в окупованих радянських мiстах..
Невдовзi Гринцевича викликав генерал-майор Чепуркiн.
- Товаришу старшина! — Вiн мiцно потиснув кавалеристовi руку.-- Ви
навiть не уявляєте, яких "язикiв" захопили. Молодчина! Менi дуже приємно, що
ми з вами дiйшли вiд сталiнградських степiв, вiд мого дому, аж сюди. З
перемогою...
Кухлi вiд пива давно спорожнiли. Станцiйний дзвоник сповiстив про
наближення поїзда на Житомир. Гринцевич пiдвiвся.
— Що було далi, Iване, скажу в двох словах. Крокував на Парадi
Перемоги в Москвi. Ним командував маршал Рокоссовський. Потiм — рiдний дiм.
Навчання. Робота. Одруження. В партiю прийняли. Оце два тижнi тому сина
проводжав з Левкова до армiї на службу. Цiлу нiч прогомонiли з ним перед
вiд'їздом. Розповiдав йому, як нашi вiра й вiрнiсть випробовувались...
БЕЗ ЖОДНОЇ ПОМИЛКИ
Вiн i досi не розлучається зi своєю габардиновою, захисного кольору
гiмнастеркою. Вiзьме смужку бiлого полотна, акуратно пiдшиє комiрець,
одягнеться - невисокий, але мiцний i ставний.
Нелегко, мабуть, сторонньому збагнути, чим саме вабить учителя Андрiя
Тимофiйовича Орленка гiмнастерка. Та й сам вiн, можливо, одразу не
вiдповiсть. Мовляв, звик до неї i що тут особливого?
Але якщо ви побуваєте у Конотопському краєзнавчому музеї, де
експонуються п'ять нагородних листiв на iм'я Андрiя Орленка, то зрозумiєте,
звiдки у вчителя ота прихильнiсть до вiйськової форми.
Нагородний лист
"З перших днiв перебування в 159-му саперному батальонi рядовий А.Т.
Орленко показав себе одним з найкращих мiнерiв. Пiд вогнем ворога на
передньому краї оборони поставив 120 протитанкових i протипiхотних мiн. 7
грудня 1943 року гiтлерiвцi силами 25 танкiв i двох батальйонiв прорвалися в
розташування штабу пiдроздiлу. В цей важкий момент Орленко врятував бойовий
червоний прапор частини... Цiлком заслуговує урядової нагороди — ордена
Слави III ступеня.
Капiтан Мочалов".
Це сталося в Коростенi, українському мiстi, яке з важкими боями вiдбили
у ворога.
Ще вчора в мiстi були нiмцi. На далекiй околицi єфрейтор Саїд Байбулов,
пiдваживши мiну, шепотiв до рядового Андрiя Орленка, хлопця з конотопського
поповнення:
- Бач яка: три пiдривники...
Вони знешкоджували фашистське мiнне поле, готували проходи для наступу
пiхоти. Клени, тополi, осокори притрусили землю жовтим, малиновим, багряним
листям. Воно замаскувало слiди роботи нiмецьких саперiв.
Єфрейтор гризе кiнчик свого обвислого чорного вуса i обережно виймає
детонатора. Орленко уважно стежить за кожним рухом досвiдченого мiнера. За
три мiсяцi молодий червоноармiєць мiцно подружився з Байбуловим.
Байбулов до вiйни працював у Башкiрiї агрономом. Вiн дуже любив землю.
Навiть у найнебезпечнiшi моменти розминав пальцями сухi грудки, щоб
визначити, на якому грунтi стоїть. А як натрапляв на житнiй колосок, то
зерно загортав у шматок газети, клав на дно речового мiшка: знадобиться!..
Мiнери проклали проходи, вивели автоматникiв до городiв, на близькi
околицi Коростеня. Зав'язався бiй...
Мiсто усмiхалося крiзь сльози очима змарнiлих бабусь, зблискувало на
грудневому сонцi вцiлiлими шибками вiкон.
— Де ж вашi дiвчата? — весело гукав Байбулов,-може, наречену
виберу...
Жарт захищав серце вiд болю. Але Саїд пошкодував, що саме так
пожартував.
— Наших дочок у Нiмеччину погнали, сину,-- застогнала сива жiнка.
Байбулов знiяковiв.
— Ми дiйдемо туди, мамо,--тихо промовив. - Повернемо ваших дiтей...
Андрiй слухав i згадував, наче жахливий сон, про два роки окупацiї. I
його схопили було, щоб вивезти на чужину, але вiн утiк, переховувався. Тепер
йому дев'ятнадцять,-- вирiс, набрався сили. |
Коли мiнерiв термiново викликали на захiдну околицю, нiщо не вiщувало
тривоги. Сонце жеврiло на горизонтi розпеченим металевим диском. Андрiєвi
пригадалося батькове ковальське горно на залiзницi. Десять рокiв носив
батьковi обiди.
Тимофiй Федорович дозволяв синовi тримати щипцями у горнi шматки
розжарюваного металу. Цi шматки потiм набирали форми, ставали пiд вправними
ударами
молота важелями й гайками до паровозiв.
Спогади Орленка обiрвав вибух снаряда. Гiркий, нудотний дим,
пiдхоплений холодним вiтром, оповив усе довкола. Командир взводу лейтенант
Чуждан крикнув:
— Мiнувати!
Орленко догадувався, що фашисти перегрупувалися i напевно, кинуться в
контратаку, бо снаряди вибухали дедалi частiше i в рiзних мiсцях. "Якщо
впаде близько,--
свердлило в мозку,-- то мiна в моїх руках вибухне вiд детонацiї..."
Могла, звичайно, i щойно закладена вибухнути. Але страх зачiпав тiльки
думки, пальцi рухалися спритно.
"Штуки" подавав Андрiєвi солдат Абдулла Усенов, лiтнiй, трохи наївний
узбек. Вiн тримав на долонях мiну, щиро цiкавився:
— А якщо жбурнути її пiд гусеницi танка, вибухне?
— Ще й як!
Бавовна, бiла, пухнаста, виглядала б на долонях Усенова природно, а
мiна... "Є, мабуть, люди, не народженi для воєнного подвигу",-- подумав
Орленко.
Сто двадцять мiн розставив Андрiй на своїй дiльницi. Праворуч дiяв
Байбулов, лiворуч — М'якотний, Андрiїв земляк.
Ледве впоралися -- з-за горба на шаленiй швидкостi виринули ворожi
танки.
Вибух примусив Орленка озирнутись. На його дiльницi палав танк. Машина,
що мчала позаду, хотiла прослизнути, притискуючись до пiдбитої, але ж мiни
стояли у шаховому. Задимiла i ця.
Палаючi танки легко рахувати на будь-якiй вiдстанi: пасма густого
чорного диму здiймаються високо вгору. Один стовп диму, два, три, чотири...
Танкова атака захлинулась.
Однак фашисти вгамувалися ненадовго. Незабаром вони розвернули машини,
щоб обiйти мiсто з пiвдня. I це їм вдалося. Знекровленi пiдроздiли нашої
пiхоти не витримали. Гiтлерiвськi десантники, що до цього сидiли за баштами
"тигрiв", розсипалися по Коростеню.
Орленко скрадався городами, уникаючи оточення. Позаду спотикався об
мерзлi грудки знесилений Абдулла Усенов. Вiн уперто не кидав важкої
протитанкової мiни.
— Абдулла, штаб горить! — раптом гукнув Орленко i притьмом пустився
до палаючого будинку. Снаряд попав пiд стрiху, бiля порога навзнак лежав
убитий вартовий.
Комбата Мочалова не було. Мабуть, органiзовує вiдсiч вороговi. А тут
прапор батальйону...
Орленко нахилив древко, щоб вiдiрвати полотнище, але роздумав. Нi,
понесе так!
За ним бiг невiдступно Абдулла Усенов.
— Танки! — попередив Абдулла у ту мить, коли Орленко уже зiбрався
було перелiзти через плiт.
Присiли. Вiддихались. Помiтили: городами, їм навперейми,-- гiтлерiвцi.
А вулицею сюди ж обережно просуваються два їхнi танки.
Що робити? Усенов поповз до ворiт, назустрiч "тиграм". Орленко перебiг
пiд сарай i там побачив пораненого бiйця Лєдньова. Удвох причаїлися. Коли
фашистськi автоматники порiвнялися з ними, Андрiй розрядив у них увесь рiжок
свого ППШ. Зненацька за тином пролунав вибух. Звалена огорожа прикрила
бiйцiв.
Вибравшись з-пiд неї й витягнувши Лєдньова, Орленко глянув на дорогу,
де виставив черево перекинутий на бiк "тигр". Неподалiк вiд танка помiтив
знайому рукавицю Абдулли Усенова. Вона так i залишилася на вiдiрванiй руцi.
"Ось тобi i не народжений для подвигу", - майнула думка. Але не час було
розмiрковувати. |
"Мерщiй до лiсу!" — зорiєнтувався Андрiй. Прапор iз древком вiн мiцно
тримав пiд пахвою.
Наступного ранку нашi "катюшi" й танки вигнали фашистiв з Коростеня.
Орленко, Байбулов, М'якотний розшукували залишенi ворогом "сюрпризи". Серед
тих, хто знешкоджував смертоноснi диски, не було Героя Радянського Союзу
Абдулли Усенова та iнших.
Нагородний лист
"Червоноармiєць Орленко — вiдважний, iнiцiативний сапер-розвiдник --
особливо вiдзначився пiд час розвiдки оборони противника в районi Дубно, а
також 27 березня 1944 року - пiд час форсування рiки Стир... Гiдний ордена
Червоної Зiрки.
Командир батальйону капiтан Мочалов".
Драглистi торф'янi луки пiдковою огинали село Вольковас. По них хiба що
чорногуз мiг прочалапати. А де манливо в'юнилась у темряву польова дорога i
березневий вiтер розмахував патлатими макiвками берiз,-- там кiлки,
обплутанi колючим дротом, i, звичайно, мiни, прикритi густими врунами трави.
— Треба йти.-- Командир роти, старший лейтенант, нiби пiдсумував
думки, що роїлись у головi кожного сапера.
Мiсцевiсть ще звечора запам'ятали в усiх подробицях - вибалки, горбки,
високi дерева — i повзли впевнено, швидко. Деякий час мiношукачi мовчали.
Та ось по всьому цепу в навушниках заграла музика близько розкиданої смертi.
Орленко погладив чутливими долонями мокру траву. Ледь випирає рiвно
пiдрiзаний дерн. Тут вона, мiна, готова вистрибнути на висоту плеча.
Андрiй обережно знiмає дерн, чiпко затискує запобiжник, викручує
пiдривник.
Колись у школi, на уроках географiї, планета Земля вставала перед
Андрiєм у такому великому масштабi, що вiн бачив лише велетенськi гори i
велетенськi плато, рiвнини. Дрiбниць не брав до уваги. А тепер масштаби
планети неймовiрно звузилися - до складочки мiсцевостi завширшки з метр, i
Андрiй власними грудьми вiдчував дихання землi - рiвне, могутнє. I саме
тепер вiн по-справжньому полюбив землю, батькiвський край, збагнув душу
Саїда Байбулова, який розмовляє з полем, мов з нареченою.
- Ггу-у-у! — Туга вибухова хвиля притиснула Андрiя щокою до
пiскуватого схилу. У вухах дзвенiло й болiло. I
— Командир роти пiдiрвався!
Гiтлерiвцi не забарилися розмалювати небо слiпучим вогнем ракет.
Хвилина нерiшучостi минула. Сапери знову орудують лопатками й щупами.
Хрускотить пiд ножицями колючий дрiт. Бiлi струни з бинтiв напинаються до
Вольковаса, показують безпечний шлях,-- iди, пiхото, смiливо!
Вiд ворожих траншей розвiдники повернулися з "язиком" — дебелим
заспаним єфрейтором. Андрiй бачив таких в iншiй обстановцi — у наваксованих
чоботях, з пiдошвами, густо всiяними шипами, що пропечатували кожен клапоть
окупованої української землi: фюрерова, фюрерова... А зараз фашист
пiдстрибує у своїх вовняних шкарпетках, як цап. Не до жиру! |
З Вольковаса нiмцi, вискочивши з лiжок, тiкали у пiдштаниках. Аж до
рiчки Стир.
Хоч Стир i не широка, але пора року така, що пiхотi не обiйтися було
без допомоги саперiв. Капiтан Мочалов послав взвод лейтенанта Чуждана
навести мiст.
Поки заготовляли дрючки, дошки, Орленко не думав про крижану воду.
Мiсцевiсть прострiлювалася, вибухали снаряди, цьвохкали кулi. Та коли
встановили опори на мiлинi i довелося лiзти у воду, щоб класти настил, по
спинi забiгали мурашки.
Холод сковував рухи, нiмiли ноги, перехоплювало дихання. Великими
зусиллями вдавалося стискати в руках сокиру, молоток, тримати цвяхи, що раз
у раз капали мiж закоцюблими пальцями у течiю.
Мiсток готовий, i артилеристи вже котять по ньому гармати, несуть ящики
зi снарядами.
Аж тут гiтлерiвцi схаменулися i вдарили по переправi. Та основнi сили
пiхоти й технiка встигли проскочити на той бiк.
Наступ тривав.
Нагородний лист
"Єфрейтор А. Т. Орленко — дисциплiнований, акуратний, вiдмiнний мiнер
i смiливий розвiдник. Незважаючи на молодiсть, набув великого бойового
досвiду. Неодноразово проводив у тил ворога через мiннi поля дивiзiйну
розвiдку. З його участю взято понад сто "язикiв". Особливо вiдзначився 18
липня 1944 року на узлiссi поблизу села Грабового, коли стрiлецький
батальйон опинився в оточеннi, а командир загинув...
Цiлком заслуговує нагородження орденом Слави II ступеня.
Командир батальйону капiтан Мочалов".
Болота стелилися, скiльки око сягне. Всiянi лiсами, вони були притулком
мiсцевим жителям, якi сiм'ями ховалися вiд фашистських каральних загонiв.
Примудрилися навiть корiв перегнати маловiдомими стежками.
Цими болотами розвiдники й проникли у тил нiмцiв. Маскхалати,
прив'язанi гiлки зливали їх iз заростями. Тож хлопчик, який пас корову, аж
зойкнув, коли на мочарi раптом заворушився кущ.
— Не бiйся, синку!
Пастушок придивився, розпiзнав людське обличчя, зiрочку на пiлотцi i
зрадiв:
- То ви нашi, дядечку?
Орленко почастував хлопчика шматочком припалого махоркою цукру. Малий
гриз i розповiдав:
- Фрiци недалеко, їх до бiса!
Потiм вiн повiв розвiдникiв до своєї матерi. Жiнка напоїла бiйцiв
молоком, i вони зникли в лiсi.
За годину Орленко i його товаришi знову з'явилися у куренi. Вони
притягли нiмецького офiцера з кляпом у ротi. З'ясували також, якою з трьох
дорiг, що перетинали лiс, рухались нiмецькi колони.
Допитаний у штабi дивiзiї полонений повiдомив, що есесiвський корпус
от-от розпочне наступ. Треба було випередити ворога. Комбат наказав
Орленковi розмiнувавати шлях його пiдроздiловi.
Пiхотинцi тихо заглибилися в лiс. З ними подався й Орленко. На галявинi
в спину їм сiконули автоматнi черги. Не менше роти гiтлерiвцiв перебiгало
вiд дерева до дерева.
Двi маси вiйськ зiткнулися. Лунко котився по верховiттю дроб пострiлiв.
З гущавин випурхували, металися з одчайдушним криком дрозди й сороки.
Першi хвилини несподiваного нападу дорого коштували батальйоновi. Було
багато поранених i вбитих. Комбат спробував пiдняти бiйцiв у контратаку, але
йому одразу ж розтрощило кулею стегно.
Перед тим як iти з розвiдниками в тил фашистiв, Орленко досить докладно
вивчив мiсцевiсть. I зараз вiн бачив рятiвний вихiд у штурмi висотки злiва.
Тiльки так можна з'єднатися зi своїми.
- Стiй! Слухати мою команду! — Орленко й сам не впiзнав свого голосу.
Бiйцi озирнулися.
— За мною!
Орленко перевiв автомат на одиночнi пострiли - треба берегти патрони -
i на ходу прицiльно бив по фашистах, видираючись на висотку. Четверо
солдатiв несли непритомного капiтана.
З жита застрочив кулемет. Орленко зайшов збоку. Протитанкова граната
важко впала у вистелене берiзкою кубло. Закурилась воронка, глибока, неначе
вiд бомби. Кулемет замовк. Шлях до висотки було вiдкрито!
Батальйон з'єднався з iншими пiдроздiлами дивiзiї i продовжив наступ.
Нагородний лист
"Сержант А. Т. Орленко вiдзначився пiд селом Котушув, де в дротяних
загородженнях i мiнних полях зробив проходи i пропустив у тил фашистiв роту
пiхоти. Згодом 21 день перебував iз розвiдниками в тилу ворога. На рiку Одер
вийшов першим i навiв з бiйцями переправу...
Гiдний ордена Слави I ступеня.
Командир батальйону майор Мочалов".
Орленко обережно ступав попереду. Мiж соснами й лiщиною, пiд товстим
шаром перепрiлого листя й галуззя, на людей чатували мiни. В цьому районi
дiяли польськi партизани. То для них розставили пастки нiмецькi каральнi
загони.
Сержант знiмав мiни. Знешкодженi "плачинди", як любив вiн казати, були
додатковим вантажем для кожного. "Пригодяться",-- умовляв Орленко тих, хто
ремствував.
При магiстральному шосе розвiдники вимостили сосновими вiтами гнiздо,
залягли в ньому i рахували, скiльки машин, бронетранспортерiв, пiших колон
проходить за годину. Зв'язок iз штабом був чiткий. Далекобiйна артилерiя
одержувала точнi координати.
Як стемнiло, Орленко не витримав, бiлкою стрибнув на дорогу, вирубав
сокирою ямку, поклав нiмецьку мiну.
Гуркiт мотора, що долинав з балки, на кiлька хвилин перервав роботу.
Вантажна машина не зачепила ямки.
Вище й нижче Орленко приладнав ще по "плачиндi". Байбулов про таке
маскування сказав би: "Ювелiрно!"
Уже вiддалившись од дороги, розвiдники почули два вибухи.
Через три днi група натрапила на двох полякiв з партизанського загону.
Вони розповiли радянським бiйцям, де фашистськi укрiплення. Рацiя послала в
ефiр чергову радiограму. Незабаром наша далекобiйна почала садити важкими
снарядами.
На зворотному шляху група переходила лiнiю фронту в iншому мiсцi,
трясовиною. З темряви до Орленка долинув чийсь тихий стогiн. Андрiй пiдвiв
голову, прислухався. Нi, не вчулося, справдi хтось стогне. Поповз на кволий
голос. Свiй! Розвiдники пiдiбрали пораненого капiтана-розвiдника з
сусiднього з'єднання.
Невдовзi артпiдготовка сповiстила про наступ. Морозне повiтря
здригалося. В цей час мiсце сапера — серед пiхотинцiв, i Орленко, Байбулов
спорядилися по-похiдному.
Гнали фашистiв без вiдпочинку до самого Одеру. Гiтлерiвцi тiкали
переважно асфальтовими дорогами, а радянськi частини наступали й болотами.
Перше враження, коли пiдiйшли до Одеру, було таке: на протилежному березi в
цьому глухому мiсцi немає жодної живої душi!
I рiка вкрита кригою, за винятком вузької бистрини. Добре! Але коли
Орленко натиснув чоботом на лiд, в усi боки бризнули трiщини.
— Хлопцi, розбирайте будинок! — гукнув Андрiй до саперiв. На узлiссi
височiла двоповерхова дерев'яна споруда.
Сапери видерлися на її дах i почали зривати дошки. Салатала, Розуменко,
М'якотний, iншi бiйцi носили їх до берега. Орленко i Байбулов зв'язували
дошки дротом, вiрьовками, рогозяними перевеслами, усiм, що потрапляло в
руки, i штовхали на кригу.
Раптом озвався протилежний берег - кулеметами, мiнометами, гарматами.
Снаряд влучив у рiг будинку, мiна впала поблизу Орленка. Його захистило
дерево, а двоє хлопцiв, якi працювали поряд, загинули.
Однак сапери продовжували класти настил. Пiд'їхали нашi танки i прямою
наводкою вдарили по урвищах, де засiли ворожi мiнометники й кулеметники.
Заговорила й наша артилерiя.
Пiхотинцi по одному побiгли через Одер. Дошки прогинались. Вода хлюпала
в чоботях. Устиг переправитись тiльки один батальйон. Налетiли "хейнкелi", i
за пiвгодини на мiсцi кладки кипiла вiд вибухiв густа крижана каша.
Шалено полiзли гiтлерiвцi на крихiтний плацдарм, захоплений радянськими
солдатами. Протягом дня було вiдбито шiсть атак. Вистояли! А вночi надiйшло
пiдкрiплення.
Нагородний лист
"Старшина А. Т. Орленко, командир рою саперного батальйону, комсорг
роти, знову вiдзначився в боях. Вiн пробрався в тил ворога i висадив у
повiтря залiзничний мiст разом з бронепоїздом, що заважав просуватися
стрiлецькому полковi. А потiм проявив винахiдливiсть пiд час знищення
Бреслауського угруповання...
Заслуговує нагороди — ордена Вiтчизняної вiйни II ступеня.
Командир батальйону капiтан Верба".
28.4.45 р.
Той ворожий бронепоїзд досi в пам'ятi. Вiн нападав удень i вночi, немов
злодiй, вивергав на зелену весняну землю смерть i зникав у клубках
молочно-бiлої пари. Вiд його снаряда полiг i майор Мочалов, комбат. Мочалова
поховали з усiма почестями. Над могилою згадали мрiю майора, ще зовсiм
юнака, про закiнчення iнституту. Вiн казав: "З осенi сорок п'ятого я вже
третьокурсник!"
А ще збирався подарувати своїй коханiй, яка вiрно його чекала, гiлку
розквiтлого жасмину з гаю, де вони познайомились.
Вночi старшина Орленко, лейтенант Чуждан, сержант Байбулов пiдв'язали
до пояса по двi мiни i вирушили до залiзничного моста. Вони бачили вгорi, на
фермах силуети двох нiмцiв - вартових, але не зважали на них, бо мали
поставити мiни, що б там не було.
Нарештi, вибух... Мiст повiльно згорбився у червоному зблиску i впав.
— За Мочалова! — прошепотiв Орленко.
Останнiм часом Андрiй особливо жадiбно брався за будь-яке завдання.
Напередоднi Дня Перемоги йому хотiлося вiдвернути смерть вiд усiх своїх
бойових побратимiв.
У передмiстi Бреслау, де в одному з кварталiв глухi стiни будiвель
здавались бiйцям нездоланними, Орленко пiд прикриттям темряви зробив
пiдкопи, заклав вибухiвку, i стiни розвалилися.
Там же вiн учив молодих солдатiв стрiляти фаустпатронами. А одного разу
показав, як i дитяча коляска може прислужитися у бою.
Нашим бiйцям нiяк не вдавалося прорватись до будинку навпроти:
влаштований у пiдвалi дот прострiлював кожен сантиметр. Тодi Орленко дiстав
iз горища стару дитячу коляску, змастив її заiржавiлi колеса. Лейтенант
Чуждан з цiкавiстю спостерiгав, що з того вийде. А старшина замотав у ковдру
пакунок — тридцять килограмiв толу i щiльно вмостив у плетену корзину.
Орленко викотив коляску, наскiльки дозволяла жердина, потiм штовхнув, i
коляска досягла протилежного будинку. Вибух вирвав частину стiни, а потiм
уся вона й засипала амбразуру.
- Здорово зметикував! — дивувався лейтенант Чуждан.
Так добивали оточене в Бреслау угруповання. Затятi гiтлерiвцi металися
у передсмертнiй агонiї. Нарештi їхнiй командувач оголосив беззастережну
капiтуляцiю.
Бiйцi старшини Орленка розмiнували проходи, щоб випустити обеззброєних
фашистiв. Сапери першi зустрiли довготелесого генерала, який очолював
колону.
Це було 9 травня 1945 року, в День Перемоги i в день нагородження
Орленка Почесною грамотою ЦК ВЛКСМ.
*
Ось коротенько i вся iсторiя п'яти нагородних листiв, що експонуються в
Конотопському музеї. Вони писалися тодi, коли Андрiй Орленко у своїй
полинялiй гiмнастерцi, з мiношукачем i щупом в руках невтомно повз толоками
й рiллями українських, польських i нiмецьких степiв, де кожен метр фашисти
хiтро, пiдступно начиняли смертю. Сапер прокладав дорогу нашим вiйськам. Вiн
не мав права помилитнся жодного разу. I не помилився.
ПРЯМОЮ НАВОДКОЮ
Цолан запропонував їздовому:
— Давай, синку, полежимо на травичцi. - Олександр Пилипович лiг,
зiперся на лiкоть, їздовий, наголо обстрижений хлопець, опустився поряд.
Променi сонця наскрiзь просвiчували билинки молодого пирiю, клали на
толоку складне мереживо тiней. У цьом погожому надвечiр'ї навiть пухнастi
кульбаби запишалися: тиша берегла їхню недовговiчну красу.
Фуражир i їздовий милувалися заходом. Невдовзi до них приєднався i
тракторист.
— Послав стажора по запасну деталь, так буде швидше й певнiше. -
Парубок витер клоччям замасленi руки, сiв на землю, солодко потягнувся.--
Яка тиша! Хороше...
I їздовий, i тракторист знали, що Олександр Пилипович повернувся з
вiйни героєм — з трьома орденами Слави. Давно то було: ще як парубкував. А
тепер дочка десятий клас закiнчує. Та нiколи хлопцi не чули з уст Цолана
розповiдей про його бойовi дiла i попрохали:
— Розкажiть, Олександре Пилиповичу... Не забули ж, мабуть...
— Земля, синки, вже заросла,-- задумливо мовив Цолан.-- Але немає в
природi такої трави, щоб нею пам'ять заросла. Наче сьогоднi, бачу на узлiссi
у Схiднiй Пруссiї командира нашого полку майора Саленка, замполiта майора
Плiєва та комбата майора Сазонова. Земля вся - золота й багряна вiд опалого
листя. Покачатися б, якби iнший час, по цьому осiнньому килиму. Але не до
того... З-за дерев до нас важкою ходою наблизилась лiтня змарнiла жiнка з
дитинчам за спиною. Вона злякано озиралась назад.
Женуть... Усiх - старих, малих,- сказала хрипко - Врятуйте їх! Кому ще
пощастить втекти...
На вiдстанi п'ятнадцяти кiлометрiв од нас була залiзнична станцiя, туди
й стiкалися пiд конвоєм гiтлерiв людськi потоки. Я бачив, як зблiд лейтенант
Горбунов. Вiн ламав на дрiбнi цурпалочки гiлку сухого хмизу i мовчки дивився
на дитинча. Мiркував, як тут бути...
Отодi я й запропонував. Вiзьмемо гармату, сказав, проберемося лiсом аж
до залiзницi i кiлькома несподiваними пострiлами перетнемо шлях колонам.
Конвоїри, рятуючись, дременуть...
Горбунов погодився, схвалив мiй план:
— Тiльки будьте обережнi, там же дiти, жiнки, - попередив вiн.
Я наказав вирушати, їздовий гарматного лафета Махмуд Керюшев запрiг
коней. Уже були готовi до швидкiсного маршу мiй брат Василь — навiдник,
Андрiй Курбатов — замковий, Федiр Драпко — заряджаючий, Iван Фiлiпов --
ящиковий. I ми подалися старими просiками.
Часто доводилося зупинятись, прибирати з дороги розчахнутi вибухами
стовбури дубiв, берiз, вiльх. У корi стирчали вкритi свiжою iржею осколки.
Аж ось ми побачили крiзь вiти, як по шосе мчать фашистськi вантажнi машини.
Та ще й у два ряди. Асфальтове шосе тяглося вiд берегiв Балтiйського моря, i
по ньому ворог квапливо пересувався. Отже, без бою до залiзницi не
дiстанешся. Ми притьмом розвернули гарматку i вшкварили прямою наводкою по
машинi. Вона вильнула вбiк, спалахнула й перекинулась, притиснувши своєю
вагою солдатiв, якi щiльно сидiли в кузовi. Тi, що мчали за нею,
загальмували. З кабiн i кузовiв плигали фрiци. А ми били... Фашисти, мабуть,
подумали, що в засiдцi великi сили, i заднiм ходом почали тiкати на вцiлiлих
машинах. А ми тривожились: "Де тi бiднi жiнки з дiтьми? Чи наздоженемо їх
своєчасно?" На щастя, наспiла пiхота i зайняла позицiї обабiч шосе. Це дало
нам змогу поспiшити до залiзницi. Втомленi, голоднi — бiй тривав години
три, та й сюди стiльки добиралися,-- бiйцi обслуги й не обмовилися про
перепочинок. Махмуд Керюшев сказав, добинтовуючи поранену ногу:
- Я хоч поповзом, а рухатимуся вперед: невiльникiв треба визволяти
мерщiй!
Ми пiднялися узвозом на захiдний схил улоговини, роздивилися. Колiя
дугою завертала до високої споруди. Станцiя! А цивiльних колон нiде не
видно... Тiльки ешелони — мов на долонi. Тихенько котимо гармату, навiть
Керюшев не вiдстає, дарма що кульгає. I тут фашистськi кулеметники рiзонули
по нас з одного боку, потiм — з другого. В лещата взяли. Впало кiлька
пiхотинцiв, а нашого Фiлiпова в руку поранило. Пiд кулями спрямовуємо
"сорокап'ятку" туди, звiдки чуємо стрiлянину. Об щит рикошетять кулеметнi
черги: вж-жю-у-у, вж-жю-у-у. Беремо у вилку гадюче гнiздо. Перелiт, недолiт,
третiй — їхнiй. По другiй точцi тiльки один снаряд випустили — i вже
обслуга накивала п'ятами.
— Тепер, — кажу гармашам, — треба закубрити вихiд состава зi
станцiї. Василь нацiлився на семафор, на стрiлки i маневруючий паровоз...
Вiрите, хлопцi, шiсть ешелонiв захопили з усякою всячиною. А сьомий — з
невiльниками. "Виходьте!" — гукаю їм, а вони нi з мiсця. Налякалися,
натерпiлися, сердеги, думали, що фашисти хочуть пострiляти.
- Ми — радянськi бiйцi, гляньте на нашi пiлотки — зiрочки бачите? --
гукаю ще дужче.
Вгледiли... Шум радiсний зчинився, заплакали жiнки:
— Нашi! Нашi!
Ми обмацали свої кишенi, у кого завалявся шматочок цукру, у кого сухар,
— малюкам вiддавали. Худi, виснаженi вони. Серце стискалося, коли дивились
на них.
Хтось iз обслуги знайшов вагон iз провiантом, розчинив дверi й почав
роздавати галети, консерви, мед у банках. Як горiли очi голодних - бодай не
згадувати...
А трохи пiзнiше зiткнувся наш полк iз дивiзiєю "Велика Нiмеччина". Була
вона добре озброєна — танки, бронетранспортери, артилерiя, мiномети. За
кiлька днiв до бою ми зайняли оборону на стику двох наших частин.
I ось одного разу з лiвого флангу долинула до батареї суцiльна
автоматна й кулеметна стрiлянина. Командир дивiзiону дав бойове завдання:
негайно мчати туди, де точиться бiй. Ми швиденько зiбралися i — гайда. Але
важко, просто неможливо було Махмуду Керюшеву пiдтягти гармату до
призначеної позицiї, бо навколо густо лягали ворожi снаряди. Довелося
залишити коней за пагорком.
Штовхали "сорокап'ятку" плечима, майже на руках переносили через
груддя. Ледве встигли приготуватися, аж гульк — танки i бронетранспортери
на обрiї. I пiхота, цеп за цепом, за ними. Ну, з бронетранспортерами
впоратися не штука. З першого пострiлу одного всмалили. А от танки... Сунули
насторожено, тiльки й чекали, поки обiзвемось, щоб тут же накрити. Рвонувся
переднiй до нас - на спалах i димок. Випустили по гусеницi один снаряд -
мимо, другий — мимо. А вiн суне! Аж третiм спинили. Та вiн i пiдбитий
влучив у нашу гармату, вiдшматував колесо. Осколками важко поранило
заряджаючого Василя Молодику, декого злегка подряпало. Лють закипiла у мене
в грудях, i я заходився наводити гарматку через ствол у борт пiдкалiченому
"тигровi". Хоч вона й перехняблена, а вгостила його добряче. Запалав... З-за
нього показався другий. Завмер, не розумiє, звiдки б'ють. Ми й цього - по
прицiлу через ствол... Гусениця вистелилася по травi... Їхня пiхота, бачачи,
що тут непереливки, зарилася в землю.
Та все-таки гармата без колеса - не гармата. Взяли ми свої автомати,
гранати, приєдналися до наших пiхотинцiв i спiльно з ними почали викурювати
фрицiв, що окопа-лися...
— Ви, Олександре Пилиповичу, з Троїцького пiшли воювати? --
поцiкавився їздовий (вiн сам з дня на день мав iти на службу).
— Так, хлопцi. Я ФЗН закiнчив у Дебальцевому, але на завод мене не
взяли — малий ще був, то повернувся до батька, в колгосп. Коли нашi в сорок
третьому визволили Троїцьке, менi вже дев'ятнадцятий минав. На вулицi
перестрiв офiцера, першого, якого побачив, i попрохав:
— Дайте, будь ласка, гвинтiвку!
Вiн приголубив мене, наче сина, ласкаво промовив:
— Розумiю! Вiзьмемо тебе з собою i дамо не гвинтiвку, а гармату.
То, виявилось, був майор Бродський, командир полку. Так я потрапив в
обслугу "сорокап'ятки", до сержанта Локтєва. Всi з обслуги Сталiнград
захищали...
А скоро пiсля того, як став я солдатом, наша частина визволяла
Мелiтополь, i там я вперше збагнув, на що здатна крихiтна "сорокап'ятка" --
рухлива, влучна. Тут було знищено велику кiлькiсть фашистiв, знешкоджено
декiлька кулеметних точок.
Спустошеними степами просувалися ми з Мелiтополя до Перекопу. В однiй
запеклiй сутичцi було поранено сержанта Локтєва. Викликає мене командир
батареї, каже:
- Приймай, товаришу Цолан, обслугу, не сумнiвайся, що рядовий.
Не вiдмовлявся, не бiлi ж рукавички пропонували надiти. В бою у всiх
була однакова доля i одне прагнення - гнати фашистiв з нашої землi. I став я
командиром обслуги. Мiй тезко - Олександр Тесля — навiдником, Iван Сокирко
- заряджаючим, Григорiй Єременко - замковим. До гарматного лафета приставили
Миколу Одинцова. Всi, хто був ранiше в обслузi гармати, загинули. Вiйна
виривала з наших лав людей щодня, щогодини.
На Перекопi батальйон, де я служив, брав участь у розвiдцi боєм.
Викотили ми свою гармату на пряму наводку, головне ж - дзоти паралiзувати, а
де вони розташованi, примiтили ранiше. Два ворожих кубла розбили, ще й склад
з боєприпасами. Не лише розвiдали оборону противника - прорвали її.
Навеснi, у квiтнi сорок четвертого року, ми продовжили наступ, дедалi
щiльнiше до моря притискували кримське угруповання гiтлерiвських вiйськ. I
тодi не раз викочували гармату, щоб стрiляти на пряму. Не думайте, це не так
просто. Фрiци засiкали й палили по нас iз своєї артилерiї. Та в бою нiхто з
обслуги не кланявся смертi. Навiть з посiченою осколками ногою Володя Єфиско
штовхав поперед себе ящики зi снарядами. Iван Сокирко однiєю рукою досилав
заряд у ствол — колiном допомагав, пiдсаджував. У долинi Бельбек ми
"роззули", тобто залишили без гусениць три "пантери" — танки, трохи
слабкiшi вiд "тигрiв". Закiнчили визволення Криму на мисi Херсонес.
Потiм нас у Литву перекинули. Коли знiмалися, випадково здибався з
Василем — братом. Вiн слiдом за мною в сорок третьому добровiльно подався
на фронт. Про нашу зустрiч у Криму писали в дивiзiйнiй газетi...
У Цолана зберiгається вирiзка з газети "Красный воин": „Молодий
пiхотинець, ледь кульгаючи, йшов кам'янистою дорогою мимо артилерiйських
позицiй у свою частину. Обабiч валялися стрiлянi гiльзи, ребристi цилiндри
нiмецьких протигазiв, розтрощенi автомашини.
Солдатовi важко було йти. Не так тривожила рана, що ледве загоїлась, не
обтяжував речовий мiток. Хотiлось курити, а махорки не мав. Ось чому було
важко. I Василь Цолан звернув з дороги й пiшов до артилерийських позицiй.
"Невже не виручать гармашi? - подумав i сам себе заспокоїв: — Виручать!"
Бiля гармати дiловито поралась обслуга: згортали й клали на лафет
маскувальнi сiтi, носили снаряднi ящики.
"Знiмаються". — догадався пiхотинець. Але вiн вирiшив усе-таки пiдiйти
ближче, попросити закурити.
Його присутностi нiхто не помiтив. Ставний кремезний молодший сержант
хрипким голосом давав розпорядження. Вiн стояв спиною до Василя, з-за плеча
вився синiй димок цигарки. Молодший сержант курив.
Василь ступив до нього i чiтко приклав руку до пiлотки:
- Товаришу молодший сержант, дозвольте звернутись!
Командир гармати обернувся на голос i... завмер. Здивовано-радiснi
погляди зупинили один на одному артилерист i пiхотинець. Василь випустив iз
рук сучкувату палицю, на яку спирався.
- Сашко!
Вони обнялися, потiм ласкаво й нiжно розглядали один одного i нiчого не
могли вимовити.
Недалеко вiд кам'янистої кримської дороги пiсля довгої розлуки
зустрiлися два сини України, два брати - Василь i Олександр Цолани!"
Олександр Пилипович не переказував своїм слухачам змiсту нарису. Просто
згадав: було таке, писали...
— Вiйну закiнчив у Схiднiй Пруссiї,-- продовжив розповiдь Цолан. - З
братом уже не розлучався пiсля зустрiчi в Криму. Командування направило його
в мою обслугу, вивчив я Василя на навiдника. Литву визволяли, згодом отi бої
вели, що вже про них знаєте. Потiм на Тiльзiт, до Нiману, наступали. Важко
було, ворог чiплявся за кожний горбок, за кожне дерево. Щоб менше людей
втрачати, штурмували мiста, панськi маєтки вночi. Одного разу зайшли з
флангу i примусили накивати п'ятами обслугу фашистської гармати. Бiля неї
височiли ящики з снарядами. Ми вмiли стрiляти i з трофейної зброї, тож
розвернули, вдарили по залiзничнiй станцiї.
Вранцi пiхотинцi не зустрiли там опору.
У сiчнi сорок п'ятого року взяли курс на Кенiгсберг. Нашi танки не
змогли переправитись через рiчку - мiст був зруйнований, а лiд не витримував
їхньої ваги. Ми, артилеристи, самi заглибились у лiс зi своїми
"сорокап'ятками". Вибрались на узлiсся iз заходу i там зайняли позицiю.
Треба було допомагати пiхотi: ворожий бронетранспортер перегородив
кулеметами шлях. Лейтенант Горбунов сказав:
— Звiдси незручно. От якби прямою наводкою...
Вiн не наказував, бо знав, як то ризиковано. Ми покотили гармату, кулi
горохом торохтiли по щиту. Здавалося, не встигнемо, нас переб'ють ранiше,
нiж добудемося до мiсця. Але всi трималися на ногах. Прицiлились, дали один
залп, другий. Бронетранспортер задимiв i зник у гущавинi, як скалiчений
звiр. Я витер пiт i аж тодi помiтив, що третього снаряда Федя Дранко не
донiс до ствола. Впав тяжко поранений. Помер Федя там, на узлiссi, на моїх
колiнах...
Наступного дня ми просунулись до великого маєтку i спочатку думали, що
вiн безлюдний, що можна й минути його. Та ось недалеко од нас заревiв
"тигр". Можливо, гiтлерiвцi не сподiвалися нашої появи або хотiли з тилу...
Не знаю. Головне, ми зрозумiли: вирiшують секунди. I тiльки-но танк виїхав з
подвiр'я, у нього спалахнув мотор. З першого посланого Василем снаряда.
Другий "тигр" поповз городами i звiдти почав бити по нас. Снаряд вибухнув
поряд нашої гармати. Смертельно поранило Керюшева, нашого їздового, менi
перебило руку й ногу.
— Василю! — крикнув я братовi.-- Не до мене, до гармати бiжи.
I вiн кинувся заряджати, а я знепритомнiв.
У госпiталi одержав листа, в якому Василь писав, що вiн зiрвав-таки
гусеницю з другого "тигра", i гiтлерiвцi втекли з покалiченої машини.
Отак i воювали, синки...
СЕРЖАНТ, ЯКИЙ НIС КВIТИ
Знятi з пiдводи носилки, на яких лежав поранений, санiтари обережно
поставили в сiнях великої хати, пристосованої пiд польовий госпiталь. Хiрург
- молода блондинка - опустився на колiна i припав вухом до грудей молодшого
сержанта. "Серце - мотор!" -вiдзначила задоволено.
Пишне хiрургове волосся, певно, залоскотало пораненому щоку, бо юнак
розплющив очi.
— Зараз на операцiю, голубе, — усмiхнулася жiнка. Давай знiму речовий
мiшок... Вона перерiзала старим скальпелем цупкi лямки. Торбина була,
здається, порожньою, i хiрург уже хотiв кинути її в куток, але молодший
сержант попрохав:
— Будь ласка, сестричко, не викидайте, побережiть.
— Це лiкар, а не сестра, — шанобливо поправив санiтар, що принiс
пораненого.
— Дуже прошу, товаришу вiйськовий лiкар.
— Гаразд, гаразд, голубе...
Ще кiлька годин тому Василь Кривуля форсував Днiпро. Опiвночi семеро
бiйцiв вiдштовхнули вiд берега рибальського човна, знайденого в очеретах. На
носi поставили ручний кулемет. Тихо i швидко пливли у темрявi: течiя несла,
та й схiдний вiтер, рвучкий i холодний, пiдганяв. До берега було вже рукою
подати, як пiд кручею часто заблискало i по водi нiби стьобонуло батогами.
— Бачиш? Бий! — наказав Кривуля кулеметниковi. Той пустив чергу. Але
фашист не замовк, i його кулi прошили правий борт човна; з пробоїн чвиркнула
вода.
- Веслуй! — крикнув молодший сержант, хоч автоматники i так налягали
на весла.
Човен з розгону вилетiв на пiсок, бiйцi вистрибнули, залягли. А де ж
Кривуля? Кулеметник Хаджинов повернувся назад, до човна. Молодший сержант
лежав на днi. - В ногу поранило,-- простогнав.-- Перев'яжи... Стривай,
спочатку зламай весло, шина потрiбна.
Потiм, зцiпивши зуби, Кривуля перевалився череч борт i на лiктях поповз
туди, де його хлопцi зайняли оборону.
Фашисти з трьох бокiв лiзли на крихiтний плацдармик. У Кривулi
тьмарилося в очах вiд болю, коли вiн кидав гранати. Незабаром були пораненi
й Хаджинов, Манькiвський, Мунтян.
Iншi автоматники роти не барилися. Вони переправились трохи вище по
течiї i, скориставшись iз того, що сили гiтлерiвцiв скутi першим десантом,
зайшли у фланг вороговi. Несподiваний навальний вогонь посiяв серед фашистiв
панiку, примусив тiкати.
Пiдмога авангардовi наспiла вчасно: жоден з бiйцiв Кривулi, в тому
числi й вiн сам, уже неспроможнiй був пiдвестись на ноги. Їх перенесли в
човен. Кривуля навлежачки черпав каскою воду й виливав за борт, на пiсок;
автоматними патронами позатикав бiля себе кульовi пробоїни. За ним те саме
зробили всi, хто мiг поворухнутись.
Виштовхнутий на бистрину, човен сам пристав до лiвого берега.
А тепер Кривуля лежав у польовому госпiталi. Пiсля операцiї вiн трохи
поспав i прокинувся. З-за Днiпра долинав гуркiт бою.
— Де мiй речовий мiшок?
Стомлена, - крiм нього оперувала ще трьох,- жiнка-хiрург лагiдно
заспокоїла:
- Є, голубе! Пiд моєю особистою охороною.
Коли Кривулi стало краще i його вiдправляли в глибокий тил, вiн щиро
подякував хiрурговi, а потiм розв'язав речовий мiшок.
— Хочу подарувати вам жоржини.
Жiнка глянула на купку паперових пакуночкiв з написами чорнильним
олiвцем. Здивувалася: молодший сержант носив з собою насiння квiтiв.
— Весною посадите — краса ж яка буде! — нiби переконував Кривуля. --
Нарвав би живих, товаришу каштан, як би хоч на милицях...
Хiрург, зворушена, погладила плече молодшого сержанта.
— Я охоче приймаю подарунок. Мабуть, закоханi у квiти?
— Люблю, товаришу капiтан. Але насiння це не звичайне...
Жiнка присiла на лавку, готова слухати.
— Цiкаво.
— У нашому класi в Рутченкiвськiй школi були славнi хлопцi, — почав
Кривуля. — Коли фашисти окупували Донбас, Ваня Мацегора змайстрував
радiоприймача, а Борис Калиниченко, Євген Курлов засипали пiском букси
вагонiв. Я знав на станцiї найпотаємнiшi входи й виходи — батько все життя
вiддав залiзницi... Одного разу Ваню застукали полiцаї, коли вiн приймав
зведення Радiнформбюро. Катували, допитували... Старий шахтар випадково
натрапив за териконом на його тiло, як збирав вугiлля. Поховали крадькома.
Але ми з Борисом та Женею вирiшили поставити пам'ятника нашому друговi. Дiло
було весною. Назбирали насiння жоржин, майорiв, маку, волошок, пiвонiй i
посiяли в скверi за станцiєю. Начальник полiцiї навiть похвалив нас. У
серпнi сквер зачервонiв... Залiзли ми на терикон i побачили: палахкотить
зiрка! Гiгантською зiркою висiяли навеснi квiти. Нашi льотчики не раз
кружляли над станцiєю — згори Iванiв пам'ятник, мабуть, виразно сяяв...
Кривулi ще важкувато було говорити, пересихало ротi. Жiнка-хiрург
послала санiтара, щоб принiс молодшому сержантовi чаю.
- А скоро й пiхота з'явилася — Поранений вiдсунув порожню, ще гарячу
чашку. - Дочекалися визволення. Усi втрьох добровiльно попросились на фронт.
Борис, Женя, я. Напередоднi зiбрали в своєму квiтниковi насiння: задумали
пiсля перемоги, де застане нас цей день, таку саму зiрку посадити... Бачите,
небагато часу минуло, а вже один несу квiти. Полягли Борис i Женя на рiчцi
Мо...