Образи героïв характерних для дитячоï iталiйськоï лiтератури

Як i у всiх iнших народiв, у джерел iталiйськоï дитячоï
лiтератури коштує казка, фольклорний початок. Народнi казки
Iталiï виростали й iз самобутнього нацiонального матерiалу, що
давала життя, i з бродячих фольклорних мотивiв, що осiли на iталiйському
ґрунтi. Особливо великi зв'язки народноï казки Iталiï з
лицарською епопеєю, iз циклом Круглого Стола: цi мотиви проникнули
в Iталiю в середнi столiття iз Францiï. А пiзнiше сюжети
iталiйських народних казок знайшли своє лiтературне життя в
новелах Боккаччо, у поемi Шалений Роланд Ариосто й Казках для театру
Гоцци.
Уперше народнi iталiйськi казки були зiбранi й лiтературно обробленi в
XVII столiттi письменником Джамбаттиста Базиле ( 1575-1632). Його
Пентамерон, або Казка про казки, являє собою по композицiï
наслiдування Декамерону Боккаччо й складається з 50 казок. Ïх
протягом п'яти днiв розповiдають десять рiзних оповiдачок. Пентамерон
був написаний на неаполiтанському дiалектi й опублiкований в 1634 роцi,
через два роки пiсля смертi самого Базиле. Майже цiле столiття книга
залишалося безвiсноï, i лише в XIX столiттi вона викликала
зацiкавленiсть нiмецьких казкарiв — братiв Гримм. Вони знайшли
паралелi казковим елементам Пентамерона у нiмецькiй фольклорнiй
традицiï.
Книга Базиле не є збiрником народних казок у теперiшньому змiстi
цього слова. Автор Пентамерона iстотно перетворив мотиви народноï
традицiï. Казка багато в чому втратила свою невигадливiсть, поряд з
нею в книзi фiгурують i середньовiчнi легенди, i мотиви класичноï
лiтератури. Однак Базиле в рядi випадкiв удалося зберегти колорит
народного мовлення, ïï соковитого епiтета, знайти поетичну
форму оповiдання.
Протягом декiлькох столiть народна казка в Iталiï знаходила друге
життя на пiдмостках сцени: багато мотивiв iталiйського прозаïчного
фольклору успiшно розробляла знаменита комедiя дель арте, або комедiя
масок — iмпровiзований комiчний спектакль, що iснував в
Iталiï з XVI до початку XVIII столiття. Цi подання були акторською
iмпровiзацiєю на основi сценарiю, що мiстить лише коротку сюжетну
схему. Бiльшiсть акторiв грало в масках, представляючи постiйнi типи:
закоханих, панiв, слуг i т.п. Характерною рисою цих веселих спектаклiв,
що розiгрувалися для простого люду, було сполучення традицiйного
чарiвного сюжету iз сатиричними життєвими мотивами. У другiй
половинi XVIII столiття комедiя дель арте стала вiдтискуватися соцiально-
побутовою реалiстичною комедiєю Голота-Дони i його послiдовникiв i
поступово ставала надбанням дитячого глядача. Останнiм яскравим спалахом
цього жанру були Казки для театру Карло Гоцци ( 1720-1806). Яскравий
талант Гоцци, чудове знання традицiï народного театру й полемiчний
запал допомогли йому створити неповторний жанр театральноï казки,
за якоï й закрiпилася згодом назва фьяби для театру . Першоï з
них була знаменита Любов до трьох апельсинiв (1761), написана, як
говорить Гоцци, на сюжет найвiдомiшоï дитячоï казки, которою
венецiанськi годувальницi забавляють дiтей. Головним у нiй було
сполучення фантастичноï стихiï з яркою зрелищностью, живим
динамiчним сюжетом i веселою буфонадою, що возврится глядача до
реальноï iталiйськоï дiйсностi.
На радянськiй сценi фьяби Гоцци йшли майже винятково в дитячих театрах
або театрах ляльок. Особливо цiкавi були постановки 40-х рокiв: Зелена
пташка (1935) у Ленiнградському Тюзе, Король-Олень (1943) у Державному
центральному театрi ляльок С. В. Образцова.
Iсторiю публiкацiй iталiйських книг, присвячених дитячому читачевi,
треба, iмовiрно, починати з 1775 року, коли граф Карло Беттони iз Брешии
внiс Миланскому Патрiотичному Суспiльству 100 цехiнiв для оголошення
конкурсу на книжку для дiтей (25 морально-виховних оповiдань). Гiдного,
однак, не найшлося, i конкурс Беттони стих. Проте початок був
покладений, i в 1782 роцi з'явилися призначенi для дiтей шiстнадцять
Моральних новел падре Франческо Зоаве ( 1772-1806). Художнiх вартостей у
них фактично нi, персонажi безжиттєвi, ïхнi вчинки лише,
риторично iлюструють моральнi iстини. I все-таки цi новели, яких в
остаточному виданнi стало 42, видавалися в Iталiï бiля ста разiв i
переводилися на iншi мови. У такому ж дусi були витриманi Байки про
громадський обов'язок для школярiв якогось Гаетано Псрего ( 1746-1814).
У цих i подiбнi ïм дитячих книжках кiнця XVIII — початку XIX
столiття переважав повчальний^-повчальний-повчально-повчальний тон.