Образи героïв характерних для дитячоï iталiйськоï лiтератури

Як i у всiх iнших народiв, у джерел iталiйськоï дитячоï лiтератури коштує казка, фольклорний початок. Народнi казки Iталiï виростали й iз самобутнього нацiонального матерiалу, що давала життя, i з бродячих фольклорних мотивiв, що осiли на iталiйському ґрунтi. Особливо великi зв'язки народноï казки Iталiï з лицарською епопеєю, iз циклом Круглого Стола: цi мотиви проникнули в Iталiю в середнi столiття iз Францiï. А пiзнiше сюжети iталiйських народних казок знайшли своє лiтературне життя в новелах Боккаччо, у поемi Шалений Роланд Ариосто й Казках для театру Гоцци.
Уперше народнi iталiйськi казки були зiбранi й лiтературно обробленi в XVII столiттi письменником Джамбаттиста Базиле ( 1575-1632). Його Пентамерон, або Казка про казки, являє собою по композицiï наслiдування Декамерону Боккаччо й складається з 50 казок. Ïх протягом п'яти днiв розповiдають десять рiзних оповiдачок. Пентамерон був написаний на неаполiтанському дiалектi й опублiкований в 1634 роцi, через два роки пiсля смертi самого Базиле. Майже цiле столiття книга залишалося безвiсноï, i лише в XIX столiттi вона викликала зацiкавленiсть нiмецьких казкарiв — братiв Гримм. Вони знайшли паралелi казковим елементам Пентамерона у нiмецькiй фольклорнiй традицiï.
Книга Базиле не є збiрником народних казок у теперiшньому змiстi цього слова. Автор Пентамерона iстотно перетворив мотиви народноï традицiï. Казка багато в чому втратила свою невигадливiсть, поряд з нею в книзi фiгурують i середньовiчнi легенди, i мотиви класичноï лiтератури. Однак Базиле в рядi випадкiв удалося зберегти колорит народного мовлення, ïï соковитого епiтета, знайти поетичну форму оповiдання.
Протягом декiлькох столiть народна казка в Iталiï знаходила друге життя на пiдмостках сцени: багато мотивiв iталiйського прозаïчного фольклору успiшно розробляла знаменита комедiя дель арте, або комедiя масок — iмпровiзований комiчний спектакль, що iснував в Iталiï з XVI до початку XVIII столiття. Цi подання були акторською iмпровiзацiєю на основi сценарiю, що мiстить лише коротку сюжетну схему. Бiльшiсть акторiв грало в масках, представляючи постiйнi типи: закоханих, панiв, слуг i т.п. Характерною рисою цих веселих спектаклiв, що розiгрувалися для простого люду, було сполучення традицiйного чарiвного сюжету iз сатиричними життєвими мотивами. У другiй половинi XVIII столiття комедiя дель арте стала вiдтискуватися соцiально- побутовою реалiстичною комедiєю Голота-Дони i його послiдовникiв i поступово ставала надбанням дитячого глядача. Останнiм яскравим спалахом цього жанру були Казки для театру Карло Гоцци ( 1720-1806). Яскравий талант Гоцци, чудове знання традицiï народного театру й полемiчний запал допомогли йому створити неповторний жанр театральноï казки, за якоï й закрiпилася згодом назва фьяби для театру . Першоï з них була знаменита Любов до трьох апельсинiв (1761), написана, як говорить Гоцци, на сюжет найвiдомiшоï дитячоï казки, которою венецiанськi годувальницi забавляють дiтей. Головним у нiй було сполучення фантастичноï стихiï з яркою зрелищностью, живим динамiчним сюжетом i веселою буфонадою, що возврится глядача до реальноï iталiйськоï дiйсностi.
На радянськiй сценi фьяби Гоцци йшли майже винятково в дитячих театрах або театрах ляльок. Особливо цiкавi були постановки 40-х рокiв: Зелена пташка (1935) у Ленiнградському Тюзе, Король-Олень (1943) у Державному центральному театрi ляльок С. В. Образцова.
Iсторiю публiкацiй iталiйських книг, присвячених дитячому читачевi, треба, iмовiрно, починати з 1775 року, коли граф Карло Беттони iз Брешии внiс Миланскому Патрiотичному Суспiльству 100 цехiнiв для оголошення конкурсу на книжку для дiтей (25 морально-виховних оповiдань). Гiдного, однак, не найшлося, i конкурс Беттони стих. Проте початок був покладений, i в 1782 роцi з'явилися призначенi для дiтей шiстнадцять Моральних новел падре Франческо Зоаве ( 1772-1806). Художнiх вартостей у них фактично нi, персонажi безжиттєвi, ïхнi вчинки лише, риторично iлюструють моральнi iстини. I все-таки цi новели, яких в остаточному виданнi стало 42, видавалися в Iталiï бiля ста разiв i переводилися на iншi мови. У такому ж дусi були витриманi Байки про громадський обов'язок для школярiв якогось Гаетано Псрего ( 1746-1814).
У цих i подiбнi ïм дитячих книжках кiнця XVIII — початку XIX столiття переважав повчальний^-повчальний-повчально-повчальний тон.