Опис образа Иудушки в романi Добродiï Головлеви

Роман М. Е. Салтикова-Щедрiна Добродiï Головлеви можна назвати
iсторiєю виморочной сiм'ï, приреченоï на загибель через
ïï спрагу, що вразила, наживання, через втрату людських
зв'язкiв мiж людьми. Останнє особливо стосується Порфирiя
Владимирича Головлева. Иудушка попадає в павутину власного
марнослiв'я, порвати яку вiн не має сил. Перед нами аж нiяк не
лицемiр. Салтиков-Щедрiн створює досить складний i трагiчний
образ. Життєвий шлях Иудушки — це шлях поступовоï
втрати зв'язку з реальнiстю, з живими людьми; це шлях болiсного
прозрiння буквально на порозi смертi
Дитинство Иудушки проходить у затхлiй атмосферi виморочного сiмейства.
Рано проявляється в Порфирiю здатнiсть пристосовуватися до
обставин. Порфирiю Владимирич вiдомий був у сiмействi пiд трьома
iменами: Иудушки, кровопивушки й вiдвертого хлопчика… З дитячого
рокiв любив вiн приголубитися до милого друга маменьке, нишком
поцiлувати ïï в плiчко, а iнодi й злегка понаушничать. Втiм,
загадковий погляд Порфирiя викликає неясну тривогу владноï
Орисi Петрiвни. Отож i поливає отрутою, так i подманивает,-
говорить вона
Пiд час цивiльноï служби в Петербурзi Иудушка регулярно
посилає листа милому друговi маменьке. Навiть прозаïчне
прохання надiслати грошей витриманi в єлейних тонах: Треба менi ще
шiсть iз полтиною доодержати, у чому й прошу вас менi почтеннейше
вибачити. Довiдавшись про смерть сестри Ганни, Иудушка як i ранiше
вертить мовою. Вiн пише: Звiстку про кончину улюбленоï сестрицi й
доброï подруги дитинства Ганни Володимирiвни вразилася моє
серце скорбию, якась скорбота ще бiльше пiдсилилася при думцi, що вам,
милий друг маменька, посилає ще новий хрест, в особi двох сирiт-
крихiток.
Своя байдужнiсть до спившемуся Степанка-Бельбасу Иудушка також
намагається сховати за марнослiв'ям. Одночасно вiн
домагається вiд Орисi Петрiвни того, що вона позбавляє
нелюбимого сина його частки спадщини. Смерть брата Степана незримо
наближає Порфирiя Владимирича до фатальноï самiтностi, що
зяє порожнечi…
Iсторiя умертвии знаходить закономiрне продовження в долi iншого брата
Иудушки — Пашки-Тихонi. Сцена побачення Порфирiя Владимирича з
умираючим братом показує всю внутрiшню порожнечу Иудушки. За
мовленнями про релiгiйну смиреннiсть криється меркантильний
грошовий iнтерес
Вiдношення Порфирiя Владимирича до Орисi Петрiвнi також говорить про
граничну дрiб'язковiсть богатого головлевского помiщика. Заволодiвши
фактичними правами на маєток, Иудушка вiдводить матерi роль
нахлiбницi. Уражена гордiсть змушує Орисю Петрiвну переселитися
Вдубровино.
Iсторiя умертвии Не вичерпується, зрозумiло, долями Орисi Петрiвни
й двох ïï синiв. Вона мiстить у собi докладний опис трагiчного
фiналу життєвого шляху Аннинь-Ки й Любиньки, Петеньки й
Володеньки. I щораз роль Иудушки воiстину фатальна. На совiстi Порфирiя
Владимирича смертi близьких йому людей
Який же пiдсумок життя Иудушки? Самiтнiсть! Салтиков-Щедрiн
населяє головлевскии будинок примарами умертвии, якi виникають у
хворiй свiдомостi спившегося Иудушки. Отовсюду, iз всiх кутiв цього
осоружного будинку, здавалося, виповзали умертвия. Куди не пiдеш, у яку
сторону не повернешся, скрiзь ворушаться сiрi примари. У фiналi роману
Добродiï Головлеви Салтиков-Щедрiн малює пробудження
здичавiлоï совiстi Иудушки. I раптом жахлива правда освiтила його
совiсть, але освiтила пiзно, без користi, уже тодi, коли перед очами
стояв лише безповоротний i непоправний факт. От вiн зостарився,
здичавiв, однiєю ногою в могилi коштує, а немає на
свiтi iстоти, що наблизилося б до нього, “пошкодувало” би
його. Навiщо вiн один? У березневу заметiль Иудушка йде на могилу Орисi
Петрiвни й гине впути.
Доля Порфирiя Владимирича Головлева трагична. От що пише про нього Салтиков-
Щедрiн: Не треба думати, що Иудушка був лицемiр у змiстi, наприклад,
Тартюфа або будь-якого сучасного французького буржуа… Нi, коли вiн
i був лицемiр, то лицемiр чисто росiйського штибу, тобто просто людина,
позбавлена всякого морального мiрила й не знаючоï iншоï
iстини, крiм тоï, котра значиться в азбучних прописах. Вiн був
неосвiчений без границь, сутяга, брехун, пустослов… Все це такi
негативнi якостi, якi аж нiяк не можуть дати мiцного матерiалу для
дiйсного лицемiрства. Иудушка — жертва власного марнослiв'я,
власного пустомислия. Фiнал роману викликає не тiльки осуд
Порфирiя Голiв-Лева, але й жалiсть до нього. Книга вчить читачiв
цiнувати справжнi людськi почуття, переборювати дрiб'язковiсть i
егоïзм
Як це нi смутно, але в Панах Головлевих дiйсно пiдводять пiдсумки. Роман
— не що iнше, як iсторiя руйнування, розпаду однiєï
сiм'ï й проведення фiнальноï риси.
Властиво, подiбного безславного кiнця роду й випливало очiкувати. Справа
в тому, що споконвiчно, коли читач тiльки поверхово знайомиться зi
членами сiмейства, стає ясно, що вони приреченi на загибель. М. Е.
Салтиков-Щедрiн не виводить у своєму добутку жодного позитивного
героя, як це характерно для традицiйних, несатиричних, романiв. Правда,
iнодi у свiдомостi того або iншого персонажа Панiв Головлевих
трапляються просвiти. Прикладом може служити Степанко-Бельбас. Коли вiн
вертається в Головлево, дорога його нагадує шлях на каторгу.
Може бути, зi страху перед безпросвiтним майбутнiм у мозку його
виникає якась свiтла пляма, думка про свою нiкчемнiсть. Втiм,
думка ця зникає так само швидко, як з'явилася, оскiльки Степанко
— Головлев до мозку костей
Бiльш-менш свiтлою особистiстю на тлi iнших з'являється Аннинька.
Вона далеко не позитивна героïня, але все-таки має
невластивими ïхнього роду поняттями про честь i поряднiсть. У
головi ïï навiть теплiє думка про чесне заробляння
грошей. Вона совiсна й горда. Все це, на жаль, звертається в порох
при зiткненнi з реальнiстю, з наскрiзь прогнилим акторським побутом. Але
Аннинька викликає повага хоча б тим, що довгий час намагалася
боротися снеизбежним.
Таким чином, Салтиков-Щедрiн не малює абсолютно безпросвiтноï
картини iснування Головлевих. Немає: на темному тлi миготять iнодi
сонячнi променi, але i ïм не пiд силу освiтити ту клоаку, що
представляє собою садиба Головлево. Все життя сiм'ï —
лише пiдведення пiдсумкiв, бiльше нiчого. Справа в тому, що в кожному
жестi, у кожному вчинку героïв протягає ïхня
приреченiсть. Вони можуть прагнути до накопичення, до багатства (у
ïхньому приземленому розумiннi), не знаючи того, що вiдомо
читачевi, — кiнець наближається невблаганно.
Якi ж пiдсумки пiдводять Головлеви? Найнiкчемнiшi. Вони не залишають
пiсля себе навiть пам'ятi. Ïх забувають вiдразу ж пiсля смертi не
тiльки навколишнi, але навiть власнi родичi. Поняття сiм'я, цiлком певне
для бiльшостi людей, для Головлевих має дивне звучання. Швидше за
все, це слово є для них порожнiм звуком. Сiмейнi цiнностi,
природнi для будь-якоï людини, для Головлевих не мають рiвно
нiякого значення. Кожний член сiм'ï проживає власне життя,
нiтрохи не пiклуючись про рiднi й неминуче прагнучи до власного кiнця
Так, Орися Петрiвна, все життя стремившаяся щось зробити для сiм'ï
(у своєму вузькому розумiннi), дiє завжди досить дивним
образом, ще бiльше роз'єднуючи членiв сiмейства. Наприкiнцi життя
вона залишається у розбитого корита, навряд чи усвiдомлюючи, що
прийшла до цього фiналу сама. Заради змiцнення матерiального становища
вона частенько забувала, що ïï дiти — люди, що ïм
потрiбнi турбота й тепло. Осоружним дiтям вона викидала шматок,
перебуваючи у впевненостi, що тим самим виконує батькiвський борг
i може вiдтепер зняти iз себе всяку вiдповiдальнiсть. У результатi й
виросли недбайлива дочка, Степанко-Бельбас, безхребетний Павло й Иудушка-
Кровопивец. Та й онуки приносять скорiше не радiсть, а додатковi
проблеми. Смерть Орисi Петрiвни жалюгiдна, але цiлком заслуженна з
погляду критично настроєного читача
Точно так само пiдводять пiдсумки дiти Орисi Петрiвни. Життя ïх
прожите впустую, нiчого не досягнуте. Навряд чи можна вважати
досягненнями придбання Иудушки. На жаль, все це — закономiрнiсть
для роду Головлевих. Порожнеча — практично синонiм ïхнього
iснування. При словi порожнеча у голову в першу чергу приходить образ
Иудушки. Це — наиярчайший тип пустодзвона, пустослова, пустосвята.
По сутi справи, цей персонаж являє собою труну, наповнена порохом
(улюблений епiтет автора стосовно героя, невпинно повторюваний).
Примiтно в романi те, що пiдведення пiдсумкiв у бiльшостi випадкiв
пов'язане з негарною смертю. Умирають у результатi самогубства, вiд
запою, вiд виснажливоï хвороби й майже нiхто — вiд старостi.
Є персонажi, яких автор помилував, але й у них мало шансiв на
удачу. Так, читач не бачить смерть Анниньки, але не харчує
помилкових надiй на ïï видужання. Також не знаємо ми й
тiм, що вiдбулося з позашлюбним сином Иудушки, але неважко припустити,
що життя його очiкує нелегка й навряд чи тривала. Таким чином,
залишаючи в живих деяких героïв, автор не дає нам приводу
сподiватися на те, що вони уникнуть долi всiх iнших Головлевих. Отже,
сiмейнi пiдсумки досить жалюгiднi. Нiхто не залишився в живих, нiхто не
залишив по собi доброï пам'ятi, нiхто жодного разу за все життя не
зробив скiльки-небудь гiдного вчинку. Своïм романом Салтиков-Щедрiн
як би говорить нам: не вподiбнюйтеся Головлевим, будуйте свою сiм'ю на
iншому фундаментi, щоб не прискорювати пiдведення пiдсумкiв для всього
роду