Словник театру: П'єса В. Арро

П'єса В. Арро стала своєрiдним художнiм лiтописом духовних i
моральних втрат нашого вже тодi важко хворого суспiльства. Про тiм
прекрасний, що в кожнiй людинi закладена й чому люди нiяк не можуть
вiдповiдати, нагадує в п'єсi чистий голос флейти, що
доноситься звiдкись здалеку, де, безсумнiвно, є iншi вiдносини,
iншi цiнностi, iнше життя. Чому не тут? Чому не з нами? Мiркування про
сiм'ю, що радянськi iдеологи звикли називати “осередком
суспiльства”, що мучили драматурга ще на початку 1980-х рокiв,
знову пролунали у В. Арро через кiлька рокiв у п'єсi
“Колiя”.
Ми застаємо головну героïню Неллi в мiнути важкоï
щиросердечноï смути, у той перiод, коли ïï життя
виявилося вибитоï зi звичноï “колiï”:
ïï син, начебто б цiлком благополучних парубкiв, пiшов з
будинку, зв'язавшись iз якоюсь сумнiвною компанiєю, щось
протизаконне накоïв i тепер розшукується мiлiцiєю.
Важка ситуацiя, у яку потрапила Неллi, дозволяє ïй, однак,
iншими, новими очами побачити начебто б звичне — свiй власний
будинок, де вона живе iз двома дiтьми й старим батьком. I пiд цим
пильним поглядом стає очевидним, що будинок виглядає
запущеним, незатишним, навiть на розхитанi стiльцi небезпечно сiдати.
Як i де Неллi шукати вихiд? Як повернути таке тендiтне вiдчуття будинку,
сiмейного вогнища? Свiй рецепт пропонує родичка головноï
героïнi Наташа: “Ви духовним хлiбом харчуєтеся, ми
— матерiальноï! Ми прагматики, ви естети! Ви романтики,
фiлософи, ми технократи… Ми не фiлософствуємо, немає.
У мене для сина режим, спорт i англiйський. Зате в мене сiм'я”.
Так, у цю програму входить весь джентльменський набiр
“благополучноï” сiм'ï, але чи краще це Неллиной
непрактичностi й побутовiй невпорядкованостi? Адже по нервозностi,
метушливостi, зухвалому тону Наташи вiдчувається, що
“матерiальна ïжа” не додала ïй спокою й радостi
життя. Але й той шлях, та “колiя”, що начебто б знаходить
сама Неллi, теж зрештою приводить ïï в тупик. Героïня
намагається вiдтворити в будинку таке миленьке
“ретро”, дорогi серцю, знайомi з дитинства прикмети
домашности, без яких, як вона говорить, “немає атмосфери й
нiчого не мерехтить”. I от з'являються на свiтло, як у добрий
старий час, круглий стiл пiд абажуром, бiлоснiжна крохмальна скатертина,
смачний чай зi стародавнього самовара, лото по вечорах, — зовсiм
як в останньому актi чеховськоï “Чайки”. Там, щоправда,
пiд бадьоре вигукування номерiв пролунав за сценою пострiл Треплева. I
тут все це Неллино “ретро” виглядає бутафорiєю,
театральною декорацiєю, тому що справа, звичайно ж, не стiльки в
обстановцi, скiльки в тiм, з яким настроєм люди приходять у цю
обстановку, обживають або не обживають ïï своïм серцевим
теплом. У глибинi душi Неллi все це розумiє й не дуже-те
сподiвається таким нехитрим способом скрiпити будинок, що
розсипається на очах.
По нашiй загальнiй життєвiй звичцi шукати винуватого в тiм, хто
виявився в цей момент поруч, Неллi дорiкає батька, що вiн,
правовiрний партiєць, поглинений суспiльною дiяльнiстю, прогледiв
власного онука: “Вiн, чи бачите, виховував не онука, а
поколiння!” Докiр небезпiдставний, але його цiлком можна
адресувати й самоï Неллi — у цьому вона дочка свого батька.
Вся занурена в редакторськi турботи, серед чужих людей, у вiчнiй
суєтi й поспiху, вона не навчилася бути
“домашньоï”, у неï просто нiколи не було часу
зайнятися побутом серйозно, а не тiльки уривками, коли видавалася вiльна
хвилинка.
Нi, Арро не поспiшає розвiнчати тип “дiловоï
жiнки”, його Неллi й не вiдповiдає цьому класичному зразку,
скажемо, арбузовской “переможницi”. Драматург разом зi
своєю героïнею вiддається сумним мiркуванням про те,
що, вибравши один раз свою “колiю”, зле розпорядившись
своïм життям, ми самi збiднюємо себе, пропускаємо щось
важливе, нiде не знаходимо щиросердечного пристановища. А колесо долi
усе бiльше грузне в цiй горезвiснiй “колiï”.
Природно, що, констатувавши неблагополуччя сучасноï сiм'ï,
забуття самого поняття будинку, драматурги “новоï
хвилi” просто не могли не задатися питанням: а кого ж ростимо ми в
таких сiм'ях? Хто цi молодi люди, що недоодержали батькiвськоï
уваги, тi, кого “виховувати” було в загальному-те нiколи.
Цiлком закономiрно також i те, що до теми “дiтей” звернулися
насамперед жiнки-драматурги: та ж Л. Петрушевская й Л. Н. Разумовская.