На Згадку про мого батька

У руках у мене старенька, сильно потерта червоноармiйська книжка. У
тьмянiй фотографiï вгадую знайомi риси. Iз трепетом читаю ледве
помiтнi, вицвiлi букви: Реодько Єгор Iванович 1905 року
народження, буд. Мiрошницька Тюхтетского району. Це мiй батько.
Залишивши маму, трьох живих i четверо померлих дiтей, 15 жовтня 1941
року в особливiй окремiй ротi 770, вiн прийняв присягу й пiшов воювати.
Повернувся додому наприкiнцi серпня 1945. Я добре пам'ятаю це
повернення. Стояв яскравий сонячний день. Мати напередоднi кудись
виïхала, а мене 5 лiтнього хлопчиська залишила на пiклування 15-
лiтньоï сестри. Природно, сестра втекла до сусiднiх дiвчисьок,
ïх було в окрузi багато, а я майже цiлий день придумував собi iгри
й заняття навколо старого воза, що лежить бiля будинку. Ровесникiв
хлопчиськ i чоловiкiв чомусь у сусiдах не був, тiльки 70-лiтнiй дiд
Степан, учасник 1-й iмперiалiстичноï вiйни, намагався пояснити
дiтворi, що таке вiйна , хто такi нiмцi й що таке похоронка. Для нас
нiмцi, це багатодiтна сiм'я евакуйованих людей, що говорять на
незнайомому нам мовi, що живуть поруч. Часто, по дитячоï
наïвностi, ми з ними сварилися, удома ж за такi перепалки здорово
дiставалося
Ближче до вечора я побачив идущих по вулицi до нашого будинку жiнку й
чоловiка. Це була мама й мiй батько, чоловiком у солдатськiй формi, на
гiмнастерцi погони, медалi. Пiлотка iз зiрочкою, за плечима рюкзак, у
правiй руцi невелика валiзка. Вони зупинилися метрiв за двадцять, i мати
вказала пальцем у мою сторону. Чоловiк скинув рюкзак, вiдкинув валiзку й
кинувся до мене зi словами: “Синок, як я тебе давно не
бачив!” Я миттю перескочив забiр i зник у дворi пiд лементи мами:
“Зупинися, це ж твiй тато!” Слово тато для мене не мало
нiякого змiсту, у всiх сусiдiв не було тат. Увечерi мене на сiннику
знайшла сестра й притягла додому. Солдат зробив крок у мою сторону, i я
прошмигнув пiд лiжко. Нi цукор, нi консерви, нi гарнi, що смачно пахнуть
цукерки, нi угоди не допомагали. А як хотiлося поторкати й помiряти
пiлотку, потримати в руках ґудзичка гiмнастерки з маленькими
блискучими зiрочками, погладити медалi. Але страх був сильнiше. Нарештi,
менi запропонували гарний перочинный ножик, з безлiччю лез, мрiю всiх
хлопчиськ, i я вилiз. Але майже мiсяць ховався за матiр, поки не стався
випадок, що перевернув усе. Наш будинок стояв на кутi провулка й вулицi,
наприкiнцi городу був березовий гай. Один раз я загрався в провулку й не
вiдразу помiтив ревучих корiв, що несуться вiд лiсу. Коли вони пробiгали
мимо, я побачив в одну розiрвану шию й поточний струмок кров, в
iншоï з порваного вим'я бiгло молоко iз кров'ю. Метрах у п'ятдесяти
вiд мене стояли три вовки, за час вiйни ïх розвелося тьма. Вiд
страху я кинувся у двiр i закричав у всю мiць тiльки одне слово:
“Тато!” Батько колов дрова, схопив мене в оберемок, обсипав
поцiлунками й довго не випускав мене зi своïх обiймiв. Я зрозумiв,
що в мене з'явився захисник, демобiлiзований старший сержант, вiдмiнний
мiнометник, комунiст
Батько про вiйну говорив мало й неохоче. На Калiнiнському фронтi одержав
численнi осколковi поранення грудей, частина ïх була вилучена, а
один, бiля серця, залишався до самоï смертi. Лiкувався пiд
Осташковым. В 1943 роцi нагороджений медаллю ” За вiдвагу”.
У складi Бiлоруського фронту брав участь в операцiï
“Багратiон”. Одержав контузiю вiд осколка снаряда, рикошетом
ударившего в каску. Каска витримала й урятувала вiд смертi
Один раз по телевiзорi виступала жiнка, що розповiдала про те, як вони
15-лiтнi дiвчиська на заводi, плачу випробовували каски на мiцнiсть,
розстрiлюючи ïх з важких трехлинеек. Ïм важко було стрiляти в
каску iз зiркою, представляючи, що пiд каскою перебуває чийсь
батько або брат, але вони це робили. Спасибi ïм за сумлiнно
перевiренi каски, скiльки життiв урятували вони!
Документи на орден Червоноï Зiрки загубилися. А далi була Польща. У
Польщi батька розшукав його рiдний племiнник, що воював на катерах
Балтiйського флоту, капiтан 3 ранги Климец Микола Степанович. Всю нiч
вони згадували своïх рiдних у м. Боготоле й у буд. Васильевке. Там
же десь воював iнший племiнник Реводько Микола Iллiч iз сусiднього села
Мiрошницьке. Пiд Ленiнградом в 1943 роцi загинув рiдний брат батька
Федiр Iванович, а iнший брат Терентiй Iванович не встигав залiковувати
рани на Украïнському фронтi. На самому початку 1945 року батько був
знову поранений, потрапивши в ” мiнометну вилку”. Вони
зупинилися в невеликому лiсочку й улаштували в наметi баню. У повiтрi
увесь час лiтали розвiдувальнi лiтаки “рами”. Почуття страху
й обережностi притупилося, адже вони вже були на германськiй границi.
Зненацька, метрах у ста за наметом розiрвалася мiна, вони порахували
ïï випадковоï й продовжували митися. Але коли друга мiна
вибухнула поперед метрiв за п'ятдесят, вони зрозумiли, що прицiльно
стрiляють по лазнi й наступнiй мiнi рознесе ïï й багаття. Хто
голий, у милi, хто в одязi кинулися врозсип влес.
Мина рознесла лазню, багаття й кiлька людей ранила. Наприкiнцi березня
1945 року ФЭП-77 першого Бiлоруського фронту визнав його негiдним до
стройовоï служби, i був переведений у роту обслуговування
госпiталю. Разом iз друзями брав Берлiн, нагороджений медаллю. У Берлiнi
вiн пробув бiльше 3-х мiсяцiв. Один раз, вертаючись iз Потсдама, забiг
до рейхстагу, щоб на його стiнах залишити автограф переможця, як це
робили тодi багато солдатiв. Раптом у групi дiвчин у вiйськовiй формi,
що коштують на площi, вiн видiлив одну. Щось знайоме мигнуло в
ïï особi, i вiн довiдався свою племiнницю Климец Антонину
Степанiвну. Вона служила у вiйськах МГБ 11 Прибалтiйського, а потiм
стала перекладачем. От так буває! Iшли вони рiзними дорогами до
однiєï мети, i в Берлiнi ïхнього шляху перетнулися. Може
бути, випадково, а, може бути, доля. Умер батько в 1969роцi.
Нагороджений медалями: “За вiдвагу”, “За бойовi
заслуги”, “За звiльнення Варшави”, “За узяття
Кенiгсберга”, “За узяття Берлiна”, “За перемогу
над Нiмеччиною у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi 1941-1945″, багатьма
ювiлейними. Був представлений до нагородження Орденом Червоноï
Зiрки, але нагороду через частi передислокацiï не одержав В 1976
роцi в мене народився син, i назвали ми його на честь легендарного дiда,
що брали Берлiн. Ми зберiгаємо фронтовi фотографiï, медалi.
Вони безцiннi.
Зберiгаємо Пам'ять — вона нескiнченна
Реодько Михайло Єгорович — пенсiонер, учитель,
проживаючий у селi Новомитрополька
Тюхтетского району Красноярського краю
23 лютого 2010 року