Iван Франко — Борислав смiється I

Мiж тим пора було кiнчати закладини. Школьяики спровадили рабина на
малу, досить вигiдну Брабинку, i вiн злiз по нiй на дно рову, де на
йрйзначенiм мiсцi лежав фундаментовий камiнь. Не верхнiй площi каменя
була видовбана чотиригранна, досить глибока ямка, а довкола неï
червонiлись свiжi плями кровi, що бризнули з рани Бенедя. Рабин
промуркотiв ще якусь молитву, а вiдтак перший кинув невеличкий срiбний
грiш до видовбаноï в каменi ямки. За ним то само школьники, а
вiдтак почали й прочi гостi злазити схiдцями i кидати хто бiльшi, хто
меншi монети в пiдвалину. Дами скрикували та хиталися на схiдцях,
пiддержуванi мужчинами, тiльки Леонова дочка Фаннi гордо i смiло злiзла
до ями i кинула дуката. По дамах почали й панове один по другiм
спускатися до пiдвалини. Потомок польськоï шляхти iшов тут же за
Германом i косо глянув на багатого капiталiста, коли той бренькнув
блискучим золотим дукатом: шляхтич мав лиш срiбного ринського в кишенi,
але, щоб не покпитись зi своïм шляхетським гонором, живо вiдопяв
вiд манжета золоту спинку i кинув ïï до ямки.
Довго тягнувся ряд гостей, довго бренчало золото, сиплючись у камiнну
ямку та заливаючи ïï блискучою хвилею. Робiтники, що стояли
над ямою, чекаючи на розказ майстра, зависно глядiли на цiлий той обряд.
Но ось уже кидання грошей скiнчилось — ямка мало що не повна.
Леон, що досi стояв при схiдцях i всiх виходячих з ями приязно стискав
за руки (з Германом та з шляхтичем вiн на радощах навiть поцiлувався),
тепер виступив наперед i казав принести плиту та цемент, замурувати
фундамент. Робiтники кинулись сповнити його волю, а вiн сам тим часом
пiдiйшов iд клiтцi з щиглем.
Тiкiлi-тлiнь! Цюрiнь-цюрiнь! Куль-вулькуль! — щебетала
пташина, не надiючись собi лиха, коли Леон зближався. Тонкий, чистий
спiв щигля дзвенiв у тихiм воздусi, мов скло. Довкола всi втишилися,
цiкаво позираючи на закiнчення важного обряду закладин. Леон зняв
клiтку з птахом iз стовпа i, держачи ïï догори, проговорив:
- Моï дорогi сусiди, а нинi гостi! Великий седень для мене, дуже
великий. Чоловiк, що сорок лiт блукався по безлюдних пустинях та
бурливих морях, нинi перший раз побачився близьким супокiйного
пристанiвку. Тут, в щасливiм мiстi Дрогобичi, я задумав увити собi
гнiздо, котре би було красою i славою мiста…
- Браво, браво! — закричали гостi, перериваючи бесiду.
Леон поклонився з усмiхом i говорив дальше:
- Батьки нашi навчали нас, що, хотячи зачати якесь дiло щасливо, хотячи
довершити єго щасливо i хотячи уживати єго плодiв щасливо,
треба передовсiм зєднати собi духiв мiсця. Ви вiрите в духiв,
ласкавi панство? Може бути, що є мiж вами хто, що в них не
вiрить. Я — признаюсь вам — вiрю в них. Ту, в тiй землi, в
тих брилах камiння, в тiм сичучiм вапнi, в людських руках i головах,
— у всiм тiм жиють духи, сильнi, таємничi. При ïх
тiльки помочi стане мiй будинок, моя твердиня. Вони тiльки будуть
ïï пiдпорою i обороною. I тих-то духiв поєднати,
жертвою поєднати, кровавою жертвою, — се цiль нинiшнього
великого обряду. Щоб достаток i добробит, — не для мене, а для
цiлого мiста, — цвiли в тiм домi, ви ласкавими руками кинули в
сю камiнну борозду золоте сiмя. Щоб здоровя, веселiсть i краса —
не для мене, а для цiлого мiста, — цвiли в тiм домi, я жертвую
духам сього мiсця, сього живого, здорового, веселого i гарного
спiвака! При цих словах Леон встромив руку до клiтки. Пi-пi-пi!
— запищала пташина, перхаючи i ховаючись по кутах, однако Леон
живо зловив ïï i виняв з клiтки. Щиголь скоро в руцi замовк,
тiльки дивився довкола заляканими очима. Його червоноперi груди
виглядали, мов велика кровава пляма в Леоновiй руцi. Леон виняв
червону шовкову нитку i звязав нею щиглевi крила i ноги, а вiдтак
зiйшов схiдцями в долину, до фундаменту. Всi довкола мовчали, мов пiд
якимось тиском. Робiтники наднесли велику плиту i довкола
чотиригранного прорубу в фундаментi наклали цементу, щоб зараз же
замурувати той отвiр. Тодi Леон, прошептавши ще якiсь слова, зняв
перше з пальця золотий перстень i кинув його до прочого скарбу в
камiннiй дучцi, а вiдтак положив наверх щигля. Пташина лежала спокiйно
на холоднiм смертельнiм ложi з золота i срiбла, тiльки головку
звернула догори, до неба, до своєï ясноï, чистоï
вiтчини, — но зараз велика плита прикрила зверху той живий-трiб,
затверджуючи будуще щастя дому Гаммершлягiв…
В тiй хвилi Леон поглянув вбiк i побачив на фундаментi слiди iншоï
жертви — кров людську, кров помiчника мулярського, Бенедя. Та
кров, застигла вже на каменi, вразила його до глибини душi. Йому
повидiлось, що, вiдай, чи не духи мiсця жартують собi з його слiв
i беруть зовсiм не таку марну жертву, як його жертва. Йому_ привидiлось,
що тая друга, страшна, людська. журба ледве чи вийде йому на користь.
Краплi кровi, закрiплоï на каменi, в темнiм прокопi виглядали, мов
чорнi голови залiзних гвоздiв, що вертять, дiрявлять i розточують
пiдвалини його пишноï будови. Йому стало нараз якось холодно, якось
тiсно в прокопi, i вiн вихопився чимборше наверх.
Гостi тислися до нього з жиченнями. Герман стиснув йому руку i промовив
голосно:
- Най той невеликий скарб, засiяний приязними руками в пiдвалину вашого
дому, росте i множиться в тисячу разi Най стане пiдвалиною слави i
багатства вашого роду!
- I так, як ваш дiм нинi засновувсь на пiдвалинi з каменя i золота,
— додав з другого боку також голосно шляхтич, — так най
щастя i розцвiт вашого роду вiднинi основуєсь на щирiй приязнi i
прихильностi всiх людей.
Леон радiсно стискав руки своïм гостя, радiсно дякував ïм за
ïх приязнь i услугу, радiсно прирiкав працювати надальше тiльки в
товариствi i для товариства, — а все-таки в серцi його лежав ще
холодний сумерк, крiзь котрий грiзно виднiлися великi чорнi краплi
кровi, мов живi залiзнi гвоздi, пробиваючi i розточуючi незначно
пiдвалини його щастя. Вiн чув з усiх слiв своïх гостей якийсь
холод, за котрим, бачилось, чатувала скрита глибоко в ïх серцях
зависть.
Мiж тим робiтники пiд проводом будовничого замурували з усiх бокiв
фундамент i виводили швидко стiну всерединi прокопу. Вдарила перша
година.
- Ну, досить, люди, на нинi роботи! — крикнув Леон. — Треба
й вам троха забавитись. Таких днiв, як нинiшнiй, в моïм життю
небагато, най же i для вас вiн буде празником. Тут вам сейчас
принесуть пива i закусок, а ви, майстер, уважайте на порядок!
- Добре, прошу пана! - А вас, моï дорогi гостi, прошу за собою.
Фаннi, дитинко, будь господинею i займися дамами! Прошу, прошу!
Гостi, весело гуторячи, пiшли помiж купами цегли, камiння та дерева до
дощаноï, вiнцями та рiзнобарвними хоруговками устроєноï
буди на перекуску. Тiльки рабин i школьники та деякi другi хусити
пiшли геть, не хотячи засiдати при однiм столi з трефняками.
Поки в будi серед веселого гамору пани гостилися, робiтники сидiли в
широкiм крузi пiд голим небом на камiннi. Два помiчники наливали пиво,
другi два розносили рiзники хлiба та сушену рибу. Однако робiтники були
якось дуже мовчазливi. Случай з Бенедьом щемiв iще всiм унутрi, ба i
весь той дивний жидiвський обряд закладин дуже ïм не сподобався.
Хто вигадав живу пташину замуровувати? Нiби то принесе щастя? А втiм,
може, й так… Адже добре то якийсь вигадав: панам весiлля, а курцi
смердь. А тут ще й тi робiтники, що вiдносили Бенедя додому, повернули i
стали розповiдати, як стара Бенедьова мати перепудилась i заплакала
тяженько, побачивши свого єдиного сина зомлiлого, окровавленого.
Зразу, бiдачка, гадала, що вже по ïï синовi, але коли ïм
удалося Бенедя протверезити, то так утiшилася, мов дитина:
заскакує коло нього, i цiлує, iплаче, i йойкає, так що
аж серце крається чоловiковi.
- Знаєте що, хлопцi, — озвався майстер, — треба би
зробити яку складку та пiдрятувати бiдних людей, бо заки вiн буде
слабий та незарiбний, то я й не знаю, з чого ïм обоïм
вижити. Адже стара iглою не занипає на тiлько!
- Правда, правда! — закричали робiтники з усiх бокiв. —
Скоро по виплатi, то кождий по пять крейцарiв, нам уйма невелика, а
ïм добро.
- Ну, а будовничий, — озвався котрийсь муляр, — вiн нiчо не
дасть? Адже цiле нещастя через него!
- Та й ще добре ще, що на тiм сталося, — сказав другий. — Та
то камiнь мiг i пятьом так само заïхати!
- Тре му казати, най також причиниться на бiдного скалiченого.
- Але вже ви кажiть, — сказав майстер, — я не буду.
- Ну та що, скажемо ми, гуртом, — озвалися голоси.
Саме в тiй хвилi вийшов будовничий з буди вiд гостей, щоб поглянути на
робiтникiв. Його лице вже налилось широким румянцем вiд випитого вина, а
блискуча паличка дуже живо лiтала з одноï руки до другоï.
- А що, дiти! — крикнув вiн, пiдходячи до кружка.
- Все добре, прошу пана, — вiдказав майстер.
- Ну, так ми ся й справуйте! — I хотiв iти назад.
- Ми би до пана мали одну просьбу, — дався чути голос з-помiж
робiтникiв. Будовничий обернувся:
- До мене?
- Так, — загули гуртом усi.
- Ну, що ж такого?
- Щоби пан були ласкавi причинитися до складки на того помiчника, що го
нинi пiдоймою пришибло.
Будовничий стояв, не кажучи нiчого, тiльки сильнiший румянець почав
виступати на його лице, — знак, що просьба робiтникiв
неприємно його дiткнула.
- Я? — сказав вiн вкiнцi з проволоком. — А ви вiдки до мене
з тою просьбою приходите? Хiба я тому винен, чи що?
- Та, прошу пана, i ми не виннi, але здаєся нам, годиться i таки
треба помочи бiдному чоловiковi. Вiн слабий, якийсь час не буде мiг
робити, треба ж єму й матерi старiй чимось дихати.
- Як хочете, то му помагайте, а я вiдки до того приходжу! Першому-
лiпшому непотрiбовi помагай!.. Ще чого не стало!.. — Будовничий
вiдвернувся гнiвно i пустився йти назад, коли втiм котрийсь з
робiтникiв, обурений такою бесiдою, сказав голосно:
- Ади, який пан! А сам тому найбiльше винен, що Бенедя скалiчило! Ог
коби его було так парнуло, то, певне би-м, не пожалкував не то пять, а
й десять креицарiв на такого дiловода!..
- Що? — ревнув нараз з усеï сили будовничий i прискочив до
сидячих робiтникiв. — Хто се говорив?
Мовчанка.
- Хто се смiв говорити? Га?
Нiхто й не писнув.
- Майстер, ви ту сидiли: хто се сказав? Говорiть, а нi, то вас нажену з
роботи замiсть того урвителя!
Майстер поглянув довкола по робiтниках i сказав спокiйно:
- Я не знаю.
- Не знаєте? То я вас вiднинi не знаю ту на роботi. Проч!
- То я сказав! — вiдозвався один робiтник, встаючи. — Я
сказав i ще раз кажу, що-с дiдовiд, коли не хочеш на бiдного робiтника
дати. А о твою роботу я не стою!..
Будовничий стояв, мов скажений, i з лютi не мiг до слова прийти.
Робiтник мiж тим узяв свiй вiнкель, кельню та мiру i, попрощавшися з
товаришами, спокiйною ходою пiшов iд ринковi. Прочi робiтники мовчали.
- Га, драби, лайдаки! — гримав будовничий. — О, або вiн
стоïть о роботу! Вiн би лиш лежав горi животом, як тота свиня в
болотi. Але пождiть-но ви, навчу я вас порядку! Не такi у мене
станете! А то урвителi! — I, ще весь телепаючись зi злостi та
клонучи всю голоту, будовничий пiшов назад до панського
товариства.
В будi тим часом iшло дуже весело i гойно. По перекусцi слуги позбирали
миски i тарелi, а натомiсть понаставляли фляшок з вином i чарок. Чарки
кружили живо. Вино звiльна розпутувало язики, розбуджувало веселiсть та
гомiн. Пахучий дим з дорогих цигар клубився понад головами до
дощаноï стелi, плив тонкою струйкою крiзь прорiзане вiкно. Слуги
Леоновi крутилися посеред гостей, подаючи ïм, чого хто забажав.
Гостi однi сидiли купками, другi стояли або ходили, балакаючи, жартуючи
або торгуючись. Леон не покидав Германа. Вiн нинi перший раз ближче
зiйшовся з тим найбiльшим бориславським тузом i почув до нього якусь
дивну приязнь. Досi вони стояли против себе, як вороги, доперва два роки
тому прибув до Борислава з готовим i чималим капiталом. Вiн був бiльше
образований вiд Германа, добре знався на купецтвi, читав деякi книжки
гiрничi i думав, що досить йому тiльки явитись в Бориславi, а усе
покориться перед ним, i вiн стане самовладним паном. Вiн наперед укладав
собi плани, як то вiн закупить дешево обширнi i найвiдповiднiшi до
копання частки грунту, як позаводить собi машини для скоршого i
дешевшого видобутку земляних скарбiв, як пiднесе цiлий нафтовий промисл
i своєю волею буде пiднiмати i опускати цiни на всiх торгах. Мiж
тим показалося на дiлi зовсiм не те. В Бориславi були вже своï
сили, i то сили такi, з котрими йому нелегко було мiрятись, а найбiльшою
такою силою був Герман. Леон зразу лютився, побачивши, з якою нетайною
неохотою приймають його давнi бориславськi предприємцi. Особливо
Герман, той простий, невчений жидонучкар, був для нього сiллю в оцi, i
вiн старався все i всюди, де тiльки мiг, щипати його, а в товариствi
нiколи не переминув поза звичайною чемнiстю показати Германовi свою
духовну вищiсть. Герман знов мало робив собi з дотинкiв Леона, а шарпав
його на полi iнтересiв: перехапував частки, котрi хотiв купувати Леон,
переймав його щонайлiпших робiтникiв, а при всiм тiм Леоновi все
показував такий вид, буцiмто й нiчого не знає. Сього було замного
для Леона. Вiн побачив, що таким способом не дiйде нi до чого. Правда
досi в Бориславi йому щастилося: вiн надибав на кiлька багатих жил
воску, кипячка тож в многих ямах iшла добре; але Леон справедливо
боявся, що не завсiгди щастя буде йому прихильне, що, може, часом i
вiдвернеться вiд нього, а на такий случай лiпше мати сильних приятелiв,
нiж сильних ворогiв. А тут ще й те причинилося, що по смертi жiнки Леон
забажав з часом осiсти супокiйно, утвердитися, пустити корiння в грунт i
уживати на старiсть плодiв свого неспокiйного, запопадливого життя i
забезпечити хороше життя своïй вдиначцi. Тут уже конечна рiч
— мати кружок приятелiв, а не ворогiв. При тiм же вiн зачув, що у
Германа с син-єдинак у Львовi в практицi купецькiй, — i
думка його прямо стрiлила туди: Германiв син i його Фаннi — то
пара; два найбiльшi силачi по капiталу, замiсть боротися i пiдкопувати
один другого, сходяться, звязанi тiсним i вузлом родинним, i думка
Леонова будувала золотi замки на тiй тривкiй пiдвалинi. - Бачите,
дорогий сусiдо, — говорив вiн до Германа, — сам не знаю, що
таке, що так менi дуже затужилося за своïм спокiйним, тихим i
щасливим пристановком. А то досi чоловiк був, як та перелетна птиця: то
тут, то там. Нi, пора вспокоïтися!
- I я то кажу, — сказав Герман, що чинився, немов тая бесiда дуже
його займає.
- Не дав менi бог сина так, як вам, — га, але є у мене
дочка, сердешна дитина. Бачити ïï щасливою, з любим
чоловiком, в крузi дiточок — ох, то єдина цiль мого
життя…
- Дасть бог, що й теє вам сповниться.
- Га, я дуже того бажаю… Ах, i ще так кружок добрих приятелiв,
таких, як ви, любий сусiдо, — нi, бiльше би менi нiчо до щастя
не хибувало…
- Ну, щодо мене, — сказав, усмiхаючись, Герман, — я з
Дрогобича не втечу, мене можете мати завсiгди на своï услуги.
- О, я знаю, — сказав Леон i крiпко стиснув Германову руку,
— я знаю, що ви щирий, добрий чоловiк! Не повiрите, як я
вiддавна бажав з вами ближче познакомитися… А що ж ваш син?
Правда, я не маю честi знати його лично, але вiн уже наперед милий
менi i дорогий, як своя власна дитина.
Герман трохи скривився на згадку про сина, мов нараз в медiвнику
схрупнув зерно перцю.
- Мiй син, — сказав вiн неохiтно, — дякую вам за ласкаве
запитання! От, працює, що може.
- Ну, того й не кажiть! — скрикнув Леон. — Я й сам знаю, що
син такого батька, певно, й хвилi не просидить дармо! Ех, дорогий
сусiдо, який би я був щасливий, якби-то ми могли взятися оба докупи,
зiйтися близько у всiм так, щоби… — Вiн урвав i глядiв на
Германа, а Герман на нього, не вгадуючи, куди той цiлить.
- Знаєте, — почав знов Леон, — нинiшнiй день такий
великий i щасливий для мене…
Саме серед тоï розмови оба бесiдники встали i пiдiйшли до вiкна, бо
в будi зробилось душно. Герман виглянув у вiкно надвiр. Ледве вiдступив
вiд вiкна, коли нараз кусень цегли, мов стрiла, влетiв крiзь вiкно саме
туди, де стояв Герман. I якраз, коли Леон говорив про велике
нинiшнє щастя, цегла гепнула перед ним на стiл, в купу склянок.
Болiсно дзенькнуло i розприслося скло, а цегла полетiла далi i,
ударившися ще о противну стiну, впала на землю. Всi позривалися з мiсць,
а Герман поблiд мов полотно: вiн догадувався, що цегла вимiрена була в
нього.
- Що се? Що се? Хто се такий? — почулися тривожнi крики. Леон,
Герман i ще деякi гостi вилетiли надвiр. Надворi тож крик.
- А лапай-но го, драба якогось! — кричав з усiєï моцi
майстер.
- Хто ту цеглою кидаєсь? — крикнув i собi ж Леон.
- А он, прошу пана, якийсь драбуга-вуглярчук. Плентався ту по улицi,
зазирав, зазирав, а далi, як побачив отого пана (показав на Германа) у
вiкнi, та за цеглу, — як фурить, та втеки! Лапай го, лапай та на
полiцiю! — обернувся, заорав майстер до двох робiтникiв, що
гнали долiв Зеленою улицею за утiкаючим вуглярчуком в чорнiй, як
смола, сорочцi i в такiй же опинцi.
- Овва, то бестiя втiкає! Не здогонять! — говорив майстер.
Робiтники, що гнали за хлопаком, також, здається, були тоï
гадки, бо зупинилися задиханi. Але один схилився, пiдняв камiнь i
шпурнув ним за утiкаючим, що вже якраз був на скрутi. Камiнь вцiлив
вуглярчука в саму пяту, i той, почувши бiль, скрикнув, як скажений, i
щез за муром. Крик той дивно вразив Германа.
- Ей, а се що за хлопак? — спитав вiн. Нiхто не знав вуглярчука.
Але Леон глянув на Германца i аж злякався.
- Мiй боже, а вам що таке? *
- Нiчо, нiчо, — вiдказав Герман, — то, вiдай, вiд задухи.
Щось мя ту, у грудях, стисло. Але той голос, той голос… якийсь
такий дивний…
Леон не мiг поняти, чим дивний той голос. Йому вiн видався зовсiм
звичайним. I Герман не вмiв витолкувати собi, що се за голос, —
йому здавалось, що вiн десь чув його, але де, не знав. То тiльки знав,
що якоюсь таємною, недослiдимою силою голос той збентежив у нiм
якiсь страшнi, давно забутi вражiння, якусь бурю, котроï слiди ще
не загладились в його серцi. Але що се такого, i як воно взялося, i як
було звязане з тим диким, болiсним викриком удареного вуглярчука, сього
не мiг Герман собi вияснити.
Леон мiж гим взяв його попiд руки i повiв в сад, пiд тiнистi дерева, на
пахучу високу траву. Холоднавий, свiжий воздух живо вспокоïв
Германа, i Леон зачав йому знов говорити про своï бажання i
надiï:
- Ах, як горячо я вiддавна ждав такого дня, як нинiшнiй! Як я бажав, щоб
вiд нього починалася нова, спокiйна, щаслива доба мого життя! Щоб в
нiм на всi боки понавязувались для мене щасливi вузли! I ось прийшов
той день, надiï моï збулися, вузли навязанi, крiм одного i
найважнiшого… Ах, а ви, дорогий сусiдо i приятелю, ви зробили б
мене найщасливiшим чоловiком у свiтi, якби помогли менi навязати той
послiднiй, найважливiший вузол!..
- Я? — спитав здивований Герман, — Який же то вузол?
- Що ту довго говорити, — сказав Леон i взяв Германа за обi руки,
— моє найглубше, сердечне бажання, щоб нашi дiти, моя
Фаннi i ваш Готлiб, були пара!
Герман мовчав. Думка ся не була для нього несподiванкою, але все-таки
його се троха дивно дiткнуло, що вiд Леона першого почув ее предложения.
- Що ж ви, пристаєте? — спитав Леон. - Гм, не знаю, як би
то… — сказав нерiшучо Герман.
- Ви вагуєтесь? Не вагуйтесь, дорогий сусiдо! Хiба ж не видите тих
користей, якi з такого сполучення сплинуть на нас? Вiзьмiть лиш то: ми
оба, двi першi, смiю сказати, сили бориславськi, ми оба разом,
спорiдненi, звязанi докупи, — хто тодi опреся нам? Всi пiдуть за
нашою волею, а хто не схоче, той за одним нашим замахом упаде в порох!
Подумайте: ми тодi пани цiлого нафтового торгу, ми визначуєм
цiни, закупуєм околичнi села, лiси, каменоломи та копальнiï
Цiла околиця в наших руках. Не тiлько торговi i промисловi, але i
полiтичнi дiла околицi в наших руках. Всi вибори йдуть, як ми хочемо,
посли i репрезентанти говорять, що ми кажемо, боронять наших
iнтересiв, пани i графи дбають о нашу ласку!.. Чи ви понимаете? Ми
сила, i доки держатись будемо разом, доти нiхто против нас не
встоïть! — I, розогнений власними словами, Леон кинувся
обiймати Германа.
- Пристаєте, дорогий приятелю, брате? — скрикнув Леон.
- Пристаю, — сказав Герман, — тiлько не знаю, як моя жiнка.
- Що, ваша чесна i розумна жiнка мала б не хотiти щастя для свого сина i
для моєï дитини? Нi, то не може бути! Ходiм, ходiм до
неï. Я нинi ще мушу залагодити се важне дiло, i, скоро
розiйдуться гостi, пiдем оба, представимо, поговоримо…
- Вона дуже любить свого сина, то правда. Але менi здався, що й вона
кращоï партiï для нього не найде вiд вашоï Фаннi,
— сказав Герман.
- Ах, дорогий приятелю! — скрикнув урадуваний Леон. — Що за
щастя для мене нинiшнього дня! Боже, що за щастя! Пiдем, пiдем!