Iван Франко — Борислав смiється

Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевiй вежi вибив швидко i
плачливо одинадцяту годину. Вiд громадки веселих, гарно повбираних панiв-
обивателiв дрогобицьких, що проходжувалися по плантах коло костела в
тiнi цвiтучих каштанiв, вiддiлився пан будовничий i, вимахуючи блискучою
паличкою, перейшов через улицю до робiтникiв, занятих при новорозпочатiй
будовi.
- Ну, що ж, майстер, — крикнув вiн, не доходя, — готовi ви
вже раз?
- Все готово, прошу пана будовничого.
- Ну, то кажiть же вдарити даст!
- Добре, прошу пана! — вiдповiв майстер i, обертаючися до
помiчника, що стояв побiч нього i докiнчував обтiсувати величезну
фундаментову брилу попелiвського пiщаника, сказав: — Ану,
Бенедю, тумане якийсь! Не чуєш, що пан будовничий кажуть раст
бити?.. Живо!
Бенедьо Синиця кинув з рук оскарб i поспiшив сповнити майстрiв розказ.
Перескакуючи через розкидане кругом камiння, задихавшись i посинiвши з
натуги, вiн бiг, що було моцi в його тонких, мов скiпи, ногах, iд
високому паркановi. На парканi завiшена була на двох мотузках дошка, а
побiч неï на таких же мотузках висiли двi деревянi довбеньки,
котрими бито о дошку. Се був прилад, котрим давалось знак, коли починати
або кiнчати роботу. Бенедьо, добiгши до паркана, хопив довбеньки в обi
руки i з усеï сили загримав ними о дошку.
Капать! калать! калать! — роздалося радiсне, голосне
гавкання деревяноï суки. Так муляри звали образово сесь
прилад. Калать! калать! калать! — гримотiв Бенедьо без
упину, всмiхаючись до дошки, котру так немилосердно катував. А всi
муляри, занятi кругом на широкiм плацу: хто тесанням камiння на
фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких чотиригранних
вапнярках, усi копатiльники, що копали ями пiд пiдвалини, теслi, що
взадi, мов жовни, цюкали, обтiсуючи здоровеннi ялицi та дубове
дилиння, трачi, що рiзали тертицi ручними пилами, цеглярi, що
складали в стоси свiжо привезену цеглу, — весь той рiзнородний
робучий люд, що снувався, мов мурашки, по плацу, двигаючи, цюкаючи,
хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, —
усi зупинилися i перестали робити, мов величезна, стораменна машина,
котру одно подавления крючка нараз спинить в ïï скаженiм
ходi.
Калать! калать! калать! — не переставав завзято гукати
Бенедьо, хоть усi вже давно почули гавкання деревяноï
суки. Муляри, що стояли схиленi над камiнними брилами та з
розмахом ценькали о твердий пiщаник, аж час вiд часу iскри пирскали
з-пiд оскарба, тепер, покинувши своï прилади, випростовували
крижi i роздоймали широко руки, щоби захопити якнайбiльше воздуху в
груди. Деякi, котрим вигiднiше було клячiти або чапiти при роботi,
звiльна пiддвигалися на рiвнi ноги. В вапнярках шипiло та булькотiло
вапно, немов лютилось, що його наперед спражено в огнi, а тепер назад
вкинено в воду. Трачi такiй лишили пилу в недорiзанiм брусi; вона
повисла, спершися горiшньою ручкою о дилину, а вiтер хитав нею на
боки. Копатiльники повстромлювали рискалi в мяку глину, а самi
повискакували наверх з глибоких ровiв, вибраних пiд пiдвалини. Мiж
тим Бенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами
цегли та глини, з трачинням та сприсками камiння на одежi, руках i
лицях, почав збиратися на фронтовий угол нового будинку, де був
головний майстер i пан будовничий.
- А як, прошу пана, спустимо сей камiнь на мiсце? — спитав
будовничого майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану
пiдвалину, котра, хоть лежала плоским боком на невеликих деревяних
валах, все-таки сягала майстровi трохи не по пояс.
- Як спустимо? — повторив протяглим голосом будовничий, зирнувщи
крiзь монокль на камiнь. — Ну, проста рiч, на дрюках.
- А може, воно троха небезпечно, прошу пана? — закинув майстер.
- Небезпечно? А то для кого?..
- Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, — вiдповiв,
усмiхаючися, майстер.
- Е-е-е! Що тото! Небезпечно!.. Не бiйтеся, нiчо нiкому не станеся!
Спустимо!.. I пан будовничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в
три складки, немов то вiн уже наперед силується i
натужується, спускаючи камiнь на призначене для нього мiсце.
- Спустимо безпечно! — повторив ще раз, i то з такою певнiстю,
немов переконався, що його сили вистачить на таке дiло. Однако майстер-
недовiрок похитав головою, але не сказав нiчого.
Тим часом i прочi обивателi, що досi громадками проходжувалися по
плантах довкола костела, на голос деревяноï суки почали
звiльна стягатися теж iд новiй будовi, а поперед всiх сам властивець
новоï будови, Леон Гаммершляг, високий i статний я;ид з кругло
пiдстриженою бородою, прямим носом i червоними, мов малини, устами. Вiн
був нинi дужо веселий, говiркий i дотепний, сипав жартами i забавляв,
видимо, цiле товариство, бо всi громадилися i тиснулися круг нього.
Далi, в другiй громадцi, прийшов Герм. ан Тодьдкремер, найповажнiший, то
єсть найбагатший з усiх присутнiх обивателiв. Вiн був бiльше
здержаний, тихий а навiть трохи чогось маркiтний, хоч i старався не
показувати того. Далi йшли ще другi пiдприємцi, багачi дрогобицькi
i бориславськi, деякi урядники та один околичний дiдич, великий приятель
Гаммершляга, певно, тому, бо весь його маєток був в Гаммершляговiй
кишенi.
Цiле те товариство, в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих
матерiй, в блискучих чорних цилiндрах, в рукавичках, з лiсками в руках i
перстенями на пальцях, дивно вiдбивало вiдсi маси робiтникiв,
пестрiючоï хюа червоною краскою i. цегли або бiлою краскою вапна.
Тiльки веселий гамiр одних i других мiшався докупи.
Цiлий плац на розi улиць Панськоï i Зеленоï заповнений був
людьми, деревом, камiнням, цеглою, гонтям, купами глини i подобав на
велику руïну. Тiльки одна дощана буда, трохи понижче в невирубанiм
саду, мала вид живий i принадний. Вона була прикрашена зеленою ялиною
пiд входу, всерединi обвiшана диванами, в нiй i довкола неï
крутилися прислужники з криком та прокляттями. Приготовляли перекуску,
котрою Гаммершляг хотiв учтити закладини нового дому. I ще один
незвичайний гiсть з великим подивом придивлявся цiлому тому натовповi
людей i предметiв. Се була невелика особа, — а прецiнь усi на
неï ззиралися цiкаво i якось дивно.
- Ти, Бенедю, — спитав якийсь замазаний глиною робiтник, — а
то на яку памятку того щигля сюда вивiсили?
- А, щось-то вже вни з ним гадають робити, — вiдповiв Бенедьо.
Всi робiтники перешiптувалися мiж собою i позирали на щигля, що скакав в
дротянiй клiтцi, завiшенiй на дрюцi над самою ямою, але нiхто не знав,
нащо вiн. Навiть майстер не знав, хоть надавав собi премудрий вид i на
запитання робiтникiв вiдповiдав:Аякже, все би-сь хтiв знати!
Постарiєшся, як усе пiзнаєш!
А щиголь мiж тим, отямившися з першого переляку при першiм напливi
цiлоï товпи народу, скакав собi по щебликах клiтки, теребив
конопляне сiмя дзьобиком, а часом, ставши на верхнiй щеблпк, трiпотав
червоно-жовто-басманистими крильцями i щебетав тонесенько:Тiкiлi-
тлiнь! цюррiньцюррiнь! куль-куль-куль!..
З-мiж натовпу гомонячих людей визначилася нараз голова Леона
Гаммершляга, визначився його голос. Вiн вискочив на пiдвалину i
обернувся до всього товариства:
- Моï панове, сусiди i добродiï!
- Тихо! тихо! пет! — загомонiло кругом i утихло. Леон говорив
далi:
- Дуже, дуже вам дякую, що ви були такi добрi почтити мене своïм
приходом на нинiшнiй, та кий важний для мене обхiд… — О,
просимо, просимо! — загомонiло кiлька голосiв, грубих i тонких.
- Ах, ось i нашi дами ïдуть! Панове, передовсiм ходiм дами
привiтати! — I Гаммершляг щез знов у товпi, а кiлька молодших
панiв пiшло на улицю, де саме надкотило кiлька бричок з дамами. Панове
помогли ïм повилазити з бричок i попiдруч повели на плац, де
зроблено для них мiсце тут же, близ ^величезноï камiнноï
брили.
Дами тi — були то по бiльшiй частi старi i поганi жидiвки, котрi
недостачу молодостi i красоти старались покрити пишним i виставним
багатством. Шовки, атласи, блискуче камiння i золото так i сяло на них.
Вони щохвилi осторожно обзирали своï сукнi, щоб не сплямити дотиком
о цеглу, камiння або не менше брудних робiтникiв. Одна тiльки Фаннi,
донька Гаммершляга, визначувалась з-помiж дам iменно тим, чого ïм
неставало — молодiстю i красотою, i виглядала мiж ними, мов
розцвiтаюча пiвонiя мiж вiдцвiвшими будяками. Круг неï тож i
громадились молодшi з товариства, i швидко там зiйшлася купка, в котрiй
пiшла оживлена, голосна бесiда, мiж тим коли прочi дами, по перших
звичайних викриках подиву, по перших бiльше-менше пискливих та вивчених
жиченнях властивцевi всякого щастя, сталися досить тяжкi на слова i
почали розглядатися довкола, немов дожидаючи якоïсь комедiï.
Тим ожиданиям швидко заразилися й другi. Веселпй гомiн умовк. Бачилось,
що разом з дамами налетiв на товариство дух нуди i якоïсь
силуваноï здержаностi, котра нiкому нi на що не здалася.
I Гаммершляг якось немов збився з пантелику. Вiн мов забув, що перед
хвилею почав був говорити бесiду, i снувався то сюди, то туди, зачинав
то з одним, то з другим розмову о речах постороннiх, але все то якось не
клеïлося. Нараз побачився супроти Германа, що стояв мовчки, опертий
о стос дерева, i озирав цiлий плац, немов забирався його торгувати.
- А що ж вашоï панi нема, дорогий сусiдо? — вказав Леон,
усмiхаючись.
- Даруйте, — вiдповiв Герман, — вона, певно, щось нездорова.
- Ах, дуже менi жаль! А я надiявся…
- Але що, — вiдказав задобрюючи Герман, — хiба ж то вона
така велика особа! Обiйдеся про ню!
- Нi, коханий сусiдоï Прошу так не казати, що невелика особа…
Як же так?.. От моя Фаннi, бiдна дитина, — як вона була б
щасливою, якби мала таку матiр!..
Неправда тих слiв аж била з лиця i очей Леоновi, але уста, послушнi
наказовi волi, говорили, а розум силяв ïх докупи, як того вимагав
iнтерес.
Але ось вiд Лану, де на сходi видно було височезну побiлену божницю,
почувся великий крик i гамiр. Всi гостi i робiтники звернули очi в той
бiк. По хвилi показалася на улицi мов чорна гоготяча хмара, — се
був кагал жидiвський з рабином всерединi, котрий мав звершити обряд
посвячення пiдвалин нового дому.
Швидко цiлий плац був залитий жидами,, котрi, своïм звичаєм,
говорили всумiш, голосно i борзо, снували, мов мурашки в розваленiй
купинi, оглядали все i немов таксували все очима, а вiдтак зiтхали та
похитували головами, немовби разом i дивувалися багатству Леона, i
жалували, що багатство тото в його, а не в ïх руках. Немногi панки-
християни, що теж були в тiй купi, нараз помовкли i повiдсувалися набiк,
чуючися не в своïй тарiлцi. Околичний дiдич хмурився i закусував
губи зо злостi, видячись в тiм жидiвськiм натовпi, котрий анi крихiтки
не зважав на нього. Вiн, певно, в душi кляв сердечно свого щирого
приятеля Леона, але прецiнь не втiк, а достояв до кiнця обряду, по
котрiм мала наступити перекуска.
Загальний гамiр на плацу не тiльки не вгавав, але ще й побiльшився.
Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду,
почав перхати по клiтцi та битися о дротики. Рабина, старого сивого жида
з довгою бородою, вели два школьники попiд руки i привели аж iд самiй
пiдвалинi. Стиск зробився довкола такий, немовби кождий жид хотiв бути
ту ж коло самого рабина, незважаючи, що там нема мiсця на тiлько люду.
Серед тиску i крику товпи не чути було й того, що читав рабин над
пiдвалиною. А тiльки коли школьники час вiд часу в вiдповiдь на його
молитву викрикували умайн, себто амiнь, тодi й уся проча
товпа повторяла за ними умайн.
Вдарила дванадцята година. На дзвiницi коло костела, тут же, насупротив
новоï будови, загудiв величезний дзвiн, звiщаючи полуднє. За
ним зателенькали й усi другi дзвони на дрогобицьких церквах. Бачилось,
що цiлий воздух над Дрогобичем застогнав якимись плачливими голосами,
серед котрих ще плачливiше i сумнiше роздавалося те безладне рiзноголосе
умайн. Робiтники, почувши дзвони, познiмали шапки i почали
хреститися, а один школьник, пiдiйшовши до Леона i вклонившися йому,
почав шептати:
- Най бог благословить вас i зачате вами дiло. Ми вже скiнчили. —
А вiдтак, похиляючися ще ближче до Леона, сказав тихiше: —
Видите, пан бiг добрий пiслав вам знак, що все пiде вам щасливо, що
тiлько загадаете.
- Добрий знак? А то який? — спитав Леон.
- А не чуєте, що християнськi дЬвони самi добровiльно роблять вам
службу i кличуть па вас благословенство християнського бога? То
значить, що християни все будуть вам добровiльно служити. Будуть
помагати вам осягнути то, що собi загадаєте. Тi дзвони —
то добрий знак для вас!..
Коли б Леон учув був таку бесiду при других, вiн би, певно, був
насмiявся з неï. Вiн рад був удавати про око вiльнодумного
чоловiка, але в глибинi серця, так як усi малорозвитi i самолюбнi люди,
був забобонний. Тож i тепер, знаючи, що нiхто не чув школьниковоï
бесiди, вiн приймав дуже радо добру ворожбу i вiткнув десятку в
надставлений школьникiв кулак.
- Се для вас i для школи, — шепнув Леон, — а за добрий знак
богу дякувати!
Школьник, урадуваний, став знов на своє мiсце коло рабина i сейчас
же почав перешiптуватися з другим школьником, котрий, очевидно, питав
його, кiлько дав Леон.
А тим часом пан будовничий прийнявся вже до свого дiла i почав
комендерувати робiтниками.
- Ану, до дрюкiв! — кричав. — Бенедьо, тумане вiсiмнадцятий,
де твiй дрюк?..
Гармидер на плацу ще побiльшився. Рабина вiдвели набiк, жиди
розступилися, щоб дати мiсце робiтникам, котрi мали зрушити з мiсця
величезну пiдвалину i впустити ïï на приналежне мiсце в
викопаний глибокий рiв. Дами цiкаво тислися наперед i сопiли серед
натовпу; вони були дуже цiкавi побачити, як то буде сунутися тота
величезна каменюка. Тiльки щиголь цвiрiнькав весело в клiтцi, та сонце
широким, неприглядним лицем всмiхалося згори, з-посеред темно-синього
безхмарного неба. Всi прикази будовничого сповнено швидко. Пiвперек
невеличкоï дорiжки, куди треба було просунути камiнь, покладено
чотири вали, так само загрубi, як тi, на котрих вiн тепер спочивав. Такi
ж самi два вали положено пiвперек ями, в котру треба було камiнь
спустити. Робiтники окружили його з дрюками в руках, мов ладились буками
всилувати його до руху i зламати його камiнну упертiсть. Деякi жартували
i смiялися, називаючи пiдвалину сiрою коровою, котру так багато люда
отеє заганяє до стайнi.
- А поступися, маленька! — гейкнув один, поштуркуючи камiнь рукою.
Але ось роздалася коменда будовничого, i все утихло. На цiлiм
многолюднiм плацу чути було тiльки сапання людей та цвiрк щигля в
клiтцi.
- Ану, рушайте! Раз, два, три! — крикнув будовничий. Десять
дрюкiв, мов десять величезних пальцiв, пiдхопило камiнь з обох бокiв,
i вiн звiльна покотився по валах, важко хрустячи ними о пiдсипаний
шутер.
- Гурра! Гей! А скобочи-но го, най ся рушає! — закричали
весело робiтники.
- Далi! — кричав серед тих голосiв будовничий. Робiтники знов
натужилися. Знов захрустiв шутер, заскрипiли вали пiд тягарем, i
камiнь, мов величезна черепаха, повз iзвiльна наперед. На лицях
присутнiх гостей виднiлася радiсть, дами всмiхалися, а Леон шептав до
котрогось свого сусiда:
- I що то! Говорiть, що хочете, все-таки чоловiк — пан природи!
Нема такоï сили, котроï б вiн не перемiг. Ось скала, тягар,
а й тота рушається по його приказу.
- А особливо прошу зауважити, — додав сусiд, — що за
сила в товариствi людей! Злученими силами чуда докопуються! Хiба ж сам-
один чоловiк потрафив би щось подiбного?..
- Так, так, злученими силами, се велике слово! — вiдповiв Леон.
- Гурра враз! Ану! — кричали радiсно робiтники. Камiнь уже був над
ямою, спочивав на двох поперечних лiгарях, котрi по обох берегах ями
своïми кiнцями глибоко вгризлися в землю пiд його вагою. Але
тепер дiло було найтруднiше — спустити камiнь вiдповiдно
вдолину.
- Ану, хлопцi, живо до дрюкiв! — комендерував будовничий.
Робiтники розскочилися в один миг на оба боки рову i пiдсадили пять
пар пiдойм пiд камiнь.
- Попiд ребра го! Так, щоби му аж серце пiдскакувало, — жартували
робiтники.
- А тепер пiдносiть догори! А як скоро лiгарi вiдверженi набiк, то як
скажу: Ну — всi разом вихапуйте дрюки i враз вiд ями!
Розумiєте?
- Розумiємо!
- Але всi враз! Бо хто запiзниться, то бiда буде!
- Ну, ну! — крикнули робiтники i разом налягли на пiдойми, щоби
пiдважити камiнь догори. I справдi, вiн звiльна, мов неохiтно,
вiддiлився вiд лiгарiв, на котрих лежав, i пiднiсся на кiлька цалiв
вгору. Всiх серця мимоволi дрижали. Робiтники, посинiвши вiд натуги,
держали камiнь на пiдоймах над ямою, ждучи, заки шнурами витягну гь
з-пiд нього лiгарi i заки будовничий не дасть знаку — вихапувати
дрюки з-пiд каменя.
- Ну! — гаркнув нарав будовничий серед загальноï тишi, i дев
ять робiтникiв разом з дрюками пирсло в противнi боки. А десятий?
Разом з глухим лоскотом каменя, спадаючого на призначене мiсце, почули
загромадженi i глухий, пронiмаючий зойк.
- Що се такого? Що се такого? — загомонiло кругом. Всi почали знов
тиснутися, гомонiти та допитуватися, що се такого сталося.
Сталася проста рiч. Девять робiтникiв вихопило одночасно своï
пiдойми з-пiд каменя, а десятий, помiчник мулярський, Бенедьо Синиця, не
встиг сього на час зробити. Одна хвилинка запiзно, але та хвилинка могла
його згубити. Камiнь усiм своïм тягарем шарпнув йому пiдойму i
вирвав з рук. Пiдойма заïхала Бенедя пiвиерек — щастя, що не
по головi, а тiльки в бш. Бенедьо лиш раз зойкнув i впав, мов неживий,
на землю.
Густим клубом пирснув догори пiсок, де впала розмахнена пiдойма.
Робiтники в смертельнiй тривозi кинулися до Бенедя.
- Що то таке? Що таке? — гомонiли гостi. — Що сталося?
- Пiдойма забила чоловiка.
- Забила? Йой, боже! — далося чути мiж дамами.
- Нi, не забила, живий! — роздалось з-мiж робiтникiв.
- Живий! А! — вiдсапнув Леон, котрого крик Бенедя вхопив був, мов
клiщами, за серце.
- А дуже скалiчений?
- Нi, не дуже! — се був голос будовничого, котрий також при тiм
случаï несподiвано почув, як пiд ним нi з сього нi з того
дилькотiли колiна.
Товпа гомонiла i тиснулася довкола скалiченого. Дами охали та пищали,
кривлячи уста та виставляючи напоказ, якi-то вони чулi та мякого серця.
Леоновi все ще щось невиразно шумiло в головi, i думки не могли
зiбратися докупи. Навiть щиголь у своïй клiтцi цiпотiв жалiбно та
перхав по кутах, неначе не мiг дивитися на людську муку. А Бенедьо все
ще лежав на однiм мiсцi, посинiлий, як боз, зомлiлий, зi зцiпленими
зубами. Пiдойма зачепила його острим суком о бiк, продерла опинку i
сорочку i фалатнула в клубi дiру, з котроï пустилась кров. Але
пiдойма засягнула i трохи вище, по голодницi, i через те iменно
позбавила його на хвилю вiддиху. - Води! Води! — кричали
робiтники, що заходилися тверезити Бенедя i перевязувати його рану.
Принесено воду, перевязано рану i затамовано кров, але вiдтерти
зомлiлого годi було. Удар був дуже сильний i в небезпечне мiсце. Над
цiлим товариством залягла знов хмара непевностi.
- Возьмiть го винесiть отам на вулицю! — крикнув вкiнцi Леон.
— А нi, то занесiть додому та прикличте доктора!
- Живо, живо! — пiдганяв будовничпй. Заки два робiтники взяли
Бенедя за руки i ноги та понесли крiзь натовп людей на вулицю, до
будовничого ззаду пiдiйшов майстер мулярський i дiткнувся його плеча
рукою. Будовничий зiснувся i обернувся напруго, мов за дотиком
пекучоï кропиви.
- А видите, пане будовничий, я добре казав…
- Що, що таке? Хто казав?
- Я казав, — шептав стиха, спокiйно майстер, — не спускати
камiнь на дрюках, бо небезпечно.
- Е, дурень ти! От мудь, не що iнше, пяний був, не вiдскочив, хто му
винен! — вiдповiв офукливо будовничий i вiдвернувся. Майстер
стис плечима i замовк. Але будовничий почув шпильку внутрi i трохи не
пiнився зо злостi.