БЕРЕГ ЛЮБОВI
сторінка №7
... усе знаємо, однак ви саме той, хто нам потрiбен.Така настирливiсть була Ягничевi до вподоби, хоча справдi не уявляв собi, для чого вiн ïм може придатись.
Мабуть, якiсь там виникли неув'язки, то хочуть, щоб морських вузлiв навчив ïх в'язати, — подумки пожартував Ягнич, рушаючи за приïжджим.
Машина зношена, з'ïздилась на бакаюватих будiвельницьких дорогах, проте ще бiгає, не здається... Iнженер Микола Iванович (так вiн назвавсь) сiв за кермо, а Ягнича посадив на заднє мiсце, то, по-ïхньому, почеснiше. Сидiння пропилюжене, пружини ребрами вилазять, коли рушили, все затряслось, заскрипiло... Що ж: машина трудова, не для гулянок, не для шику...
— Ох i припарює сьогоднi, — озвавсь iнженер, коли виïхали за Кураïвку.
— Вночi дощ буде, — твердо сказав Ягнич.
— Передавали?
— А в мене своя радiостанцiя, прямий зв'язок з небом: кажу буде — значить буде.
— Ноги крутять? Вгадали.
Iнженер дорогою не став розводитись про те, що Ягнича найбiльше цiкавило, — дiлився своïми клопотами: строки ось тиснуть, а недоробок ще безлiч, i графiк не пересунеш, на весну об'єкт будь-що повинен бути зданий, у другому кварталi здравниця прийматиме на вiдпочинок першу партiю шахтарiв.
— Ну, а мене все-таки для чого? — не втерпiв Ягнич.
— Та так... Дещо задумали, — ухилився iнженер вiд чiткоï вiдповiдi. — I без знаючоï людини не обiйтись. Порадили до вас присвататись.
I знов заговорив про своє БМУ — колектив дружний. другий рiк прапор тримає, кадровий кiстяк досить стабiльний. До основного ядра будiвельникiв тепер влилось чимало й кураïвських, органiчно влилось... Щоправда, є на будовi, трохи й сумнiвного елемента, тих, що судились та вiдбули, — доводиться брати й таких, де ïх дiнеш, та й рук робочих не вистачає. Згодом запитав Ягнича про
Орiон: скiльки йому ще жити i чи правда, що надалi вiтрильникiв бiльше не будуватимуть? Оцi, що е, доживуть, i все, вiдiйшла ïхня ера...
— Пустi балачки, — твердо й навiть сердито заперечив Ягнич, нiби йому достеменно були вiдомi всi намiри Морфлоту на ближчi сто лiт. — Молодь де набуватиме гарту моряцького? Де ще ïм знайти таку практику, як на робочих вiтрильних суднах? Бачили ж, мабуть: за першим словом команди — вже вони навперегiнки вгору, як тi акробати...
— Нiколи не бачив.
— О, то видовище, я вам скажу... Особливо той момент, — Ягнич аж збадьорився при згадцi, — коли пролунає команда ставити паруси... На фали i шкоти — пiдгукнув вiн iз заднього сидiння по-молодецьки. — Марселi, брамселi i бом-брамселi ставити?.. I вже повно в них вiтру, так i забiлiють, мов лебедi!
Хай знає цей сухопутник, з ким має справу!... I пiсля цього вже вiльно розлiгсь у машинi, наче сидiв не на ребристих пружинах, а на блакитних Чередниченкових плюшах-оксамитах. Споважнiв, вiдчув свою силу, гонор у ньому озвавсь: адже ж вiн з
Орiона, навiть i тут не знецiнився, ось його, мов неабияку персону, розшукали, везуть...
Вiд Кураïвки до комплексу можна було б i пiшки пройтись, ну, та хай уже, коли вирiшили iз шиком, на цiй тарабайцi, що торохтить, мов стара гарба, та втягує, кушпелу всiма зябрами... В'ïхавши на територiю будiвництва, машина зупинилась бiля одного з вагончикiв (мабуть, штабного). Iнженер попросив зачекати хвилинку й зник у вагончику, а Ягнич з незалежним виглядом став походжати бiля цього сучасного кочiв'я. Вагончики такi ж, як i на польових станах, тiльки ïх тут багато, вишикувались довгою низкою вiд степу й до моря. На змiну чабанським кибиткам з'явились новi, на залiзних колесах. Кочуй i кочуй — таке життя: за океаном тепер нiбито цiлi квартири на причепах по трасах тягяють, не сидиться людинi на мiсцi... Помiж вагончиками вiтерцем продуває, i орiонець, як людина з вiтрiв, за звичкою пiдставив повiтряним струменям обличчя, вимiрюючи силу цього кураïвського пасату: рiвний дме, оцей би погнав паруси... Ось вiн, твiй берег. Чи давно цiлина була тут, де зараз утрамбовують щебiнь, настеляють асфальтовi дорiжки.
Розмахнулися, — окидав Ягнич зацiкавленим поглядом будiвництво. Коробки двох величезних корпусiв майже готовi, третiй лиш зводять, будматерiал подають краном, вiн величезний, як у порту, далеко червонiє над будовою високошиïм своïм журавлем... У давнину тут справдi журавлi та дрохви ходили. Степ Ягничевого дитинства, — колись вiн аж сiллю бiлiв у спеку, потрiсканий. курай та верблюжка тiльки й росли. Тепер, щоб оживити це засолене пустирище, везуть iз степiв самоскидами чорнозем, готують грунт пiд квiти та майбутнi деревця. Деякi вже висадженi, тiльки ж кволенькi ще, ледве дишуть, поливати ïх треба та виходжувати. Може, доручать Ягничевi догляд? А що, робота була б йому до душi... Гуркочуть бульдозери, панелевози двигтять, як танки. Крiм житлових корпусiв, буде зимовий басейн iз морською водою, окремо харчоблок, для нього будується оте присадкувате примiщення незвичноï архiтектури, з вiкон якого виглядають маляри в скручених iз газет ковпаках та заляпанi вапном дiвчаташтукатурницi. Вони щось весело догукують до бульдозериста, що працює неподалiк, та хiба ж хлопцевi почути ïх у цьому залiзному ревищi?.. Всюди будiвельна гуркотнява, розгардiяш, хаос, але ж росте комплекс, росте. Озелениться берег, забiлiє корпусами шахтарськоï здравницi.
— Ну, як воно, вражає? — спускаючись схiдцями з вагончика, звернувся до Ягнича iнженер i теж кинув погляд на вировище будiвництва. — Картина поки що мало приваблива: доки будуємось, ми не красивi. А ось коли зведемо останнiй дах та причепуримось... Прошу за мною, Андроне Гурiйовичу.
Вони рушили через територiю будiвництва в напрямку до-моря. Тут всюди ще бiльший розгардiяш: бiлiють зваленi купами ванни та унiтази, жде свого вжитку рiзний будматерiал, цей ще лежить, а iнший уже пiдвозять, ïдуть абияк, кому куди зручнiше... Люди в робочому всi, заклопотанi дiлом, внизу риють траншею, а десь над головою сичить електрозварка. Раз у раз доводиться переходити по дощатих трапах через величезнi розритi канави, з яких виглядають загорнутi в iзоляцiю, ще не прикопанi труби, — кладуть мiж корпусами водогiн, каналiзацiю. I власник зоряного глобуса тут! Сподiвався, мабуть, що одразу на технiку посадять, а його в канаву загнали, там колупається бiля труб... Але духом не падає.
— Я тут, дядьку Андроне! — пiдсунувши каску вище на лоб, гукнув iз траншеï, коли Ягнич переходив над ним по вузенькiй хисткiй дошцi трапа. — Це й ви до нас? Вiтаю! Кажуть, важливо людинi уникнути пенсiйного банкрутства...
Ще й потiм раз чи двiчi Ягнича окликали кураïвськi, — отже, й тут односельцi та родичi на передньому краï.
Нарештi берег, синява. Вирушаючи на комплекс, орiонець мав потаємну думку, що його запрошено всетаки по флотськiй лiнiï, до прогулянкових човнiв або за шлюпками наглядати, а натомiсть... та це що — насмiшка? Стара, облуплена лайба сидить у маленькiм лиманчику i нiби жде Ягнича, притулившись бортом до решток давньоï, iржавоï естакади! (Колись тут збиралися будувати порт, i цей лиманчик кураïвськi досi називають Залiзним). Лайба така, що ïï тiльки б на звалище, на брухт, борти покривились, труба перекошена, весь корпус, здається, ось-ось розповзеться... Нiчого собi
Орiон!
— Ближче, ближче прошу, — пiдохочував iнженер.
Обстежуючи лайбу зблизька, Ягнич виявив, що бiля неï тут уже хтось походив, якiсь розумаки встигли поклопотатись: корпусом лайбу пiдведено пiд самий берег, а щоб не зрушилась, довкола неï намито пiску, — працював, видно, спецiально для цього земснаряд. Грунту намив, нагнiтив туго, спресовано, — посудина наче вросла в нього, — навiки сидить, нiкуди не зрушить. Для певностi ще й сталевих труб довкола старезноï набили, забетонували в кiлькох мiсцях, щоб не розхитало посудину вiтром чи штормом. Отак i стiй, припнута на мертвих якорях... Спiдлоба, довгим вивчальним поглядом дивився Ягнич на старе, спрацьоване судно, наче хотiв сказати:
Списали й тебе...
— То як вам наша красуня? — почувся з-за спини бадьорий, владний, схожий на Чередниченкiв голос.
До них iз цiлим почтом своïх пiдлеглих наближався, видно, справжнiй начальник будiвництва, ще порiвняно молодий, широкоплечий гiгант, з обличчям вилицюватим, мiцним, густо обгорiлим на вiтрi. Цього разу Ягнич не помилився: оце був вiн, начбуд, так його й Микола Iванович вiдрекомендував, сам одразу якось делiкатно знепримiтнiвши, вiдступивши нiби в начбудову тiнь. Почувалось, що стоïть перед Ягничем людина з натур прогартованих, певних у собi, не дуже, видно, порушує комплексна веремiя життєвий начбудiв ритм, не полишає його вiдчуття власноï сили й здоров'я — веселi iскорки грають у вiчу.
— Сподобається шахтарям? — кинувши на лайбу, спитав Ягнича начбуд. — Послужить iще в новiй своïй ролi?
I нарештi аж вiн виклав суть задуму: треба випотрошити ïï, докорiнно й розумно переобладнати, щоб вiдповiдала новому своєму призначенню... Буде кафе! Лiтнє кафе для шахтарiв — iз столиками, з морським краєвидом, з музикою, тихою, заспокiйливою...
— Матерiалiв Дамо, яких тiльки треба, пiдмайстрiв пiдберем вам хоч i цiлу бригаду, — начбуд заохотливо посмiхнувся Ягничевi, — а ваша роль — це, власне, роль експерта, консультанта, старшого радника, чия думка матиме силу вирiшальну... Дрiбницями не докучатимем, дамо простiр, тут уже хай попрацює фантазiя! Фундамент, так би мовити є, а надбудова за вами...
— З якого тут боку й пiдiйти... Трудова посудина, вiдплавала вона вже своє.
— Ну, не для плавби ж нам вона, — весело нагадав начбуд, — для вiдпочинку ïï функцiя, для естетики, коли хочете... Звичайно, вигляд не аж-аж, зате економiя яка — i в часi, i в коштах! Я розумiю, що все це переобладнати, душу сюди вдихнути не просто, але ж саме тому ми й звернулись до вас: дiло, як то кажуть, майстра боïться... Я правильно кажу?
— Та правильно.
— А нашi будiвельники — це ж такий народ, що ти ïм тiльки дай путнє завдання: з нiчого витворять таке, що ахнеш...
Гурт будiвельникiв терпляче вислуховував iдею начбуда. Присутнi, хоч i не брали участi в розмовi, однак, здається, подiляли його намiри.
— Лiнiйка в кого-небудь є? — раптом звернувся до будiвельникiв Ягнич.
Знайшовся складаний металевий метр, — подали Ягничевi. Розпроставши його, Ягнич з мовчазною дiловитiстю наблизився до лайби, приклав лiнiйку до корпуса.
— Дивiться сюди, — обернувсь до начбуда, — повнiстю приляга?
— Та приляга, а що?
— А не мала б прилягати. Де плавкiсть лiнiï, вигин борта? У справжнього судна форми пливуть, переливаються, як груди журавля, як тiло дельфiна!.. Лiнiйку ось таку хоч як притискай посерединi, а вся вона до корпуса не пристане, кiнцi ïï хоч на волосинку, а вiдiйдуть. Бо там форми, обтiчнiсть — як у риби чи птаха... А це? — Ягнич дивився докiрливо, i в начбуда на обличчi промайнула аж нiби тiнь винуватостi.
— Очевидно, ви маєте рацiю... Але ж судно, повторюю, не для плавби, в нього тепер iнше, суто практичне призначення... В областi он є
Поплавок, на пiвденнiм березi поставили
Шхуну, хай i в нас з'явиться щось у цьому дусi...
— Поняття не маю, з якого боку до неï пiдiйти...
— Вся надiя на вас, на ваш досвiд. Стовiдсотковоï вiрогiдностi не вимагається, але, звичайно, треба, щоб iлюзiя була, щоб почувалось: це таки судно, дитя морiв, а не який-небудь лабаз, не вульгарна тобi забiгайлiвка... Килимки всюди щоб морськi, справжнi, iз рiзаного канату вузлами в'язанi. Лiхтарi старовинноï форми, як тi, що давнiм мореплавцям ночами свiтили.. Меню буде тiлки з морськоï живностi, вино тiльки сухе, мiсцеве, i нiяких мiцних напоïв... Ну, а коли хто крадькома принесе та смикне зайвого з-пiд поли чи з-пiд стола, того буде зручно й за борт, у морський витверезник, — начбуд засмiявся i, пiдтриманий смiхом пiдлеглих, здається, вiдчув себе безтурботно, хоча весь час не випускав з кута зору Ягнича, ждав вiдповiдi.
Ягнич стояв у роздумi, насуплений. Схоже було, що не пiдходить йому ця лайба i всi цi прожекти... А, видно, була ж йому перед тим видана кимось щедра атестацiя, звернулись як до майстра першокласного, вкрай необхiдного для виконання таких робiт... Бо славетний курсантський вiтрильник стояв у нього за спиною, ореолу додавав.
— То як? Щоб на посаду старшого консультанта до нас? — аж iз якоюсь запобiгливою шанобою в голосi запитав начбуд.
Ягничева майже сердита мовчанка була витлумачена присутнiми в той спосiб, що дiла, вважайте, не буде, кашi з цим Чорномором не звариш... Гонористий виявився цей пришелець з морiв чи просто цiну собi набиває? Скорiш за все махне рукою та й пiде незасватаний.
— Всi умови створимо, не вiдмовляйтесь, Андроне Гурiйовичу...
Одначе нi зi згодою, нi з вiдмовою майстер не квапився. Поцiкавився у начбуда:
— Пiдмайстри, кажете, будуть?
— Оксене! — зрадiло гукнув начбуд до одного iз своïх. — Ану покажись!
З гурту чемно, але не розгублено виступив юнак, стрункий, пiдтягнутий, темними вусиками примiтний та густо-вишневою смагою щiк.
— Вiн ось буде головним помiчником, — вiдрекомендував начальник будiвництва. — Умiлець на всi руки, унiверсал: столяр-червонодеревець високоï квалiфiкацiï, та ще й рiзнi штуки по дереву рiже — всяких там увiчнює вепрiв та ведмедiв карпатських...
— Ще й бандуру сам собi зробив, — додав iз гурту Микола Iванович, iнженер.
— Тiльки струн поки що на нiй нема, так вiн, щоб не гуляти, на очеретяну дудку свистить, — пожартував товстунець виконроб у гумових чоботях. — Усiх штукатурниць своєю сопiлкою причарував.
Ягнич уважно розглядав хлопця, до зашарiння знiяковiлого пiд обстрiлом жартiвливих похвал. Це важливо — кого тобi рекомендують у пiдмайстри. Щирий, зичливий погляд, вiдкрите лице чистоï, нiчим не заплямованоï юностi. I навiть вусики його не псують, як це буває в декотрих нахабкуватих розбовканцiв, що вечорами на приморських бульварах тиняються.
— Ну, а ти ж, — звернувся до Оксена Ягнич, — колинебудь хоч ногою на палубу ступав? Бував на живому суднi?
— Бувати не бував, а видiти видiв...
— Що
видiв?
— Коли
Орiонваш по обрiю, десь аж пiд небом iде... А єден з моïх братнякiв на Тихоокеанському флотi служить.
Здається, чимось торкнув, умилостивив юнак Ягничеву колючу душу.
Чаша його вагань явно переважувала в цей бiк.
— Що ж, коли так, то завтра й до дiла, — мовив нарештi Ягнич на знак досягнутоï угоди, i начальник будiвництва зiтхнув полегшено.
Бачили будiвельники ще того дня надвечiр: уже сам, одинцем на березi стояв майстер-орiонець, збоку оглядаючи лайбу. Списана, припнута, на вiчному якорi темнiє... От би трохи пiдняти ïï з намитого грунту, бiльше повернути лицем до бурунiв — одразу набула б iнших обрисiв... Бо яка там не е, але i в нiй, спрацьованiй, почувається зiмкнута енергiя минулих плавб, ще не вивiтрене до кiнця жадання просторiв.
XX
Уночi линув дощ. Якраз те, що Чередниченковi й усiм кураïвцям треба. Ягнич зостався й ночувати на комплексi. Переказав додому Нельчиним сином, щоб не турбувались, а сам того ж вечора вже засiв у вагончику iз Оксеном прикидати рiзнi варiанти реконструкцiï судна. Довго сидiли, радились та мудрували сяк i так, — а коли все найневiдкладнiше було з'ясоване, Ягнич сказав, що тепер йому трохи розвиднилось, зможе завтра йти до начбуда на конкретну розмову. Вагончик, у якому вони сидiли, виявився досить зручним для житла: не тiсно, затишно, i пiд ногами почувається палуба... Тут, у цiй хатi на колесах, i мешкає цей молодий гуцул (ще з двома товаришами, котрi зараз десь на станцiï вивантажують будматерiал для комплексу). Сидить бiля столу Ягнич, роззирається сюди й туди, i йому аж рябiє в очах вiд яскравостей: весь вагончик — як квiтка з Карпат! Рiзнi мальовки та розфарбовки на стiнах, паперовi рушнички iз орнаментом, аплiкацiï з дерева... У шаховцi пiд склом грає барвами святковий гуцульський костюм (для Оксенових виступiв у самодiяльностi), гiрський капелюх iз пером, i топiрець, i ота сама бандура в iнкрустацiях, що ïï Оксен нiбито власними руками зробив.
— Невже сам змайстрував? — зацiкавлено запитав Ягнич, розглядаючи iнструмент.
— Доводиться, бо з цим у нас теж проблема. Народнi ансамблi ростуть, як гриби, а доброго iнструмента шукай та шукай. Он уже й газети писали, де придбати балалайку, добру жалiйку або зурну? Хлопцi з застави теж просять: прийди, Оксене, допоможи полагодити нашу музику — хiба ж вiдмовиш? Сiдаємо, разом беремось, та тiльки ж не завжди маєш пiд рукою що-треба... Бо матерiали для цього неодмiнно мають бути натуральнi, музичний iнструмент пластмаси не любить, усе штучне глушить, убиває в ньому звук. От i доводиться всiляко викручуватись та вишукувати...
— Дiло, видно, тонке. Тут усе доводиться руками.
— Є, звичайно, фабрики iнструментiв, але вони за попитом не встигають, i потiм у них часто ще якiсть не та. Багато є охочих, що самi могли б, але знову ж, де добути вiдповiдну сировину? Спробуйте ви дiстати в унiвермазi, скажiмо, струн, яких вам треба: сьогоднi нема й через мiсяць нема, грай хоч на волосинi з кiнського хвоста!.. У нас, у Карпатах, тамтешнi майстри по-своєму викручуються хто як: телефонний дрiт використовують, сталевий трос i той розщеплюють на струни!..
Ягничевi все це було далеке, але йому подобалось. що хлопець живе цим, — почувається в ньому пристрасть справжнього майстра.
— А звiдки це воно в тебе? — запитав Ягнич. — Вiд батька, чи як?
— Батька мого бандити вбили, був головою сiльради, — посмутнiв хлопець i, помовчавши, став розповiдати про своє захоплення. — Просто це, мабуть, вiд людей... Був маленьким, то водили в нас по селах слiпого бандуриста, приводили його деколи виступати й до нашоï сiльськоï читальнi. Щоразу такого дня наряджали мене мама по-гуцу-льському й казали:
Маєш нинi, Оксенцю, виводити дiдуся на сцену. Виведеш, поставиш йому швиденько стiлець i тодi по колiну старого торкни, вiн сяде. I я точно так робив. Сяде вiн, сивовус, i одразу ось таким розгонистим гордовитим жестом руку на струни... А пiсля виступу, хоч i слiпий, показував нам, що й до чого: оце, каже, октава, дванадцять головних струн, а це — пiдструнки... Багатий, хлоп'ята, iнструмент, попiдростаєте, учiться й ви... I я це затямив. А коли пiсля школи пiшов на меблеву фабрику учнем у сувенiрний цех, там уже вирiшив: сам зроблю!.. З'явилося потiм ще одне захоплення — подався з товаришем на цiлиннi землi... Спершу в наметах жили. Намет величезний, буран парусиною лопоче, розшарпує шатро, ось-ось зiрве з землi. Посеред намету бочка пiдвiшена, розжарена до червоного, це наше сонце, воно нас обiгрiва... В лице припiкає, а спина мерзне... А взагалi здорово було. Скоро я вивчився на тракториста, хоча у вiльний час i цього свого заняття не кидав, — де тiльки шмат деревини попадеться — стружеш, рiжеш що-небудь просто для душi. Мабуть, там би й лишивсь на цiлинних, якби не обморозився. Випало якось менi взимку ïхати в далекий рейс, а воно як завiяло, як зiрвався буран!.. Там, у степах, це не рiдкiсть. Трактор мiй заглух, бо, як виявилось потiм, лiтню змазку дали , а вона ж., звичайно, загусла. Треба розвести багаття, розiгрiти, а тут ще й сiрникiв нема!.. Степ, нiч, снiгова буря лютує, i нiде нi вогника — уявляєте?
— Чого ж, уявляю.
— Але таки, видно, маю щастя: знайшов у старiй фуфайцi сiрники! Знайти-то знайшов, а запалити нiяк не можу — пальцi покоцюбли, не гнуться... Отож i обморозивсь. Руки вiдтодi пухнуть, коли дуже нахолодиш...
Мотай, хлопче, на пiвдень, пiд сонечко, — сказали лiкарi, коли виписували з лiкарнi. — I не гайся, якщо не хочеш зостатися напiвiнвалiдом...Так я опинився тут. I не шкодую. А як вiдпустка — щораз до себе в Карпати. Отам лiсу на iнструменти: роби — не переробиш! Треба вам бiлу яворину, чи бук, чи дошку смереки — все знайдете в наших лiсах!.. I кожна деревина музику в собi таïть... Недарма ж про добре дерево сказано:
Живу — мовчу, умру — спiваю... Вiзьмiть ви карпатську смереку, — ïï iнодi так i звуть
резонансне дерево, смерекою нiбито захоплювавсь сам Страдiварiус...
Хотiв Ягнич запитати, хто такий Страдiварiус, але з Оксенових слiв це одразу й так стало ясно:
— Брав, кажуть, вiн для своïх скрипок дерево з гiрських верхiв, вистояне, наспiване вiтрами.. Тому й скрипки виходили з-пiд його руки найспiвучiшi в свiтi. Стовбур смереки, вiн же й сам нiби натягнута в небо струна... А ще як зашумить уночi верховiттям — о, не наслухаєшся!.. Я теж тоï думки, що тiльки дерево, наспiване вiтром, найкраще дається до музики, здатне досягти вершин бельканто... I якщо вже до кiнця вiдкриватися вам, Гурiйовичу, то скажу: я теж хочу спробувати себе в цьому дiлi... хочу зробити хоч одну скрипку iз
резонансного дерева!.. Варто спробувати, як ви гадаєте?
— Пiймав не пiймав, а погнатись треба.
— I я такоï думки. Тiльки дадуть вiдпустку, одразу майну в гори до своïх смерiчок, привезу матерiалу,
резонансного, хай потiм уже тут дозрiває... Бо дерево мусить визрiти: перш нiж братись, мусиш два роки його сушити пiд соломою. Чого-чого, а соломи в Кураïвцi виста ча, — засмiявся хлопець.
Засидiлись до пiзна, не помiтили, як i час злинув. А надворi дощ, дощ, шибки сльозяться, стiкають чорними патьоками...
Ягнич зiбрався йти.
— Ну, куди ви оце, вуйку? — занепокоïвся хлопець. — Дощить, гримить, залишайтесь у мене: лiжка он вiльнi, хлопцi приïдуть десь аж позавтра!..
Але Ягнич, усмiхнувшись, показав йому ключ:
— Це що?
Ключ вiд одного з корпусiв, де вiн, як йому було сказано, може займати
каютуна вибiр... Вручив орiонцевi ключ сам начальник будiвництва, ще при цьому й зауважив жартома, що буде Ягнич першим поселенцем зразкового корпусу номер два. В iнших тiльки паркети настеляють, а тут уже все в основному закiнчено, отже, приймайте ключ i випробовуйте якiсть робiт... Тож чи мiг Ягнич знехтувати честю, яку йому виявлено?
Зрозумiвши, що майстра не умовиш, Оксен накинув йому на плечi свiй плащ, першим спустився схiдцями в темряву:
— Я вас навпрямець проведу.
Шумiло неподалiк море, i вся нiч рiвно шумiла дощем, — оце, подумалось Ягничевi, благодать на кураïвськi поля, на Чередниченкову озимину. Дощ був не холодний, пiд таким не страшно й промокнути. В небi, обкладенiм хмарами, ще згрiзна погримувало, темрява раз у раз змiнювалась блакитними потужними спалахами, що на мить охоплювали собою все, нетривким потопом свiтла єднаючи i небо, i море, i надбережжя. Якось випало Ягничевi так, що не довелось йому чути цього лiта, як воно гримить, десь розминувся його
Орiонз Iллею-пророком, з його небесною колiсницею. Iншi бояться, коли гримить, а Ягничевi це — ще з дитячих лiт — мов найкраща музика. Де не бував, у якi грози не потрапляв, зблизька бачив електричнi розряди такi, коли аж на палубу iскри сиплються iз залiзних снастей корабля, але нiде не чув вiн таких красивих громiв, як у своïй Кураïвцi! Особливо в дитинствi, на самiм свiтанку життя... Бувало, застане тебе в степу, добiжиш до чабанського коша, станеш i слухаєш iз завмиранням серця, як виграє над тобою небесна, якась аж радiсна музика, а дощ ллється та ллється на зеленi поля... Чи в отi синi горобинi ночi, коли, здавалось, уся свiтобудова гримить, i повiтря виповнюється здоровою свiжiстю, наснажується силою так, що й хлiб, кажуть, пiсля цього краще росте (Чередниченко запевняє, що наукою це доведено). Але й гримить не завжди однаково. Зараз, пiсля тривалоï спеки та сушi, у хмарах гуркотiло якось залiзно, грякало, нiби збились десь там у безладi тисячi порожнiх цистерн.
Рушили в темряву розшукувати той вiдданий у Ягничеве володiння корпус. Лiхтарi де-не-де маячать по територiï, затканi скiсним летючим паруссям дощу, але свiтло ïхнє майже не сягає сюди, де Ягнич пробирається iз своïм провожатим; у мокрiй темрявi розбагнилося все, ноги ковзаються, кудись ïдуть, сунуться до глеюватих канав. Оксен обiцяв провести Ягнича
навпрямець— удень, може, воно справдi було коротше, а зараз карпатець, видно, й сам уже був не радий, що повiв майстра в цi розритi нiчнi лабiринти. Вночi усе тут нiби змiстилося, переплуталось, при спалахах блискавок навiть знайоме здавалось незнайомим, якимось аж грiзним. Без кiнця розритi канави, стоси цегли, шлакоблокiв, лиснючi маснi калюжi, в них труби валяються, поблискує гадюччя сталевих тросiв... I дедалi бiльше багна... На будовах чомусь завжди так: коли сухо, то ще нiчого, а як бризне дощ, тут i дiдько ногу зламає.
— Ну й ну! Оце темiнь! — весело примовляє Оксен, пробираючись попереду. — У нас кажуть: темно, як у льоху пiд дiжкою.
Наритi горби, канави — нiяк з-помiж них не виплутаєшся. Десь тут удень був перехiд, була кинута через рiв дощечка трапа, а зараз шукай ïï, може, навмисне хто збив.. А без неï неможливо — розривища такi, що й чемпiон не перестрибне. В одному мiсцi, коли вони, обережно долаючи масну калюжу, наближались до переходу, перед ними з розритоï канави раптом виникло щось бiле, вигулькнула й, мов човник, попливло вподовж рову, похитуючись.
— Чш!.. — притримав Ягнича гуцул. — Ванну поцупили!
Пригледiлись: справдi, ванну двоє канавою несуть, одну, видно, з тих, що Ягнич ïх бачив удень — пiд корпусом цiлою купою лежали зваленi в безлад. I ось знайшлись охочi дати лад. Непогано й зметиковано:
канавою-канавою i на простiр, за межi територiï...
— Куди ж то ви розiгнались, хлопцi? — голосно гукнув у темряву Ягнич. — 3 персональною ванною в степ?
Хапуги присiли, разом з ношею зникли в канавi. I нiчичирк, вмерли, не дишуть.
— Тiльки ж вiд грязюки своєï, злодюги, i в ваннi не вiдмиєтесь, — казав далi Ягнич, даремно шукаючи в темрявi переходу мiж купами глеюватого, розгаслого грунту. — Ану якi ви там є?..
— Чш!.. — знов пошепки застерiг Оксен. — Не встрявайте, ну ïх!..
Злодюги тим часом, кинувши ванну, уже, чути було, чкурн.ули, почавкотiли канавою врiзнобiч — той на ост, той на вест: лови його тепер, впiзнавай...
Аж тепер Ягнич озирнувся на Оксена.
— Не встрявати, кажеш? Оце козак з вусиками... А з вигляду ти ж наче не з полохливих...
— А таки нi, — спокiйно вiдповiв хлопець. — Проте я й не нариваюсь. Моє правило: смердить — обмини. Бо серед них є такi, що можуть i фiнкою... То ж типи! Вони здатнi людину i в карти програти.
— То що ж, потурати ïм? — мовив Ягнич, рушаючи в iнший бiк шукати його, трясця його й зна де настеленого трапа. — Не такi вже, видно, й героï — ти ж бачив, як дременули... Зло тим i користується, що миримось, потураємо, не хочемо руки бруднити... Нi, не по-нашому це, — додав Ягнич наставницьки. — Коли вже до мене в пiдмайстри, то тут щоб без дрижакiв.
— Буде враховано, вуйку. — I хоч було це сказано напiвжартом, однак почувалось, що Ягничеву заувагу хлопець намотає на вус.
Нарештi добулися до корпусу номер два. Тьмаво сiрiють мокрi панелi стiн, з причiлка ведуть кудись угору широкi металевi сходи. Виявилось, на другий поверх. Якраз куди треба. Пiднялися по них. Ягнич довго шукав навпомацки замкову щiлину, нарештi заклав ключ, вiдiмкнув дверi. Повiв по стiнi рукою навздогад, увiмкнув свiтло. Оце корабель! Коридор довжелезний, i обiруч — каюти, каюти... Минув одну, другу, третю... Минув i тридцяту. Дверi всi однаковi, одностулчатi, але вiн чомусь вибрав аж оцi — пiд номером сороковим: цi навiть i не замкнутi.
Коли зайшли, Ягнич найперше оглянув низенькi, застеленi, вже наготованi для шахтарiв лiжка. Вибирай, яке хоч...
— Отут я й перебуду. Чим не кубрик?
Повернув гуцуловi промоклу його плащину, подякував i — гуд бай, на добранiч. Зоставшись сам, Ягнич неквапом обстежив кiмнату, попробував лiжко (вiн не любить, коли на пружинах), уважно приглянувся до вафельного рушничка, що, складений у формi трикутника, лежав на подушцi.
Нiхто ще ним i не втирався, а вже сiрий, запратий, неприємно й до обличчя прикласти... I це шахтаревi.
Ще чути запах мастики та свiжоï фарби. Не годиться. Ягнич пройшов до балконних дверей, вiдчинив ïх навстiж: хай вiтром вивiє, хай краплi небеснi сиплються до твоєï каюти... Ще погуркувало, але вже вiддалено, спалахiв порiдшало. Вимкнув свiтло, зморено лiг, i весь цей порожнiй шлакоблоковий корпус, величезний, як судно, де вiн, Ягнич, зараз один за всiх, поплив пiд ним у сни, в розлийводи снiв... Так витомився за день, що одразу ж налягла дрiмота. Приснились дельфiнята йому: у бiлих ваннах нiбито спали, наче в колисках, i всмiхались йому зi сну...
Прокинувся Ягнич вiд сатанинського реготу. Десь iз першого поверху крiзь балкон долинав той регiт, гагакання, грубi крики якоïсь нетверезоï компанiï.
Вiдьмою б'ю!.. Горни, Вiктор! Забирай своє!..Догадавсь: у карти грають волоцюги! I такий моторошний страх, дикий, непоясненний, раптом охопив Ягнича спросоння, — в жодному рейсi такого страху не почував! Мiлiцiï близько нема, начальство роз'ïхалось, Нельчин Сашко вдома спить, Оксен — десь у вагончику... А цi, що тiльки-но реготали, як чортулаки в пеклi, раптом прищухли: чи не радяться якраз? Кришка тобi, Ягничу, отак i кiнцi вiддаси нi за цапову душу... Як ланцюгами скутий, лежав, не мiг вивiльнитись iз цього моторошного стану, не здатен був поворухнутись, тiльки, зачаïвшись, гарячковите прикидав: де сховатись, у яку шпарину шаснути, якщо зараз полiзуть до тебе через балкон, вломляться по твою душу, п'янi з ножами... Схопився очманiлий i навшпиньках мерщiй до балкона... Прихилив дверi й затерп у напрузi, не дихав. З вiкна першого поверху, якраз пiд ним. падає пасмо свiтла. Тьмаво бiлiє груддя вапна, блищить потовчене скло та звалище труб, обкипiлих iзоляцiйною смолою... Раптом свiтло внизу погасло, це ще бiльше насторожило Ягнича. А з темряви, як живi, шкiряться зубами зiгнанi на нiч бульдозери, скрепери — зiгнали ïх пiсля роботи й кинули до ранку... Збились чередою i, здається, аж ворушаться деякi, от-от зрушиться все те стiйбище iкластих, ножастих, заскрегоче, ревне й залiзним табуном полiзе на Ягнича... Небо все у хмарах, i море шумить. Загорнулося в темряву, не прозирнути крiзь його кромiшню, нiби вiчну чорноту. Загуркотiло у хмарах, i знову те гуркотiння здалося якимось залiзним, — хтось там залiзнi бочки перекочує, порожнiми цистернами кидається в небi. Та ось вдарило звiдкись снопом синього свiтла, що йде не вiд блискавки, — прикордонницький прожектор гайнув у темряву моря. Не спить азербайджанець! Поволi веде свiтло прожектора, засягає ним кудись аж пiд обрiй, патрулює, обнишпорює нiчний простiр.
I все починає одразу набувати реальностi, повертатись на своï мiсця, з Ягнича поступово спадає тягар очманiлостi.
Пiдiйшов, вiдчинив балкон навстiж, свiжiстю вiтру вiйнуло в обличчя, i це зовсiм звiяло з душi очманiння, розiгнало незрозумiлi оцi страхи, моторошне нашестя ночi. Так що ж це була за мана? Поволi Ягнич приспокоïвся, але до ранку вже ока сплющити не мiг. Згодом не раз йому буде нiяково навiть перед собою за дивнi цi своï страхи, за несподiваний переляк, що скрутив був його ось тут, коли вiн — як один на суднi — коротав свою першу комплексну нiч у сороковiй каютi порожнього, людським духом не зiгрiтого, ще не обжитого корпусу.
XXI
Уранцi дощу вже як i не було, небо чисте, тiльки калюжi по територiï блищать. Упрiгся Ягнич у колiю буднiв. Велика це рiч — вiдчути себе знову серед людей, одним iз повноправних у колективi. Хоча одразу й прикрощi почались: забуло начальство видiлити обiцяну бригаду, поïхало кудись у важливiших справах, повернеться аж увечерi. Щоб не згайнувати день, подався Ягнич у Кураïвку уладнати деякi своï справи, є ж i в нього вони, хай, може, й не такi розмашистi, як у декого. Довелось цього разу тьопати пiшки: машиною — то доки ти не засватаний.
Вдома застав саму Iнну По виблисках в очах було видно — зрадiла йому племiнниця: що та як, для якого дiла його залучено на комплекс?
Вiдмиркувався напiвжартами, туманними недомовками, по морськiй лiнiï, мовляв, на посаду старшого радника. Настрiй його помiтно покращав, зникла ота внутрiшня постiйна пригнiченiсть, яку не приховаєш вiд людей i яка найбiльше, мабуть, старить людину.
— Ви одразу нiби й з лиця вiдмолодiли, — сказала йому Iнна, може, й правду сказала, не стане ж вона вигадувати.
Багато днiв перед цим був Ягнич у тому станi, коли людина вже складається з самого болю. Усе, що думав, що згадував, за чим тужив, проходило на екранi болю, вiд якого, здавалось, нiколи вже не вивiльнитись, носитимеш його до останнього вiддиху. I саме чомусь ночами пiд грушею посилювався у ньому цей бiль — рiзноликий, рiзноголосий. Там здушує, там крутить, там ниє тупо (на вiтрильнику цього мовби й не було). Колись малим чув скарги старших, як мучить ïх власне тiло ночами, i все не мiг тодi чужого болю сприйняти, — не тому, що був бездушним, а тому, що був здоровим.
I коли сам у таку фазу вступив на кураïвських широтах, то вже нiкому й не скаржився, чомусь думалось, що навiть такi, як Iнна, хай буде тричi добра та чула в неï душа, не сприймуть твоïх переживань. Адже в юних вiдчування життя особливе, ïм здається, що мають попереду вiчнiсть i нiяк не менш, ïхнi гризоти та тужби ще тiльки будуть колись, наздоженуть кожного десь на калиновому мостi! Чи, може, й не наздоженуть, може, справдi безболiсно житимуть люди прийдешнi?
Приємно почути, що вiдмолодiв. Можливо, й так, бо й сам почуває, нiби ковшем зачерпнув вiн звiдкись нових життєвих сил. Винiс сундучок на веранду й заходився знов бiля нього ворожити. Те, що було на днi й що найбiльше розпалювало цiкавiсть сусiдських хлопчакiв, виявилось... папушею старих облiгацiй.
Витяг ïх, переглянув i простягнув усю папушу дiвчинi:
— Матерi вiд мене передаси.
Iнна, знiтившись, стала вiдмагатись.
— Вiзьми, вiзьми, — наполiг орiонець i додав з усмiшкою: — Ще гратимуть.
Завалялась у нього в сундучку маленька блискуча бляшка — уламок колечка, одного з тих латунних, що ними кiльцюють птахiв.
— Зняли з ластiвки, коли вона однiєï ночi розбилась на палубi, — показав бляшанку Iннi. — Дуже менi пам'ятна та нiч.
— Розкажiть i менi.
— Уяви собi, дочко, дощ, негода, видимостi нiякоï — в туманi йдемо... Зустрiчних остерiгаємось, раз у раз гудки посилаємо в туман. I раптом щось падає на палубу, кам'яний якийсь дощ. Птахи! Виснаженi, мокрi. Потрапило судно якраз у ïхнiй перелiт. Вночi вони, як дуже виснажаться, буває, купами отак падають на палубу. Iнодi й розбиваються в темрявi об щогли, об троси.
— I це вам найдужче запам'яталось? — запитала Iнна, повертаючи бляшку.
— Нi, не тiльки це, але й це... Заходжу до своєï майстернi (вiдлучавсь ненадовго, тому й свiтло залишив), а в нiй, вiриш, повно ластiвок! Налетiли на свiтло, на затишок. I такi з дощу покiрнi, нелякливi... Виявляється, коли ïм скрута, птахи просто горнуться до людини, зовсiм довiряються ïй...
— Можливо, й птахи здатнi вiдчувати людську доброту?
— А чому б i нi... Хоча й на суднах всякi типи трапляються. Знайдеться iнодi такий, що ледь живих обранених птахiв, як смiття, змiтає вранцi шваброю за борт. Немало ще на свiтi, Iнко, жорстоких людей... Ну, в нас на
Орiонiтаких не було... Навпаки, ми вважали, що ластiвки нам щастя приносять. Налетить ïх, буває, повнiсiнько i до капiтана в каюту, i до мене в майстерню... Стоïш мiж ними, геть мокрий з дощу, а вони облiплять тебе, сiдають на плечi, на руки i так довiрливо попискують.
Iннi зовсiм реально уявилось низьке корабельне примiщення, наповнене ластiвками, що довiрливо збилися в освiтленiм затишку людського житла, i серед них застигла самотня, в мокрiй одежинi людина, усмiхнений оцей Ягнич, вузлов'яз... Нiби наяву чула дiвчина тонку ластiв'ячу пискотняву й суворi вишуми нiчноï стихiï довкруг корабля...
— Ну, а далi, що з ними?
— Цiлу нiч свiтло ради них не вимикав, щоб не боялись... Повлаштовував ïх на полицях, на сувоях парусини, на рiзних снастях, — хай вам, думаю, буде зручнiше... Отак i переночували. А вранцi випустив.
— I все?
— Все.
Просто й буденно, одначе, як багато це сказало дiвчинi про людину...
У сундучку орiонця виявились ще якiсь ножички, швайки, навiть циркуль, трохи бiльший за школярський. Усе це майстер також вiдклав, щоб забрати з собою на комплекс. I, звичайно, наперсток-гардаман та весь набiр парусницьких голок. Перед тим одну з них витяг i, довгенько покрутивши в руках, подав дiвчинi:
— Прочитай, що там написано. На однiй iз трьох граней Iнна розгледiла дрiбнюсiнько накарбований уподовж голки напис.
—
Made in England, — повiльно прочитала вона. — Так це англiйськi?
— Не думай, що в них сталь краща... Коли довелось, то череп фашизмовi таки вiд нашоï сталi трiснув... А от по парусництву англiйцi здавна майстри. Про Роберта Стiла читала що-небудь?
— Нi, не доводилось.
— А ти поцiкався. Чайнi клiпери, iдо вiн ïх з братом побудував, то, кажуть, було чудо з чудес. Не було рiвних ïм нi в легкостi та швидкостi ходу, нi в красi лiнiй та форм... Це ще в тi часи, коли iснував звичай влаштовувати гонки чайних клiперiв — вiд Шанхая до Англiï — з партiєю першого чаю нового збору. Отам розпалювались пристрастi! Вся Англiя в тi днi тiльки одним жила: хто перший прийде? Повсюди ставили на вiтрильники, як на скакових коней: ану ж бо котрий набере соколиного лету, пережене решту... Один капiтан нiбито застрелився в себе на мiстку, коли побачив, що його обiгнано, що не першим прийшов...
Iнна зацiкавлено слухала орiонця, дивуючись з того, що в покладах його пам'ятi зберiгаються навiть оцi, всiма забутi змагання чайних клiперiв... Дiвчина все ще крутила в руках ребристу голку з великим вушком, потiм, не знаючи, що з нею робити, простягла, щоб вiддати дядьковi. Вiн сидiв неподалiк, сундучок був знову замкнений, вiдставлений у куток.
— Прошу, голку вiзьмiть... Орiонець аж вiдхилився, зробивши руками швидкий, вiдсторонливий рух:
— Нi, Iнко, нi... — I, одвернувшись, глухо додав кудись убiк: — Залиш собi, дитино. Хай буде хоч така про родича пам'ять. Ця голка всього бачила. Збережи ïï... Зберiгай, коли дядька вже й на свiтi не буде.
У голосi його щось прохопилось таке, що глибоко вразило й схвилювало дiвчину. Що там голка, не в нiй же рiч!.. Разом з голкою, почувалось, вiн передавав Iннi щось безмiрно цiннiше, може, частку свого життя, частку всiх пережитостей, всього свого вiдболiлого й вiдшумiлого назавжди. Складалося враження, що зараз вiн з чимось прощається, вiдтинає вiд себе якiсь найдорожчi життєвi нитi й водночас нiби вручає Iннi скромний цей амулет на незабутнiсть, а може, й на щастя. I хоч перебувають вони на рiзних поверхах життя, хоч який далекий той свiт, що його орiонець носить у собi, Iнна почуває з ним свою духовну спорiдненiсть, вiн чимось суголосний з ïï власними роздумами, чимось потрiбний для становлення ïï власного внутрiшнього свiту, для змiцнення отих, може, й справдi поетичних росткiв, що в нiй прокидаються. Не тiльки в парусницькiй професiï Андрона Гурiйовича, в самiй натурi його для Iнни є щось глибоко поетичне. Вже не раз розпитувала бувалого моряка про життя пiд вiтрилами, приваблювала в ньому оця самозабутня вiдданiсть
Орiоновii ïй хотiлось бiльше, повнiше пiзнати це життя. Але досi майстер навiть перед близькими дуже неохоче вiдкривався душею, волiв долати своє горе в самотi, певне, вважаючи, що так зможе швидше забути й вiдболiти те, що вiн втратив. I тiльки сьогоднi, коли на прощання сiли, за звичаєм, посидiти на верандi перед дорогою, хай i недалекою, орiонець, видно, вiдчув потребу подiлитися з Iнною своïми переживаннями. В нинiшнiй своïй оновленостi був вiн не такий замкнутий, як завжди, почула вiд нього знiяковiле, тихе зiзнання: досi, мовляв, його тягне море, досi несила йому порвати з учорашнiм днем, забути те, що повинен забути — бо ж тому нема вороття. Звичка? Мабуть, хоча навряд чи тiльки вона. Кличе жагуча, не зникаюча туга за чимось, що йому й сам вiн iмення не знає. Може, це туга за молодiстю? За тими лiтами, коли юнаком, затамувавши дух, прислухався до тонкого, нi з чим незрiвнянного спiву в парусах, i коли кожен юнак почуває себе Магелланом? Працювати доводилось на висотах, де аж голова йде тобi обертом, годинами працюєш пiд шквалами, притиснувшись грудьми до рей. Зате ж потiм летиш i летиш i знаєш, що над тобою парусся надiйне, ти сам його перебрав i озброïв, ти сам свого лету господар...
— Часом здається, що на
Орiонiу вас люди винятковi.
— Слабкодухих, дочко, море не прийма, це правда. Та й
Орiон— це ж судно особливе, воно як добрий вiсник, як невтомний зв'язковий помiж людьми... Чисте, вiдкрите, з добром iде до людей, — ну як його не вiтати?! Прямо скажу: честь та гордiсть бути в його екiпажi... Буря, стихiя, нiчний ураган — то, звiсно, страхiття. А коли вже ти вистояв, коли не розтрощило, не поглинуло тебе, то там, Iнко, й радiсть людина звiдує таку, як, може, й нiде... Складаєш пiснi, Iнко. От уже де, скажу тобi, пiсня! Йдемо при попутному, простiр без кiнця-краю, все в нас у злагодi, курсанти з секстантами в руках зiбрались на ютi — беруть проби сонця... Та враз ось попутний подужчав, ставимо тодi все, як кажуть у нас,
до останньоï сорочки, всi до єдиного паруси несемо над собою! Мчиться твiй красень, високо злiтає на хвилю, провалюється й знову злiтас, аж дивитися моторошно, особливо з марса: мчиться, весь у бризках, пiнi, в росi, вода навкруг кипить, i весь вiн оповитий хмарою водяноï куряви, хмарою сяйва... Колись чарiвницi приворот-зiллям вмiли приворожувати хлопцiв на вiчну любов, а море, воно теж умiє... Вiтрила та простiр — це, Iнко, таке, що, хто раз його звiдав, той уже навiки там.
XXII
Ранками стала сивiти земля. Поля брались легкою памороззю.
Айстри та майори-паничi заквiтували в кураïвських палiсадниках, здається, ще яскравiш, по-останньому, по-осiнньому...
Просторiшими стали степи; очистились, подаленiли обрiï. Океан повiтря стояв кришталево прозорий.
Птаство гуртується, злетiлося звiдусюд, збилось у примор'ï (деякi тут нiбито й зимують — змiнюється клiмат).
Повернулися комбайнери з Казахстану. Обидва Ягничi — батько й син — привезли подарованi ïм чапани (нацiональний одяг, який вручається тiльки найповажнiшим особам), урюку, кишмишу в рюкзаках. Мати, розбираючи гостинцi, залишила з привезеного й для орiонця, вiн любить компоти. Штурманець, оточений дiтворою, ходить по двору в тюбетейцi, в смугастому схiдному халатi; сiдає пiд грушею i неквапливо, в манерi схiдного мудреця, виповiдає торопленiй малечi своï неймовiрнi пригоди. Так, знiмав хлiб бiля самого Байконура, i однiєï чудовоï днини на його очах просто з пшениць пiдiймалась, вирушала в небо, окутана димом та полум'ям, срiбляста ракета. Стрясаючи гуркотом степи, злiтала поволi-поволi, i можна було в нiй усе достеменно розгледiти. Доки пiдiймалась, iз ракети в цей час через незгораюче скло саме хтось виглядав i навiть помахав Ягничам-комбайнерам рукою... Уява запрацювала з усiх сил. Тож i не дивно, що бiля Петраштурманця тепер дiтвори товчеться бiльше, нiж бiля сусiдського телевiзора. Хлопець i свiй
Електронвитяг на веранду, щоб позмагатися iз сусiдським чiткiстю зображення та силою звуку, потiм, не вдовольнившись, перетягнув його аж пiд грушу (з намiром прилаштувати антену на самiм вершечку столiтньоï), а вже звiдти штурманець звернувся до матерi:
— Мамо, правда, що коли щось розбивається, то це на щастя?
— Та кажуть люди, що так.
— Ну раз так, мамо, то я розбив телевiзор...
Вечорами мати iнодi чує бiля хвiртки виплески дiвочого смiху, приглушений голос хлоп'ячий, — то синштурманець чимось веселить недавнiх однокласниць, що мають звичку проводжати свого кавалера до самого двору. Краєм вуха вловлює мати, як хлопець розповiдає ïм щось смiшне про цiлину або розважає народним гумором про пекло, що не таке воно, мовляв, для теперiшньоï людини й страшне, бо неминучi будуть i там перебоï з дровами або з смолою... Iнколи син звертається до котроïсь iз дiвчат з дивним словом
киз, i звучить воно в його устах якось iнтимно i аж таємничо, хоча згодом виявляється, що
кизозначає просто
дiвчина...
Iнна день у день бiгає на медпункт, часто бачать ïï в бiблiотецi... Коли виходить з бiблiотеки, не мине, звичайно, й музейчика (це тут же, в палацi), зазирне до Панаса Омеляновича. Як страждає цей чоловiк! Зовсiм звiвся, нема йому полегшення. Сидить ось, як зараз, серед своïх прядок, гербарiïв та снопiв, зiбгався в кулачок i поринув у своï горьовитi думки, — не перестаючи, видно, точить людину журба. Все Вiктор та Вiктор, щось знову коïться з ним, порiдшали його вiзити в Кураïвку... Пояснює це тим, що розгулявся люд, бо ж осiнь — пора весiль, запрошує то один, то другий — хiба тут вiдмовиш? Воно нiби й так, але для батька це нiяка не втiха. Хай сьогоднi в сина справи нiбито нiчого, а що вiн завтра встругне, цього нiхто наперед не скаже.
Коли Iнна заходить, вчитель нiби трохи оживає, бо є з ким душу вiдвести. I думки його, звичайно, знову довкола сина.
— Що губить його? — роздумує Панас Омелянович, коли дiвчина сяде на своєму звичному мiсцi бiля ткацького верстата. — Егоïзм. Безмежний, невситний, цинiчний... Нiчого святого! Розумiєш: нiчого в душi святого... Оце найбiльше мене лякає. Ти молода, може, не бачила таких, а я надивився ïх за своє життя, знаю, чим це людинi загрожує... Хто без святинь, в кого душа не заповнена почуттям обов'язку й честi, пам'ятi та любовi — той, Iнно, здатен на все, нi перед чим не зупиниться. Порожнеча душi — це стан не нейтральний, як декому здається. Вакуум душi — вiн теж здатен на дiю, причому здебiльшого руйнiвну... Страшна це рiч — егоïзм, та ще коли вiн самовпевнений, переконаний у своïй правотi...
— Не перебiльшуйте, Панасе Омеляновичу, — пробує дiвчина приспокоïти вчителя... Все-таки Вiктор працює, скарг на нього нi вiд кого нема... Та й не завжди знають батьки, що вiдбувається в душах ïхнiх дiтей.
— А навiть якщо й знаєм? Що твоï ради-поради, коли вони раз у раз розбиваються об стiну душевноï глухоти... Не розумiю, за що нам з дружиною випали такi випробування, — звертався Панас Омелянович кудись у простiр. — В iнших дiти — це радiсть, гордiсть батькам... I наш мiг би ж бути таким! Якi ми надiï на нього покладали, всю свою любов йому вiддали. I ось маємо... Нещастя он у Заградiвцi, сина батьковi та матерi привезли, щоб удома поховати, горя скiльки в людей, а я, вiриш, iнодi i ïм заздрю.
Чула Iнна про ту заградiвську драму, про те, з якими почестями ховали там молодого моряка, що загинув на суднi пiд час пожежi. Коли спалахнуло, треба було негайно вимкнути струм, хлопець крiзь хмару диму кинувся до рубильника, товариша вiдштовхнув, ще й крикнути встиг: у тебе дiти!..
Рубильник йому вдалося вирвати, але самого спалило на мiсцi...
Друзi-моряки привезли його в Заградiвку, з музикою ховали, на рушниках спускали в могилу... Батьки вбитi горем, але навiть i ïм позаздрив Панас Омелянович— це вже треба достраждатись до краю.
— Панасе Омеляновичу, не судiть Вiктора так су воро, — сказала дiвчина пiсля нелегкоï мовчанки. — Змiни в ньому все-таки стались, i, згодьтесь, на краще. Наш обов'язок разом йому допомогти. Звiсно, буває розхристаний, у чомусь скритний, нерозгаданий, але й добро помiчає... А що на iнших не схожий, що нетерпимий до фальшi...
— Спасибi тобi, Iнно, що ти його захищаєш. Може, великодушнiсть, твоє почуття виявиться для нього цiлющим. Мабуть, я в чомусь дуже вiдстав. Вiк прожив, а стiльки загадок зостається ще не розгаданих... Вiддав я, Iнно, Кураïвцi все своє свiдоме життя, сили поклав для школи, для всiх вас, щоб ви стали людьми. I ви ними стали. За єдиним, може, найтяжчим для мене винятком... Чому ж це так? От уже справдi — насмiшка долi! Виховати стiлькох, а найближчого... Але й з поразки я виношу гiркий свiй урок, виношу найперше для вас: хай ви iншi, деколи навiть розумнiшi, проникливiшi за нас, але, поважаючи себе, не зневажайте i тих, хто до останнього б'ється пiд тягарем лiт та в мiру своïх сил плекає для вас квiти людяностi... Не топчiть ïх.
Панас Омелянович стояв, схилившись бiля ткацького верстата, сухенька рука його в забуттi все перебирала напнуту для ткання пряжу (щоб ïï правильно натягти, привозили стару жiнку-ткалю iз сусiднього села). Назавжди вiдiйшли в минуле домотканi, зiгрiтi чиïмись сльозами та пiснею, полотна, думалось Iннi, а чи набагато досконалiше те полотно, що його з нових наших переживань тче саме життя?
— Пригадалось, — сказала Iнна, — як ви ще в школi звертали нашу увагу на досконалiсть квiтки, на довершенiсть колоска... Чомусь тiльки тепер, через роки, починаєш це розумiти...
&mda...