БЕРЕГ ЛЮБОВI

сторінка №8

...sh; Є речi, Iнно, котрi вiдкриваються людинi тiльки з вершини лiт. I тобi з часом багато що вiдкриється... Як хотiлось би, щоб ви знайшли з Вiктором своє щастя! Справдi, в нього ж є добрi задатки. З тобою вiн, може, стане iнакшим. Бо любов, вона таки здатна на чудо, вона спроможна переродити людину... Тож не вiдкладай, це ми з дружиною разом благаєм тебе: записуйтесь, берiть шлюб — i хай вам щастить...
Про шлюб вона й вiд Вiктора вже чула не раз. Пiсля одного з чиïхось там весiль у райцентрi вiн особливо наполягав:
— Давай зiграєм i ми... Чого тягти? Спiшiмо, люба, спiшiм! Треба хапати щастя! Обома руками!
Але це були його думки, не ïï. Вона якраз не спiшила. Бо деякi речi стримували ïï. Останнiм часом Вiктор не раз пропускав побачення. Одного вечора, коли проводжав, коли вже бiля хвiртки прощались, помiтила, що ïï кавалер нетверезий. Порушив умову, власного слова не дотримавсь. Це ïï глибоко вразило: як можна зламати обiцяне? Невже справдi нiчого святого? Розстаючись того вечора, Вiктор накинувся з бурхливими обiймами, були вони несподiвано грубi, з виламуванням рук, зi словами, що принижували ïï. Дiвчина змушена була геть вiдштовхнути його, вирвалась i побiгла, тамуючи в душi бiль i образу.
Порiдшали вiдтодi ïхнi зустрiчi, холодок сторожкостi з'явився в стосунках.
Панасу Омеляновичу вона, звичайно, не сказала про це, навпаки, приспокоïла, що, може ж, таки обiйдеться, двоє наïжачених якось порозумiються, хай тiльки ось вiн приïде, як обiцяв. Iнна чомусь покладала надiю на сьогоднiшню зустрiч, адже Вiктор запевнив, що приïде увечерi неодмiнно. До того ж сьогоднi в Кураïвцi великий концерт, а таку подiю Вiктор навряд чи пропустить.
З початком осенi ожив Кураïвський Палац культури. Потяглася сюди, крiм сiльськоï, ще й молодь iз комплексу i хлопцi з застав, рядовi та сержанти (в прикордонникiв з кураïвцями традицiйна дружба). Поповнився уславлений кураïвський хор. Чередниченко придбав для всiх хористiв розкiшнi костюми: попереду районний огляд — щоб i там була першiсть, як i в попереднi роки.
Керує хором молодий учитель, викладач музики та спiвiв, котрий сам теж пробує дещо компонувати, списав не один зошит нотного паперу i серед самодiяльних композиторiв вважається таким, що подає надiï.
Крiм хору, палац має незабаром збагатитись ще одним колективом: зусиллям Оксена-гуцула, столяра з комплексу, створюється ансамбль народних iнструментiв: Оксен зумiв зацiкавити багатьох, навiть начальник застави Гулiєв зголосився взяти в ансамблi участь.
Пiсля розмови з Панасом Омеляновичем Iнна вже й додому не йшла, бо ïй, як учасницi художньоï самодiяльностi, заздалегiдь належало бути в палацi. Концерт цього вечора вийшов досить багатий. Виконувались пiснi сучаснi й старовиннi, виступала цiлою капелою городня бригада i дует доярок iз ферми, а серед солiстiв вiдзначились механiзатор Ягнич Валерiй з балалайкою та Iнна Ягнич, яка прочиталаContra spem spero Лесi Украïнки. Впевнено виступив офiцер-азербайджанець, начальник застави, що його Кураïвка завжди вiтає, мовби столичного баритона. Оскiльки ансамбль народних iнструментiв ще не встиг пiдготувати свою програму, то керiвник його, той заповзятливий гуцул, виходив на сцену кiлька разiв у ролi солiста, виходив, такий симпатичний та скромний, iз своïми аж нiяк не скромними коломийками. На завершення хор виконав Ревуть-стогнуть гори-хвилi та — вперше у Кураïвцi—Берег любовi; пiсню кураïвськоï медички зустрiли дуже прихильно, i мати, що сидiла з Iнною поруч, звелiла авторцi, розшарiлiй, аж темнiй вiд радостi та нiяковостi, встати й поклонитись людям за оплески. Довелось. Лаври зобов'язують.
Коли пiсля вечора збудженi вийшли з палацу, Iнна, п'яна юнощами та надiями (недавно вичитане в когось), мимовiль поглянула на шлях, що зникав за Кураïвкою в сивих мряках: десь звiдти сьогоднi мав би приïхати Вiктор. Зловила себе на тому, що жде — так жде сьогоднi свого вiтрогона! Перед цим Вiктор кiлька днiв не заявлявсь, а на сьогоднiшньому вечорi твердо ж обiцяв бути, — якби послухав, може, i йому, насмiшниковi, тут би дещо сподобалось.
Виглядав, очiкував, видно, сина й батько, Веремiєнкостарший. Постукуючи паличкою, перетнув полотно дороги перед палацом, пристояв пiд деревами й далi рушив, десь аж ген-там зупинившись при виïздi iз села на узбiччi, та все приглядаючись, чи не з'явиться з грейдерки свiтло фар, чи не летiтиме скажений шарабан, слiпучим снопом розтинаючи осiнню мжичку... Бо батько — то таки батько, i хоч скiльки там зiбралось у ньому образ на сина, хоч як мучиться за синову поведiнку, та все ж iз своєï, з отецькоï, душi його вiн не викине — така вже, мабуть, доля батькiв. Навiть страждаючи за непутящих своïх, люблять i любитимуть ïх, доки й життя. Нерiдко бачать кураïвцi старого вчителя на виïздi з села, довго може вистоювати отак край дороги, терпеливо очiкуючи того, хто в нього один, хто мав би стати йому розрадою, опорою в старостi, а натомiсть став мукою, вiчним терзанням, жде батько, а вiн, може, й зараз десь бешкетує в чайнiй, бо ж коли розiйдеться, тодi вже не думає про власну гiднiсть, про те, що безчестить своє й батькове iм'я...
Вдома, перед сном, вiрна собi, Iнна сiла на верандi дещо записати (вирiшила, починаючи з оцiєï осенi, вести щоденник). Не заповнила й сторiнки, як за нею прибiгли, гукаючи ще з вулицi:
— Мерщiй у медпункт! Вiктор батька машиною збив!
Летiла, не чуючи нiг.
У медпунктi були вже Чередниченко, парторг, ще якiсь незнайомi люди... Панас Омелянович лежав на бiлiй, оббитiй цератою кушетцi. Не надiваючи халата, Iнна кинулась, присiла бiля нього, взялась нервово шукати пульс — хто б мiг подумати в шкiльнi роки, що доведеться ïй бути в цiй ролi, сидiти над своïм учителем ботанiки в позi сестри милосердя... Обличчя Панаса Омеляновича без окулярiв стало ще меншим, воно аж свiтилося блiдизною, бiля вух темнiли якiсь садна, сиве рiденьке волосся з потилицi скипiлося кров'ю. Вчитель був у станi повноï непритомностi. Iнна тримала сухеньку старечу руку Панаса Омеляновича, дошукувалась у нiй життя. Ось вiн, найстрашнiший екзамен... Як хотiла б вона зараз стати чаклункою, однiєю з тих, що зналися на магiï, мали доступ до сил таємничих, що нiбито вмiли повертати надiю навiть безнадiйним!.. Пiд поглядами стишених, тривожно занiмiлих людей дiвчина з острахом, з розпачем рахувала ледь чутний, поволi зникаючий пульс. Не дорахувала...
Не опритомнiвши, Веремiєнко-старший помер у неï на руках.
Це була перша смерть на ïï очах, на ïï руках, у ïï медпунктi. Iнна була в потрясiннi. Невже це все? Нестямне виникло бажання будити його, трясти, розтермосити це легке, вичерпане, бездиханне тiло, вивести його з небуття. Нiколи досi нерви ïï не знали такого струсу. У вiдчаï власного безсилля, здушена риданням, Iнна схопилася, кинулась до дверей. Вибiгти, виплакатись десь наодинцi!.. Була бiля дверей, коли саме — просто ïй навстрiч — знадвору з'явився Вiктор. Iшов похитуючись. Лице полотно полотном. Невже це вiн? Зустрiла погляд сомнамбули, розгубленiсть посiрiлого вiд жаху жалюгiдця, що, спотворюючи себе гримасами, ловить повiтря, натужиться щось сказати й не може... Вiн, здається, втратив дар мови. Здається, не зовсiм ще втямив, що сталось. I цi мутнi риб'ячi очi! Отупiлим поглядом, наче лунатик, насувався на Iнну, нетверезе, кволо потягся до неï рукою...
— Геть! — вiдсахнувшись, крикнула йому. — Вбивця!!! Ненавиджу! Ненавиджу до кiнця днiв!..
I, не тямлячи себе, вискочила в дверi.
Од Вiктора взяли розписку про невиïзд. Почалося слiдство. Мати розгорнула несподiвано бурхливу дiяльнiсть: кидалась в рiзнi установи, вдавалась навiть до малознайомих людей, котрi, як ïй здавалось, могли ще вiдвернути вiд сина удар. Логiка в нещасноï жiнки була проста: батька вже не повернеш, то хоч спробує вирятувати сина. Де й взявши сил, худюща, з розпаленим поглядом бiгала по Кураïвцi, шукала свiдкiв, щоб пiдтвердили ïï версiю: син не винуватий, батько сам потрапив пiд машину, сам — через те, що слiпий...
Свiдкiв таких Кураïвка не дала. Не взяла й на поруки. В iншому випадку могла б узяти, але тiльки не в цьому.
Коло звужувалось, приятелi швидко вiдступились од Вiктора, чи, як вiн висловлювався, — продали (тi, що були разом з ним у машинi). Перед слiдчим спiвали всi в один голос, що хоч вони й були добре напiдпитку, проте намагалися стримати Вiктора, умовляли не гнати, бо ж летiв як навiжений, а вiн не послухався, пiд'ïжджаючи до палацу, натиснув ще дужче. Ну, а тут постать посеред дороги де не вiзьмись, наче п'яний якийсь — руки простяг, щось кричить, може, хотiв зупинити... Батько! Батько! — ще встигли гукнути Вiкторовi, а вiн нiбито крикнув через плече: Нiчого, прорвьомся!.. I хоч в останнiй момент таки спробував звихнути убiк, але вже було пiзно, то вже була катастрофа.
Винуватець того, що скоïлось, поки що був залишений на волi. Одначе волею вона тепер для нього вже не була. Незважаючи на всi материнi старання, лжесвiдкiв не вдалось добути, i нiяких виправдань нема, це Вiктор i сам тепер розумiв. Задавив батька — тут Кураïвка була єдина в безмежнiм обуреннi, в осудi, в колективнiй своïй нещадностi.
Може, аж тепер дiйшов до нього весь жах вчиненого. Пiвдня стояв, понурений, посiрiлий на кладовищi бiля свiжоï батьковоï могили. Нiде пiсля того не з'являвся.
Бачили, тиняється сам, зсутулений понад морем. Очевидно, не тiшив бiльше себе нiякими iлюзiями: пiсля однiєï провини тепер ось друга, та ще яка. Жахлива, трагiчна, непоправима... Якось наприкiнцi дня з'явивсь бiля пляжiв пiонертабору, якраз бiля тих мiсць, де свого часу врiзався в дiтей мотоциклом. Пляж був порожнiй, дiтей заводськi вже забрали до шкiл, лише кiлька мiсцевих хлопчакiв ганяли понад берегом м'яча. Кажуть, був Вiктор нiби не в собi, iшов, як мара, чвалав наослiп, нiби справдi лунатик. Зупинившись, дивився, як море жене прибiй, вистеляє берег шумовинням. Який гарний прибiй, — скачав— Буду купатись. I по волi побрiв у шумовиння. Дiти поторопiли: нiхто з кураïвських уже не купається, ну а ти — невже будеш?.. Не став навiть роздягатись. Як був, так i побрiв у море: глибше, глибше, по пояс, по груди, по шию. Тодi поплив (вiн добре плаває, кудись аж пiд обрiй, бувало, запливав). Плив i плив, доки й не видно стало його мiж хвилями... Сприйняли як чергове дивацтво — зробив заплив та й повернеться, випливе десь в iншому мiсцi. I справдi, виплив через три днi навпроти хати дiда Коршака, сторожа рибартiлi. Коршак його перший i помiтив: думав, каже, дитячий м'яч загнало, гойдається мiж хвиль. Аж поки прибило до берега ближче... То був Веремiєнко-потопленик. Рибалки, що витягали, вперше бачили, щоб утонулий тримався такоï дивноï пози: увесь вiн стояв у водi, в одежi, як був, стояв зовсiм вертикально. Тому й голова на хвилях хилиталась, як м'яч.

XXIII

Заволодiв Ягнич судном, тiєю загадковою лайбою. Начальство виявляє йому всiляке сприяння: треба електрозварникiв — на, малярiв — будь ласка, матерiалiв — випишемо, аби дiло йшло.
Орiонець i ночує тепер на суднi. Пiсля першоï ночi не захотiв бiльше залишатися в тому порожньому другому корпусi. Хай там хоч i домовики товчуться, а вiн буде на суднi, тут почувається звичнiше. Цiлими днями працює, ворожить над лайбою, — спокiйно, вперто, без галасу, без хапанини.
Дiвчатам з будови цiкаво дiзнатись, що ж вiн там робить, той орiонець, що там старанно так ладнає та переладновує. Надбiжить гуртик штукатурниць у заляпаних'комбiнезонах — дозвольте на екскурсiю, але старий нiкого не пускає всередину, тримає дiло своє в таємницi. Навiть виконроба, хитроокого товстуна в гумових чоботях, Ягнич не дуже охоче втаємничує у своï корабельнi клопоти: бо хай вiн у своєму дiлi й знавець, а на цьому тямкує вiдомо як — як ведмiдь по зорях... Лише найближчi особи нерозлучно з Ягничем цiлi днi: Оксен-верховинець та ще кiлька завзятцiв з видiлених Ягничевi в пiдмайстри, щоб працювати пiд його рукою. Нещсiдно випотрошу югь внутрiшнiсть судна, те викидають, а те перебудовують, бо все тут має заграти поновому, все повинно бути доведене до фантастики, як каже гуцул.
Упевненiсть, владнiсть з'явилась у повадках орiонця: як же, повноправний член колективу. Був списаний мовби в тираж, а тепер ось старший консультант, особа майже засекречена. Тримається так, наче важливiшого об'єкта, нiж його лайба, на будiвництвi нема. Часом бачать його i в корпусах, де ведуть роботи, вшниплюється, доскiпується до всього, аж дехто буває невдоволений: iще один народний контроль...
Коли керiвництво у вiд'ïздi (а це буває нерiдко, справ та нарад безлiч), Ягничевi хоч-не-хоч доводиться мати справу з товаришем Балабушним, виконробом. Це стрiляний горобець, вмiє пiдсiкти, раз у раз нагадує:
темп давайте, менше вигадок, строки пiдпирають... На це йому орiонець вiдповiдає поважно, з олiмпiйським спокоєм:
— Нас пiдганяти не треба. Краще простежте, щоб з матерiалами не було перебою. А що обiцяно — буде, ми слiв на вiтер не кидаєм.
— Я вас не жену, ви мене правильно зрозумiйте, — одразу викручується Балабушний, — з мого боку цiлковита вам довiра, Андроне Гурiйовичу... I за матерiали не турбуйтесь... Завтра ось привезуть пластик, кажуть, просто бiлоснiжний, гедеерiвський! Дорогуватий, правда...
— Для шахтарiв не шкода, — каже Ягнич i, добувши з кишенi папiрець, починає повагом вичитувати, чого йому ще треба i скiльки.
В обiдню перерву на будовi настає штиль. Вщухає гаркотнява машин, робочий люд зникає по затiнках, хто обiдає, хто газету читає, i нiхто й не бачить, як саме в цей час з'являється на будовi приïжджий, той, що його треба б зустрiти як належить, зi всiєю службовою шанобою. Не заставши в штабному вагончику нiкого, прибулець широким кроком прямує до Ягнича, що саме стоïть, як вахтовий, бiля своєï лайби. Мабуть, високий гiсть у своïй заклопотаностi прийняв орiонця за сторожа, бо, не вiтаючись, звернувся до старого досить вимогливо:
— Де начальство?
— На обiд поïхало. Начальство теж не святим духом живе.
— Хто ж зараз тут старший?
— А ось я вам i старший.
У приïжджого це, видно, викликає сумнiв, по обличчю перебiгає гримаса невдоволення. Почувається, що прибулець має право на таку гримасу, знає своï можливостi та права. Iз себе досить опецькуватий, обличчя, притiнене капелюхом, якесь глиняне, брезкле. Ще, видно, на курортi не було, справжнього сонця не бачило.
— Нi, ви серйозно — старший?
— Таж сказав... А ви хто будете? — поцiкавився в свою чергу Ягнич.
— З мiнiстерства, — недбало кинув приïжджий, не вважаючи за потрiбне уточнювати, з якого саме: чи з того, яке замовляє, чи яке будує. А втiм, i для Ягнича це не дуже iстотно. Важливо, що є нарештi до кого вдатись, з'ясувати деякi речi, що з виконробом ïх не з'ясуєш...
— Оце ви менi якраз i потрiбнi.
— Я? Вам? — глиняне обличчя розпливається в iронiï.
— Тiльки уважно слухайте, якщо з мiнiстерства... Це ж, мабуть, ви тут корпуси прив'язували? Корпус номер два пiд яким градусом стоïть? Червоний куток i половина кiмнат — куди у вас вiкнами дивляться?
— А куди? — приïжджого це, видно, зацiкавило.
— У степ, пiд нордовi вiтри! Вранцi встане шахтар — не побачить, як i сонце сходить. До моря приïхав, а ви його до моря спиною, до сонця потилицею...
— З моря ж напiкатиме. Та й море, як узяти, — воно шахтаревi, пробачте, до лампочки... Йому найперше б тут вiдiспатись пiсля трудiв праведних... Калорiйне харчування, домiно та бiльярд — оце йому подай, а не схiд сонця. Комфортом мусимо забезпечити насамперед...
— Тож-бо ви подбали! ïдальню плануєте на двi змiни, це ж скiльки доведеться вистояти на ногах у когось за плечима, щоб дiждатися мiсця... А в корпусах? На цiлий поверх один туалет, та й той аж у кiнцi коридора, що йому й кiнця не видно! Як це вам подобається? А бiгти ж треба... Ось би хоч i вам такий нiчний марафон по коридору в кальсонах!..
Незнайомець аж носа зморщив вiд такого натуралiзму.
— Тут, можливо, ми й не додумали.
— А хто ж за вас додумає? Пушкiн? Для чого тодi ви поставленi?
Приïжджий прибрав мiни раптом сувороï:
— Власне, по якому праву ви так зi мною розмовляєте? Хто ви такий?
Ягнич змружився, тiльки вiстря, маленькi, колючi, блищали з-пiд брiв. — Робiтничий клас — ось хто. А що стаж набував на морi, так на морi ми теж — клас... А я скоро сорок лiт робiтник моря!
Саме надбiг виконроб, задиханий, знепокоєний. Викрутьком крутнувся бiля приïжджого, засипав вибаченнями, пiдхопив легенько пiд лiкоть, повiв показувати територiю. А тут i начальник будiвництва нагодивсь.
I перша розмова, що вiдбулася мiж ними, стосувалась Ягничевоï персони.
— Що то у вас за старий? — кивнув приïжджий у той бiк, де залишився стояти орiонець. — Скажений якийсь дiд!
— Це наш дiд, — осмiхнувся вибачливо начальник будiвництва. — Та й не зовсiм вiн, щоб уже дiд... Скорiше сказати б, людина зрiлого вiку, майстер унiкальноï справи.
— Критикан якийсь... Вiн, мабуть, i анонiмки шле до iнстанцiй?
— Цього за ним не помiчалось. А що правду креше у вiчi — то це така вже натура.
— Пустили б ви його на заслужений вiдпочинок... За власним бажанням, а?
— Та можна б! Хоча нам без нього невикрутка, Степане Петровичу... Просто зарiз без нього.
— Дивiться. Вам виднiше. Тiльки щоб потiм не плакались, коли в Правду про комплекс напише, навишукує неполадок...
Начбуд запевнив, що до конфлiкту не дiйде i що це вiн бере на себе, бо не можна iнакше: такого умiльця-трудяги, як цей, пошукати — особа рiдкiсна...
А Ягнич тим часом уже стояв плечима до них, обличчям — до моря, до лайби.
Пiсля роботи має вiн звичку пройтись надбережжям, подивитись, що море викида. Трудиться воно невтомно. То викине тобi чорну купу камки з слизистими водоростями, то медузу, то черепашки мiдiй, то якесь роз'ïдене сiллю ганчiр'я... Бiлi чайки над Ягничем мерехтять у повiтрi. Iнодi змайне у згадках щось давнє. Слiпучий шторм. Камiння берега, що посивiло вiд морськоï солi. I ти на ньому, ще молодий, з кимось в обнiмку сидиш... Невже пiде й нiколи не вернеться в цю дiйснiсть, до цих птиць, до цих днiв, до зоряних кураïвських ночей?
Забреде часом Ягнич аж до Коршаковоï хати. На вiдлюддi, сама стоïть серед пiщаних переметiв, бiля причалу рибальськоï бригади. Кролi бiгають, обважнiлi качки та гуси купами снiгу бiлiють по бур'янах. Рибальське начиння сушиться, розвiшане на пакiллi.
А бiля нього сам дiд Коршак без поспiху порається, лагодить сiть чи просто сидить у роздумах, спочиває.
— То як, дiду, ловляться диверсанти?
— Щось нi диверсантiв, нi тюльки...
— А сiтки ж на когось таки плетете?
— Та плету, аби не гуляти. Iнодi узбецькi хлопцi з застави, обходячи берег, забредуть, стануть i так пильно вдивляються: як то воно виходить у плетiя? А воно просто: береш пригорщу дiрок i зшиваєш...
З заставою сторож у контактi, має навiть медаль За охорону державних кордонiв. Мабуть, сто лiт цьому Коршаковi: ще Ягнич малим був, а Коршак уже гостровусий ходив по Кураïвцi в шпичастiй будьонiвцi, дiлив землю та наганяв страх на свiтовий капiтал. Давно здiдився, самотою живе, а проте своє дiло робить, тiльки дуже зарiс, закудлатiв, сивi патли поворозкою через лоб перев'язанi, щоб в очi не падали. Деколи, буває, розщедриться. Пiде, знiме кiлька рибин-в'ялиць, що пiд хатою висять на жилцi нанизанi, принесе:
— Бери, Андроне, посолонцюєм.
— Не скучаєте тут за людьми, Iвановичу?
— По-рiзному буває... Ночами, коли розшумиться море, то, звiсно, лiзуть всякi думки... Намножилось людей, здравницi наступають... Колись було в степу: той чабан пiд одним небом, а той — пiд другим бiля свого коша, пiвдня треба, доки вiд коша до коша дiйдеш...
— Для добрих людей ще землi вистачить.
— Воно так. Та тiльки мiж добрими людьми раз у раз стережись i хижакiв двоногих — пропади вони пропадом. Торiк звiдкись аж сюди дiстались на лов, дельфiнiв поду-шили в сiтках, уночi витрусили ïх на косi... — Ягнича пересмикнуло, як вiд болю, але Коршак не помiтив цього. — I знають же, мабуть, що дельфiн, коли заплутається пiд водою в сiтцi, то йому кiнець, довго без повiтря не виживе, вiн-бо ж — як напiвлюдина. Кажуть, мов дитя, плаче, коли його тягнуть на берег обплутаного сiтками. То хто ж ви такi, душогуби?
— Думалось, пiсля вiйни бездушних не буде. Ситий же, а жорстокий — чому?
Погомонять чи хоч помовчать разом, i знов попрямує Ягнич розвальцем уздовж надбережжя до комплексу. На пiвдорозi, де серед бiлого, пригладженого хвилею пiску лежить викинута з моря, чорна, нiби обгорiла, колода з якихось, може, кавказьких лiсiв, орiонець ще раз зупиниться, зробить привал. Колоду хтось виволiк аж на пiщану пагорбину, що по-тутешньому зветься джума. Вечорами забрiдають сюди закоханi слухати музику прибою. Ягнич сяде, посидить i теж послухає море, що шкварчить унизу бiля нiг, як електрозварка. Якби зазирнути в цей час йому в очi, маленькi, як вiстря, то нi найменшого поруху в них, нiщо там не промайне, нiщо не зблисне живе, вогникове, як в очах молодих. Нi радостi, нi смутку не проблукне в поглядi, нi мук, нi зусиль, — незримо живе в них лише тяжка застиглiсть думки, тягуча, безмiрна, зовсiм нiби безчуттєва якась втупленiсть у те синє, далеке. Але i в тi тягучi, нiби застиглi в безчассi хвилини, мабуть, щось-таки ж б'ється людинi в помислах?
Якось сидiв отак у надвечiр'ï на цiй корчомацi-колодi, i снувалася йому згадка про бiй бикiв, — бачив колись таке видовище в молодостi. Один раз бачив i бiльше не захотiв, не для нього розвага. Вся його симпатiя була на боцi того чорного, вирощеного в темрявi стiйла красеня, що вилетiв на арену, розлючений, заслiплений сонцем, i страху не знав, вiд природи його не вiдав, повен сили шукав противника й не знаходив: усе для нього зливалося — трибуни i тi, що дражнили, — самий простiр був ворожим для того чорного лицаря кориди. Ладен був битися з усiма, прийняти навiть нерiвний бiй, здавалось, ладен був хоч i саме сонце рогом шеменути...
Чайка кигитом iз-за спини вивела Ягнича з задуми, сповiстила, що хтось там iде. Озирнувся: берегом вiд комплексу наближається постать з термосом у руцi, хтось молодо, легко ступає в червоному светрику, у штанях, що ïх усi тепер носять, одразу й не розбереш: хлопець iде чи дiвчина... Ось уже ближче, ближче, ближче понад обрнвчиком, де стежку ще не вiдламало штормами... Iнка!
Не всмiхнулася навiть.
Стриманий тоскний погляд.
У скiсному свiтлi вечорiння попелястi тiнi лягли пiд очима.
— Як ти мене знайшла?
— А менi на комплексi сказали: ото, мабуть, вiн, Ягнич ваш, сидить на джумi.
Аж горло йому стиснуло, коли вiн дивився на племiнницю. Схудла, змарнiла. Очi, що недавно були повнi виблискiв щастя й завзяття, зараз побiльшали змучено, темною тугою налились, хоч про своє пережите дiвчина й не стала говорити.
— Це ось компоту вам принесла, — поставила термос на пiсок. — 3 урюком...
— Спасибi. Сiдай, дочко, посидь.
Примостилася поруч, на краю колоди, вiттячко полину знiчев'я крутила в руцi. Ягнич розумiв цей стан, отой порозвiйний, коли людина томиться вiд горя й журби. Буває, що й з вiдстанi почуваєш, як iншому тяжко, це, певне, якимись струмами-хвилями передається. Душа його переймалась щемливим спiвчуттям до неï. Хотiв би сказати дiвчинi щось втiшливе, знайти слова розради, зняти з душi тягар, бо ж чи варто так убиватись за тим, хто рiдному батьковi вiку вкоротив, а потiм i собi, — то совiсть власна йому такий винесла присуд. Одначе нема слiв, нема таких лiкiв, щоб на рану серця прикласти... Краєм ока помiтив, що повiки ïй набрякли сльозою. Торкнувсь ïй рукою плеча, мовив стиха:
— Не плач, дочко.
— Я не плачу. Тiльки ж чому це в мене так воно почалось?
— Кожна, Iнно, людина може осиротiти, осамотнитись. Але занепасти духом вона й тодi не має права... Гартує людину й самота.
I знову мовчали, вдихаючи терпкий запах моря. Стежили за кигиткою, що все кружляла, викигикувала у вечiрнiм повiтрi, то вiддаляючись, то знов наближаючись до них.
Море вже тонуло в присмерках.
I нiби без усякого зв'язку вiн розповiв ïй про Стромболi. Є такий вулкан вiчнодiючий Стромболi, моряки називають його: маяк Середземного моря. Хоч яка всюди темрява, а вiн нiч крiзь нiч червонiє з-пiд хмар. Хай там що, а вiн собi жеврiє, i небо жеврiється над ним. Може, десь там оце наш Орiон якраз проходить з хлопцями-практикантами мимо того Стромболi...
— Спитай, то й не скажу, до чого це воно згадалось. Ну, мабуть, пора нам... I не пiддавайся, дочко, журбi: ти ще молода... ти ще свою долю знайдеш.
Вони пiдвелись, рушили верхнiм берегом — понад обривчиком в'ється стежина. Попереду комплекс уже заряснiв вечiрнiми вогнями. Йшли обоє в задумi, i все далi вiдступала в присмерки чорна колода, на якiй вони щойно сидiли, танула, розпливалася в тiнях пiщана пагорбина, поросла гiрким молочаєм кураïвська дюна-джума.

XXIV

Узимку в Кураïвцi лютував Гонконг.
Не минула й цього вiддаленого вiд мiст узбережжя епiдемiя грипу. Кажуть, вiтром його навiяло звiдкись. Радiо доносило тривожнi вiстi, передавало, що це лихо повсюдне, в краïнах Європи вiрус повалом валить людей, у Римi, i в Лондонi, i в Парижi лiкарнi переповненi, на час епiдемiï закриваються школи, люди мруть тисячами.
Iнна була у вiдчаï: нема ще проти Гонконгу достатньо ефективноï сиворотки. Ворог невловимий, весь час мiняє личину, в лабораторiях свiту виявляють новi й новi рiзновиди вiрусiв. Збудники, яких ще вчора не було, сьогоднi ширяться невiдворотно, швидко, з пiдступною загадковiстю. I хоч вiрусологи багатьох краïн ламають голови над таємницею цього зла, науководослiднi iнститути б'ються в пошуках, однак чогось радикального нiхто поки ще не запропонував. Доводиться обходитись сто разiв вiдомими порадами, найпростiшими засобами, якi здебiльшого, коли й дають полегшення, все-таки не вбивають вiрус повнiстю, вiн розгулює в кровi, доки органiзм сам його не переборе. Бiгала Iнна на виклики по хатах, бачила односельцiв, що вилягають цiлими сiм'ями, немовлят, що горять у високих температурах. За дiтей особливо переживала, вони переносять вiрус найтяжче. Колола, роздавала таблетки, хоча тут же й застерiгала — старайтеся хiмiï уникати, пийте та пийте гаряче, якомога бiльше чаю з липою та медом! А вiрус тим часом нiби глузує, хапає та валить все нових i нових...
Та ще ж бiда з цими кураïвськими пацiєнтами: зовсiм недбало ставляться до ïï приписiв, надто ж отi крутоплечi, гартованi механiзатори, вони не вважають хворобу серйозною, нежить, мовляв, завжди був на свiтi. Щойно горiв у температурi, а як тiльки трохи йому полегшало, вже цигарку в зуби й до майстернi. Оскiльки ж хворобу не вилежав, то його валить завдруге та вимордовує ще дужче, — траплялися випадки досить тяжких ускладнень.
Якось у медпункт з'явився Чередниченко (вiн вiдгрипував одним з перших, пiд час наради десь прихопив), хотiв знати данi про кiлькiсть захворювань у Кураïвцi на сьогоднi та коли можна сподiватися спаду цiєï стоклятоï пошестi. Серед розмови Сава Данилович раптом пiдвiвся, пiдiйшов до Iнни:
— Щось ти дуже розпашiлась, медичко, не подобаються менi твоï очi, — i торкнувся долонею чола. — О, ти й сама гориш! Iнших повчаєш, а сама на ногах вирiшила перенести? Не потрiбне нам таке геройство...
I того ж дня прийшла ïй на пiдмiну Варвара Пилипiвна (вона теж вiдгрипувала одночасно з мужем, як вiн каже, синхронно). Iнна була вкладена на постiльний режим.
Лежала вдома в жару, коли подруга, дiвчина з пошти, принесла ïй лист. Археолог озвався до Iнни iз... Чiттагонга! Це ж та, ваша, дiвчатка, золота Бенгалiя... Закликаний до армiï, потрапив на флот, i ось тепер опинився аж у водах Бенгальськоï затоки, розчищає фарватер, що весь iще там захаращений, блокований потопленими суднами. Завдання наших морякiв вiдкрити до порту прохiд—так званi Ворота Життя.... Досвiд аквалангiста йому аж де знадобивсь! Працювати доводиться в неймовiрно складних умовах тропiкiв, найгiрше, що температури високi, i в водi, де працюєш, нiякоï видимостi, суцiльна каламуть, рiки наносять багато мулу... Ось так вiн живе, змiцнює свiтову солiдарнiсть, почуваючи себе посеред надiй i життя, як писала колись еллiнка Теодора... А те, що казав Iннi там, на фортечнiм валу, — хай вона знає, все залишається в силi, вiн для того й подає голос, щоб вона знала про це... Кохав i кохає — i не приховує цього, кричить про це iз свого скафандра на все каламутне пiдводдя тропiкiв!.. Нiби з iншого, з iрреального свiту озвався до Iнни цей голос. Десь нiби за крутими перевалами зосталась та Овiдiєва фортеця, i мiсячна трiпотлива дорiжка в морi, i цей археолог з його палкими освiдченнями... Тут дощ iз снiгом чи снiг iз дощем, а вiн од спеки знемагає в тропiках, пробирається мов чудисько якесь у костюмi водолаза в непрогляднiй скаламученiй водi серед громадива чужих потоплених суден. Нереальне, все нереальне, пливе-напливає ïй перед очi, сивою каламуттю та грипозною жовтизною заволiкається свiт, i сама вона вже нiби занурюється в якiсь важкi, невилазнi води тропiкiв... Часом, коли хвору зморює напiвсон, бачить вона дiвчат-амазонок, що, розвiваючи гривами, летять у будякових степах, аж доки перед ними виникає рiчечка, яка-небудь Берда, а на нiй вiтрильник дивноï форми... Римський чи грецький, вiн якимось чином зайшов iз моря сюди, тихо посувається руслом степовоï рiчечки з будяковими берегами, i видно на ньому людей в античних одежах, що викликають в амазонок, по-циганськи розхристаних, i подив, i смiх... Аж набридли Iннi за час хвороби цi ïï розпашiлi бiлозубi амазонки... А то ще привиджується ïй рептилiйка, схожа на ящiрку. Маленька, напiвпрозора, аж нутрощi видно в нiй. Бронтозавр в мiнiатюрi. Наче сидить на шафi й з упертiстю маленького сфiнкса дивиться звiдти, як ти б'єшся в гарячцi. Рептилiйка така ж сама, як i та загадкова, що з'являлась Вiрi Костянтинiвнi в наметi Червоного Хреста. Не знаєш, отруйна чи нi, i як поведеться наступноï митi, i щось є в нiй — наче людське... А потiм звалена грипом медичка i сама вже опиняється там, де свого чаму побувала Вiра Костянтинiвна... Палаючи в жару, роздаєш комусь ковдри Червоного Хреста та згущене молоко з цукром, якiсть таблетки призначаєш малим бенгальчатам, а москiти хмарою висять над тобою, i так жарко, що ти аж задихаєшся у своïй протимоскiтнiй сiтцi... Парко, млосно, i жовкне свiт, i голос чийсь ледь долинає крiзь товщу каламутних вод... За час грипування не раз Iннi в напiвмареннi — крiзь реальний снiг iз дощем за вiкном — постане тропiчний той Чiттагонг i напiвзатопленi щогли, що стирчать iз води, i образ туманний людини, далекоï й вiрноï, що ходить у скафандрi по дну, серед акул, обстежує заволохатiлi, напiвзамуленi судна, покритi черепашками та схожими на рептилiй водоростями...
У Чередниченка пiд час епiдемiï клопотiв ще побiльшало. Людей звалює, а дiло не жде. Хоча й зима, а поля тримаються пiд постiйним наглядом, мало не щодня голова й сам виïздить, i агрономiв та бригадирiв ганяє якнайретельнiше стежити за станом озимини. Ведуться рiзнi вимiри та замiри, ставляться дiагнози, визначаються площi, яким найперше треба давати пiдживлення. Жадiбно ловила Кураïвка по радiо зведення погоди. Коли радiо обiцяло на сьогоднi хмарнiсть, вiщувало знову туман та мряку, вiтер з дощем та снiгом, то механiзатори приймали це як подарунок, i бухгалтерiя веселiшала, i Чередниченко аж смiявсь у своïм кабiнетi:
— Те, що для iнших слякотнява, для нас манна небесна, ха-ха-ха!
Невiдома радiодикторка десь там i не здогадувалась, що оцi ïï тумани, та мряки, та дощ iз снiгом для когось можуть бути iстинною радiстю. Цiкаво, що коли вона передавала мало приємний прогноз, то голос ïï звучав майже винувато, ставав вибачливий, знiяковiлий, а коли це був диктор, то вiн, навпаки, щоб не навiяти на людей песимiзм, щоразу впадав у фальшиву бадьорiсть, похмуру негоду пiдносив слухачам таким тоном, нiби обiцяв день сонячний та погожий...
— Бач, як виспiвує, — весело коментував Чередни ченко цi дикторськi старання. — Чуєте, яким медовим тоном пiдносить нам сьогоднi слякотняву цей обласний прикрашувач дiйсностi...
Крiм усiх iнших клопотiв, не давав Чередниченковi спокою ще один: носився з iдеєю спорудити в Кураïвцi пам'ятник плугу.
— Бо ж земля любить лиш один метал — метал плуга. Сталь лемешiв!..
Отже, поставмо пам'ятник тому нашому комнезамiвському, яким колись була прокладена перша колективна борозна через кураïвськi поля. Оскiльки ж плуга такоï марки в Кураïвцi не збереглося, розпорядився Чередниченко шукати по всiх усюдах, перепитати в сусiдiв, але знайти неодмiнно.
— Вимуруєм п'єдестал на видному мiсцi, отам на скiфськiй могилi пiднiмем його, той наш перший, ще однолемiшний, на належну висоту! — розпалював вiн уяву своïх однодумцiв. — Танки на п'єдесталах стоять, i тачанка, й катюша — це все добре, все заслужено, а плуг, вiн теж вартий честi народноï!
Отже, приïздiть, побачите з часом у Кураïвцi плуг на п'єдесталi — перший, мабуть, такий пам'ятник на планетi...
Зима як зима: кожна стеблина поблякла, присiла, майже нiчого зверху. Тiльки там, у чорноземах, повно корiння, переплелось i аврорине, й тюльпанове, i старе, й молоде... Усе надбережжя в цей час — це, власне, корiння й корiння: вузли та вузлики життя. Хотiв би мати Чередниченко такий рентген, щоб просвiтити наскрiзь своï поля, в глибинах побачити оте переплетене вузлами корiння, з якого все починається — i квiт, i колосок!..
Поля обнадiювали, стан хлiбiв був чудовий. Озимина на всiх площах жива, нiде не повимокало, нiде не порвало корiння сухими морозами, — таких не було. А радiо день за днем обiцяє якраз те, що треба: то снiг iз дощем, то дощ iз снiгом! Набирають, всотують щедру вологу чорноземи, i навiть у негоду кущаться пiд мокрими снiгами, густо зеленiють добре закорiненi пшеницi. Часом вийде Чередниченко до посiвiв, стане край поля й, нахилившись, вглядається, вистежує, як навiть i в цей iз добрим морозенком ранок пробивається зелене вiстрячко крiзь пришерхлий снiг, пнеться з глибин зими — чудо iз чудес! — тендiтна стеблинка. Голка зелена вилазить, утворивши сама довкруг себе кругленьку ополоночку... Адже стебельце живе, мабуть, має якесь i тепло, бо холод снiгу одступив вiд нього, пагiнчик мовби створив тут свiй мiкроклiмат, прохукав у снiгу оцю дiрочку-отвiр, — просто неймовiрним здається, як цей пагiнчик життя продерся крiзь панцир зими, пробивсь iз небутностi. Так, сама сила життя зеленiє довкiл уперемiш iз снiгами, i як тiльки сонце, проблиснувши, одним лизом злизне з полiв снiгову кашу, вже, як тiсто, парують поля, дихають теплом, усе живе кличуть: рости! Повертає на весну, сонце дедалi частiше вибродить iз-за хмар, i тiльки освiтиться степ, тiльки пригрiло на годину чи двi, одразу й задзвенить угорi десь бiля самого сонця жайворiнча— виявляється, смiливе якесь залишалося на зиму, ризикувало, не вiдлiтало в Замбiю, зате ж i зустрiчає найпершим свою блакитну степову провесiнь.
— Давай, давай! — гукне Чередниченко вгору своєму дзвiнкоголосому друговi, що його навiть i не видно у високостi. — Якраз тебе нам i не вистачало для повноï гармонiï життя!
Свiтлiшатиме й свiтлiшатиме повсюди, i так аж до тих днiв, коли вiд краю й до краю заяснiють кураïвськi небеса, i виявиться, на радiсть хлiборобовi, що нiчого цього року не вимокло i не вимерзло, пересiву не буде, а сонце робить своє, поля густо вруняться, i ось уже червоно, весело запалахкотiло в заповiднiм степу — то розкрились, заквiтували до самого моря немрущi скiфськi тюльпани!

XXV

Отi шахтарi, що мали прибути сюди, уявлялись Тасi-штукатурницi (теж Ягничевiй родичцi, хоч i далекiй) майже мiфiчними людьми. Велети, гiганти. Праця, яку вони звершують, така, що, мабуть, i немає зараз важчоï за неï. Десь там, у глибинах, у темних надрах, на кiлометри потяглись ïхнi пiдземнi дорогитунелi. То нiби iнший свiт, свiт вiдваги й битви щоденноï. Щоб там бути, там витримати, треба мати особливий гарт, треба бути таким, ну, як... оцей Ягнич Андрон Гурiйович.
I коли серед цього, ще не зовсiм завершеного комплексу з'явився навеснi перший шахтар, прибулий з профспiлковою путiвкою, Тася була вражена тим, що вiн i справдi чимось був схожий на Ягнича-орiонця: може, статечною стриманiстю, може, цiєю неквапною ходою та якоюсь густою, мовби спресованою силою, що запас ïï ще не весь, видно, вичерпався, почувалась вона в осадкуватiй постатi старого шахтаря.
— Так оце ви iз самих надр? — зацiкавлено розглядала дiвчина прибульця, його пооране глибокими зморшками обличчя, де в борозни пов'ïдався вугiльний пил. — I не страшно вам на тiй глибинi пiд землею?
— Звичнi ми, дочко... До всього звикає людина. Треба ж комусь рубати вугольок... Рiк рубаєм, i десять, i двадцять... А зверху над нами степ ковилою та воронцями цвiте, табуни коней бiгають, бо якраз над нашими штреками конезавод. Молодняк вигулюється...
— Чути, як i конi тупотять? — пожартувала дiвчина.
— Конi, сонце i квiти — то десь далеко, дочко, то — як на небi... А близько над головою темна порода iнодi полускує...
— Жах!
Шахтар тiльки посмiхнувся над ïï жахом. Дiвчатам-будiвельницям, що оточили шахтаря, кортiло знати, як вiн оцiнює ïхню роботу, може, виявив якi дефекти, але прибулець не вдався до критики, видно, був iз розряду людей делiкатних, навiть пiдхвалив дiвчат: постарались, мовляв, отакi свiтлi, високоверхi корпуси звели на голому пустирищi... Роззираючись, ветеран нагледiв мозаïки на фронтонi першого корпусу, де шахтарська дiтвора зустрiчає квiтами молодих вибiйникiв у робах — i це, видно, теж припало до душi:
— Буває й таке...
— Ще ж i басейн вам буде, i кафе з музикою, з сучасними танцями.
— Танцi — це якраз для мене, — посмiхнувся шахтар, — бо щось давненько не танцювалось.
У наступнi днi почали з'являтися й iншi з путiвками, були серед них не тiльки шахтарi похилого вiку iз задавненими своïми силiкозами, а й такi здоров'яки, що йому тiльки дай кия в руки, то вiн i про обiд забуде, цiлоденне ганятиме по тому бiльярдi.
Повернеться додому, спитає жiнка, яке там море, а вiн i моря не бачив: самi киï, кулi та лузи перед очима...
Ягнич одразу якось зiйшовся з тим першим прибулим сюди шахтарем. Люди робочi, вони порозумiлись пiвслова, тлумача ïм не треба було, бо мiж людьми гакого складу та досвiду саме життя стає тлумачем. \айба на шахтаря справила враження. Власне, вiд староï лайби тепер тут мало що залишилось. Народжене з брухту, судно за зиму нiби пiдросло бортами, нiби пiднялось над самим собою, набуло iнших, мовби плавкiших та обтiчнiших форм. Як i мислилось, постало оновлене до основ: обшите червоним (чи пiд нього iмiтованим) деревом, оснащене хай умовними, однак гарними снастями та колесом-стерном нагорi, з гарма тами, що стирчать iз бортiв увсiбiч, з кетягами пофарбованих у чорне якiрних ланцюгiв... Є на що подивитися!
Своєрiдною душею судна, очевидно, має вважатися мiфiчна нiмфа-русалка, вирiзьблена з бiлоï яворини (Оксенова робота), розiп'ята за давнiм звичаєм на носi корабля лицем — до моря, до вiтрiв. У ластiв'ïнiй поривностi красуня русалка мовби вилiтає з грудей корабля, лише на мить застигла в польотi, вся в устремлiннi вперед. I саме судно нiби затаïло в собi рух, енергiю, здається, ось-ось пiднiметься разом iз своïми якорями та русалкою, рушить у море на зближення з невидимим величезним буруном... Нi, не впiзнали б рибкомбiнатiвськi господарники своєï списаноï в металолом промисловоï одиницi, яку так переiнакшила, в дивнi шати небуденностi одягла Ягничева фантазiя.
Новий Ягничiв друг-шахтар, що десь там, пiд заповiдним степом, пiд конезаводом його штрек, хоч i не вважав себе авторитетом у морському дiлi, проте одразу втямив, який тут обсяг роботи виконаний, скiльки винахiдницьких зусиль докладено, щоб, почавши майже вiд нуля, здiйснити задум, продиктований новим призначенням судна. Та й мало хто з будiвельникiв уявляв тодi, коли лайбу сюди притягли та поставили на вiчний якiр, якого образу вона набуде пiсля перебудови. Власне, образ ïï уявлявся тодi кожному на свiй кшталт: начбудовi вона поставала в однiм виглядi, а виконробовi, скажiмо, в другiм, а Ягнич уже тодi, видно, бачив у своïй майбутнiй дитинi щось третє, тiльки його уявi пiдвладне... Знав, що постане, а яким воно буде в деталях i як приймуть його витвiр — чи викличе це захват, чи, може, глузування та осуд, — спробуй вгадай наперед. I ось аж тепер вiдкриється людям твоє заповiтне. Хай, може, й недовершене, а факт: прикрасило берег. Щогли стрiмко височать, обснованi снастями. Драбинки канатнi збiгають аж до верхiвок щогли. На носi й на кормi лiхтарi з чорного металу, старовинноï форми, пiд такими, може, йшли в океан давнi каравели серед розбурханих ночей — ночей невiдомостi. Збоку судна трап, поручнi його з товстого манiльського каната — теж Ягничева робота...
На судно Ягнич ще й зараз поки що стороннiх не пускає (довершуються опоряджувальнi роботи), одначе в шахтаря перепустки питати не став, з морською гостиннiстю запросив його ступити на судно, хоч тут, як бачите, ще не зовсiм прибрано, ще не доведено до повного ажуру.
— Тiльки цур! — попередив вiн шахтаря. — Про хвороби нi слова на суднi. Є таке неписане правило морякiв.
— У тих, хто в шахтi, теж є чимало своïх прикмет... Де небезпека — там i прикмети...
З перших крокiв ïхнiх оглядин стався для Ягнича зовсiм непередбачений конфуз: в одному iз закапелкiв судна, на вузлуватiм килимку, що його власноручно вив'язав Ягнич з обрiзкiв каната... купа з'ïдин чиïхось!
Огризки ковбаси, шмаття газет, консервнi бляшанки з недо'ïденою салакою... Шахтар, правда, нiчого не сказав, людина чемна, але ж помiтив, i цього було для Ягнича досить, щоб жарко йому стало вiд сорому.
— Кандибенка сюди! — гукнув вiн розлючено у глибину судна.
З'явився хлопець у комбiнезонi, досить охайний, з виразом на обличчi незлобивим, трохи насмiшкуватим.
— За вашим викликом, — i навiть зробив у повiтрi бублик рукою, тобто спробував козирнути.
— Твоï з'ïдини?
— Салака оця? А що ж нам ïсти? Рибця нема, осетрини теж, а за iкру вже й не говоримо!..
— Пiдбери, а не патякай, — стримуючи гнiв, наказав Ягнич. — Ганьба. Отак насмiтити на суднi... Недарма я хотiв тебе, невтьопного, ще три днi тому списати.
Хлоп'яга ще тупцявся, не поспiшав прибирати, сподiваючись, видно, що бурю як-небудь пронесе, але пiд невiдступним поглядом Ягнича таки заходився нехiтьма згрiбати в газету рештки обiднього банкету.
— Куди накажете? — труснувши своïм добром, запитав насмiшкувато.
Ягнича це ще бiльше розлютило.
— Ти ще питаєш? Далеко неси! Аж так далеко, щоб тебе й не видно менi було! Очi моï не бажають бачити бiльше такого розгильдяя!..
Пiшов-похилитав хлопець iз своєю ношею, i хоч послухався, виконує наказ, проте Ягничевi настрiй було геть зiпсовано. Обличчя поблiдло, вуса наче наïжачились, шахтар змушений був навiть заспокоювати його:
— Та не реагуйте ви так... Як на все зважати — нервiв не вистачить... Що ви з них хочете: горя не знали, ростуть, як бур'ян...
Нелегко було зараз розважити орiонця, його все ще, видно, пекло Кандибенкове нехлюйство. Звiсно, для такого жевжика Ягнич смiшний, i робота його смiшна, — звихнувся на забавках моряк позаторiшнiй... Та, може ж, не всi так думають.
Шахтар — ось хто, виявляється, здатен був оцiнити його кiлькамiсячний труд! Всюди дерево, мiдь та латунь, i все не стандартне, не наштамповане, а бiльше ручна та яка вмiлицька робота! Тiльки приахкував та прицмокував шахтарський контроль, оглядаючи в'язанi з каната килимки, мiцнi, з дубового дерева збитi столики, а коло них замiсть стiльцiв нарiзанi з суцiльного дуба кругляки (всi рiчнi кiльця можеш на них розгледiти), з куткiв лисняться бочечки дубовi (уявляйте, що — з ромом), на ïхнiх округлостях вирiзанi грона винограднi та веселi лев'ячi пащi. Iлюмiнатори з рiзнобарвного скла, мов вiтражi, створюють незвичне, фантастичне освiтлення, мовби потрапив до якогось замку, а для ночi над головою знову ж таки кутi з чорного металу вiзерунчастi лiхтарi на взiрець старовинних. Та найбiльша тут гордiсть Ягничева — корабельна ринда-дзвiн, справжня, без пiдробки... Все на мiсцi, все припасовано, як треба, i головне, почувалось, що все це робилось з любов'ю.
Оглядали витвiр уважно, нiчого не минаючи, аж поки, нарештi, вибравшись iз суднових лабiринтiв, опинилися нагорi, бiля стернового колеса.
— Попробуйте, коли хочте, — пiдохотив Ягнич шахтаря. — Стерно теж справжнє, з корабля, тут нiякоï фальшi.
Видно, стерно це перебачило багатьох, усе воно аж блищить, витерте, вiдполiроване пiд час вахт чиïмись трудовими долонями.
— Рiч навiть не в тiм, справжнє чи iмiтоване, — шахтар поклав важкi своï руки на стерно й застиг у задумi. — Головне, що є в людини щось дороге в душi. Ну, як ото кажуть: заповiтне...
I обидва вони, примовклi, мимовiль задивились на море, де в блиску сонця одному зацвiтали веснянi ковилi над кряжами породи, а другому в iмлах далеких бiлою хмарою-оболокою проступав високий, наповнений вiтром барк.

XXVI

Не тiльки Ягничевi потрiбен був Орiон, виявляється, i на суднi почувалась його, Ягничева, вiдсутнiсть. Нi-нi та й озивався тут його вiдлетiлий дух, озивавсь навiть зараз, коли цей чародiй парусiв, вiрний наставник десь там назавше зник, розчинився в морях кураïвськоï кушпели.
Де вiн там зачепився, старий бурлака, де осiв наостанку життя? Чабанувати пiшов, з ҐирлиҐою блукає десь по степу? Дiло добре, але ж... Чи не занедужав, бува? Вiдомо, як людину в такому становищi з'ïдає туга та неприкаянiсть. Годилось би таки знати, як йому там ведеться, чи надовго стачає духу людинi, щоб нести такий тягар самотностi? Прикутий до степiв, розiп'ятий на iнших спекотних вiтрах, якi вiн тепер там в'яже вузли?
Нi-нi та й заходить на вiтрильнику мова про це. На веснянi ходовi випробування вийшов Орiон. Поки що майже вдома, робить маневри поблизу своïх берегiв, а попереду вiдповiдальний далекий рейс, що триватиме кiлька мiсяцiв, так званий рейс престижу. Далеко пiдуть, далеко понесе Орiон червоний цвiт рiдних берегiв, високий прапор своєï Вiтчизни! Курсантiв для рейсу вже вiдбирають з кiлькох морехiдок, шанси потрапити мають тi, хто найбiльш вiдповiдає вимогам, жде Орiон хлопцiв мiцних та доладних, таких, що й там, куди вони прибудуть, своïм бездоганним зовнiшнiм виглядом, культурнiстю та привiтнiстю викликатимуть захват, хоча знайдуться в чужих портах i такi, що сiятимуть недовiру, пiдозри, казатимуть, що навряд чи це курсанти, скорiше — переодягнутi в курсантську форму кадровi вiйськовi моряки, самi старшини та мiчмани.
Для нового контингенту курсантiв, що прийдуть пiд паруси Орiону, Ягнич, звичайно, теж iснуватиме, але iснуватиме бiльш як абстракцiя, бо ж застануть вони на Орiонi тiльки легенду Ягничевоï особи, самий вiдблиск його колишнього тут пробуття. Стожильний морський вовк, ревний хранитель чистоти традицiй, буде для них вiн постаттю малореальною, виступатиме здебiльшого у якихось смiшних та курйозних ситуацiях, одне слово, буде iстота напiвмiфiчна. Море, зрештою, бачило таких у всi часи, пiд вiтрилами рiзних епох. Натура дивацька, крута, самолюбна, вiн, одначе, й для нових контингентiв чимось таки був потрiбен, можливо, продовжував бути на Орiонi як певний знак, як втiлення людськоï вiдданостi морю, працi, життєвому покликанню?
Для тих же, з ким Ягнича-майстра єднали роки спiльноï плавби, вiн раз у раз оживав, виникав в усiй буденнiй своïй вiрогiдностi.
— Скоро день народження нашого дiда, — якось нагадав капiтановi його друг замполiт. — Добре було б поздоровити вiд екiпажу...
— Але ж пробували вже раз зв'язатися з ним через ефiр... Успiх не бiльший, нiж у тих, що сподiваються вловити радiосигнали позаземних цивiлiзацiй.
Посилали майстровi радiограму пiд Новий рiк — вiдповiдi нiякоï. Чи застряла десь у порту, чи просто знехтував, не захотiв вiдповiсти.
— Образили ми його, — сказав замполiт. — Справдiбо якось недоладно вийшло... Вiчний наш Ягнич, трудяга й наставник, батько лiтаючих рибок — i десь тепер поза Орiоном... I Орiон без нього... Просто безглуздя якесь, важко до цього звикнути...
Було тут ïм над чим замислитись. Адже кожному з них рано чи пiзно, а доведеться десь причалювати, шукати свою Кураïвку, стати лицем до iнших вiтрiв, що прийдуть на змiну вiтрам молодостi. Дехто, може, й безболiсно сприймає такi повороти долi, без особливих душевних травм вживається в ...

Сторінки

• #
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8
• 9