БЕРЕГ ЛЮБОВI

сторінка №2

...ухались в тривозi, як гудуть, аж стогнуть, над ними вгорi, в ураганнiй темрявi, до краю напнутi вiтром полотна, нiби в останнiй напрузi несучи своє суденце серед грiзних розбушованих вод. Так, це настав час найвищого випробу на мужнiсть i витримку, настала ота рiдкiсна апогейна нiч, коли на заздалегiдь визначених мiсцях, бiля кожноï щогли i снастi невiдлучно чергують молодi матроси з ножами, готовi за першою командою рiзати паруси, обтинати тружденнi своï крила, щоб хоч у такий спосiб послабити ïхню дiю.
Цiєï ночi травмувало Ягнича. Ударом хвилi кинуло його через палубу мiж троси, мало не збило за борт, i, коли до нього збiглись молодi моряки, вiн без ïхньоï допомоги навiть пiдвестися не мiг. Ухопивши попiд руки, вiдтягли його вниз у лазарет, але й там старому легше не стало. Стогнав, аж пiдвивав, а цього вiд Ягнича хлопцi нiколи не чули, не в його натурi було показувати свiй бiль. В усьому, що сталось, вчувалась недобра прикмета. В нiч випробу збило, знiвечило найнадiйнiшого майстра, єдиного й, по сутi, незамiнного знавця вiтрильноï справи. Того, хто всiх ïх, курсантiв, навчає у рейсi, чий досвiд для них мав просто магiчну силу. Весь мокрий як хлющ, корчивсь вiд болю, хапався за живiт, лаявсь нечувано. Ягнич гинув, майстер помирав. Приступ апендициту, чи що там воно було, та тiльки так старого скрутило, що в декого з курсантiв зовсiм опала душа, вiдлiтала надiя: кришка старому. Смерть людини завжди вражає, а зараз про це страшно було й подумати, бо в такiй ситуацiï втратити Ягнича, котрий для юних мореходiв був i наставником, i батьком, i втiленням непохитностi духу, — це означало б щось просто зловiсне, рiвне катастрофi! А виходило, нiби якраз серед цього урагану мав покинути Ïх Ягничiв дух, пiд час найбiльшоï скрути полишити новачкiв на розтерзання нiчноï стихiï. Недобрий знак! Справдi зловiсне щось, — мимоволi подумає не один з молодих, бо море часом заганяє людину в такi скрути, коли навiть сучасний хлопець, iнтелектуальний курсант, починає вiрити в давнi моряцькi прикмети.
Як безхибний психолог-наставник, Ягнич, видно, i в стражданнях своïх не забував, що вiдбувається зараз в душах курсантських, хто-хто, а вiн добре тямив, що це означало б для них, якби ось тут раптом ïхнiй завпарусами так по-дурному вiддав кiнцi. Нi, не маєш ти права зараз кинути свою вахту, лишити хлопцiв напризволяще!
I коли судновий лiкар запропонував негайно операцiю, — Ягнич тiльки прохрипiв:
— Берiть уже, четвертуйте...
Неймовiрнi коïлись речi: Ягнич, для якого медицина була суцiльним обманом, зараз без спротиву пiдставляв себе пiд нiж. Лiкар, молодий спецiалiст, звелiв прив'язати хворого до койки, звелiв прив'язати себе, iнакше шторм не дав би змоги оперувати. Був стогiн, був крик i лайка, було якесь звiряче виття. Все єство, все нутро Ягничеве волало проти того, що його зараз вивертають навиворiт. Iншим разом вiн, звичайно, нiзащо б не згодився на таке, а що зараз з покiрнiстю ягняти дався пiд нiж, то це сприймалось як останнiй Ятичiв подарунок товариству. Бо як же вони без нього зостануться в отаку нiч? Втратити його зараз для Орiона однаково, що втратити душу!
— Рiжте!.. Ой нi, не рiжте!.. — хрипiв, знемагаючи, Ягнич. У цих безтямних харчаннях, у лютiй белькотнi, здавалось, немає вже глузду, i тiльки присутнiй при операцiï замполiт розшифрував цей белькiт як передкiнцеву волю старого, як його заклинання, щоб не рiзали там нагорi парусiв, трималися до останнього.
А наступного дня бурю пронесло, i втишене море засвiтилося сонцем. Капiтан полегшено зiтхнув: люди живi, судно тримається на водi, хоч i жалюгiдний має вигляд пiсля такоï трiпанини... Курсанти, коли лiкар, нарештi, дозволив ïм провiдати Ягнича, застали його знеможеним, але мовби й просвiтлiлим.
— Тепер ще поживу, — сказав вiн ïм.
Хлопцi, дарма що були вимордуванi буряною нiччю, дозволили собi навiть пожартувати, з усмiхами допитувались Ягнича: про яку то вiн тьотю Мотю кричав, прив'язаний, пiд ножем хiрурга? Образився старий. Пусте, не було нiякоï тьотi Мотi, не захотiв Ягнич про це й говорити.
Iнше його зараз цiкавило.
— Як там бiзань? А грот? А фок? Не потрощило?
— Там порядок, а тут ось... Ох i крику ж було, — не вiдставали хлопцi. — Уже здавалося — все, нема нашого Нептуна, а воно, бач, як!.. З потойбiчного рейсу людинi вдалось вернутись!
— Сила волi це у вас чи просто зi злостi?
— Звiдки така життєстiйкiсть органiзму?
Ягнич, здається, й сам не мiг цього до кiнця пояснити.
— Серце, видать, виявилось немруще. Почуваю, що каюк менi, зовсiм уже вмираю, а от вмерти нiяк не можу.
Зiзнавався вiн у цьому з тихою нiяковiстю, аж нiби незручно було йому зараз, що такого переполоху нагнав на екiпаж, завдав стiльки клопоту i матросам, i капiтану, i цьому коноваловi з ножем. Серце — першопричина. На це натискав, не хотiв зiзнаватись хлопцям, що, може, тiльки завдяки ïм i вижив, бо хiба ж мiг вiн полишити ïх, жовторотих, у таку найтруднiшу нiч! Ради них, власне, й пiд ножа лiг, ради них i не вмер, щоб тiльки не розгубились вони та вистояли в цьому своєму першому скаженому випробi. Серце само знає, коли йому треба бути немрущим!
Рейс тим часом тривав, вiтрильник, лiгши на курс, неухильно прямував до рiдних берегiв. Незабаром ще довелось ïм пiдбирати з плота грекiв-рибалок, котрi й пiсля того, як опинились на палубi, нагодованi й перевдягнутi в спортивнi костюми курсантiв, все ще не могли прийти до тями, неспроможнi були в своïм очманiннi до ладу пояснити, яким чином пощастило ïм пiсля загибелi судна зачепитись на своєму жалюгiдному плотику, та ще i втриматись, доки ïх пiдiбрав Орiон. Лiкар подавав потерпiлим необхiдну допомогу, i тепер уже не Ягничiв стогiн наповнював кубрик, а, навпаки, сам вiн дослухався, як молодий кучерявий грек, покладений для уколу, щось белькоче по-своєму, а по-нашому тiльки йойкає пiд шприцом, — йойкання, воно ж однакове у всiх як i сльоза горя чи радостi. Незабаром грекiв мали здати на берег, був намiр лишити в Пiреï й свого, щойно прооперованого пацiєнта на долiкування, але Ягнич вiдмовився навiдрiз.
Самий намiр цей, видно, його неабияк образив.
— Якщо такий Ягнич став вам важкий, — сказав капiтановi, — викиньте десь, та тiльки на рiдному березi... Бо i в Ягнича є там своя Кураïвка.
Капiтан заспокоïв: нi то й нi, проти вашоï волi нiхто йти не збирається. I додав з усмiшкою:
— А Кураïвка — то сила...
Ягнич, однак, i пiсля цього ще певний час тримавсь насторожi, особливо остерiгався пiдступностей коновала. Дасть якихось порошкiв, приспить — i прокинешся, чоловiче, в чужому порту...
Не Пiрей його лякав — лякала самотнiсть. У тому Пiреï бував вiн безлiч разiв, люди як люди, хоча й iншого племенi. Випало навiть так, що й перший його, Ягничiв, рейс колись був саме до Пiрея, це тодi, коли ще безвусим комсомольцем, набавивши собi лiт (потiм це i в паспорт перейшло), за вiдомим призовом комсомолу прийшов вiн на флот разом з тисячами таких, як i сам, буцматих степових кремезнякiв. I бувають же збiги в життi: тiльки ступив на палубу — одразу i в рейс, виконувати вiдповiдальне доручення Комiнтерну! Суть завдання полягала в тому, щоб спiшма зайти до Пiрея i в обхiд портових властей узяти вночi на борт болгарських революцiонерiв, котрих треба було врятувати вiд розправи пiсля поразки повстання. I ходив, i ризикував, i взяв ïх таки тiєï ночi потай на борт, а тепер у цiм самiм Пiреï тебе, виходить, самого з борту?! Одначе обiйшлось. Мають-таки совiсть. Проти Пiрея власне вiн нiчого не має, але й з Кураïвки його не смiйтесь. Бо кожна людина має свiй берег, i природно тобi до нього душею тягтися будь-звiдки, хоч би де опинивсь. Недарма ж давно помiчено моряками, що й судно йде хутчiше, коли повертається до рiдних берегiв. Само летить!
Вiдлежуючись у кубрику пiд лiкарським наглядом, Ягнич поволi одужував, терпляче виконував усi належнi приписи коновала, хоча помiтно й нудився. Кортiло йому знати, де вони зараз iдуть, який там день нагорi i який вiтер. А ще — який вигляд має Орiон пiсля бурi, пiсля пекельних ночей, чи схожий на себе, чи до невпiзнання знiвечило його та поскубло? Цiкавився, хто це зустрiчним гудком вiтав ïхнiй Орiон, та як його, красеня, й не вiтати, — адже паруси на морях зараз рiдкiсть, i на будь-яких широтах — навiть чужi капiтани здалеку впiзнають учбове крилате судно. Хай там датчанин iде, чи француз, чи норвежець, а, минаючи, неодмiнно гукне сиреною, привiтає—такий здавна iснує звичай. I кому-кому, а Ягничевi вiн до душi.
Якось зайшов провiдати його капiтан, хав ду ю ду, Гурiйовичу, як настрiй? Сiв бiля лiжка, розпитав про самопочуття, похвалив вiдвагу та хист молодого лiкаря (вони, здається, дружать).
— Здорово впорався наш ескулап, — розсипався похвальбою капiтан, — хоча ви, Гурiйовичу, для нього перша операцiя.
— Воно й видно. До мене тiльки жаб в iнститутi рiзав, а тут нарештi людина попалась, є на кому набити руку.
— Не кажiть... Умiлець.
— Кишку, яку треба, усе не мiг знайти ваш умiлець, усе не за ту тяг.
— Нi, я серйозно: молодчина вiн таки. В такiй ситуацiï, при такiй хитавицi, коли все шкереберть летiло, не розгубився, швидко й точно поставив дiагноз i майже без наркозу...
— Та ще тупим ножем...
— У них, Гурiйовичу, тупих не буває. Недаремно дали диплом, та ще й з вiдзнакою.
— Хай вiдзнака, а кишку тягнув не ту, — уперто тримався свого Ягнич. — Добре, що так кiнчилось...
I пiсля цього поринув у своï думки.
Бачив усяких вiн i капiтанiв, i лiкарiв. Про свого теперiшнього капiтана, оцього самого Янченка, вiн найкращоï думки. Має пошану до людських лiт, до заслуг трудових, у жодному з рейсiв старого зумисне не скривдив. Сам вiн, Янченко-капiтан, теж iз числа колишнiх Ягничевих вихованцiв, теж свого часу у званнi курсанта ходив на Орiонi i, як i всi, лазив по реях, стояв, пiдтягнутий, перед викладачем iз секстантом у руцi, виконуючи урок, уважно беручи пробу сонця. Скiльки ïх, молодих, перейшло тут через Орiон, скiльки гартувалось пiд його вiтриллям! Один контингент курсантiв змiнювався iншим, уже колишнi твоï вихованцi, яких ти до сьомого поту ганяв, школив, пiдхвалював або присоромлював, самi десь ходять тепер по свiтових акваторiях у званнях штурманiв, старпомiв або й капiтанiв, i тiльки вiн, Ягнич, залишається на палубi Орiона: нiби прирiс до неï назавжди. Вiн тут — як вiчний. Усе кроïть та шиє цупке, злежане, спецiально оброблене, у ллянiй олiï виварене парусся. Чи то пак парусину, бо тiльки пiсля його рук вона стане паруссям! Усе iншим та iншим, що приходять на вишкiл iз мореходок, передає простi своï секрети — як зв'язати вузол той або той, зачалити кiнець, на сталевiм кiнцi доладнувати гашу, що по-вченому зветься огон... Наче воно не однаково — огон, чи гаша. Та, мабуть, що нi. Для кого огон, а для нього це тiльки гаша, так i не iнакше, — всьому флоту свою кураïвську термiнологiю нав'язав. Добре вже й те, що не забувають, не один iз тих, хто проходив на Орiонi цупку курсантську науку, опинившись навiть у мiнiстерствi чи зустрiвши однокашника десь у далекiм порту, не забуде перепитати: Ну, як там наш Ягнич, вiчний наш вузлов'яз?
— Щойно радiограмою порт запитував про вас, — каже капiтан. — Цiкавились станом здоров'я.
Ледь помiтно осмiхнувся старий: думали, мабуть, пiшов уже Ягнич акулам на поживу? Та, як бачите, ще живий i теплий. Нiде вiн не дiнеться вiд вас...
— Передайте в порт: не настав ще час викреслювати Ягнича iз реєстрiв...
Поглядає на капiтана своïми подобрiлими змруженими очима. Приємно все-таки бачити людину в такiй молодостi, в самому ïï розквiтi. Моряк, хоч як поверни, — моряк. Не приховує й вiд iнших, що закоханий у свiй Орiон. Молода дружина якось запитує: Коли ти вже налюбуєшся своïм Орiоном? — Та, мабуть, нiколи... Всi знають, що з гордiстю Янченко носить своє, ще мовби й досi незвичне для нього капiтанське звання. Не кожному в такому вiцi випадає честь стати капiтаном, може, тому й старається так, вмiє радiти роботi, стоïть справдi як закоханий, коли виконується його команда: Ставити паруси... I вже вони пiшли, розметнулись, мов крила у небi... Всiм тодi наче свято, а йому, капiтановi, то свято удвiчi, бо це ж вiн його поведе, своє крилате, рiдкiсне, юнацьке судно. Стане на мiстку, спокiйний, як завжди, пiдтягнутий, i бачиш одразу: цей на мiсцi, з таким хоч i в рейс кругосвiтнiй.
I на людях, i без капiтана виявляє шану своєму корабельному майстровi. Коли одружувався, Ягнич весiльним батьком сидiв у нього за столом. I зараз, пiд час цих провiдин, капiтан теж тримається не зазнайковито, радиться з Ягничем про те, про се, що стосується судна, бо з шторму Орiон вийшов-таки з добрими синцями, можливо, доведеться ставати й на заводський ремонт.
— А що там у моєму чуланi робиться? — запитує Ягнич про свою парусницьку майстерню. — Хто порядкує?
— Та хто ж, крiм курсантiв...
Ото вже напорядкують! У Ягнича там кожна рiч знає своє мiсце, запаснi полотна лежать на полицях, акуратно згорнутi, як сувоï матерiï у крамницi, на кожнiй парусинi бирочка з наслиненим написом, кожну дрiбничку, навiть голку, Ягнич може навпомацки в темрявi знайти. Знає, де яка мiдна беготка лежить, чи люверс, чи отой твiй трудовий наперсток, що по-моряцькому зветься гардаман... Море любить порядок, у майстернi повинен майстер дiло вести, а не хтось там... Без тебе як похазяйнують, то потiм тиждень у своєму чуланi ладу не даси!..
Так недоречно стусонуло його тiєю хвилею, так пiддало пiд ребра — навiть апендицит не витримав. Ще й зараз Ягнич почувається нiяково перед капiтаном: сконфузивсь! Нiколи ж iз ним, ветераном, ранiше такого не було. Неповороткий став, чи що?
— Думав, зносу менi не буде, — мовби виправдувавсь зараз Ягнич. — Зуби ще ж усi цiлi, не знаю, як i болять...
— Буває, — каже капiтан, чомусь вiдводячи очi вбiк, мовби i йому незручно. — Не з вами першим. З кожним може трапитись. Ну, та все буде о'кей! Ось прийдем додому, добудемо вам путiвку пiльгову...
— На трясцю менi вона? — насторожився Ягнич. — Нiколи по курортах не тинявсь...
— То вже, Гурiйовичу, як медики скажуть, — i знову очi вбiк.
Та що це з ним? Ранiше завжди навпростець Ягничевi в очi дививсь, а зараз...
— Нi-нi, — каже Ягнич, — i не думайте. Коли прив'язаний пiд ножем витримав, то тепер уже будьте спокiйнi.
I капiтан нiби справдi заспокоïвся, пiдвiвся, щоб iти.
— Добре йдемо, — сказав, рушаючи до виходу. — I вiтерець гарний, набрали всi паруси.
Побажав Ягничевi, що всi бажають у таких випадках, i хав ду ю ду. А Ягнич залишився в прикрому якомусь невiданнi, в гнiтливих загадках. Чому про путiвку забалакують? Невже хочуть спровадити? Невже мають у ньому сумнiв? Звiсно, лiта беруть своє, бо за десятьох довелося рiзних шквалiв пережити на своєму крутому вiку. Мав вiд природи залiзне здоров'я, витримав би й не таке, бувши молодшим, а тут ледве видихав. Мiг би отак, прикручений до койки, й назовсiм вiддати кiнцi. Пiшла б радiограма в Кураïвку, а тебе зашили б у парусиновий мiшок i з баластиною по дошцi — пiд добрий розгiн — за борт, пiд буруни... Цього разу сам себе перемiг, не пiддався, бо ж пiддатись — то було б як вiдступництво. Адже потрiбен ïм був Ягнич живий, без нього тут, як без голки та без гардамана, i вiн не пiдвiв, а ось як буде далi? Невже стане для них тiльки Нептуном для посмiховиська, чи й гiрше — морокою та баластом? Нi, не повиннi вони його скривдити, бо ж ветеран, бо ж знають, де здоров'я своє надломив! Не в портових пиятиках та мордобоях, у Вогняних рейсах причину шукайте, а не в ваших дурних апендицитах! Нiколи не виставляв напоказ своïх заслуг, а тут, якщо доведуть, прийде, брязне всiма орденами: це вам що? Учасник Вогняних рейсiв, а ви його потихеньку геть?
Цiлу нiч по тому бачив себе у вiйнi, у полярнiм походi. Це тодi, коли йшли вони караваном транспортiв у водах Пiвночi з бойовим вантажем, одержаним у Штатах по ленд-лiзу. Якоï трудностi то був перехiд! Хоч супроводили ïх кораблi конвою i хоч усi транспорти ïхнi були пофарбованi пiд колiр айсбергiв, всетаки одного дня фашистська авiацiя виявила той дивний караван айсбергiв, i ось там вiн, Ягнич, чи не вперше зблизька зазирнув у вiчi своïй, здавалось, неминучiй смертi. За тiєï ситуацiï, яка склалась, команда мала право залишити судно, залишити для того, щоб своï ж кораблi конвою одразу розстрiляли цей айсберг разом з його бойовим вантажем, яким були забитi i трюми, i палуби. Але ж фронти ждали цього вантажу, i команда своïм останнiм правом не скористалась, не залишила свого айсберга, хоча бомби вже сипались, на нього, скажено завиваючи. Одна з бомб влучила в вiдсiк, де були димовi шашки, i судно оповилося димом, на палубi теж спалахнула пожежа, почали трiскатись бочки, наповненi якоюсь там свинцевою рiдиною, ртуттю, чи що. Отруйна ця рiдина розлилася по палубi, i хоч Ягнич розумiв, чим це загрожує командi i йому самому, хоч нi на мить не забував, що й трюми пiд ним навантаженi вибуховим матерiалом i можуть щосекунди злетiли в повiтря, але ж треба було щось робити! Панiки, на щастя, не сталось, трималися всi, як личить, а вiн що ж, гiрший за iнших? Думку про смерть вiдганяв, бо дужча за смерть була совiсть, а вона велiла йому: стань до зенiтного кулемета, стань i стрiляй, доки фашист не провалиться в море сторч головою! Шланг у руки мерщiй бери i, хоч по кiсточки бродиш у тiй розлитiй iз бочок отрутi, збивай та змивай ïï шлангом за борт...
Чимало ïхнiх уже згодом на березi в лiкарнi повмирали, отруïвшись тiєю проклятою ртуттю, чи що там воно було. I Ягнич вхопив тодi свою дозу, що вважалась смертельною, оглух, ослiп, але вiдлежався в госпiталi в Iгарцi, викашляв тi дози та й знов туди, на своï трудовi вахти. Вмiв себе не щадити, куди треба — йшов безвiдмовно, йшов хоч i на скрут голови!
Аж пiсля вiйни дiзнався, що, доки вiн ходив iз своïми ленд-лiзами, втратив сiм'ю: в один день, в один змиг ока загубив найдорожче — дружину й дiтей малих. Накрило бомбами пароплав, що з сiм'ями морякiв пробивавсь до берегiв Кавказу. Згодом, згодом уже розповiв йому знайомий капiтан, як усе те вiдбувалось. Бомбили фашисти ïх серед бiлого дня, спершу пустили на дно суховантажне з зерном, а потiм накинулись на транспорт евакуйованих та поранених, дарма що йшов вiн пiд познакою Червоного Хреста. Капiтан командував сусiднiм судном, на власнi очi бачив, як цих беззахисних бомблять, але сам весь час був пiд вогнем, вiдбивався, нiчого вдiяти не мiг. Уявити, як дiти маленькi тонуть, — нiчого, мабуть, нема страшнiшого за це! I навiть дельфiнiв не виявилось поблизу, щоб порятувати: у них нiбито є такий потяг, така потреба — рятувати, хто потопає...
Дружина досi постає перед очима як жива, а тих двiйко, маленьких своïх, Ягнич пригадує зовсiм туманно. Приносить уява личка дитячi, що в нiмому крику волають до неба, бачить, як, зчепившись рученятами, уже занурюються, в глибини йдуть, i часом уночi в напiвснi аж сам поривається до них, щоб пригорнути, щоб вирятувати... Але руками тiльки воду обiйма.

V

Зовсiм несподiвано Ягнич пiднявся, з'явився на палубi. Був уже вечiр, але вечiр — як день: ясний, мiсячний. Дорiжка по морю мерехтить, на ютi гiтари бринькають. Загледiвши Ягнича, молодь ожвавiла:
— Хлопцi, а дивiться-но, хто це з'явивсь на аренi!.. Чи не володар стихiй?
— Ура нашому Нептуновi! Ура, ура!.. Вiтер ледь дише, парусся легко бринить. Сiв Ягнич на купi канатiв осторонь, нiкого не чiпав. Хлопцi культурнi, теж не стали в'язнути, надокучати жартами. До душi Ягничевi, коли море ось таке ясне. Не те, що темноï ночi, коли воно й само тiльки нiч, тiльки згусток тьми. Тодi весь час почуваєш, що йдеш по глибинах, йдеш над безоднями... Зараз i глибина не лякає. Сидить приспокоєний, лисиною лобатою до мiсяця свiтить.
Задер голову, погляд прискiпливо зачепився вгорi мiж снастями, мiж зiрок.
Замполiт, друг капiтанiв i постiйний його супротивник по шахах, проходячи неподалiк, загледiв Ягнича й зупинився вражений:
— Ви? З воскресiнням вас, Гурiйовичу! Оце я розумiю: тiльки заштопали чоловiка — уже вiн i на конi!.. Вчора пiд ножем, сьогоднi на ногах!.. Вiтаю вас, Гурiйовичу! Ще ми з вами, бачу, походимо по морях, правда ж?
— Походимо.
— Тiльки щось повiльно йдемо. Вiтер ця б нам бiльше...
— Не в швидкостi щастя.
— I то так. Швидкiсть суден бiльшає, а планета меншає... Маленька вже стала, як та Еллада.
— В Елладi не бував. Це ж де вона?
— Була колись така, на мiсцi теперiшнiх грекiв. Клаптик, область, як на сучаснi нашi масштаби, а скiльком свiтила! Крихiтною, певне, почувала себе серед тодiшнього свiту, серед не вiдкритих ще земель та океанiв. Недослiдженi материки були безконечнi, населенi фантастичними чудовиськами, амазонками та кентаврами, напiвзвiрами, напiвлюдьми — такими ïх бачила еллiнська уява з свого п'ятачка... I така ж маленька, як Еллада, тепер наша планета, якщо брати ïï порiвняно iз всесвiтом, з його космiчними просторами. — Погляд замполiта уже був звернений вгору, над щогли. — Знати б, чи є там, крiм нас, ще iншi живi, такi ж, як i ми, чи може, й нема? Може, Гурiйовичу, ми однi? Однi-однiсiньки? Ось що зобов'язує усiх нас бути дружними, менше чвар розводити та все тут берегти... Кожну росинку, кожну билинку берегти на мiльйони рокiв уперед...
— Золотi слова, — згодився Ягнич.
Насамкiнець замполiт ще раз бiдбадьорив майстра: погуляємо, мовляв, ще з вами по голубих дорогах планети...
— Трохи б лiт скинути, — зненацька прохопилось у Ягнича. — А то я тут наче переросток серед вас, молодих...
— Це якраз те, що нам треба: сплав мудростi й молодостi.
Втiшив, спасибi й за це.
I знову Ягнич сам.
Сидить, прислухається до чогось — чи до того бринiння вгорi, чи до iнших звукiв, що чути ïх десь там, унизу.
Когось шукають, когось загубили...
Вискочив на палубу лiкар, окуляри сердито й стривожено зблиснули:
— Де вiн, той самоволець? Чому я повинен ганятись за ним?
Змовкла гiтара. Стриманим голосом озвалась курсантська чемнiсть:
— Якщо завдання шляхетне — ми до ваших послуг...
— Готовi ловити, але — кого?
— Ягнича! — викрикнув лiкар драж-ливо.
— А що з ним?
— Утiк!
Вибухнув смiхом курсантський гурт:
— Таку втечу можна тiльки вiтати!
— Швидко ожив на ваших вiтамiнах старий!
— Де ж йому бути? За борт не падав i в небо не возносивсь... А чи не ото вiн на канатах сидить? Понурився, як Тарас на засланнi!..
Лiкар кинувся до втiкача:
— Як не соромно? Без дозволу залишити лазарет. Ще шви не знятi! Капiтановi доповiм!
Мовчав Ягнич, не реагував. Сидiв як камiнь бездушний.
А той знову про шви: потрiскаються, хто вiдповiдатиме?
I тоном наказу:
— На койку! I негайно!
— Тiльки без крику, — аж тепер буркнув неголосно Ягнич. — Молодий ви ще на мене кричати.
— А шви...
— До сiдницi менi вашi шви... Палуба реготала.
— А як потрiскаються?
— Що ж то за шви, коли вони можуть потрiскатись?.. Накладай такi, щоб не трiскались!
Сутичка завершилась капiтановим втручанням. Прийшов, сказав весело:
— Прогулянку вечiрню вважати законною, ну а тепер...
Забрали Ягнича, повели назад, пiд крило медицини.
I до самого порту нiхто вже не бачив його на палубi, наче його там десь унизу було прикуто на ланцюгах.
Носили туди йому хлопцi з камбуза ïсти. Вiн ранiше багато ïв. Пiсля доброï роботи в майстернi не лiнувавсь i над мискою. А тут йому кашки манноï, як дитинi... Коли зажадав якось борщу та стручок червоного перцю, лiкаря аж пересмикнуло:
— Сувора дiєта, який там до бiса перець!
Не дозволяєте перцю, то хоч узвару iз сухофруктiв приносьте три порцiï, i щоб з абрикосами та з чорними грушами. Чомусь Ягнич був певен, що, як i перець, абрикоси, а ще бiльше отi зморщенi чорнi грушi дулi дають людинi силу й довголiття. Вiн хотiв бути довголiтнiм.
На лiкаря сердився постiйно, нiяк не хотiв визнавати в ньому свого рятiвника. Думає, як з дипломом, то вже й бога за бороду вхопив! А сам он раз у раз за щоку хапається, ох, крутить! — зуби йому крутять, теж менi лiкар, власного зуба погамувати не здатен. Щодо цього Ягнич мав цiлковиту перевагу: ще жодного разу вiд зуба не йойкав, не знає, як вони й болять. I переднi, й кутнi ще всi своï, фабричних нема. I зiр поки що не зраджує, нитку в вушко втягує без ваших окулярiв...
Якось уночi не спалось Ягничевi допiзна, лежав у темрявi, чув крiзь вiдкритий iлюмiнатор розмову — бубонiли в проходi якiсь несплюхи-бесiдники. Впiзнав голос свого ж таки лiкаря, а з ним точив ляси один з викладачiв морехiдських, котрi позмiнно також ходять у рейси, щоб навчати курсантiв пiд час практики. Так i є, це той балакун з волохатими руками штангiста, що має звичку всiх на суднi повчати i лiзе, куди й не просять, — якось Ягнич просто вигнав його iз своєï майстернi, щоб свiтла не застував, бо стовбичить, як стовп, а в Ягнича була саме невiдкладна з парусами робота. Викладачi все люди освiченi, знаючi, а про цього Ягнич ще й досi не втямить, чим вiн збагачує курсантiв, адже ж нi по вiтрилах не шурупає, нi по судноводiйству, нi по апаратурi не спец. Кажуть, нiбито фiлософ — ще й сюди на Орiон тих словоблудiв заносить!..
Удень виспиться, а вночi язик чеше... Бубонять i бубонять, розвели дискусiю, мабуть, на цiлу нiч.
Ягнич пiдтягся на койцi, наставив вухо ближче до iлюмiнатора i затаïвсь здивований: iшлося якраз про його, Ягничеву, особу.
— До чого терпляча людина, цей Ягнич, — чувся розмiрений голос лiкаря, — вперше зустрiчаю такого: кремiнь-людина.
— А може, просто притуплене почуття болю? — Це вже фiлософ.
От базiкало, пустобрех! —це подумки Ягнич.
— Гадаю, що нi. Просто iз тих натур, що вмiють, коли треба, намертво зцiпити зуби.
— Не заздрю йому. Коли дивлюсь, як вiн длубається в майстернi, мимоволi з'являється думка: ось вiн, останнiй... могiканин парусiв, людина-анахронiзм. Людина епохи, яка вiдiйшла i якоï нiколи бiльше не буде.
— А може, не спiшiмо робити такi висновки? Iсторiя ж бо знає чимало випадкiв: те, що здавалось приреченим, раптом здобуває нове сильне життя. Ще, може, побачимо вiтрила на сучасних лайнерах, на новiтнiх супертанкерах...
— Не буде й танкерiв.
— А що ж буде?
— Не знаю, що буде, а знаю, чого не буде.
— Сформульовано хитромудре. Закручено морським вузлом...
— Забудемо й про вузли, i про всiх оцих ваших вузлов'язiв... фах давнiй, а, по сутi, примiтивний...
А ти, базiкало, своïми руками зв'язав у життi хоч один путнiй вузол? — Хотiлося догукнути до нього Ягничу. — Тiльки довгим язиком пустi своï вузли в'яжеш! Тут герой... А як би ти там повiвся, коли на тебе насiдають повiтрянi торпедоносцi, коли бомба влучає в твоє судно, а в трюмi пiд тобою триста тонн тротилу! I нiхто не покинув судна... Нi, там не до розбалакувань було...
— Я не можу згодитись з вами, — чути заперечливий голос лiкаря. — Вважаєте ось, що останнiй... По-перше, навряд чи останнiй. I навiть якщо уявити, що парусний флот доживає своє, то й тодi треба вiддати цьому завзятцевi належне. Стiльки вiдданостi, трудовоï впертостi, стiльки, прямо скажем, артистичноï закоханостi в рiдкiсне своє ремесло!.. В ньому цей упертюх знайшов своє покликання. Вiдiрвiть його вiд голки, вiд парусини, i вже Ягнича нема.
— Що там операцiя показала? Увесь зносився, мабуть, зiтлiв?
— Уявiть що нi. Органiзм виявився на диво: внутрiшнi органи — як у юнака.
— Не може такого бути.
— Але ж я розтинав, сам бачив. Кажу ж — як у юнака.
— Дивно. А ви його не переплутали з котримсь iз пiдiбраних грекiв?
— Не дотепно.
— Як у юнака... I однаково ж у минулому вiн iз своєю допотопною пристрастю. Для нашого часу просто анахронiзм. Хай ще дише та лається, а насправдi... пiтекантроп.
— Знов недотепно i грубо... Я б сказав iнакше: вузлов'яз життя перед нами. Поет парусiв... Скромний ïхнiй будiвничий i безсловесний ïхнiй спiвець.
— О, вже понесло вас. Поет парусiв, ха-ха... Не смiшiть.
— А чого, по-вашому, курсанти до нього тягнуться? Бо крiзь химерностi вгадують цiльне й красиве життя...
Чути про себе таке iз уст лiкаря для Ягнича було цiлковитою несподiванкою. Коновал, причiпайло, а, виявляється, людина з поняттям. Той прорiкає тобi одне, вже хрест на тобi ставить, а цей... Ну, та час покаже, чиє зверху буде...
Коли нiчнi балакуни нарештi пiшли собi, Ягнич зiтхнув полегшено: не вмре тепер, не зiтлiє нутрощами. Це ж почути таке: Як у юнака! Зовсiм з несподiваного боку знайшлась йому пiдтримка. Хотiв би тiльки знати, що це воно таке пiтекантроп та людина-анахронiзм. Треба буде при нагодi розпитати когось iз курсантiв.
Скоро-скоро вже має бути порт. Усiх зустрiчатимуть, тiльки Ягнича нiхто не зустрiне, хiба лиш отой кам'яний, знайомий ще з молодостi маяк, що високою вежею бiлiє на острiвку бiля входу до гаванi. Родичiв багато. Ягничiв у Кураïвцi не перелiчиш, але кожен у роботi, у власних клопотах. Та й не близький свiт, щоб забиватись iз Кураïвки до порту ради одного здрастуй. Звичайно, вiн ïх не забуває, нi-нi та й озоветься радiограмою: живий, мовляв, iду на траверсi такому-то. Але що ïм до твого траверсу, до твоïх широт, у кожного там широти своï: той на тракторi, той на фермi, той з лiта в лiто на комбайнi, — там тепер завелись цiлi сiмейнi екiпажi. Не кидати ж хлiба та мерщiй до порту, щоб глянути на Ягничеву лисину i на оцi його вузлуватi руки... Дехто з рiднi вважає, що вiн скупуватий, мало дарункiв привозить, бiльше — чучела чудернацьких тропiчних птахiв та черепашок для кураïвських дiтей. Насправдi ж вiн не скупий i дарунки любить привозити, а от якi — це вже вибачайте... Є в нього серед родичiв одна Нелька така, в кураïвськiй працює пекарнi. З родичiв вона не найближчих — майже через вулицю навприсядки, — та все ж варто Ягничевi прибути у вiдпустку до сестри, i Неля вже тут як тут. Ну, коли вже ви менi, дядюшко, привезете нейлонову шубу пiд норку?.. Сестрi цього разу везе хустку японську (чорне з червоним квiттям), для Iнки-племiнницi теж таку, тiльки трохи веселiшу, iншим дiвчатам — прозорi, як дим, косинки. А шуба, молодице... Нема чого балувати вас, пiде твоя шуба краще у Фонд миру.
Є в порту в Ягнича друг-механiк, отой, може, вийде до причалу. Та й то навряд, бо нездужає часто. Ще з Вогняних рейсiв потоваришували з ним. Механiк, мурманський родом, сам Ягнич i пiдбив його перекочувати на Пiвдень: Доки тобi там мерзнути, Миколаю, давай сюди, пiд наше сонце! А вiн вiзьми та й вiдгукнись, бо ж моряки — народ на пiдйом легкий, — прибув, оселився неподалiк вiд порту на вулицi Арктичнiй. Затишно там, веранди у виноградах, металевi ворiтця по селищу чепурно пофарбованi, а на ворiтцях у кого що: у того якiр, у того чайка вирiзана з бляхи, а в того й вiтрильце, теж залiзне з нержавiйки... Мешкають на Арктичнiй здебiльшого заслуженi полярники, люди Пiвночi, що ïх пiсля життєвих бур потягло пiд щедре пiвденне сонце. Пiсля вiчних льодiв та завивання пурги вiдiгрiвають тут своï прогартованi душi, своï застудженi костi, забивають вечорами козла та вчаться розводити нiжнi, ранiш, може, й не баченi ними, сонцелюбнi квiти. Збираючись у свята, згадують найтяжчi рейси, де ïх затирало льодами, сплющувало ïхнi судна, але не сплющило ïх самих. Не раз уже друг-механiк закидав до Ягнича слiвце, давай i ти сюди, знайдемо кiлька соток на нашiй Арктичнiй, пропишемо, спорудимо на двох з тобою давильню та будемо чавити шаслу. Не спокусив поки що Ягнича тiєю давильнею, в орiонця своє на умi. Двадцять чотири рейси вибув на Орiонi, тож хiба на двадцять п'ятий духу не вистачить?
Усе ближче порт. Десь там ждуть орiонцiв на причалi дружини, дiти, матерi... Курсантiв нареченi ждуть. З букетами квiтiв стоятимуть годинами, виглядаючи, коли вже вiн з'явиться iз-за обрiю, цей ïхнiй бiлоснiжний красень барк! Найкраще прийти при повному сонцi, в слiпучий день, коли напнутi вiтрила аж сяють, — щоб було людям на що подивитись, щоб фотографи та кiнохронiка мали роботу. Проте пiсля шторманини, видно, не могли дати вузлiв, скiльки сподiвались, i прийшли цього разу пiзньоï ночi, коли на просвiтлiлому небi вже й вранiшня зоря зайнялась.
Однак i в такий час на причалах ïх ждали. Навiть Ягнича вийшов зустрiчати друг-механiк, не забув-таки, не проспав!

VI

Сидить Ягнич пiд шатром виноградним, забиває з другом козла. Грають мовчки, розмiрене, вперто.
— Якщо програєш, Гурiйовичу, — каже пiсля тридцятоï партiï, потираючи руки, друг-механiк, — бути тобi на Арктичнiй. Давильня он тебе жде.
Не вiдгукується Ягнич на це; своï, не для розголосу, думки снуються. Була в нього тут одна знайома (правда, звати ïï не тьотя Мотя, а тьотя Клава, чи просто Клава-морячка), i ось не застав, доконали ïï дочка-алкоголiчка iз зятем. Вдова загиблого пiд час вiйни моряка (служив старшиною на сторожовiм катерi) й сама з неабияким стажем трудiвниця флоту, Клава потроху-потроху, та, одначе, щодалi поважнiше мiсце посiдала у свiтi Ягничевих думок. Ходив двiчi з нею в рейс, одного разу довкола берегiв Африки, вдруге лише по Середземному, — на камбузi працювала Клава-морячка, ота вже для Ягнича чорних груш не жалiла! Вийде, бувало, Ягнич з майстернi, добре напрацювавшись, — а виходить вiн, хоч i без годинника, але завжди секунда в секунду, курсанти смiються: За Ягничем, як за Кантом, можемо звiряти час, — вийде i прямо до камбуза. Коли перекинуться словом, а коли й нi, бо вона саме заклопотана дiлом, сяде Ягнич на стiльчику бiля входу на камбуз i дивиться, як вона працює. Мiг так, бувало, й довго просидiти. I нiчого там мiж ними такого не було, про що iнодi натякають, дурницi верзлякають, коли хочуть порозважатись. Просто єднала ïх дружба, оте шукання взаємопiдтримки, що єднає часом самотнiх людей на схилi ïхнього вiку, єднає iнодi мiцнiше, нiж молодих.
Нема Клави-морячки. Ще одна добра душа вiдiйшла. Як ото мовиться: снаряди лягають все ближче та ближче...
Судно в цi днi стало на ремонт. Доки його на заводському причалi роздягли до ребер, Ягнича теж не оминули увагою, — тягали по медкомiсiях. Однi казали одне, а другi знаходили iнше, i все це заварилося через ту нещасну, обiцяну капiтаном путiвку, бо так виходило, нiби вiн, Ягнич, сам ïï ще й домагавсь, ледве що не обманом хотiв узяти. Ну, а вже за путiвкою там пiшла й трудова придатнiсть, давай комiсовку та перекомiсовку. Списали гори паперiв, описали печiнку й селезiнку, дiвки якiсь, здоровi, мов кобилицi, нiби розважаючись, заставляли Ягнича заплющуватись та розплющуватись, дихати й не дихати, присiдати, вставати... Били молотками по ногах! У нервовому кабiнетi аж не витримав, спалахнув, — думав, насмiхаються.
Ще iншi дiвки у зуби йому гуртом заглядали, прицмокували та знов — аж до кутнiх — заглядали — як циган старiй кобилi на ярмарку. I нiяк не хотiли вiрити, що зуби в нього всi на мiсцi i що всi своï, не позиченi.
— Оце гени, — сказала одна iз комiсiï й сiла знову писати.
Стiльки паперiв, стiльки тяганини, i за що? За ще один папiрець, за ту пiльгову, якоï вiн не просив i яка йому взагалi нi до чого. Та не прошу ж я ïï у вас, вiддайте ïï хоч i своïй тещi, я не з тих, що путiвки канючать!.. Не можуть повiрити, щоб вiд такого добра вiдмовлявся. I твоя пiльгова вже нiяк не може вiд тебе вiдчепитись, хоча, правда, i в руки не дається.
Надокучили тяганиною так, що кiнець кiнцем i йому, — мабуть найтерплячiшому на флотi, — урвався терпець:
— Iдiть ви з своєю пiльговою знаєте куди?
Сприйняли й це як вибрик.
А з судна тим часом до Ягнича нiякого сигналу. Навiдувавсь вiн, звичайно, туди: стояла там така гуркотнява, що хоч вуха затикай. Звiдсiль i звiдтiль клепають, шкварчать електрозваркою, всюди розгардiяш, багато робiтникiв незнайомих, якщо когось iз свого екiпажу коли й загледиш, то всi спiшать, вiдмахуються, таке враження, що кожному ти заважаєш, ти мiж ними нiби зайвий.
Нi, краще сюди не ходити: чого надокучати людям?
Подався б провiдати Кураïвку, тягло туди, але й цей свiй намiр вiдкладав з дня за день, вирiшив зачекати, доки дiзнається достеменно, коли ж у рейс. А капiтан нiби й сам цього ще не знає, чи навмисне ухиляється вiд певноï вiдповiдi, i ця його ухильнiсть навiть ображала Ягнича. Ясно одне: не той був зараз час, щоб далеко забиватися вiд Орiона. Хай коли вже все з'ясується з рейсом, тодi можна буде вiдвiдати Кураïвку, як ото кораблi когось вiдвiдують, заходять з вiзитом чемностi. (Ну, та це, звичайно, Ягнич собi дозволяє жарт, бо не тiльки ж чемнiсть...)
Тим часом кинув якiр на Арктичнiй. Сам господар порадив йому не бiгати щодня на Орiон, не докучати, доки йде ремонт.
— Нiкуди вiд тебе вiн не втече, твiй Орiон! Де ïм знайти ще таку двожильну коняку, як ти? Маєш пiсляоперацiйну вiдпустку, тож сиди тут та природою втiшайся... А виникне потреба — Орiон знає твоï координати.
Слушним здавалося Ягничевi таке мiркування. Справдi, чого там швендяти в розпал ремонту. Адже заводськi своє знають, зумiють що слiд зробити краще за тебе. Тож i вiдбуває тепер Ягнич вимушений свiй курорт на цiй ось Арктичнiй, у друга пiд виноградним шатром. Коли козел, коли газета, увечерi телевiзор на двi програми: вибирай, яку хочеш. Начеб рай, а чомусь не почуває Ягнич заздрощiв на цей пенсiонерський рай. Щоправда, друг його не з тих пенсiонерiв, що вiд них вiдбою нема лiкарям та соцзабезам. Ягничiв друг сам запропонував портовому начальству своï послуги, залучили його тепер наставником на якiсь там у.урси механiкiв, i хай упiвсили, та ж працює-таки чоловiк, не почувається за бортом, не з своєï волi ледащом.
Одного дня рiзав Ягнич хлiб на столi, i раптом нiж зламався.
— Сто лiт тобi жити, якщо ножi в руках ще ламаються, — весело сказав на це господар.
А Ягнич, хмурячись, вiдклав зламаний нiж якось рвучко, з досадою. Недобра прикмета — так це вiн витлумачив для себе. Вiдчувши якусь неясну тривогу, не витерпiв Ягнич, знов подався на Орiон. Не сказав навiть друговi, куди йде.
На суднi цього разу було вiльнiше, не так гамiрно, не сичало всюди та не шкварчало. Ягнич попрямував просто до своєï майстернi. Хоч зазирнути, хоч одним оком глянути — скучив за нею. Бо це ж. його кишло, його домiвка: як для чабана кошара, так майстерня для нього.
Майстерня чомусь вiдчинена, а тiльки Ягнич у дверi — пика завбiльшки з решето — навстрiч! Що за квартирант, звiдки?
Згорбатилось, пiдхихикує, стерво собаче! По-панiбратському до тебе пiдхихикує, та ще й фiлософствує:
— Бачиш, Ягаичу, нiчого вiчного на свiтi не буває: тобi вiдставка, менi — чин. Кому булава в руки, а кому — костур!..
Здається, десь зустрiчалися, — в порту бiля каси, чи що? Зрештою, не так це важливо, зацiкавило Ягнича iнше: чим це вiд нього весь час смердить? Iншi, може, й не помiчають, а Ягнич одразу вловив: з появою цього типа самий дух майстернi рiзко змiнився. Ранiше тут панував особливий, характерний лише для цього примiщення запах, що Ягнич його в розмовi з курсантами називав ароматом i вважав благородним — густий запах смоли, канатiв, вивареноï в олiï парусини. Ну i, звичайно, в'яленою рибкою пахло, та ще йшов дух вiд ядранського лавра, що листя з нього цiлою папушею давно лежить пересохле в кутку... Сумiш цього всього в поєднаннi з морським повiтрям створювала пахощi справдi незрiвнянi, для Ягнича це було просто чар-зiлля. Запевняв, що таким чистим, здоровим духом пахне лише тiло маленьких дiтей.
А тепер у майстернi одразу з'явивсь якийсь нiби кислий базарний припах, — чи не з собою принесло його оце рило, оце немите решето, що шкiрилось до Ягнича своïми щербатими? Ну й тип! Мабуть, уже по всiх суднах тинявсь, пропивсь або прокравсь, а вони тепер його на Орiон! Це приголомшило його, ошелешило, ранило в саме серце. I робилося все, видно, поспiхом, на хамiль-хамiль, в Ягничеву вiдсутнiсть, хоча квашений цей тип запевняє, нiби саме зараз його, Ягнича, десь там розшукують на Арктичнiй, послали за ним гiнця. Та, видно, бреше, очицi блудять i не приховують свого вдоволення, бо ж вiдтепер вiн повнiстю порядкуватиме тут, вiднинi ця пика розвезиста володiтиме твоєю святою святих. Вiдчувши себе господарем, новоприбулець почав уже все тут перевертати на свiй лад, сувоï парусини по-своєму поперекладав у нiшах — хай гiрше, аби iнше! I гнiв, i презирство викликав у Ягнича цей пiдкидьок, волоцюга з портових пiдворiть, щось було в ньому приховано брутальне, влазливе, двоєдушне, — як вони могли дозволити йому ступити сюди, самою його присутнiстю осквернити парусницьку майстерню Орiона?! Лють i гiркота образи, що збирались не один день, зараз просто заслiплювали Ягнича, вже й почуття справедливостi зраджувало йому, хотiв би Ягнич з кулаками накинутись на цього, зрештою, нi в чому тут не винного типа, хотiв би найгострiше чимусь дошкулити квартирантовi, виказати йому всю мiру своєï зневаги й презирства, але навiть не знав, у який спосiб це робиться... I раптом його, видно, осяяло:
— Вiддай гардаман! Пришелець оторопiв:
— Що, що вiддати?
Вiн уявлення не мав, що це таке гардаман!
— Про гардаман не чув, тюльколов?
Ось тепер Ягничеве презирство запанувало тут на всю майстерню! Вiн аж нахилився до цього типа-решета й, розглядаючи його, застиг у своïй безмежнiй, зараз аж звеселiлiй зверхностi.
— А як, а чим же ти будеш шити? Чим голку заженеш? Де твiй парусницький наперсток?
— Так би й сказав, — аж тепер догадався намiсник. — А то вигадав якийсь гардаман. Наперсток, он там вiн, у ящику...
— Подай сюди!
— Але то, певне, суднове майно?
— Я тобi дам майно! — вигукнув Ягнич. — Це менi вiд батька пам'ять! Звiдки гардаман у Ягнича — на суднi всi знають, хоч i капiтана спитай...
Ступнув до ящика, одразу побачив свiй скарб, забрав, гордовито сховав у нагрудну кишеню.
— А я ж чим?
— Хоч iклами! Моє яке дiло...
Цього ж дня Ягнич розпрощався з майстернею. Зiбрав, зв'язав скупi своï пожитки — ще хлопцi з екiпажу допомогли йому й перенести ïх на Арктичну. Залишив поки що на суднi, в каютi у земляка-старпома, тiльки боцманський свiй сундучок, свiдомо пiшов на таку хитрiсть: хай буде зачiпка ще раз вернутись сюди, може, таки до того часу схаменуться, одумаються!
Пробував Ягнич через старпома вивiдати, наскiльки це далеко зайшло, сподiвався почути вiд земляка щось втiшливе, проте хлопець зi своєю спiвчутливою вiдвертiстю розсiяв i рештки iлюзiй:
— Випадає, Гурiйовичу, вiчний вам берег. Ми б i радi, але ж... Що ви там викоювали на комiсiï?
— То вони викоювали, а не я...
— Комусь ви там здорово нагрубили... Слухати не хочуть про ще один ваш рейс... Травми, недостатнiсть, списуйте, i все!
— I... i... це остаточно?
— Ну, що я перед вами буду кривити душею? Хочете знати всю правду? Тiльки ж тримайтесь...
— Кажи, не впаду.
— Справа вирiшена. Пiсенька ваша спєта, Гурiйовичу... Життя вiдспiване? Ну, а ви ж? Як же ви? Я ж за вас... умирав!
Як туча став Ягнич.
— Де капiтан? Де замполiт?
Тон Ягничiв був грiзний, i старпом аж виструнчився, пояснюючи скоромовкою:
— У пароплавство викликали обох, комiсiя iде з мiнiстерства, а тут саме така запарка! Пора б уже йти на ходовi випробування, а завод не випускає, та й куди випускати, коли ще роботи та роботи... I документацiя на нових курсантiв не вся ще готова, одне слово, як бачите...
Ягнич усе ще стояв приголомшений, нахмарений.
— А це там хто замiсть мене?
— То так, тимчасово, доки пiдшукаєм. Самi розумiємо, що не той кадр, але ж невикрутка, другого Ягнича спробуй знайти...
Старпома гукнули до телефону, що, як завжди, пiд час ремонту пiдключений до берега, зараз єднає судно з мiстом, з заводом. Ягнич не йшов, чекав, доки землячок повернеться пiсля розмови. Повернувся вiн ще бiльш упрiлий, чимось дуже заклопотаний, — видно, була добра нагiнка.
— Капiтан уже на заводi... Може, там зловите?
Довелося йти.
Усi залiзнi хащi судноремонтного Ягнич обiйшов, усi закапелки вилазив, доки таки в одному з цехiв зустрiв ïх одразу обох — замполiта й капiтана. Iшли з грюкотняви i про щось гаряче мiж собою розмовляли. Загледiвши Ягнича, спинились, замовкли i мимовiль пiдтягнулись обидва. А коли Ягнич зовсiм наблизився, не зводячи погляду з капiтана, той раптом почервонiв, до вух залився рум'янцем сорому й винуватостi.
— Замiну знайшли? — запитав Ягнич. Голос його помiтно дрижав. — Пiдшукали кращу кандидатуру?
— Не тому, що кращу... Знаємо, що є майстри, яких, може, й не замiниш... Але ж медицина, Гурiйовичу, медицина, — i капiтан розвiв, як хлопчак, руками.
— Правду вiн каже, не хотiли б, але... — сумовито додав замполiт. — Ви вже не судiть нас занадто суворо: винуватi перед вами тисячу разiв. Тiльки ж зрозумiйте: ми — не боги.
Зла не почував до них Ягнич, скарги нiкуди не збирався писати, але хотiлось би таки ïм сказати цiєï митi, так тихо, проникливе сказати над саме вухо, у саму душу: Розумiю вас, але ж зрозумiйте й ви мене, вам же добре вiдомо, де моï сини i хто ви для мене. Тiльки ж ви, тiльки оцi, що на Орiонi, й зостались! Весь тут iз вами, з Орiоном. Нiчого бiльше в життi, тiльки Орiон! А ви... Ех, ви... Сплав мудростi й молодостi!

VII

Влаштували Ягничевi царськi проводи. Тi, що залишались на Орiонi, добре усвiдомлювали, кого вони втрачають, i не один iз них почував, що разом iз Ягничем вiн мовби втрачає частку й самого себе. Можливо не все таки Ягнич зробив, щоб залишитись на вiтрильнику. I в порту, i в самому мiнiстерствi — всюди була в нього рука, всюди мав колишнiх своïх вихованцiв, тепер сильних i впливових, — мiг би вдатись... Але не став докучати, не пiшов оббивати пороги. Бо хоч i сила в тих людей, але що й вони проти натиску лiт, якi тебе торпедують! Що вони, колишнi твоï вихованцi, проти тiєï гори списаних на тебе паперiв, проти тих дiвок здорових та вчених, якi так i сипали своєю латиною, вдаючи, нiби аж он як пiклуються про Ягнича, а насправдi, мабуть, тiльки й думали в цей час про невпiйманих женихiв. Пишуть, пишуть, хоч нiколи й самi, видно, того не читають — у паперах топлять свого пацiєнта. Звiсно, для перестраховки вся та ïхня писанина, за себе найперше дбають, бояться, що вiдповiдати доведеться, коли з Ягничем щось трапиться в рейсi... Чи, може, й вони не зовсiм по-пустому прискiпувались? Бо пережите, воно щодалi бiльше дається взнаки. Там шпигне, там кольне, там крутить. I хай би знайшовся той, хто захистить тебе вiд старостi, що вже насувається, де знайти оборону вiд ïï осiннiх вiтрiв?
Була ще надiя на пiдтримку суднового свого лiкаря, цей мiг би латиною проти латини, але ще в день прибуття вдарили йому десь iз Овiдiополя телеграму — мати при смертi, лежить у лiкарнi. Кинув усе, взяв вiдпустку, помчав. Ще й досi не повернувся.
Тож — проводи.
Усiх зiбрали на палубi, оголосили наказ, видали ветерановi щедру грошову премiю. Висловив Ягничевi подяку представник порту, виступив i вiд колективу морехiдки давнiй знайомий — той самий фiлософ з бичачою шиєю, з очами кольору медузи, в безрукавцi (досить недоречнiй для такоï церемонiï), з руками товстими й волохатими. Молов щось про подолання стихiй, про пасати й мусони, про моряцьку романтику якось утробно.'аж з пiдвивом вигукнув, ну що з нього вiзьмеш, як воно пустомолот, — мимо вух пускав Ягнич усi його роздебендi...
Душевно сказав замполiт:
— Ви вправi, Гурiйовичу, почувати за собою наповнене життя. Життя — мов парус!..
Нагадав про найтруднiшi рейси, пояснив молодим, хто такий ïхнiй оцей завпарусами, майстер вiтрильного дiла на суднi, i що, коли вже тобi судилося бути майстром, нiде ти не зяплямиш себе, всюди збережеш свою честь. Моряк Ягничевоï вдачi, орiонець, вiн мовляв, i в посрiбленостi лiт стоятиме над старiстю з ïï втомою та хворобами, вiн всюди буде немрущим, бо гарт флотський, рiдкiсна його праця й почуття морського братерства, вони, як i талант художника, не знають постарiння!..
I капiтан, i хлопцi екiпажу зосереджено, навiть з помiтним присмутком слухали замполiта. Можливо, подумалось у цi хвилини не одному з молодих, що i йому теж колись будуть влаштованi проводи, адже й тобi, сьогоднi червонощокому, нi вiд кого не гарантована вiчна молодiсть.
Було ще слово й вiд курсантiв, цю мiсiю взяв на себе смаглюватий, на татарина схожий юнак, учасник останнього рейсу. Цей не тягнув довго, подякував Ягничевi за наставництво, за мудрiсть i закiнчив жартом: Дорогий наш Нептуне, йдучи на спочинок, вiтрiв хоч не забирайте з собою!
Усi промови Ягнич вислухав з камiнним обличчям. Жодним м'язом не виказало воно, дублене, горiхове, тiєï бурi, болю, сумяття, що вирували в його душi. Стояв серед струнких, молодих, парадно одягнутих, незрушно стояв у своïм допотопнiм бушлатi, застебнутiм, незважа...

Сторінки

• #
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8
• 9