БЕРЕГ ЛЮБОВI
сторінка №4
...егко там не буває, Iнно. Заклад, як вiдомо, суворий, виправно-трудовий. Орденiв там не дають, та все ж Вiктор твiй завдяки працьовитостi не раз заживав ласки адмiнiстрацiï. — Його самоiронiя знову приправлена дозою гiркоти. — В iзоляторi не сидiв, працював без симуляцiï, робив усе, щоб тiльки знов опинитись серед нестриженого людства.— I опинився, вiтаю... А де був — туди, гадаю, дорогу забудеш.
— Не приведи, доле, ще раз там опинитися. Хоча, здається, Вiктор твiй там залишив пiсля себе непогану пам'ять. Самих тiльки цiнних раппропозицiй скiльки подав, рухаючи прогрес, — знову казав вiн напiвжартома, з гiркою осмiшкою.
— Якi ж то були пропозицiï?
— Для тебе в них нiчого цiкавого.
— Мене цiкавить усе, що з тобою зв'язане. Розкажи.
— Якщо так — слухай. З пiдказки Веремiєнка Вiктора був установлений в деревообробнiм цеху вентилятор. Була прийнята до уваги скарга про невидачу сусiдовi койкосiтки... Було викинуто з цеху зайвину устаткування. Були ще важливi думки про новий спосiб сушити онучi... Все це вiн говорив з жорстоким усмiхом, з якимось нервовим надривом, наче щоб дошкулити Iннi. — Ну, а коли вже роздирати рани...
— Годi, не розказуй, — з болем сказала Iнна i взяла його за руку, велику, розплескану, в затвердiлих горiшках мозолiв, взяла й мiцно затисла у своïх маленьких долонях.
Вони довго мовчали. Було щось зворушливе, напiвдитяче в цьому мовчаннi, в нiмому сплетiннi рук. Так було ïм найкраще. I не мало значення, що бiля його розбитих шкарбанiв так контрастують ïï лакованi босонiжки, що поруч з грубим брезентом холош ще бiльше вирiзняються дiвочi стрункi ноженята, загорiлi до пшеничноï золотавостi, туго налитi життєвою снагою.
— Пiснi, чув, складаєш? — згодом запитав Вiктор, втупившись поглядом у пiсок i, як Iннi здалося, ховаючи насмiшкувату мiну.
— А що — ти проти?
— Чому. Заняття не з найгiрших...
Берег любовiднями тут мiсцева радiомережа передавала...
— Ну, i як?
— Нiчого. Душещипательно. — I, обернувшись до неï, Вiктор несподiвано пiдморгнув Iннi якось по-незнайомому, аж нiби трохи вульгарно (так ïй принаймнi здалося).
Iнна вiдпустила його руку. Нiколи ранiше вiн ïй не пiдморгував, це в ньому було нове, для неï навiть образливе.
— Чого ти менi пiдморгуєш? — сказала вона, спохмурнiвши.
— Пробач. Це в твого друга з'явилась вада така — нервовий тик називається...
— Бiльше щоб цього не було.
— Слухаюсь, товаришу начальник.
I знову рука в руцi, i теплiнь близькостi проймає обох, i гарно ïм дивитись навiть на горобцiв, що так смiшно й нелякливо купаються перед ними в пилюцi.
— Не знаю, як тобi й дякувати за це побачення, — сказав Вiктор згодом. — Ти така чиста, менi аж нiяково сидiти поруч з тобою... Iнша знехтувала б, а ти... Iнно, ти справдi вiриш у мене?
— Звичайно. Все буде добре. Все залежить тепер вiд тебе самого...
— Можливо, й так.
Iннi кортiло з'ясувати, як Вiктор уявляє себе надалi, адже це так важливо для них обох, не допустить же вiн, щоб знову життя його йшло навперекосяк...
— Коли ж усе-таки додому, стрижений мiй хлопче? Чи вирiшив осiсти тут надовго?
— Щоб надовго — навряд. Поки що нема гармонiï, з начальством. Та й хлопцi в
Сiльгосптехнiкукличуть.
— Ну, а в Кураïвку?
Здається, це було його живою раною. Вiн насупився.
— Пiд вашi вiкна треба повертатись на конi, Iнко. А пiдi мною поки що мертве залiзо, коток незграбний, важкий... Доки вiн до вас докотиться, доки дочавлю траву до рiдного Кураïвграда, спливе немало, мабуть, часу.
У голосi його вiдчувався глибокий смуток.
— Повертайся, — вихопилось у дiвчини мимовiль, стишено, пристрасно. — Не барися, любий.
Вiн узяв ïï за плечi i, всю круто повернувши до себе, невiдривне дивився в очi, повнi глибоких темних слiз.
— Повернусь, — сказав твердо.
I хотiв би ще додати:
Повернусь ради тебе найперше. З'явлюсь, щоб без кiнця мучити тебе. Висмiювати. Вiдштовхувати. Дошкуляти цинiчно. Втрачати й знов знаходити. Захоплюватись тобою й терзати ревнощами без причин... Вернусь, щоб кохати!'
XX
Уже надвечiр Iнну пiдхопили бiля елеватора в одну з попутних машин. Випало якраз опинитися серед тих хлопцiв-зерновозiв, що в армiйських панамах. Пригальмували, руку подали, та, коли сiла, докучати не стали. Мабуть, одразу помiтили, в якому станi перебуває ця дiвчина: до шарiння розхвильована чимось, очi горять, iще вона там, де щойно була.
Iнна справдi вся була розбентежена зустрiччю, переповнена нею по вiнця. Провела Вiктора до самого котка, що так i стояв, ждучи господаря, на свiжiй асфальтiвцi.
Ти ж знаєш, що я причеплива, — весело сказала Вiкторовi, беручи його пiд руку, й помiтила, що ïï невiдчепнiсть була йому приємна, з'явилось у ньому щось схоже на певнiсть у собi i, збадьорений, по-журавлиному гордовито вiн ступав поруч з Iнною пiд оцiнливими поглядами бригади, наближаючись з нею до мiсця роботи. Позиркував з веселою зверхнiстю на своïх товаришiв, дивiться, мовляв, яка красива та чиста дiвчина у мiнi-спiдницi постукує каблучками поруч, тримає вашого Веремiєнка пiд руку!.. Легко, мов якийнебудь леҐiнь гiрський, зiскочив на своє залiзне сiдло, здвигнув з мiсця стотонне одоробло, що перед ним iншi бригадники вже розсипали лопатами гарячий зернистий асфальт. Ще i з сiдла обернувся зблиснув на прощання до Iнни вже не сухою, не вимученою, а живою —ще як iз шкiльних лiт — усмiшкою:
— Привiт Кураïвграду!
Одна зустрiч, i нiби поповнiв, наснажився хлопець. Ось що таке, дiвчата, кохання, ось що це за цiлющий бальзам...
Широкий шлях-грунтовик лiг степами на Кураïвку. Машини летять туди й сюди, збивають колесами клуб'я пилюки, не встигає вона влягтись. Працює степ, у трудовiй напрузi весь; там ще косять комбайни, докошують загiнки, а там уже й рiлля груддям вперемiш iз стернею кострубатиться скошеному вслiд. Не знають спочинку дощувалки-фрегати, женуть водограï, разом iз сонцем райдуги роблять на городнiх плантацiях, на дiлянках зеленоï кукурудзи. Та в центрi всього токи: де тiк, там i кургани зерна вилискують, свiтяться сухим золотом, i люди з лопатами розкопують ïх, вантажачи зерно в машини. Хлiборобська праця звично панує тут, усе вiдбувається в нiби неквапливому, розмiреному ритмi, а насправдi спiшать, щоб устигнути, щоб iз вирощеного — не втратити нi зернини, бо ж вiдомо: нива раз на рiк родить!
Курява далеко розповзається вiд шляхiв, висить вона й над токами, й над комбайнами, — весь повiтряний океан в'южиться цiєю жнив'яною югою. Вiд обрiю до обрiю небо зараз помiтно притемнене, неяскраве, пливе в напiвiмлi, i, доки й вляжуться тут жнив'янi аврали, не бачити його ясним. Така вже пора: кушпелища як встануть пiсля Свята першого снопа, як розiпнуться вiд краю й до краю цi вiтрила пилюги над степом, то й не зникатимуть нi вдень нi вночi, i хоч вiтрiв зараз нема, а стороннiй десь там може подумати, що над пiвденними районами знову шаленiють курявнi бурi.
У цiй курявi тобi жити. Оце вона, твоя золота Бенгалiя, вся в потопах кураïвськоï куряви... Але нiде людинi не страшно, якщо тiльки ти не в самотностi, маєш друзiв, повагу людей, улюблену, хай навiть чсiсом i каторжну працю. I, звiсно, треба людинi для повнотii щастя ще мати також отой
сiмейний екiпаж, кили на все життя люди єднаються i в трудi, i в любовi... Кушпелою та вiтром палким обдає дiвчину дорога. Звикай. Iншому, може, й важко було б тут освоïтись, а ïй... Любить Iнна цей степ. I не лише тодi, коли зацвiте, запалає навеснi скiфськими тюльпанами, замигтить ластiвками та озветься жайворонком iз пiднебесся, любить його i ось таким, по-жнив'яному звированим, закiптюженим, у хмарах трудовоï пилюки. Надiйнiсть с в ньому. Незрадливий, стiйкий, мабуть, лише вiн, цей степ, i не пiде навперекосяк.
Мовчуни цi, що в панамах. Тiльки i вдалося дiзнатися, що туркмени. В дисциплiнi, видно, тримають ïх командири, виховують як треба, бо ж є такi, що одразу стали б оце лiзти, в'язнути з лицяннями до незнайомоï дiвчини. Цi навiть аж занадто стриманi, замкнутi в собi. Могли б бути й говiркiшими, якщо вже випало бути супутниками. Однак дiвчинi чимось i до душi i ïхня схiдна замкнутiсть — що ж тут такого, може, це в них просто вияв вродженоï скромностi, душевноï делiкатностi? Вiра Костянтинiвна казала, що в Iндiï теж багато людей таких, приязних, делiкатних... Один iз цих солдатикiв зовсiм схожий на вчорашнього потерпiлого: до чорноти засмагльований, чорнобривий, весь якийсь мiнiатюрний. Але це iнший. Задумливий, щось мрiйне застигло в очах, може, кохану дiвчину дома залишив? Ожвавiли хлопцi згодом лише, коли при наближеннi до кураïвських полiв у хмарах пiднятих кушпелищ змайнули бiлокрилi перевiсники моря — кигитки. Солдати аж посхоплювались у кузовi, тримаючись один за одного:
— Чайки! Чайки!
Очей не вiдводячи, все стежили за тими лiтаючими в курявi бiлими клаптями, що комусь iз них нагадували, може, дiвочi ненаписанi листи.
Вдома у себе Iнна застала веселий шарварок, на подвiр'ï пiд грушею цiла асамблея! Андрон Гурiйович у вiдпустку прибув! Як завжди, без попередження, без телеграми. Посаджений за столом на почесному мiсцi, рябiє моряцьким тiльником, крутоплечий, зовсiм лисий. Гомiн родинний, збудження, дiвчата красуються в нових, не наших косинках, бiжить навстрiч дiтвора, виставляє Iннi напохвал якiсь чудернацькi черепашки... Мама несе тарiль з наïдками до столу, де вже й так горою всього, через голови всмiхається до Iнни щасливо, бо ж такий день, зiбрався весь рiд! На мамi теж яскравiє нова яблукова хустка, вона пов'язала ïï довкруг голови по-дiвочому i якось аж помолодшала. Андрон Гурiйович хоч був за мить перед цим задумливий, чимось навiть оприкрений, загледiвши племiнницю-медичку, помiтно посвiтлiв обличчям, пiдвiвшись назустрiч, сказав комплiмент:
— Як розкрасувалась за двоє лiт... Та вона ж у нас, Ганно, просто красуня. Таку тiльки десь на вулицях Калькутти можна зустрiть...
Глибокi очi дiвчини в нiяковостi дивились на нього, свiтилися росяно, каро.
Коли почоломкались, коли притулився до небоги своєю колючою щокою, застигши, затримавшись у напливi душевностi бiльш, нiж звичайно, Iннi стало чомусь так шкода його, вiдчула в ньому затаєне горе, а вiн, уже вiдсторонюючись, шепнув ïй на вухо:
— Там i тобi гостинця привiз... Потiм вiддам.
I знову сiв, хоч i не брався до ïжi.
Iнна ще раз чи двiчi вловила на собi його стужений, присмерково-сiрий погляд. Уважно дивився на красуню небогу, наче зазирав у власну та ще в чиюсь молодiсть, де, може, йому зустрiчались чиïсь такi росянi, карi...
Батько Iнни теж за столом, ради такого випадку вирвався з поля, залишив, певне, замiсть себе на комбайнi свого
штурманця, котрий уже водить незгiрш за батька — як дорослий комбайнує! Хлопець тiльки й жде, щоб самому залишитись бiля стерна, показати, на що вiн здатен... Мати просто цвiте серед гостей, неприсiдає, кожного припрошує, — адже така подiя! Тiсно за столом, жарко, хай прихапцем, нашвидкуруч утворилось застолля, а зiбралася майже вся рiдня: пашiють поруч господаря обгорiлими обличчями брати його двоюрiднi та троюрiднi, здебiльшого теж механiзатори, весело цебенять родички рiзних ступенiв, навiть напiвзнайомi дiвчата та молодицi поприбiгали з ферм, бо хай там i десятиюрiднi, та все ж таки Ягничi. Татко, як i щораз пiсля чарки, понад мiру ласкавий до Iнни, посадив ïï поруч себе, навiть обiйняв за плече, тiльки ненадовго, бо потiм знов до сусiда — механiзатора з ферми:
— Розумiєш, на всi сто я тепер спокiйний, ну, аж ось поти спокiйний за свого штурманця! Талант вiдкрився в ньому, єй-же-єй, талант! Коли ще робили настройку, нi на крок хлопченя вiд мене, по п'ятах ходить, разом оцими руками поперебирали все — гвинтик за гвинтиком, вузол за вузлом...
При словi
вузолЯгнич-моряк (Iнна спостерегла) раптом скинувся, нiби з дрiмоти, ожив на мить, потiм знову поринув у думи.
— А коли не полiнуєшся та вiдрегулюєш вузли, то, сам знаєш, воно ж у роботi окупиться, — вiв далi батько своєï. — Заглянь коли, Тимохо, з ферми до нас, подивись, де ми з Петром пройшли: за нами гривицi не лишаються! По тому, як чепурно скошено, по низькому зрiзу хлiбiв одразу впiзнаєш чий почерк! Кожен тобi скаже: де поле без гривиць, де воно найчистiше — то пройшов екiпаж Ягничiв! Екiпаж батька й сина!..
— А це ж головне, — вiдгукнувся фермiвський механiзатор. — Бо як ти до хлiба, так i люди до тебе.
Мати, щоб пiдхвалити своïх перед гостем, стала розповiдати, як вони пiсля жнив, коли комбайн весь у пилюцi, купають його... Купають, наче те немовля!
— Тiльки ж зобидило нас у цьому роцi, дуже зобидило... — аж головою покрутив Ягнич-комбайнер i знову про той запал, недорiд, про недобранi центнери...
— Та годi вам про центнери, — весело махнула рукою мати, проходячи бiля чоловiкiв. — На цiлинi он, кажуть, добре вродило, без хлiба не будемо.
— Та й Кураïвка дасть, чого ви там прибiдняєтесь, — пiдтримала ïï тiтка Неля. Гостроносенька, бойковита, вона влаштувалася на найвиднiшому мiсцi, поруч з почесним гостем. — Хоч плюскле, припалене, а й з такого весiльний коровай комусь спечемо! — I значливо глянула на Iнну.
— Ви он гостевi дайте хоч слово сказати, — нагадала господиня дому, — хай розкаже щось про свiти. Бо побуде та й знов пiде пiд своє парусся, на солонi вiтри. Ц;ке всю душу, мабуть, вони йому просолили. Твоє слово, Андроне!
Гiсть нiби не почув заклику, не був, видно, настроєний балакливо. Й чарка стоïть перед ним, здається, неторкана, налита доповна.
Чи не захворiв вiн часом?— з тривогою подумалось Iннi. Якась пригнiченiсть почувалася в ньому, внутрiшня криза. Гомiн застолля для нього зараз, видно, далекий, щось людину мучить. Курить та й курить, час вiд часу схмурює свого крутого, плугом лiт поораного лоба...
Iнна якось мимоволi переймалась до гостя спiвчуттям. Якi там свiти, коли людина ця й зараз цiлий власний свiт носить у собi, свiт нерозгаданий, розтривожений, чимось недоступний для iнших. I це той дядя Андрон, що колись, як дiвчина була ще маленькою, приïздив у Кураïвку збадьорений, забавляв Iнну рiзними жартами, той, у кого вона не раз сидiла на плечi, бiгала за ним повсюди хвостиком та сама зачiпала до жартiв, дражнилась до нього смiшною, десь вiд старих пiдхопленою пiсенькою:
Ой ти, ткач-ниткоплуг,
А я королiвна!..
Тодi в неï ще виходило
кололiвна...
Не щадять людину лiта, такий короткий вiк людський. Є в ньому буяння весен, є вiнець лiта, але налягають потiм i осiннi тумани, ïхня холодна невiдворотнiсть.
Який-небудь десяток рокiв роздiляє Ягнича-старшого з його сестрою (вона була наймолодша в сiм'ï, з усiх сестер єдина зосталась), та все ж мама й зараз ще тримається, сьогоднi ось просто розцвiла, а вiн...
Руки Ягнича-старшого лежать на столi. За довгi рейси, за роки труда на них утворились бугри-вузолля, мабуть, такi наростали в тих давнiх, галерних, що надовго були прикутi залiзними ланцюгами до весел.
— Хоч би заспiвали! — знов гукнула заводiйкувата Нелька. — Невже отак мовчунами i сидiтимем?
— З чого вам спiвати? — засмiялась котрась iз дiвчатдоярок. — Шуби ж для вас i цього разу нема.
— Нащо менi шуба! Хоч сама без шуби, зате моя хата в
шубi! Правда ж, Гурiйовичу! — I Нелька рвучко обняла за шию моряка. — Мода вже на шуби вiдiйшла, ви менi краще дубльонку привезете, еге ж, дядечку? А нi — то син скоро привезе. Вiн же в мене цього лiта збирається поступати. Агiтую, щоб iшов у торговельне, а вiн в одну душу: нi, в морехiдку! Заворожили ви, Гурiйовичу, його своïми чучелами.
— У ту морехiдку ворота вузькi, — спохмура пiдкинула тiтка Василина, аж чорна з лиця вдова одного з двоюрiдних Ягничiв. — А котрий i потрапить, то швидко звiдти вилiтає. Хай навiть буде вiн i вчительський син. Це був прямий натяк на Вiктора Веремiєнка, i натяк досить безтактний: Iнна вiдчула, як густо зашарiлась.
— Мiй, якщо потрапить, то вже не вилетить, — гордовито сказала Неля за свого. — У шкiльнiй виробничiй бригадi перед веде, торiк, ви ж знаєте, на районних змаганнях по оранцi став чемпiоном... Так це ж по степу, а по морю вiн борозну ще рiвнiшу прокладе!.. — I знов лестиво зазирнула Гурiйовичу в його коротко пiдстриженi вуса. — У вас же там, дорогесенький, всюди рука, поспособствуйте!..
Орiонець мовчав. Хотiв би застерегти, що хай не сподiвається там ïï хлопець на легкий хлiб. У морехiдцi так само, як i на
Орiонi, зустрiчає не мама з медом на устах — ринда сувора його там зустрiне! Могутню владу має та ринда-дзвiн, пiдвiшена на подвiр'ï морехiдки, щоб регулярно вiдбивати склянки, щоб не лишати хлопцям часу для байдикувань! Ганятиме вона хлопця, як солоного зайця, всюди гудiтиме йому своєю нещадною литою мiддю, чатуватиме кожну курсантську хвилину. Не встигнеш зарядку зробити — уже мерщiй, хлопче, до навчання, в класи, де ждуть тебе хащi таблиць, екрани, лоцiï, всяке хитромудре приладдя... По секундах розписане все курсантське життя вiд рання й до ночi, на ногах вiд пiдйому i аж доки вiдпустять вас
в екiпаж, що, попросту кажучи, є звичайним гуртожитком, хоча кiмнати в ньому звуться кубрики...
— Чи, може, справдi й не рипатись? — одверто дiлилася Неля своïми сумнiвами. — Може, хай спробує в оте друге, в риболовецьке?
— Пришли його до мене, я сам з ним поговорю, — буркнув орiонець.
Джухнула бiля двору машина, приïхав Чередниченко.
Механiзатори, як за мовчазною командою, враз пiдвелися.
Господар дому Ягнич Федiр стояв попереду, лицем до вулицi, готовий, здається, взяти на себе вiдповiдальнiсть за всiх. Був вiн зараз рясно зрошений потом не менше, нiж на комбайнi, i, наче йому комiр тиснув (хоч уся шия вiдкрита), все поводив сюди-туди своєю круглою, на мiцних в'язах головою.
— Ось де вони рекорди ставлять, — пiдходячи, сказав з удаваною сердитiстю голова. — Що це ви, хлопцi, надумали? Жнива в розпалi, а ви тут бенкетувати?
— Та ми, та ми... — замикав господар двору, знiяковiло усмiхаючись. — Ви ж бачите, хто тут у нас...
— Та бачу, бачу, — суворо спрямував Чередниченко погляд на орiонця. — Ти, зривщику старий, надумав жнива нам зiрвати? Не мiг вибрати кращого дня? Ну, та де ж тебе дiнеш. — I, вже повеселiлий, ступнув уперед, насунувсь на гостя:
— З прибуттям.
Вони мiцно обнялись, почоломкались.
Механiзаторам не треба було вдруге нагадувати, як ïм повестись: без прощань, без зайвих розвiтань, один по одному та з двору, i за хвилину тiльки пофуркали врiзнобiч ïхнi мотоцикли, що досi стояли, попритулявшись пiд штахетником.
Жiноцтва теж незабаром поменшало, лишилися з стороннiх тiльки Неля та сусiдська молодиця, — обидвi, перекочувавши на веранду, про щось там перешушукнулися з господинею, а потiм, уже не чiпаючи нi гостя, нi голови, непомiченi вислизнули з двору.
Тим часом зовсiм звечорiло, груша оповилась тiнню, мати ввiмкнула надвiрну лампочку, щоб падало свiтло з веранди, щоб краще було видно бесiдникам одне одного, — не щодня ж зустрiчає людина свого давнього товариша, друга молодостi.
Зостались вони тепер за столом удвох — Ягнич та Чередниченко.
Iнна з чемностi вiдсiла вiд них, примостилась iз стiльцем за грушею, але й не далi, бо ж цiкаво було ïй послухати цих двох побратимiв (так вона ïх назвала в думцi), подивитись, як сходяться люди пiсля одного перевалу лiт.
— Ну то як воно? Ще пiдстрибуєш? — звернувся Чередниченко до друга, i в голосi його виразно прохопилась тепла нота.
— Якраз це той, що пiдстрибує, — орiонець запалив сигарету й похнюпивсь.
— Не тi вiтри повiяли, чи чого ти зажурився, моряче? Невже в чинi понизили? Набуянив? Чи, може, в Марселi з моряками за французьких дiвчат побився? — I, не дiставши вiдгуку на жарт, серйозно спитав: — У вiдпустку надовго?
— Надовго, — глухо вимовив Ягнич. — Доки й дух iз грудей.
— Та ти що? — аж сахнувся вiд нього Чередниченко. — Що ти верзеш?
— Оце ж i верзу...
— Невже списали? Та як вони без тебе!.. Бо ж ти там, здавалось, прикипiв навiки...
— А виявилось — не вiчний... Приймай свою грамоту i — за борт, чоловiче... — Ягнич понуро втупився у край столу. — Кура, брат, кура...
I це останнє було видихнуте так важко, з такою глибиною болю й розпуки, що Iнна жахнулась.
Нiхто стороннiй не втямив би, що то воно за
кура. Нiби шифрограму, зрозумiлу лише для двох втаємничених, виповiв Ягнич товаришевi цю давню чабанську примовку. Був колись у них дiд-чабан на прiзвище Лебiдь, кураïвський мудрець, йому нiбито належало авторство. Приходячи зi степу в осiнню негоду, з ҐирлиҐою, в мокрому дубленому сiряку, мав звичку вiдповiдати, коли хто цiкавився його життям та самопочуттям:
Кура, брат, кура...Тлумачити, що то за
кура, можна було по-всякому, на рiзнi лади, скажiмо, що злющими, пронизливими вiтрами повiяло в степах, чи що ноги крутять, спати не дають, чи що чабанський вiк того Лебедя невблаганно наближається до якоïсь крайньоï, найкрайнiшоï межi... Деколи Iннi й ранiш доводилось чути про ту загадкову
куру, мовилось про неï коли з жартом, а коли з легким присмутком, але щоб так, як зараз... це вперше. I навiть пояснень до ïхньоï
куринiяких не треба було: ця ïхня напiвзагадка, давня чабанська формула мовби увiбрала в себе все, що в нiяке iнше слово не вбереш, i дивним чином єднала ïх зараз обох, єднала, мов якийсь горьовитий пароль, тiльки ïм доступний тайнослiв.
I Чередниченко, видно, справдi одразу i в належнiй глибинi осягнув цей сумовитий Ягничiв шифр, зрозумiв його пекуче, щемливе значення.
— Рано нам ще про куру думати, — сказав пiсля мовчанки. — Життя велить, Андроне, ще нам триматися та триматись. Дорозi не кiнець.
— З'ïздилось колесо.
— Скрипуче колесо довше ходить...
I вони знов умовкали. Iнна сидiла не ворухнувшись, наче боялась сполохати ïхню задуму. Мати, видно, нутром зачувши, що тут пiд грушею щось негаразд, теж пiдiйшла, пiдсiла до цих двох. Адже брат ïй нiчого не сказав про себе, не встиг чи навмисне втаïв, щоб одразу з порога не отьмарити зустрiч. I сестра, i всi веселились, вважали — й цього разу вiдпустка, а вiн, виходить... списаний, забортний.
— Не журись, — зусильно збадьорюючись, мовив Чередниченко до товариша. — Це саме той момент, коли треба вдарити лихом об землю! Кураïвка притулок дасть, напризволяще не кине...
— Чим же я вам можу знадобитись? — затоптавши сигарету, озвався Ягнич. — Вузли в'язати? Це вам нi до чого...
— I парусiв нема, — пошкодував Чередниченко, — перевiвся кураïвський флот. То колись було: жагель поставить чи бабину спiдницю на
дубкунапне i гайда з кавунами в губернiю на базар... Пригадуєш, як дiда Швачку буря загнала з кавунами i з бабою аж у Туреччину? Пiшки через два мiсяцi вернулися — нi байди, нi кавунiв, тiльки бабу за руку привiв... А тепер i кавуни контейнерами пiдбирають просто з баштану... — I знову до Ягнича: — На комбайна тебе теж не посадиш. Мiг би ще косою махати по обнiжках, але це в нас тiльки раз на рiк практикується — на Свято першого снопа. До
фрегатаб, що робить нам дощ, так його повертати не треба, вiн сам себе поверта...
— Виходить, чучела набивати тiльки й зостається. Чередниченко, прижурений, сидiв. Ягничева проблема, видно, зараз проблема й для нього.
— Казав я колись тобi, Андроне: не зв'язуйся ти з тим
Орiоном...
—
Орiона, Саво, не чiпай, — схмура кинув Ягнич, i по тону, яким це було сказано. Чередниченко вiдчув, що заводити в цей бiк дискусiю було б марно чи й ризиковане.
— Може, сторожем пiдеш на польовий стан? Ти тiльки не ображайся. Ми тут люди своï, а сторож — то теж людина, не манекен.
— Братика мого, мабуть, бiльше до моря тягне, — аж тепер, не втерпiвши, докинула хазяйка двору.
— Так-так, у нас же й море своє! — одразу пiдхопив iдею Чередниченко. — I наша кураïвська
рибтюлькаще не всi там сiтки попропивала. Правда, в нас по ставках та каналах риби сьогоднi, вважай, бiльше, нiж у Чорному... Там тiльки медузи, мов капелюхи, плавають.
— А вiн, мабуть, i за медузами скучатиме, — пiддала жiночоï психологiчноï тонкостi Iннина мати.
— Скучати не дамо. Та й ти не з таких, щоб скучати, знаю твою натуру. А взагалi добрий зав'язали вони тобi вузол напризахiд життя! Хоча, здавалось би, й не пора; ще порох є, козарлюга ще ж, як подивитись...
— А медики списали.
— То вже дiло кепське, — нахмурився й Чередниченко, — з медиками не дуже повоюєш. Справдi, виходить нiби кура... — I помовчавши, знову: — То як? Щоб берданку через плече та й на пост? Злодiïв поки що не чути, та все ж для порядку треба. Робота саме раз: вдень спи собi в затiнку, пiсля всiх своïх орiонських вахт вiдсипайся, а вночi в космос поглядай, зорi лiчи!..
Обидва звели голови вгору, дивились якийсь час мiж верховiття на зiрки.
— Подумаю, — сказав Ягнич перегодя. — Може, й доведеться... Може, й справдi лiчитиму оцi кураïвськi зорi, доки всiх не перелiчу.
XI
Так i став вiн тут жити. Коли дiйшлось до його мiсцевлаштування на нiчлiг, Iнна запропонувала свою чистеньку, вiдведену ïй матiр'ю свiтличку, одначе прибулець вiдмовився рiшуче. I взагалi вiд хати вiдмовився, хоч вiльно ж там, комбайнери обидва в степу, та ще й тахта є на пружинах. Не треба й тахти, багато курить, мовляв, уночi встає. Попросив для себе розкладайку, сам прилаштував ïï пiд грушею, так буде краще.
Це ж лiто, а коли зайде осiнь?— видно, кортiло спитати сестрi, та вчасно стрималась. — Нащо нагадувати зайвий раз про те, вiд чого людинi болить?
Сестрi Ягнич теж завдав думок сумовитою новиною. Звикла була вже, що провiдає, погостює, та й знов прощавайте. Здавалось, так завжди буде, а воно ось як повертається... Звiсно, вона рада, рiдна ж кров, та й сiм'я в неï дружна, людину пригрiють, але як сам вiн тут почуватиметься? Замiсть хати староï тепер нова, ставилась без нього, щоправда, подвiр'я батькiвське i груша теж, принаймнi пiвгрушi належить братовi по праву. Та тiльки чи це його втiшить? З його самолюбивим характером вважатиме, мабуть, що всiм вiн тут буде тягарем, завдасть клопоту, самою своєю присутнiстю порушить ïхнє звичне й владноване життя.
Груша Ягничева — в кам'янiй корi. Просто як камiнне дерево. Постелившись пiд рiдною грушею, гiсть одразу лiг, умостився на своïй розкладайцi i, зморений з дороги, здавалось, швидко заснув. Проте, коли Iнна, прибираючи зi столу, востаннє пробiгала побiля нього, орiонець стиха ïï окликнув:
— I-нко!
— Що вам?.. — Вона зам'ялась, не знаючи, як його делiкатнiше буде назвати.
Дядя Андрон— надто по-дитячому, по-давньому,
дядько Андроне— це звучало б наче трохи грубувато, бо декотрi з дiвчат у медучилищi, коли про когось iз хлопцiв хотiли висловитись зневажливо, вживали саме цю форму:
А, вайло, є в ньому щось дядькiвське... I хоч Iнна сама й не приймала цього, слово
дядькодля неï нiколи лайкою не було, та все ж зараз хотiла знайти якесь шановитiше слово. I тому звернулась до нього на iм'я й по батьковi, як звертаються в школi до вчителiв:
— Що ви хотiли, Андроне Гурiйовичу?
— Про одну рiч хочу тебе спитати.
— Питайте, — вона аж розгубилась: про що б то? Гiсть мовчав, нiби й сам в останню мить завагався, питати чи нi. Потiм таки подав голос:
— Що воно таке... пiте-кантроп? Вона трохи не розсмiялась. Так це було несподiвано, й таке смiшне слово! Пiте-кантроп!
— Якщо не помиляюсь, назву таку має викопна людина чи навiть напiвлюдина... А власне, для чого вам це?
— Та просто так.
— А все ж таки? З нiчого ж не буває.
— Нi-нi, просто. Якраз iз нiчого, взяло та й приверзлось. — I жестом руки вiн одразу ж вiдпустив ïï, йди, мовляв, собi...
Вона вiдiйшла кiлька крокiв, а потiм враз повернулась:
— Ви не сумуйте.
— З чого ти взяла?
— Та так... Вiдпустiть нерви, добре виспiться, це вас змiцнить.
— Для чого?
— Як — для чого? Для життя!
— А життю таке луб'я потрiбне?
— Вiд вас я цього не ждала, — вона аж розсердилась, щиро, неприховане. — Той, хто став для нас символом мужностi, витримки. Людина, яка носить у собi
Орiон!.. I раптом... Таж нема знецiненоï людини! Нема й не повинно бути, якщо вона справжня... Невже не ясно? А ви: чи потрiбен... Навiть слухати дивно. Спiть!
Крутнулась i пiшла.
Якщо буває слово цiлющим, то для Ягнича оце було воно.
Людина, яка носить у собiОрiон... Отак з щемливою гостротою вiдчув, що не приблуда вiн тут, щось таки важить його особа бодай для декого iз рiднi. А досить, виявляється, бути потрiбним хай навiть однiй людськiй душi, щоб присутнiсть твоя на землi вже була виправдана...
Таке зробив для себе маленьке вiдкриття i тихо порадувався йому. Навiть посмiхнувся: дiвча, а як вiдбрило, як провчило тебе лисого. От тобi й Iнка!
Уранцi подарував ïй хустку. Таку, як i матерi, японську, з квiттям, тiльки справдi веселiшу — червоне квiття розкидане по золотаво-оранжевому тлу. Отак угадати! Сприйняла це як добрий знак, з якоюсь навiть символiкою, — згадалась ïй одразу вчорашня оранжева безрукавка на Вiкторовi, коли побачила його в першу мить.
— Буде вiд вас пам'ять, спасибi.
Накинула перед дзеркалом хустку на голову, потiм опустила на плечi, покрутилась, повела плечем сюди й туди... Ягнич милувався нею: справдi, мов юна циганка десь iз Калькутти. Сестрина гордiсть, кураïвська смагт лява краса, — де воно тут i береться в Кураïвцi? З якого корiння? Очi чистi, а коли засмiється (зрiдка), то й смiх у неï якийсь чистий. Не сьогорiчна, а вроджена смага (абрикосова, з рум'янцем густим) рiвно лежить на щоках, на шиï, рухи плавковитi, i в усьому дiвоча, самою ще, може, не усвiдомлена гiднiсть, нi проти кого не спрямована гордовитiсть, королiвна-кололiвна, та й годi! А надто ж цей погляд, орiонець ще зучора його помiтив: глибокий, непустий, таємно тобi спiвчуваючий.
— Спасибi, дядю Андроне, — ще раз подякувала Iнка й передала хустку з квiттям матерi на сховок: — На збереження вам... Коли завiє зима, запинатимусь...
А зараз на роботу майнула без хустки, з вiльно розпущеним витким, смолянистого блиску волоссям, — переливами хвилястими воно так гарно ïй розсипалось по плечах.
— Оце ж наша зцiлителька, — сказала до Ягнича з усмiшкою сестра, коли залишились доснiдувати вдвох на верандi. — Ця всiх оздоровить, бо душею добра. Бiжить, поспiшає, щоб, бува, куди не втiк вiд неï медпункт. Не встигла й оглянутись, як уже головиха впрягла ïï замiсть себе...
— Варвара, кажуть, нездужає часто? — поцiкавився брат.
— А кине роботу, то й зовсiм заскнiє. Мабуть, i сама це почува: бо кидає, кидає, а з рук, проте, не випуска... Звiсно, на бездiллi людина всиха... У мене ось що бiльше клопотiв, то я здоровiша.
Не приховалось вiд Ягнича, що сестра сьогоднi, знов увiйшовши в свiй звичний будень, i сама якось збуденилась, мовби злиняла, хоча й хвалиться, що здоровiшає в клопотах... Теж покарбувало життя. Густо кладуться зморшки бiля очей, i хоч у поглядi сестри ще повно тепла, проте очi вже не горять, як ранiш... Чорнi тiльки брови зостались, у косах срiбляться нитки сивини.
Була врода та, вважай, злиняла, як ото в пiснi спiвається. Тiльки ж не намарне пропала, в дочку перейшла...
— Щаслива ти, сестро, з такими дiтьми.
— Це правда. Для матерi iншого щастя нема.
— Знайти б тепер Iннi пару достойну... Чи вже знайшла?
— Та наче... Хiба не помiтив, як учора згорiла, коли Василина бовкнула про вчительського синка? То ж ïï любов. Рання, ще з школи. Як ото мовиться, перша... Ох, боюсь я цiєï любовi! Чимось вiн ïï заслiпив, вклепалась без ума в халамидника. Та ти ж Вiктора знаєш?
— Веремiєнкiв?
— Один вiн у нас такий вiтрогон. Йому пiсля школи на трактора б сiсти, а вiн замiсть того сiв на лаву пiдсудних... Наплакалась мати, ще й досi вiд сорому людей уникає, з двору не виходить... Ох, Вiктор, Вiктор, в кого вiн i вдався! Вiдбувши своє, в Кураïвку не спiшить, десь у районi застряв, з дружками з чайних, кажуть, не вилазить. Хулiган, зайдисвiт, а наша за ним, я ж бачу, мре...
— У цьому ми ïй не суддi, — зауважив брат. — Знаєш по собi: серця не зневолиш...
— Хоч би вiн куди завербувався на край свiта... Go як подумаю, що такого дурисвiта матиму зятем, тарiлки за ним прибиратиму... Ну хiба ж вона йому рiвня,? З похвалою училище закiнчила, кругла вiдмiнниця, здiбна до всього... Окрiм що медичка, вона ще ж i поетка в нас, сама пiсню склала!..
— Пiсню? Iнка?
— Тож-бо! Радiо двiчi вже передавало: слова Iнни Ягнич, ну, а музика... та, мабуть, i музика ïï. Декотрi кажуть: кому вони здалися, цi новi пiснi, коли й старих уже не спiвають... За теперiшньою модою бiльше готове ж слухають з платiвок, бояться живе горло натрудити... А по-моєму, коли дiвчинi закортiло свою пiсню скласти, то — хай, кому це заважає? Буває таке на душi, що пiснею тiльки й скажеш... Мама нашi скiльки он тих пiсень знали — i для будня, й для свята... Одначе, що ж це я тут з тобою розсиджуюсь, братечку. Десь там моя комашня мене жде, — згадала вона про дитсадок. — Напарниця, мабуть, уже знов губи роздула.
— Клопiтка робота? — запитав Ягнич.
— Клопiтка, та й дуже, та все ж легше, нiж комбайнеркою. Отам робота! Доки молодшою була, то воно й нiчого, якось навiть самолюбно, коли кажуть: он вона, Ягничева, нарiвнi з чоловiком стала до штурвала. А потiм, почуваю, еге! Уже це не для твоïх лiт, молодице... Не скаржилась. Чередниченко сам помiтив: за комбайнерство, каже, Ганно, хвала i слава тобi, оскiльки ж виростила достойного сина — штурмана для степового корабля, виховательськi здiбностi виявила, то переводжу тебе вiднинi на дитсадок... Виховуй цих пуп'янкiв. Отам бiля них i веселюсь... Що ж, побiжу. Ти вже вибачай, братику, сам будеш тут грушу сторожувати...
— Опудалом для горобцiв — саме раз, — глухо вiдповiв орiонець.
Та тiльки сестра з двору, став лагодитись i вiн кудись: причепурився, оглянув себе перед дзеркалом, щiточку вусiв торкнув ребром долонi.
Йде Кураïвкою Ягнич. Малолюдна вона в цей час жнив'яноï пори, лише де-не-де на вулицю вискочить чиєсь дитинча. Колись дiтей тут, як горобцiв, кублилось у пилюцi, зараз не дуже ïх рясно, але котрого зустрiне моряк — не мине без уваги.
— Чий ти?
— Яковин.
— Якого ж це Якова?
— Ну отого... Ягничiвського.
I довго ще потiм прикидає орiонець, з яких це Ягничiв буде цей малий Мурза Замурзович? Виявиться, що нiякий вiн тобi й не родич. Однак пошкодуєш, що якоïсь цяцьки-гостинця для нього в кишенi не приберiг, бо дiти — це дiти... Аж нiяк не всi дорослi викликають у Ягнича до себе приязне ставлення. Є такий крутiйло, фальшивець, словоблуд, зустрiнеться десь тобi пика така мерзенна, повзуча, що вiк би ïï не бачив, не людина — гидота. А от дiти завжди для Ягнича приваба, всюди вони йому любi — чи в своєму, чи в чужому порту... Забралось ото на вишню, крiзь гiлля позиркує звiдти до тебе, бiлолобе, iнше он вулицею покривуляло верхи на велосипедi — глянеш, i душа сама запитує: яким воно буде! Якою побачить свою Кураïвку? Кого воно з неï згадає? Розрослась, розбудувалась, багато хат незнайомих, та все шифер — пiд стрiхою лише зрiдка десь трапиться... А що там уже говорити про тi мазанки самановi, чабанськi, — з молодих, мабуть, мало хто й знає, як ллють хату з саману, не чули, як, скажiмо, прядка гуде або як просо в ступi товчуть — так що аж хата ходором ходить... А були ж у Кураïвцi такi, що й хати путньоï не мали — халупу руду злiпить або напiвземлянку-напiвкурiнь зiпне, як у тiй пiснi: збудуй хату з лободи, та й розкошує... Нiхто тепер не повiрить, що в куренях iз камки, з морськоï трави люди жили, а Ягничеве дитинство саме в такому палацi тулилось... I це ж вам не в тропiках, де снiгiв нiколи не бачать... Лишили б хоча для музею яку-небудь пiдслiпувату мазанку, щоб було з чим порiвнювати все оце теперiшнє... Палац культури вигрохали на шiстсот мiсць, унiвермаг сяє вiтринами незгiрш, як у мiстi, та й сама Кураïвка, мабуть, стане колись мiстом, яким-небудь приморським Кураïвградом.
Опинившись у центрi села, Ягнич найперше пiшов до обелiска. Щоразу тут перед ним постоïть, коли приïжджає. Поволi — вкотре уже! — вчитувавсь у той скорботний реєстр, у тих карбованих по каменю золотом Дикопавленкiв, Рябих та Чорних, Чередниченкiв, Щаденкiв та Ягничiв, — Ягничами кiнчається алфавiтний список майже бiля самоï землi. Вогонь горить, ворушиться пломiнцем — газовий балон пiд ним час вiд часу мiняють. Квiтiв багато довкiл, на рiзнi барви цвiтуть троянди, дуже тiльки запилюженi; мiж квiттям, мiж колючими кущами троянд мишiй та осот жене, дарма що сiльрада через дорогу, молодiй секретарцi з вiкна видно ж цей бур'ян, могла б вийти та й прополоти...
Потiм аж край села, на старому цвинтарi, опинивсь. Мiж осiлими, ледь помiтними безiменними горбками розшукав могилки батька-матерi, вони штахетиною обгородженi, сам пiд час минулого приïзду обгородив. Постояв у роздумах Ягнич i тут. Звiдси вiдкривалося море, добре видно було в далечi розлогу його синяву. Ось воно, безкрає, повне осяйного простору... Ослiпило, щемом наповнило груди. Отак, Ягничу: з цвинтарних бур'янiв, з полиневоï сушi вивчаєш тепер юнацьке море своє, вiчно звабливу його блакить. Просився ще хоч в один рейс, а вiн тобi вже, мабуть, прокладений просто в кураïвськi оцi полини... Викопають тобi тут хату останню, оту, що над нею хiба що яка добра душа тополицю посадить... НаОрiонi— отам вiн, здається б, нiколи не вмер! Новим рейсом, з новими курсантами зараз десь, мабуть, в Егейському йде, в найсинiшому iз морiв... Пiд рiвним вiтром, серед сяйних, розкiшних просторiв хлоп'ятка iдуть, подорослiшали безтебе синочки, все вмiють самi, — аж сюди чути, як бринить, спiває над ними парусся! Може, якраз у тих водах лине твiйОрiон, де його люблять зустрiчати дельфiни, ïм це чомусь до вподоби — пливти поруч iз судном, весело його супроводити, мають звичай якомога довше з ним не розлучатися. Вiдомо, що дельфiни почувають симпатiю до людей, непоясненним поки що є ïхнiй постiйний потяг — бути з людьми. Може, i ïм, морським створiнням, властиво вiдчувати потребу в людському теплi? Виявiв ласки й доброти в нас шукають? Чи, може, тягнучись до людини, сподiваються знайти в нiй вiрного друга собi, створiння взiрцеве, щось близьке до найвищоï досконалостi? Йти в морi поручОрiона, пустувати, показувати свою спритнiсть молодим морякам — то дельфiнам найкраща розвага. Як саме втiлення життєлюбства i пластики, пругкими живими дугами вигинаючись, вискакують iз води, виграють, аж нiби смiються, шлють своï усмiхи водянi крiзь срiблястi бризки до екiпажу, до Ягнича. Часом якась просто химерiя на нього находила, здавалось: а може, то його потоплi пiд бомбами дiти, здобувши iншу подобу, стали там, у пiдводдi, веселими дельфiнятами й далi живуть, принатурившись до iншого, до водяного життя?
Коли, повертаючись з кладовища, Ягнич проходив мимо кураïвськоï пекарнi, на дверях як виросла Нелька:
— Здрастуйте, дядечку. На прогулянку вийшли? З дверей так гарно пахло гарячим духом щойно випеченого хлiба. I Нелька, як справжня пекарка, в бiлiм культурнiм халатi привiтно красується на порозi, розчервонiла, напалена вiд печей.
— Паляницi якраз вийняла, може, вгостити?..
— Нi, спасибi.
— То, може, хоч бублика?
— Дякую й за бублика.
— Та що ж це ви так, дядечку?..
I з ходу знову про сина. Цiлу нiч не спала, все сушила голову, йти чи не йти хлопцевi в ту морехiдку... Чи витримає вiн там, чи не виженуть?
— У морехiдцi, звiсно, не мед, — стримано сказав Ягнич. — Бачити морехiдку на парадi в безкозирках, у стрiчках — то одне... А коли воно, хлопченя, в бурю сидить ото на палубi та, ще не вмiючи, руками школярськими зачищає сталевий кiнець — то морехiдка iнша... Там у нього всi руки в кровi...
— Ой лишечко!
— Чого ж ти його до мене не прислала?
— Соромиться! Такий сором'язливий вiн у мене... Якщо вступлю, каже, тодi пiду... Бо ще подумають, що канючник, слабодух, протекцiï шукати прийшов!.. Нi, я його таки умовлю в торговельне. Вже нiбито й сам схиляється...
— Дiло його. Торгувати теж комусь треба. Тiльки, як вивчиться та стане за прилавок, щоб людей не общитував.
Ягнич уже напрямився далi йти, але ж молодиця знову його спинила:
— Дядечку, стривайте на хвилинку!.. Метнулась до пекарнi, з'явилася на порозi з великою бiлою паляницею в руках.
— Торкнiться до неï: гаряча, вся дише ще!
Давно не бачив Ягнич такоï високоï та пишноï паляницi, аж усмiхнувсь: от тобi й Нелька... Хлiбину таку спекти — це теж талант ..
— Мабуть, на виставку пекла?
— Будь ласка, Гурiйовичу, вiзьмiть, нiхто вам такоï не спече!
— Цiлий дивень! На весiлля б комусь, а ти... нi, нi, — вiдмахнувся Ягнич, хоча в душi був зворушений. — Хлiба в нас повно на столi...
— Знаю, але хай поряд iз ïхнiм буде й ваш... У них свiй, а в квартиранта свiй!.. Ягнич аж образився:
— Поки що не дiлимось... Нiхто хлiбом ще не дорiкнув. I не квартирант я... — буркнув убiк i, похнюпившись, пiшов собi далi.
Дверi Палацу культури, що виник перед Ягничем, зараз були вiдчиненi, хтось, видно, з'явився з ключем.
Моряк вирiшив зайти. У просторому, повному свiтла вестибюлi нi душi. Тихо, не чути нiчиïх крокiв. На стiнах приваблюють зiр картини великих розмiрiв, що ïх Чередниченко замовляє десь у художнiх майстернях i добре оплачує, вважає, що для цього дiла коштiв жалiти грiх. На найбiльшiй картинi пташина ферма, бiлi кури чи гуси розбрелися по згiрку, посеред них красується весела дiвчина-пташниця в бiлому халатi. До когось вона смiється, може, до того чубатого тракториста, що так браво сидить за кермом на iншому полотнi... Для втiхи степовикам вiдтворено також i ставок, обсаджений ядучо-зеленими вербами...
Фарб накладено щедро на полотнах, товсто, здається, ось-ось потечуть... У далекiм закутнi вестибюля, всуцiль вiдгородженому вiтринним склом, щось зеленiє i наче прозориться вода, — акварiум там, чи що? Ягнич рушив туди, неквапом наблизився до вiтрини. Нiякоï води. Пальми стирчать гостролистi, як осока, а пiд ними серед штучних кущикiв та камiнцiв сама дивовижа... чучела! Його, Ягничевi, чучела! Наче тiльки й ждали свого творця, щоб iз ним тут зустрiтись. Аж до скла вiтрини Ягнич притулився головою, вражено застиг: треба ж такого... Стояв навлобки зi склом, товстим, непробивним, розглядав експонати. Хто зайшов би зараз, побачив би сцену неповторну, з усiх вестибюльних картин ця була б, мабуть, найсумнiша: по цей бiк вiтрини майстер, а по той бiк, за склом, у величезнiй склянiй клiтцi, його пересохлi на порох пташки. Бiльшi й меншi представники пташиного свiту, зiбранi однiєю сiм'єю: i тi, що з дальнiх морiв, i тутешнi, добре знайомi цьому узбережжю... Дроздики, журавлики, ластiвка-бiлогрудка, баклан-чорноморець, тропiчнi папуги в яскравiм опереннi... Кожне лiтало, вигравало в повiтрi, а зараз скляним незрушним оком-бусинкою блищить, сторожко дивиться з-за вiтрини на свого творця. Самi окаменiлостi, до крихкостi зсушенi, пилюкою припилюженi густо, нiкуди вже вони звiдси не знiмуться, не полетять. Були життям, стали колекцiєю в склянiй, мовби безповiтрянiй клiтцi...
Рiзко одвернувся Ягнич i пiшов геть, важко ступаючи, несучи в душi тягар побаченого.
Але ж i в зал ще треба було глянути. Дверi незамкнутi, вiдчинив, переступив порiг. Тут напiвсутiнь i навiть прохолода. Не зал, а цiлий корабель. Гасла повсюди на червоних полотнищах, у глибинi сцени давня, ще, мабуть, пiсля якоïсь вистави не прибрана декорацiя: хатка бiленька, перелаз з горнятками на пакiллi, поруч — дiвчина у вишитому вбраннi, у вiнку, з коромислом на плечi... Стоïть як жива, поставою так схожа на Iнку! Може, з неï хто й малював? Стiльцi не стiльцi, а просто крiсла розкiшнi, спинки блищать чорним лаком, новi сидiння оббитi пухнастим, небово-блакитним плющем. Аж посидiти закортiло. Сiв Ягнич i зiтхнув, спочиваючи. А десь, у дальнiм темнiм кутку, принишкло затаïвся i вiн, невiдчепний дух самотностi. Зубоскалить. Сиди, сиди, Ягничу. Здається, досяг... Чи це ж бо не розкiш? Один, сам-самiсiнький на всi шiстсот блакитних плюшевих мiсць!XII
На Другому поверсi палацу, в лiвому його крилi, чулися кроки, хтось там ходив. Коли Ягнич пiднявся туди широкими сходами з вестибюля, незабаром зустрiлась йому табличка на вiдхилених дверях:Iсторико-краєзнавчий музей села Кураïвки.
Зайшов. У зiщуленiй постатi, що в протилежнiм кутку за прядками та ступами розбирала старезне якесь причандалля, насилу впiзнав Панаса Веремiєнка. Отак знепримiтився, зменшився ростом, на мумiю єгипетську звiвся чоловiк... Сонця нема, а вiн у темних окулярах, брилик капроновий на головi. Зачувши кроки, Панас Омелянович одразу вiдклав мотовило (це було справжнє допотопне мотовило, обсноване нитками), скинувся обличчям угору, якось аж нiби сполохано:
— Хто там?
Ягнич пiдiйшов до нього на близьку вiдстань i зупинився мовчки, може ж, таки впiзнає крiзь темнi своï окуляри.
Веремiєнко перебував у незрозумiлiй стривоженостi:
— Хто ти? Це ти, Вiтько?
Ягнича навiть острах взяв, аж моторошно стало. Ти для нього не ти! Дивиться зовсiм напрямцi, просто в очi, а ввижаєшся ти йому кимось iншим, може, хлопчаком, що вирiшив пожартувати...
— Ягнич я. Андрон.
— Андрон? Вседержитель морiв? Пробач менi, друже, — одразу прояснилось, просвiтлiшало обличчя завiдувача музею. — Чув я, що ти в Кураïвцi... Прошу, заходь, заходь. — Панас Омелянович заметушився i одразу пожалiвся: — Слiпну я, Андроне, катастрофiчно втрачаю зiр.
— В Одесу треба, в отой Iнститут свiтла...
— Був. Спершу трохи покращало, а це знов... гасне свiт. Усе розпливається, i тебе ось бачу зараз, наче крiзь товщу води. Тiльки тiнь вiд тебе. Весь нiби стоïш у водi з головою.Вже я йому — як водорiсть...— подумалось Ягничевi.
— Оце ж бережу нашу минувшину, Андроне... Для кого минувшина, а для нас iз тобою вона до останньоï клiтинки жива... Ось випадково на мотовило натрапив у дiда Коршака — буде ще один експонат. Майже знахiдка вiку... У нього є й жорна ручнi, та поки що не дає...
Став показувати Ягничевi музей. Були тут i давнi рибальськi пристроï, i плахти, i очiпки, цiлий ткацький верстат звiдкись притягли... На столиках пiд склом засушенi рослини всякi, ковила бiлочуба, й будняк, i навiть стебло полину... Цiлi гербарiï з кураïвського рослинного свiту. А по стiнах всюди фотографiï, позбiльшуванi, мабуть, з якихось посвiдчень, порозмиванi, затуманенi чи вiд невмiлого збiльшування, чи вiд давностi лiт. Скiльки Батькiвщинi достойних людей дала Кураïвка, що уславили ïï i працею, i подвигами на фронтах!.. Самих тiльки морякiв — на пiвстiни. Та ще якi моряки: Ягнич Федот на торпедному катерi загинув пiд час атаки... Чорнобаєнко-середульший сягнув був навiть чину контр-адмiрала, — недавно помер у Владивостоцi. I на кого не глянь — той, як ось Сава Чередниченко, Одесу обороняв, а пiзнiше вiдзначився в керченському десантi, Бiлокiнь став героєм за Севастополь, Петро Шафран по ленд-лiзу ходив i зараз десь ходить iз сейнерами в Атлантику... Натрапив Ягнич на стендi й на свою рядову особу, ледве впiзнав у бравому парубковi себе: збiльшили його з давньоï фотографiйки, що збереглася в сестри, молодцюватий моряк у святковiй бiлiй матросцi, безкозирка з стрiчками красується на юнацькiй лобатiй головi...Старший майстер парусноï справи вiтрильникаОрiон— такий стоïть пiд цимекспонатомпiдпис. Усе вiрно, тiльки чому старший? Чи, може, й справдi старший?
I ще на однiй iз фотографiй, на груповiй карточцi перших кураïвських комсомольцiв, знайшов Ягнич себе й витрiшкуватого, зовсiм худющого тодi Чередниченка (у якихось штиблетах лежав попереду всiх на травi). А поруч iз ним Iванилов Женька, що пiд час вiйни командував танковим батальйоном, загинув десь пiд Кенiгсбергом... Не без зусиль Ягнич вiдшукав на цiй груповiй i Панаса Омеляновича, в ту пору молодого кураïвського вчителя, вiн притулився оторопiло збоку, вже й тодi був чимось нiби зляканий... Молодiсть — ось де вона тiльки й зосталася! Це ж прощальна карточка ïхнього осередку, коли хлопцi на Жовтневi, перед тим як розiйтись по свiтах, разом сфотографувались — уперше й востаннє... Багатьох, багатьох уже нема. Одиницi позоставались. I серед тих одиниць вас двоє, сумовито зараз застиглих перед цими стендами.
— А цю впiзнаєш? — з таємничим виглядом Панас Омелянович пiдвiв Ягнича ще до одного стенда.
З туманноï фотографiï з найвиднiшого мiсця дивилась на них молода кругловида дiвчина у льотчицькiй формi... Саня Хутiрна! Дивилась i всмiхалась аж трохи лукаво: ну, яка я перед вами, дiди? Всi...