БЕРЕГ ЛЮБОВI

сторінка №3

...ючи на спеку, на всi Ґудзики, i враження було таке, нiби вся ця процедура прощання Ягнича найменше торкається, почуттiв не виявлялось нiяких, бо хiба ж личить моряковi виставляти напоказ, вивертати на люди той безмiрний тягар, що гнiтить тебе стiльки днiв i ночей i що нестимеш тепер його до останку. Вiдплавав своє, вiдходив. Вiднинi стане тобi палубою степ, полинами пропахлий, парусами куряви повитий... Тож прийми, чоловiче, що належить, прийми свою чашу стримано й достойно, бо тут винуватих нема, бо те, що спiткало тебе, ранiш чи пiзнiш спiткає кожного з них: вiчна ж бо молодiсть нiкому не гарантована.
Дiйство закiнчувалось врученням почесноï грамоти i ще однiєю подякою перед строєм та оголошенням наказу, згiдно з яким вiн, Ягнич, майстер парусноï справи, зараховується довiчно почесним членом екiпажу. Сам капiтан повiдомив присутнiх про це, повiдомив емоцiйно, з неудаваною щирiстю й темпераментом, посиленим, можливо, ще й внутрiшнiм голосом не зовсiм заспокоєного сумлiння, яке знову допитувалось: а чи все ти зробив, що мiг би зробити для Ягнича у цi днi?
Коли ж зайшлося про те, що буде ветерановi ще й цiнний подарунок, — тiльки його вручать згодом, бо ще не пiдiбрали, нiяк не вирiшать, що саме було б Ягничевi найбiльш до вподоби, — коли про це зайшлось, залунали голоси жартунiв, що добре пiднести Гурiйовичу холодильник, або кольоровий телевiзор, або пральну машину, i це було, мабуть, таки дотепно, бо викликало смiх присутнiх.
Капiтан, одначе, звернувся до Ягнича без жарту:
— Ми справдi хотiли б знати ваше побажання щодо подарунка.
Старий якийсь час помовчав. Потiм кинув глухо:
— Голку менi подаруйте.
Вiн мав на увазi парусну голку.
I хоч бажання було нiбито смiшне, проте нiхто не засмiявся.
Капiтан пiдкреслено серйозним, владним тоном дав розпорядження старпомовi провести Ягнича до парусницькоï, i хай вибере там собi голок, яких забажає, може взяти хоч i цiлий набiр.
Ягничевi, видно, не хотiлося туди йти. Вагаючись, вiн тупцявся, а потiм раптом узяв капiтана за лiкоть, ступнув з ним набiк, — певне, хотiв йому щось сказати вiч-на-вiч. I сказав:
— Можу дати розписку.
— Яку розписку?
— Що нi ви, нi лiкар, анi тi комiсiï не будуть перед законом вiдповiдати, коли на суднi зi мною сталось би щось... Багато не прошу: ще в один рейс. Навiть якщо це буде останнiй — хай!.. I розписка в мене ось готова... — вiн добув з кепки якогось заяложеного папiрця.
Капiтан зашарiвся.
— Дорогий Гурiйовичу, не треба розписки, зрозумiйте ви нас! — Голос його продзвенiв юно i чисто. — Прошу вас, не ускладнюйте ситуацiю, допоможiть нам розв'язати вузол... Вiдпочиньте. Ви зробили своє. Зробили бiльше, нiж на десятьох випадає. Такого, як ви, на Орiонi не було i бiльше, менi здається, не буде...
Вiдбувалося все хоч i урочисто, але в темпi. Справи ждали людей, тож доводилось економити час. Цiлий набiр голок, цих його трудових тригранних, зроблених iз спецiальноï наймiцнiшоï сталi, тут же було передано ревним старпомом Ягничевi просто в руки, при всiх (щоб у разi перевiрки можна було ïх законно списати). I Ягничiв флотський сундучок, цей вiрний супутник, ледве чи не ровесник Ягничевоï служби, вже стояв у майстра бiля нiг. Стояв, наповнений таємницями, обцвяхований мiдними заклепками, оббитий ремiнням, з китайським хитрим замочком, що його секрет був вiдомий тiльки самому Ягничевi... Звiдкись наче вродився тут цей сундучок, господаревi залишалось тепер одне: нахилитись i взяти.
Та тiльки Ягнич нахилився, як кiлька курсантiв пiдскочили, давайте, мовляв, пiдсобимо, ви ж пiсля операцiï...
Одначе Ягнич вiдсторонив хлопцiв.
— Спасибi, — вiдбуркнувся, — сам вiзьму... було б що.
Узяв в одну руку сундучок, в другу — скручену трубкою грамоту, яку мало не забув, — капiтан ще раз передав ïï Ягничевi з мiцним потиском руки, з розчуленим блиском у вiчу.
Пiд поглядом усього екiпажу поволi спускався майстер по траповiй дошцi на берег.
Неквапом ступив, звично, буденно, востаннє.
Капiтан, припавши до поручнiв, дивився Ягничевi вслiд, i душа його повнилась щемом розлуки. Може, востаннє бачить цю пригорблену окоренкувату постать, що була такою тут доладною, такою невiд'ємною, мовби навiки припасованою до судна. Вiяло вiд неï певнiстю на всiх, по-домашньому теплiше ставало, коли старий порався десь на палубi, серед такелажу, заспокоювала сама Ягничева присутнiсть, — був вiн для судна мов талiсман. Може, й з ураганiв, з-пiд шквалiв виходили щасливо тому, що була мiж ними ця чиста душа, безоглядно вiддана судну людина, оберiгач вiд усiх напастей. Сьогоднi втрачають його. Спускається по трапу у власну старiсть, вiдходить в незвiдане море Самотностi. У небутнiсть людина йде! Щось пекучо-беззахисне було в тiй бушлатнiй пригорбленiй постатi з гостроребрим сундучком, що поблискував мiдною оковкою. Але було в тiй постатi, в тiй неквапнiй прощальнiй ходi ще й iнше — залiзна витримка нагартованоï життям людини, була та мовчазна гiднiсть i безстрашшя перед тим, що його десь там зустрiне за палубою рiдного вiтрильника. Так, вiчна молодiсть нiкому й не вiд кого не гарантована! Ось так живуть люди пiд щоглами, з юностi й до сивини борються iз стихiями, а потiм, зносившись, спрацювавшись, чесно вибувши свою всежиттєву вахту, скромно й буденно вiдходять у забортнiсть, в iншу переходять стихiю з голкою та з грамотою на досмертне звання Почесного майстра.
Пiд поглядом проводжаючих Ягнич ступив на бетон причалу, на його незрушнiсть, поставив бiля нiг сундучок, думали на Орiонi — зараз озирнеться... А вiн витяг сигарети Шипка (чомусь ïм завжди вiддавав перевагу), закурив. Дивився в бiк портових пакгаузiв. Звiдти назустрiч йому, ледь помiтно пришкандибуючи, саме наближався той, хто завше з'являється в найпотрiбнiшу мить: друг, судновий механiк. Такий же, як i Ягнич, осадкуватий, крутолобий.
Пiдiйшов до Ягнича впритул, i вони про щось коротко перемовились. Видно, радилися.
Екiпаж Орiона, понависавши над поруччям, все спостерiгав Ягнича, його низькорослу постать, що, наче вкопана, сумовито заклякла на причалi. Ось, нарештi, докуривши, Ягнич кинув з берега недопалок, сплюнув услiд, на розкислi апельсиновi корки, що бовталися бiля бетону на хвилi. Тут мiг дозволити собi хоч таку вiльнiсть, не те, що на суднi: там плюнути в море — то ж було б непрощене блюзнiрство.
Друг-механiк, вiдсторонивши Ягнича, взяв сундучок, у майстра лишився у руцi лише ватман тiєï скрученоï грамоти, що ïï ще вчора на Орiонi розглядали всi, старанно розцяцьковану училищними художникамисамоуками, з вiньєтками та вiночками, з пiднятими вгору настроч — серед буяння барв — вилами бородатого Нептуна, владики морiв...
Так i пiшли, не озираючись. Нiби не було вже Ягничевi дiла до Орiона, нiби й не вiддав вiн йому найкращих рокiв свого життя — життя трудового, наповненого дiлом до краю. Бо шити, металом обковувати по краях паруси — то складна i просто таки каторжна праця. Сувiй парусини важить центнери, маєш витягти його, розстелити на всю палубу, просушити, маєш кожен ярд, кожен сантиметр переглянути, перетерти власноруч, промацати пучками, чи нема де Ґанджу, чи щур не прогриз, чи не допущено якого-небудь фабричного браку. I тiльки впевнившись, що парусина мiцна, надiйна, як слiд проварена, — берись, розкроюй ïï та зшивай своïми тригранними. Небагато що Ягнич умiв у життi, морських лоцiй, скажiмо, так i не навчився читати, але те, що вмiв, то вже вмiв досконало, у цьому був майстром. Бо треба паруси не просто зшити, ти повинен кожен парус озброïти, обшити парусину сталевими тросами, доладнувати по краях всiма необхiдними деталями, щоб найлютiшу бурю витримала твоя робота: а це вже вмiння, хист, це вже мистецтво! I якщо зараз з-помiж молодих, якi зiбрались на палубi, теж є такi, що вмiють кроïти, й шити, озброювати паруси, то це тому, що з ними був Ягнич-майстер, вiн ïх цього дiла навчив!..
Не може поскаржитись, що його на Орiонi мало шанували. Ще й до нападу недуги був вiн наказом увiльнений вiд авралiв, i все ж на кожен аврал Ягнич з'являвся з власноï волi, з почуття обов'язку, за внутрiшнiм своïм покликом. Стоïть у бушлатику пiд дощем, пiд шквалистим вiтром, руки задубнуть, здається, вже й пальцi не гнуться, стоïть i стежить уважно й причепливо, як працює молодий курсант зi снастю чи з швартовим кiнцем. I коли Ягнич помiтить, що не вдається хлопцевi правильно накласти, правильно закрiпити, пiдiйде й, вiдсторонивши юнака, вiзьметься за дiло сам, зробить на диво швидко i вправно, ще потiм i покаже: Ось так треба, синку...
I знов знепримiтниться, пригорбиться осторонь, спостерiгаючи за новачком з-пiд брови, краєм всевидющого ока.
Тi, що проводжають, усе ще не разходяться: i старшi званням, i котрi без звань понависали вподовж палуби, не зводять iз старого очей. А вiн у цей час стоïть iз другом бiля тумби червоного автомата, з якого можна напитися води за копiйку. Довго порпаються обидва в кишенях, нарештi Ягнич знайшов потрiбнi монетки, нацiдив спершу механiковi, потiм наповнив i собi склянку, припав до береговоï, автоматноï — п'є. Склянка слiпучо блищить у руцi, розтiкається в промiннi Ягничеве сухе горiхове обличчя. З Орiона йому махають, шлють останнi вiтання, навiть капiтан, забувши про своє становище, з майже хлопчачим ентузiазмом гукає:
— Орiон вас не забуде!
Аж тепер Ягничеве обличчя враз розплилося-розтеклося в сонцi чи то усмiшкою, чи гримасою гiркоти, стриманого плачу. З вiдстанi цього не добереш, не розрiзниш, бо усмiшка людська й гримаса болю, — вони ж чимось такi близькi мiж собою, вони — як сестри...
Тихо й прощально Ягничiв погляд обiймав судно i схвильованих на ньому людей. Оце воно — проводжання. Не бучнiстю, не промовами доймає тебе, не парадною вишикуванiстю екiпажу... Висипали, понависали i не розходяться. Ось вона, твоя сiм'я, твiй Орiон, може, ти ïх бачиш востаннє. Вони схвильованi, що розлучаються з тобою, ïхнi почуття до болю гостро тобi передаються, i саме судно, неприбране, оголене, має зараз такий непоказний, аж нiби жалюгiдний вигляд. Щоразу, коли не одягнуте у вiтрила, воно меншає, а зараз було аж якесь неначе сплющене, мовби аж болить йому бути затиснутим помiж багатотоннажними океанськими велетнями. Непоказне твоє суденце притулилося до причалу, аж не вiриться, що це той самий Орiон, сокiл морiв, що його на всiх широтах бачили, коли, наповнений вiтром, летить серед просторiв, i вiтрилля його гуде, спiває, огорнуте все — вiд носа й до корми — хмарою сяючоï водяноï порошi... Натомiсть стоïть суденце принишкле, без щогл, без парус ся, якесь нiби змучене, але для Ягнича в оцiй своïй незавидностi, в робочому виглядi воно мовби ще дорожче.
Бо це ж таки твiй Орiон, хоча зараз збереглись у його обрисах лише первiснi форми, отi, що з корабельнi, що створенi для лету, що вигинаються, течуть в iдеальнiй плавкостi, мов пружне тiло дельфiна...
Здушило Ягничевi в грудях, як вiд нестачi повiтря. Надивляйся, брате, на свiй Орiон, бо житимеш тепер на iншiй палубi, де нi вiтру, нi хвилi, нi руху, нi спiву парусiв над тобою, де буде тобi саме вiчне скнiння та животiння, — не життя, а тiльки вiдбування життя.
Проводжають, як личить. Капiтан, ставши на виднотi, навiть бiнокль приклав до очей, щоб краще розгледiти Ягнича, який вiн там є цiєï митi на сушi, бiля зельтерськоï тумби... Iншi, понависавши з борту, нiяк не вгамуються, останнi вiтання Ягничевi шлють цим однаковим в усiх портах свiту рухом — помахом руки. Щемить, горить душа. Помахати б ïм рукою туди, на Орiон, але, мабуть, це вийшло б у нього незграбно, — за довгi морськi роки якось i не навчився ось так прощально махати рукою. А мусив би навчитись: життя ж бо моряка, власне, й складається iз таких помахiв, iз зустрiчей та прощань.
Вслухався напружено, хотiв би дочути, що то йому гукають з Орiона. Може, кличуть вернутись? Замполiт якiсь знаки подає на мигах. Невже щось там перевирiшилось в останню мить? Нi, скорiш усього просто дораджують, як йому триматися в своïх нових сухопутних рейсах.
На Орiон нема вороття.
Друг-механiк нагадує, що пора вже йти, i вони повагом рушають вiд тумби, щоб незабаром зникнути за рогом розпашiлого на сонцi пакгаузу. Там Ягнич ще раз зупиниться в роздумi, витре зрошене потом чоло. Все. Сталося... Ось тепер можна i в Кураïвку. Був зараз у ваганнi, як туди краще добутись, — сушею чи водою (можна i так, i так). Водою — нi: сьогоднi цей пасажир сердивсь на море.
Через якийсь час портовий люд бачитиме, як понурений Ягнич iз своïм сундучком прямуватиме до автобусноï зупинки.
З автобуса зiйде вiн у кураïвськiм степу, слiпнучи вiд сонця, озирнеться довкруг: в усi чотири сторони свiту — самотнiсть.

VIII

Першоï ж ночi пiсля прибуття Iнни додому, ïï по тривозi пiдняли зi сну:
— Нещастя на току! Когось там скалiчило, потовкло...
Мати стояла над нею, тримала напоготовi мiнi-спiдничку, в якiй Iнна прибула з медучилища.
Похапцем одягаючись, дiвчина чула крiзь прочиненi дверi, як у сусiднiй кiмнатi прибулий з току шофер розповiдає матерi про аварiю. Той розiгнавсь на елеватор, а той з елеватора, а куряви ж хмара — йдеш, як у слiпий полiт, i ось при самiм виïздi з току машини зiткнулись лобами, дукнулись так, що й фари потрощило на обох...
Iннi уявилось жахливе видовище покрученого металу, знiвечених тiл... Озвалась до шофера, стримуючи тривогу:
— Смертельний випадок?
— Та нiби нi. Котрийсь iз них, видно, в сорочцi народився. Ну, та сама ось побачиш.
— Це ж треба щось прихопити? — в розгубленостi озирнулась Iнна до матерi.
— Аптечка там є, — сказав шофер. — Бинти, йод — усе на мiсцi, не вистачає тiльки сестри милосердя... Ти готова?
Дiвчина вiдкинула на спину пасмо волосся:
— Ïдьмо.
З мiсця помчали в нiчну темряву, в куряву.
Власне, це мав би бути не ïï клопiт. Мусила б зараз там порати потерпiлих ïï попередниця по медпункту Варвара Пилипiвна, дружина Чередниченка-голови. Ще ж вона не на пенсiï (тiльки збирається), Iнна поки що не оформлена на ïï мiсце, у права не вступила, але на такi речi в Кураiвцi не зважають. Згарячу, зопалу, пiсля вчорашнiх конспектiв — одразу в дiло сторч головою. Бо Варвара Пилипiвна, здається, своє вiдчергувала, цими днями сама злягла (вона давня сердечниця, був у неï позаторiк навiть iнфаркт мiокарда). В такiй ситуацiï хiба вiдмовишся? Тут мiркують просто: вчили тебе на медичку, клятву Гiппократа давала, тож звикай схоплюватись серед ночi та мчись мерщiй на виклик, — i мчиться, не буде ж вона формалiсткою!
З Варварою Пилипiвною в Iнни добрi стосунки, обидвi ще ранiш знали, що настане день, коли одна здаватиме, а друга прийматиме вiд неï медпункт, не думалось тiльки, що подiï так пiдганятимуть, як оце зараз... Пилипiвну останнiм часом недуги та слабування дедалi частiше вкладають до лiжка, мабуть, якраз тому Чередниченко й до училища вдався з своïм клопотанням, з своєю авторитетною вимогою... Зрештою, i в саме училище Iнна потрапила не без дораджувань Варвари Пилипiвни та ïï Чередниченка, — думали, видно, про замiну наперед.
До току вiдстань чимала, вiн тепер один у них, ранiш було кiлька токiв (чи, як Чередниченко каже: гарманiв), розкиданих по степу, по бригадах, а тепер вирiшили — хай буде один, центральний. Зате обладнають його краще, забетонують, зосередять на ньому всю технiку... ïдучи, щофер голосно розмiрковував на цю тему, зважував плюси й мiнуси. Iнна слухала його навiть зацiкавлено, хоча, власне, мало б це бути ïй нi до чого, один тiк чи десять — хiба не однаково?
Час пiзнiй, а степ не спить, комбайни працюють, дорогами Ґрунтовими туди й сюди рухаються вогнi в ореолах пiднятого кушпелища. Заєць, аж срiблястий у свiтлi фар, де взявшись, перескакав через дорогу, кажуть, це не добрий знак. До токового нещастя та ще й заєць дорогу перебiг—це ж треба!.. Однак не вертатися ж... Тiк наближався яскраво освiтлений, з рухливими постатями людей коло ворохiв, з грiзним громаддям якихось незвичних, ранiше не бачених Iнною споруд, мовби заводських (потiм вона дiзнається, що то громадяться новi, вперше до цих жнив зведенi зерноочиснi агрегати).
Край току лежить на брезентi потерпiлий. Маленький солдатик, узбек чи туркмен, чи хто там вiн є. Щолiта вiйськова частина надсилає сюди своïх хлопцiв допомагати на вивозцi хлiба, i оце вiн один iз них. Живий лежить, ледь чутно стогне... Iнна одразу присiла бiля нього, взяла пульс, оглянула всього з нiг до голови, обстежила прихапцем, але уважно: серйозних травм нiбито нема, обличчя, правда, розмальоване, як пiсля бiйки, на ребрах кiлька синякiв, — могло бути гiрше. Потовкло бiдолаху, перебуває ще в напiвшоковому станi, але вiд такого не вмирають. Кiлька iнших, що пiд час зiткнення лише Ґуль наловили на лоба, вiдбувшись легким переляком, зараз теж тут, не полишають товариша, найбiльша ïхня тривога, видно, за нього, — готовi б виручити, але як? Бiльшiсть iз них теж звiдти, iз схiдних республiк, можливо, навiть земляки цього хлопця, вони про щось квапливо й неспокiйно перемовляються мiж собою, певне, про товариша, а може, й про неï, про Iнну, котру зустрiли холодком недовiри, — що це, мовляв, за дiвчисько зелене прислали сюди, замiсть того щоб привезти солiдного, досвiдченого лiкаря?
— Берiть його, та обережнiше, — звелiла Iнна друзям потерпiлого. — Несiть за мною.
На час жнив тут же, на току, вiдкрито польовий медпункт, для нього вiдведено один iз вагончикiв, поруч iз -тими, у яких ночують механiзатори. Це вже Чередниченко подбав на прохання Варвари Пилипiвни. Сюди ось у тимчасовий медпункт з наказу Iнни й було перенесено потерпiлого.
У вагончику, накинувши бiлий халат, дiвчина вiдчула себе впевненiше. Прокип'ятивши шприц з довжелезною голкою (коротшоï тут не знайшлося), зробила своєму першому пацiєнтовi протишоковий укол, дала чималу дозу валерiани для заспокоєння, знов послухала пульс i аж пiсля цього лишила хлопця лежати на бiлих медпунктiвських простирадлах. Хай до ранку полежить, а там буде видно. Якщо треба, вiдправить до лiкарнi, госпiталiзує.
У кожному разi це добре, що вона тут, допомога ïï виявилась вкрай необхiдною. Коли пацiєнт задрiмав, Iнна вийшла й, присiвши на схiдцях вагончика, стала дивитись, як трудиться тiк, як дiвчата та жiнки, закутанi хустками до очей, шугають з лопатами в руках серед ворохiв пшеницi, горнуть i горнуть, вантажачи очищене зерно в кузови машин. Нiкого з токовичок не впiзнати, декотрi в захисних окулярах вiд пилюки та остюкiв, спiдницi високо попiдтикуванi, видно, як аж стегна зблискують. Свiтла на току повiнь, у жнива Чередниченко електрики не жалiє, вимагає, щоб на робочих мiсцях людям було видно, як удень.
Незабаром з'явився й вiн сам, голова. Вантажною прибув, вийшов з кабiни, огрядний, ваговитий, габаритiв Тараса Бульби. Став, роззирається на своï володiння, а навстрiч йому вже поспiшає завтоком дядько Кирило, що все робить пiдтюпцем, пiдбiгцем, iнакше не вмiє... Мова заходить, мабуть, про аварiю, бо завтоком, щось пояснюючи, раз у раз розводить руками, знизує плечима. Чистiсiньким хоче бути в очах голови. Чередниченко тут — сила. Хоч i не грубiян, хоч його нiби й не бояться, проте в його присутностi iншi якось меншають, бригадири самi охоче виказують, що для них вiн авторитет. Кураïвка пишається Чередниченком. Герой фронтiв, командир морських десантникiв i герой мирних лiт — дiсталась йому Золота Зiрка, коли ще був у МТС рядовим комбайнером. Зважають на Чередниченка i в районi.
Господарство, яке йому довелось очолити в скрутнi роки, вiн вивiв у число найпередовiших. У Кураïвку ïдуть за досвiдом i, як людину заслужену, аворитетну, Чередниченка часто запрошують на рiзнi наради в область i навiть у столицю, посилають на з'ïзди, багато рокiв пiдряд незмiнно обирають членом бюро райкому партiï. Крiм Варвари Пилипiвни, вiрного стража й дорадника, всi iншi, навiть керiвнi товаришi, його трохи остерiгаються, виступiв Чередниченкових на районних та обласних нарадах щоразу ждуть, хто з радiсним нетерпiнням, а хто й з дрижаками пiд жижками. Особливо ж на партконференцiях, коли попереду голосування.
Ïнна ще змалку знає Чередниченка, не раз бував вiн i в ïхнiй хатi, сидiв з Iнниним батьком за столом, коли з чаркою, а коли й без. Бо ж обидва комбайнери (комбайнерством своïм Чередниченко ще й досi горбiдиться), а коли зiйдуться двоє механiзаторiв, ïм поговорити завжди знайдеться про що. Як би, скажiмо, з тiєï Сiльгосптехнiки ще щось вичавити, як би замiсть цього ошарпаного, зношеного СК (самохiдного комбайна) та видобути досконалiшого, з числа отих найновiших, що тiльки-но випливають iз заводських ворiт... Варвара Пилипiвна каже, що в ïï Чередниченка теж серце, не раз, буває, ночами шукає, де той валiдол, доходило до тяжких приступiв, одначе на людях Сава Данилович цього нiчим не виявляє. Завжди повен енергiï, частiше веселий, нiж хмурий, за серце якщо i вхопиться, то лише у випадках виняткових, i то тiльки вiдвернувшись. Такого вже гарту вiн, цей славетний кураïвський голова. Зовнi глянеш — богатир, вернидуб, нiколи не скажеш, що i в нього мотор дає перебоï, що i йому, життєлюбовi й жартуну, знайомi страждання.
Болить чи не болить, а вигляд у Чередниченка такий, хоч на медичну афiшу його винось для пiдтвердження сили афоризму: В здоровiм тiлi — здоровий дух. Лежати довго не вмiє, з досвiтку на ногах, туге, на вiтрах обсмагле обличчя все лiто пашить польовою свiжiстю, — здається, такiй людинi зносу не буде!
I сам вiн охоче пiдтримує про себе таку думку. Має звичку потiшатися власною огряднiстю, своєю важкоатлетичною вагою, — при нагодi любить розповiдати, в який конфуз потрапив, бувши позаторiк у складi однiєï з делегацiй у Польщi. Йдуть вони собi з другом (теж головою з недалекоï звiдси Iванiвни), вийшли на прогулянку пiсля доброго обiду, Вавельським замком милуються (дiя вiдбувається в Краковi), ось тут, проше пана, i сталася з ними пригода... Стоять пiд муром бiленькi вуличнi терези, привiтний дiдок сидить коло них, запрошує галантним жестом Чередниченка: прошу пана до вагiвницi... Видно, цiкаво було йому зважити для експерименту — скiльки такий Пiддубний затягне? Став спершу Крутипорох, приятель Чередниченкiв, цей нiчого — лише дев'яносто з гаком, а як став Чередниченко, так тi бiднi ваги пiд ним тiльки хрусь — i... пшепрашам: поламались, не витримали... Цiлий конфуз!
Зате з вавельським дiдком пiсля того моцно заприятелювали, всi сувенiри йому пiшли.
Найчастiше з'являється Чередниченко вдома у Ягничiв, коли прибуває у вiдпустку материн брат, заслужений моряк iз вiтрильника, давнiй Чередниченкiв товариш — Ягнич Андрон. Часом дiвчата питали Iнну в училищi, як це виходить, що й ти на прiзвище Ягнич, i материн брат теж Ягнич, — а воно тому, що i в батька, i в матерi ще до одруження прiзвища були однаковi, тiльки мати з одних Ягничiв, а батько з iнших, — з рiзних, сказати б, ягничiвських племен, якi хiба що десь у сивiй минувшинi мали спiльного пращура, якого-небудь бородатого пра-Ягнича. На сьогоднi рiзних Ягничiв у них тут пiв-Кураïвки, на обелiску цiлим стовпом стоять до самого фундаменту — усе Ягничi та Ягничi... Пiдходять на День Перемоги жiнки й матерi до обелiска та самi вже розбирають, де чий...
З Ягничем-старшим Чередниченко здавна товаришує, i коли той приïздить, то знає Iнна, що Сава Данилович ïхнього двору не мине, завiтає неодмiнно. Допiзна тодi лунатиме пiд грушею могутнiй Чередниченкiв голос i оте ще могутнiше його ха-ха-ха!. Сидячи десь збоку, дiвчина наслухається тодi рiзних iсторiй — веселих i напiввеселих, а коли й зовсiм сумних.
Важко залишатись байдужою, спостерiгаючи, як ця, хай i на роки розлучена дружба живе, знов i знов єднається пiсля тривалих розлук пiд кураïвськими зорями. Деколи ветерани аж насмiшать Iнну, коли зчинять дискусiю, скажiмо, про вiтер: хто вiн, друг чи ворог людинi? Охочий до жартiв Чередниченко уволю насмiхатиметься з Ягничевих вiтрил, бо ж доки на них не дмухнеш, мовляв, то вони й висять, як ганчiр'я, все ждуть для себе попутних вiтрiв, може, якраз отих самих, що налiтають на Кураïвку, несучи ïй прикрощiв найбiльше — палять, сушать, видувають грунти, до сьомого неба здiймають кушпелища!..
Слухатиме Iнна вечiрню полемiку двох своïх, мабуть, найупертiших кураïвцiв, i, хоч перепалка мiж ними виникатиме часом досить гостра, дiвчинi приємно буде вiдчувати, що нiяка суперечка ïх не розсварить, нiякi вiтри не остудять роками вивiрену дружбу цих людей, не порушать глибоку надiйнiсть ïхнiх стосункiв.
Замолоду Чередниченко грав у драмгуртку, був душею кураïвськоï сцени, i чи не вiдтодi зберiг вiн у собi нахил до рiзних штукарств? Любить, скажiмо, зображати себе пiдкаблучником у дружини, виставляти свою особу нещасною жертвою шлюбноï нерiвностi, домашньоï, хатньоï диктатури, де за тобою, нiбито затурканим та вiчно заляканим, тiльки и ганяється качалка. Але яка там качалка у тiєï Варвари Пилипiвни, коли ïй це просто протипоказано: людська помагальниця, добра душа, незлобиве i ще й досi закохане в свого Чередниченка створiння, до чиïх думок та делiкатних дораджувань справдi-таки уважно прислухається цей кураïвський Зевс... Iннi аж смiшно чути: жертва безправна, пiдкаблучник! Та чомусь до вподоби йому саме ця уявна, взята на себе роль, чомусь до душi Чередниченковi саме таким себе виставляти на сценi життя. Артист! Iнна усмiхається, згадуючи головинi штукарства.
Та ось, нарештi, перегомонiвши з завтоком. Чередниченко простує сюди, до вагончика медпункту. Крокує твердо, на масивнiм розчервонiлiм обличчi суворiсть, може, навiть стриманий гнiв.
— Де вiн, той неборака? — пiдходячи, гукає до Iнни так, наче вона вже рiк тут сидить, хоч пiсля приïзду дiвчина ще й не бачилася з ним.
Iнна пiдвелася (навмисне зробила це повiльно, без запобiгливостi).
— Заснув пiсля уколу.
— Не дуже його там потовкло?
— Травм особливих не виявила.
— Може, в лiкарню треба? Чи сюди викликати когось iз ïхнiх свiтил?
— Не бачу потреби, — аж трохи образившись, сказала Iнна. — Ранок покаже... Можливо, обiйдеться без госпiталiзацiï.
— Надало ж йому! Не iнакше — новачок. Тi, що вже бували на наших жнивах, знають... Тут гав не лови!
— Таж нiч, курява...
— Ми все життя в курявi, та й живi, не подряпанi.
— А хворих та з травмами все одно багато.
— Так на те ж i ви, медицина! Для чого вас вчимо? Безробiтною тут не будеш... До речi, з прибуттям вас, Iнно Федорiвно, — аж тепер здогадавсь. Iнно Федорiвно, — це, звiсно, iронiя, бо досi вона завжди була для нього лише Iнка, або Циганочка, та й усе. — Сiдай, — кинув Чередниченко, i сам сiв на приступцi першим, ïй уже нема де й притулитись.
— Постою, — сказала Iнна, — ноги ще не болять, i зайвина ваги не обтяжує...
— Це ти в мiй город? Не спiши. Доживи до мого.
Костюм на Чередниченковi такий, як i торiк: спецiального крою, iндивiдуального пошиву, кiтель iз сiроï легкоï i, мабуть, нежаркоï парусини, такi ж парусиновi штани до пари; на ногах сандалiï, на головi цупкий, прокiптюжений, якийсь комiсарський кашкет, його зараз насунуто аж на лоба.
Сидить нахмарено, обважнiло, нiби прикуняв у якомусь напiвснi.
— Бачила, що тут у нас? — раптом пiдвiвши голову, кинув Чередниченко в глибину току, рiзко освiтленого звiдкись, неначе прожектором. — Ото й усе, що нам пiсля запалу зосталось...
Ще вчора, добираючись водою i сушею до Кураïвки, Iнна тiльки й чула звiдусiль це недобре слово запал. I на пристанi, й на елеваторi, де вона ждала попутноï на Кураïвку, всюди одне — запал та запал.
I мати вдома про те ж саме, i вiд батька, коли пiшла навiдати його до комбайна, замiсть привiтного слова чи розпитiв про випускнi, тiльки й почула: Бачили суховiïв та суховiтриць, але щоб отакий запал!.. В руках уже мали по сорок центнерiв, а за три днi що сталося iз зерном... Сльози — не зерно! — I батько показував на долонi ïй пшеницю свого намолоту, червонясту, здається ще гарячу, але зернятка такi дрiбненькi, зморщенi, плюсклi...
— Якого ждали багатства, i ось тобi згорiло за три днi! — В голосi Чередниченка чується глибокий бiль. — I посiяли добре, i зима була як на замовлення, з дощами та снiгом, та ще й з лiтакiв попiдживлювали усi лани... Буде, буде урожай, хлiб горами лежатиме на гарманах! Усе, кажу ж, як на замовлення. Майськi дощi випали, колос викинувся, та ще який колос! Стоïть, як ото на гербi, красується, наливається. Свято на душi в хлiбороба. Оце нам за всi нашi невсипущi труди, за нашi старання. Хоча, звiсно ж, знаєм свого ворога, знаєм, який вiн пiдступний: дме не тодi, коли колосок ще в пазусi сидить, — Iнна мимоволi скинула знiяковiлим оком на випнутi своï груденята, — дме, щоб застати ниву в повнiм наливi... Так i цього разу: задуло тодi, коли вже й данi до центру дали — вiзьмемо по сорок центнерiв з гектара, i без розмов!.. Вiриш, анiякого сумнiву не було. Бо ж ниви стоять, як море, Аврора наша уже в силi, в такiй красi — колос до колоса, — нiщо ïй тепер нiбито не страшне. А воно як прорвалось, як вiйнуло на нас, ну, як з духовки жене, ну, як ото вiд турбiн лiтака!.. Коïлося щось неймовiрне, пекельне. Бувало, й ранiше прихопить, а тут... День i нiч свистiло. Лiсосмуги бачила якi? За добу порудiли, пужнуло на них, наче з вогнемета! Ну, а колос тримавсь героïчно! Може б, i витримав, бо зовсiм повен уже i в гр-унтi вологи достатньо, та тiльки ж палить, вогняним вiтром обпалює з такою швидкiстю, що, розумiєш, вiд кореня волога не встигає по стеблу дiйти до колоска! Тут уже сили не рiвнi. То оце не удар, оце не драма? Бути з урожаєм рекордним i раптом... Хiба ж таким би там ворохам лежати, — Чередниченко знову кивнув на тiк.
— Але ж таки не без хлiба?
— Та я не кажу. Ще й цього беремо центнерiв по двадцять, а де й бiльше. Ранiш, коли на семи центнерах жили, це вважалось би неабияким урожаєм... Але ж то ранiше, а на теперiшнiм рiвнi це для нас не врожай, Iнко, це лиха бiда, поразка, — голос його знов набув енергiï, владноï, сердитоï. — Нi, з таким не змиритись.
Вiдчувши його нервову напругу, Iнна перевела мову на iнше:
— А як почувається Варвара Пилипiвна?
— Боюся, що вичерпалась вона. Уже ïй не пiд силу цей ваш медпункт. Так що повнiстю вступай у права.
— Я ще ж не встигла навiть оформитись.
— Оформимо. В нас без тяганини. Працюй, а якщо треба, я сам подзвоню в район.
— Нi-нi, — заперечила дiвчина i додала, що в районi ïй треба побувати особисто, такi речi заочно не робляться...
— Поставиш на ноги цього ось небораку, а там подивимось... Треба буде—вiдпущу.
Якийсь час вiн мовчав, почувалось, як усе ще гнiтить його цей суховiйник-запал, це нечуваних розмiрiв лихо. Драма степiв, — iнакше не скажеш... Дiвчина мимоволi зiтхнула.
— Природу — ось кого треба лiкувати, — заговорив Чередниченко пiсля мовчанки. — Видно, щось порушено в нiй, бо дедалi частiше лихоманить ïï останнiм часом... З погодою коïться казна-що, i знову ж скаженi оцi нальоти суховiïв... Де воно там прорвалось, iз Каракумiв чи з Афганiстану — звiдки воно? В котрий раз уже весь Пiвдень горить. I Кубань, i Задонщина, й ми. Боротися, але як? Коли насувається, летить на тебе океан розжареного повiтря... Хоч натроє розiрвись, нiчим його не перепиниш, нiчим не затулиш... Амбразуру можна, а степ, Iнко, не амбразура, його не закриєш грудьми!

IX

Вранцi забрали в Iнни ïï першого пацiєнта. Ще тiльки сонце сходило, тiльки перший скiсний промiнь лiг на ворохи пшеницi, прибув на тiк командир частини з кiлькома своïми хлопцями у вилинялих армiйських панамках, приïжджi без довгих розмов пiдхопили пiд руки Iнниного пiдопiчного, додому давай, Гафуре, годi тобi нiжитись у дiвочому лазаретi. На прощання усмiхнувсь до Iнни кволою, нiби вибачливою усмiшкою Спасибi, товаришко доктор... I тiльки курява закушпелила за ними, помчались у своï володiння. Прибуваючи на жнива, вiйськовi обирають собi мiсце то тут, то там, адже пересуватись ïм дуже просто, загiн ïхнiй весь на колесах. Цього лiта затаборились, обгородились iз своєю радiостанцiєю на солончаках за Кураïвкою, ближче до ферм, викликавши серед молодих доярок неабияке пожвавлення. Десь там за фермами й зникла машина з хлопцями-вiйськовиками, розтанула кушпела над шляхом, натомiсть яснiє по крайнебу смужечка ранковоï зорi. Iнна задивилась на неï. Нiколи не думала, що найперша, найтонша смужечка зорi в степу, це така краса... I на току, де ллється хлiб, враз червоним заяскрiли в потоцi зернятка — то вже вiд сонця, вiд доторку тiєï зорi...
Здавши пацiєнта, Iнна вiдчула, що ïй чогось бракує, i щоб не сумувати, взялась облаштовувати свiй опустiлий медпункт. Поприбирала у вагончику, пiдмела прохiд, пiсля того почепила на видному мiсцi розклад-порадник молодим матерям: як сповивати немовлят, коли вкладати до сну, в якi години найкраще годувати ïх грудним молоком... Навела в аптечцi лад, перешила Ґудзик на своєму бiлоснiжному халатi й, знову накинувши його на плечi, стала у дверях... Хворих нема, i добре. У хвилини перепочинку пiдiйдуть, буває, жiнки вiд ворохiв, напаленi сонцем, веселi здоров'ячки, питають Iнну, чи нема в ïï аптецi чогось вiд остюкiв та щоб губи не шерхли. Хлопцi, повертаючись з елеватора, — вiйськовi й своï, кураïвськi — догукують iнодi жартома iз кузовiв:
— Гей, медичко! Чи є там щось для заспокоєння серця?
Усе чомусь ждала, що одним iз рейсiв прибуде, стрибне з кузова просто в зерно ще один хлопець — Вiктор Веремiєнко. Так звати того, хто панує в дiвочих ïï почуттях, про кого Iнна тiльки з найближчими подругами дiлилась словом iнтимного зiзнання в училищi. Вже вiн повернувся з тих мiсць, де вiдбував покарання, хоча в Кураïвцi ще, здається, Вiктора нiхто й не бачив, окрiм хiба що батькiв. Обоє — старi вчителi кураïвськоï школи, зараз уже на пенсiï, хоча Панас Омелянович (Веремiєнко-старший) ще й досi не може звикнути до пенсiйного бездiлля, знайшов собi клопiт на добровiльних засадах — облаштовує кiмнату-музейчик при Кураïвському Палацi культури. Новий палац — то ще одна Чередниченкова гордiсть: у самому центрi Кураïвки височить цей архiтектурний гiгант (солiдний, такого i в райцентрi нема), на фронтонi яскрава мозаïка — дебела червонощока молодиця iз золотим снопом... Зараз, ясна рiч, палац замкнутий, не до нього, всi на жнивах. Панаса Омеляновича вчора випадково Iнна зустрiла на вулицi: iшов прибитий якийсь, зiщулений, аж дивитись жаль... Що тiльки робить з людиною старiсть! Здається, хiба ж давно водив ïх щовесни в степ, на уроки ботанiки, з захватом розповiдав про кураïвський, нiби й небагатий рослинний свiт (уперше вiд нього Iнна почула про тi скiфськi тюльпани), а вчора... здавалось, бреде сама тiнь вiд людини... Маленький iшов, ще бiльше зiсохлий, хода по-старечому непевна, здається, дмухни — i впаде. Бо ж такого зазнати удару: єдиного має сина, i того довелось побачити на лавi пiдсудних... Невiдомо, з чого це й почалось у Вiктора.
Доки був у школi, нiяких за ним не помiчалось вiдхилень вiд норми, ну хiба порозбишакує там трохи бiльше, нiж iншi, але, зрештою, це часто трапляється серед пiдлiткiв.
Пiсля восьмого вирiшив вступати до морехiдки. I вступив, на екзаменах не провалився, та першоï ж осенi повернувся в Кураïвку до батькiв, щоб порадувати новиною: вiдчислили...
— Вiдчислили чи просто вигнали? — запитав його тодi Чередниченко, зустрiвши якось у клубi.
— У них це називається вiдчислили, — криво посмiхався Вiктор. — Вважають, що характером ïм не пiдходжу...
— Скорiше не характером, а розбейканiстю своєю, — коментував цю подiю голова. — Дають тобi змогу подумати, як далi жити... Адже можна по-рiзному: один виходить одразу на магiстраль, а другий десь убiк навмання покривуляв, поскакав, як перекотиполе. Одного морехiдка зваблює дiлом серйозним, а другому пустоï романтики закортiло, давай безкозирку для парадiв та моряцьку походку для шику... А в них там щодо цього своє прислiв'я: щоб була морська походка, море потрiбне — не водка... Чув? Бурi та шторми народжують мужчин!
— Хай воно вам те море хоч i висохне, — вiдповiдав Вiктор на всi дошкуляння.
Пiсля того, як вiн опинився за ворiтьми флотськоï школи, нестерпним стало для нього саме слово морехiдка, уникав i згадки про неï. Бо ж не прийняла твоєï розхристаностi, вигнала пiд паруси кураïвськоï кiптюги! Iнна вважає, що саме в тi днi з'явився у Вiктора комплекс неповноцiнностi. Сподiвалась, що зможе вилiкувати його, душевно зцiлить хлопця своєю любов'ю. Любов'ю — саме так! Iнна вже тодi була небайдужа до нього. I не тiльки тому, що вродливий, що багатьом дiвчатам подобавсь, а й тому, що було ж у нього оте щось, отой життєвий азарт, вiдвага, якась летюча самозабутнiсть, неприкаянiсть... Адже закоханi очi бачать усе по-своєму, вони й те, що iншi осуджують, зумiють виправдати... Вiктор недовго сидiв у домашньому затишку бiля батькiв, пiдхопило хлопця новими вiтрами. Подався незабаром на канал, шукав щастя на самоскидi й на скреперi, якийсь час уперто колупав степову планету, потiм знов його потягло до цих берегiв, прилаштувався в кураïвську рибартiль, чи, як тут кажуть, рибтюльку... I так аж до того нещасливого випадку, що завiв його до мiсць ув'язнення. Вiдбув тепер своє, спокутував, повернувся. Тiльки не затримався в Кураïвцi, зачепився десь у райцентрi, про це Iнна дiзналась вiд знiченого та розгубленого Панаса Омеляновича. Був Вiтя вдома всього одну нiч, тяжко картав себе перед матiр'ю: пiшло, каже, мамо, життя моє навперекосяк...
— Як, як сказав? — перепитала Iнна.
— Навперекосяк, каже. I сльози на очах.
Це багато для неï важило. Видно, таки мав там час подумати, якщо вже здатен судити себе своïм власним внутрiшнiм судом. Може, вперше прокинулось у ньому синiвське щось до матерi, до прибитого горем батька, був нiбито вкрай розчулений, не дорiкнув i словом, що Яву його збули, комусь вiддали за безцiнь, щоб i духу ïï не було на подвiр'ï.
— А чому ж все-таки в Кураïвцi вiн не лишивсь? — тамуючи хвилювання, запитала Iнна Панаса Омеляновича.
— Не можу, каже: соромно. Щоб у такому виглядi та на очi друзям з'явитись? Нi, на сторонi перебуду, хоч доки чуб вiдросте... Якби йому якесь пiдживлення, щоб швидше рiс.
По цiй сумовитiй самоiронiï Iнна одразу впiзнала свого обранця. Якщо людина не втратила почуття гумору та почуття сорому перед iншими, то ще ж вона не пропаща!
Та хоч скiльки машин поверталося з елеватора, жодна не привезла Вiктора на своєму борту. Глянеш у бiк моря — нема й звiдти, не вибродить хлопець iз сяючих його бурунiв! На дорожнi роботи нiбито влаштувався, новий трудовий чуб вiдрощує собi на залiзнiм котку. I зовсiм не всю правду вiдкрила Чередниченковi Iнна напередоднi, коли в розмовi бiля нiчного вагончика казала про доконечнiсть своєï невiдкладноï поïздки в райцентр: не тiльки вiддiл охорони здоров'я мала на увазi, ще бiльше поривало ïï туди сподiвання швидше зустрiти, розшукати свого перестражданого, вже вiльного вiд провини Вiктора Веремiєнка.
Не зовсiм поки що звичне для дiвчини нове ïï становище. Чатує цей свiй безлюдний зараз медпункт, i хоча могла б, звiсно, вiдлучитись, але не знає, чи може це зробити сама, чи повинна тепер щоразу питати дозволу в Чередниченка?
Коли настала пора снiданку, Iнну теж покликали до столу заодно з кiлькома прибулими вночi десь iз Тернопiльщини механiзаторами, що ïхнi облiзлi чемодани та авоськи ще й зараз лежать, зваленi купою, бiля Iнниного вагончика. Щолiта приïздять iз захiдних областей пiдпомагачi, щоб разом iз кураïвцями порати безмежнi лани пшениць. Мали б i цього року приïжджi тут бути нарозхват, а, виявляється, що лiто не те: не так уродило, як ждалося... Поки що тернопiльськi перебувають у невiданнi, не знають, як воно вирiшиться з ними: добре, хоч до столу не забули покликати...
Сподiвалась Iнна побачити за снiданком i свiй сiмейний ягничiвський екiпаж, є такий. Не першi жнива iснує, не раз з'являлись фото i в районнiй, i в обласнiй газетi: екiпаж подружжя Ягничiв. Батько, як механiзатор широкого профiлю, в степах невiдлучно, а мати до нього на сезон жнив пiдключається помiчницею. Лише торiк вона вперше не стала до комбайнового штурвала, за станом здоров'я перевели ïï вихователькою в дитячий садок. Однак i пiсля цiєï перестанови сiмейний екiпаж Ягничiв не розпався: прийшов на змiну матерi Петро-старшокласник, про якого ще й ранiш батько у хвилини пiдхмеленоï ласкавостi казав: оце росте мiй штурманець. Любить татусь i сином, i донькою похвалитися перед людьми!
Не випало, однак, сьогоднi дiвчинi тут зустрiти своïх: нi батько, нi брат цього ранку снiдати не з'явились — комбайнерам, виявляється, ïжу зараз возять безпосередньо в загiнки, бо кожна хвилина дорога, нива не жде.
Опiвднi приïхала на тiк Варвара Пилипiвна, блiда, схудла пiсля нездужання, але при зустрiчi з Iнною аж нiби повеселiла.
— Ну, як ти тут, Iнно? Освоïлась? — запитала iз своєю незмiнною лагiднiстю. — Оце вiдчула себе трохи краще, то дай, думаю, поïду почергую за неï, бо ïй же треба, мабуть, у районi побувати...
I глянула на Iнну так проникливе: знаю, мовляв, чого треба, до кого серце спiшить... Нi, жiнки таки кращi психологи, нiж отi товстошкурi мужчини!
Цього ж дня Iнна була вже у райцентрi.
Зайшла до райкому комсомолу, взялася на облiк, побувала у свого начальства у вiддiлi охорони здоров'я, i добре, що побувала: мали намiр направити ïï в iнше село, в глибинну степову Хлiбодарiвку, де теж є медпункт, але послана туди працiвниця не знайшла з хлiбодарiвцями спiльноï мови, пишуть на неï у рiзнi iнстанцiï, вiдбою вiд скарг нема. I груба з людьми, i лiкувати не вмiє, порошки дає не тi. Якщо не замiните, просто виженемо з села! Така то Хлiбодарiвка, знає краще за медикiв, як та вiд чого ïй лiкуватись... Отож у районi й виникла думка послати на той хлiбодарiвський вулкан нову випускницю, вважають чомусь, що на новеньку скарг не буде. А Кураïвку можна поки що лишити за Варварою Пилипiвною, хай ще трохи потягне, вона ж iз натур двожильних: то наче зовсiм ïï скосило, то знов ожила, до роботи стає... Одне слово, хотiли Iнною по-своєму розпорядитись, але тут вона вже виявила характер: визначено менi Кураïвку, то й не крутiть, право моє, як ото визначено, так i буде!
— Iншi з своïх Кураïвок тiкають, а ви...
— А я не iнша.
— Хм... Теж аргумент.
Змушенi були, зрештою, поступитись. Вийшла з установи хоч з невеликою, та все ж перемогою.
Ще побувала в книгарнi, купила Антологiю французькоï поезiï, два томи перекладiв. В училищi Iнна чула про це видання, але знайти нiде не могла, а тут обидва томи чомусь залежались. Тепер уже начитається пiд час чергувань.
I хоч де була, всюди ïй не сходило з думки: Вiктор, Вiктор... Має ж вiн бути десь тут, одна з ïï кураïвських подруг бачила, як вiн працював у райцентрi, вминав залiзним котком гарячий асфальт перед Дошкою пошани. Ще нiбито й говорив тiй дiвчинi:
— Осуджуєш, мабуть, що наступ на флору веду? Думаєш, не шкода? Внутрiшньо ридаю, а проте мушу: в iм'я прогресу доводиться чавити вашi незабудки залiзним котком! I якщо хто мене там виглядає, передай: не на бiлiм конi в Кураïвку в'ïде — на чорнiм котку...
Зараз у центрi все вже було заасфальтоване, лиснюче покриття чорнiло перед Дошкою пошани, ще справдi свiже, зернисте, недавно вкочене. Терпляче блукала Iнна завулками, доки таки в одному з них натрапила на те, що шукала: залiзний дорожницький бегемотище стояв посеред вулички, тiльки зверху на сидiннi нiкого не було. Вуличка затишна, у дворах зелено, в затiнку, перед самим будиночком прокуратури, розташувались пiд акацiєю дорожники, яскравiють, як багаття, у своïх оранжевих безрукавках, пiдобiдують, здається, з пивом навiть... Iнна першоï ж митi вгледiла серед них Вiктора, погляди ïхнi — нiби тiльки й ждали цiєï митi — зустрiлися. Вiн, видно, нiяк не мiг повiрити власним очам. Витягнув свою журавлину шию й застиг, зовсiм отетерiлий... Потiм вручко схопився на ноги, ще рвучкiше здер навiщось iз себе свою оранжеву робу й, шпурнувши геть, сягнисто покрокував дiвчинi назустрiч.
— Ти?
— Я.
Ïй схотiлось заплакати, такий зараз вiн був якийсь... не вiн. З'явилося в ньому щось нiби не Вiкторове, холоднувате, жорстке. Нiколи таким його не бачила. Худющий, стрижений i нiби аж прилякнутий. Ще бiльше витягся вгору — ходяча верства. А надто ця голомоза, чи не навмисне для пiдсилення мученицького вигляду, драбиною стрижена голова, що тепер нiби видовжилась угору, з гострими, наче не його вухами. Онiмiлий стояв. Наче не вiрив, що це вона, що прийшла до нього. Зрештою, таки оговтався, гукнув товаришам: Я вiдлучусь, — i тiльки тепер, засвiтившись радiстю, вхопив Iнну за лiкоть, здавив до болю.
— Ходiм!
I все повернулось миттєво: море, пiски, слiпучий прибiй у людський зрiст, де двоє закоханих шалiють вiд щастя, де хлопець на руках виносить iз сяйва свою юну кураïвську богиню... Зникла прiрва, яка щойно ïх роздiляла, знов морськi буруни виникають iз марева ïм назустрiч, сяючи над гарячим чорним асфальтом.
Не знали, де б ïм знайти мiсце, де б знебутись, залишитись самим, удвох, без усiх!
Знайшлась ïм лавка у скверику бiля пристанi, пiд старезною, розiмлiлою вiд спеки вербою. Сiли й не знали, що сказати одне одному, з чого почати.
— Невже це ти?
— Та нiби ж то я.
Очi його були зволоженi, усмiшка зникла. Закусивши пошерхлу губу, вiн дивився на Iнну з притамованим болем, вивчально, майже суворо, нiби хотiв прозирнути ïй у саму душу, дiзнатися, як ïй тут велося без нього i що в тiй душi робиться зараз...
— Таки ж бувають у життi хвилини щастя... Ти згодна?
— Один казав: зiрницi щастя...
— Як ти знайшла мене?
— По компасу.
— Хтось встиг тебе озброïти компасом?
— У кожноï дiвчини компас отут, — i приклала руку до грудей.
— А я вже думав: чи не знайшла якийсь кращий варiант? Чи не побоялась за свою репутацiю?
— Мало ж ти мене знаєш.
— Мабуть.
Понурився, поволi водив по пiску носком свого розбитого черевика. Водив нiби знiчев'я, та все ж якась нерозбiрлива в'язь виникла на пiску.
— Що ти малюєш?
— Хочу записати цей день.
— Для чого?
— Щоб не забути нiколи.
Аж згодом поцiкавився ïï справами, Кураïвкою.
— Не перейменували там ще ïï? — посмiхнувся раптом.
— А навiщо?
— Та нiбито ж виникала в когось така iдея. Кура, курай, кураïвка... Декому, кажуть, це рiже слух. Та й справдi, може, не по-сучасному? Може б, веселiшу якусь ïй назву прилiпити?
— Яку б же ти запропонував?
— Щасливе, скажiмо. Або Урожайне. Або Свiтозарне... Тепер часто такi дають.
— Якби вже неодмiнно треба було, я б назвала: Хлiбодарiвка. Правда, одна вже є...
— А ту одну, я чув, якраз збираються зносити...
— Не може бути.
— Чому нi? Зiллють, укрупнять, якщо тiльки справдi вона виявиться неперспективною... А здається, вона в категорiï саме таких.
Вони знову помовчали, разом стежачи за рiчковим трамваєм, що якраз вiдходив вiд пристанi, лишаючи за собою на водi круто вивернутий слiпучий слiд.
— Учора Панаса Омеляновича бачила, — сказала Iнна, щоб нагадати Вiкторовi про батька. — Так постарiв.
— Зiр втрачає аксакал. Уже все йому, каже, пливе, як туман...
— Скорiше б ти повертався до них.
— Хай спершу ось патли вiдрощу, — провiв вiн рукою по стернястiй своïй головi. — Бо не впiзнають кураïвцi. Правда ж, можуть не впiзнати?
— Кому треба — той упiзнає.
— Ти певна?
— Певна.
Пробувала потiм розпитати його про пережите там.
Але Вiктор неохоче пiддававсь на ïï розпити; коли торкалася цiєï теми — весь час вiдчувався його внутрiшнiй спротив.
Мало, мовляв, цiкавого. Вiдбував, та й усе. Алiгаторне життя.
— Збоку можна подумати, що суддям i робити нiчого, а воно...
— Поки що є кого стригти, — всмiхнувся з гiркотою. — Один наш казав: куди це годиться, що стiльки ходить по планетi нестрижених... Треба ними зайнятись.
Цi тюремнi дотепи ïй не були до серця, iншого ждала вiд нього. Хотiлось ïй почути, як вiн там вистраждував свою драму, як глибоко розкаювався, як денк i нiч його мучила совiсть серед того алiгаторного життя, спонукаючи швидше очиститись, найчорнiшрю роботою спокутувати провину, оновленим вернутись додому... Можливо, щось подiбне й було, бо звiдки ж з'явилась у нього оця незвична притихлiсть, задума й ледь помiтна прижуренiсть в очах? Бiля рота покреслились складки гiркоти, руки загрубiли, в затвердiлих мозолях.
— Важко було?
— Л...

Сторінки

• #
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8
• 9