БЕРЕГ ЛЮБОВI

сторінка №6

...ди випив, а так нiчого нам i не пояснив до пуття... Нi-нi, — Чередниченко пiдвiвся, — якщо взявсь будувати, то будуй менi не сяк-так, щоб не переробляти пiсля тебе, партача... На ватманi гумкою можеш зiтерти, а тут не зiтреш: на землi все треба робити начисто, без чернеток!

XV

Де ж лiнiя обрiю? Зараз ïï майже не помiтно: безмежна слiпучiсть моря зливається з такою ж безмежною слiпучiстю небес. Сяйво дня народжується iз сяєв, з гармонiйного єднання переповнених свiтлом стихiй...
Сонце в зенiтi.
Серед вiдкритого моря йде Орiон. Ледве рухається, вiтру нема, парусся обвисло...
Дельфiни його спостерiгають. Табунам невтомних цих дiтей моря вiтрильник бiлiє, мов якийсь дивний, поволi пливучий палац. Жодного судна навстрiч, жоден танкер не темнiє на обрiï. Тiльки Орiон. Один-однiсiнький серед дзеркальностi вод. Пiд парусами видається неймовiрно високим. Бiла хмара! (Висота щогли вiд кiля до клотика сорок сiм метрiв).
Курсанти нудьгують на палубi. Ще ïм, новачкам, незвична оця слiпучiсть довкруг: на всi сторони свiту — фантастична слiпучiсть. Нiде такоï не побачиш, як серед цих медiтерiанських вод о такiй порi, опiвднi. Вiд свiтла рiже в очах. Простiр без будь-яких меж: стiльки сяєв, а вiтру нема.
— Пiшов дiд Ягнич i вiтер з собою забрав...
Капiтан обходить судно. Почувається в людинi внутрiшня заклопотанiсть. В око впадає безлiч разiв читаний напис: Сигнал тривоги подається електроревуном Тривога... Один безперервний сигнал на тридцять секунд. Нiщо, однак, не вiщує тривоги.
I все ж на душi неспокiйно. Чого б це?
Курсантська аудиторiя. Стенд морськоï практики. Зразки вузлiв: подвiйний гачний... рибацький огон... стопорний вузол...
Найтруднiше зрощувати сталевi кiнцi, саме тодi руки в кровi... I Ягнич-майстер стоïть над тобою.
Штурманська рубка. Розстелена карта.
Циркуль.
Транспортир.
Гумка...
Схилилось одразу двоє чи троє курсантiв: прокладку ведуть.
Тут же два локатори. Парус i локатор — вони на Орiонi поруч! Капiтан вбачає в цьому якийсь символ, його це наповнює гордiстю.
Третю добу нема вiтру. Пiшов i вiтер з собою забрав... Чому саме такий жарт? Вони першокурсники, Ягнича не бачили в вiчi. Це ти з ним ходив у той свiй перший найдальший рейс. Заходили майже в тропiки (зона пiвнiчно-схiдного пасату), щоб використати попутнiй, а пiвнiчнiше вже був би зустрiчний. У зворотному рейсi якраз цим скориставсь Орiон.
То був красивий, насичений рейс!
Уперше так iшли. Курсанти були вiдбiрнi, одразу вiд трьох училищ. Рейс видався важкий, у кiлькох мiсцях штормовий, але на диво щасливий: жодноï травми, хвороби, небажаноï пригоди.
Жартували:
Це тому, що Ягнич чаклує тут. Це завдяки йому.
Яким вiн був?
Знов випадково чує бiля радiорубки розмову тих, що майстра нiколи в вiчi не бачили. Вони зараз творять Ягнича, ними не знаного, iншого, свого.
Був, був! Усе життя пiд оцими вiтрилами. Нi сiм'ï, нiкого, нiчого. Тут вiчно жив, в'язав вузли, стерiг оту ринду. З курсантами тримався суворо.
Пiдведе, пальцем вказує:
— Яка снасть?
Мовчиш.
Кiнцем (шмат каната) так i всмажить по спинi. А тобi й не боляче, бо справедливо. А коли знаєш, коли зумiєш правильно вiдповiсти — руку потисне.
Що вони вигадують? Нiколи на Орiонi такого не було, нiколи Ягнич не вдавався до таких методiв науки!
Нiхто не знав, скiльки тому Ягничевi лiт. Поцiкавляться, бувало, курсанти:
— Товаришу майстре, скiльки вам лiт?
— Сорок.
I то — без тiнi жарту. Наступного року iншi прийдуть на Орiон, цi також спитають:
— Скiльки вам лiт?
I та ж сама вiдповiдь:
— Сорок.
Застиг, увiчнився на своïх сорока. Чимось вони йому далися, що нi бiльш, анi менш — усе сорок. Чи, можливо, в цiй цифрi, як i в цифрi IЗ, був для Ягнича якийсь потаємний смисл? I, що дивно, вигляд вiн завжди мав людини сорока лiт. Ягнич не старiв! Натура рiдкiсноï мiцностi, просто залiзна натура. I душею... розкiшна душа! Пiснi спiвав, знав ïх безлiч, особливо пiсень давнiх, старих мореходiв (нiколи не чув капiтан, що Ягнич спiвав. Може, хiба що деколи стиха мугиках на палубi?)
Потiм Орiон потрапив у зону дiï найстрашнiшого в цих широтах урагану, в його крило. Була нiч, розвированiсть, чорний хаос стихiй. Палубою черпав воду Орiон. Шквал налiтав за шквалом. Крен досягав сорока й бiльше. Думали — все. Але i в цих умовах посилали курсантiв на щогли! I знову — дивна рiч! — не зiрвало, не скинуло в океан нiкого.
Казали; це тому, що Ягнич (вiн був тяжко цiєï ночi травмований) живе, що серце його на Орiонi б'ється. Прив'язаний канатами, завузлований ними мiцно-премiцно, лежав пiд хiрургiчним ножем у лазаретi, в глибинi судна. Операцiю неможливо було робити, кренами перевалювало хворого сюди й туди, але iншоï ради не було — майстер сам наказав: рiж! Було йому вийнято серце з грудей, воно билось i билось. Ниткою сировою, парусницькою тригранною голкою було зашито судини. Ягнич жив!
Суцiльна фантастика.
У напруженiй навчальнiй програмi, що ïï належить досконало опанувати курсантам морехiдки, значиться тема й така: Живучiсть корабля. Орiон збагатив ïх ще одним уроком: фактом живучостi людини. Досi вважається, що стожильна Ягничева живучiсть, його немрущий дух, могутнє силове поле його натури визначили тiєï ночi долю всього екiпажу, долю Орiона. Вважається, що саме це, передавшись вiд нього всiй командi, допомогло ïм вистояти пiд усiма шквалами, вийти iз зони урагану щасливо.
Що вони вигадують? — Капiтан був здивований, не мiг такоï мiфотворчостi пояснити. Навiщо нафантазовують? Нiчого подiбного на Орiонi не було: все було iнакше. Звiдки ж уся ця химерiя, ця повiнь домислiв, нестримних курсантських фантазiй? Яка душевна погреба спонукає ïх, замiсть исиби цiлком реальноï, законно списаноï, нагородженоï, творити для себе ще якусь iншу людину, людину-амулет? Лiпити й лiпити десь по закутках, по рубках та в затiнку вiтрил майже мiфiчний образ того, хто пiшов i вiтер iз собою забрав? Скiльки рiзних перейшло через Орiон, скiльки напiвзабуте чи й зовсiм забуто, чому ж цей звичайний, буденний, хоч i справдi-таки славний Ягнич не полишає уваги новачкiв? Чому серед цього штилю, серед безмежжя слiпучостi вiн зараз у них на устах, знов i знов виникає, мiражний, у ïхнiх душах?
Невже цим курсантам, що знають локатор, що мають пiд рукою найсучаснiшi електроннi пристроï, навiщось потрiбен ще вигаданий, нафантазований Ягнич, майстер нестарiючих сорока лiт, людина-легенда?

XVI

Тiльки стемнiло, короткий свист пролунав бiля двору Ягничiв-комбайнерiв.
Мати порається у хатi, але дверi вiдчиненi, — почула. Це, мабуть, той явивсь. Лише в старосвiтчинi колись парубки свистом отак викликали дiвчат на вулицю, зараз це почуєш хiба що зi сцени в клубi, коли ставлять якусь давню п'єсу. Одначе, виявляється, сцена з таким пережитком iнодi може повторитись i в тебе коло двору. Спiвати не вмiють, а свистiти навчились!
Одначе тiєï, що викликають, вдома нема, по роботi ще зайнята, в кураïвськоï медички день не нормований. Тiльки зiбралась була в кiно, прибiгають з викликом до Чередниченка, — треба ставити банки головi!
Звалило Зевса. На вiдзнаку обжинкiв поïхав до моря змити жнив'яну пилюку, згарячу викупавсь у своєму — з медузами — Чорному i так застудивсь, що є пiдозра на запалення легенiв. Коли серед зими доводилось брьохатись в льодовiй водi бiля керченських берегiв, пробираючись iз Таманi на пiвострiв у розвiдку, — тодi нiчого, навiть нежить не вхопив, принаймнi зараз не пам'ятає. Шинелi позам.ерзають, бувало, гуркочуть на гвардiйцях, як дзвони, раз у раз доводиться знов ïх намочувати в водi, щоб не гримiли, щоб не побудили ворожих вартових. А зараз тiльки глянеш на море — уже чхаєш, уже погнало температуру... Найрадикальнiше лiкування, що його, власне, тiльки й визнає в таких випадках Сава Данилович, — це банки. Покiрно пiдставляє спину, щоб Варвара Пилипiвна негайно обкидала його банками, оскiльки ж i вона зараз нездужає, то кличте молоду медичку, хай потренується...
Коли Iнна побiгла, в матерi мимовiль ворухнувся сумнiв, чи не Варваринi це штучки, може, навмисне викликають медичку-початкiвку, щоб перевiрити, чи вмiє вона хоч банки прилiпити до пуття.
Подалася й нема, а свистун тим часом посвистує. Не вперше приносить його звiдкись пiд кураïвськi вишнi, щоб тiльки побачитись з Iнною, засвiдчити, як вiн упадає за нею, який не байдужий... Ось iще раз пiдсвиснув аж iз якимось солов'ïним колiнцем...
— Та скажи ти йому, що наша на викликах, не до гулянок ïй, — з глибини хати гукнула жiнка надвiр, будучи певна, що там є кому пiдхопити команду й передати далi...
Одначе на подвiр'ï нiкого. Тiльки груша, як туча, стоïть, але грушi й самiй, мабуть, приємно послухати вечiрнього свисту. Жiнка вийшла на веранду. Ну от, будь ласка: лавка пiд грушею порожня, на вахтi нiкого, орiонець, видно, подавсь до сусiдiв вечiрню передачу дивитися з дiтлашнею. Телевiзор у них величезний (розмiром як дiвоцька скриня колись), поставлено його проiсто в садку пiд горiхом, аж сюди на веранду виднiє голубий екран, i перед ним стирчить купа голiв — дитячих i дорослих. Лисина орiонця теж мiж ними поблискує. Вдома у Ягничiв є телевiзор, може, навiть кращий, стоïть он за шифоньєром у кутку, щоправда, за всi жнива екран на ньому так нi разу й не засвiтився. Мiг би моряк його настроïти, сидiти й дивитись удома, так нi, до сусiдiв потягло, мiж малашню. Там, виходить, веселiше... Ось разом аж пiдскочили всi, галаснули: Гол! Гол!
А з вулицi неголосно свиснуло знов. Ну й надокучливий.
Господиня спустилась схiдцями, пiшла до хвiртки. Щось шаснуло пiд вишнями (тепер вишнi з дворiв аж на кураïвськi вулицi повибродили, злодiïв не бояться), пiд вiттям за стовбуром заховалось, принишкло... Не iнакше як вiн, майстер художнього свисту...
— То ти, Вiкторе?
— Я.
— Тобi ще тут не набридло свистiти? До двору заходь.
Мусиш вiтати, бо хочеш не хочеш, а виступає вiн зараз у ролi твого майбутнього зятя.
— Я до Iнни. Вдома вона?
— Скоро прийде. Заходь, заходь. Якраз погомонiти з тобою треба.
Посадила доччиного ухажора на верандi, вгощення, правда, хай не жде, — гiсть некликаний, обiйдеться... Увiмкнула електрику (щоб краще видно було доньчиного обранця), пiсля цього сiла й сама до столу. Хлопець застиг на стiльцi, вiдсунувшись аж у куток веранди. Господиня доскiпливо його розглядала: ось воно, золото Веремiєнкове... Невже оце майбутнiй зять? Нiби й не змiнився, хоч десь там побував. Казали, стрижений, а воно не дуже й помiтно. З чемною увагою жде бесiди, сухолиций, виголений, скромна усмiшка виблукалась на губах... Нiс материн, брови теж ïï, тонкi i якiсь смiливi, розгонистi — справдi, не кожна дiвчина зостанеться байдужою до таких. Сам собою статурний, довгобразий, i коли ось так тихо сидить, стиснувши руки колiнами, й пускає смиреннi погляди в стелю, на обвиту комашнею лампочку, то й не скажеш, що перед тобою шалапут, зайдисвiт, хулiган.
— Вона скоро прийде? — запитав так скромно-скромно.
— Не вiдчитується, голубе. В неï служба... Та, звiсно, прийде: наша дитина домiвки тримається, не те що iншi.
— Якщо це на мою адресу натяк, то дозвольте пояснити: я теж сподiваюся скоро перекочувати пiд мамин дах. Здається, матиму роботу десь тут, поблизу.
— Мабуть, на комплексi? — Поруч з Кураïвкою на узбережжi другий рiк будується комплекс для оздоровлення шахтарiв. — Чи баянiстом у пансiонат?
— Поки що таємниця, — ухильно миркнув вiн, усмiхнувшись.
— Ох, Вiкторе, Вiкторе, що ти собi думаєш? — заго-монiла жiнка з щирим уболiванням. — Доки отак галайдакуватимеш? Подивись ти на своïх ровесникiв: кожен при дiлi, той вчиться, той в армiï, а той iз трактора не злазить... Справжнi сини, нiчим себе не безчестять, батькам радiсть та гордiсть за них. Навiть ось такi, як Петрусь наш, — очi ïй засвiтились при згадцi про свого штурманця, — ще ж хлопченя проти тебе, а яке беручке, кмiтливе. У Казахстан, у таку далеч, нарiвнi з дорослими не побоялось, а ти?
Вдома на такi речi Веремiєнко тiльки б кинув зневажливо: Мамо, не вчiть мене жити, ситий вашими повчаннями по саме нiкуди, — встав би та й спину показав, а тут не смiє, вдає, що слухати наставницю — йому сама насолода, вбирає мудрiсть народну, як губка.
— Чи, може, це я на вiтер кажу, Вiкторе? Чого ти мовчиш?
— Я слухаю. Уважно слухаю. Вдумуюсь, Ганно Гурiïвно.
Це ïï пiдбадьорило, шанобливе звертання полестило. Розохотившись, виспiвала оду своєму штурманцевi, згадала навiть свого троюрiдного небожа, Ягнича Анатолiя, що десь там у Берлiнi пiд час пожежi нiмченя з п'ятого чи навiть шостого поверху врятував, — про цей факт надiйшов у Кураïвку лист вiд командування... Використавши сильний цей приклад, жiнка знову взялася за санобробку цього кураïвського шалапута, що набивається в зятi й вiд якого довiрливiй тещi довелось би, мабуть, усього почути, а поки що сидить такий покiрненький, аж присмучений, шию витягнув гусаком, очi в стелю пустив, та все ловить, та все вдумується. Тiльки що вiн там ловить? Чи не оту комашню, що довкруг лампочки пiд стелею в'ється?
— Якщо себе не жалiєш, то хоч батькiв пожалiй, — взялась йому далi втлумачувати майбутня теща. — Старий уже на стручок зiсох, то ж через кого? I матерi не легше, вiд горя та сорому на люди боïться виходити... Обоє на синочка тiльки й надiялись, усiм примхам його потурали. Чи баян, чи Ява — нi в чому вiдмови не було. I оце ти ïм так вiддячуєш? ïм горе, собi напасть! Винних не шукай на сторонi, все вiд тебе йде, — ти хоч це розумiєш?
— Розумiю, Гурiïвно, ще й як розумiю, — i знову смиренницька мiна на гарнiм обличчi, тепер ще бiльш посмутнiлiм. — Постараюся, щоб змiнитись у коренi. Даю зобов'язання: мiсяць, од сили два, i ви мене не впiзнаєте. Покута моя у виправно-трудовiм не кiнчилась, ще вона й зараз у самiм розпалi, день i нiч кипить отут, — i руку так щиро-щиресенько приклав до грудей.
Жiнцi одлягло вiд серця. Коли поговориш з людиною по душах, то воно одразу щось там i зворухнеться, серце ж не кам'яне! Вдома не дуже, мабуть, умiють з хлопцем повести розмову, наставити на добру путь, дарма що обоє педагоги. З чужими воно легше, а до свого ключика не пiдберуть. Бо не так це просто, людоньки добрi! А вона ось хоч i не вчителька, хоч тiльки в дитсадку малих виховує, проте й цього довготелесого зумiла усовiстити... Збадьорена успiхом на нивi педагогiки, стала тепер вихваляти перед ним свою Iнну. Як училище закiнчила з золотою медаллю (медаль ця вродилася тут же, на верандi, експромтом) i якi ïй добрi мiсця пропонували, манили в столицю, аж у той центральний Червоний Хрест, що з медикаментами та продуктами i в Iндiю, i на край свiту лiтає, де тiльки спалахне епiдемiя або станеться землетрус...
Нiчим не спокусили Iнну, бо ïй в одну душу додому — Кураïвка ïй милiша за все, бiля неньки-матерi ïй найтеплiше.
— Зараз оце Варвара покликала, щоб банки поставити головi. В тебе, каже, краще виходить, нiж у мене. Iнший голова хiба б довiрився, хiба пiдставив би спину будь-кому? А ïй—будь ласка...
Було й дочцi проспiвано дифiрамби з усiм материнським натхненням, з вродженою ягничiвською розкiшшю уяви.
— I ось така дiвчина ждала тебе, хоч до неï в училищi там уже тричi сватались, набивались i льотчики, i пiдводники, — факт явно перебiльшений. — Якби iнша, то хiба пропустила б момент, хiба не спокусилась би? Пiдхопила б собi лейтенанта, або лiкаря з дипломом, або й молодого комбайнера з Золотою Зiркою! Нi, каже, мамо, я свого судженого та засудженого ждатиму. Вiн там страждає, надiється, вiрить у мене. Вiдвернутись, коли в бiду потрапив, — це було б нечесно. Нi, не вiдступлюся, дочекаюсь, якщо вже Вiтеньку серце обрало. Так ти ж оцiни!
— А я оцiнив, — голос його налився справжньою, невдаваною теплотою. — Iнцi рiвних нема, Iнка для мене все, коли вже правду казати. Дня не було, щоб ïï не згадував. Ради неï переламаю себе, бо знаю: не змириться вона з моïми вадами, та й менi самому остогидла власна непослiдовнiсть, розхристанiсть. Вiднинi цьому буде покладено край.
— Не розумiю, чого воно в тебе все не так, як у людей...
— Десь мене здорово шеменуло життя, Ганно Гурiïвно, так шеменуло, що й досi заточуюсь... Можливо, тодi, коли з морехiдки витурили. Бо ж таки удар — пiд саму душу. По-моєму, занадто суворо, як за одну самоволку.
— Що це воно таке — самоволка?
— Ну, прогул. Вiдлучився на двi доби... А там же дисциплiнка, скажу я вам... Порядок залiзний.
— А без твердого порядку що ж би то й за морехiдка була! Чесну людину порядок не страшить. Мiй ось брат скiльки на Орiонi ходив, пiвжиття морськiй службi вiддав, та не нарiкає, хоч як там доводилось йому... Ще й досi море йому спати не дає, тужить, скучає, сердега, за ним. Поспiшили, списали, та вiн i тут свого не вiдцуравсь, малечу уявив курсантами i ïй свою науку передає, а наука знаєш яка? Про непотопленiсть корабля!
З ледь прихованою нудьгою Вiктор став слухати ще й похвали в адресу орiонця, хоча щодо нього хлопець мав свою думку: крутоï вдачi старий, амбiтний, неуживчивий, краще триматись вiд такого подалi. Бо попадись орiонцевi на очi — вiн теж вчепиться, теж почне тобi душу драïти...
— Якби ти, Вiкторе, пошанувався тодi в училищi, то був би з курсантами оце в походi, музикою десь би зустрiчали тебе! Входиш у порт пiд вiтрилами Орiона — це ж честь яка! Колись, було, дядько на вiтряку крила напарусить, та й то нам, малечi, диво, а тут... Ех ти! Бути вже однiєю ногою на Орiонi i так здуру зiрватись!..
Розпалена образом Орiона, тiтка Ганна не могла зупинитись, розiйшлася, наче сама плавала на ньому, — складаючи хвалу, аж спiвала, яких-бо туди хлопцiв беруть та гарт який там вони набувають, жiнка гомонiла й гомонiла, а Веремiєнко, знов витягши свою журавлину шию, слухав майбутню тещу з удаваною уважнiстю, однак чув майже саму тiльки мелодiю ïï мови, що зливалася для нього в щось монотонне, схоже на вiддалений журкiт води. Хлопець зараз бiльше сам себе наслухав. Хай сто разiв ви маєте рацiю, але вiд того менi не легше. Чи вiдомий вам такий стан, шановна майбутня теще, коли, буває, просто жити нехiть, хоч наче й конкретних якихось пiдстав нема для твоïх меланхолiй? От бувало вам — щоб неiнтересно, i все? Сiра байдужiсть обляже, все наче було вже, i сам ти наче колись уже був, i знаєш, яким будеш завтра, яке меню застанеш у чайнiй на заяложеному столi, мухи якi дзижчатимуть над жирним твоïм борщем... Справдi, нiхто тебе так не розумiє, як Iнна, нiхто до тебе не виявляє стiльки терпiння та великодушностi, як вона. Хоче бачити й бачить тебе кращим, нiж ти є в собi, вона одягає тебе в шати своєï уяви, покладає на тебе надiï, i, дивна рiч, часом почуваєш, як вiд самих ïï сподiвань ти й справдi стаєш нiби кращим. Iнна — це та найвища премiя, яку тобi видало життя, видало, може, аж занадто щедро, з авансом... Тiльки, мабуть, коханню властива така щедрiсть, всепрощення, i тiльки воно здатне повертати тобi iнтерес i смак до життя, повертати ïх навiть тодi, коли дiйдеш межi, коли попереду вже, здається, морок i порожнеча. I як же таку дiвчину не любити? Вiд неï мовби й тобi передається заряд життєвоï снаги, жарiнням своєï пристрастi вона вiдморожує навiть те, що встигло взятись памороззю в тобi. Нi, тут фальшi нема, вiн ïï любить! Iнакше б не нудився отут на верандi, коли десь там пускають кiно та стiльки химочок пансiонатських, що безсоромно в'язнуть, липнуть до тебе на танцях... Ради Iнни сидиш тут та вислуховуєш це чутеперечуте, спiване-переспiване, хоч вам i здається, тiтко, що завдяки вашому красномовству в душi майбутнього зятя вiдбувається цiлий переворот...
Коли тiтка Ганна знову торкнулась Вiкторових з Iнною стосункiв, доповняючись, наскiльки надiйний вiн у своïх почуттях до дiвчини, Веремiєнко — тут уже без розiгрувань та без вдавань — признавався:
— В нiй моє щастя, тiльки в нiй! I цим дорожу. Не промiняю нi на кого, нi на яку з отих пансiонатських химочок.
Сказав i осiкся. Само вихопилось, i вiн одразу ж пошкодував, що вихопилось. Бо тiтка враз насторожилась, змружила очi:
— Це що ж iще за химочки? Кого це ти химочками дражниш?
— Ну, химочки, так усi ïх там називають...
— Хто всi? Блатняки, може. твоï, з якими баланду по колонiях сьорбав! Так то ще не всi. А порядна людина не стане женщину й позаочi обзивати. Оце культурний! Такий буде саме до пари моïй дочцi!.. Химочки, химочки, — не могла вона заспокоïтись. — З iменi вже глузують. А в мене самоï бабусю було Химою звати, так що, це лайка, насмiшка? Нiхто з неï не смiявся, бо Хима дев'ятьох народила й вигледiла, i не було помiж них жодного такого розгильдяя, як ти!
Хвилю якусь перемовчала насуплено (стала суворiстю зовсiм схожа на брата), обличчя заокруглилось i нiби розбухло. Було ïй, видно, зараз i прикро, й соромно за цього розгильдяя, що сидiв нiби й не збентежений нотацiєю, нiби аж повеселiлий, хоча почувалось, внутрiшньо й напружений був до краю.
— Вiкторе, — сказала згодом Ганна Гурiïвна якимось майже урочистим голосом, — хочу тебе просити про одне дiло... Можна?
— Просiть.
— Як мати, по-доброму благаю тебе: вiдступись ти вiд дiвчини. Не принесеш ти ïй щастя. Вiн зблiд.
— Принесу чи не принесу — звiдки вам знати?
— Чує душа.
— Душа — прилад ненадiйний...
— Ой, який надiйний... Нiкого так не просила, як тебе оце, синку. Ти ж гарний собою, знайти тобi пару буде неважко, котрась iз отих пансiонатських, накуделених, тiльки пальцем кивни, сама побiжить за тобою... А Iнка... В Iнни своя дорога, своя, не схожа на твою... Пощади дiвчину, вiдплати хоч цим за ïï вiрну любов до тебе! Бо ж так, як вона, зараз рiдко хто любить... Вiдступись! Як сина, тебе прошу!
Вiн сидiв зблiдлий, голова схилилась на груди.
— Ви просите неможливого, — сказав упiвголоса. Це тiльки пiддало ïй жару для умовлянь:
— Ну, переможи себе, не зав'язуй ïй свiт!.. Скiльки буває: кохаються i рiк, i два, а одружуються з iншими... Хiба мало в нас гарних дiвчат? Он, кажуть, Муся Осначiвська за тобою сохне, така ж славна дiвчина, i в батькiв одна, може б, якраз ти ïï ощасливив...
Вiн мовчав, не пiдводячи голови, i його мовчанку жiнка сприйняла як ознаку вагання: певне, зараз сам iз собою бореться хлопець, виважує, що буде краще... Отже, ще трохи, трiнь-трiнечки, i вiн спроможеться дати згоду... Раптом ïï щось, видно, осяяло:
— Вiтю, уваж мою материнську просьбу, а я тобi за це... Жигулi подарую!
— Жигулi? — Вiн аж очима заклiпав вiд несподiванки.
Спокуса була такоï сили, що могла будь-кого збити наповал, а тим паче Вiктора, чия пристрасть до швидкiсноï ïзди вiдома всiй Кураïвцi... I, здається, розрахунок був безпомильний, пропозицiя аж надто зваблива, бо хлопець звiв тонкi брови звеселiло, ожвавiв, не приховуючи зацiкавлення:
— У вас уже є Жигулi?
— Будуть! — вигукнула вона гаряче. — Торiк — хiба не чув? — двом найкращим комбайнерам областi видали малолiтражки в премiю — одному дiстався Запорожець, другому Жигулi... Сам секретар обкому ключi ïм прилюдно вручав: на стадiонi, пiд музику.
— Але ж ключi тi в них, а не у вас, — не стримав , усмiшки Вiктор.
— Вважай, що i в нас! Сiмейний екiпаж Ягничiв теж у десятцi найперших передових, була ж у газетi фотографiя! Торiк телевiзор видали в премiю, а цього лiта, якби хлiб не згорiв, отут би вже пiд вiкном Жигулятко стояло, вишневе, на новiсiньких шинах... А що в наступному роцi стоятиме, то це — факт!
Веремiєнко пiдвiвся, напустив на себе суворостi.
— Отже, за дочку — Жигулi? А чи не мало? Чому не Волгу?
I несподiвано на всю душу розреготавсь. Одразу по цьому став знову серйозний, глянув на осоромлену спiврозмовницю з явною зверхнiстю:
— Соромно менi вас i слухати, тiтко Ганно. Невже ви серйозно могли подумати, що Вiктор на цей ваш калим пожадниться? Промiняє Iнку на ваше вiдчiпне? Яка дикiсть... Ви ж самi були молодi, невже, забули, не знаєте, що таке любов?
— Знав би ти! Я знала i знаю, — перемагаючи сором, пiдвелася й вона ображено. — Не тобi, вiтрогону, мене вчити... А оце, що я тут сказала, щоб на цьому мiсцi i вмерло, зрозумiв?
— Само собою.
У цей час iз сутiнi до веранди вимайнула Iнка. З ходу помiтивши настрiй обох, вiдчувши якесь неблагополуччя, вона запитала стривожено:
— Що ви тут не подiлили?
Тебе не подiлили, — видно, кортiло сказати хлопцевi, але вiн тiльки дозволив собi жарт:
— Про справи оонiвськi йшлося.
А як там у Чередниченкiв? — мерщiй спохопилася мати, щоб уникнути уточнень. — Чи кликали так, аби кликати?
— Та нi, серйозно застудився наш верховний, температурить... Проте на пневмонiю не схоже, скорiше ангiна... — Сказавши це, дiвчина знову звернула закоханий погляд на Вiктора: Чого ти такий блiдий?
Це ваше свiтло мене блiдить. Майнуло було, чи вiн не п'яний, але одразу Iнна й вiдкинула пiдозру: нi. Ще ранiш пiсля одного випадку поставила йому умову, щоб нiколи не з'являвсь ïй на очi в нетверезому станi, i поки що вiн цього дотримувавсь без порушень.
Гол! Гол! — знов почулися викрики вiд сусiдського Електрона.
А я так спiшила, — сказала Iнна. — Чомусь здавалось, що ти вже тут.
— Бо душа чує, — насмiшкувато кинув Вiктор убiк принишклоï коло хатнiх дверей майбутньоï тещi й, певне, щоб дошкулити ïй, вiн став поруч з Iнною близько, як до вiнця, ще й руку поклав ïй на плече недбалим, владно-ласкавим жестом.
— Ходiмо, люба, в зоряну безвiсть...
По тому, як вона охоче пiддалась на його жартiвливий заклик, як швидко обоє подались подвiр'ям до хвiртки, на ходу так i линучи одне до одного, мати зрозумiла, що нiчим зараз дочку не зупиниш, бо є в життi речi, перед якими всi твоï хитромудрi зусилля зводяться нанiвець: сама ж бо знаєш, що то за сила — любов!

XVII

Не складала зараз Iнна пiсень. Вiдколи опинилася в Кураïвцi, не склалося нi рядка, хоч iнодi й бродило щось туманне в душi... Бiльше читала. Знов захопилася класикою, в Палацi культури пiдiбралась за останнi роки чимала бiблiотека, сам Чередниченко шефствує, стежить, щоб належно поповнювались ïï фонди: хай читає Кураïвка, менше горiлки питимуть.
Райгазета час вiд часу друкувала вiршi, з'явилась одного разу навiть цiла лiтературна сторiнка — творчiсть молодих. Iнна перечитувала поезiï вiд рядка до рядка, було тут про музику токiв, про степовi кораблi, були уривки поем (ще, мабуть, не написаних),, вiршованi посвяти комбайнерам, ïхнiй самовiдданiй працi, безсонним ночам. Оспiвувались брати сонця — соняшники, що свiтять на море золотими коронами (це отi, що, змученi, прибитi посухою, стоять цього лiта за Кураïвкою, мов ромашки, з останнiх сил борються за життя). Все було нiби те й не те. Спiвалося про легке, а насправдi яким трудним було для людей це лiто, якоï напруги вимагало, яким болем проймалась душа хлiбороба, коли все тут горiло на очах, скiльки переживань завдали степовикам цi паленнi, як iз пекла, вiтри, нищiвне нашестя стихiï — про це чомусь нiде нi слова. Чи, може, так i треба? Навiщо торкатись того, що й без тебе всi знають? Була ще районна лiрика, дiвчача й хлоп'яча, зiзнавались степовикам у своïх iнтимностях тi, що, певне, доводились Iннi ровесниками. — цiлу ватагу таких зустрiчала, коли ще пiд час навчання в медучилищi ïï часом залучали до зборiв лiтоб'єднання, воно iснувало при тамтешнiй районнiй газетi й звалося Сонячне гроно. В турнiрах юних авторiв, у жвавих дискусiях пiсля лiтературних читань Iнна участi не брала, почувалась до цього не готовою, стримувала ïï ще й сором'язливiсть, тому бiльше трималася осторонь, слухала. Траплялось почути iнодi твори гарнi, з щирою любов'ю до людей, до степу, але чимало було й словесного дзвону, позичених почуттiв, нескромного поетичного якання, — так ïй принаймнi здавалось. Уявляла, як би до цього поставились мама чи татко, яку насмiшкувату мiну скорчив би на такi вiршi брат-штурманець... I коли ïй самiй кортiло погнатись за викрутасною римою, побавитись у слова-брязкотельця, то одразу виникала перед очима братова насмiшкувата фiзiономiя, який, правду кажучи, вмiє бути дошкульним... Нi, не дасть йому поживи для насмiшок. Невiдомо, чи ощасливиш ти людство своïми вiршами, але добре вiдомо, що задовго до тебе були створенi речi, якi тепер i тобi приносять iстинну насолоду. Тож читай, вчитуйся та вчися, — писати ще встигнеш... У медпунктi в неï на чистiм столi поряд з реєстрацiйною книгою завжди лежить закладений бланком рецепта томик чиïхось поезiй. Отих, що ïх п'єш i, як джерельноï в спеку, нiяк не нап'єшся. Диво: як умiє людина виповiсти себе, одним рядком навiяти просто-таки чари на тебе! Мабуть, нiколи тобi цього не навчитись... I все ж потаємне бажання прилучитись до творчостi заповiтно жеврiло в нiй, жило, як надiя. Вдивлялась у людей на току роботящих, обтяжених великими турботами i думала: як би про них гiдно сказати? Не приймуть вони пустомовства. Вони — як правда. I слова твоï мають бути такi ж, як цi люди — простi i яснi. Ждала, внутрiшньо прислухалась до себе: може, пора? Може, настав час розгортати чистий, неторканий зошит? Та нi, зачекай: оте, що в справжнiх майстрiв тугим, повним колосом родить, до тебе воно ще, видно, не прийшло, ще твоя нива в туманi...
— Переживаєш творчу кризу? — помiтивши ïï задуму, iронiчно запитав Вiктор пiд час минулого приïзду Тепер вiн часто залiтає до Кураïвки: перейшов працювати в Сiльгосптехнiку, пересiв з котка на газик, це нiби пiдвищення, але поки що взяли його тимчасово, на випроб. — Творча криза, здається, так воно зветься у вас?
Нiчого не вiдповiла, йому на це. Може, й справдi криза? А як i взагалi бiльше нiчого не напише, окрiм свого Берега любовi? Вiдомi ж випадки, коли людина лишалась тiльки автором однiєï пiснi.
— Не мучтеся, панно Iнно, — заспокоював ïï Вiктор. — Не пишеться, ну й що? Скiльки є людей, чиï днi летять у трубу порожнечi... Знають один клопiт: бiла копiйка про чорний день. Пережив i я щось кризоподiбне, а зараз... Коли ми вдвох, я — вiриш — наповняюсь змiстом... I Кураïвка менi стає, ну, як Канарськi острови...
Радувало дiвчину те, що Вiктор явно змiнюється на краще, став до неï уважнiший, з'явились новi зацiкавлення, попросив навiть Антологiю французькоï поезiï. Тiльки ж вдачею — як вiтер. Примчиться, сходять разом у кiно, i тiєï ж ночi назад (зрання йому на роботу), а ти потiм знову в непевностi: чи не встряне там у яку-небудь халепу? Чи все це зайвi тривоги? Може, ти просто не вмiєш радуватись, як вмiють iншi, надто сувора навiть до дрiбниць? Радуйся, що вiн ось приïхав цього вечора i, взявши тебе за руку, веде кудись у нiчний, сповнений нiжностi свiт...
Коли вони, залишивши матiр на верандi, вискочили удвох на вулицю, Вiкторiв газик, чи, як вiн каже, газон, бовванiв неподалiк — стирчав перекособочении пiд сусiдським парканом.
— Сiдай, — запропонував дiвчинi, — промчу з вiтерцем, побачиш, на що мiй пiдлеглий здатен!.. Отут вiдчуєш поезiю швидкостi!
Сiла, i бiльше вiн тепер ïï не заманить. Яка там поезiя, коли тiльки скрикуєш раз у раз: Не жени! Не жени! Та шукаєш руками, за що б ухопитись, та бачиш заслiплених фарами перехожих, що сполохано сахаються, тиснуться пiд паркани. Але азарт є азарт. А що, коли це в людинi теж — талант? Може, азарт i вiдвага, вони ходять поруч? Каже Вiктор, що тiльки й живе, коли розжене за сто i все аж свистить, розступається, розлiтається, коли почуваєш, що досяг, вихопився в якийсь новий стан, де ти вже iнший, де сама швидкiсть тебе п'янить... Можливо, це й так. Водолази розповiдали, що людина, спустившись пiд воду, буквально п'янiє, щоправда, там вона п'янiє вiд естетичного хмелю, вiд краси та фантастики пiдводного царства... Що не кажiть, а Вiктор — людина захоплень, у виглядi азарту живе в ньому порив, прагнення сягнути незвичайного, а хiба за це можна людину осуджувати? Адже iз хлоп'ячого зухвальства теж, мабуть, за певних умов проростають великi пристрастi, подвиги почуттiв, подвиги звершень? Днями Iнна бачила в Кураïвськiм народнiм музеï збiльшену фотографiю Санi Хутiрноï, тiєï легендарноï льотчицi, що так уславилась на фронтах i потiм, пiдбита, разом з коханим, загинула у повiтрi, пiшла у вiчнiсть в обiймах. Колись про таке в народi складались би пiснi. Силу такоï пристрастi Iнна могла зрозумiти, таке хотiла б вона оспiвати, щось вiд тiєï сили сама хотiла б мати в собi. Може, воно десь i є, та тiльки причаєне ще, нерозбуджене, нерозкрите? Хутiрна, може, теж починалась з непримiтного... Була звичайною дiвчиною, щолiта з вилами на лобогрiйцi бачили ïï в кураïвськiм степу, нiчим нiби й не вирiзнялася зпомiж iнших, а тим часом крила отi невидимi вже, мабуть, почувала в собi, i вже, певне, бурунила у нiй жага, нестримнiсть духу, близька до безтямностi, таємничi сили, що якоïсь там лiтньоï ночi пiдхопили дiвчину й понесли у простори за ïï нездоланною бентежною мрiєю навздогiн...
— Ну як, Iнко? — запитав Вiктор, коли газик винiс ïх за Кураïвку i, шалено промчавшись узбережжям, з розгону гальмонув над самим обривом, де ще метр — i вони пiшли б сторч головою в море. — Дає натхнення?
Iнна, рвучко зiскочивши з машини, стала над обривчиком i, люта з перестраху, мовчки взялась поправляти волосся.
— Ти що — розсердилась? Не те натхнення? По-моєму, вийшло дотепно...
— Жахати на вулицях людей — це, по-твоєму, дотепно? •
— Хотiв, як краще... Ти пробач менi, темному... — Вiн наблизився до неï, вибачливо обiйняв за плечi, теж задививсь на море. — До дiдька-таки гарний вiн, оцей Понт.
— Нарештi роздививсь?
— Ну, я ж сiрий та мурий... Але й ти, Iнко, якась, наче не з нашого часу...
— Старомодна, не модерна — це ти хочеш сказати?
— На тобi я вловив вiдшумiлого давнього вiку печать...
— Вiршами заговорив? Дивина.
— Справдi, ти нiби... з епохи курсисток. Чи навiть iз античностi, де, як вiдомо, богинi народжувались iз пiни морськоï... А менi долею послана богиня степова... Народжена з сяйва прибою — такою i ти менi здавалась там, вдалинi вiд цих берегiв. Та посмiхнись же. Оце вiчне самозаглиблення, серйознiсть. Нiяк не звикну. Мiг би подумати, що гра, манiрнiсть, якби менше тебе знав. Живеш у якомусь вимрiяному свiтi. Але й цим ти менi теж подобаєшся.
Вистелялась мiсячна дорiжка, ще не яскрава; ледьледь пробивалась, злегка мерехтiла. Безлiч свiтляних клавiшiв раз у раз випорскувало з темноï води.
— Про що задумалась? Знов про Овiдiя?
— I про нього...
— А ще про кого?
Був певен, що скаже i про тебе, а вона сказала:
— Про Саню Хутiрну.
— Санька й Овiдiй — оце поєднання, оце парочка.
— Не люблю таких жартiв.
— Бiльше не буду, — голос його ласкавим шепотом розстанув у дiвчини бiля вуха. — Тiльки ж смiшно ïх ставити поруч...
Йому смiшно, а для Iнни це чимось таки поєднувалось, бо що важать вiдстанi, хай i в тисячi лiт, коли йдеться про тих, хто для тебе живий, вiльно обраний душею i кого ти навiки поєднала теплом своєï любовi? Не знала й не могла знати вiйни, не лiтала з багажем Червоного Хреста до мiсць, де лютують епiдемiï, ще, власне, нi разу Iннi не доводилось ризикувати собою, а проте iнодi потайки ставить себе в ситуацiï найтруднiшi, примiряється до найтяжчих випробувань: а ти змогла б? А ти здатна на любов велику, на спiвчуття безоглядне — на тривалий, негучний подвиг сестер милосердя, про яких думалось не раз? I хай Вiктор скiльки хоче iронiзує, однак вона почуває в собi такi запаси внутрiшнiх сил, що ïх вистачило б сягнути i в тi голоднi, замiкробленi тропiки, куди вона, як i Вiра Костянтинiвна, хоч сьогоднi готова летiти рятiвницею.. Вдома часом кажуть, що впертiстю та затятiстю Iнна схожа на дядька свого з Орiона. Якщо навiть це й так, то що ж тут поганого? Орiонець справдi iмпонує дiвчинi своєю вдачею, i життєвою чiпкiстю, i затятою вiдданiстю тому, що було, може, його першою i останньою любов'ю. У кожного має бути свiй Орiон у життi i пам'ять своя на далеке й близьке, на все, що тобi заповiдано. А заповiдано, мабуть, i Овiдiя, й легендарну кураïвську льотчицю, i цю мерехтливу, вже роз'яснiлу дорiжку, що просто вiд тебе стелиться i нiби кличе кудись. Заповiдано, мабуть, i неясний цей неспокiй, що його носиш у собi й без якого навряд-бо чи й пiсня вродиться...
Вiктор завжди ставився досить скептично до Iнчиних, як вiн казав, високих матерiй, — не всiм же бути генiями, витати в небесах. Можеш собi витати, можеш дражнити уяву, викликати тiнi предкiв, а вiн людина земна, вiн сьогоднiшнiй. Бачить, що бачить, знає тiльки те, що нiчого не знає. Без жалю його поскубло життя, хотiв би — навзаєм — i його поскубти, урвати вiд нього й для себе кусень отого так званого щастя. Ось воно, поруч, твоє земне багатство! Твiй реальний, на лету схоплений птах, вiн i зараз пiд рукою трепече... Чи втримаєш? Страшно й подумати, що ловитимеш коли-небудь саме повiтря. Чув сьогоднi: Не принесеш ти ïй щастя... А хтось принесе? Такий може з'явитись одного прекрасного дня на сiрому кураïвському обрiï? I стане вiн для твоєï Iнки жаданiший, цiкавiший, змiстовнiший?
Розмова на верандi хоч i закiнчилась для Вiктора нiби з переможним рахунком, усе ж чимось його знепокоïла, вiн вiдчув подих можливоï небезпеки. Бути ось зовсiм близько, торкатися щокою ïï запашного волосся i потiм втратити все, втратити найдорожче? I хай зараз для побоювань нема нiяких пiдстав, але це сьогоднi, а завтра, а потiм? Звичайно, ти перед нею злидар духу, не вмiєш заглиблюватись, iдеш по верхах, але ж як — без неï? Без ïï любовi — ото була б порожнеча, ото був би крах! Тiльки бiля цього вогнища ти можеш зiгрiтись... Почувався так, нiби випадково й незаконно заволодiв коштовним .скарбом, заволодiв чимось бiльшим, нiж тобi належало вiд життя. Тож тримай тепер всiма способами, тримай з усiх сил!
I тому вiн хотiв бути зараз з Iнною особливо нiжним, намагався розважити, зробити ïй якусь приємнiсть, навiть догодити...
— Давай купатися, — запропонував Вiктор зненацька. О, це вона любить' Та ще вночi; при мiсяцi...
— Купальника не взяла.
— Можна й без... На русалчин манiр. Зараз нiхто не побачить, хiба мiсяць отой.
Не роздяглась, не зайшла в море, але так i вiдчула обiйми води, ïï лоскiтнi пестощi, нiби доторки самого мiсячного промiння перебiгають по тiлу, по тобi, вiдкритiй, iнтимно оголенiй, вiд усього вiльнiй.
Та хоч як ïй кортiло зараз купатись, гратись розшаленiло у водi, як це бувало мiж ними ранiш, проте в останню мить вона таки стримала себе:
— Нi, соромно буде, коли прожектора наведуть... На косi—отам благодать!..
— То гайда на косу!
— Не смiши.
— Чи, може, на танцi?
Вiн, видно, вирiшив будь-що розважити ïï цього вечора.
Iнна озирнулась: пансiонат освiтлений, музика пiдсилювачiв дотримлює аж сюди — нiчнi розваги в самому розпалi. Вожатi з сусiднього пiонертабору не перший день воюють з пансiонатським електроджазом, з його диким ревiнням, що не дає дiтям спати й пiсля вiдбою. Пiонерська здравниця уперто воює з пансiонатом за тишу, вiйнi не видно кiнця, джаз поки що переможно реве на все узбережжя, бо пансiонатська публiка за нього стала горою: як уже й бiля моря не повеселитись, то де? Там прикордонники ганяють, купатись не дають уночi, а тепер — щоб ми ще й спати лягали разом з вашими дiтьми?.. I загримiло звiдтiля ще дужче. Не хочеться Iннi на танцi, не тягне ïï туди.
— Тут краще. В цiй тишi є своя музика...
— Нi, ти справдi в мене не от мира сего, — каже Вiктор, усмiхаючись. — Чи не цим ти мене й приворожила?
Вони сiли на обривчику, на сухiй, прижухлiй травi, ноги поспускали вниз, так колись сидiли тут ще школярами. Пансiонат гримить далеко, ледь чутно, а тут скрiзь панує тиша нiчного цикадного степу, безмовнiсть моря, щедро залитого мiсячним свiтлом. Минулого лiта Iнна приходила сюди сама, були гнiтючi вечори самотностi, а тепер ось знову разом, i вiн обдаровує тебе своєю нiжнiстю, i кров гарячiє вiд близькостi, — вже не ледь чутнi, напiвдитячi змигують проблиски почуттiв, вся кров дужо нуртує в тобi, вишумлює вiд кожного доторку тiла.
— Чого ж ти мовчала, циганочко, що до тебе в училищi пiдводники сватались? — раптом запитав Вiктор. Iнна засмiялась:
— Це вже мамина творчiсть? Ненька наша в своєму репертуарi...
— I листи, кажуть, одержуєш? А Вiктор хотiв би знати: вiд кого?
— Вiд дiвчат, звичайно... А то ще був один вiд Вiри Костянтинiвни.
— Це точно? — В голосi його Iннi почулась пiдозра.
— Та ти що? — зблиснула вона поглядом. — Вирiшив сцену ревнощiв розiграти?
— Хто не любить, той не ревнує, давно вiдома рiч... Допитки його звеселили Iнну, полестили ïï дiвоче самолюбство.
— Теж менi Отелло.
— А ти вважала, що в менi цього нема i не буде? — близько зазирнув Вiктор в ïï освiтлене мiсяцем усмiхнене обличчя. — Та я тебе навiть до Овiдiя ревную! — вихопилось у нього по-хлоп'ячому щиро.
— Аж так?
— Аж так.
I пiсля цього вiн обiйме ïï ще мiцнiше, i дiвчина ще жагучiшим поцiлунком опалить його.

XVIII

А ЯК же там наша Нелька поживає? — одного дня подумалось орiонцевi. — Чи якi-небудь подає вiстi той ïï вiдступник?
Вiдступником вiн називав Нельчиного сина. В останнiй момент переметнувся: вже не йде в морехiдку, пiде в торговельне, згiдно з материною волею. Переконала-таки, здався перед ïï умовлянням. Буде в Нельки тепер свiй завмаг, з-пiд землi дiставатиме для матерi шуби та дублянки... Добрий, видно, вертихвiст, та все ж таки втiха матерi, є хоч до кого в хатi озватись.
Обiдньоï пори вирiшив Ягнич провiдати родичку. Замiсть просоленоï морськими вiтрами кепчини-млинця, в якiй прибув до Кураïвки, надiв нового капронового бриля (тiльки вчора придбав його в унiвермазi). Пiшов поважки, понiс тгiд капроном своï нерозважнi думи. Його ось посамотйла вiйна, а Нельцi й без вiйни дiсталося: рано овдовiла, чоловiка ще молодим рак задавив, у колгоспнiй бухгалтерiï працював до останнього. Вдачею був цiлковита протилежнiсть Нельцi: вона — як вогонь, а вiн тихий, сумирний, все мовчки та мовчки, — аж дивуєшся часом, яких рiзних єднає життя, здавалось би, зовсiм несумiсних...
Нельчина садиба в центральнiй частинi села, ближче до начальства. Хата як дзвiн: пiд шифером, нова, з великими вiкнами. I в шубi вся, одна з найкрасивiших у Кураïвцi. Зодягти хату в шубу, — це теж модно тепер: ставлять цеглянi стiни, а зверху по цеглi для краси та довговiчностi вмiла рука пройдеться ще якимось спецiальним розчином — внабризк (цiкаво орiонцевi, з чого вiя робиться?). Висохне, затвердiє, i стоïть будинок тодi справдi неначе в шубi з сивого каракулю, весь у дрiбненьких шипах-бурульках. Ось i в Нельки: тон гарний — сиво-сiрий, покриття покладено рiвно, наличники над вiкнами розмальованi в'яззю вiзерункiв, бiлим та червоним по сивому тлу (робили заïжджi майстри з Буковини).
Ягнич аж замилувався Нельчииою хатою: просвiчує крiзь гiлля на вулицю, немов тобi вiлла яка-небудь марсельська! Не занепала, вдовуючи, Нелька — це теж треба вмiти...
Господиня саме вдома, у бiлiм халатi порядкує коло лiтньоï кухнi, готує на зиму варення з абрикос. Зрадiла гостевi: спасибi, що не забуваєте, родичаєтесь, дядечку, все-таки рiдна кров (хоч яка там кров, коли сама вона з осначiвського роду).
Винесла стiлець, посадила орiонця в затiнку пiд горiхом, щоб сонце не пекло дорогому гостевi в лисину (вiн саме скинув бриля). Наклала повне блюдечко ще гарячого варення, щоб пробу зняв, запропонувала й борщу, але гiсть сказав, що то iншим разом, бо сьогоднi вже пообiдав.
— Вiд твого анархiста чути що-небудь? — запитав Ягнич про вiдступника.
— Та повернувся вже! Я на радощах й похвалитись не встигла, — одразу розцвiла молодиця. — Вступив! Набрав балiв навiть зайвих!.. Нiхто й не способствував, а пролiзло, стерво!
— Матимеш тепер свого завмага.
— Який завмаг? — засмiялась вдовичка. — Довкруг пальця матiр обвiв! Тiльки на. порiг, i вже по ньому бачу. щось воно не теє... Вступив? — питаю. Та вступив. — i очi в пiдлогу, тiльки краєчок усмiшки блукає... Ясно. Далi хоч i не говори, все менi ясно. В морехiдку, — кажу, — вступив? — Та... в морехiдку. А як ви вгадали? — Та по тобi ж видно, — кажу, — вiдступнику; — i вона знов засмiялась, переповнена радiстю за сина.
Не стримав усмiшки i Ягнич:
— Ну. там пiд риндою його вишколять... — I додав пiсля роздуму: — Море — то насамперед, важка праця, Нельжо. Двожильна праца.
— Цим його не злякаєш.
— Та щоб у дружбi з товаришами, надiйний був: звiдси починається наука про живучiсть корабля, його непотоплюванiсть...
— Мiй не пiдведе, за товариша горою стане. А морехiдка йому, знаєте, яка випала? Не протовпивсь у вашу: аж у Батумську сягнуло, стерво. На заочне встроïлось... А менi й краще, при матерi буде.
— Що ж вiн робитиме тут? Галайдакуватиме?
— Та де! У батька, видно, вдався, без. роботи не всидить! Ще перед вiд'ïздом влаштувався на комплексi, йду, каже, до шахтарiв, там технiка нова. Ну, i звання ж яке — робiтничий клас. Бiльша пенсiя буде на старiсть, — i вона знову дзвiнко засмiялась.
— Моряк у морi старiє, Нелю. Якщо, звiсно, в нього намiр щодо морехiдки серйозний.
— Та певне. Бо тiльки ось зачислили, а вiн уже й наочне приладдя додому привiз... Думала, добуває з лантуха величезний кавун, десь матерi з баштану прихопив на гостинець, — а воно, виявляється... зоряний глобус!
— Що, що? — здивувався Ягнич. — Новачковi там спершу швабру в руки дають, а не глобус.
— Я теж була здивувалась, навiть пiдозра майнула... Нi, каже, мамо, все законно: це я в морехiдцi в лаборанта випросив, однаково в нього цей глобус числиться вже як списаний iнвентар... Випросив чи, може, за пляшку коньяку вимiняв, — дiло, як кажуть, житейське..
Незабаром з'явився й Сашко: на саме подвiр'я в'ïхав велосипедом, вкотився хвацько, на манiр велогонщика, — просто з роботи до материного борщу (це в них на комплексi якраз обiдня перерва). Вигнавсь, як добра лозина, хоча з лиця ще пiдлiток, i чубчик вихриться на головi ще по-дитячому, — вiн його раз у раз пригладжує пальцями, нiяковiючи перед дядьком.
— Здоров, здоров, моряче, — орiонець поручкався з хлопцем, наче з дорослим, привiтав зi вступом: бо таки радий, буде кому з Ягничiв продовжити давню моряцьку вiть.
— Покажи, Сашуню, дядьковi свiй зоряний глобус, — пiдказала мати.
— Не зоряний глобус, — стиха поправив син, — а глобус зоряного неба...
— О, ще ти мене вчитимеш, вiдступнику! — I весело штовхнула сина межи плечi. — Винось!
Хлопець винiс iз хати й поставив глобус на стiльцi перед орiонцем. Ось воно, наочне курсантське приладдя. Барвою моря вражало найбiльш: синє-синє довкруг i все у зiрках, у сузiр'ях.
Ягнич злегка торкнувся глобуса, провiв по зiрках шорсткою долонею i нiчого не сказав.

XIX

Вийшло так, що не Ягничевi довелось шукати роботу, сама вона його знайшла.
Зацiкавились орiонцем на тому шахтарському комплексi.
Сам начальник будiвництва, чи хто там вiн є, примчався машиною на кураïвську вулицю i, не помiтивши за грушею Ягнича, пригальмував бiля сусiдськоï дiтвори:
— Юнi слiдопити, де тут ваш Ягнич, що з Орiона? А орiонець, дочувши з-пiд грушi, вже й вуха настрижив...
Дипломатичнi переговори не затяглися. Прибулець з комплексу — сивий, як голуб, присутулений лiтами, але ще енергiйний чоловiк — пiсля короткого знайомства запропонував без зайвих балачок:
— Сiдайте, поïдем. Ви нам потрiбнi.
— Кому це нам?
— Шахтарському народовi.
— А ви не помилились? — не спiшив пiддаватись Ягнич, хоча в душi аж захлинувся вiд радостi, що йому виявляють таку увагу. — Я моряк... У шахтi нiколи не був.
— Я теж не був, — коротко засмiявся приïжджий. — На Асуанi був, в Афганiстанi був, а на своïх шахтах... Ну,, та ми ж вас не в шахту, наше Дiло — будуй.
— Оце знайшли будiвельника... Перед вами всьогона-всього морський вовк, — зауважив Ягнич не без кокетства.
— Знаємо,...

Сторінки

• #
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• 8
• 9