Дитинство або, чому люди у своïх спогадах вертаються до дитинства?

Якось довелося менi прочитати романтичну сагу про те, що в життi
кожноï людини є два береги — той, вiд якого людина
вiдпливає, i той, до якого повиннi неодмiнно пристати. Причому
другий, думаю, — це необов'язково смерть, це, насамперед, берег
надiï, берег любовi. Але перший — це, звичайно ж, берiг
дитинства. Берiг дитинства — це рiдна земля, першi тропи, якими
мандрували ми завзято i якi наполегливо сняться нам донинi. Це —
нашi вiрнi друзi й запальнi iгри, запах свiжого молока й хлiба й
доторкання дiвочих губ, романтичнi мрiï й фантастичнi плани, це
мир, повний маленьких трагедiй i веселоï радостi, таємниць i
невичерпноï енергiï У нашiй повсякденностi можемо чимало
чого призабути, навiть номер домашнього телефону, випустити з уваги
вчорашня обiцянка, згадати вже на пiв-дороги, що не замкнена квартира,
але чiпко буде триматися спогад про найбiльш дорогi хвилi дитинства,
хоча ïм уже не буде повернення. Вступаючи в самостiйне життя, ми,
випускники, знову вiдчуваємо себе на березi дитинства, але швидше
в ролi мандрiвника, що, сiдаючи в човен на швидкоплиннiй рiцi, з тужною
ностальгiєю вдивляється в рiднi обриси, не сподiваючись
побачити ïх бiльше.
У спогадах про дитинство переплетуться й туга за нездiйсненим мрiям, i
природне тяжiння рiдноï землi, i кращi сiмейнi традицiï, якi
неодмiнно хочеться повторити й примножити, i синiвський обов'язок i бiль
вiд того, що не виконати його сповна нiколи. Але наше життя — це
химерне коло: чим довше будемо жити, тим усе ближче буде ставати нам
знову берiг дитинства, тим тiснiше будемо вiдчувати зв'язок iз
сiм'єю, родом, краєм, батькiвщиною, тим вiдповiдальнiше
будемо перед минулим i майбутнiм!