Подорож у Вiдень

На фронтi й пiсля поранення Ярослав не раз вiдтворював у пам'ятi та
перша подорож у Вiдень. Вена котилася на нього, начебто вал блискiток,
вiд яких злiпило ока. Затремтiв бiля бiломармурового Моцарта, уявив собi
похорони: наспiх збитий iз соснових дощок труна, трохи музикантiв за
труною й нестерпний дощ наполовину зi снiгом… Можливо, саме це й
було причиною безсонноï ночi. I так, як же великоï людини
поховали разом з волоцюгами й злочинцями. Нiкчемнiсть, здичавiння?
Страшно…!
Яка ж тодi вартiсть звичайноï людини? Або, може, звичайна людина
нiчого не значить? А що, властиво, дорожче? Грошi або талант? Невже на
першому планi заздрiсть i зневага? Iвана Франко ховали в чужiй сорочцi й
у чужiй гробницi… I заздрiсники верещали цинiчно: “Вiн
плює на своє рiдне гнiздо! Розiпнiть його! А за що
розпинати? За надмiрну любов до народу? Або за талант? Або заздрiсникам
бездарам так злiсно, що талант ïм не кориться, не змiнює
перед ними глави?
Якось у Криворовне, куди Ярослав iшов iз хлопцями, з появою Франко,
хтось зворушливо схилився на колiно, щоб поцiлувати йому руку
Я не пiп, похмуро буркнув поет, висмикнувши десницю Ви важливiше всiх
попiв!
Нi, не мiг заснути Ярослав тодi у Вiднi. Досить сильним було враження,
тому що — того, хто був важливiше всiх попiв, поховали в чужiй
гробницi, у чужiй сорочцi, а вiнцi не знають, де могила Моцарта. Що ж
дiється в цьому свiтi?
Коли ледь початок сiрiти, вiн одягся й пiшов до пам'ятника Бетховеновi,
чия музика завжди його хвилювала, завжди навiвала роздуму, особливо
Мiсячна соната, а найбiльше дивувало те, що Бетховен одну симфонiю
присвятив Наполеоновi. Правда, коли той оголосив себе iмператором, зняв
присвяту
Згадуючи далекий, ще студентський епiзод свого життя, Ярослав,
розбуджений думками, схвильовано схопився з тапчана, пiдступив до вiкна:
мiж дахами будинкiв зависла прозора хмарина, а нижче, здалося йому,
начебто не вулиця, а вiденська площа з пам'ятником непокiрливому
заколотному Моцарту. Вiн дивився на львiвський свiтанок, а бачив
вiденську площу. I музикантiв. Утомленi, похилi, з iнструментами пiд
пахвою, вони понуро йшли по нiчних вулицях безлюдного мiста, а бiля
пам'ятника Бетховеновi зупинилися, зняли, начебто по командi, капелюха й
заграли… Вони грали тихо й натхненно, грали на безлюднiй площi, де
валялися шматки вчорашнiх газет, у яких повiдомлялася, що львiвського
студента Мирослава Сичинского, що за народнi несправедливостi знищив
намiсника Галичини графи Потоцкого, засуджений до смертного покарання
через повiшення… Коли мелодiя стихла, опустили iнструменти,
схилили глави перед пам'ятником, постояли немо хвилину, тому надягли
капелюхи й розiйшлися…