Вороги народу у романi М. Шолохова Пiднята цiлина

Ще не до кiнця розгадана таємниця безсмертя великих створiнь
людського розуму i серця. Як i ранiше зачаровано дивиться свiт на
посмiшку Джоконди, як i ранiше вабить за собою загадкова Незнайомка, як
i ранiше сперечаються критики про те, чи засуджує Шолохов свого
Григорiя Мелехова або спiвчуває йому. Не до кiнця ще розгадана
таємниця великих створiнь, але великий подвиг тих, хто зумiв
побачити i запам'ятати вiчне в сучасному, i запам'ятати назавжди.
До таких безсмертних творiв i вiдноситься роман Шолохова Пiднята цiлина
— бойова, жагуча книга про переломний етап в iсторiï
нашоï Батькiвщини, про те, як у боротьбi i стражданнях з важкими
втратами народжується нове. З великою майстернiстю Шолохов
виводить у своєму романi групу запеклих ворогiв
соцiалiстичноï держави: осавула Половцева, поручика
Лятєвського, кулака Островнова, Лапшинова, Бородiна та iнших. Це
купка злочинних вiдщепенцiв, внутрiшньо спустошених i приречених на
розгром i загибель. Але чи не так простi i примiтивнi цi приреченi, за
задумом Шолохова, якими намалював вiн ворогiв? Адже у 1937 роцi вiн
писав:

• Ворогiв у нас показують плакатно i примiтивно. Так, дiйсно, у романi все набагато трагiчнiше i глибше. От перед нами Половцев: вiн швидко оглянув кiмнату i, усмiшливо зщуливши свiтло-блакитнi очi, що важко блищали iз глибоких провалiв очниць, поклонився.

Де Половцев, там ллється кров, готуються вбивства i диверсiï, вiн натхненник помсти i злочинiв. Але при всiм цьому Половцiв — смiливий i розумний ворог, вiн безстрашно з'являється в хуторi, знаючи, що за ним йдуть працiвники державноï безпеки, смiло йде на такий крок, як вбивство Хопрова. Вiн добре розбирається в людях, подiбних Островнову, знає, як залучити ïх на свою сторону. Половцеву не вiдмовиш у природному розумi, рiшучостi, готовностi загинути за своï iдеали. I тем разючiше дивна легкiсть, з якою вiн видає наприкiнцi роману всiх своïх спiльникiв, розумiючи, що вiн однаково буде розстрiляний. Шолохова вороги Радянськоï влади цiкавлять не тiльки як вороги, але i як люди, тому вiн бачить, що Тит Бородiн зовсiм не схожий на Островнова або Лапшинова, i Лятєвський зовсiм iншого складу, нiж Половцiв. Якiв Лукич Островнов по природi своєï розумна людина, що любить i вмiє працювати. Його пояснення Давидову, як господарювати, не можуть не пiдкупити, тому що за ними вгадується тямуща людина. Губить Якова Лукича прагнення до багатства i боягузтво. Автор показує, як поступово вироджується його герой, вiд вбивства Хопрова вiн прийшов до найстрашнiшого i пiдлого злочину — вбивству своєï матерi, i як тiльки закiнчується цей страшний шлях виродження, так вiдразу i розстається Шолохов зi своïм персонажем, що вичерпав у собi залишки людського, що було закладено в ньому вiд природи, вiд самого життя. Такий же i кiнець Половцева. Його виродження, його зрадництво вiд цинiзму, яке зiпсувало колись неабияку натуру.
Здавалося б, зовсiм вже зрозумiлий образ Тимофiя Рваного, спiвучасника
вбивства Микити Хопрова, — випадний засланець, який замахнувся на
життя секретаря парторганiзацiï, але от автор описує його
мертвим: Вiн i мертвий був гарний, цей жiночий мазун i улюбленець, на
недоторкане засмагою, чисте i бiле чоло впало темне пасмо волосся…
I легка тiнь посмiшки заховалася у квiтучих губах, усього лише кiлька
днiв назад якi жадiбно цiлували Лушку. Чого бiльше в цих словах:
торжества побачивши поваленого ворога або жалостi побачивши до пори
обiрване життя. Скорiше — друге. Так можна говорити тiльки про
жертву. Тимофiй i був жертвою тих сил, що ввергнули його в боротьбу з
народом, з життям. Гуманiзм письменника-комунiста змушує Шолохова
до кiнця вiрити в гарне в людинi, змушуючи ненавидiти не людей, а тi
сили, якi калiчили людей. I тiльки тодi ставала беззастережною ненависть
автора, коли особиста злiсть, ненависть i жорстокiсть персонажа губили в
ньому все людське, коли розпад особистостi завершувався, досягав
своєï межi.