Волт Вiтмен американський поет-новатор (твiр-фантазiя)

З ринковоï точки зору цiна на мене невисока, так говорив про себе
американський поет Волт Вiтмен. Цiкаво, що видавцi не дуже хотiли мати
справу з цим поетом iз неправильними поглядами, i Вiтмен здебiльшого сам
займався пiдготовкою збiрки до видання, сам робив типограсрiчне
оформлення своïх вiршiв. Я дивлюся на портрет Вiтмена… Сивий
симпатичний дiдусь. Що мене приваблює в ньому? Перше те, що поет
любив мандрувати. Вiн побував у сiмнадцяти штатах, мандруючи пiшки.
Серед лiсiв, полiв, серед природи поет почував себе навiть краще, нiж
серед людей. I не дивно. Поет закриває очi i пригадує
недавнє: серце завмирає вiн тримає в руках тiльки-но
видану ним збiрочку, яку назвав Листя трави.
Сам придумав назву, сам виготував палiтурку. Тепер можна заявити на
увесь свiт, що вiн поет. Iз радiстю в очах подарував виданi екземпляри
то одному, то iншому знайомому (вони б мали оцiнити й похвалити, а може,
й допомогти пробивати поетичну дорогу), а вони один за одним повернули
йому збiрочку, нiяково опустивши очi. Чому? Почитайте, зрозумiйте мене!
I себе! I свiт довкола нас! нiби хотiв крикнути поет. Почитайте
неспiшно, вiрш за вiршем, пройдiть разом зi мною дорогами Америки i
вiдчуйте себе частинкою людства, частинкою всесвiту! …Ось лежу я
пiд деревом. Хто я? Так, звичайна людина, без роботи, родини, якогось
певного заняття. Не респектабельний чоловiк. Але погляньте на це з
iншого боку! Лю-ди-на! Хто вона така? Для чого живе в цьому свiтi? Що
залишить пiсля себе? Хiба варто тратити життя тiльки на пристойну роботу
й високу зарплатню? Бог створив нас рiзними. I головне жити
достойно…

• Хелло! З ким це ви тут розмовляєте? раптом почув бiля себе голос.
• Хелло! Я розмовляю зi свiтом, з людьми, з вами особисто! вiдповiв Поет. Але ж ви мене й не бачили!
• Це не обов'язково. Головне я знаю, що ви є на цьому свiтi, а може й на тому свiтi.
• Дивак. Ходiмо звiдси.
• Ну, йди, сказав старий дружинi, а я трохи потеревеню, вiдпочину.
• А ви, я бачу, подорожнiй? Звiдки й куди йдемо? звернувся селянин до Поета.
• Я ступаю на шлях вiдкритий безжурно, Здоровий, вiльний весь свiт передi мною, Довга тiниста путь веде мене, куди я захочу. Я Поет. Пишу для людей. Про людей.
• Поет? О, тодi це має бути щось таке веселе й ритмiчне. Прочитайте ще разок, бо я щось не дотеленькав.

Вiтмен ще раз прочитав свiй уривочок з вiрша, але селянин нiяк не мiг взяти до тями, чому вiн називає себе поетом, якщо вiрш не до ладу немає рими.

• О, та це не обов'язково, гарячкував Поет. Головне, щоб думка була ясною та наповненою поезiєю. Вiрш має бути вiльним, не закутим в окови. Ось подивiться на море. Гарне! Але ж морськi хвилi не викочуються на берег через однаковi промiжки часу, як i пориви вiтру мiж соснами, але ж i в гуркотi хвиль, i в шумовиннi сосен є свiй ритм, своя мелодiя.
• Дивак. Ходiмо звiдси, скопiював селянин свою дружину i пошкандибав додому вечiрньою дорогою.
• А хто ти є людино Америки? сумно зiтхнув поет i звернув свiй погляд до моря.

Що бачив вiн у далинi? Чому не хочуть розумiти його творчiсть нi простi, нi iнтелiгентнi люди? Адже слово вiн поставив на рiвень ритму часу. Людина змiнюється, прагне кращого, але вiд поезiï чомусь чекають формальностi. Де ж новизна? Де експериментаторство? Замiсть бiдняцьких хижок будують мiста-гiганти, а в поезiï чому не хочуть будувати щось нове? Ох i люди! ïм подавай те, що вони вже снiдали! А може, на вечерю щось смачнiше?! Запитують, наприклад, чому в ваших вiршах немає назв? Не потрiбнi вони! Читайте вiршi вiльно, не шпортаючись об ïхнi заголовки, дихайте, наповнюйте своє серце повiтрям свiжого часу. Або ось ще запитують: Чому у вас тiльки одна збiрка Листя трави? Так-, збiрка одна, але вiршiв було дванадцять , а поступово стало чотириста! Це так само, як людина росте, живе, набирається досвiду, рокiв. Моï вiршi — як живе створiння, вони пiдiймаються сходами життя, як i я, як i кожен з вас. О Боже, зроби так, щоб моя пiсня була проста, як рев i мукання тварин, швидка i спритна, як рухи риб, як капання крапель дощу!
Волт Вiтмен виявився бiльш далекоглядним, нiж його, сучасники. Вiн не
вiдступив вiд своєï манери письма, вiд властивого йому
експериментаторства вiн пише оди фабричнiм трубам i домнам, вiн смiливо
вводить у поезiю не пастушковi, а мiськi мотиви. Поет не боïться
прозовоï мови в поезiï, вiн може довго перераховувати якiсь
факти, ознаки, подiï, але й це принесло йому славу такий спосiб
отримав у лiтературнiй критицi назву вiтменiвського каталогу. Якщо б нам
запропонували скласти вiрш на основi Пiснi про себе адже тут нiбито не
потрiбнi особливi поетичнi здiбностi. Але як приємно вiдчути себе
поетом i замислитися над питанням: А хто є ти людино Украïни?
Далекий американський поет нiби запропонував нам подумати про себе, свою
краïну, пишатися тим, що ми люди. I нести за це моральну
вiдповiдальнiсть перед собою та перед Планетою. Вiтмен надихнув мене на
спiвпрацю. I я спробував перефразувати його твiр:

• Хто не ходив травою степовою, не бачив свiт,
• Не лицезрiв природу навеснi.
• I вiн не бачив свiтла помiж храмами,
• I не зiгрiтий вiн теплом, яким зiгрiтi ми.
• Тепло оте не згасне нi на мить:
• Воно живе в полях, степах i луках,
• Воно живе в квiтках, дощах, вiтрах.
• Бо те тепло то є Земля моя,
• Пишаюсь тим, що украïнець я!