Проблема статусу iнтонацiï

Не вдаючись до термiнологiчних розходжень, можна видiлити такi основнi
пiд ходи до розумiння iнтонацiï: синтаксичний, коли iнтонацiя
залучається до системи засобiв передавання синтаксичних вiдношень;
фонологiчний, коли iнтонацiя пред ставлена як система опозицiй, а
ïï одиницi доповнюють список фонологiчних оди ниць;
фонетичний, коли iнтонацiя розглядається як засiб оформлення
висловлювань, створення ïх цiлiсностi i як засiб членування
мовленнєвого потоку на мiнiмальнi в смисловому вiдношеннi одиницi.
Особливий пiдхiд має мiсце в тому випадку, коли iнтонацiя
розглядається як самостiйний рiвень мовноï структури, що
надiлений своïми формальними i смисловими одиницями (Н.
Свєтозарова). Iнт онацiя (вiд лат. Шопо — голосно вимовляю)
визначається як сукупнiсть кiлькох фонетичних компонентiв:
фразового наголосу, пауз, ритмiки, мелодики, тембру i темпу. Завдяки
iнтонацiï мовленнєвий потiк членується на смисловi
вiдрiзки - синтагми i речення, розмежовуються речення за метою
висловлення, визначається внутрiшня взаємодiя компонентiв у
комунiкативному процесi, досягається вира ження модальних значень
та емоцiйного забарвлення вiдповiдних повiдомлень (Н. Тоцька).