Проблема статусу iнтонацiï

Не вдаючись до термiнологiчних розходжень, можна видiлити такi основнi пiд ходи до розумiння iнтонацiï: синтаксичний, коли iнтонацiя залучається до системи засобiв передавання синтаксичних вiдношень; фонологiчний, коли iнтонацiя пред ставлена як система опозицiй, а ïï одиницi доповнюють список фонологiчних оди ниць; фонетичний, коли iнтонацiя розглядається як засiб оформлення висловлювань, створення ïх цiлiсностi i як засiб членування мовленнєвого потоку на мiнiмальнi в смисловому вiдношеннi одиницi. Особливий пiдхiд має мiсце в тому випадку, коли iнтонацiя розглядається як самостiйний рiвень мовноï структури, що надiлений своïми формальними i смисловими одиницями (Н. Свєтозарова). Iнт онацiя (вiд лат. Шопо — голосно вимовляю) визначається як сукупнiсть кiлькох фонетичних компонентiв: фразового наголосу, пауз, ритмiки, мелодики, тембру i темпу. Завдяки iнтонацiï мовленнєвий потiк членується на смисловi вiдрiзки - синтагми i речення, розмежовуються речення за метою висловлення, визначається внутрiшня взаємодiя компонентiв у комунiкативному процесi, досягається вира ження модальних значень та емоцiйного забарвлення вiдповiдних повiдомлень (Н. Тоцька).