Група творiв про родинний побут

Групою творiв про родинний побут, яка видiляється на основi не
тематики, а способу вiдображення життєвих явищ є сатирично-
гумористичнi пiснi. На них позначилась весела вдача украïнця, який
вмiє з гумором сприймати несподiванi повороти долi, знаходити
розраду у влучному жартi. Цi пiснi торкаються рiзних тем вiд комiчних
життєвих ситуацiй i до зовсiм невеселих подiй, на якi люди
пробують подивитися з iронiєю.
Найбiльше жартiвливих пiсень присвячено темi кохання . У них з гумором
згадується залицяння хлопця до дiвчини, висмiюється залицяльникiв-
невдах, якi не вмiють заговорити до дiвчини, або бояться ïï
батькiв:
Я хлопець молодий в свого батька вдався.
 Фiтю-мiтю, поза плiтю в коноплi сховався.
Як пiшли дiвчата конопельки брати,
То я мусiв з конопель в гарбузи тiкати.
Дiвчата з жартом вiдмовляють таким парубкам:
Як ти мишi боïшся   А до мене не ходи.
На воротах повiсся.  Цур тобi, пек!
Iзгинь, пропади,
Предметом висмiювання є також невдалi побачення, коли хлопцевi
доводиться сидiти зачиненим у хижцi, ховатися у запiчку чи городами
тiкати вiд сусiдських собак:
А до мене Якiв приходив,    Не пiшов же Якiв додому
Коробочку ракiв приносив!    Та залiз у хижку в солому,
А я тiï раки забрала,    А собаки гавкати стали,
А Якова з хати прогнала.    Поки батько й мати не
встали…
Добродушним гумором сповненi пiснi про дiвчат, якi самi залицяються до
хлопцiв:
Дiвка в сiнях стояла, 
Ти, козаче, ходи,
На козака моргала: 
Мене вiрно люби,
Серце моє!
У них народ вдало пiдмiчає характернi риси таких дiвчат, що не
можуть всидiти вдома, коли десь грає музика , неохоче виконують
хатню роботу, тiльки думають, де б розвеселитись:
Кину кужiль на полицю 
Нехай мишi кужiль трублять,
I пiду на вечорницi. 
Нехай мене хлопцi люблять.
У таких пiснях часто змальовується образ матерi, яка то
виховує дочку, а то поблажливо ставиться до ïï примхiв,
чи навiть сама випроводжає погуляти:
Послала мене мати 
А я собi гуляю,
До хлопцiв погуляти: 
Як рибка по Дунаю.
Погуляй трохи, доню, 
Як рибка з окунцями
Я ж тобi не бороню! 
Я, молода, з хлопцями!
Тут теж нерiдко зустрiчаємо збереженi з далекого минулого об-рази-
архетипи води, рiчки, елементiв свiту природи.
Трапляється й прийом самовисмiювання, коли дiвчина з iронiєю
говорить про себе: хоч я гарна, та ледащо, чи я собi не хазяйка та не
господиня / три днi хати не мела / смiття по колiна. Найчастiше дiвчат
ганять за те, що вони лiнивi чи поганi господинi. Хлопцiв же висмiюють
за те, що вони хваляться своïми любовними походеньками,
ґоноруються, що вмiють подобатись дiвчатам:
Ой, дiвчино, не вiр ми, не вiр ми, 
Я мандрую тут i там, тут i там,
Бо я хлопець мандрiвний, мандрiвний,
Подобаюсь дiвчатам, дiвчатам.
Ще бiльш колоритно, з непiдробним гумором народ спiває про сiмейнi
стосунки, родиннi взаємини. Поширеною є тема залицяння кума
до куми чи сусiда до сусiдки:
Ой кум до куми залицявся.     Ти кума, ти душа,
Вибирати конопельки обiцявся:  Ти кругом, кума, хороша.
Добродушною iронiєю пронизанi пiснi про жiнку, яка є
невправною господинею:
Гоп, моï гречаники,  Молов батько, не вiявши,
Гоп, моï смачнi,    Пекла мати, не сiявши,
Чогось моï гречаники  3 помийницi воду брала,
Не вдалися вдачнi.  Гречаники учиняла.
У жартiвливих пiснях висмiються речi, якi в iнших лiричних творах
постають причиною сiмейних драм. Так, з iронiєю народ
змальовує дiдiв, якi, розраховуючи на своï маєтки,
сватаються до молодих дiвчат, але тi вiдповiдають:
Я в середу родилася,  Не пiду я за старого,
Кажуть люди горе. Бородою коле.
У таких пiснях старий чоловiк є не трагедiєю для
молодоï жiнки, а, навпаки, стає об´єктом
насмiшок, бо дружина його обдурює, ходить на танцi, гуляє з
молодими:
Ой ти, старий дiдуган,
А я молоденька
Iзогнувся як дуга,  Гуляти раденька;
I просить в Бога:
Поможи, ми, Пане Боже, 
I повiсь на грушу,
Возьми з дiда душу. 
Щоби старим знати,
Возьми з дiда душу 
Як молодих брати.
Сатирично оспiвуються п´яницi, яких жiнки женуть додому з корчми:
  Додому, додому, нероба моя,
   Не ïла, не пила худоба твоя.
  Най не ïсть, най не п є, най виздихає,
  Допоки у корчмi горiвонька є.
Жiнка хвалиться сусiдам, як вона шанує такого чоловiка:
А я його шаную, До припiчка припинаю,
Як собаку рудую:  Помиями напуваю.
У них злегка чи дошкульно висмiюються й iншi шкiдливi звички чи вади
людей, негативнi риси характеру: скупiсть i бажання розбагатiти
(Задумала вража баба та й розбагатiти), ледарство (Грицю, Грицю, до
роботи) та iн. Народ умiв з гумором подивитись навiть на матерiальнi
нестатки, убогiсть.
У жартiвливих пiснях з гумором спiвається навiть про сiмейнi
трагедiï (вдiвство, сирiтство, смерть близьких людей).
Так, хлопець-сирота хвалиться своïм завзяттям:
Нема впину вдовиному сину, Що звiв з ума хорошу дiвчину.
Комiчно змальовується молода вдова, яка не дуже переймається
смертю свого чоловiка, не страждає вiд самотностi:
Удовицю я любив,
Подарунки ïй носив.
Носив сало, носив свiчки,
Носив м´ясо, носив стрiчки.
Носив гречку, черевички,
Носив просо, носив мак.
Ось було як!… А раз таки теля припер,
 Доки допер, трохи не вмер,
А вона менi змiнила
I панича полюбила.
Поширеними є гумористичнi пiснi на тему смертi, наприклад: Ой що ж
то за шум учинився, де говориться про смерть комарика:
Ой упав же комар
На помостi,
Потрощив, поломив Ребра й костi.
Прилетiла муха, Жалкувати:
Ой де ж тебе, комарику Поховати?
Поховай ти мене В чистiм полi,
Та й висип менi Високу могилу…,
Щоб усi знали, що там похований мухи-зеленухи полюбовник!. Часто у таких
пiснях показано, як родичi ставляться до смертi рiзних членiв
сiм´ï (Ой дiвчина горлиця):
Умер батько байдуже,
Вмерла мати байдуже,
Умер милий, чорнобривий.
Жаль менi його дуже.
Я за батька книш, дала,
I за матiр книш. дала.
А за свого миленького
Цуцика рябенького.
Слiд зауважити, що традицiя смiятися над смертю є дуже давня i
бере свiй початок у доiсторичнi часи, коли в обрядi поховання пiсля
тризни над покiйником справляли похоронну оргiю, задум якоï полягав
у тому, щоб веселими гучними пiснями, iграми, забавами прогнати смерть,
утверджуючи таким чином перемогу життя. Тому серед слов´ян дуже
поширенi гумористичнi пiснi, жарти, дотепи на тему смертi у формi
дiалогiв:
  Ой, умру, мила, ой умру мила,
  Ой умру у ха-ха, мила чорнобривая.
  Де ж я тебе поховаю, милий мiй миленький,
  Де ж я тебе поховаю, голубе сивенький?
  В кропивi, мила, в кропивi, мила,
В кропивi уха-ха, мила чорнобривая…
Подiбнi пiснi зустрiчаються у всiх слов´янських народiв. Ще одним
пiдтвердженням давностi походження цiєï групи пiсень є
численнi твори на сюжет про смерть i весiлля комара (мухи), якi,
вочевидь, є вiдлунням древнiх весняних обрядiв.
Не менш давньою серед гумористично-жартiвливих пiсень є група
соромiцьких пiсень, традицiя яких теж сягає часу язичницьких
оргiй. Це твори вiдверто еротичного характеру, в яких оспiвується
тiлесна любов, як правило мiж чужими людьми (тобто не подружжям).
Нерiдко це любов до кума чи куми, що є вiдлунням ритуалу
кумування. Оскiльки у новiтню добу подiбнi тексти оцiнюються негативно з
етично-моральних мiркувань, вони виконуються за певних умов з деякою
мiрою табу. Цей пласт народноï творчостi недостатньо вивчений,
оскiльки, за свiдченням багатьох дослiдникiв, збирачi фольклору свiдомо
уникали запису подiбних текстiв, оминали цю тематику у своïх
розвiдках. Однак цi тексти побутують в народi i є досить цiкавими
з огляду на ïх древнє походження та вiдлуння в них давнiх
культових ритуалiв та язичницького свiтогляду.
Як бачимо, жартiвливi пiснi численнi за кiлькiстю i розмаïтi за
тематикою. Вони становлять значну частину украïнськоï
народноï пiсенностi. У них, за висловом М. Закревського,
проявляється привiлля для веселощiв, iронiï, дотепу
украïнця, без яких вiн не може жити. Ця веселiсть тим привабливiша,
що вона не пiдробна, природня; а дотепнiсть, неначе iскра, часто
з´являється несподiвано i з блиском.
Родинно-побутовi пiснi дуже давнi за походженням. На це вказують
елементи магiï i мiфологiï, як наприклад, контагiозноï
магiï:
…Погнав до Дунаю коня напувати,
Пiду я в садочок, зiрву я листочок,
На бiлiм пiсочку два слiдочки знати.
Прикрию, пристелю милого слiдочок,
Той перший слiдочок коня вороного,
 Щоб вiтер не звiяв, пташки не ходили.
А другий слiдочок мого миленького.  Щоб мого милого iншi не
любили…
Є згадки навiть про такi давнi ритуали, як людськi
жертвоприношення, наприклад, у пiснi Ненько моя, вишня…:
Чи ти, ненько моя, пшеницi не жала,
Що ти мене маленькою у снiп не зв´язала?
Чи ти, ненько моя, води не носила,
Що ти мене маленькою в криницi не втопила?
Чи ти, ненько моя, дiжi не мiсила?
Чом ти мене маленькую в тiстi не вмiсила?
Своïм корiнням вони ґенетично пов´язанi з обрядовою
лiрикою (веснянками, колядками, весiльними пiснями та iн.). Тому ïх
можна вважати спадком багатьох поколiнь, в якому збереглися давнi
уявлення й звичаï дослов´янськоï та давньоруськоï
народностi, iсторичнi нашарування пiзнiших епох. Вони вiдображають
багатограннiсть життя украïнськоï сiм´ï, широкий
спектр почуттiв i переживань людини, пов´язаних iз родинними
стосунками, рiзноманiтними життєвими ситуацiями. У них втiлилась
народна мудрiсть багатьох вiкiв, погляди прадавнiх украïнцiв на
сiм´ю, шлюб, людськi взаємини, матерiальнi i духовнi
цiнностi.