Група творiв про родинний побут

Групою творiв про родинний побут, яка видiляється на основi не
тематики, а способу вiдображення життєвих явищ є сатирично-
гумористичнi пiснi. На них позначилась весела вдача украïнця, який
вмiє з гумором сприймати несподiванi повороти долi, знаходити
розраду у влучному жартi. Цi пiснi торкаються рiзних тем вiд комiчних
життєвих ситуацiй i до зовсiм невеселих подiй, на якi люди
пробують подивитися з iронiєю.

Найбiльше жартiвливих пiсень присвячено темi кохання . У них з гумором
згадується залицяння хлопця до дiвчини, висмiюється залицяльникiв-
невдах, якi не вмiють заговорити до дiвчини, або бояться ïï
батькiв:

Я хлопець молодий в свого батька вдався.

 Фiтю-мiтю, поза плiтю в коноплi сховався.

Як пiшли дiвчата конопельки брати,

То я мусiв з конопель в гарбузи тiкати.

Дiвчата з жартом вiдмовляють таким парубкам:

Як ти мишi боïшся   А до мене не ходи.

На воротах повiсся.  Цур тобi, пек!

Iзгинь, пропади,

Предметом висмiювання є також невдалi побачення, коли хлопцевi
доводиться сидiти зачиненим у хижцi, ховатися у запiчку чи городами
тiкати вiд сусiдських собак:

А до мене Якiв приходив,    Не пiшов же Якiв додому

Коробочку ракiв приносив!    Та залiз у хижку в солому,

А я тiï раки забрала,    А собаки гавкати стали,

А Якова з хати прогнала.    Поки батько й мати не
встали…

Добродушним гумором сповненi пiснi про дiвчат, якi самi залицяються до
хлопцiв:

Дiвка в сiнях стояла, 

Ти, козаче, ходи,

На козака моргала: 

Мене вiрно люби,

Серце моє!

У них народ вдало пiдмiчає характернi риси таких дiвчат, що не
можуть всидiти вдома, коли десь грає музика , неохоче виконують
хатню роботу, тiльки думають, де б розвеселитись:

Кину кужiль на полицю 

Нехай мишi кужiль трублять,

I пiду на вечорницi. 

Нехай мене хлопцi люблять.

У таких пiснях часто змальовується образ матерi, яка то
виховує дочку, а то поблажливо ставиться до ïï примхiв,
чи навiть сама випроводжає погуляти:

Послала мене мати 

А я собi гуляю,

До хлопцiв погуляти: 

Як рибка по Дунаю.

Погуляй трохи, доню, 

Як рибка з окунцями

Я ж тобi не бороню! 

Я, молода, з хлопцями!

Тут теж нерiдко зустрiчаємо збереженi з далекого минулого об-рази-
архетипи води, рiчки, елементiв свiту природи.

Трапляється й прийом самовисмiювання, коли дiвчина з iронiєю
говорить про себе: хоч я гарна, та ледащо, чи я собi не хазяйка та не
господиня / три днi хати не мела / смiття по колiна. Найчастiше дiвчат
ганять за те, що вони лiнивi чи поганi господинi. Хлопцiв же висмiюють
за те, що вони хваляться своïми любовними походеньками,
ґоноруються, що вмiють подобатись дiвчатам:

Ой, дiвчино, не вiр ми, не вiр ми, 

Я мандрую тут i там, тут i там,

Бо я хлопець мандрiвний, мандрiвний,

Подобаюсь дiвчатам, дiвчатам.

Ще бiльш колоритно, з непiдробним гумором народ спiває про сiмейнi
стосунки, родиннi взаємини. Поширеною є тема залицяння кума
до куми чи сусiда до сусiдки:

Ой кум до куми залицявся.     Ти кума, ти душа,

Вибирати конопельки обiцявся:  Ти кругом, кума, хороша.

Добродушною iронiєю пронизанi пiснi про жiнку, яка є
невправною господинею:

Гоп, моï гречаники,  Молов батько, не вiявши,

Гоп, моï смачнi,    Пекла мати, не сiявши,

Чогось моï гречаники  3 помийницi воду брала,

Не вдалися вдачнi.  Гречаники учиняла.

У жартiвливих пiснях висмiються речi, якi в iнших лiричних творах
постають причиною сiмейних драм. Так, з iронiєю народ
змальовує дiдiв, якi, розраховуючи на своï маєтки,
сватаються до молодих дiвчат, але тi вiдповiдають:

Я в середу родилася,  Не пiду я за старого,

Кажуть люди горе. Бородою коле.

У таких пiснях старий чоловiк є не трагедiєю для
молодоï жiнки, а, навпаки, стає об´єктом
насмiшок, бо дружина його обдурює, ходить на танцi, гуляє з
молодими:

Ой ти, старий дiдуган,

А я молоденька

Iзогнувся як дуга,  Гуляти раденька;

I просить в Бога:

Поможи, ми, Пане Боже, 

I повiсь на грушу,

Возьми з дiда душу. 

Щоби старим знати,

Возьми з дiда душу 

Як молодих брати.

Сатирично оспiвуються п´яницi, яких жiнки женуть додому з корчми:

  Додому, додому, нероба моя,

   Не ïла, не пила худоба твоя.

  Най не ïсть, най не п є, най виздихає,

  Допоки у корчмi горiвонька є.

Жiнка хвалиться сусiдам, як вона шанує такого чоловiка:

А я його шаную, До припiчка припинаю,

Як собаку рудую:  Помиями напуваю.

У них злегка чи дошкульно висмiюються й iншi шкiдливi звички чи вади
людей, негативнi риси характеру: скупiсть i бажання розбагатiти
(Задумала вража баба та й розбагатiти), ледарство (Грицю, Грицю, до
роботи) та iн. Народ умiв з гумором подивитись навiть на матерiальнi
нестатки, убогiсть.

У жартiвливих пiснях з гумором спiвається навiть про сiмейнi
трагедiï (вдiвство, сирiтство, смерть близьких людей).

Так, хлопець-сирота хвалиться своïм завзяттям:

Нема впину вдовиному сину, Що звiв з ума хорошу дiвчину.

Комiчно змальовується молода вдова, яка не дуже переймається
смертю свого чоловiка, не страждає вiд самотностi:

Удовицю я любив,

Подарунки ïй носив.

Носив сало, носив свiчки,

Носив м´ясо, носив стрiчки.

Носив гречку, черевички,

Носив просо, носив мак.

Ось було як!… А раз таки теля припер,

 Доки допер, трохи не вмер,

А вона менi змiнила

I панича полюбила.

Поширеними є гумористичнi пiснi на тему смертi, наприклад: Ой що ж
то за шум учинився, де говориться про смерть комарика:

Ой упав же комар

На помостi,

Потрощив, поломив Ребра й костi.

Прилетiла муха, Жалкувати:

Ой де ж тебе, комарику Поховати?

Поховай ти мене В чистiм полi,

Та й висип менi Високу могилу…,

Щоб усi знали, що там похований мухи-зеленухи полюбовник!. Часто у таких
пiснях показано, як родичi ставляться до смертi рiзних членiв
сiм´ï (Ой дiвчина горлиця):

Умер батько байдуже,

Вмерла мати байдуже,

Умер милий, чорнобривий.

Жаль менi його дуже.

Я за батька книш, дала,

I за матiр книш. дала.

А за свого миленького

Цуцика рябенького.

Слiд зауважити, що традицiя смiятися над смертю є дуже давня i
бере свiй початок у доiсторичнi часи, коли в обрядi поховання пiсля
тризни над покiйником справляли похоронну оргiю, задум якоï полягав
у тому, щоб веселими гучними пiснями, iграми, забавами прогнати смерть,
утверджуючи таким чином перемогу життя. Тому серед слов´ян дуже
поширенi гумористичнi пiснi, жарти, дотепи на тему смертi у формi
дiалогiв:

  Ой, умру, мила, ой умру мила,

  Ой умру у ха-ха, мила чорнобривая.

  Де ж я тебе поховаю, милий мiй миленький,

  Де ж я тебе поховаю, голубе сивенький?

  В кропивi, мила, в кропивi, мила,

В кропивi уха-ха, мила чорнобривая…

Подiбнi пiснi зустрiчаються у всiх слов´янських народiв. Ще одним
пiдтвердженням давностi походження цiєï групи пiсень є
численнi твори на сюжет про смерть i весiлля комара (мухи), якi,
вочевидь, є вiдлунням древнiх весняних обрядiв.

Не менш давньою серед гумористично-жартiвливих пiсень є група
соромiцьких пiсень, традицiя яких теж сягає часу язичницьких
оргiй. Це твори вiдверто еротичного характеру, в яких оспiвується
тiлесна любов, як правило мiж чужими людьми (тобто не подружжям).
Нерiдко це любов до кума чи куми, що є вiдлунням ритуалу
кумування. Оскiльки у новiтню добу подiбнi тексти оцiнюються негативно з
етично-моральних мiркувань, вони виконуються за певних умов з деякою
мiрою табу. Цей пласт народноï творчостi недостатньо вивчений,
оскiльки, за свiдченням багатьох дослiдникiв, збирачi фольклору свiдомо
уникали запису подiбних текстiв, оминали цю тематику у своïх
розвiдках. Однак цi тексти побутують в народi i є досить цiкавими
з огляду на ïх древнє походження та вiдлуння в них давнiх
культових ритуалiв та язичницького свiтогляду.

Як бачимо, жартiвливi пiснi численнi за кiлькiстю i розмаïтi за
тематикою. Вони становлять значну частину украïнськоï
народноï пiсенностi. У них, за висловом М. Закревського,
проявляється привiлля для веселощiв, iронiï, дотепу
украïнця, без яких вiн не може жити. Ця веселiсть тим привабливiша,
що вона не пiдробна, природня; а дотепнiсть, неначе iскра, часто
з´являється несподiвано i з блиском.

Родинно-побутовi пiснi дуже давнi за походженням. На це вказують
елементи магiï i мiфологiï, як наприклад, контагiозноï
магiï:

…Погнав до Дунаю коня напувати,

Пiду я в садочок, зiрву я листочок,

На бiлiм пiсочку два слiдочки знати.

Прикрию, пристелю милого слiдочок,

Той перший слiдочок коня вороного,

 Щоб вiтер не звiяв, пташки не ходили.

А другий слiдочок мого миленького.  Щоб мого милого iншi не
любили…

Є згадки навiть про такi давнi ритуали, як людськi
жертвоприношення, наприклад, у пiснi Ненько моя, вишня…:

Чи ти, ненько моя, пшеницi не жала,

Що ти мене маленькою у снiп не зв´язала?

Чи ти, ненько моя, води не носила,

Що ти мене маленькою в криницi не втопила?

Чи ти, ненько моя, дiжi не мiсила?

Чом ти мене маленькую в тiстi не вмiсила?

Своïм корiнням вони ґенетично пов´язанi з обрядовою
лiрикою (веснянками, колядками, весiльними пiснями та iн.). Тому ïх
можна вважати спадком багатьох поколiнь, в якому збереглися давнi
уявлення й звичаï дослов´янськоï та давньоруськоï
народностi, iсторичнi нашарування пiзнiших епох. Вони вiдображають
багатограннiсть життя украïнськоï сiм´ï, широкий
спектр почуттiв i переживань людини, пов´язаних iз родинними
стосунками, рiзноманiтними життєвими ситуацiями. У них втiлилась
народна мудрiсть багатьох вiкiв, погляди прадавнiх украïнцiв на
сiм´ю, шлюб, людськi взаємини, матерiальнi i духовнi
цiнностi.