Сучасна драматургiя: П'єса “Дорога Олена Сергiïвна” Разумовской

П'єса “Дорога Олена Сергiïвна” була написана
Людмилою Разумовской в 1980 р., але тодi кiлька розпачливих спроб
поставити ïï в провiнцiï виявилися приреченi на невдачу.
Добуток молодого драматурга цензура не пропустила, а iм'я Людмили
Разумовской швидко обростило таємничими слухами й одержало
“широку популярнiсть у вузьких колах”, присвячених у
театральний процес. Однак з настанням перебудованого часу “Дорога
Олена Сергiïвна” виявилася затребувана й столичними, i
периферiйними театрами й незабаром була екранiзована.
Добуток, що з'явився нарештi на сценi, не був сприйнятий публiкою й
критикою однозначно. Iсторiя про те, як доведена до крайностi
своïми ж власними “вихованцями” учителька кiнчає
життя самогубством, деяким здалася зайво жорстокоï, навiть
неправдоподiбноï. Разумовской же, здається, важливо було
показати пряме зiткнення поколiнь, надати слово обом сторонам.
Що вiдбулося з молодими людьми, що виросли в атмосферi загальноï
неправди й “застiйноï” демагогiï, коли високi
iдеали, що вселяються палко iз всiх трибун, на ïхнiх очах
руйнувалися самими “внушателями”? Як було ïм уберегтися
вiд втрати орiєнтирiв, вiд цинiзму й недовiри, загального
виродження соцiальноï моральностi? А може бути, коштувало
вберегтися? Може бути, i самi вони винуватi в тiм, що сприйняли вiд
“батькiв” лише вбогу психологiю пристосовництва? Як отут не
згадати класичне виправдання шварцевского Генрiха з
“Дракона”: “Але дозвольте! Якщо глибоко розглянути, то
я особисто нi в чому не винуватий. Мене так учили”. I вiдповiдь
Ланцелота: “Усiх учили. Але навiщо ти виявився першим учнем,
худобина така?”
У п'єсi Разумовской перед нами саме такi “першi учнi”.
Вона одна з деяких — зважилася сказати тодi про грубу правду життя
вустами тих, хто, по сутi, тiльки починає жити. От Витек дiлиться
iз приятелями батькiвськими гаслами: “Якщо хтось не бере,
виходить, просто мало дали”. Вiн, по сутi, незлобивий, але
безхарактерний: при благополучному плинi життя може стати комусь
вiдданим iншому, при менш благополучному — слухняною марiонеткою в
чужих руках. От Паша, у своï сiмнадцять рокiв скривджений i
озлоблений на увесь свiт за те, що йому “недодали”: батько
— “сама звичайна iнтелiгентська розмазня”, i прийде
тепер синовi самому пробивати дорогу в життi. Ляльцi теж “не
повезло” з родителями: ïï мати — бiблiотекарка,
але щоб у дитини “усе було”, подрабативает ще й
прибиральницею. “Ви все життя боролися, щоб елементарно вижити, а
ми будемо боротися за те, щоб добре жити” — от ïï
життєвий девiз.
I нарештi, Володя — визнаний лiдер у цiй компанiï, теперiшнiй
пiдлiтковий iдеал. Проблем у нього в найближчому майбутньому не
передбачається нiяких: надходження в престижний МГИМО забезпечене
завдяки батькiвським зв'язкам. Особисто йому вiд Олени Сергiïвни
нiчого не потрiбно, для нього переконати вчительку пiти на невелику
пiдробку (пiдмiнити неправильнi варiанти контрольних робiт Пашi й Вiтi)
— це тiльки своєрiдна розвага, експеримент, гра. Однак гра
обертається для всiх ïï учасникiв серйозним, не на
паперi, iспитом.
Оленi Сергiïвнi доводиться зштовхнутися з кинутим в особу рiзким i
не можна сказати, щоб зовсiм несправедливим, обвинуваченням: “Ну й
що ж ви зробили такого чудового, люди 60-х рокiв!.. Де ви? Агов?! Не
видно, не чутно! Однi пристосувалися й стали процвiтати, iншi,
бiльшiсть, тягнуть свою життєву лямку, третi —
розчинилися… у небуттi! <...> Дивлячись на вас, ми з дитинства
вчимося лицемiрити, фальшивити й показушничати… Ми — вашi
дiти, кревнi дiти, а не пасинки, i не открещивайтесь вiд нас руками й
ногами, ви нас породили самi!”
У результатi учнi начебто б перемагають — у ïхнiх руках
заповiтний ключ вiд сейфа, але всi вони так чи iнакше роздавленi
своєю перемогою. Принижений власним зрадництвом Паша втрачає
останнє до себе повага; затихає, вiдкинутий ударом
“друга”, Витек; не може нiяк опам'ятатися вiд зацiпенiння
Лялька. Та й “iдеальний” Володя розумiє, що це не вiн
перемiг, це його удержала спiвчуваюча рука Олени Сергiïвни. Його,
такого розумного, рiшучого, просто пошкодували. Такий невтiшний фiнал
цiєï багатостраждальноï п'єси.