Переказ оповiдання Василя Белова Така вiйна

Ваню — сина Дар'ï Румянцевiй — убило на фронтi в 42-м
г., а папiр з печаткою й незрозумiлоï, але вуж боляче пiдозрiлим
пiдписом (один гачок з петелькою) приходить бiльше чим через рiк. I
вирiшує Дар'я, що папiр фальшивою, пiдробленою якоюсь недоброю
людиною. Коли через село проïжджають цигани, Дар'я щораз ходить
ворожити на Ваню. I щораз карти розкидаються як не можна краще. Виходить
— живий вiн. I Дар'я терпляче чекає кiнця вiйни
До ночi, узимку й восени, вона йде на стайню стерегти коней i там все
думає про сина Iвана Зi свiтанком вертається, волочачи по
шляху яку-небудь ломину, кинутий кiлочок або гнилу шалiвку — без
дров узимку не проживеш. Хату вона палить через день, а картоплю
видумує варити в самоварi: i простiше й вигiднiше, та й окрiп для
питва виходить начебто б чимсь позанятнее.
Дар'я ще не вийшла з вiку, i з неï беруть повний податок: яйця,
м'ясо, вовну, картоплю. I всi вона вже здала, дещо прикупивши, iнодi
замiнивши одне iншим, i тiльки по м'ясу значиться за нею недоïмка
так грошовий податок весь целехонький, не говорячи вуж про страховку,
позику й самооподаткування. По цих статтях у неï й за минулий сорок
других рокiв не виплачено. А отут Пашка Неуступiв, на прiзвисько
Куверик, по здоров'ю не взятий в армiю Ванин однолiток, приносить
Дар'ï новi зобов'язання. I вимагає з державою
розраховуватися.
Голод у народi починається якось непомiтно, потроху, i нiхто не
сплескує руками, коли в колгоспi вiд виснаження вмирає перша
баба. А дверi тепер майже не закриваються вiд великого достатку
жебракiв. Незабаром стає зовсiм нема чого є. Баби ходять у
далекий, ще хлiбний колгосп — мiняти одяг на зерно й картоплю. У
Дар'ï є гарний напiвшерстяний Iванов костюм. Iван купив його
за три тижнi до вiйни, не встиг i паплюжити вдосталь. Коли Дар'ï
стає невмоготу й починає боляче болiти серце, вона виносить
костюм iз сiнника й ловить далекий, забиває вже затхлiстю скринi
Ванюшин запах. Раз, вивернувши кишенi, бачить копiєчку й
махорковий пилок i потiм довго сидить, розхвильована, з полегшуючими
слiзьми. А копiєчку ховає всахарницу.
На Перше травня сiльський дедко, сивий бухтинник Миша, купує
ïï єдину живнiсть, що залишилася, — козу. Половину
цiни Дар'я бере грiшми (i вiдразу вiддає ïх финагенту),
половину — картоплею. I дiлить картоплю теж навпiл: кошик на
харчування, кошик на насiння. Але щоб не вмерти, доводиться варити в
самоварi й цiй насiннiй картоплi. Нарештi Дар'я вирiшується: iде з
бабами, вимiнює Iванов костюм на полмешка картоплi й обрiзками
саджає пiвтори гряд. А кошиком обрiзаних картоплин, що залишилися,
харчується до самоï Казанськоï Наступає лiто.
Дар'я щодня ходить iз бабами косити, а на привалах грiє на сонечку
опухлi ноги. Ïï увесь час тягне в сон, кружляється
голова й тонко, по-вигарному дзенькає у вухах. Удома Дар'я
розмовляє iз самоваром, як ранiше розмовляла з козою або з
пiдпiльною мишкою (мишка в ïï хатi тепер не живе).
И раптом до Дар'ï знову приходить Пашка Куверик i вимагає
заплатити грошi. Одна ти, говорить, у всiм селi злоупорничаешь. Бiльше
Пашка чекати не має намiру: прийде, видно, вживати заходiв.
Дiловито оглянувши хату, вiн починає описувати майно, потiм несе
те, що знаходить коштовним, — два фунти вовни й самовар. Дар'я,
плача, благає залишити ïй самовар: Столiття буду Бога за тебе
молити, Пашенька, але Кувери й слухати не хоче
Без самовара в хатi стає зовсiм неприютно й порожньо. Дар'я плаче,
але й сльози в очах кiнчаються. Вона гризе м'яку, изросшую в землi
картоплину, ще одну. Лежачи на печi, Дар'я намагається вiдокремити
ява вiд сну й нiяк не може. Далекi громи здаються ïй шумом
широкоï, що йде двома смугами вiйни. Вiйна представляється
Дар'ï у виглядi двох нескiнченних рядiв солдат з рушницями, i цi
солдати по черзi стрiляють друг у друга. А Iван — на горушке, i в
нього чомусь немає рушницi. Дар'я болiсно хоче окликнути його, щоб
вiн скорiше взяв рушницю, але лементу не виходить. Вона бiжить до сина,
так ноги не слухаються й щось важке, всесильне заважає ïй. А
ряди солдатiв усе далi й далi…
На третiй або четвертий день Сурганиха бачить у магазинi виставлений на
прилавку Дарьин самовар. Бiс цей Куверик, — думає Сурганиха,
— самовар вiдняв у баби. На косовицi вона розповiдає про
самовар бабам, з'ясовується, що Дар'я вже третiй день не виходить
у поле. Баби з усiєю села збирають хто скiльки може й, викупивши
самовар, задоволенi, iдуть до Дарьиной хати, так тiльки господарки в нiй
немає. Видно, сердешна, по мирi пiшла, — говорить Сурганиха.
За лiто через село йдуть сотнi жебракiв: старих, дiтей, бабусь. Але
Дар'ю нiхто не бачив, i додому вона не вертається. I тiльки взимку
до села доходить слух, що кiлометрах у десятьох звiдси, у сiннику на
лiсовому пустищi, знайшли якусь мертву бабу. Шматочки в ïï
кошику вже висохнули, i одяг на нiй була лiтня. Баби одноголосно
вирiшують, що це обов'язково i є ихняя Дар'я. Але старий Миша
тiльки пiдсмiюється над бабами: Так хiба мало таких бабiв по матушке-
расее? Коли вважати цих бабiв, дак, мабуть, i цифров не вистачить.
А може, i правi вони, цi баби, хто знає? Вони, баби, майже завжди
бувають правi, особливо коли на землi така вiйна…