Переказ оповiдання Василя Белова Така вiйна

Ваню — сина Дар'ï Румянцевiй — убило на фронтi в 42-м г., а папiр з печаткою й незрозумiлоï, але вуж боляче пiдозрiлим пiдписом (один гачок з петелькою) приходить бiльше чим через рiк. I вирiшує Дар'я, що папiр фальшивою, пiдробленою якоюсь недоброю людиною. Коли через село проïжджають цигани, Дар'я щораз ходить ворожити на Ваню. I щораз карти розкидаються як не можна краще. Виходить — живий вiн. I Дар'я терпляче чекає кiнця вiйни
До ночi, узимку й восени, вона йде на стайню стерегти коней i там все думає про сина Iвана Зi свiтанком вертається, волочачи по шляху яку-небудь ломину, кинутий кiлочок або гнилу шалiвку — без дров узимку не проживеш. Хату вона палить через день, а картоплю видумує варити в самоварi: i простiше й вигiднiше, та й окрiп для питва виходить начебто б чимсь позанятнее.
Дар'я ще не вийшла з вiку, i з неï беруть повний податок: яйця, м'ясо, вовну, картоплю. I всi вона вже здала, дещо прикупивши, iнодi замiнивши одне iншим, i тiльки по м'ясу значиться за нею недоïмка так грошовий податок весь целехонький, не говорячи вуж про страховку, позику й самооподаткування. По цих статтях у неï й за минулий сорок других рокiв не виплачено. А отут Пашка Неуступiв, на прiзвисько Куверик, по здоров'ю не взятий в армiю Ванин однолiток, приносить Дар'ï новi зобов'язання. I вимагає з державою розраховуватися.
Голод у народi починається якось непомiтно, потроху, i нiхто не сплескує руками, коли в колгоспi вiд виснаження вмирає перша баба. А дверi тепер майже не закриваються вiд великого достатку жебракiв. Незабаром стає зовсiм нема чого є. Баби ходять у далекий, ще хлiбний колгосп — мiняти одяг на зерно й картоплю. У Дар'ï є гарний напiвшерстяний Iванов костюм. Iван купив його за три тижнi до вiйни, не встиг i паплюжити вдосталь. Коли Дар'ï стає невмоготу й починає боляче болiти серце, вона виносить костюм iз сiнника й ловить далекий, забиває вже затхлiстю скринi Ванюшин запах. Раз, вивернувши кишенi, бачить копiєчку й махорковий пилок i потiм довго сидить, розхвильована, з полегшуючими слiзьми. А копiєчку ховає всахарницу.
На Перше травня сiльський дедко, сивий бухтинник Миша, купує ïï єдину живнiсть, що залишилася, — козу. Половину цiни Дар'я бере грiшми (i вiдразу вiддає ïх финагенту), половину — картоплею. I дiлить картоплю теж навпiл: кошик на харчування, кошик на насiння. Але щоб не вмерти, доводиться варити в самоварi й цiй насiннiй картоплi. Нарештi Дар'я вирiшується: iде з бабами, вимiнює Iванов костюм на полмешка картоплi й обрiзками саджає пiвтори гряд. А кошиком обрiзаних картоплин, що залишилися, харчується до самоï Казанськоï Наступає лiто. Дар'я щодня ходить iз бабами косити, а на привалах грiє на сонечку опухлi ноги. Ïï увесь час тягне в сон, кружляється голова й тонко, по-вигарному дзенькає у вухах. Удома Дар'я розмовляє iз самоваром, як ранiше розмовляла з козою або з пiдпiльною мишкою (мишка в ïï хатi тепер не живе).
И раптом до Дар'ï знову приходить Пашка Куверик i вимагає заплатити грошi. Одна ти, говорить, у всiм селi злоупорничаешь. Бiльше Пашка чекати не має намiру: прийде, видно, вживати заходiв. Дiловито оглянувши хату, вiн починає описувати майно, потiм несе те, що знаходить коштовним, — два фунти вовни й самовар. Дар'я, плача, благає залишити ïй самовар: Столiття буду Бога за тебе молити, Пашенька, але Кувери й слухати не хоче
Без самовара в хатi стає зовсiм неприютно й порожньо. Дар'я плаче, але й сльози в очах кiнчаються. Вона гризе м'яку, изросшую в землi картоплину, ще одну. Лежачи на печi, Дар'я намагається вiдокремити ява вiд сну й нiяк не може. Далекi громи здаються ïй шумом широкоï, що йде двома смугами вiйни. Вiйна представляється Дар'ï у виглядi двох нескiнченних рядiв солдат з рушницями, i цi солдати по черзi стрiляють друг у друга. А Iван — на горушке, i в нього чомусь немає рушницi. Дар'я болiсно хоче окликнути його, щоб вiн скорiше взяв рушницю, але лементу не виходить. Вона бiжить до сина, так ноги не слухаються й щось важке, всесильне заважає ïй. А ряди солдатiв усе далi й далi…
На третiй або четвертий день Сурганиха бачить у магазинi виставлений на прилавку Дарьин самовар. Бiс цей Куверик, — думає Сурганиха, — самовар вiдняв у баби. На косовицi вона розповiдає про самовар бабам, з'ясовується, що Дар'я вже третiй день не виходить у поле. Баби з усiєю села збирають хто скiльки може й, викупивши самовар, задоволенi, iдуть до Дарьиной хати, так тiльки господарки в нiй немає. Видно, сердешна, по мирi пiшла, — говорить Сурганиха.
За лiто через село йдуть сотнi жебракiв: старих, дiтей, бабусь. Але Дар'ю нiхто не бачив, i додому вона не вертається. I тiльки взимку до села доходить слух, що кiлометрах у десятьох звiдси, у сiннику на лiсовому пустищi, знайшли якусь мертву бабу. Шматочки в ïï кошику вже висохнули, i одяг на нiй була лiтня. Баби одноголосно вирiшують, що це обов'язково i є ихняя Дар'я. Але старий Миша тiльки пiдсмiюється над бабами: Так хiба мало таких бабiв по матушке- расее? Коли вважати цих бабiв, дак, мабуть, i цифров не вистачить.
А може, i правi вони, цi баби, хто знає? Вони, баби, майже завжди бувають правi, особливо коли на землi така вiйна…