Маятник i колодязь Эдгар По. Сюжет частина друга

чиТреба розповiдати про довгi, довгi годинники бiльш нiж смертельного
жаху, коли я безперестану вважав енергiйнi змахи леза? Дюйм за дюймом,
крупинка за крупинкою, — так повiльно, що, здавалося, столiття
пройдуть, поки не помiтиш, що маятник опускається усе нижче й
нижче. Пройшло кiлька днiв, можливо й чимало, що вiн уже колихався так
близько надi ною, що почував його подих i воно вiяло менi влицо.
Запах гостроï сталi дражнив моï нiздрi. Я благав i молив
небо, щоб маятник швидше вже розкрив менi тiло. Я поривався пiдскочити
нагору, назустрiч змахам страшноï шаблi. А тодi раптом падав назад
i спокiйно лежав i посмiхався цiєï смертi, немов дитина
якоïсь найрiдшоï iграшцi
И знову я впав у цiлковиту несвiдомiсть, ненадовго, мабуть, тому що,
придя в себе, я не помiтив, що маятник був тепер нижче. А може, i
надовго, тому що моï кати стежили за мною й могли навмисне зупинити
рух маятника. Площина, у якiй колихався маятник, була пiд прямим кутом
до мого тiла. Я бачив, що пiвмiсяць повинен перетнути мене саме по
грудям. Маятник черкне полотно, колихнеться й черкне ще раз, потiм ще й
ще. Змахи його жахливо широкi (десь бiля тридцяти футiв або ще бiльше),
а сила, з якоï вiн свистячи розкриває повiтря, така, що проти
ïï й цi залiзнi стiни нiщо. Пiвмiсяць кiлька хвилин лише те й
буде робити, що розрiзати мiй халат. На цiй думцi я зупинився. Далi я не
наважувався думати. Я вперто зосереджував на цiй думцi вся увага, немов
мiг затримати опускання стали
Униз i вниз розмiрено сповзав маятник. Швидкiсть його коливань я
протиставив повiльностi спускання й знаходив у цьому якусь неприродну
втiху. Мах у праву сторону, мах у лiву сторону, туди й сюди, повиснувши,
немов грiшна луна в пеклi, так вкрадливо тигрячою ходою вiн пiдступав
усе ближче до мого серця. Я те смiявся, то вив, залежно вiд того, яка
думка брала гору. Униз, неухильно й безжалiсно вниз! Маятник колихався
вже в трьох дюймах вiд моïх грудей. У нестямi я несамовито
заборсався, силкуючись визволити лiву руку. Вона була вiльна лише до
лiктя. Напружуючись, я мiг рухати нею вiд миски на пiдлозi до рота, але
не далi. Якби менi розiрвати ремiнь на лiктi, я б схопив рукою маятник i
спробував би його зупинити. Це було б однаково, що лавину зупинити
Униз, безупинно i нестримно вниз! Я задихався при кожному змаху
маятника. Пронизаний даремним розпачем, я не вiдводив вiд нього погляду,
стежачи, як вiн падає додолу й злiтає нагору, i щораз, коли
сталеве вiстря наближалося, мимоволi закривав ока, хоча смерть дарувала
б менi звiльнення! I все-таки кожний нерв у мене трiпотiв, коли я
представляв, як ледь помiтне опускання механiзму вжене ця гостра лискуча
сокира в моï груди. Ця надiя спонукувала трiпотiти моï нерви.
Це надiя, та сама надiя, що трiумфує навiть пiд катуванням, воно
нашiптує слова розради навiть присудженому на смерть у катiвнях
iнквiзицiï
Я побачив, що через якихось дванадцять^-дванадцятьох-десять-дванадцять
змахiв, сталь торкнеться халата й разом з тим, iз цим спостереженням мiй
розум раптом прояснився й зосередився, пiдвладний цiлковитому спокою
розпачу. Уперше за багато годин, а може, i днiв, я почав думати. Зараз я
догадався, що пута, якими я зв'язаний, з однопольного ременя. Досить
лише в одному мiсцi гострому, начебто лезо, пiвмiсяцю чиркнути по
ременi, як вiн трiсне, i я лiвою рукою зможу зняти iз себе iншу частину
пута. Але як же небезпечна буде близькiсть сталi в ту мить? Найменше
помилковий рух — i тобi смерть! А чи можливо, щоб моï
мучителi не передбачили такоï можливостi? А чи можна сподiватися,
що пiвмiсяць пройде саме там, де пута обвивають моє тiло? Боячись
зневiритися хоч у мiзернiй i, здається, останнiй надiï, я
небагато пiдняв голову, смог глянути собi на груди. Пута обвивали все
моє тiло, але тiльки не на шляху вбивчого пiвмiсяця И ледь встиг
я покласти голову, як мене осiнила, iнакше й не скажеш, друга половина
тiєï самоï незавершеноï iдеï звiльнення, що
тускло промайнула в мене в мозку, коли я пiднiс шматочок ïжi до
своïх вуст. Тепер передi мною була вся думка, хирлява, не зовсiм
твереза й не зовсiм чiтка, але таки вся повнiстю. I я вiдразу з
гарячковою завзятiстю розпачу прийнялася неï здiйснювати. Уже
чимало годин навколо невисокоï крамницi, де я лежав, кишмя кишiли
пацюка. Вони були хижий, нахабний i ненажерливi, i раз за разом пожирали
мене своïми червоними очами, начебто впевненi, що тiльки-но я
перестану ворушитися, як зроблюся ïхнiм видобутком. “I що
вони там ïдять у цьому колодязi?” — подумалося менi
Спершу ненажерливих гризунiв ошелешила й лякала раптова нерухомiсть
людини на крамницi, i вони панiчно рушили назад, а деякi й у колодязь
шаснули. Але це тiльки на хвилинку: я недарма розраховував на ïхню
ненаситнiсть. Порахувавши, що я лежу без усякого руху, два^-двох-два-однi-
два найбiльш смiливих з них, стрибнули на крамницю й обнюхали ремiнь. Це
було начебто гасло до загального нападу. З колодязя рушили новi загони
пацюкiв. Вони пiднiмалися на крамницю, переповняли ïï, сотнями
товклися в мене по тiлу. Розмiряний рух маятника нiтрохи ïх не
турбувало. Уникаючи його ударiв, вони плазували навколо намазаного
ременя. Пацюки притискалися друг до друга i ïхня кiлькiсть на менi
постiйно увеливалось. Вони розташувалися в мене на шиï, холоднi
ïхнi губи доторкалися до моïх губ. Ïх було стiльки, що я
чи ледве не задихався пiд ними, вiдраза, для якого й слова немає в
людськiй мовi, переповняло менi груди й чимсь важк i липким холодило
серце. Але ще хвилина, i я вiдчув, що кiнець уже близько. Путо помiтно
слабшали. Я знав, що в декiлькох мiсцях ïх уже перегризли.
Надлюдським зусиллям волi я змусив себе лежати нерухомо. Я таки не
помилився у своïх розрахунках i терпiв не дарма!
Зрештою, я вiдчув, що вiльно. Попруга обривками звисала з мого тiла.
Але маятник тим часом уже майже черкав менi груди. Вiн уже роздер
тканину, розрiзав бiлизну пiд нею. Ще два змахи, i гостре вiдчуття болю
пронизало кожний мiй нерв. Та мить звiльнення настала! Я ледь поворухнув
рукою, i моï рятувальники галасливо кинулися врозсип. Сторожким
рухом — обережно й потихонечку, спочатку вбiк, а потiм назад
— я вислизнув з обiймiв ременя, i пiвмiсяць уже не мiг дiстати до
мене. Нехай на час, але я таки став вiльний!
Вiльний — i в пастцi iнквiзицiï?
Навiть коли я дихав, у нiздрi менi вдаряв дух розпеченого залiза.
Задушливi випари наповнювали в'язницю. Щохвилини жарче палали ока, якi
стежили за моïми стражданнями. Я задихався! Тепер менi стало ясно,
що задумали моï мучителi, цi безжалiснi кати, демони з демонiв. Я
вiдступав вiд розпеченого металу до середини камери. Думка про холодок
колодязя начебто бальзамом зцiлила менi душу, менi, загородженим з усiх
бокiв вогненною смертю
Жара швидко пiдсилювалася, i я, трясучись, немов у гарячцi, знову
пiдняв очi. У камерi вдруге вiдбувалися змiни й iнший ставала
ïï форма. Двiчi я уник своєï долi, тим самим
розпалив мстивiсть iнквiзиторiв i Владар Жахiв вирiшив бiльше не тягти
iз мною. В'язниця ранiше була квадратна. Тепер же я побачив, що два
ïï залiзних кути стали гострими, а iншi два, вiдповiдно,
тупими. Ця страшна змiна наступала швидко, з деяким приглушеним чи
гуркотом те, може, стогоном. В одна мить примiщення придбала форму
ромба. Але воно змiнювалося й далi — я вже не сподiвався, та й не
бажав цi змiни зупинити. Я готовий був пригорнути до своïх грудей
цi червонi стiни, це одiяння вiчного спокою. “Смерть, —
говорив я собi, — будь-яка смерть, аби тiльки не в
колодязi!” От я був дурень! Не зрозумiв вiдразу, що саме в
колодязь i повинне було загнати мене напружене залiзо! I чи мiг я
витримати таку жару? I навiть якби мiг, то не повинен був би вiдступити
пiд натиском стiн? А ромб усе мiнявся, не залишаючи менi часу на
роздуми. Центр його, тобто там, де було ширше всього, перебував прямо
над прiрвою. Я задкував назад, але стiни, зрушуючись, невблаганно
штовхали мене вперед до колодязя. Зрештою, для мого обпаленого й
скорченого тiла не залишилося й дюйма на твердiй пiдлозi в'язницi. Я вже
не пручався. Останнiй передсмертний зойк розпачу, голосн i довгий,
вирвався з моïх вуст. Я вiдчував, що вже ледь тримаюся на самому
краï … Я вiдвiв погляд…
И раптом — гул людських голосiв! Голосний рик, начебто безлiчi
сурьм!. Рiзкий скрегiт i гуркiт, начебто тисячi громiв! Вогненнi стiни
раптом вiдступили назад. Чиясь простягнена рука схопила мене за плече в
ту мить, коли я вже падав у прiрву. Це був генерал Лассаль. Французьке
вiйсько вступило в Толедо. Iнквiзицiя виявилася в руках своïх
ворогiв