КГБ: Киевская городская библиотека		URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/BEZPEKA_ZHITTYEDIALNOSTI/majatnik_i_kolodjaz_edgar_po_syjet_chastina_druga.dhtml

	Маятник I колодязь Эдгар По. Сюжет частина друга  чиТреба розповiдати про довгi, довгi годинники бiльш нiж смертельного жаху, коли я безперестану вважав енергiйнi змахи леза? Дюйм за дюймом, крупинка за крупинкою, — так повiльно, що, здавалося, столiття пройдуть, поки не помiтиш, що маятник опускається усе нижче й нижче. Пройшло кiлька днiв, можливо й чимало, що вiн уже колихався так близько надi ною, що почував його подих i воно вiяло менi влицо.
 Запах гостроÏ сталI дражнив моï нiздрi. Я благав i молив небо, щоб маятник швидше вже розкрив менi тiло. Я поривався пiдскочити нагору, назустрiч змахам страшноï шаблi. А тодi раптом падав назад i спокiйно лежав i посмiхався цiєï смертi, немов дитина якоïсь найрiдшоï iграшцi
 И знову я впав у цiлковиту несвiдомiсть, ненадовго, мабуть, тому що, придя в себе, я не помiтив, що маятник був тепер нижче. А може, i надовго, тому що моï кати стежили за мною й могли навмисне зупинити рух маятника. Площина, у якiй колихався маятник, була пiд прямим кутом до мого тiла. Я бачив, що пiвмiсяць повинен перетнути мене саме по грудям. Маятник черкне полотно, колихнеться й черкне ще раз, потiм ще й ще. Змахи його жахливо широкi (десь бiля тридцяти футiв або ще бiльше), а сила, з якоï вiн свистячи розкриває повiтря, така, що проти ïï й цi залiзнi стiни нiщо. Пiвмiсяць кiлька хвилин лише те й буде робити, що розрiзати мiй халат. На цiй думцi я зупинився. Далi я не наважувався думати. Я вперто зосереджував на цiй думцi вся увага, немов мiг затримати опускання стали
 Униз I вниз розмiрено сповзав маятник. Швидкiсть його коливань я протиставив повiльностi спускання й знаходив у цьому якусь неприродну втiху. Мах у праву сторону, мах у лiву сторону, туди й сюди, повиснувши, немов грiшна луна в пеклi, так вкрадливо тигрячою ходою вiн пiдступав усе ближче до мого серця. Я те смiявся, то вив, залежно вiд того, яка думка брала гору. Униз, неухильно й безжалiсно вниз! Маятник колихався вже в трьох дюймах вiд моïх грудей. У нестямi я несамовито заборсався, силкуючись визволити лiву руку. Вона була вiльна лише до лiктя. Напружуючись, я мiг рухати нею вiд миски на пiдлозi до рота, але не далi. Якби менi розiрвати ремiнь на лiктi, я б схопив рукою маятник i спробував би його зупинити. Це було б однаково, що лавину зупинити
 Униз, безупинно i нестримно вниз! Я задихався при кожному змаху маятника. Пронизаний даремним розпачем, я не вiдводив вiд нього погляду, стежачи, як вiн падає додолу й злiтає нагору, i щораз, коли сталеве вiстря наближалося, мимоволi закривав ока, хоча смерть дарувала б менi звiльнення! I все-таки кожний нерв у мене трiпотiв, коли я представляв, як ледь помiтне опускання механiзму вжене ця гостра лискуча сокира в моï груди. Ця надiя спонукувала трiпотiти моï нерви. Це надiя, та сама надiя, що трiумфує навiть пiд катуванням, воно нашiптує слова розради навiть присудженому на смерть у катiвнях iнквiзицiï
 Я побачив, що через якихось дванадцять^-дванадцятьох-десять-дванадцять змахiв, сталь торкнеться халата й разом з тим, iз цим спостереженням мiй розум раптом прояснився й зосередився, пiдвладний цiлковитому спокою розпачу. Уперше за багато годин, а може, i днiв, я почав думати. Зараз я догадався, що пута, якими я зв'язаний, з однопольного ременя. Досить лише в одному мiсцi гострому, начебто лезо, пiвмiсяцю чиркнути по ременi, як вiн трiсне, i я лiвою рукою зможу зняти iз себе iншу частину пута. Але як же небезпечна буде близькiсть сталi в ту мить? Найменше помилковий рух — i тобi смерть! А чи можливо, щоб моï мучителi не передбачили такоï можливостi? А чи можна сподiватися, що пiвмiсяць пройде саме там, де пута обвивають моє тiло? Боячись зневiритися хоч у мiзернiй i, здається, останнiй надiï, я небагато пiдняв голову, смог глянути собi на груди. Пута обвивали все моє тiло, але тiльки не на шляху вбивчого пiвмiсяця И ледь встиг я покласти голову, як мене осiнила, iнакше й не скажеш, друга половина тiєï самоï незавершеноï iдеï звiльнення, що тускло промайнула в мене в мозку, коли я пiднiс шматочок ïжi до своïх вуст. Тепер передi мною була вся думка, хирлява, не зовсiм твереза й не зовсiм чiтка, але таки вся повнiстю. I я вiдразу з гарячковою завзятiстю розпачу прийнялася неï здiйснювати. Уже чимало годин навколо невисокоï крамницi, де я лежав, кишмя кишiли пацюка. Вони були хижий, нахабний i ненажерливi, i раз за разом пожирали мене своïми червоними очами, начебто впевненi, що тiльки-но я перестану ворушитися, як зроблюся ïхнiм видобутком. “I що вони там ïдять у цьому колодязi?” — подумалося менi
 Спершу ненажерливих гризунIв ошелешила й лякала раптова нерухомiсть людини на крамницi, i вони панiчно рушили назад, а деякi й у колодязь шаснули. Але це тiльки на хвилинку: я недарма розраховував на ïхню ненаситнiсть. Порахувавши, що я лежу без усякого руху, два^-двох-два-однi- два найбiльш смiливих з них, стрибнули на крамницю й обнюхали ремiнь. Це було начебто гасло до загального нападу. З колодязя рушили новi загони пацюкiв. Вони пiднiмалися на крамницю, переповняли ïï, сотнями товклися в мене по тiлу. Розмiряний рух маятника нiтрохи ïх не турбувало. Уникаючи його ударiв, вони плазували навколо намазаного ременя. Пацюки притискалися друг до друга i ïхня кiлькiсть на менi постiйно увеливалось. Вони розташувалися в мене на шиï, холоднi ïхнi губи доторкалися до моïх губ. Ïх було стiльки, що я чи ледве не задихався пiд ними, вiдраза, для якого й слова немає в людськiй мовi, переповняло менi груди й чимсь важк i липким холодило серце. Але ще хвилина, i я вiдчув, що кiнець уже близько. Путо помiтно слабшали. Я знав, що в декiлькох мiсцях ïх уже перегризли. Надлюдським зусиллям волi я змусив себе лежати нерухомо. Я таки не помилився у своïх розрахунках i терпiв не дарма!
 Зрештою, я вiдчув, що вiльно. Попруга обривками звисала з мого тiла. Але маятник тим часом уже майже черкав менi груди. Вiн уже роздер тканину, розрiзав бiлизну пiд нею. Ще два змахи, i гостре вiдчуття болю пронизало кожний мiй нерв. Та мить звiльнення настала! Я ледь поворухнув рукою, i моï рятувальники галасливо кинулися врозсип. Сторожким рухом — обережно й потихонечку, спочатку вбiк, а потiм назад — я вислизнув з обiймiв ременя, i пiвмiсяць уже не мiг дiстати до мене. Нехай на час, але я таки став вiльний!
 Вiльний — i в пастцi iнквiзицiï?
 НавIть коли я дихав, у нiздрi менi вдаряв дух розпеченого залiза. Задушливi випари наповнювали в'язницю. Щохвилини жарче палали ока, якi стежили за моïми стражданнями. Я задихався! Тепер менi стало ясно, що задумали моï мучителi, цi безжалiснi кати, демони з демонiв. Я вiдступав вiд розпеченого металу до середини камери. Думка про холодок колодязя начебто бальзамом зцiлила менi душу, менi, загородженим з усiх бокiв вогненною смертю
 Жара швидко пIдсилювалася, i я, трясучись, немов у гарячцi, знову пiдняв очi. У камерi вдруге вiдбувалися змiни й iнший ставала ïï форма. Двiчi я уник своєï долi, тим самим розпалив мстивiсть iнквiзиторiв i Владар Жахiв вирiшив бiльше не тягти iз мною. В'язниця ранiше була квадратна. Тепер же я побачив, що два ïï залiзних кути стали гострими, а iншi два, вiдповiдно, тупими. Ця страшна змiна наступала швидко, з деяким приглушеним чи гуркотом те, може, стогоном. В одна мить примiщення придбала форму ромба. Але воно змiнювалося й далi — я вже не сподiвався, та й не бажав цi змiни зупинити. Я готовий був пригорнути до своïх грудей цi червонi стiни, це одiяння вiчного спокою. “Смерть, — говорив я собi, — будь-яка смерть, аби тiльки не в колодязi!” От я був дурень! Не зрозумiв вiдразу, що саме в колодязь i повинне було загнати мене напружене залiзо! I чи мiг я витримати таку жару? I навiть якби мiг, то не повинен був би вiдступити пiд натиском стiн? А ромб усе мiнявся, не залишаючи менi часу на роздуми. Центр його, тобто там, де було ширше всього, перебував прямо над прiрвою. Я задкував назад, але стiни, зрушуючись, невблаганно штовхали мене вперед до колодязя. Зрештою, для мого обпаленого й скорченого тiла не залишилося й дюйма на твердiй пiдлозi в'язницi. Я вже не пручався. Останнiй передсмертний зойк розпачу, голосн i довгий, вирвався з моïх вуст. Я вiдчував, що вже ледь тримаюся на самому краï … Я вiдвiв погляд…
 И раптом — гул людських голосiв! Голосний рик, начебто безлiчi сурьм!. Рiзкий скрегiт i гуркiт, начебто тисячi громiв! Вогненнi стiни раптом вiдступили назад. Чиясь простягнена рука схопила мене за плече в ту мить, коли я вже падав у прiрву. Це був генерал Лассаль. Французьке вiйсько вступило в Толедо. Iнквiзицiя виявилася в руках своïх ворогiв


URL: http://lib.misto.kiev.ua/UKR/VPRAVA/BEZPEKA_ZHITTYEDIALNOSTI/majatnik_i_kolodjaz_edgar_po_syjet_chastina_druga.dhtml