Герой драми Педро Кальдерона Життя є сон

Королевi Басилио, мудрецевi й звiздаревi, свiтила пророчили, що його син
С. стане дивовижним тираном; щоб урятувати краïну вiд нещасть,
Басилио оголосив, що дитина народилася мертвим, i наказав тримати його в
гiрськiй вежi. Вирiшивши перевiрити, чи не обдурили його небеснi
знамення, король велить, приспавши Сехисмундо перенести його в палац.
Довiдавшись, що вiн — майбутнiй государ, якого зробили бранцем,
Сехисмундо обурений учиненоï над ним несправедливiстю. Але його
гнiв нерацiональний: вимагаючи у всiм беззаперечно йому коритися, принц
убиває слугу. Тодi його знову присипляють, переносять назад у вежу
й запевняють, що все происшедшее в палацi було лише сном. Сехисмундо
намагається розiбратися, чи є вiн ув'язненим, якому
приснилося, що вiн принц, або принцом, якому сниться, що вiн ув'язнений.
Герой хоче зрозумiти, що в життi iлюзорно, ложно, а що дiйсно, справдi,
i цi мiркування багато чого в ньому мiняють. Коли частина вiйська
повстає, щоб посадити на трон законного спадкоємця, i
прихильники Басилио виявляються розбитими, Сехисмундо одержавши владу,
проявляє себе мудрим i добрим правителем
Найважливiшi подiï драми розвертаються в душi героя. Його
самопiзнання в чималiй мерi визначено зовнiшнiми обставинами: С.
виростає, не знаючи, хто його батьки й хто вiн такий. Сама палка,
всепоглинаюча його пристрасть — спрага правди й волi. Перший його
монолог (ПРО, я нещасний, горi менi!) — лютий протест проти
неволi; i Кальдерою не залишає сумнiви, що воля —
невiд'ємне й найважливiше право людини. У переповненому болем i
обуренням монолозi герой проклинає долю, що дає людинi менше
волi, чим звiровi, струмку, рибi й птаховi, але, довiдавшись, що вiн не
жалюгiдний в'язень, а всесильний государ, С. стає вбивцею й
ґвалтiвником. Його воля — воля звiра, i сам С. знає,
що вiн — получеловек-полузверь.
Вiд звiриноï половини йому допомагає позбутися переконання,
що життя є сон. Але що значить ототожнення життя й сну? У снi
образи свiдомостi сприймаються сплячоï як щось дiйсне, i якщо життя
є сон, те й наяву людина бачить лише те, що представляється
його свiдомостi. Разом з тим Кальдерою осягає те, що буде
надбанням психологiï лише в XX в.: образи сну породженi аж нiяк не
тiльки думкою, але й надiями, страхами, таємними бажаннями
Останнi неусвiдомлено впливають не тiльки на сновидiння, але й на
поводження людини. Якщо в опублiкованому через рiк пiсля п'єси
Кальдерона Мiркуваннi про метод Декарта абсолютизировался розум (Я
мислю, отже, я iсную) i заявлялося, що лише завдяки думки людське
iснування виявляється чимсь достовiрним, то барочний художник
Кальдерон менш однобiчний i категоричний. У його драмах зiштовхуються,
якоюсь мiрою пронизують один одного свiдомiсть i пiдсвiдомiсть, розум i
афект. Ява й сон, iлюзiя й реальнiсть тут втрачають свою однозначнiсть i
вподiбнюються один одному: sueno по-iспанськи не тiльки сон, але й мрiя;
тому La vida es sueno можна перевести i як Життя є мрiя. Мрiя
витлумачується в Кальдерона зовсiм не в сентиментально-милостивому
дусi: довiдавшись, що вiн принц, i одержавши можливiсть здiйснити свою
мрiю про волю, Сехисмундо поводиться як чудовисько Безмежна воля
виявляється однiєï iз самих шкiдливих i небезпечних
iлюзiй: С. має бути зрозумiти, що людська воля — не
свавiлля, що вона пiдкоряється моральним законам. У збагненнi цих
законiв вiдбувається становлення особистостi С., виявлення його
справжнього я. Життя є сон — iстинно християнська драма ,
тому що саме християнство настiльки рiшуче вказало на виняткове значення
щиросердечного життя й поставило найважливiше завдання керувати
своïми внутрiшнiми станами, придушуючи в собi злi, грiховнi бажання
й пориви
И разом з тим Життя є сон — це соцiальна драма (таке
з'єднання характерно для барокко), що показує, що
становлення морального я можливо лише завдяки усвiдомленню
своєï вiдповiдальностi перед iншими. До зустрiчi з Росаурой
С. рiс, не знаючи нiкого, крiм своïх тюремникiв, ненавидячи ïх
i самi небеса, обрекшие його на життя в неволi. Ця ненависть
вихлюпується в палацi самим пагубним образом. Виникле почуття до
Росауре, почуття любовi (а любов — це одна з головних
християнських чеснот), — допомагає йому зрозумiти, що не
можна бути людиною, живучи однiєю лише ненавистю, що прочнейшие
вiдносини, що зв'язують людей, — добрi вiдносини (Так знай добро
живе вовеки, хоч ти в снi його здiйснив). Любов i добро — мости до
людей i до вiчностi. Повiривши в це, С. переборює донжуановское
стан — рабське пiдпорядкування iнстинктам, бездумним i бездушним
прагненням. Однак, як пiдкреслює Кальдерою, боротьба протилежних
початкiв — iнтелекту й нерефлектированних iмпульсiв, ненавистi й
любовi — триває вiчно. У фiналi принц отпрааляет у вежу-
в'язницю заколотного солдата, що визволив його з ïï, i образ
вежi-в'язницi сприймається в символiчному змiстi: у схованках душi
вiчно ховається щось заколотне, що треба придушувати невпинно.
Сехисмундо часто порiвнюють iз Гамлетам. У Шекспiра й Кальдерона
виведенi героï-мислителi, дiя в обох добутках переважно
будується на русi думки. Обоє принца зiштовхуються з ворожою
долею, з трагiчним станом миру, по термiнологiï Гегеля, обоє
болiсно не приемлют несвободу. Але Гамлета бiльше зсего терзає
зло, що панує в навколишньоï жшни, С. же доходить висновку,
що найстрашнiше — зло, що живе в нас самих. Майбутнiй владар
краïни, як i будь-яка людина, повинен насамперед навчитися панувати
над собою. Лютий бунтар проти неволi, переборюючи в собi егоïстичне
свавiлля, усвiдомить, що воля невiддiльна вiд строгих зобов'язань i що
вирiшальний крок до справедливостi — здатнiсть самому бути
справедливим i великодушним сдругими.
Про становлення нового Сехисмундо глядач довiдається завдяки
прекрасним, вiдкриваючим його щиросердечнi рухи поетичним монологам. У
фiналi герой з'являється на чолi заколотного вiйська; король
Басилио в розпачi падає до нiг сина. Але принц дбайливо
пiднiмає батька й сам стає перед ним на колiна, здобуваючи
головну перемогу над собою, над своєю мстивiстю й гординею