Торжество науки над фантазiєю у художньоï дiяльностi

Протягом ХIХ ст. митцi мiнiмiзували естетику i прагнули будувати художнi
твори майже цiлковито на зображеннi реальностi. У цiм сенсi все
тогочасне класичне мистецтво було реалiстичним. X. Ортега-i-Гассет
З нiчого нiколи не виникає нiщо цей закон вiдомий ще вiд доби
античностi. I стосується вiн не лише природи, а й будь-якого
явища, у тому числi лiтератури та мистецтва. Тому, не враховуючи духу й
аури цiєï доби, тiєï конкретноï науковоï
та свiтоглядноï ситуацiï, у якiй зявилися та розвивалися
конкретнi мистецькi явища, ми нiколи не збагнемо ïхню суть. То що ж
вiдомо про розвиток лiтератури реалiзму ХIХ ст. i як вона повязана з
тогочасною фiлософсько-свiтоглядною ситуацiєю?
З-помiж найголовнiших силових лiнiй у розмаïттi фiлософських
пошукiв i наукових концепцiй доби реалiзму передовсiм треба назвати
позитивiзм (фр. positivisme позитивний, заснований на думцi)
фiлософський напрям, прибiчники якого проголосили сукупнi досягнення
конкретних, спецiальних (позитивних) наук єдиним джерелом
iстинного знання i вимагали, аби наукове пiзнання спиралося на
емпiричний досвiд, тобто лише на тi факти, що ïх можна перевiрити
дослiдним шляхом. Позитивiсти також уважали, що роль наукового
дослiдження повинна обмежуватися описом i систематизацiєю зiбраних
фактiв, але при цьому дослiдник не повинен претендувати на ïх
тлумачення. Тому вони заперечували провiдну роль абстрактно-теоретичного
мислення, фiлософiï (кожна наука сама собi фiлософiя) i вважали, що
науковi знання потрiбнi й кориснi лише тодi, коли вони позитивнi, тобто
приносять конкретну, усiм зрозумiлу й науково вимiрювану користь. За
висловом одного з батькiв цього вчення, французького фiлософа-
позитивiста О. Конта (1789-1857), слово позитивне означає реальне
на противагу химерному. Позитивiзм стає домiнуючим науковим
напрямом у Європi та США вже з першоï третини ХIХ ст. (тобто
вiд схилку доби романтизму).
Огюст Конт висунув красиву формулу гармонiйного розвитку суспiльства:
Любов як принцип. Порядок як основа. Прогрес1 як мета. Це було
своєрiдним продовженням духу iдеологiï Просвiтництва, з
ïï вiрою в можливiсть торжества гармонiï та порядку, у
перспективу рацiонального, розумного облаштування суспiльства. Подiбно
до просвiтителiв мислив i О. Конт, на думку якого, суспiльство повинно
бути влаштоване позитивно й гармонiйно i тодi революцiï та
соцiальнi катаклiзми стануть у ньому абсолютно недоречними, вони
нагадуватимуть хворобу чи патологiю в органiзмi людини. А пануватимуть у
такому суспiльствi солiдарнiсть i злагода як помiж окремими особами, так
i мiж рiзними групами та класами, оскiльки всiх громадян
обєднає прагнення до збереження матерiального та духовного
благоденства. Здавалося б, у цiй формулi О. Конта все було гарним i
привабливим, але був у нiй лише один-єдиний малесенький недолiк, а
саме вона абсолютно не вiдповiдала реальнiй дiйсностi. Адже досить лише
пригадати, скiльки в перiод розквiту позитивiзму (середина ХIХ ст.)
вiдбулося аж нiяк не позитивних i не гармонiйних подiй: скiльки
вiдгримiло вiйн i революцiй, як багато проливалося невинноï кровi,
а омрiяноï суспiльноï гармонiï та любовi як принципу не
видно було навiть на виднокраï.
Позитивiзм i дарвiнiзм вiдчутно вплинули як на умонастроï
тогочасного суспiльства, так i на стилiстику художньоï творчостi ,
яка чимдалi сильнiше асоцiювалася з науковою дiяльнiстю, з духом i
лiтерою природничих наук. Прагнення до обєктивного та мiметичного1
(як у життi) зображення героïв i подiй, до практично наукового
дослiдження, документування та аналiзу життєвих явищ, зокрема й до
вивчення механiзмiв впливу суспiльства на формування особистостi,
помiтнi в багатьох творах письменникiв-реалiстiв (Стендаль, Оноре де
Бальзак , Чарльз Дiк-кенс, Федiр Достоєвський, Лев Толстой, Антон
Чехов, Генрi Джеймс та iн.). Проте особливо яскраво вони втiлилися у
творчостi письменникiв-натуралiстiв, зокрема братiв Едмона та Жуля
Гонкур i Емiля Золя. Натуралiзм був чи не єдиним лiтературним
напрямом, який найповнiше (хоча й не повнiстю) вiдповiдав настановам i
духу позитивiзму. Недаремно вже згаданий Е. Золя пiдкреслював схожiсть
своєï творчостi з дiяльнiстю науковця: Я не хочу, як Бальзак
бути полiтиком, фiлософом, моралiстом. Мене влаштовує роль
ученого. Необхiдно зазначити, що тогочаснi митцi не лише проголошували,
а й активно втiлювали науковi iдеï у своïй творчостi. Так,
Жуль Верн або Емiль Золя, готуючись до написання художнiх творiв, вели
довжелезнi, майже бухгалтерськi записи, вивчаючи з олiвцем у руках
десятки, а то й сотнi спецiальних (позитивiстських) наукових праць.
Скажiмо, Емiль Золя, збираючись писати романи про шахтарiв, з блокнотом
у кишенi повзав вузькими штреками копалень, а коли обєктом
зображення обирав роботу акторiв, то вiдвiдував ïх у гримернiй або
навiть безпосередньо за театральними кулiсами, з метою не пропустити анi
найменшоï деталi, як це роблять науковцi-дослiдники. А батько
науковоï фантастики Жуль Верн писав своï знаменитi географiчнi
романи на безпосереднє замовлення науковоï установи
Паризького географiчного товариства (!).
Отже, у ХIХ ст. захоплення величчю науки, щира вiра в неодмiнний прогрес
у всiх сферах життя ставали домiнуючими, тож не могли не вплинути на
змiну мистецьких орiєнтирiв i вподобань. Не випадково О. де
Бальзак зазначив, що перемога реалiзму над романтизмом зумовлена
торжеством науки над фантазiєю.
За перiодом згаданих вище бурхливих соцiальних i полiтичних потрясiнь i
катаклiзмiв початку ХIХ ст. настала доба нехай i не абсолютноï, але
все-таки стабiльностi. Звiсно, вона була вiдносною, оскiльки боротьба
нацiй, класiв i навiть окремих особистостей за якiсь iдеали, iнтереси та
цiлi остаточно не вщухає нiколи: попереду ще була весна народiв
1848-1849 рр., бурхливi подiï Громадянськоï вiйни у США (1861-
1865), Паризька комуна 1871 р., цiла низка воєнних конфлiктiв.
Однак в Європi приблизно до 1840-1850-х рокiв склалася нова, не
така буремна, як на початку столiття, полiтична й духовна ситуацiя.
Проте змiна цiєï ситуацiï, нехай не вiдразу i не прямо,
впливає на змiну ситуацiï мистецькоï.
До середини ХIХ ст. поривання романтикiв до всього екзотичного та
ексклюзивного, ïхнє прагнення занурити читача у свiт
своєï безкрайньоï уяви та фантазiï широкому
освiченому загалу вже почали дещо надокучати. Тим часом навколо вирувало
реальне динамiчне життя, зi своïми невигаданими, але вiд того не
менш гострими проблемами, конфлiктами та суперечностями. Доки класицизм
i романтизм воювали один з одним, поруч виростало щось значно сильнiше i
могутнiше; воно пройшло помiж ними, а вони не впiзнали повелителя за
владним виглядом його; це щось оперлося одним лiктем на класицистiв, а
другим на романтикiв i зробилося вищим за них, як володар, воно визнало
i перших, i других, а потiм зреклося ïх обох Мрiйливий романтизм
почав ненавидiти новий напрям за його реалiзм.
А з iншого вони рiшуче заперечували все буденне, неромантичне. I письмен-ники-
реалiсти вчасно вiдчули, що зображення й дослiдження буднiв теж може
захопити читача, воно також може бути художнiм i стати темою
лiтературного твору. Тож i не дивно, що приблизно до середини ХIХ ст.
iнтерес до реального життя (реальне сильнiше за уявне), до гострих
повсякденних проблем, а також прагнення розвязати найболючiшi з них у
мистецькому процесi почали переважати. I мистецтво реалiзму стало
блискучою вiдповiддю на всi згаданi й не згаданi виклики часу, поступово
вiдтiсняючи романтизм iз центру суспiльноï уваги. Водночас це аж
нiяк не означає, що романтизм зник остаточно вiн iснував протягом
усього ХIХ ст., а на його схилку виникло таке цiкаве мистецьке явище, як
неоромантизм.