Iдея безсмертя й правди в романi Михайла Стельмаха Правда й несправедливiсть

Екзаменацiйнi добутки по лiтературi. Михайло Стельмах належить до
вдумливих i оригiнальних майстрiв слова, якi завжди прагнули пiдняти
глибиннi шари народного життя й брати з них матерiал для своïх
добуткiв. Як i кожний великий художник, Стельмах створив богатий i
рiзноманiтний художнiй мир. У ньому незгасно палахкоче вогонь твердження
добра й заперечення зла, якi неминуче вступають у гострий конфлiкт i
боротьбу мiж собою. Найбiльше яскраво ця проблема зображена в романi
Правда й несправедливiсть.
У ньому масштабно, смiло розкрив письменник ту бiльшу правду, що
виборювали на фронтах вогневих i трудових Марко Безсмертний i мiльйони
таких же народних захисникiв. Уже першою динамiчною фразою стрiмко
розвертається панорама важких випробувань, пекельний вир битви, у
яку попадає герой добутку: Вогонь був таким, що в повiтрi снаряди
зустрiчалися зi снарядами, мiни з мiнами, гранати iз гранатами,
божеволiло залiзо, божеволiли конi, i шаленiли люди. I на тлi цього бою
— богатирська витримка й стiйкiсть людини-бiйця. Уже тут
визначається символiстика образа. На питання полковника Горюнова,
є чи серед поранених Марко Безсмертний, старий воïн
вiдповiдає, що тут всi безсмертнi. I iз цим необхiдно погодитися:
людина, що проливає свою кров за торжество правди на землi —
безсмертний. Перебуваючи на операцiйному столi, Марко дивує
присутнiх нечуваноï силомiць волi й непохитною вiрою в перемогу:

• Топчу фашизм! Топчу несправедливiсть. Саме тут вiн веде словесний двобiй зi смертю. В уявi Безсмертного — у протиставленнi хижим химерам, страхом, нацiленому на людське серце, — виникають свiтлi образи тихоï матерi з немовлям, селянського будинку iз соняшниками, зринають слова народноï пiснi

Саме вони допомагають йому вийти переможцем у цьому двобоï. Перетерпiвши нечуванi бiль i страждання, надивившись смертi в очi й переборовши ïï, герой роману стає ще дошкульнiше до рiзних проявiв правди й краси. Повернувшись додому, Безсмертний прагне знайти щастя у своєму ж спаленому вiйною селi, тому що орати, сiяти, любуватися землею, жити по-людськи от його життєве кредо. I на шляху стає найбiльша несправедливiсть в особi Поцелуйко, Безбородько, Киселю. I з нею доводиться боротися. Великий трудолюб i правдолюб Марко Безсмертний спалахує гнiвом до будь-якоï неправди, проймається любов'ю до скривдженого трудiвника, стає на його сторону. Вiн не втрачає надiï, що коли-небудь настане правда, хтось допоможе селяниновi й серцевому слову, i святим хлiбом. У цьому йому допомагає щирий друг i побратим Григорiй Заднiпровський. А коли вiн був безпiдставно арештований, Марко, обурюючись свавiллям неправди, домагається його звiльнення. Вiн також високо оцiнює книгу Заднiпровського, тому що в нiй знайшла вираження насамперед правда! Нехай вона часом i гiрка, i нелегка, i напiвголодна була, але правда.
Марко Безсмертний живе в оточеннi як своïх недоброзичливцiв, так
i своïх однодумцiв, щирих, безкомпромiсних, непокiрливих. Одним з
таких у романi є Дибенко, людина мудрий, дотепний, з найбагатшим
життєвим досвiдом, а до тому ще прямiй, наполегливий i говорить
вiн тiльки правду. Саме так, вольовим i життєрадiсний, вiдвертий i
лукаво-добродушним присвячує свiй добуток М.Стельмах, втiлюючи в
ïхнiх образах вiкову селянську мудрiсть, любов до роботи, добру й
ненависть до всьому безобразномуо в життi, а також надiю на те, що
майбутнi поколiння вже не будуть знати страхiв вiйни, не будуть знати
несправедливостi. Прекрасний знавець слова, зачерпнутого з вiчного
колодязя народного духу, Михайло Опанасович створив фiгури своïх
героïв, якi живими, одухотвореними входять у нашу свiдомiсть,
зачiпаючи правдою про тривожний час, про очiкування, радiсть i
трагедiï сучасникiв тiєï пори, спадкоємцями
якоï випало стати й нам