Тому цiкавi бiблiйнi мотиви в романi Доктор Живаго

Смертi не буде, так звучить один з авторських варiантiв назви
майбутнього роману. На думку Пастернаку, людина повинен носити в собi
iдею безсмертя. Без цього вiн не може жити. Юрiй Живаго вважає, що
безсмертя буде досягнуто людиною, якщо вiн стане вiльний вiд себе прийме
на себе бiль часу, прийме всi страждання людства, як своï
И значимо те, що головний герой не тiльки лiкар, але й поет. Збiрник
його вiршiв є результатом, пiдсумком життя. Це життя Юрiя Живаго
пiсля смертi. У цьому безсмертя людського духу
Ще одна тема, що хвилює Пастернаку, як i Достоєвського. Це
тема духовного вiдродження особистостi. Вона явно уплетена в складний
романний ансамбль. Першi рядки книги (похорони матерi Юри, хуртовинна
нiч пiсля поховання, переживання дитини) значеннєвий зачин
цiєï теми . Пiзнiше Юрiєвi Андрiйовичевi думає,
що вiн пише поему Сум'яття про тi днi, якi протекли мiж смертю Христа i
його воскресiнням, про тiм просторi й часi, коли йшла боротьба мiж
воскресительной потенцiєю життя й чорною земною бурою: И два
римованi рядки переслiдували його: Ради торкнутися /И треба прокинутися.
Ради торкнутися й пекло, i розпад, i розкладання, i смерть, i, однак,
разом з ними рада торкнутися й весна, i Магдалина, i життя. I треба
прокинутися! Треба прокинутися й устати. Треба воскреснути.
А головний герой роману воскресiння розумiє так:
…От ви побоюєтеся, чи воскреснете ви, а ви вже воскресли,
коли народилися, i цього не помiтили. Доктор Живаго вважає, що
людина в iнших людях i є душу людини, його безсмертя: В iншi ви
були, в iнших i залишитеся. I яка вам рiзниця, що потiм це буде
називатися пам'яттю. Це будете ви, що ввiйшла до складу майбутнього.
Цiкава в романi й iдея життя як жертви. Саме таким життям живуть
героï роману. Для Пастернаку важлива тема спiвчуваючоï
тотожностi душi однiєï людини iншому, думка про неминучiсть
вiддати всього себе за людей. Симушка Тунцова в романi мiркує:
…Адам хотiв стати Богом i помилився, не став ïм, а тепер Бог
стає людиною, щоб зробити Адама Богом. Героям Пастернаку властив
любов до ближнього. В Охороннiй грамотi автор писав, що майбутнє
людини є любов. I про головного героя роману так говориться:
…все життя вiн намагався ставитися з любов'ю до всiх людей, не
говорячи вже про близькi й сiм'ï. Є ще один герой Микулицин,
що, як i героï Достоєвського, живе любов'ю до ближнього. Це
про нього сказане в романi: …вiн злочинно добрий, добрий до
крайностi. Пошумит, покобенится й розм'якне, сорочку iз себе знiме,
последнею коркою подiлиться.
У романi Пастернаку можна видiлити два уклади буття: природне життя
людей (час) i надприродна (вiчнiсть). Лише в контекстi вiчностi життя
людини й усього людства одержує для письменника змiст. Всi
подiï роману, всi персонажi раз у раз проектуються на новозавiтний
переказ, сполучаються з вiчним, будь те явний паралелiзм життя доктори
Живаго iз хрещеним шляхом, долi Лари з долею Магдалини, Комаровского
сдьяволом.
Загадка життя, загадка смертi над цiєю таємницею
б'ється думка автора Доктори Живаго. I Пастернак розгадує
загадку смертi через життя в историивечности й у творчостi. От чому в
труни Живаго любляча його жiнка
[вiдчуває вiяння волi й безтурботностi.
Цього письменника завжди нескiнченно торкало чудо життя Вiн нiколи не
втрачав вiдчуття первинноï краси того, що нас безпосередньо
оточує. Цьому Пастернак вiддав своє життя, i це, властиво,
його в нiй тримало. Але вiн нiколи не вiдокремлював себе вiд часу,
просто намагався затвердити гармонiю того iснування, з яким вiн прийшов
у життя. От цим нам i дорiг Пастернак. У цьому стан його якщо не
вiчноï, те, у всякому разi, тривалоï життi
Природа це сфера, що поглинає простiр роману. Щоб зрозумiти
причини поводження Живаго в певних ситуацiях, потрiбно розiбратися в
значеннi для нього природи i ïï мiсцi впроизведении.
Все життя Живаго iнстинктивне прагнення розчинитися в природi, не
пручатися ïй, повернутися в дитинство, де зовнiшнiй мир обступав
Юру з усiх бокiв, дотикальний, непрохiдний i безперечний, як лiс…
Цей лiс становили всi речi на свiтi… Всiєю своєю
напiвзвiриною вiрою Юра вiрив у Бога цього лiсу як лiсничого. Навiть
християнство тут неминуче природно: те Iсус представляється
человекомпастухом у чередi овець на заходi Сонця, то квiти проводжають
Живаго в мир iнший, тому що царство рослин найближчий сусiд царству
смертi. У зеленi землi зосередженi таємницi перетворення й загадки
життя
Вiдiйшовши вiд Бога, а тим самим i вiд природи, у пору своєï
молодостi, Живаго пiд час громадянськоï вiйни, коли скiнчилися
закони людськоï цивiлiзацiï й тиск розуму ослабшало, вертався
в природу через любов до Ларе. У романi природность любовi постiйно
пiдкреслюється: Вони любили тому, що так хотiли всi навкруги:
земля пiд ними, небо над ïхнiми головами, хмари й дерева. Та й сама
Лара з'являється в образi те лебедя, то горобини, а зрештою
стає ясно, що для Живаго Лара втiлення самоï природи: Юрiй
Андрiйович iз дитинства любив сквозящий вогнем зорi вечiрнiй лiс. У такi
хвилини точно й вiн пропускав крiзь себе цi стовпи свiтла. Точно дарунок
живого духу потоком входив у його груди, перетинав всю його iстоту й
парою крил виходив изпод лопаток назовнi… Лара! закривши ока,
напiвшепотiв або подумки звертався вiн до всього свого життя, до
всiєï Божоï землi, до всього расстилавшет перед ним,
сонцем осяяному простору
Саме тим, що Лара для Живаго персонiфiкувала всю природу, можна пояснити
його iнстинктивне до неï прагнення. Вiн повинен був у нiй
розчинитися, як тодi в лiсi, коли вiн прилiг на галявинi й строкатiсть
сонячних плям, що приспала його, картатим вiзерунком покрила його тiло,
що витягнулося на землi, i зробила його невиявленим, неотличимим у
калейдоскопi променiв i листiв, точно вiн надяг шапкуневидимку.
Розчиняючись у природi, людина зрiвнюється в правах iз тваринами:
вони единоправние брати навiть iз комахою: Метелик непомiтно стушувалася
на нiй (на соснi), як безвiсти губився Юрiй Андрiйович для стороннього
ока пiд сiткою, що грала на ньому, сонячних променiв i тiней
Повернення в лiс, до початку, коли всi були рiвнi, єдиний вихiд
для Живаго як творчоï особистостi, у противному випадку вiн
постiйно буде почувати ущербнiсть свого iснування. Вiн i Лара
єдине цiле, цього вимагає природа , цього вимагає його
душу. Поля, що сиротiють i проклятие без людини, викликають у Живаго
вiдчуття жарового марення: вiн бачить, як по них змiïться глузлива
посмiшка диавола; у той час як у лiсах, що красуються, як випущенi на
волю в'язнi, живе Бог, i на людину сходить стан просвiтлiння, видужання
Пастернак змушує Живаго й нас, читачiв, почувати не тiльки
внутрiшнi прояви природи, але й зовнiшнi, деякi з них стають постiйними
вiсниками радостi або нещастя. Вони передвiщають майбутнi подiï
тому, що героï перебувають у системi природи, на них вона
поширює своï закони, у ïï владi й веденнi
ïхнє майбутнє й минуле
Основне питання, навколо якого обертається зовнiшнє й
внутрiшнє життя головних героïв, вiдносини з
революцiєю, вiдношення до революцiï. Найменше i Юрiй Живаго,
i сам автор були ïï супротивниками, найменше вони сперечалися
з ходом подiй, пручалися революцiï. Ïхнє вiдношення до
iсторичноï дiйсностi зовсiм iнше. Воно в тiм, щоб сприймати
iсторiю, яка вона є, не втручаючись у неï, не намагаючись
змiнити ïï. Така позицiя дозволяє побачити подiï
революцiï об'єктивно. Доктор згадав недавно минулу осiнь,
розстрiл заколотникiв, дiтовбивство й женоубийство Палих, криваву
колошматину й человекоубоину, що не привидiлося кiнця. Бузувiрства бiл i
червоних суперничали по жорстокостi, поперемiнно зростаючи одне у
вiдповiдь на iнше, точно них перемножилися
Iсторiя доктора Живаго i його близьких це iсторiя людей, чия життя
спочатку вибите з колiï, а потiм зруйнована стихiєю
революцiï. Позбавлення й розруха женуть сiм'ю Живаго з обжитого
московського будинку на Урал. Самого Юрiя захоплюють червонi партизани,
вiн змушений проти волi брати участь у збройнiй боротьбi. Кохана Живаго
Л ара живе в повнiй залежностi вiд сваволi сменяющих друг друга влади,
готова до того, що ïï в будь-який момент можуть призвати до
вiдповiдi за чоловiка, що давно вже залишив ïх сдочерью.
Життєвi й творчi сили Живаго вгасають, тому що вiн не може
упокоритися з неправдою, що вiдчуває навколо себе. Безповоротно
йдуть доктори, що оточували, люди хто в небуття, хто за кордон, хто в
iнше, нове життя
Сцена смертi Живаго кульмiнацiйна в романi. У трамвайному вагонi в
доктора починається серцевий приступ. Юрiєвi Андрiйовичевi
не повезло. Вiн потрапив у несправний вагон, на який увесь час сипалися
нещастя… Перед нами втiлення задохнувшейся життя, задохнувшейся
тому, що потрапила в ту смугу iсторичних випробувань i катастроф, що
ввiйшла в життя Росiï з 1917 року. Ця кульмiнацiя пiдготовлена всiм
розвитком роману. На його протязi й герой, i автор усе гострiше
сприймали подiï як насильство над життям
Вiдношення до революцiï виражалося як з'єднання несумiсного:
правота вiдплати, мрiя про справедливiсть i руйнування, обмеженiсть,
неминучiсть жертв
На останнiх сторiнках роману вже через п'ятнадцять рокiв пiсля смертi
героя з'являється дочка Живаго Тетяна. Вона перейняла риси Юрiя
Андрiйовича, але нiчого не знає про нього: …ну, звичайно, я
дiвчина з, без упали, без мами, росла сиротою. Ще влiтку 1917 року
Живаго пророчив: …опам'ятавшись, ми вже бiльше не повернемо
втраченоï пам'ятi. Ми забудемо частину минулого й не будемо шукати
небувалому пояснення… Але роман закiнчується авторським
монологом, приемлющим цей мир, який би вiн у цей момент не був. Життя в
самiй собi несе початок вiчного вiдновлення, волю й гармонiю. Щасливий,
розчулений спокiй за це святе мiсто й за всю землю, за, що дожила до
цього вечора учасникiв цiєï iсторiй i ïхнiх дiтей
тиранило ïх i охоплювало нечутною музикою щастя, що розлилася
далеко навкруги. Це пiдсумок любовi до життя, до Росiï, до данiй
нам дiйсностi, який би вона не була. Як солодко жити на свiтi й любити
життя! ПРО, як завжди тягне сказати спасибi самого життя, самому
iснуванню, сказати це… наприкiнцi найтяжчоï зими 1920 року
Цi фiлософськi роздуми виражаються й у циклi вiршiв, що завершують роман