Герой драми Педро Кальдерона Життя є сон

Королевi Басилио, мудрецевi й звiздаревi, свiтила пророчили, що його син С. стане дивовижним тираном; щоб урятувати краïну вiд нещасть, Басилио оголосив, що дитина народилася мертвим, i наказав тримати його в гiрськiй вежi. Вирiшивши перевiрити, чи не обдурили його небеснi знамення, король велить, приспавши Сехисмундо перенести його в палац. Довiдавшись, що вiн — майбутнiй государ, якого зробили бранцем, Сехисмундо обурений учиненоï над ним несправедливiстю. Але його гнiв нерацiональний: вимагаючи у всiм беззаперечно йому коритися, принц убиває слугу. Тодi його знову присипляють, переносять назад у вежу й запевняють, що все происшедшее в палацi було лише сном. Сехисмундо намагається розiбратися, чи є вiн ув'язненим, якому приснилося, що вiн принц, або принцом, якому сниться, що вiн ув'язнений. Герой хоче зрозумiти, що в життi iлюзорно, ложно, а що дiйсно, справдi, i цi мiркування багато чого в ньому мiняють. Коли частина вiйська повстає, щоб посадити на трон законного спадкоємця, i прихильники Басилио виявляються розбитими, Сехисмундо одержавши владу, проявляє себе мудрим i добрим правителем
Найважливiшi подiï драми розвертаються в душi героя. Його самопiзнання в чималiй мерi визначено зовнiшнiми обставинами: С. виростає, не знаючи, хто його батьки й хто вiн такий. Сама палка, всепоглинаюча його пристрасть — спрага правди й волi. Перший його монолог (ПРО, я нещасний, горi менi!) — лютий протест проти неволi; i Кальдерою не залишає сумнiви, що воля — невiд'ємне й найважливiше право людини. У переповненому болем i обуренням монолозi герой проклинає долю, що дає людинi менше волi, чим звiровi, струмку, рибi й птаховi, але, довiдавшись, що вiн не жалюгiдний в'язень, а всесильний государ, С. стає вбивцею й ґвалтiвником. Його воля — воля звiра, i сам С. знає, що вiн — получеловек-полузверь.
Вiд звiриноï половини йому допомагає позбутися переконання, що життя є сон. Але що значить ототожнення життя й сну? У снi образи свiдомостi сприймаються сплячоï як щось дiйсне, i якщо життя є сон, те й наяву людина бачить лише те, що представляється його свiдомостi. Разом з тим Кальдерою осягає те, що буде надбанням психологiï лише в XX в.: образи сну породженi аж нiяк не тiльки думкою, але й надiями, страхами, таємними бажаннями
Останнi неусвiдомлено впливають не тiльки на сновидiння, але й на поводження людини. Якщо в опублiкованому через рiк пiсля п'єси Кальдерона Мiркуваннi про метод Декарта абсолютизировался розум (Я мислю, отже, я iсную) i заявлялося, що лише завдяки думки людське iснування виявляється чимсь достовiрним, то барочний художник Кальдерон менш однобiчний i категоричний. У його драмах зiштовхуються, якоюсь мiрою пронизують один одного свiдомiсть i пiдсвiдомiсть, розум i афект. Ява й сон, iлюзiя й реальнiсть тут втрачають свою однозначнiсть i вподiбнюються один одному: sueno по-iспанськи не тiльки сон, але й мрiя; тому La vida es sueno можна перевести i як Життя є мрiя. Мрiя витлумачується в Кальдерона зовсiм не в сентиментально-милостивому дусi: довiдавшись, що вiн принц, i одержавши можливiсть здiйснити свою мрiю про волю, Сехисмундо поводиться як чудовисько Безмежна воля виявляється однiєï iз самих шкiдливих i небезпечних iлюзiй: С. має бути зрозумiти, що людська воля — не свавiлля, що вона пiдкоряється моральним законам. У збагненнi цих законiв вiдбувається становлення особистостi С., виявлення його справжнього я. Життя є сон — iстинно християнська драма , тому що саме християнство настiльки рiшуче вказало на виняткове значення щиросердечного життя й поставило найважливiше завдання керувати своïми внутрiшнiми станами, придушуючи в собi злi, грiховнi бажання й пориви
И разом з тим Життя є сон — це соцiальна драма (таке з'єднання характерно для барокко), що показує, що становлення морального я можливо лише завдяки усвiдомленню своєï вiдповiдальностi перед iншими. До зустрiчi з Росаурой С. рiс, не знаючи нiкого, крiм своïх тюремникiв, ненавидячи ïх i самi небеса, обрекшие його на життя в неволi. Ця ненависть вихлюпується в палацi самим пагубним образом. Виникле почуття до Росауре, почуття любовi (а любов — це одна з головних християнських чеснот), — допомагає йому зрозумiти, що не можна бути людиною, живучи однiєю лише ненавистю, що прочнейшие вiдносини, що зв'язують людей, — добрi вiдносини (Так знай добро живе вовеки, хоч ти в снi його здiйснив). Любов i добро — мости до людей i до вiчностi. Повiривши в це, С. переборює донжуановское стан — рабське пiдпорядкування iнстинктам, бездумним i бездушним прагненням. Однак, як пiдкреслює Кальдерою, боротьба протилежних початкiв — iнтелекту й нерефлектированних iмпульсiв, ненавистi й любовi — триває вiчно. У фiналi принц отпрааляет у вежу- в'язницю заколотного солдата, що визволив його з ïï, i образ вежi-в'язницi сприймається в символiчному змiстi: у схованках душi вiчно ховається щось заколотне, що треба придушувати невпинно.
Сехисмундо часто порiвнюють iз Гамлетам. У Шекспiра й Кальдерона виведенi героï-мислителi, дiя в обох добутках переважно будується на русi думки. Обоє принца зiштовхуються з ворожою долею, з трагiчним станом миру, по термiнологiï Гегеля, обоє болiсно не приемлют несвободу. Але Гамлета бiльше зсего терзає зло, що панує в навколишньоï жшни, С. же доходить висновку, що найстрашнiше — зло, що живе в нас самих. Майбутнiй владар краïни, як i будь-яка людина, повинен насамперед навчитися панувати над собою. Лютий бунтар проти неволi, переборюючи в собi егоïстичне свавiлля, усвiдомить, що воля невiддiльна вiд строгих зобов'язань i що вирiшальний крок до справедливостi — здатнiсть самому бути справедливим i великодушним сдругими.
Про становлення нового Сехисмундо глядач довiдається завдяки прекрасним, вiдкриваючим його щиросердечнi рухи поетичним монологам. У фiналi герой з'являється на чолi заколотного вiйська; король Басилио в розпачi падає до нiг сина. Але принц дбайливо пiднiмає батька й сам стає перед ним на колiна, здобуваючи головну перемогу над собою, над своєю мстивiстю й гординею