страница №1
В недiлю рано зiлля копала
Категории
Оригинал
Повiсть
Ой не ходи, Грицю, на вечорницi,
Бо на вечорницях дiвки чарiвницi,
Солому палять i зiлля варять,
Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять.
Тамта одная чорнобривая,
То чарiвниця справедливая!
I чарiвниця i зiлля знає,
Тебе, Грицуню, заздрiсне кохає!
В недiлю рано зiлля копала,
У понедiлок пополокала,
А у вiвторок зiлля варила,
В середу рано Гриця отруïла.
Прийшов же четвер — Гриценько умер,
Прийшла п'ятниця — поховали Гриця;
Сховали Гриця близько границi,
Плакали за ним всi молодицi
I хлопцi Гриця всi жалували,
Чорнобривую всi проклинали;
Нема й не буде другого Гриця,
Що 'го зiгнала з свiту чарiвниця!
В суботу рано мати доню била:
Нащо ти, суко, Гриця отруïла?
Не зналась того, що зiлля умiє?
Що Гриць сконає, нiм когут запiє?
Ой мати, мати! Жаль ваги не має —
Най ся Грицуньо у двох не кохає!
Оце ж тобi, Грицю, за теє заплата:
Iз чотирьох дощок темная хата!
I
Се було давно. Через те не знає навiть нiхто назвати мiсцевiсть, де склалася подiя, про яку розказується. Хiба те одно, що в горах.
Мов у кiтлi мiж горами, що здiймалися поважно вгору, ховалося доволi велике село.
Лiси тих гiр — старi, непрогляднi...
В ногах одноï гори, названоï Чабаниця, до котроï i тулилося наше село, бiгла гучна рiка. Шумна i прудка, гонила розпiнена почерез велике неповоротке камiння. Рiка та окружляє гору Чабаницю, неначеб хотiла ïï обiймити. Немов i до тiєï-то рiки сходили з самого верху Чабаницi смереки густими рядками, однi по других. Низько в долинi, вже над самою рiкою, опинилися вони.
Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими догори, i шумiли... Не як в долинi здичiла рiка, голосним плескотом, гамором i гуком, але вiдмiнно i на свiй окремий лад.
Спокiйно i тужливо, хвилюючись i крилато, заколисувало щось у воздусi до сну, заливаючись притiм смутком. Рiвно i обережно, тут тихо, там шепотом, а все в один голос, все шум i шум...
Тужливо рослося деревинi по верхах.
Куди б i не глянули, все одне i те саме. Все море зеленi, все одностайна колисанка, все на одно змiнюється.
На он тiй горi пнулися смереки густими рядами завзято здолини вгору.
З тiєï знов збiгали, розiпнувши рамена, з розмахом вниз.
I так-то повсюди.
Хоч лiтом, хоч зимою, хоч погодою, хоч зливами, а все одностайнiсть. Все одна пiсня, однаковий ïï ритм. Однакова заколисуванка, однаковий шум.
Недалеко рiки, злучаючись своïм городом з горою Чабаницею, стояла з обiйстям i млином своïм хата далеко i широко знаноï багачки, вдови Iванихи Дубихи.
Шумiла рiка, гудiв млин, шумiли сосни, а все враз; хоч внiч, хоч вдень — вони держались враз.
Зеленiли смереки, ослонюючи i окидуючи густою тiнню хату славноï багачки, побожноï i строгоï господинi Iванихи Дубихи.
В городi ïï пишалися цвiти, вiдколи вона лише вiддалася.
Пишалися в неï до пiзньоï осенi, бо в тiм вона вже за дiвочих лiт кохалася. А повдовiвши та оставшись лиш з одною дитиною, зжилася з ними до того, що ïï город, хоча i коло хати не дуже вже великий, був би ïй без цвiтiв видався гiрше пустинi.
Найкраще, що пишалося в нiм, се були великi червонi зимуючi в землi маки, яких в цiлiм селi нiхто, окрiм неï, не мав.
В оцiм-то селi, замкненiм горами, перебували одного разу, на превелике зчудування мешканцiв, кiлька день цигани. Не поодиноко, якби хто, може, думав, а цiлою громадою, що прибула нараз кiлькома возами. Переïздячи багато мiст i сiл, вертаючи в Угорщину, розложилися вони на кiлька день з своïми шатрами саме тут, недалеко угорськоï границi, в сусiдствi гори Чабаницi, трохи в вiддаленнi вiд самого села.
Мешканцi, хоч i не полохливi з вдачi, затривожилися чимало тими чорними непрошеними гiстьми. Здавна оповiдано про них речi, якi не викликали прихильностi до них. Вже сама легенда, що в'язалася з ними, хоч i не всiм знана, буцiмто ïх предки не прийняли на вiдпочинок Марiï, що втiкала з божим дитятком i Йосифом, чинила з них якихось ворогiв. До того було всiм звiсно, що цигани мали в рiзних мiсцях гiр своï тайнi криïвки i сховки, звiдки нападали ночами на подорожнiх, ограбовували та вбивали ïх, збагачуючись так рiзним добром. Потiм так само загадочно, скоро i потайно, як з'являлись, зникали. Куди, як i що, — нiхто докладно не знав. Прибувши, запалювали ночами для повiдомлення громади про свою присутнiсть великi огнi. Вiдтак по днинi розлазилися селами поодиноко. Тут — по милостиню, там — розпитуючи, чи нема кiтлiв до поправки, там — збираючи по горах чудотворне зiлля, там — ворожачи, там — виграваючи на скрипцi або цимбалах за кусень хлiба або яку стару одежину... там — як сказано — нападали на подорожнiх, а все з якимось поспiхом, все мов в перелетi.
З'являючись сим разом тут, в оцiм селi пiд горою Чабаницею, просили про дозвiл задержатися з тиждень. Сього ïм вiдмовлено, скорочуючи побут наполовину. В тих кiлькох днях скоïлася межи ними пригода, що не забулася так скоро. Прибуло п'ять возiв, прикритих закуреним лахмiттям, будою, з яких визирали вiдстрашаюче чорнi, пелехатi голови старих i молодих циганок та дiтей.
Обiч i позад возiв, запряжених кiньми i вiслюками, iшли цигани-чоловiки, роззираючися блискучим чорним оком цiкаво округ себе.
Як сказано, розложили своï шатра недалеко села й рiки пiд горою Чабаницею, а зараз з самого вечора розклали великий огонь.
Третьоï днини по ïх приïздi знявся в однiм з шатрiв гамiр, що не втихомирявся два днi. Якраз третьоï ночi по ïх приïздi привела молода Мавра, жiнка теперiшнього провiдника циганiв на iм'я Раду, на свiт сина. Батько, побачивши, що дитина напрочуд бiла вдалася, накинувся на нещасливу матiр з лайкою, погрозою i бiйкою за зраду. Стара мати нещасноï, задля свого вiку вiдповiдно до звичаю найбiльше шанована мiж циганами, хоронила ïï диким криком i лайкою, кидаючись вихром мiж нею та Раду, коли тим часом цигани-чоловiки ставали чи не всi по сторонi зрадженого мужа-старшини: обезчестила цiлу громаду чистоï циганськоï кровi вже першим сином, бодай би до рання не дочекала — гомонiли i проклинали водно за роз'яреним батьком i проводирем, що кипiв з обиди i жажди за помстою, погрожуючи заєдно п'ястуком мiж циганами, котрi, зiбравшись коло шатра проступницi, повторяли, мов з одних уст, слова свойого старшини:
Вже першим сином!..
— Вiдки взяла ти ту бiлу собаку? — кидався вiд часу до часу Раду до хороï, що майже безпритомно лежала в подушках i лахмiттi на возi, тулячи та ослонюючи немовля перед диким, блискучим та роз'яреним поглядом мужа, то знов нiмiючи з остраху перед тим, що могло би кождоï хвилi наступити.
Волiла вмерти, як такого дожити. Волiла вмерти, та що з того! Не отвирала нещасна уст анi на слово, умлiваючи з остраху...
А вiн сам, Раду, старший багато вiд неï, пристроєний11 в синiй якийсь стрiй з великими срiбними Ґудзиками та калаталами, з посрiбленою грубою палицею в руках, знаком, що вiн старшина оцеï тут хоч невеличкоï громади, повторяв заєдно одно й те саме:
— Вiдки взяла ти його? Але я тебе навчу, хто Раду, покажу, чия ти жiнка була! — i сiпав бiдну за волосся, що аж стогнала. — Пожди — покажу. До трьох день не стане твоïх костей пiд тим шатром, а оце прокляте (i вказував притiм на дитину) кину аж за третю гору. Ти гадала вийти за мене i вiдтак навести сором на мене i цiлу мою громаду? Гинь, суко, коли не знала, яка твоя фортуна22 i як має поводитися жiнка рая33. Ади!! — грозив. — Ади! якого сина по трьох роках подружжя привела! — i зареготав, сплюнувши крiзь зуби. — Тiльки твого щастя, що лежиш оце ще межи нами, та що батьком твоïм Андронатi, а мати найстарша вiком в громадi, а там — i до трьох день я тебе не терпiв би в своïм шатрi, хоча й так, — i, тупнувши люто ногою та сплюнувши погiрдливо наново, вийшов з шатра...
Вона зарила своï тонкi чорнi пальцi в волосся над низьким своïм чолом i посiпала його слабо. Заразом видобувся тяжкий стогiн болю i жаль з ïï молодих грудей... а далi вмовкла, затулюючи болiсно очi, з яких спливали гарячi сльози. Срiбнi великi монети, що були вплетенi в ïï чорне волосся, зсунулися нараз самi по собi низько на чоло i надали ïï чорному, мов з бронзи темному лицю предивну чарiвну окрасу...
Нiч була лiтня, ясна, спокiйна, i темнi залiсненi гори здiймалися велетами пiд небеса, а найвищi шпилi немов розпливалися в мiсячнiм сяєвi i прозорiй нiчнiй мряцi...
Раду станув мiж своïми циганами. Зiбралися лиш самi мужчини, лежали та сидiли округ великого огню, курячи та гомонячи об тiм, що сталося... Тим часом жiнки та дiвчата поралися оддалiк коло меншого другого огню, готовлячи страву та займаючись дiтьми, годуючи та укладаючись з ними до спочинку, розговорюючись не менше запальчиво над дальшою долею молодоï i гарноï Маври, якiй завидували здавна срiбного та золотого намиста, яким обдарував ïï, вибираючи ïï собi за жiнку, старшина Раду, i котра одинока заробляла найбiльше грошей ворожiнням мiж простим народом i панами; вона тепер, по трьох роках подружжя, привела тому свойому чоловiковi бiлого сина з синiми очима!.. Тьфу!!
Як сказано, Раду станув мiж своïми людьми i кинув ширококрисим капелюхом об землю, не промовивши нi слова.
— Раду! — обiзвався тут старий Андронатi, батько молодоï двадцятилiтньоï проступницi. — Раду, що хочеш зробити? Я знаю, що Мавра винувата, що велить чинити наш звичай за зраду жiнки, та що, як не укараємо ми ïï самi, ïï грiх чи може й не гiрше укарає ïï сам. Укарає хоч зараз, а хоч в двадцять рокiв або й пiзнiше, а укарати мусить. Що хочеш зробити? Мавра винувата. — I з тими словами схилився покiрно перед молодим старшиною.
Раду не вiдповiв нiчого, але замiсть того розiрвав свiй синiй спенцер44 на грудях i здiймив тут з шиï малий мiшечок.
— Зробiть мiсце! — гукнув. — I майте бачнiсть!.. Цигани заворушились, роблячи мовчки мiсце молодому провiдниковi та умощуючись кругом нього цiкаво i послушно. Тим часом вiн, мов сам цар ночi, потрясав люто i гордо головою, з якоï спадало довге чорне кучеряве волосся на плечi, як ознака вiльноï людини. Далi сягнув рукою в мiшок i, набравши з нього повну жменю блискучих червоних, кинув ïх, як перед тим своïм капелюхом, до землi, кликнувши:
— Оце перший раз тому...
А повторивши те саме вдруге, кликнув дальше:
— Оце раз другий тому... А оце й раз третiй тому, хто усуне менi за два днi зрадницю з очей, а з нею i ïï бiлу собаку!..
...Мiж циганами зразу затихло, але недовго; потiм заворушилося, мов бренькiт самих басових струн, а далi шелест листя...
Всi знали, що в них за зраду карано дуже тяжко, але таке не бувало ще мiж ними нiколи, як сеï ночi: таке нi.
Скiльки бiйок i розбоïв не лучалося мiж ними! Скiльки не лучалося, але щоб оце сам рай станув i наказував усунути свою жiнку, платячи за те самим чистим золотом, — мiж ними ще не бувало. Отаке могла лиш така завзята, iз завистi збожеволiла голова, як Радова, придумати.
Не знали в першiй хвилi, що сказати i починати. Занадто несподiвано захопила ïх оця дика постанова старшини. Тому мовчали зразу.
Та недовго тривала мовчанка мiж затривоженими циганами. Пiднявся знов з-помiж них старий батько Андронатi, високий, тонкий, бородатий циган, перший музика мiж ними, ба навiть i тепер зi скрипкою в руках.
— Пожди, Раду... — сказав, пiдiймаючи руку лукуватим рухом вгору. — Пожди ти, Раду. Над нами всiма є бог, а ми всi його дiти, i бiлi, i цигани, Раду i Мавра. Ти на ïï долю...
Раду отворив диким прокльоном уста, перериваючи старому, але Андронатi говорив далi:
— Ти, Раду, був один син у свого батька, старшини в Семиградi, а Мавра одна дитина в мене, славного музики Андронатi з пусти55 — i ви побралися. I тому в мене ти те саме, що Мавра, а Мавра, що ти. Не дам я Мавру усунути або стратити, як ти оце хочеш, хоча знаю, що нашi звичаï велять за всяку зраду чоловiчу чи жiночу гостро судити. Не дав би я i тебе збавити, якби се хто хоч би i правно зажадав. Будемо Мавру iнакше судити, по-доброму, людському. Даруй ïй лише ще днiв три мiж нами, оце просить в тебе для себе батько Андронатi! — I, сказавши се, вклонився перед молодим ще старшиною.
— Зрадниця вона чiльна, бодай би до рання не дiждала! — вирвалося знов дико з кипучих грудей роз'яреного мужа.
— Може, й не дочекає, — обiзвався старий Андронатi. — Ти вже надто наважився на ïï життя. Вiдай, вона вiдiйде навiки сама вiд нас, а золотi дукачi твоï остануться тобi.
— Нехай iде, нехай iде! — пiднялося гомоном мiж циганами. — Сорому нам наробила. Зараз першим сином, першою дитиною. А що далi буде? Надвiр з нею, сама собi дорогу указала! — крикнув один голос з гурту. — Надвiр!
— Нi, вбити, щоб i з другим таке не зробила! — сичав Раду. — Вбити!
— За три днi не стане Маври мiж вами, — обiзвався знов Андронатi. — ïï доля порiшена вже самою дитиною, яку ви розшарпали б на куснi, коли б Мавра й остала мiж нами. Кожде б ïï било. А так... вона уступиться з-помiж вас i Раду з-перед очей.
— Сам уб'єш? — обiзвався вдруге один голос з гурту, голос товариша Андронатi — цимбалiста.
— Сам.
— То бери золотi!
— Нi, вам ïх лишаю. Годуйтеся ви ними. Ви всi молодшi вiд мене. Менi ïх не треба. Мавра вiднинi так, як не моя вже. Менi ïх не треба. Свого хлiба для себе i для своєï жiнки я найду. — I висунув гордим рухом скрипку вперед себе, погрозивши п'ястуком до молодшого вiд себе старшини.
— А щеня твоєï доньки? — спитав той, випрямовуючись гордо та блиснувши ненависним оком на неустрашимого тестя. — Менi його не треба. Уб'ю, затопчу, як гадя!..
— Ним не журися. Я беру його на себе. Воно... — нараз вiн тут урвав. Мiж ними, нiби мара, виринула з котрогось шатра стара мати Маври. Страшна, пелехата, з намистом срiбнякiв на грудях, що замерехтiли в мiсячнiм сяєвi. Виринувши, вона кинулась вiдразу до нiг Раду i Андронатi.
— Простiть Маврi, як згрiшила, не губiть молодоï, бийте, побивайте, але жити дайте! — заголосила розпучливим голосом, розпростерши, благаючи, рамена. — О Мавро, Мавро, що ти накоïла? Що тебе постигло? Яким вiтром ворожим обвiяло? З котроï сторони? В долах чи в горах? Мавро, доню моя... серце моє... Мавро! — кричала не своïм голосом. — А я тебе, доню, в мiсячнiм свiтлi зiллячком змивала, для тебе чи не кождоï ночi доброï долi благала. Дрiбною дитиною я тебе медом годувала, вiд злих очей... доки не вiддалася... як вiд огню... зберiгала. А прийшов лихий час i з ним твiй ворог... i ось що... ой, рятуйте, змилуйтеся... хоч кiлька день менi ïï дайте... хоч до пусти... дозвольте довести, потiм вбивайте та й враз зо мною... — i бухнула головою до землi.
— Уступися, стара! — кликнув Андронатi. — Чого тут прилiзла?.. Щоб побили? Вже забула? Не числи багато на свою сиву голову. Геть, кажу, звiдси. Геть з-помiж чоловiкiв, не видиш — рада? Тепер Раду i люди судять. Скажи послiднє слово, поки я своє скажу! — звернувся знов до старшини. — Позволь Маврi хоч з чотири днi межи нами прожити, та щоб настiльки пiднялася, аби ïï батько востаннє мiж вами всiма ïй заграв. Мiж вами... попрощав. Вiдтак... хоч... прости, хоч роби, що твоя воля, начальнику. — I тут, як недавно, з покорою знов схилився.
— Не прощу я Маврi, я ïï бiльше на очi бачити не хочу. Життя мiж нами не буде! — обiзвався завзято Раду. — Сама завинила...
— Сама... сама... — — пiшов пiвголосний пiдлесливий гомiн вiд циганiв. — Сама, одна вона!
— Се твоє послiднє слово, Раду? — спитав Андронатi, а стара мати заголосила наново, заривши руки в сиве волосся.
— Послiднє.
I знов повторив те саме, що вперше, кинувши жменю червоних золотих об землю.
— Се перший раз тому...
— Се другий раз тому...
— Се третiй раз тому, хто увiльнить мене яким-будь способом за чотири днi вiд проклятоï зрадницi. Чули моє слово?
— Чули.
Пiднявся тепер на тi слова з свого мiсця музика Андронатi. Пiднявся i глянув дивним оком округ себе. Страшний огонь горiв в тих чорних блискучих очах.
Посунув скрипку пiд паху i сказав:
— Я йду. Позавтра ввечерi верну. Будемо знов разом. Будьте здоровi.
А до жiнки, що з жалю на землi неначе з розуму сходила, нахилившись, гукнув:
— Чого божеволiєш? Iди до Маври. Нiхто ïï не смiє дiткнутися, позавтра вечором уступиться з-помiж нас, а ти вiдповiдаєш менi за неï. Я йду i прийду. Позавтра ввечерi всi тут, як нинi, кругом зберiться — i ждiть, Андронатi зi злом не верне. Тим часом радьте, хто збере золотi червонi за Мавру з-помiж вас. Я йду...
I пiшов...
Третього вечора вернув.
Знов кружок циганiв в рiзних позах. Мiж ними Раду. Блiдий i неспокiйний, як демон. Перед хвилею бився з старою матiр'ю хороï своєï жiнки, що витрутила його з шатра Маври.
Нечувана рiч мiж циганами, щоб жiнка пiдiймала руку на чоловiка, та ще i мати Маври! Зрадницi тоï!
Але вiн ïх усiх навчить. Усiх. Старих i молодих. Зрадницю ще i боронити? Та вiн ïï навчить. Стару i...
...Надiйшов мiж них, як он тут сидiли, Андронатi з скрипкою.
Скрипку вiддав товаришевi — цимбалiстовi, що прийшов враз з ним, а сам вийняв велику банькувату пляшку з горiвкою i поставив в кружок мiж цигани.
— Пийте щиро, браття! — кликнув. — Пийте i не жалуйте. Нинi Андронатi прощається з своєю Маврою, то затямте вечiр! Мавро! — крикнув i гримнув п'ястуком в груди, — Мавро! — Аз раптового жалю в нього аж голос задрижав. — Не годна ти, зозуле, ще мiж нас вступити... Та ти там не сама. Коло тебе мати i всi жiнки вашi, моï брати... Щоб не знала вона, що завтра ïï послiдня днина мiж нами. Але Андронатi (говорив далi, звертаючись знов до шатра), зозуле, з тобою перед своïми товаришами i твоïм чоловiком, старшиною, прощається, щоб затямили. — I його голос знову задрижав, усувався. — До вогню докиньте смереччини, — гукнув, нiби додаючи тим словом певностi голосовi, — щоб, розпалившись, грав на всю гору свiтлом, палахкотiв, розказував: Мавра з циганами прощається. Пийте i не жалуйте! Жару роздувайте, полум'я змагайте66, щоб далеко Мавринiй душi вже вiд сьогоднi свiтило. Пийте, браття! Пийте, Андронатi-музика просить. Пийте, не жалуйте. Хто знає, де опинимось незадовго... i чи Андронатi буде ще мiж вами. Не стане Маври мiж вами... Не стане i Андронатi бiд... Все... як що кому судилося, ïï доля гарно укладалася... пийте!!
I ходить Андронатi i просить... наливає, а сам нiби забуває собi доливати. Лиш все сльози долонею з очей утирає.
Раду лежав на землi, пiдперши голову на лiкоть, i, затявшись, не обзивався, мов був сам один-однiський на мiсцi.
Вiн вихилив перший раз по раз горiвки, поданоï йому Андронатi з срiбного малого пугарика77 що переходив з родини в родину, як рiч незвичайно почитувана, i задумався тепер над Маврою. Був як не при умi. Що йому тепер з неï? Ïï серце брехливе. Як ïï брав... впевняла, що любила, а пiзнiше зрадила його... Та ще й поза громадою. I вже вiн догадується з ким... Там, в малiм угорськiм мiстi, недалеко пусти, куди вони часом заходили... i де часто ïï батько скрипкою грошi заробляв, а вона ворожила i спiвала до скрипки, а часом i гуляла... Там був один молодий боярин, що за циганську музику грубi грошi сипав... а часом з другими на конi... попри ïх шатра вихром в пусту гнав. З ним. Та вiн вже про неï не стоïть. Нехай, що вона й гарна, нехай, що найлiпше вмiє ворожити — хоча така молода — хоча й дочка славного мiж циганами Андронатi — йому вона вже не жiнка. Кинув червоними золотими межи своï люди, нехай зроблять з нею, що схотять. Уб'ють або викинуть десь. Йому байдуже. Щоб лиш пiмста була, щоб з очей пiшла. Жива чи мертва — байдуже. Iнакше — до доброго мiж ними не прийде. А через неï вiн свою громаду не кине... щоб ïï не бачити. Значить, вона мусить йому з очей уступитися. Яким способом?.. Все одно. Вона йому вже байдужа. Хiба б... щоб ïï ще бив... а впрочiм, вона йому байдужа...
Байдужа? При тiй думцi його похмурий погляд, мов злодiй, нечайно закрався на шатро, де була виновниця, i проникливе впивався в нього.
Байдужа?
Проклята! Зрадила. Його зрадила. Першого старшину мiж циганськими громадами зрадила.
Вкруг нього люди пили i гомонiли. Про Мавру заєдно i про нього. То єдналися в поглядах, то сперечалися. Тут i там мiшалися i жiнки. Вiн мусив з ними пити, хоча в його душi щось гiрке горiло, мов руда висохла смереччина, що, докидувана в огонь, трiщала...
Так i в його грудях горiло. Але при всiм мусив бути.
Востаннє мусив все зробити. Для себе, для людей i Андронатi, якого люди дуже шанували.
Нараз рух.
Андронатi впослiднє iде кругом i частує трунком, розливає, не щадить нi краплi, майже кождому переливає — а вiдтак притягає скрипку.
Врештi стає на ноги.
— Люди! — гукнув. — Цимбали, сопiвки в руки, а хто зо мною, то i скрипку. Мавро! — звернувся до шатра, де була дочка. — Мавро! прощайся з Раду. Завтра о тiй порi не будеш нашою, — i потягнув смиком. Вiдтак, схиливши голову низько над скрипкою, неначе учув там в нiй для себе потайний окремий голос з ïï наказуючого нутра, i — заграв.
Сипав жалем.
Плакали скрипки, дзвенiли цимбали, дрижали сопiлки, а над всiма царювала одна-однiська струнка Андронатовоï скрипки. О, та скрипка! Зойком кидалася, голосом блукаючи, сумом розливалася, мiж циганiв рвалася, а про Мавру, Раду все оповiдала.
I знов жаль...
Мов нiжна бджiлка жалiлася, дрижала. Металася, впивалася, викликувала тугу зi смутком i розпливалася горем.
Андронатi грав дойну.
— Мавро! — кричав розпучливо вiд часу до часу, не тямлячнсь з дикого жалю та притупуючи ногою. — Мавро! — вiн грав, колихаючися всiм тiлом, мов божевiльний. — Мавро! Твiй батько грає... Андронатi грає впослiднє для тебе мiж циганами; завтра, може, його вже не почуєш! Мавро!
Раду лежав, обернений лицем до землi, i вiддався лиш одному почуттю. Зрадила його. Зрадила, i вiн не дiткнеться ïï бiльше, хiба що по-злому. Уб'є. Iнакше вiн не годен по своïй вдачi. Не годен. Не годен. Голос скрипки вчепився, здавалося, лиш його одного болем розритоï i пiмстою спрагненоï душi, i, мов та оса, все наново впивався в неï, роз'ятрював.
Бiлу дитину привела, чужого чоловiка, чужого мужчини. Зойком трiпоталася скрипка, жалiли цимбали:
чужинця якогось...I вiн в тих думках i з тим почуттям жалю i завистi сходив неначе з розуму.
Бiлу якусь дитину... в третiм роцi подружжя з ним... Мавро! Будь проклята за твою зраду, все горе на твою голову!
Мiсяць загорiв вповнi з-за високоï залiсненоï гори i не рушався з мiсця.
— Раду! — нiби добився нараз голос Маври до його, i скрипка Андронатi опинилася розтрiскана коло його голови. — Раду! — Вiн стрепенувся, а Андронатi повалився обiч його на землю.
— Мавро, Ма-в-ро! Ми прощаємо тебе навiки на... вiки, — стогнав, а по довгiй хвилi мовчанки просив: — Спiть, люди, спiть. Оцю нiч ще переспiть коло неï, а завтра зробите, хто з вас хоче, самi з нею кiнець. Хто забрав червiнцi, най бере i ïï душу або й ïï саму. Чи не так, Раду?
— Так, — вiдчувся сухо голос старшини.
— А вiдтак назад до пусти — широкоï, безмежноï пусти.
— Ух-га, пуста! Ух-га! — ухкав диким голосом музика. — А сьогоднi ще спiть. I з вами всiма старий Андронатi. — I сiвши, пiдiбгав ноги пiд себе, зарив пальцi в волосся, заридав гiрко. Мусив з своєю Маврою розлучатися, виходу не було. Кара за зраду, особливо ж у жiнок, а тим бiльше у жiнок старшин, мусила завше вiдбуватися. Сам найлiпше розумiв ïï проступок — i се послiдня ïï нiч мiж ними, циганами.
Спiть, люди!.. — благав-молив. — Спи, Раду. Адiть, все закаменiло. Як так вже судилося, так нехай i буде. Мiсяць всьому свiдок; братик-мiсяць, що нас нiколи не покидає. Спiть, люди, спи, Мавро, спи, Раду, молодий осиротiлий отамане-раю. Ви моï дiти. Цитьте всi, нехай вона межи нас впослiднє добре пересниться. Спiть. Спи, Мавро... спи, Раду. На нас ще лиш пуста жде... Широка, глуха пуста. Цитьте... цитьте... спiть... Мавра... спить... цитьте... спiть...
Утихло...
Спали.
Було коло першоï години сеï ж ночi, як молода красна жiнка отамана Раду, Мавра, уступалася йому з своïм бiлим сином навiки з його шатра i його дороги.
Цигани разом з Раду спали, мов убитi, i лиш два усунулися з-помiж них котячими рухами. Був то старий Андронатi i його вiрний товариш музикант-цимбалiст, що нiколи з ним не розлучався. Обидва вони змовилися наперед не пити стiльки, що другi, а як всi поснуть, винести Мавру з шатра враз з дитиною i тим способом вирвати ïï з рук Раду та охоронити вiд смертi або щонайменше — вiд якого калiцтва. Постанови старшини мiж циганами були iнодi страшнi, i тому вони порадилися мiж собою, не втягаючи нiкого в тайну, винести скорше як за чотири днi Мавру з шатрiв та так вирятувати ïï вiд лиха, смертi. А маючи ïï раз поза шатрами, вони вважали ïï врятованою. Мавра була мудра i хитра i, певно, дасть собi раду в життi, заки знов коли стрiнуться. Дитину ïï пiдкине Андронатi бездiтному багачевi... може, от там десь в однiм iз сiл за горою Чабаницею, i буде все добре. Лiпше так, нiж загибати або бути покалiченою на весь вiк. Раду любив iнодi калiцтвом метатись на своïх ворогах, i того боявся старий музика.
I наколи справдi всi заснули сильним сном вiд трунку, заправленого Андронатi усипляючим зiллям, за котрим ходив вiн два днi по горах, Андронатi i товариш винесли Мавру з дитиною з шатра.
Не гинути мала вона, молода i красна, одинока дитина його, як яка звiрюка, але жити. Жити мiж добрими людьми ще дальше. Свiт широкий, бог годує всiх i ïï вигодує також. При Раду ïй оставатись годi, — вiн пiмститься на нiй на цiле життя, наколи вона лише пiдiйметься на ноги. В свого славного батька, семиградського отамана циганiв, своєю злобою вдався, лихий i мстивий, як смерть, дарма що красний, як мiсяць, i понад свiй вiк мудрий.
Мавра, також упоєна зiллям, спала, мов мертва, як ïï виносили, i не чула нiчого. Лиш мiсяць бачив та зорi, що дiялось, бiльше нiхто.
Андронатi дзвонив зубами, як ïï виносили, з жалю угинався. Але лiпше нести на ласку мiж чужi люди, як бачити вбитою або навiки покалiченою. Так все ще побачить ïï колись у життi, пiзнiше або скорше вiднайде, але калiкою бачити гiрше, як смерть.
Iшли Чабаницею попри гучливу рiку, що пiнилася i металася в своïм ложиську, диким розгоном розбиваючися вiд часу до часу об велетнi-каменi.
Iшли в противну сторону вiд своïх шатрiв, аж найшли вiдповiдне мiсце, де були певнi, що воно i оподалiк вiд села, i... навiдуване людьми.
Недалеко млина недавно повдовiлоï багачки Iванихи Дубихи, гетьте вiд села, уклали Мавру пiд високою, розложистою смерекою i зоставили.
Смерека уважалася циганами святим деревом, що охороняє вiд смертi i є товаришем цигана. Поки що була вона тепер одинокою охороною нещасливоï, доки не змилосердиться над нею яка людська душа. Обiч сплячоï поставили клунок з усiма ïï речами i червiнцями, що зiбрав товариш-цимбалiст з землi i дарував тепер доньцi свого вiрного приятеля Андронатi.
Вiдтак пiшли.
Товариш вперед, щоб лягти назад на своє мiсце, не збудивши в нiкого пiдозрiння, а Андронатi пiзнiше. Андронатi вернувся на хвильку самий до доньки.
Ще спала... !
Поплакавши коло неï гiркими сльозами та промовивши над нею чарiвнi якiсь слова, що мали охороняти ïï в дальшiм життi вiд зла, забрав ïï бiлого сина i пiшов. Тулив його нiжним рухом до себе, водно промовляючи та проклинаючи, щоб той ворог, що збаламутив його матiр, довiв до оцього нещастя, не дiждав нiколи станути перед господа бога... а тинявся вiчно в злиднях i журi... в голодi i холодi по свiтi. Щоб вiн сього не дiждав.
Куди нiс сиротину? — питав себе. Не знав ще. До якого батька-матерi? Вiн ïх не знає, не бачив, не чув багато про них — а iде. Чи пiдкине в щасливу годину? Доки життя його, вiн буде заєдно ворога проклинати. А його прокльони страшнi, ïх боялися всi. Вони справджувалися.
I йшов.
Iшов пiд гору вузькою стежкою, що розпочиналася недалеко млина Iванихи Дубихи i обвивала по правiй сторонi Чабаницю, ховалася чимдалi в лiс, а праворуч вела саме понад край глибокого яру-пропастi, якою гнав якийсь шумливий потiк.
Бiлата стежка, як ïï звали люди в селi, то пнулася вгору, то спускалася знов нижче, вiдповiдно до формацiï гори Чабаницi, i все праворуч попри глибокий темний яр, що дiлив; впрочiм, Чабаницю вiд дальшоï сусiдньоï скалистоï гори, зверненоï до Чабаницi стрiмкою залiсненою стiною, i ïï бiлоï стежки.
Та бiла стежка тягнулася то густим лiсом Чабаницi, то знов гарними левадами i царинками, а все оставалася однаково бiла i вузенька.
Врештi скiнчилася.
Скiнчившися, вона неначе прилягла, розплилася в якiйсь дорозi, що тяглася впоперек звiдкись попри бiлу стежку i, вiдтинаючи ïï дальшу путь, поглинула вузенький, мов рiка, потiк в себе. З сiрою дниною враз увiйшов Андронатi в третє село вiд Чабаницi, що лежало вже недалеко одноï гори, яка зносилася саме на угорськiй границi.
Не довго вiн так iшов, а все був вже весь зiпрiлий.
Сiв край лiсу на горi й розглянувся. Сонце саме заповiдало схiд, а смереки дихали холодним запахом живицi. Поранок iшов до розсвiту, але всюди панувала ще свята поранкова тиша.
Всюди ще сон.
Старий батько з бiлим внуком на руках шукав чогось гострим оком там, внизу села.
Не мiг вiднайти, дарма що в нiм душа дрижала.
Там, в долинi, в селi пiд горою Чабаницею, недалеко бистроï рiки, в лiсi, де лиш недалеко самiтний млин з рiкою враз гудить, покинув хору доньку, мов звiрюку, щоб власнi люди не стратили, не покалiчили, а тут держить ïï нещасного сина, щоб пiдкинути його чужому бездiтному багачевi в долах, i от якось не щаститься.
Сива мряка, мов умисне, мов не хоче здiймитися з села, щоб вiдслонити йому дорогу, якою має iти, показати оселю заможнiшого Ґазди. А день чимраз розвиднюється, чимраз зростає.
Зiтхнув тяжко. От чого дожив. Що судилося чинити. Вчора розбив з жалю, прощаючись з донькою пiснею, свою скрипку, лишив жiнку i пiшов. А як поверне, хто знає, чи застане живу. Циганiв лиш циган знає — що в них кипить, що в них коïться. От що значить циганське життя. Нинi тут, завтра там, а позавтра, може, i мертвий. Йому пригадалася нараз казкова, вже майже тисячолiтня легенда про причину вiчноï циганськоï мандрiвки i злиднiв. Будучи ще в Єгиптi, вони не прийняли Марiï з Йосифом та божим дитятком у себе на вiдпочинок, — i через те за кару тиняються, мандрують споконвiку по свiтi. I чи скiнчиться коли оця кара господня? Вiдбудуть ïï? — питався.
Усмiхнувся гiрко, мов у снi.
Правдоподiбно, доки плем'я циганське буде iснувати — вона не скiнчиться...
А тепер його вчинок з донькою та з бiлою невинною дитиною ïï, чи не кара се ще, не покута яка? Господи боже, змилосердися над грiшним народом твоïм — вiн кається. В злиднях i покорi, в голодi i холодi кається вiн тяжко.
Прошептавши сi слова, вiн жде.
Мряка висить над селом, не здiймається ще. Вона чи не спиняє дитинi вступ. Чи се заповiт, що i його судьба така туманна колись жде?
Сонце от вже туй-туй зiйде, туй-туй розжеврiється, а туман не уступає.
Нараз... що се?
З противноï гори, вiддiленоï вiд нього лиш невеликою долиною, обзивається голос трембiти.
Так зрання?
Так. Се справдi голос гiрськоï трембiти, яка щось заповiдає сумно i протяжно, мов виразний жаль. Андронатi здається, що ïï голос всiм своïм смутком звалюється на нього. Вокруги тихо — жодна деревина не рушить вiтами, а голос трембiти заєдно iшов верхами. Так, як вiн.
Андронатi не здержався i сплакав при звуках сеï трембiти. Недобре вiщував сей шум трембiти поранком. Андронатi глянув на сонце. А воно вже висувалося з-за якоïсь гори, жеврiючи кров'ю, пишне, ослiплююче. Туман в долинi рiдшав. Тодi вiн встав i спустився в долину. В долину, ще вдруге подався, до гори. Там, не надто високо на горi, стояло пишне обiйстя, що вже своïм видом зраджувало багатство. Вокруг нього, як i досi лiсом, все ще сон. Тодi вiн приступив нечутним кроком до призьби i поклав на неï обережно бiлого сплячого внука.
Сам оглянувся.
Чи в добру годину поклав хлопця? Не знати.
Господи боже, дай, щоб в добру...
А далi... чи об'явить що долю дитини?
Нiщо не вiдповiло на його думку. Вокруги тихо i тихо. Нi шелесту, нi руху, нi шуму. Сказано, сам сон ще дихав. Поранковi тумани здiймалися знiжна вгору i все перед його оком закрили.
Коли вернув назад на свою дорогу, стрiнув на стежцi якогось чабана. Вмить задержав його.
— Чому ще перед сходом сонця десь трембiта обзивалася? I не то, щоб обзивалася, а ридала...
— Мабуть, якийсь багач помер. Бiдний не має овець i полонин, то за ним не буде трембiта жалiти, — вiдповiв чабан коротко i почав окриленим кроком спускатися з гори.
— Го-ов!! — задержав його ще на хвилину Андронатi, вiдiйшовши вже кiлька крокiв. Чабан станув неохоче:
— Чого вам?
— Чиє се обiйстя... он то на невисокiй тiй горi, з стогами сiна близько хати? — спитав, указуючи на Ґаздiвство, де зоставив внука.
— Се... першого багача в нашiм селi. Не знаєте?
— Нi. Я чужий.
— Михайла Дончука... — додав ще чабан.
— А дiти має?
— Анi одного. Та зате сотки овець i стадо коней. Там... — i, не доповiвши словом в поспiху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух, що
в багача гаразд неабиякий..., i зник межи деревами.
Пiшов i Андронатi, не оглядаючись бiльше, утерши сльозу з очей, що насилу втиснулася в очi.
Iшов морем живичного запаху, що розходився тут чистим ранiшнiм воздухом. Смереки наче злiнивiли в нiм, наче з сонливостi всякий рух забули.
Десь високо пiд небом кружляли самiтно плавким летом тут i там два хижуни88 роззираючися з висоти за здобиччю на днину.
Опинившися на хребтi гори, з якоï побачив угорську границю, згадав Андронатi тепер i покиненi своï шатра.
Що там дiялося?
Доброго, певно, нiчого.
Бачив в душi лють Раду.
Без бiйки або, може, i убивства, певно, не обiйшлося. А може, за всiх вiдпокутує жiнка.
Але нi. Ïï всi бояться. Вона страшна, могуча з своєю силою чарiв. А потiм i тим, що з жiнок в ïх громадi вона вiком найстарша, i через те забезпечена вiд всяких нападiв ушануванням, яке вiддається циганами в кождiй громадi найстаршiй жiнцi. Раду, певно, також, хоча i який мстивий та скорий в учинках, не посмiє ïй заподiяти лиха. Але, може, товариш його потерпiв, як повернув у шатро мiж сплячих i збудив його. Йому одному Раду не все довiряв, закидуючи, що вiн не Раду, а його, бiдного музиканта, вважав за старшину. Та будь-що-будь, добре, що вже Мавра вирвана з його рук. Хоч i яка ïï дальша доля мiж чужими жде, особливо спочатку, то хоч остане при життi, не стане калiкою. А дитина ïï також, будь ïï батько i не циганом, не буде вбита, мов звiрина. Знайдуть добрi люди, змилосердяться, i нi мати, нi син не загинуть мiж ними. А з часом, якщо вiн, Андронатi, не загине... вiднайде ïх, i вони прилучаться до iншоï громади. До того часу i лють Раду остигне.
Бiдна Мавро! Яке буде твоє пробудження в лiсi пiд смерекою?
Мавро!— кричала з болю душа, ридало серце батькове, i знов сльози залляли його вид. Iшов далi майже навпомацки. Нiколи такого гiркого жалю не зазнавав ще в своïм життi, як сими днями. Волiла би була вона малою вмерти, як в найкращих лiтах от таким способом осиротiти, змарнуватися.
Через що?— крикнув розпучливо, ударивши так само з дикого жалю в долонi.
Коли взяв ïï грiх в своï сiтi?
Вона ж не смiла чужого чоловiка i рукою дiткнутися, а вона грiшна... Господи боже!.. Та ба! вiн вже знає коли; тодi, як стала ходити мiж пани ворожити, i за його, Андронатi, скрипкою смутнi пiснi спiвати, а йому, Раду, ненаситному на грошi, зносити вiд панiв за ворожбу i спiв золото. Тодi знайшовся вовк на ïï красу i молодiсть — до чого дiйшло. А вiн, бiдолашний? Куди йому вертати? Хiба пiде просто до пусти i прилучиться там до якоï громади, прикликавши до себе й жiнку. Так. Iнакше нi. А колись... за кiлька рокiв, може, примандрує знов в оцi околицi i погляне, як живеться внуковi в багача. За кiлька рокiв... а до того часу нехай має його господь в своïй опiцi. Його i Мавру.
Довго, довго дивився ще музика бистрим оком по верхах залiснених гiр, що мов з поранкових мряк поволi роздягалися, висуваючи один хребет по другiм проти сонця, що, зiйшовши на сходi, жеврiло свiтлом, ослiплюючи око.
Коли Мавра пробудилася рано, побачила над собою, замiсть закуреного i лахмануватого шатра, зеленi вiти смереки i опам'яталася, що вона в лiсi. В першiй хвилi не знала, що думати, побачивши себе самою, без своïх людей, без Раду, без матерi, батька, що досi не вiдступали вiд неï.
Почала кликати.
Але слабий ïï голос розходився лише слабим вiдгомоном по лiсi i не прикликував нiкого.
Лежала якийсь час, вижидаючи матерi, i надслухувала.
Не йшла мати?
Нiхто не приходив.
Округ неï тишина i лиш широкий крилатий шум лiсу гойдався живичним воздухом та десь-не-десь зачувався Шелест вивiрки99, що дряпалася блискавкою по смереках. Тут i там зазирало сонечко золотим сяєвом крiзь смерекове галуззя — i десь знов недалеко шумiла рiка, а враз з тим шумом розходився i гук млина.
Отже, вона десь недалеко якогось млина.
Однак чому вона тут сама? Де дiлася ïï мати? Де дiлися вже шатра? Чому вокруг неï не чути гомону ïï людей, не чути нi голосу батька, нi лайки i приказiв Раду, нi дзвонення мiдяних кiтлiв, як ïх направляли, нiчого. Чому се все так? Лиш тишина i тишина, i вона ось тут сама.
Що таке сталося?
Чи вона покинена? О господи боже!
Як се могло статися? Покинена й матiр'ю?
— Мамо, мамо! — почала з гарячковим переляком кликати, а ïï волосся пiдносилося дубом. Справдi вона покинена? — Мамо!! — крикнула з невимовним перестрахом i почала плакати. Плачучи вголос, мов мала дитина, кликала то матiр, то батька наперемiну. А не дiждавшися нi батька, нi матерi, змiнилася, раптом мов очi в ïï душi створились. — Се Раду робота, — заплакала вона з неописаним жалем. Вiн ïï викинув з свого шатра i поïхав. Забрав всiх, батька i матiр, забрав своïх людей i, як той вiтер, своïм звичаєм вночi втiк. Се Раду робота. Вiн обiцяв помститися за
зраду, за
бiлудитину I зробив, як сказав. — О-о-о! — заридала бiдна вголос, заривши з розпуки пальцi в волосся, i аж заносилася з плачу.
Нараз перестала.
Блискавкою пригадалася ïй ïï дитина, i вона вмовкла. Пiднявшися насилу, почала шукати около себе. Дитини не було. Був збиток всiх ïï речей, найменшi ïï дрiбнички, але дитини не було. Напiвзiмлiла з остраху, повалилася назад. Тепер зрозумiла. Було, як вгадала вiдразу. Раду викинув ïï — i, забравши всiх разом з дитиною i родичами, вiд'ïхав потайки вночi.
Почала кричати, кликати. Всiх людей, яких лиш знала. Кликала по iменi. Межи тим заєдно i батька, i матiр, ба навiть i самого Раду. Та дарма. Нiхто не з'являвся.
Округ неï повторялося одне i те саме. Шум сосен, тишина, самiтнiсть, — а бiльше нiщо. Нiхто i нiщо.
На ïï чолi виступають великi краплi поту. А ïï голову пронизала, як перше, одна страшна гадка. Тато, мама, Раду i всi покинули ïï за
зраду, за ïï
бiлудитину. Покинули. Мов оце лахмiття, що обтулювало ïï, викинули з-помiж себе i забралися. Заридала страшно вголос. Тепер вже все зрозумiла i вiддалася нечуванiй розпуцi. Та тут же знов схаменулася. Але — дитина!.. Господи, боже милосердний, добрий, де дитина? Забрали? Вкрали? Убили? Що з ïï дитиною зробили? З ïï дорогою дитиною?
Наново вибухла плачем.
Всею душею, всiм тiлом ридала.
Що тепер буде? Де ïï дитина? I в сотний раз перебирає клунки обiч себе, оглядається круг себе, шукає дитини — i нема ïï. Не може ïï нiде знайти. Не поможе ïй вже плач, не поможе ридання, нiщо вже не поможе, Треба iнакше шукати.
— О, се ти, Раду, зробив! — кличе вона, пiдносячи тонкi своï руки розпучливо вгору. — Се ти! Обiцяв убити, як собаку — i убив. Але було вже i Мавру з дитиною убити. А то... — тут вона вриває раптом i знов впадає в розпуку. Риє в волоссi руками, б'ється по грудях, термосить одiж на собi... перестає, надслухує, i знову нова розпука, знов те саме, але — все дарма.
Дитини нема.
Округ неï лиш порозкидане, порозриване ïï лахмiття, густий лiс i шум дерев.
Ослабши з ридання i розпуки, вона лягла i вмовкла. По ïï блiдiм худiм лицi з-пiд затулених повiк сунуться гарячi сльози...
От i по всьому. Як обiцяв помститися, так i зробив. Дитину вбив, ïï покинули, i мусить умерти. Сили встати i пiти за ними в неï нема, тож мусить тут лежати i умирати або ждати, аж надiйде, може, хто лiсом. Може, ще з ïï людей хто. Може, ïх силомiць вигнали з села... i вони лиш поки що зоставили ïï тут, а пiзнiше прийдуть I знов заберуть.
Може... Але дитина? Дитина належить до неï.
Вона лежить i слухає...
Округи тихо-тихесенько, лиш лiсовий шелест.
Десь нiби гуркає недалеко млинське колесо... шумить якась рiка... але господь знає, де те. Господь знає, де ще люди.
Вона починає знов плакати, знов кликати. Пробує встати, та бачить, ледве вдержується на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що ïй робити?
Зсувається знов на землю, припадає лицем до землi i заходиться з божевiльного плачу, розпуки. Нiчого не чує, не знає, лиш один жаль i один бiль. Вже починає i на тiлi палити з якогось внутрiшнього вогню.
Та що вже ïй по собi, в неï нема дитини. Дитини!
Убили!!
Ïй темнiє в очах, в ухах дзвонить, потiм стає якось так слабо... гаряче... глухо... гине.
Нараз хтось шарпає ïï, пiдносить.
— Не спиш вже, жiнко? Не спи!
Насилу розтулює очi, вдивляється вперед себе, опам'ятовується. Над нею схилена висока постать якоïсь немолодоï жiнки, мабуть, якоïсь панi чи щось, а коло неï якiсь люди: жiнки й чоловiки.
Жiнка чи панi в чорно заповитiй головi, сама блiда i худа, дивиться милосердно на неï i говорить:
— Вставай i ходи зi мною. Будеш в мене. Ти хора. Лежала тут бiльше як добу. Моï люди запровадять тебе помалу до моєï хати.
Мавра все ще добре нiчого не розумiє, але слухає i намагається встати.
Цiкаво приглядалися присутнi, особливо жiнки, нещасливiй покиненiй, що лежала, мов пiдстрiлена велика птаха, з чудовими, невимовне смутними, як нiч чорними очима, а коло неï порозкидане лахмiття, якась одiж i мiж ними тут i там золотi червонi. Сама вона, хоч молода i гарна, та тепер блiда, з розбурканим довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах та грудях, майже страшна.
— Де моï люди — цигани? — питає слабим голосом з чужим виговором.
— Вiдай, покинули тебе, — пояснює висока марна жiнка в чорнiй одежi, що хоче нею заопiкуватися. — Вiдай, покинули тебе.
Мавра отворяє широко очi, а коло уст задрижало плачем.
— Коли? — питає.
— Недавно, здається. Межи ними зчинилася бiйка за якусь крадiж, як розказували, мiж тим поранено одного чоловiка — цимбалiста, а вiдтак, роздiлившись по своïх фiрах, вiд'ïхали вночi, що й нiхто не бачив. Тебе надибали ще вчора ввечерi люди, що прийшли нинi зранку до мого млина, але я не могла сама скорше забрати тебе до себе, аж ось нинi. До того ти спала. Страшним сном спала ти, як мертва. Що тобi було?
— Не знаю, — вiдказує Мавра i дивується, роззираючися майже блудним оком по чужих для неï людях, а далi, згадавши дитину, заливається наново гiркими сльозами. Плаче i пiдiймає, благаючи, до них руки i говорить щось чужою незрозумiлою для людей мовою.
Та тут же перериває ïï Iваниха Дубиха, бо се вона сама була, i пiдносить ïï з помiччю людей догори.
— Куди поïхали моï люди? — питає хора.
Нiхто не знав. Здається, в Угорщину.
А де дiлася ïï дитина?
Також не знали. Вона мала дитину?
Так. Сина. Бiлого. Перша ïï дитина. Вона жiнка Раду, самого старшини циганiв. Чи ïï люди забрали дитину з собою? Не знали. Не гадали нiчого. Так само, як i не видiли. По бiйцi зараз вночi зникли...
То, може, убили ïï дитину?
Нi. Не знали.
О, певно, убили!
Нi. Не чули. Лиш чоловiка одного в бiйцi, чули, що старшина мало що не вбив.
— О Раду! — вистогнала Мавра, заломлюючи руки, I розплакалася наново. — Вiн, певно, i дитину вбив.
Нi. Не знали. Не знали i не припускали, щоб невинну дитину вбити.
— О Раду! — знов лиш зойкнула Мавра i розхлипалася вголос. — Вiн страх який недобрий, розлютившись раз. — Вiдтак додала: — То хiба вiд неï дитину вкрали i утiкли?
Може. Також не знали.
О, певно, що лиш так, коли зникли, неначеб ïх земля пожерла. То певно, що вкрали. Вони все так робили... i по утратi своєï дитини вона Раду пiзнає.
— Може, — вiдповiли люди. Чи не бачив нiхто тоï дитини?
Не бачив.
Бiла була.
Може. Не знали.
— Бiла, бiла була! — майже скричала.
Не знали.
Вона розплакалася ще бiльше, а люди безпомiчно мовчали. Мовчали, неначе не хотiли зрадити якоïсь тайни, а може, й не хотiли казати, щоб не ранити звiсткою серця нещасливоï, а може, просто не знали.
Завели молоду осиротiлу циганку крок за кроком в хату Iванихи Дубихи i там вона остала.
Чому хотiв Раду Мавру вбити, а радше, на ïï думку, на нiй помстився, вона призналася лиш Iванисi Дубисi, i Iваниха ïï задержала в себе.
В два мiсяцi по смертi чоловiка Iванихи Дубихи знайшлася в неï, хоч не молода вже була, дитина, маленька Тетянка, i Мавра ïï доглядає. Сама Iваниха, повдовiвши, має в господарствi i в млинi багато працi i клопотiв, а коло однiськоï ïï дитини, над якою дрижить, яка становить тепер одиноке ïï щастя, треба ïй все когось мати. Мавра, обезсилена, не годна тяжко робити, вiдшукувати людей своïх теж тепер не в силi, тож нехай, — казала циганцi, — остане в неï, доки хоче, а тут, де рiзнi люди приходять, може, й за дитину свою що вчує, розвiдається. А може, вернуть ще й ïï люди — по неï, то тут, у млинi, вона найскорше зачує про те.
Мавра послухала. Зосталася.
Однак не довго видержала в тихiй вдовичинiй хатi пiд горою Чабаницею. Сидiла, доки до сил не прийшла, але подужавши, кинулася в околицю своєï дитини шукати та розвiдуватися про людей своïх. Ходила, блукала тижнями, мiсяцями, мов голодна та вовчиця, а врештi вернула. Марна, блiда, без краплi кровi в молодих устах, з понурими смутними очима, i знов зажила в Iванихи Дубихи.
Ïï люди зникли своïм звичаєм, як пiд землю пропали, а по дитинi так само, як i по них, не осталось слiду. Нiхто не знав нiчого. Не знав i не чув.
I не плакала вже Мавра бiльше. Знала — нiщо не поможе.
Виплакала сльози. Лиш очей своïх чудових, що сипали смутком, не пiдводила нiколи смiливо на людей. Соромно було. Чоловiк, родичi i своï люди викинули з-помiж себе, мов собаку, чужим людям на посмiховисько, а ïй самiй на горе.
Та й що могло ще гiрше бути?
Осталась, як здавалося, на все у багачки Iванихи Дубихи i доглядала ïï дитини. А що потрiбувала поживи для розбудженого раз материнського чуття, тож стала чи не другою матiр'ю для малоï Тетянки, бо з часом стала Тетянка нiби ïï власною дитиною, i вона заспокоïлася, призабула власну свою дитину.
Так жила, доглядаючи, розпадаючися над чужою дитиною, аж до хвилини, в якiй не прокинулася в нiй туга i привичка ïï чудного люду — змiняти вiд часу до часу мiсцевiсть свого побуту, — забаглося предивною тугою поволiктися кудись в дальший свiт.
Тодi прощалася з дитиною, заливаючися гiркими сльозами, а Iванисi кланяючись, з руками, зложеними покiрно на грудях, низько до нiг, цiлувала ïï колiна i руки i йшла. Iваниха Дубиха, що звикла до неï, полюбила ïï за любов i щирiсть для своєï дитини, гнiвалася на неï... хоча вiдповiдно до своєï поважноï вдачi не словами, а очима i мовчанкою, i не пускала. Як сказано, вона любила осиротiлу циганку, а по-друге, була ïй i вдячна за правдиво материнський догляд за дитиною.
— I куди тобi йти самiй однiй в далекий незнаний свiт? — докоряла. — Збожеволiла? Не гнiвиш ти бога, покидаючи отак . легко хлiб-сiль, прив'язаних до себе людей i дитину? Пощо i чого пiдеш... i яким шляхом? Чи не кара господня се вдруге над тобою?
— Нi, — вiдказувала сум...
