В недiлю рано зiлля копала
страница №5
...лi нехай орудує божа воля.— Побачите ще на весiллi, — потiшив Гриць щиро, i нараз, мов на внутрiшнiй приказ, зняв покiрно капелюх i схилився низько перед старцем.
— Поблагословiть, дiду, ще перед весiллям! — просив. — Хто знає, як випаде, чи вспiєте на час прибути. Поблагословiть, ви старенькi.
Старець аж затрясся зi зворушення, захлипав.
— Благословлю тебе, синочку, — промовив розжалобленим голосом, — благословлю з усiм добром i щастям — а не забудь свого дiда...
— Не забуду, татку!
I пiшов Гриць. В душi нiс не то смуток-тугу, не то стiсненну радiсть, а все з думками про весiлля. Вiдтак станув i поглянув вдолину. Де був його — як називав себе — старий дiд.
От був ще.
Старець сходив чимраз нижче, чимраз нижче мiж хати вдолину, доки не згубився цiлком...
Неповорушно стоять гори навкруги, неповорушно густi лiси. Лиш хижуни, розпростерши крила, розкошують пiд небосклоном.
Минула вже перша весна, пишаються вже лiси, гори в яснiй новiй зеленi — настає лiто.
Вже четверта недiля, як виïжджає Гриць на своïм чорнiм густогривiм конi в лiс за Туркинею i не дiждеться ïï. З надiєю виïжджає, з сумом вертає. Може, засватали ïï М'ясницями, думає часом неспокiйно, а може, i вiддала мати десь далеко звiдси, а вiн нiчого не знає, вiд нiкого про неï не чує, — нiхто нiчого не каже.
В його серцi розiгралася туга. Туга широкою струєю, i як вже нiхто iнший про те не знає, то чорний кiнь його один певно знає. Вижидаючи ïï отут лiсом нетерпливо, вiн iнодi i годину стоïть, спертий на нiм, задумавшись або виспiвуючи тужливу пiсню, або знов надслухуючи шелесту, що заповiдав би ïï присутнiсть у лiсi, або виграває на сопiлцi. А вкiнцi, знетерпеливившись, сiдає на нього i жене скорим кроком куди-небудь на розраду, а бодай до щебетливоï, слухняноï синьоокоï Настки, котра вiдтак все лагодить. Так i нинi.
Спершися на свого чорногривого друга, вiн дивиться острим оком, мов яструб, на ту бiлу стежку, що простягалася з гори з зеленого густого лiсу хилком проти нього.
Прийде вона?— думає.
Не знати.
А он сонечко вже хилиться з полудня чимраз нижче, а ïï ще нема.
Вже всiх яструбiв, що плавали чистим воздухом, перечислив, темний яр, що ним гнав шумливий потiк, змiрив вздовж i вшир своïм оком, виповнив тужливими думками, а вона й нинi не прийшла.
В лiс весною прийдеш?— питав ïï тодi зимою.
В лiс весною прийду.
Як зазеленiє?..
Як зазеленiє, — вiдказала, усмiхаючись, i от як додержує слова! Вона не то лиш що не приходить, але i не показувалася ще сього лiта, i вiр дiвчатам! То не так, як його Настка: що забагнеш, вона вже знає, що подумаєш, вона вже скаже. От така та Настка, що вiн ïï голубить. Вона ж йому щира. Раз по правдi щира. А Туркиня?
Гриць затискає зуби з нетерпливостi i проклинає
чортицю, що пусто-дурно здурила тодi взимi, обiцяючись на весну, а сама от i в гадцi не має явитися.
Пiд час таких невеселих думок здiймає нараз його кiнь високо свою голову, задивився чорними блискучими очима неповорушно в одну сторону лiсу, насторчивши вуха, i мов жде. Майже цiлим туловищем своïм жде...
Широкi, крилатi вiти смерек, десь недалеко них, роздiлюються гнучко i без шелесту, i з-помежи них визирає нараз дiвоча голова, пристроєна двома великими червоними маками, i знов зникає. Кiнь жахається, а Гриць, не помiтивши в задумi, що з його другом зайшло, кидається за ним. Чого злякався, сполохався? Побачив якого ведмедя? Чи, може, серну тонконогу, що хотiла бiлу стежку перейти, сполохалася ïх видом i сховалася знов? Вiн успокоïв полохливого коня, i знов настала попередня тишина. Знов нiщо не рухається. Ждуть.
Не рухається справдi нiщо?
Нiщо.
Ба противно: десь щось рухається. Якийсь час стояв кiнь спокiйно, неповорушно, однак тепер починає наново непокоïтися. Вiдчувши десь щось нiби чуже, вiн почав наслiдком своєï великоï полохливостi бистрим оком роззиратися, пiднявши голову ще вище, як перше. Та вже не жахається так сильно, як перше. Гриць прив'язав його до якоïсь смереки, а сам iде бiлою стежкою вперед угору. Однак не уйшов дальше, як кiльканадцять крокiв вперед себе, коли саме недалеко нього попри стежку розчиняються, як перше, крила смерек, уступають мiсце дiвочiй пишно заквiтчанiй головi, а далi й цiлiй високiй стрункiй статi Тетяни.
— Туркине, то ти?! — крикнув Гриць врадуваний.
— То я.
То я! То вона!
I самi не знають, як се зложилося, що вже тримає вiн ïï в своïх обiймах i що ïх уста, мов на приказ, самi з себе злучилися.
— Пусти! — домагається вона строго i звiльняється, збентежена, з його рук, що нiби навiки взяли ïï в полон, iнший рух забули.
— Туркине! — повторює вiн, не тямлячись з радостi. — Я стiльки разiв тут наждався вже на тебе, стiльки натужився за тобою, а ти аж тепер прийшла.
— Аж тепер, — повторює, смiючись, а вiдтак додає: — Тому й пусти, — i освободжується з його рук нетерпливо. — Я не йшла сама, — оправдується вiдтак квапно, — а йшла з одною жiнкою (нiколи не могла перемогти себе про Мавру заговорити)... Цить, — додає потайно, пiвголосом, — вона ходить часом сюди i пiд
Бiлий камiнь, i шукає там якогось зiлля...
— Лиш тут най не йде! — перебиває вiн ïï i притискає знов до грудей. — Тут нехай не йде, бо зараз кину в яр. Нинi недiля, ти врештi прийшла... дiждався тебе, моя зоре, тож нехай не йде.
Вона дивиться на нього, пiдсуваючи чорнi брови вгору, i, усмiхаючись, питає:
— Ти, кажеш, ждав тут не раз вже на мене?
— Нинi четверту недiлю як жду.
— А я ходила по лiсах, та все заверталася з дороги назад, не могла звернутися до тебе...
Вiн заглядає ïй в очi, що нiколи не бачили зла i все дивляться просто та щиро, всьому чудуються, вiрять...
— Зозуле ти! — каже, цiлуючи ïï, i тулить, голубить ïï раз по раз до грудей. — Зозуле!
— Не могла, не могла, — впевняє далi, — маму вдолинi я дурила, не сказавши по правдi, чого йду в лiс, тому i сумлiння все здержувало...
— Любити, Туркине?
— Любити, Грицю.
— А он, бач, я можу.
— Любити i дурити?
— Дурити i любити! — вiдповiдає, не надумуючись, i смiється.
— А я все вагаюся...
— Бо не любиш щиро, як я.
— Грицю!!.
— Туркине!..
Вона обняла його за шию i мовчить.
— Туркине... ти любиш щиро?
Мовчанка...
Вiдтак:
— Може, Грицю...
— Зозуле!
Нараз пiдняла голову i знов дивиться просто з щирiстю в його очi.
— Нiколи так не питай, — просить якось з наглим жалем.
— Коли ти завше така чудна до мене, — вiдказує вiн, оправдуючись.
— Нi, Грицю, нi... — впевняє його i тулиться з неописаним довiр'ям i чуттям до нього. — Якби ти знав...
— Що, дiвчино моя?
— Як тяжко дуже, дуже любити, а притiм ту любов перед матiр'ю... — i урвала на хвилинку, а вiдтак докiнчила квапно, — таïти.
— Чому таïти? — питає вiн впрост. — Чи се соромно любити?
— Не пустять ходити в лiс, — додає вона. — Скажуть, щоб ти присилав сватiв, а по лiсах не пустять сходитися. О... моя мати нiколи не пустить.
— Ов-ва! — потiшає вiн ïï i смiється.
— Так, так, Грицю, — повторює вона поважно, — мама моя не знає жартiв. Проти хлопцiв вона строга — не вiрить ïм.
— А проте ïх i конем не об'ïдеш, — вiдказав вiн, знов смiючись.
— Легко тобi смiятися, — каже вона i дивиться йому в очi, вижидаючи.
— Легко, — каже вiн весело, — де вже не легко, коли Туркиня коло мене, а прийде час, будуть i старости. Сеï осенi певно що будуть. Оця зима була така довга та тяжка, я стiльки за тобою натужився, а тепер же самим пишним лiтом ще i
матерiвлякатися? Зо мною ти не бiйся нiчого.
I кажучи сi слова гордо й певно, голубить ïï з непогамованою палкiстю.
— То дуже любиш? — питає вона i старається очима збагнути глибiнь тоï любовi з його очей, в котрих свою душу згубила.
— Нiкого ще так щиро не любив, як тебе. Казав вже тобi. Тебе одну на свiтi. Коби знала ти, Туркине...
— А коби ти знав, — перебиває вона поважно, пiдсуваючи високо своï чорнi брови, i чомусь сказала ними бiльше, як попереднiми словами.
— Ти не знаєш, що в мене за серце, — впевняє вiн знов i приголублює ïï наново до себе.
— А я — Грицю... а я — о боже!.. — i не доказала.
— Люби, зозуле, люби, — молить вiн, — а я на руках занесу тебе до твоєï хати.
Нараз вона пiдiймає свою заквiтчану голову i, мов вернула на хвилину з другого свiту, незвичайно споважнiвши, питає:
— А як перестанеш любити?
— Туркине, моя зоре... хiба ж я се годен? Чому ти отак смутно питаєш?
— Бо, може, за мною ще й свиснеш, як перестанеш любити? — вiдказала. — А я, Грицю, а я, — каже вона, i раптом шукає охорони вiд чогось на його грудях, — я... — i, не доказавши, замовкла, мов душу свою вiддала.
— Посвистував я, Туркине, — оправдується вiн поважно, — посвистував я, щоправда, i не за одною, але тебе полюбив я так щиро, що скорше поглузуєш ти з мене, як прийде багатший, нiж я з тебе. Чи не так, Тетянко? Iваниху Дубиху широко-далеко за багачку знають, а я — Гриць. Тiльки i його багатства, що кiнь та щире серце. — I, сказавши се, поцiлував i притиснув ïï наново так щиро i палко до себе, що в тiм вона вже вмовкла...
— Iнодi зимою, — почала вiдтак вона по якiйсь хвилинi, — заким ти перед нашою хатою станув, я мов з тягарем на душi ходила, все молилася, щоб його господь вiдвернув вiд мене, а тим часом ти сам станув перед мене, Грицю! — додала i обняла його шию. — I вiд тоï днини, вiд тоï години я вже не годна була тебе забути...
— А мене туга погнала, — об'яснив весело. — Видержки не мав, осiдлав коня i пiгнав до тебе.
Що буде, то буде, — думав. — Нехай хоч побачу, нехай хоч погляну на тi очi, брови, що душу украли, серце упоïли, спокiй вiдiбрали, а самi сховалися.
— А мати допитувалася опiсля, — почала вона знов, — хто ти такий, вiдки тебе знаю. А коли я мовчала, вона i собi замовкла, додаючи лиш оце слово:
Уважай, Тетяно. Боюся я своєï матерi, Грицю, як вона мовчить, та проте i не годна була забути тебе. Крiзь сон бачила на чорнiм конi, крiзь сон я тужила. Вднину тугу працею укривала, а безсонними ночами спогадами годувала. Iнакше не могла. Так зиму пережила...
— Хоч би i раз, хоч би i два був би я завернув до тебе, Туркине, — обiзвався вiн, — та саме горда твоя мати з хати вiдiпхнула, але тепер не забудь за мене. Не забудь любити, а побачиш згодом, вийде все на наше.
— Я не забула. От, чи не прибула? — питає i пiдсуває допитливо чорнi своï брови.
— Спасибi, дiвчино, моя пишна квiтко, люби лише вiрно i жди до осенi.
— А ти? — питає вона i тоне всею душею, своïми очима в його гарних очах. — Чи прийдеш? Не забудеш? Другу не полюбиш?
Вiн обiймає ïï.
— Тебе одну я люблю. На весь свiт одну. В недiлю прийду знов, буду тебе ждати. Вийди тут ось лiсом, зацвiти в нiм квiткою, я буду тут.
— Все лiсом? — питає вона, вагаючись пристати на те, i роздумує...
— Все лiсом.
— А може, нi, — каже вона нараз бистро i, трутивши його вiд себе, вiдвертається живо.
— Туркине!
Вона не слухає — йде.
— Туркине!.. бiжиш до своï матерi?
— Бiжу.
— Ов-ва!
Вона не обзивається, iде.
Вiн погнав за нею.
— Тетянко! — благає, — бач, вже й загнiвалася. Вже скiнчила любити? А я так довго ждав... застрiль мене, щоб не тужив бiльше за тобою... буде тобi легше...
Вона оглянулася i стала. Через хвилю мовчить i морщить брови.
Вiн пожирає ïï очима, вiдтак тягне ïï мовчки востаннє на прощання до своïх грудей. Мовчки тоне вона в його любовi i словом не опирається...
— Прийдеш знов? — шепче вiн пристрасно, благаючи, i всю душу вкладає в оце одно слово.
— Прийду.
— Пам'ятай!
Коли опинився знов коло свого коня, не мiг здержатися, щоб не обiзватися ще хоч раз до неï.
— Лю-биш? — погнав його голос допитливо пустим лiсом ïй навздогiн i жде...
З-помIж струнких високих смерек, здавалося, а заразом нiби на противнiй скелi, через яр, вiдбилося ясним вiдгомоном...
Любиш?
— Лю-блю! — 'кликнув молодий голос могуче, а долетiвши в глибiнь лiсу, на хвилину станув. Вiдтак, мов молодий мандрiвник, добився чи не живiше через лiс до його слуху.
Люблю... А добившись на мiсце, тут навiки вмер.
I ходить Тетяна чи не щонедiлi лiсом. Вгору бiжить легким кроком з щастям в очах, щоб довго вiн не ждав... вдолину знов збiгає, щоб не опiзнитися, матiр не прогнiвити. А все про то мовчить... i все спiшиться. Немов одна днина, збiгає тиждень за тижнем, лiто розкошує, любов ïх мiцнiє...
— Приходь, моя Туркине, любити не жалуй... — просить вiн щиро за кождий раз, i доки попри бiлу стежку тягнеться лiс, iде вiн з нею враз. Все жаль ïï покидати... така йому мила, така гарна.
— Вертай вже назад, — упоминає його iнодi, а сама стає йому в дорозi, щоб далi не йшов.
— Жалуєш менi ще хвилини? — докоряє вiн. — В мене стiльки щастя, що ти одна на свiтi, а ти он яка! — останнє слово каже з гiрким докором.
— Я — Грицю? Я? — питає вона, пiдсуваючи зчудовано чорнi своï брови, а в ïï очах вже i жаль якийсь вражений розгорiвся.
— Ти — ти не любиш так, як я. Все вагаєшся. Все, як на роздорожжi буваєш або як по вугля прибiгаєш.
— Грицю, — вiдповiдає вона, а далi вмовкає. Прудка i вразлива, здобувається вона вражена аж по хвилi на вiдповiдь: — Я утопилася в тобi, других вже не знаю, матiр свою обманюю... а ти... — i не доказує.
— Та все-таки вагаєшся, Туркине...
— Вагаюсь, чи вiрно ти любиш. О Грицю, — молить вона i глядить на нього великими очима, — не обманюй мене! Своє серце сама я знаю, те серце вже не в моïх грудях — в тобi опинилося. Гадки, що я ïх колись-думала, за тебе замiнила. Душа, що була колись моя, за тобою волiчеться. Не верне до давнього вона нiколи. Не обмани мене.
— Та все-таки вагаєшся, Туркине...
Ïï очi спалахнули.
— Ти кажеш, я не люблю щиро? О-о-о!.. — кликнула з жалем, i з тим трутила його вiд себе, як у дитинствi тручала матiр свою, коли та не сповнила ïï волi,
— Заким снiг упаде, ти будеш в моïй хатi, — вiдповiдає вiн мiсто всього, i горне, i голубить ïï, щоб жаль дарувала. — Не жалуй любити, — додає знов, благаючи. — Тiльки й мого щастя, що ти одна на свiтi. Приходь все, зозуле, не забувай мене. А як будуть лаяти, що ти блудиш лiсами, скажи всiм в очi, що шукаєш щастя.
— Як, Грицю? — питає вона i чудується.
— Що шукаєш цвiт папоротi, — пояснює вiн. — Не знаєш? Вiн дає щастя.
— Не знаю, — вiдказує вона i знов дивується його скорою видумкою.
— Цвiт папоротi, — об'ясняє вiн ще раз. — Його треба довго, довго шукати, а хто знайде, знає вiдтак все на свiтi i знайде своє щастя. От таке кажи. Хто тобi заборонить того цвiту шукати? Може, твоя мати? Смiйся!..
— Може... моя... мати, — вiдказує задумливо i вмовкає.
— А заки снiг упаде, — повторює вiн, — будеш у моïй хатi.
— А заки снiг упаде, — повторює вона i, не докiнчивши речення, мов ïй блисла iнша думка, додає з жахом: — Лячно, Грицю, довго ждати...
— Чому би лячно, серце? — питає вiн. — Доки ти зо мною, нiчого вже не бiйся. Тебе одну люблю, одна моя ти будеш, про iнше не журися.
— На осiнь заповiдаються старости, — жалується вона i, шукаючи поради, бере його за шию.
— Вiдки старости? — скипiв вiн.
— Не казали ще звiдки, лиш мати натякає, вже, мабуть, хоче мене сього року вiддати.
— Нехай натякає. А я он в тебе перший. Вiд усiх ти вiдвернися.
— Я вже й так вiдвернулася, — вiдказує вона. — Тебе одного знаю, а якби силували, розкажу матерi правду. Ти ж багатирський син. За тебе мати дасть.
— За мене мати дасть... хоча... — каже вiн непевним голосом i не доказує.
— Хоча? — питає вона, i чомусь в нiй серце млi... — любиш другу?
Вiн жахнувся, а вiдтак додав з поспiхом:
— Нi, другу — нi, Тетяно, але... по правдi, я...
— Що, Грицю? — перебиває вона з переляканими очима.
— Я, — докiнчує вiн i вiддихнув легше, — я, по правдi, не багатирський син, а бiдний сирота. Я годованець — пiдкинена дитина...
— Пiдкинена дитина? — чудується вона. — Як то?..
— Пiдкинена дитина, годованець; а моï господарi — не рiднi моï родичi.
— Грицю! — каже вона i нiби боронить щось своïм голосом. — Ти ж сам казав... мiй батько багатир... о... не... — i не докiнчила.
— Я казав i кажу: мiй батько багатир i, може, дасть колись i весь маєток. Вiн дiтей своïх не має — лиш мене. А як пiдеш ти за мене, вiн, певно, добру пайку дасть... а колись, може, i все. Один я в нього в хатi, батьком його i зву. Та поки що я бiдний — тебе одну лиш маю... люби хоч бiдного! Не покидай, Тетянко!
— Грицю! — каже вона з неописаною щирiстю. — Я перемовлю маму; хоча вона i строга, але вона мене любить. Чуєш, Грицю, любить — волю нашу зробить. Вона нас не розлучить...
— То добре, зозуле, — каже вiн успокоєний i ще додає: — але ще мовчи, лiтом все приходь, а заки снiг упаде — будеш в моïй хатi.
Тетяна слухає його, однак нараз стає близько коло нього i тоне з широко розтуленими очима в його гарних голубих очах.
— Грицю! — каже. — Я люблю тебе, сам знаєш, як нiкого на свiтi, але... — i, пiднявши високо своï брови, наказує щось ними.
— Не журися нiчим, моя Туркине, — каже вiн, не звертаючи уваги на вираз ïï лиця, лиш любується нею. — Не журися нiчим. Ти моя.
— Твоя, — повторює, виймаючи нараз чомусь спiшно червонi маки з волосся, i кидає йому ïх пiд ноги. — На, маєш, — каже. — А тепер iди. Я надто припiзнюся. А он сонце за горою червонiє, заходячи, розстрiлює вже промiння по небесах; мати буде знов лаяти, що дурно волочуся.
— Не бiйся, — каже вiн. — Я пiду. — I з тим бере ïï востаннє за стан. — Але прийдеш знов лiсом? — питає, як за кождий раз, i ïх погляди злучаються востаннє в якесь одно полум'я, що лиш сама любов його творить. — Приходь, моя квiтко, обзивайся лiсом...
— Обiзвуся знов лiсом...
— Лиш вiн i я знаємо Туркиню...
— А моя мати, Грицю? — питає вона нараз. — Бог нас не поблагословить, що ми ïï обманюємо. Вона добра i любить мене... а я... — i, урвавши та кивнувши головою, вiдходить. Одначе, вiдiйшовши ледве кiлька крокiв, стає i за хвилю гукає пiвголосом:
— Грицю!.. Грицю!.. Вiн опиняється коло неï.
— Грицю! — каже вона, i ïï уста викривляються якось гiрко.
— Що там? — питає вiн i усмiхається мило своïми щирими очима. — Забула ще раз сказати, що любиш? — спитав. — Так ось скажи ще раз, я послухаю...
— Коли побачимось, Грицю? — спитала... i пiдсунула допитливо чорнi своï брови.
— Я ще сам не знаю; та побачимось... ти ж прийдеш!
— Я прийду... — i з тими словами завернула направду ï зникла в лiсi.
За нею замкнулись вiти, подрижавши трохи...
Гриць не вiдходить ще зараз з мiсця, порається коло коня, пiдiймає червонi ïï цвiти, i чудно стає йому на серцi.
От здобув собi Туркиню, — перетягається думка його душею... — Здобув.
Я прийду, — повторює вiн в гадцi ïï слова i задумується над ними.
Чудно якось так вимовила те слово.
Я прийду...i смутна вiдiйшла.
Нараз прокинувся, слухає... щось нiби ïï голос пролетiв он там у правiй сторонi лiсу. Вiн напружив слух — жде, а округ нього все, здається, з ним враз слухає... жде...
Не забудь!— добивається до нього ïï голос.
Не забудь!— упоминається й собi вiдгомiн лiсом i десь завмирає.
Гриць не обзивається. Замiсть того вiн сiв на коня i вiд'ïхав.
— Мавро!
— Що там, доньцю? Зайшла врештi i до староï Маври? А то за своïм коханням вже i за неï забула.
Тетяна обiймає стару няню, тулить до себе i просить:
— Прости, Мавро, що не заходила. Не було як забiгати до тебе. Вдома все в роботi, а недiля...
— А недiля? — питає циганка i блищить вигребуще чорними очима на молоду дiвчину перед собою. — А недiля?
— Як недiля, Мавро! — вiдказує Тетяна i вiдвертається вiд староï. Але тут же i в тiй хвилi знов подобрiла.
— Мавро, — додає далi, — ти знаєш, я люблю Гриця.
— Ти оповiдала, доньцю, — вiдказує циганка i все стереже дiвчину очима, — оповiдала.
— I вiн мене любить.
— А також так щиро, як ти його?
— Мавро! — кликнула нараз з докором Тетяна i вiдвертається чогось уражена вiд староï жiнки, що остала спокiйна. — Я тобi не буду нiчого бiльше казати. Ти заєдно як не вiриш, то безпечно поглузуєш. Що б i не сказала я, ти нiчого не вiриш! Сором, Мавро...
— Бог з тобою, донько! — успокоює Мавра покiрно. — Та я його на очi не видiла, а не то...
— Не видiла, не видiла! — повторює люто Тетяна. — А все твоïм голосом гонить невiра i ненависть. Все не вiриш. Я знаю. Ти цiлому свiтовi вже не вiриш. А хоч я добре тямлю, що ти про себе оповiдала, що перебула через зраду — то йому одному, Мавро, йому одному на всiм свiтi — я вiрю. Вiн мене щиро любить, Мавро... О! ти не знаєш!
— Я вiрю, доньцю, що тебе любить, — вiдказує Мавра твердо. — Хто тебе, зоре моя красна та як ангел добра, не любив би? Кого на свiтi любити, як не таких, як ти? Га-й, га-й! — заспiвала нараз, мов на хижуна, i заколихалася цiлим своïм тiлом. — Га-й, га-й!
Тетяна подобрiла.
— Заки снiг упаде, казав, Мавро, буду в його хатi.
— Слава богу! — вiдповiдає стара, вже потрохи iншим голосом i зiтхає легше. — Кваптеся, бо як прийде осiнь, мати прийме других старостiв. Казала менi оногди, що хоче тебе сеï осенi вже конче вiддати, а сама пiде в монастир.
— О, мама все своє! — каже Тетяна. — Найбiльше, вiдай, чого вона бажає в життi, то пiти на старiсть у монастир.
— Може, й добре робить, доньцю.
— Та за кого й там вже стiльки молитися? Вона вже доста й так молиться... щонедiлi, свята...
— Може, i за твоє щастя, — вiдповiдає стара. — Тебе одну лиш має. А вiдколи твiй батько помер, з котрим так добре жила, як вона i люди розказують, то ïï тягне в монастир. А за твоє щастя хто буде молитися, доньцю, як не вона? Знаєш, вона рада тобi неба прихилити.
— Се правда, — вiдповiдає Тетяна поважно i вмовкає. Вiдтак, надумавшись хвилину, додає: — Вона одна, ти, Мавро, друга, а вiн третiй любить мене щиро i по правдi.
— Правду кажеш, доньцю, — притакує Мавра. — Добрий чоловiк — то для жiнки все одно що тато й мама.
— А не правда, Мавро? — обзивається Тетяна, i ïï очi заяснiли самим щирим щастям.
— Правда.
— Коби ти менi його хоч раз показала, донько, — потягає Мавра, — не ховай вже його так, як золотий червiнець.
Тетяна усмiхнулася весело.
— Побачиш його, Мавро, побачиш, красний такий, Мавро, що... о, о, о!
— Як ти? — питає стара.
— Високий, вус чорний, а сам бiлий та синьоокий. А все ïздить на чорнiм, як вуголь, конi. Тодi вiн вже найкращий. На нiм вiн летить, як вихор. О, Мавро, — красний!
Мавра слухає, i ïï думки летять кудись в минулiсть.
— Такий i вiн був, — каже вiдтак нiби бiльше до себе. — Високий, як то кажуть, як дуб, бiлолиций, синьоокий, а конем перелiтав попри нашi шатра, як сам вiтер у пусту. Такий i вiн був. А все посвистував. Пан був, Тетянко!
— Про кого ти кажеш, Мавро? — питає дiвчина, що була в цiй хвилi всею душею коло свого Гриця.
— Про того, синку2424 через котрого змарнувала я свою долю, стратила батька, матiр, Раду, а вкiнцi i дитину. Через котрого я тепер сама-однiська на цiлу гору, на цiлий лiс, на весь свiт. Коби були менi хоча дитину оставили, — говорила жалiсно, — був би менi свiт свiтом, а так що я маю? О Раду, Раду! — зажалувалася гiрко. — Чи вже не було iншоï кари для мене, як викинути мене з-помiж себе? Лiпше було таки на мiсцi вбити, як обiцяв. Було покинути, пiти самому далi, а тато, мама були б назад до себе забрали, а так... — I забiдкалася, як кождим разом, коли про те говорила — по своєму циганському звичаєвi, загойдавшись цiлим тiлом i майже заспiвавши з жалю та огiрчення.
— Цить вже, Мавро, цить, — потiшає Тетяна, — та не жалуй стiльки. Воно вже й так на нiщо не здасться. Дитинка, мабуть, у бога, там жде на тебе, колись повiтає, i, може, лiпше для неï так.
— Повiтає, повiтає, — вiдказує жалiсним голосом Мавра, та тут же опам'ятується i починає нараз iншим голосом: — Вже був би дорослим парубком, десь, може, в службi заробляв на себе i на маму. I було би йому добре, i було би мамi добре. А так що? Га-й, га-й! — пожалiлася знов. — Га-й, га-й!
— Може, й заробляє де, Мавро, хто його знає, — каже спокiйно Тетяна. — Так вже бог дав. По правдi, Мавро, ти свого Раду зрадила, а з того вийшло все горе.
— Зрадила, бо була молода, дурна i повiрила, — обзивається Мавра вже спокiйно. — Задивилася на бiле панське лице, нециганськi очi, панську ношу2525, а господь за те i покарав. Держись свого, каже i карає. Будь воно зле, будь добре, а на грiх не вийде.
Дiвчина слухала мовчки, задивившись нiби кудись, хоча перед нею були лиш низенькi стiни староï низькоï хатини i бiльше нiщо.
— Гриць не пан, — каже вiдтак, вимовляючи певно i твердо iм'я милого перед старою. — Гриць не пан, хоч також бiлолиций i синьоокий i на конi ïздить, як вiтер. I ми любимося, — i сказавши се, встає i прощається з Маврою. — Приходь, Мавро, до нас, як мене подеколи в недiлю в тебе не буде.
— Га-й! га-й! — вiдказує Мавра. — Я прийду. А ти, хоч i не прийдеш в недiлю, то приходь i в робiтну днинку, та сповiсти бабу, коли ïй на твоє весiлля лагодитися та на хлопця подивитися.
— Незабавки, Мавро, незабавки, — обзивається Тетяна i виходить.
— А не виходь до нього щонедiлi в лiс, — остерiгає, випроваджуючи ïï геть аж поза хату. — А як пiдеш, то вiзьми i мене з собою, — жартує з чудним поглядом Мавра. — Нехай i на стару няню своєï любки раз погляне. Вона ж йому на щастя от яку зорю ясну та красну викохала. Казками вигодувала, серцем випестила, очима зберегла, то най ïй хоч тепер словом ласкавим подякує.
— Подякує, Мавро, подякує, — вiдказує Тетяна щиро i поважно. — Вiн добрий i щирий, доконаєшся сама, як побачиш, як вiн мене по-щирому любить, коли менi не вiриш.
Тетяна, вiддалена вже на кiлька крокiв вiд хати, оглядається нараз раптом позад себе. Чи се ïй причулося, що Мавра, вiдвернувшись перше вiд неï, захохоталася до себе? Чи справдi воно так було?
Нi.
Мавра саме в тiй хвилi переступала порiг своєï хати i зникла в нiй, мов в ямi.
Нi. Хiба причулося... та як вже так погано!
Тетяна, мов холодною водою обiлляна, з неописано прикрим почуттям упокорення i пониження вертає зiв'ялим кроком назад.
Вже стiльки разiв постановляла собi не говорити Маврi нiчого про Гриця, про ïх любов, i завше переможе любов i щирiсть до тоï староï чортицi, вона зраджується, говорить.
Зате вертає, от хоч би й нинi, знов з затроєною душею додому, iз зболiлим серцем, з жалем недовiр'я в душi до нього, доки його знов не побачить, доки вiн знов своïми ясними, як небо голубими та щирими очима не роз'яснить ïï посмутнiлу душу, не успокоïть i вона знов не повiрить.
Грицю! — кличе ïï щире, тепле серце i рветься чистою неподiленою любов'ю. — Грицю, чи не так? Ти любиш?
Га-й, га-й! — прочувається ïй в душi остерiгаючий голос староï циганки, мов вiдганяв би якогось хижака... прошибає ïï душу гострим жалем. — Га-й, га-й!
Тетяна розплакалася...
Вернувши додому, кидається мовчки в тихiй свiтлицi перед iкону пресв. богородицi, як одного разу, рiк тому назад, ломить судорожно руки, притискаючи ïх розпучливо до грудей i чола, повторює заєдно:
— Господи, чому менi смутно? Чому менi смутно? Смутно менi, о боже!..
Кiлька рокiв тому назад розказував одного разу старий бiлоголовий мандрiвник, перепочиваючи кiлька день у богомiльноï i милосердноï Iванихи Дубихи, молодим ровесницям Тетяни, якi зiбралися в неï, що був або, може, й єсть ще мiж украïнським дiвоцтвом звичай в надвечiр'я Iвана Купала ворожити та про свою будучнiсть у русалок довiдуватися.
— Як? Чим? — допитувалися молодi дiвчата цiкаво в старого мандрiвника.
Докладно вiн сього не знає, не з тоï вiн околицi, але дещо осталося ще йому в пам'ятi, i вiн переповiсть. Пiзнiм вечором перед Iваном Купалом плавають дiвчата по водi човном або, коли бояться, щоб русалки ïх не заманили з-пiд води на дно до себе, в русалку не обернули, проходжуються понад берегом i спiвають рiзнi тужливi, любовнi, гарнi й приманчивi пiснi. Дiвчата на той вечiр пристроєнi пишно, мають на головi гарнi вiнки i, спiваючи отак в човнах по водi або над берегом, кидають ïх з голови на воду. Кинувши вiнки в воду, ждуть, спiваючи, i роззируються, куди донесе вода вiнок або викине на берег, як що кому суджено. Часом люблять русалки розстрiлювати2626 пiд водою свавiльною рукою вiнки — се знак, що або вона, або милий до року згине, або обоє розiйдуться. Часами задержується вiнок з тоï сторони рiчки, звiдки суджений прибуде. А все прикликуваний, заманений русалками, ïх мiццю i силою, все з вдячностi, що в вечiр Iвана Купала дiвоцтво ïх згадує, пристроюється в ïх честь пишно i оживляє ïх, до води заклятих, молодечими, приманчивими спiвами, за що вони займаються ïх долею, розкриваючи ïï перед дiвочою душею рiзними подiями, зрозумiлими лиш дiвчатам, або чудними снами, що вказують на будучнiсть.
I зацiкавилися дiвчата оповiданням старого мандрiвника.
Та хоч i зацiкавилися, не квапилися жодного року так ворожити. Однi не хотiли, бо не було човнiв, другi вiдмовлялися, вимовляючися, що бояться, аби русалки не заманили мiж себе в воду, iншi знов вагалися, бо хлопцi, довiдавшись, поглузують, i так вiдмовлялися, аж врештi нiхто з охочих не остався.
Так було тому кiлька рокiв назад.
Але сього року склалося iнакше.
Сього року захотiлося бог зна чому самiй Тетянi розвiдатися про свою будучу долю. Товаришки i ровесницi, котрим вона заявила свою охоту поворожити на Iвана
Купала вiнками, мов лиш ждали поклику. Поклику найкращоï та, на ïх гадку, найвiдважнiшоï дiвчини, що, як впевняла, нiчого не боялася: нi русалок нi вдень, нi вночi, нi смiху всiх хлопцiв у селi, а так просто хотiла. Хотiла побачити, куди попливе ïï вiнок водою, куди покерують ним русалки. Тому запросила всiх товаришок i ровесниць на надвечерiє2727 Iвана Купала над рiку оподалiк трохи вiд млина.
I справдi, вони сповнили ïï волю, набравши нараз i собi охоти поворожити вiнками, погуляти ясною нiччю над берегом рiки, переспiвати в гуртi як змога найкращих спiванок i приспособити собi ласку русалок, захованих на днi води...
Аж от настав врештi очiкуваний вечiр, а з ним i мiсяць вповнi.
Завтра Iвана Купала, а сьогоднiшня нiч ясна, зориста, неначе умисне розцвiлася, щоб молодим дiвчатам зрадити2828 над рiчкою будучу долю i милого.
Мов гарнi птахи, зiбралися вони над берегом рiки, що, осяяна мiсячним свiтлом, виблискувалася приманчиво межи густо залiсненою, вечором темною Чабаницею та бiлою дорогою, що бiгла попри неï.
Неначе срiбна широка струя, рухалася вода шумливо вперед i все вперед.
Але не на всiх мiсцях однаково.
Он там, де ïï ложисько на часок звужується, де з ïï дна висадилося камiння-велетень неповоротною формою, вона поважнiє. Там, пiд тим камiнням, що пригадує невеличку скалу, береже вона кiлька мiсць, мов тайн своïх, мiсць проразливоï глибини, над якими ïï поверхня то морщиться, то виром крутиться.
Морщачись i дрижачи якимось злорадним приманливим миготiнням, вона старається все в тiм мiсцi безпощадно поглинути в себе, що появиться на поверхнi.
Нiхто не переходить тих глибiней, таких супокiйних на вид, а таких зрадливих своïм супокоєм, нiхто не пробував перепливати ïх.
Вони не цiкавi.
Супокоєм своïм не манять нiкого до себе, а кого приманять на хвилину, той вiдвертається, збагнувши оком глибiнь обiч камня-велетня, не журиться бiльше ним i йде. Тож i рiка на тiм мiсцi нiби опущена i нiхто не мутить там ïï супокою.
Не самi прибули дiвчата над берег блискучоï вночi рiки. Межи ними є й циганка Мавра. Пристроєна в якусь стару червону хустку, спущену недбало з голови, в срiбне давнє намисто на шиï i на грудях, з розпатланим волоссям, вона проходжується мiж дiвчатами, мов марево.
Розвеселена дiвочим балаканням та дарунками, якими привабили ïï зi сховку помiж себе, виспiвує вона якiсь чуднi монотоннi пiснi, на рiднiй, лиш ïй зрозумiлiй мовi, i чогось вдоволена.
Нинi захопила ïï, очевидно, струя живого життя молодiжi, i вона нiби вiдмолоднiла сього вечора з ними. Зрештою, вона найбiльше через Тетяну тут. Тетянi захотiлося над рiкою поворожити, а се було для неï те саме, що ïï власне бажання. Тому вона весела.
Вона вiдповiдає голосно на всi допити дiвочi, що радi би заглянути хоч на хвилиночку в зачинену перед ними будуччину, i смiється весело.
Дiвчата уставляються врештi по вподобi i волi кождоï на обiбраних мiсцях i спiваючи, кидають з голови одна по другiй пишнi вiнки з лентами, якими пристроïлися сього вечора, на блискучу воду — i ждуть.
Коли упав перший вiнок на воду, почувся перший голос:
Гей, на Iвана, гей, на Купала, гей, гей, гей!
Красна дiвчина долi шукала, гей, гей, гей!
Цвiтки збирала, вiночок вила,
Долi водою його пустила.
Другий голос:
Поплинь, вiночку, по блискучiй хвилi;
Поплинь пiд хату, де живе милий.
Поплив вiночок долi водою,
Серце дiвчини забрав з собою.
Третiй голос:
На зарiночку змарнiв поволi,
Не дав Купало дiвчинi долi.
Гей, на Iвана, гей, на Купала
Дiвча во пiвнiч зiлля копала;
В пiвнiч копала, в пiвнiч варила,
А до схiд сонця вже отруïла...
Вiдтак глядять всi дiвчата на веселi хвилi, куди i як несуть вони вiнки. Понесуть ïх далеко чи близько? До милого чи до чужого? На якiм мiсцi берега спиняться? I тут же в сiм селi? Чи, може, розiрвуть ïх дикою грою в дрiбнi куснi, не донiсши цiлими, де судьба призначила?..
Якийсь час глибока мовчанка. Дiвчата стоять посхилюванi на березi, дивляться, стережуть очима, ба чи не всiм тiлом, розколисанi водою вiнки — i лиш десь-не-десь повторюється пiвголосом:
Гей, на Iвана, гей, на Купала
Красна дiвчина долi шукала!
Цвiтки збирала, вiночок вила,
Долi водою його пустила.
Нараз крик i смiх.
Один вiнок натрапив на бистрiшу хвилю коло берега, i вона викинула його збиточне2929 на траву. Зо два iншi, сплетенi немiцно, розiрвалися зараз з самого початку i розплилися поодинокими цвiтами по всiй рiцi, мов роздробилися для всеï рiки, i хутко зникли з очей.
Лиш одна Тетяна мовчить, не дбає нi про кого, не цiкавиться нiчим.
Вона опинилася на березi коло спокiйноï глибини, означеноï велетнями-каменями, i надумується. За нею поволiклася, мов друга ïï тiнь, i ворожка-циганка.
Ïï обходить нинi найбiльше вiнок Тетяни. Що станеться з ним? Куди понесе його рiка? Чи далi до красного Гриця в гори, чи на берег кине? Чи розiрве на куснi, на смiх пустить? То ïï цiкавить!
Тетяна не здiймає вiнка з голови. Вагається. Передусiм вона не хоче, щоб хто бачив, як кине його з голови, не хоче спiвати. Не хоче, щоб звертали увагу на неï, одним словом, не хоче нiчого. Нiчого, в чiм захотiли би й iншi брати участь.
Щось сама однiська хоче.
А нараз вже нiби й того не хоче.
Так стоïть i вагається.
Вагаючись, спиняється тим часом думками коло Гриця, питає себе:
Звiнчаються вони сеï осенi, як заповiдав ïй вiн, чи будуть ще далi ждати?
Заки снiг упаде, будеш в моïй хатi, — казав вiн ïй сам своïми устами, i вона йому вiрить. Йому одному на всiм свiтi. Вiнок i вода не скажуть ïй бiльше, як вiн сам. Вiн своïм голосом i своïми устами, якими цiлував...
— Ти тут хочеш кидати вiнок? — обзивається нараз за нею голос Маври i перебиває раптом лет ïï думок.
— Не тут! — вiдповiдає знехотя молода дiвчина i вiдвертається, немило вражена циганкою, що перебила ïй думки.
— Не тут, доньцю, не тут, — пiдмовляє Мавра, — бо, ади, тут у водi вир, i вiн не дасть добре вiнковi поплисти. Все буде ним в однiм мiсцi крутити. Iди трохи далi та кинь вiнок, згадавши свого милого, чи поберетеся сеï осенi, чи нi.
— Поберемося, поберемося! — вiдповiдає Тетяна гордо i додає роздразнено: — Кину вiнок, де схочу. — I з тими словами вiдступає вiд циганки на кiлька крокiв. Хотiла кинути вiнок нiким не спостережена, сама однiська, тим часом Мавра не дає.
— Кидай, де хочеш, доньцю. Кидай, де хочеш! — каже примиряюче Мавра, та проте не рушається з мiсця. Се подразнило ще бiльше уперту вдачу дiвчини, що не зносила над собою нiякоï властi, i вона вiдступила вiд циганки дальше. Ще недалеко вiдступила, коли ïï нараз щось мов пiдтручує невидимою силою назад на те саме мiсце. Вона вернула i зняла з голови вiнок. Далi — не створивши уст нi на одне слово, кинула вiнок з усеï сили коло каменя в воду... Вiнок заколисався сильно i, поплававши кiлька хвилин кругом по тихiй водi, почав, немов кермований невидимою силою з-пiд блискучоï поверхнi, сунутися ледве замiтно вперед.
Не далеко.
Тетяна стояла на березi, похилившись, з очима широко створеними, i не рухалася нi на волосок. Ззаду за нею чигала вдвоє зiгнена циганка.
Важка хвиля... мовчання...
— О! о! о! — скричала нараз Тетяна i простягла з переляком над водою руки. Саме до середини доплив ïï вiнок, як тут захопив його вир. Крутив ним якусь хвилину на однiм мiсцi, грався. Коли нараз потягнуло його щось в глибiнь, i Тетяна не побачила його бiльше.
Мовчки обернула вона своє побiлiле лице до староï циганки, що й собi витрiщалася без руху тривожними очима в воду. Тепер поглянула поважно на дiвчину.
— Не посватає тебе сеï осенi твiй хлопець, — обiзвалася врештi, не надумуючись, — не посватає. Тетяна вiдвернулася.
— Ов-ва! — сказала лише згорда i повела спущеними очима по водi.
— Ов-ва?! кажеш, доньцю? — спитала з явним докором Мавра.
— Ов-ва! — вiдповiла, як перше, гордо дiвчина, мов не своïм вже голосом, i, вiдвернувшись вiд води, вiдiйшла...
Знов минув якийсь час.
Настка пiшла з своïми родичами на прощу в далекi сторони i не попрощалася з Грицем, ïй болiло серце, що вiн майже цiле оце лiто занедбував ïï, навiдуючись лиш рiдко до неï. Та не показувала вона йому свого жалю, а ждала терпливо, доки не звернеться знов сам до неï, як уже не раз бувало давнiше, коли його що-небудь розлучало з нею. Щоб його могла ще i яка iнша дiвчина заняти, ïй не приходило досi на думку. Звичайно, бувала се досi сама його чудна непостiйна вдача, що брала над ним верх i або вiддаляла з хати на якийсь час, або силувала до гарячоï запальчивоï працi; тодi й тижнями не заходив до неï.
Та все ж вiн i тодi навiдувався до неï бодай на хвилину-двi, показувався, поспитав що-небудь, особливо ж як його в роботi захопляла сльота, вiн звертався хоч крадьком до неï.
Але сього лiта вiн лише десь та не десь загляне на хвилину до неï вечором, а зрештою в недiлю, свято його мов вiтром удувало...
Куди ходив? — запитувала себе Настка i чудувалася.
А може, i взагалi не ходив?
Се раз. А по-друге, чому вже не говорить ïй, як давнiше, де бував, коли вже вiддалявся?
Вони ж собi межи собою вже давно по словi3030 i ждуть ще нiби дозволу батькiв, щоб вiдбулося весiлля. А саме тепер починає вiн ïï занедбувати. Саме тепер, ïй болiло серце, вiщувало смуток, i бували хвилi, коли вона гiрко жалувалася на його невдяку i байдужiсть, на чудну вдачу, а iнодi, переговорюючись з матiр'ю, навiть плакала.
Збиралася одного разу вже й до ворожки-циганки йти, про якоï силу i мiць чула лиш мов з казки, та все побоювалася. А далi й соромилася. Ворожка, як вона чула, жила десь на самотi, на горi Чабаницi, в лiсi, отже, треба би ще iз кимось iншим iти. А вона не мала з ким. А хоча, говорила собi, i пiде до неï, то що скаже ворожцi? Що милий спроневiрився?. Вона того напевно не знає. Не раз i не два впевняв ïï, що ïï одну любить, ïï одну на свiтi.
Та що питати ïï? Про що розвiдуватися? Що вiн не любить довго держатися хати, одного мiсця? До того вона звикла. Такий вже зроду вдався. На те й ворожка, хто знає, чи поможе. Хiба що, може, йому ким що починено?
Ким?
Не знає.
Дiвчиною якою?
Котрою?
В селi всi дiвчата знали, що вони собi по словi, жодна межи них не стане, хiба би яка молодиця. А молодиць ïй не страшно, хоча й кажуть люди, що є мiж ними i такi, що чоловiкам вiдбирають розум. Та вiн не боïться. Гриць не боязливий. На цiле село вiн один нiчого не боïться. Тож чого ïй до ворожки?
Так роздумувала Настка i осталася, не пiшла. Лиш коли родичi заговорили про хiд на прощу в далеку сторону, вона просилася з ними. Хотiла господу помолитися, за свiй грiх покаятися, про щастя попросити. I пiшла. Не зрадившись перед нiким з товаришок — зiбралася й пiшла.
Грицевi стало нiяково, коли зачув, що Настка пiшла з родичами так далеко в чужу сторону, як казали люди, не спiмнувши йому про те нi словечком, i не попрощалася.
I стало йому нараз прикро i жаль за доброю, щирою дiвчиною, що за цiле лiто не зробила йому нi одним словом докору за байдужiсть до неï.
Правда, вiн не все був до неï байдужий, лиш саме в той час, як стрiчався з Тетяною. Тож лиш тодi вiн ïï занедбував. По кождiй стрiчi з Тетяною вiн неначе тратив власть над собою, так дуже пiдходила вона йому пiд душу. I був би, коли б був мiг, з нею вже давно одружився. Вона, — як говорив ïй iнодi сам, — весь розум з голови випивала i мов шовком за палець кождим словом обвивала. Однак, не бачивши ïï довше, як ось i тепер через якусь роботу, до якоï батько мов прикував, починав тужити за Насткою i вiдчував виразно, що без неï не може обiйтися. Яка вона добра, яка податлива, як приставала у всiм за ним, а нараз вiдвернулася. Тому вiн сам винен. Сам-один. Вона все однакою бувала. Окрiм нього, нiкого не любила...
— Грицю, — грозила саме останнiй раз (пригадалося йому), усмiхаючись жартiвливо до нього, не бачивши його довше в себе. — Вiдай, ти знайшов собi другу Настку, що першу вже забуваєш. Як знайшов, то держи! — казала, а проте, хоч i каже се, тягне i обiймає його пестливо за шию. — Я знайду собi другого Гриця. Не тiльки свiта, що наше село, не тiльки хлопцiв, що Гриць на границi. Як хочеш, Грицю, — додає i, усмiхаючися, заглядає йому в очi, обiймає i голубить, доки не усмiхнеться вiн i не прихилиться, не примириться знов з нею.
I так все i завше. Однакова, добра, поблажлива, хитра, як та лисичка; тяжко Настку не любити. Завше вона з веселими, як небо голубими очима, що не знали гнiву, з устами, що з усмiхом вiтали.
А тепер пiшла на прощу — слова не сказала, тепер, перший раз в життi, здається, вiдчула справдiшнiй жаль до нього.
Невже ж дiзналася про Туркиню? — подумав з прикрим почуттям, мов очутившись, Гриць. — Господи! А коли вже дiзналася, хоч i не знаю звiдки, бо як i хто таке розказав би? — то вже лiпше розкаже вiн ïй сам про все. Хоч буде по правдi. Про все переконається.
А розгнiвається вона, вiн ïï перепросить. Вона мудра, простить йому i помиряться, як не раз вже. Вона ж у нього добра, як кавалок хлiба, хоч до рани приложи. З нею все зробиш. Iнакше годi поступити, ïï шкода, ïï жаль лишити, ïï давно вiн любить.
Отаке.
Одноï жаль лишити, бо вже давно любить, ба навiть зв'язався, другоï не годен покинути, серце не за тим; тому нехай самi мiж собою зроблять лад, як котрiй що не по душi...
Як повернула Настка з прощi, Гриць пiшов до неï. Дiждався ïï врештi.
Вийшла проти нього якась мов не та. Висока, годна, та проте марна якась.
Вiн поглянув на неï i пожалував в душi.
Тому всьому вiн винен, — заговорило в нiм сумлiння.
А далi обiзвався.
Чому не сказала, що йде на прощу? — спитав, вiтаючись з нею. — Може б, був i вiн до них прилучився, був би i вiн пiшов. Чому затаïла перед ним, що йде, i пiшла без нього?
Чи вiн ïй вже байдужий? Не любить його бiльше?
Вмiсто вiдповiдi Настка розплакалася.
Вона його любить, як давно любила, але вiн не щирий. Вiн вже сторонить вiд неï, так робить недобре. Нехай по правдi признається, куди тепер заходить, а вона простить йому, i все буде добре. Але старостiв,знай, — додала поважно, — нехай присилає, бо довше ждати ïï родичi не хочуть.Через того Гриця, — кажуть, — що гонить за вiтрами, вона ще бог зна як остане з сивою косою. З жалю пiшла на прощу, впевняла.З жалю. Щоб вiд нього та вiд грiха вiдмолитися. Щоб вiн се знав. Раз на все каже йому се. А тепер нехай сам признається. На кого думка в нього? Любить яку iншу? Як любить, то най любить.
Гриць тягне ïï до грудей, до себе i притискає.
— Та хоч я скажу, то що з того вийде?
— Вийде те, що треба, тим нехай не журиться, — вiдповiдає вона. — Ти лиш скажи.
— А он, — каже вiн врештi, — Тетяну Iванихи Дубихи в третiм селi вiдси знаєш? З чорними бровами, першу багачку. Вона його любить.
Настка побiлiла.
— Туркиня?
— Туркиня.
— Та, з золотими пiвмiсяцями в ухах, що бровами мiрить?
— Ота сама, що бровами мiрить.
— Тебе, Грицю, вчепилася? — ледве питає.
— На смерть полюбила...
— А ти?
Гриць смiється, тулячи ïï знов до себе.
— Обох я вас люблю, обидвi ви однаковi. Одна синьоока, друга чорнобрива. Обi ви дiвчата, лиш Настка не Туркиня.
Настка споважнiла, як нiколи досi.
— Грицю! — каже. — Чи в тебе двi душi, що двох нас любиш, що двох нас сватаєш, що двох нас дуриш? Але знай!.. — додала, i раптом ïï синi очi замерехтiли. — Настку не покинеш. Настку не здуриш.
— Досi ще жодноï я не здурив! — борониться Гриць. — Бо ще до жодноï сватiв не слав.
— Але знав дорогу, як казав, що любиш?..
— Знав, Настуне. I тепер ще знаю, — вiдказує вiн. — Але все шкода Туркинi. Буде заводити. Буде проклинати i мене, i тебе. Що нам тут робити?
— Будемо добиратися, — каже рiшуче Настка i нараз, як великий змiй, обiймає Гриця.
— А Туркиня, Настко? Я ж ïï не уб'ю. I вона, як ти, по правдi мене любила.
Настка спустила очi, захмурилася i хвилину немов роздумувала над чимось.
— Ти нею не журися, — вiдповiла врештi. — Я беру ïï на себе, сама з нею упораюся, щоб було все добре, щоб не проклинала нас, нi тебе, нi мене.
Гриць видивився на Настку, що стояла близько перед ним i майже дотикалася його грудьми. От вона вже знов була така сама, як давно, добра i прихильна, знов знала всьому раду, де вiн нiяк не знав. Не змiнилася. Мудра була, хоч би i в чiм.
— Що ти зробиш з нею? — спитав врештi несмiливо, майже покiрно.
Настка розсмiялася. Вiдтак умовкши, закинула обидвi руки за його шию i втопила в нього своï синi, тепер мерехтячi очi, якi вiн любив, i спитала:
— Любиш дуже Туркиню, Грицю?
Гриць вiдiпхнув ïï.
— Дай менi спокiй, Насте, — ск...
