В недiлю рано зiлля копала
страница №2
...но циганка. Вона мусить iти в свiт. ïй горить земля пiд ногами, ïï спокiй неначе в незнану далечину вiд неï полинув i тепер заєдно приманює до себе. Вона мусить змiнити мiсце — оправдувалася. Може, здибає батька-матiр, розвiдається тепер про них, може, кого хоч одного з своïх тодiшнiх людей побачить, зустрiне. Може, щаслива година злучить ïï по роках з дитиною, з батьком-матiр'ю, а може, стрiнеться iз самим Раду... Вона знає, куди, коли цигани мандрують з Угорщини або Молдави, а коли вертають. Знає ïх знаки, якi лишають по собi для других по деревах, камiнню при дорозi i т. п.Вона мусить iти, щось не дає ïй спокою. Не пiде — занедужає з туги, суму... Чує, що хора з того, мусить iти... чого ïй сидiти?
Пiде.
— За Раду хоче, щоб побив добре? — питає сухо Iваниха Дубиха i проникає циганку, яка мовчки слухає, очима.
— Та нехай, не боюся. А не найду, не стрiну нiкого, вернуся. Окрiм вас, панi (так звала Iваниху Дубиху, що все в чорному ходила), не маю нiкого в свiтi.
— А дитину як лишаєш? — питає Iваниха i вказує на малу Тетянку, що таки вештається i собi поважно мiж обома жiнками, мов розумiє, що ïï пiстунка вiдходить чи не назавше вiд неï.
— Ой! — зойкнула Мавра, розридавшись вголос. — Ой, не обтяжайте ще гiрше бiдне серце Маврине.
Одначе успокоïвшись по недовгiм часi, iшла. Люди, бачачи ïï на вiдходi з торбами, переповненими якимсь зiллям та лахмiттям, смiялися вслiд за нею.
— А он, — ругалися, — Мавра йде вже знов у свiт. Iде шукати цигана-пару, ïï одноï замало в селi. У вдовицi обгорнув ïï сум.
Вона вiд'ïдалася гiркими прокльонами, сиплючи при тiм iскрами погорди з чудових своïх чорних i сумних очей, i йшла.
Вертаючи по кiлькох мiсяцях, а iнодi i по роцi, по таких мандрiвках нараз пiд Чабаницю, втомлена i розчарована, ридала неповздержно з утiхи, побачивши пiдрослу пiд ïï неприсутнiсть Тетянку, яка тiшилася нею бiльше, якби самою матiр'ю. А Iванисi Дубисi падала знов до нiг, як при вiдходi, i, цiлуючи ïï колiна, молила:
— Приймiть мене знов до Тетянки, славна господине! Менi було вас слухати, а не свого циганського розуму. Набiдилася лише мiж чужими, набралася лайок, упокорень, ругань i знов повернула, не подибавши нiкого. Нi батька-матерi, нi про дитину не чула, нi про своïх людей не розвiдалася, нi про самого Раду — лише стiльки, що межи чужими людьми чудотворним зiллям торгувала... i то тут, то там поворожила... i от гостинця вам та душечцi своïй принесла. — При тих словах ставила якi-небудь звичайнi лакiтки, якi любила сама пристрасно ïсти, перед поважну Iваниху Дубиху i ïï малу доньку.
В кiлька рокiв по послiднiй мандрiвцi в свiт, саме як Тетянцi йшло на дванадцятий рiк, станула Мавра одного разу перед Iваниху Дубиху з просьбою дозволити ïй вiдокремитися вiд неï i замешкати деiнде.
Iваниха Дубиха зчудувалася.
— Ви добрi для мене, мамцю-господине, — поясняла. — Ви i ваша голубка дорога, але сiльськi люди... вже надто допiкають, глузують тут в вашiм млинi з мене. — I з тими словами розплакалася на добре.
— Як-то глузують? — спитала Iваниха, знаючи добре, що з бiдноï нещасливоï глузували iнодi селяни, особливо чужi в млинi.
— Та як же, не знаєте, мабуть, i самi? — вiдказувала роздразнено Мавра, закурюючи свою люльку та пакаючи з неï голосно, причiм набирала вiдваги опиратися iнодi навiть i самiй Iванисi Дубисi. — Все, котрий зайде, — мовляла, — на ваше обiйстя, поглузує з мене.
А ще довго будеш, — кажуть примiвками, — муку в млинi молоти? Довго ще чорними очима колеса обертати?Побий ïх сила божа, — закляла. — Або знов, що найгiрше жаль, бо се вже за вас i за мою доньку.
Обсипуєш ти добре, — питають, — хату Дубихи циганським зiллям, щоб багачi навiдувалися до ïï доньки вже вiдтепер? Вона вже нiвроку, ади — пiдростає. А другий каже:
Та де, — каже, — пiдсипує. Якби сього вмiла, сама й собi б наворожила, аби приïхав чорний з шатра, бодай на старiй мiтлi, i засватав, бо ади, вже посивiла, дарма що очима свiтить, як чорний кiт з-пiд печi.
— От таке, господине-мамцю, зачуваю я сотки разiв вiд людей — i чим рiк, то все бiльше. Не годна вже бiльше... А й вам неслава, що таке верзуть про ту, що живе в вашiй хатi, що вашу Тетянку вибавила й дозирає. Нехай я уступлюся з хати, вони самi замовкнуть.
Iваниха розсердилася. Вона не довiряла цiлком циганцi, про яку знала, що в неï був хитрий розум i язик на мiсцi i вона вiдтинала кождому, хто посмiв ïï прикрим словом подразнити, гiрше, як оса.
— Я тобi не вiрю, Мавро, — говорила, бажаючи тим способом вивiдатися правдиву причину постанови пiстунки своєï дитини. — Не вiрю я, Мавро. В тебе iнша причина, що хочеш нас покинути. Мене i мою дитину. Лiпше скажи правду i не крути. Ти, мабуть, змовилася з деякими циганами пiд час твоïх мандрiвок i хочеш вертати назад в Угорщину. Чи не так?
Мавра заперечила. Не до своïх людей вона хотiла. Як не вiднайшла досi батька-матерi, дитини, ба навiть i чоловiка-ворога та iнших людей — вiдтепер не найде, i ïй вже байдуже. Вона не до своïх людей хоче, що викинули ïï, молоду, як звiрюку з-помiж себе, знiвечили долю, — а спокою вона хоче i вiдтепер зажити по ïхньому звичаю. Ось що.
— Та як се? — зчудувалася знов Iваниха Дубиха, що нiколи не зачувала подiбноï думки з уст Маври.
— Та ось так, — була вiдповiдь. Тут вона одна лиш циганка на все село, на всю гору Чабаницю, а здається, i поза Чабаницею, на всю околицю. Iванисi Дубисi не треба бiльше ïï до Тетянки, бо Тетяна за два, за три роки буде доросла i стане дiвочити — отже, ïй, Маврi, iншоï роботи треба, як годиться справедливiй циганцi.
— Та якоï ж роботи? — спитала знов Iваниха Дубиха. Чи не береться вона сама до роботи, яка ïй найбiльше по вподобi? Хто коли був годен присилувати ïï до того, чого не хотiла або не хотiла робити. Лягала проти сонця i вигрiвалася, щоб лиш не робити того, що не любила, або дитинi казками голову набивала. А зимою лiзла на пiч, впевняючи всiх, що хора, — то i хто ж коли силував ïï до чого?
— Се правда, — дала вона вiдповiдь неначе якось болiсно. Тут не силувано ïï нiчим. Тому-то й вертала вона сюди завше назад, мов до своєï рiднi, дарма що тут не цигани. Але вiдтепер хоче вона вже проживати на самотi. Геть сама. Он там, на Чабаницi. Там стоïть порожнiй бурдей-колиба, над самим яром-пропастю, що в нiм проживали iнодi за життя самого господаря лiтом або зимою його чабани. Тепер та полонина, що до неï належав колись бурдей, спродана, а бурдей, нiким не замешканий, все ще належить до Iванихи Дубихи. Ту колибу просить вона вiд господинi для себе i хоче туди назавше переселитися. А коли вже господиня вдоволить ïï волю i не прогнiвається, то вона скаже ïй по правдi, що хоче там займатись ворожiнням. Там на Чабаницi рiзне-прерiзне чудотворне зiлля — лихе i добре — як кому що треба, яким вона вже не одного не раз i тут, за плечима господинi, на ноги поставила i добре вчинила. Там буде вона його збирати, сушити, i кому чого треба, давати, спродавати, i так буде жити. Вона знає дуже багато лiкiв i вмiє ворожити так, як мало хто з циганiв — бо й цигани не всi розумiються на зiллi i ворожбi або примiвках. Але ïï вчили ще змалечку. Тато й мама. I тим вона i межи панами грошi заробляла... та зносила Раду... бодай би його по всiм свiтi рознесло...
Заживши отак на Чабаницi, над яром, в колибi, вона все буде навiдуватися до господинi-мамки i Тетянки. Не забуде ïх! Ïй де вже забути! I при тих словах заплакала. Ïï тягне тепер до самоти, як давнiше до мандрiвки. Вона все, що знає з лiкiв i ворожби, буде там на самотi мiж людьми подавати. Туди будуть люди до неï заходити, а сюди соромляться. Нехай знають колись люди, хто була Мавра. Мавра — донька славного музики Андронатi, а жiнка самого Лукача Раду. Тут, в долах, в Iванихи Дубихи, де до млина навiдуються рiзнi люди, вона не має спокою. Та i глузували вони собi з неï, глузували! Але там, знаючи ïï на Чабаницi в лiсi, в затишку над яром, мужик стає перед ворожкою iнакше. Там вона панi. Вона кермує силою своєï примiвки, там вона його i на ноги поставить, як захоче. I, говорячи оце, розреготалася Мавра до своïх слiв дивним якимсь смiхом, болючим, глузуючим i повним потайноï погорди — неначе перед нею стояв уже селянин...
Iваниха Дубиха мовчала. Роздумувала над чимсь i застановлялася.
Роздумуючи над словами циганки, то i справдi слушнiсть була по сторонi Маври. Нiяк було тримати навiки в своïй хатi
пройдисвiта— як називали ïï люди, тим бiльше, що вона займалася ворожбитством, примiвками i таким iншим богопротивним дiлом... проти якого панотець не раз у церквi виступав. До того ж увiйде дедалi i Тетянка в дiвочi лiта, зачнуть поважнi люди навiдуватися до ïï хати... а тут живе в неï циганка-ворожка.
А знов противно1010. Не дозволить вона Маврi колиби на Чабаницi, вона готова з дитиною забратися кудись у свiт. Куди очi понесуть, може, якраз назад мiж своï люди. А тодi...
Та гадка найбiльше затривожила поважну Iваниху Дубиху i причинилася до того, що вона пристала на просьбу циганки, дозволила ïй зажити в колибi-бурдеï на Чабаницi... i займатися там, чим захоче...
Трудно було означити, хто любив бiльше малу Тетянку, чи вона, мати, чи циганка-сирота, позбавлена власноï дитини, родичiв i чоловiка, ба всього, до чого була привикла — i прив'язалася всiм серцем, всею гарячою душею своєю до дитини своєï доброï опiкунки i кормительки.
На нiкого в свiтi не була би Iваниха Дубиха оставила свою Тетянку, лиш на одну-однiську Мавру. Хто бачив безграничну невгасаючу любов циганки до тiєï дитини, яку, вибавивши змалку, уважала майже за свою, той i мiг припускати, як оце Iваниха Дубиха, що вона могла би, з жалю за дитиною, забрати ïï з собою i пiти кудись в свiт за очi. Тому й вагалася Iваниха в душi опиратися цiлком просьбi Маври, яка доволi часто виконувала своï постановлення пiд тим чи iншим позором. А Тетянка гине, пропадає за своєю чорною нянею. Змалечку вона заколисувала ïï своïми смутними, монотонними, якимись незнаними нашим околицям спiвами до сну. Годувала бiльшеньку вже прерiзними казками, яких також в селi нiхто не знав, не чув. I дiйшло того, що дитина слухала наслiпо всiх приказiв чорноï приятельки своєï, — що б не наказала вона ïй, не зажадала вiд неï, куди б не послала, не покликала ïï. Вона у всiм пiддавалася ïй, слухала всього, що походило вiд неï — часто навiть проти волi самоï Iванихи Дубихи.
Тепер, правда, Тетянцi вже дванадцятий рiк, але циганка все має чи не бiльший вплив на неï вiд самоï матерi. Тому нехай Мавра iде з богом в лiс над яр, як бажає, заживає там, як хоче, а мало-помалу вiдвикне й дитина вiд неï, звернеться, пригорнеться всiєю душею до одноï своєï матерi, як i повинно бути, чого вона в душi вже давно вижидає.
Тому, може, стане Тетяна й послушнiша без Маври, а то, розпещена нею до краю, не все пiддається бажанням i приказам поважноï матерi. Тетяна хоче щось мати, а коли Iваниха не на все дозволяє, вона летить, розжалiвшися, до Маври i ридає, захлипуючися гiркими сльозами. Тодi Мавра утирає замiсть всього бiлесеньке заплакане личко, i як вже не зараз, то бодай пiзнiше вдоволить тайком дитину. Так у всiм i всюди. Поки що Тетяна великих бажань не мала, але й тi не все було добре сповняти...
Мавра i сповiдниця i дорадниця дитини, i коли б не Iваниха зi своïм поважним тверезим розумом. Мавра перевернула би дитину зовсiм на свiй бiк.
Але Iваниха, хоч як пропадала за своєю однiською дитиною, хоч як обтяжена працею свого господарства, для Тетяни i Маври мала все своï очi, свiй час i глядiла проникливим зором на вiдносини мiж нянею й дитиною. Чи на добре може вийти таке колись дiвчинi, як звикне у всiм знати лиш одну свою волю?
Певно, що нi.
Отак роздумувала Iваниха Дубиха — а врештi i обiзвалася:
— Не моя сила, Мавро, тебе при собi держати, як в тебе думки ось куди линуть. Iди з богом на Чабаницю в колибу та i заживай там по душi. Сходи в долину до мене по харч, поможи дещо в господарствi, а там i вертай. Але знай, — додала строго i поважно, — дитину до тебе на гору саму не пущу. Вона в мене одна. Вона в мене все. Схочеш побачити, зiйди — поглянь. А саму не пущу.
— Боïтеся, що я вкраду ïï вам? — спитала гiрко Мавра, i ïï очi засiяли самим смутком образи. — Не бiйтеся, i в мене вона все i всiм на сiм свiтi. Я ïï вам не вкраду.
— Ти ïï любиш, Мавро, але й я ïï люблю. Дитина мiж нами заєдно хитається. Ти ïï надто розпестила. Що я забороняю, то ти дозволяєш. То не добре; i знаєш, задля того був не раз мiж нами гнiв, були сльози. Вона хоча ще дитина, а вже iншоï волi не знає, як своєï. Сьому треба кiнець поставити. Пiд моïми очима воно ще сяк-так уходило, але, застрягши раз в тебе на горi, скiльки менi з неï остане? Стiльки хiба, що буде називатися моєю донькою.
Мавра не вiдповiла зараз, лиш обтерла мовчки долонею очi i сплюнула.
— Ви-бо хочете, щоб у неï був уже такий розум, як у вас, — обiзвалася, — побожний та строгий, що борони господи! А ïй ще що? Метелик, пташка, та й стiльки. Най грається, най радується. Най смiється, спiває, нехай добро зазнає... поки може, i в мами в сонцi най купається...
— Я знаю, що вона ще дитина, — вiдмовляла Iваниха Дубиха з попередньою повагою. — Але час вже тим перестати бути. Досi була вона твоя, Мавро, — додала. — Ти годувала ïï казками, спiвами, забавками та всякою всячиною набивала голову, буцiм вона чисто боярська дитина. А тепер нехай , до працi береться. Вона лiпше тямить твоï пiснi i казки, як молитви, що ïï вчу щовечора i щоранку.
В Мавриних чорних пишних очах заблистiло гордо, i вона усмiхнулася. — Я ж бо й оповiдала ïй найкращi казки, якi лиш знала, учила найкращих пiсень. А що вона в мене те саме, що й боярська дитина — то правда. А може, неправда, господине? — спитала. — А от, — каже, i все якось згорда, мов про своє говорить, — чиï полонини найкращi на Чабаницi, як не Iванихи Дубихи? Чий товар такий гладкий, угодований, як не Iванихи Дубихи? А сама прекрасна, чорнобрива Тетянка, пристроєна пишно, чи не в Iванихи Дубихи?
— Цить, цить, Мавро! — перебила Iваниха Дубиха, морщачи строго брови, що не любила пiдхлiбства1111 нi в честь своєï особи, нi свого маєтку, бо була скромна, побожна i корилася, як, може, нiхто навiть з убогих в селi, господу богу, не забуваючи про нього та храм його святий.
— Цить, цить, — каже, — i знай: сходи з колиби, як кажу, коли зможеш, i щоднини, похарчуй, пороби, що треба, попести Тетянку, а там i вертай. А в недiлю, свято, як зможу, буду як не густо, то бодай хоч зрiдка з малою в тебе.
— А як Тетяна виросте, буде вже на вiдданнi, тодi вже хай приходить, коли сама захоче, — не втерпiла Мавра все-таки докинути.
— Як бог дасть, що так буде, то нехай iде. А тепер не лишу. Знай, Мавро, — додала з чуттям, майже молячи, — не полонини на Чабаницi, млин над водою маєток мiй, а вона одна, вона моє щастя. Мушу стерегти...
— В дорозi до мене не стрiне ïï нiчого злого, — обiзвалася Мавра знов i вже смiливiше, — перелетить бiлу стежку вiд млина до гори, до мене, мов сама та пташка, а в долину пурхне i буде знов у вас.
Iваниха Дубиха усмiхнулася.
— Якось-то буде, Мавро, — сказала ласкаво, — якось-то буде.
Мавра задоволилася — i на тiм скiнчилося...
Чабаниця — висока гора, почасти покрита старинними лiсами, була одною з тих, на якiй простягалися мiж лiсом найпишнiшi полонини декiлькох багачiв, а мiж тим i багачки Iванихи Дубихи.
На нiй, особливо з-тiєï сторони, по котрiй тяглася бiла стежка, де зеленiли полонини багачки, саме недалеко ïï шпиля, висадила Чабаниця з себе бiляву скалу, яку прозвали люди впрост
Бiлим каменем. З-пiд того
Бiлого каменябуло видно всi сусiднi верхи i лiси, а мiж ними й одне село, назване Третiвка, що лежало чи не на угорськiй вже границi, i було справдi, як сусiдили села около себе, з ряду третє.
Зi схiдноï сторони Чабаницi, з якоï пiвгодини ходу вiд обiйстя i млина Iванихи Дубихи, вибiгала в лiс бiла стежечка, що, як сказано ще повище, обвивала гору Чабаницю i кiнчалася за ïï плечима, злучаючися з одною широкою дорогою, що провадила в iншi села, а також в Третiвку...
Iдучи тiєю стежкою вiд млина Дубихи вгору лiсом, з одноï сторони попри ïï полонини, а з другоï попри глибоку пропасть, де журчав веселий потiк, що нiколи не висихав, натрапляв мандрiвник трохи оподалiк вiд берега пропастi, за кiлькома старими смереками колибу-бурдей Iванихи Дубихи.
Бiла стежка, що бiгла попри колибу, обперiзуючи пестливо Чабаницю саме над яром, не конче спинялася около колиби. А колибi i байдуже було про стежку, що могла iнодi i непрошеного для неï гостя-мандрiвника впровадити до неï. Вона стояла, оперта з одноï сторони до якогось каменя, чи не ïï великостi, що, здавалося, вiдломився зi шпилю Чабаницi вiд самого головного
Бiлого каменяi, скочуючись, опинився остаточно поза бiлою стежкою над берегом пропастi, становлячи якусь опору для малоï колиби. Зi схiдноï сторони зазирала колиба з-пiд смерек в саму пропасть з гучливим потоком... а там далi почерез неï — i на сусiдню залiснену гору. Та ïï майже не видно зразу з-пiд широких крислатих вiт старинних смерек лiсу. Тим-то i припала вона циганцi Маврi так до душi... i збудила в нiй думку... зажити в нiй на самотi i вiддатися цiлком ворожбицтву та лiченню людей рiзним зiллям з гори Чабаницi.
В перших лiтах свого iснування хоронила колиба чабанiв багача Iвана Дуба, що не лиш лiтом пробували тут, доглядаючи по пасовиськах i полонинi товар i конi, але iнодi й зимою, коли сього вимагала господарська потреба. По смертi Iвана Дуба стояла колиба кiлька лiт порожня i аж тепер дiждалася нового мешканця в особi циганки Маври, якiй здавалося, що нiхто i нiщо не замутить тут ïï спокою i вона зможе нестiсненно вiддаватися ворожiнню, примiвкам i всьому iншому, що входило в обсяг циганки-ворожки.
Одноï прекрасноï лiтньоï днини спровадилася Мавра на Чабаницю.
Мала дванадцятилiтня Тетянка вiдпровадила ïï в товариствi Iванихи Дубихи, нiби помагаючи переносити циганську обстанову i речi, яких, впрочiм, було так мало, що по двох разах стануло вже все в хатинi над яром на мiсцi.
Коли Тетянка вертала вiд Маври бiлою стежкою, плачучи, телiпалися в ïï малих ушках золотi обручки-ковтки, пiвмiсяцi, якi Мавра випорола десь з якогось старого лахмiття i вложила дитинi на пам'ятку вiд себе.
— Носи ïх, доньцю, i не скидай нiколи... — говорила-примовляла Мавра поважно, вкладаючи ïх дитинi в уха. — Золото хоронить вiд зла i притягає друге золото. Малою дiстала я ïх вiд своєï матерi, що здобула собi ïх десь далеко, далеко в свiтi славним ворожiнням своïм. Носи ïх, а будеш в них красна i пишна, як сама туркиня.
— Як сама туркиня, — повторило так само поважно дiвчатко, пiддаючись спокiйно операцiï чорноï приятельки та прислухуючись з увагою кождому ïï слову.
Вiдтак, обiцяючи собi обопiльно забiгати як змога
частенькодо себе, розсталися.
— Приходи до мене, Мавро, бо я без тебе умру! — наказувала Тетянка ще раз при вiдходi.
— Прийду, доньцю... прийду! — прирiкала свято Мавра, утираючи мовчки сльози з очей, що сунулися ïй по худiм лицю з жалю за дитиною.
— Щоднини, — наказувало знов дiвчатко.
— То, може, вже й нi, — чулося у вiдповiдь, — бодай спочатку нi. Бо люди, побачивши мене так часто у вас, глузували б, що
дверми (сказали б) вiдiйшла циганка, а вiкном назад вернула...Але не журися, доньцю. Мавра Тетянку любить i вона ïï не забуде — прийде.
I справдi, вона держить слова. Вiдвiдує, як приобiцяла. Хоча i не щоденно, але й не зрiдка. Лиш зимою гiрко. Мати доню не пускає, та раз-два на тиждень приходить Мавра до неï. А наповнивши собi бесаги1212 тим, чим обдарить Iваниха Дубиха, i напестивши та налюбувавшися доволi Тетянкою, вона вертає вдоволена назад до своєï хати.
А Тетянка, що вже потрохи вiдвикла вiд Маври, звертається назад, усмiхаючися вогкими очима до матерi, i тулиться до неï...
Хутко звикла Мавра до своєï романтичноï оселi i не жалує свого переселення.
За сiльськими людьми вона не тужить, бо допекли ïй в долах доволi, чи не на всi часи. А жiнки й молодицi, що потрiбували поради i лiкiв чи примiвок вiд знахарки-ворожки, знаходили i вiдвiдували ïï й тут. I жодне, що тут появиться, не приходить з порожнiми руками.
Одна принесе муки, друга молока, хлiба, третя одробину свiтла, дехто грошенят на тютюн, а кожде чимось обдарить, жодне впорожнi не прийде. I добре ïй живеться, Мавра не знає великих злиднiв, ïй багато не треба.
А Тетяна що рiк, то бiльша i краща, прибiгає також погiдними ранками до давньоï своєï приятельки — i не скучно Маврi.
Лiтом збирає вона гриби, малини, ягоди, носить в мiсто на продаж, i все капне щось i за те. В п'ятницю i суботу спускається в сусiднi села або й мiста межи багачi по милостиню i нiколи не вертає з порожнiми торбами.
Вечором розкладає своï здобутки на лаву i стiл, що ще по пастухах остали, i радується ними. Ранками збiгає за деякою товариною Iванихи Дубихи дозирати — i живеться ïй не согiрше. Сказано: ïй багато не треба. А зимою знов днi короткi, ночi довгi — i хутко переживаються. Весною i лiтом, аж до пiзньоï осенi ходить ще i по зiлля, яким мiж людьми тайком торгує, ворожить... I от як тручає ворожка Мавра своï днi на горi Чабаницi, в лiсi навперед себе...
Iнакше живеться Iванисi Дубисi та Тетянi в долинi коло млина. Iваниха подається пiд вагою господарських клопотiв, а Тетяна виростає, розвивається в прекрасну справдiшню лiсову русалку.
Ïй вже двадцятий рiк.
Висока, гнучка та бiлолиця. Особливо одним впадає вона кождому в очi, хоч би кому. Се своïм блiдавим лицем i чорними густими бровами, що лукувато здiймаються, зцiпившися над носом, над чорними задумчивими очима.
Виглядає, мов якась пишна боярська дитина, що дивується мовчки всьому на сiм свiтi.
Переходить хто попри неï з людей, задивиться на молоде прегарне лице з високо пiдсуненими чорними бровами, що надають лицю виразу глибокого зчудування, — задержиться мимоволi на хвильку i любується нею.
А вона нiчого.
Вiдповiсть з зачудованим поглядом мовчки згори (бо ж ростом в матiр вдалася) — вiдтак, засоромившись бог знає чого, усмiхається. I яка ж чудова вона тодi, коли усмiхається. Скiльки м'якостi душi i серця, скiльки тепла зраджує мимоволi усмiх тих молодих невинних уст. Попри те й душа ïï чиста, бiла, мов голуб, i нiчогiсiнько злого не знає. Яке зло знала би молода Тетянка, коли, окрiм лiсу, млина, своєï хати з святими iконами i староï нянi Маври, нiчого iншого не знає. Та, здається, нiхто не знався так добре на красi молодоï Тетяни, як сама ïï поважна мати. Глядить iнодi на неï i мовчки в душi молиться до неï. I не лиш до тоï ïï тiлесноï краси, але й до душевноï доброти тоï одинокоï своєï дитини. Нiхто-бо ïï справдi не знає, не розумiє так добре, як сама мати. Яка працьовита, чесна, яка милосердна вдалася вона ïй. Господи, змилосердися лиш над нею та дай добру долю!
Ïй iнодi лячно за долю тоï дитини, над якою дрижить, i на яку молодi люди чигають, мов справдiшнi хижуни. Вона бачить, як вони за нею спозирають, бiгають, окружаючи ïï зразу здалека, мов тi рабiвники1313. А є мiж ними й гарнi, є й багачi, та Iваниха жде все ще на щось лiпше, гiднiше. Сама вже не знає, на кого ще жде, i через те заховує ïï iнстинктивно для якогось нiби ангела-царевича, що має ще десь-звiдкись прибути i забрати ïï вiд матерi пiд свою щиру опiку.
Звiдки мав би вiн прибути?
Не знає.
Ïï серце ще не вiщує.
З долу, з ïï села — нi. Бо тут в долинi вона знає вже всiх. Вже й кiлька разiв старостiв виправляла. Не до вподоби були ïм. Нi матерi, нi доньцi. Але, може, он там з-за тоï гори, куди ховається рiка, потужнiвши... то, може, i сплавами вiн колись над'ïде.
Може...
Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася за нерiвною собi парою.
Доглядає i пестить Iваниха Дубиха дiвчину, дрижить i молиться о добру долю для неï.
Вона прийде.
Тетянка добра, милосердна i робуча — чому б i не надiлив ïï за те господь доброю долею?
Для добрих злоï нема.
Живе Тетяна спбкiйно в матерi, мов цвiтка в зiльнику. Не бачить i не чує багато. Особливо ж не бачить нiколи лиха. Не бачить навiть краси своєï, що всiх мов те сонце, слiпить; хiба як над чистою водою похилиться — побачить себе. А там...
Сказано — не бачить i не чує нiкого.
В село до дiвчат-ровесниць мати лиш рiдко коли пускає. Вони — вiддалiк вiд ïï обiйстя i млина, i ïй лячно про неï. Одну ïï лиш має, як одну душу, одне серце в грудях, тому всього боïться. Хто богом суджений, сам навернеться до млина. Вiн пишним гуком своïм не одного приводить. Вiн як окремий який свiт, — а Тетянка його бояриня. Хто б не зацiкавився нею, не поглянув на неï?
Лиш одного не спиняє тепер мати Тетянi. В однiм не стiсняє ïï нiколи. А то — заходити до ворожки Маври над яр, коли б не захотiла, i гуляти лiсом.
Iдучи вгору лiсом, спiває Тетянка повною груддю, нiби вiддає, що в душi дзвенить. Воно ясне, сильне, природне i чисте. Сказано — краса з першоï, божеськоï руки.
Iде вона по бiлiй вузькiй стежчинi все вгору, тут i там схиляючись за тужливо похиленим дзвiнком-цвiткою — мiж хвилюючим шумом смерек, i все попри своï та сусiднi полонини. I ïй тут добре.
А стара Мавра! гай, гай, хто так умiє сторожити над дiвчиною, як сама вона! А ïï вже всi бояться — хоча б лиш для страшних очей, що одним ïх полиском — знає покарати. То нiхто i словом не торкнувся би Тетяни.
Сама ж Iваниха Дубиха, строга i богомiльна, щонедiлi i свята ходить з донькою своєю удвiйцi до храму божого, а зимою ïздять...
Молодий Гриць, годованець багача Михайла Дончука в Третiвцi, недалеко угорськоï границi, дiзнався доволi рано про те, що вiн не рiдна його дитина, а чужа, пiдкинена, яку знайдено колись в лахмiттi на призьбi. Хоча його господарi, чи, як вiн ïх звав, батько-мати його, i добре держать, i гарно зодягають, то господиня, розлютившись iнодi, заклене йому на добре. I в таких власне хвилях зачуває, що вiн
пройдисвiтське насiння, що в
циганськiм, закуренiм лахмiттi опинилося на
гризотута журу добрим людям пiд ïх спокiйною стрiхою.
При таких нагодах переймав Гриця такий жаль i туск1414 до всього тутейшого гiрського свiту, що був би йшов, куди очi несли, щоб лиш не чути i не бачити тут нiчого. Та не лиш тодi прокидається в нiм якась чудна туга в серцi до далечини... i iншого свiту. Нi. То нещасне почуття не дає йому i в мирних хвилях спокою. Не дає оставатися довго на однiм мiсцi, через що, головно, i набрався вiн вiд господарiв якнайбiльше лайки, а часом i бiйки. Заставляють його iнодi доглядати вiвцi; вiн доглядає день, два або й чотири добре i щиро. А далi нi з сього нi з того покине все стадо i поволiчеться в цiлком противне мiсце, де немає нi доволi пашi, нi води. Або знов пристане до чабанiв з товаром, або до парубкiв з кiньми... i тут повторюється те саме, доки i не приволiчеться, нiби наситившись тою вiдмiною мiсць, додому.
Одного разу, вже як сiмнадцятилiтнiй хлопець, вiн вибрав собi щонайкращого коня господаря i давай об'ïжджати чогось сусiднi села. Що нашукалися, нажурилися господарi за хлопцем — вiн пропав без слiду, мов у воду впав. Аж сьомого дня знайшов його господар спокiйного пiд стогом коло коней без капелюха на головi, коли витесував довгу парубоцьку сопiлку.
— А ти, опришку, куди уганяв цiлий тиждень на конi? — накинувся на нього господар, вхопивши його за густу чорну чуприну та потермосавши нею по щиростi.
— Я об'ïздив сусiднi села, — вiдповiв Гриць з найбiльшим супокоєм, освобождаючи так само свою гарну голову з деспотичних рук господаря-батька, — розпитував за скрипкою.
— За скрипкою? — крикнув господар i аж витрiщив очi з чуда. — То я тебе до скрипок викохав i держу? Та найдорожчого коня до проïздок тримаю? Чекай, непотрiбе безголовий, чекай! — гукав на все горло. — Ади, чого вже не придумав в своïй головi — скрипки! Тьфу!!
— Коневi не сталося нiчого, — вiдказав Гриць спокiйно. Я коня доглядав i пильнував. А дивiть, вiн он аж виблискуеться до сонця, такий ситий i годований. А менi треба скрипки, до того i захопила мене охота подивитися в сусiднє село. Скучно, татку, на однiм мiсцi сидiти, тому я поïхав. А роботу не таку вже страшну я залишив, самi знаєте, тому й поïхав. Коли робота пекуча, я не киваюсь, а коли нема, я тодi ïду. От що!
Господаревi, нiби з зачудування, аж мову вiдiбрало. Рука знов пiднялася, щоб опинитися, як передше, на головi хлопця, але не годен був. Гриць поглянув на нього такими вже чудно сумними, а заразом щирими очима, що вiн лише сплюнув i, заклявши щось пiд вусом, вiдiйшов.
Гриць усмiхнувся, вiдгорнувши пишне волосся з чола, що шовком зсунулося при торганнi, i взявся далi до своєï роботи. Батько знов своє, — думав вiн, — а вiн своє. Вiн хотiв собi конче роздобути скрипку, повчитися на нiй грати, щоб, доглядаючи iнодi худобу чи вiвцi верхами, не було так тужно i сумно на самотi, щоб не гнало з мiсця на мiсце; i от таки не успiв. Та зате вiн витеше собi тепер сопiлку, i як заграє на нiй, всi дiвчата на танцях стануть округ нього i будуть слухати та раз плакати, раз самi гуляти. Гей! га! — усмiхнувся Гриць на саму таку принадну думку. Гей! га! Що йому господар...
Але господиня-мати, розвiдавшись, куди i пощо гуляв вiн на найкращiм конi сiм день, прибралася до нього iнакше, хоч вже як його любила i при доброму настроï ласкава була, однак, розлютившись, що раз загадала — не дарувала.
— Пройдисвiте! — накинулася на нього, коли увiйшов у хату, i не надумуючись довго, вдарила його широкою долонею по щоцi.
— Пройдисвiте! — гукала по своïй скорiй вдачi. — Гадаєш, час божий на те, щоб його пусто-дурно на конi прогайновувати? Попам'ятаєш ти ту поïздку, — кричала, розмахуючись вдруге укарати хлопця. — Попам'ятаєш! — Та не вспiла се по раз другий вчинити. З хлопцем зробилася така змiна, що вона здержалася.
Мов гадюкою вколений сам боярин якийсь, опинився Гриць близько коло неï i, стиснувши, нiби клiщами, ïï руку, процiдив:
— Я не пройдисвiт, — говорив зi зворушення i обиди погаслим голосом, — я не пройдисвiт. Я ваш син. А коли випираєтеся того, що лиш вихованець, то не безчестiть. Хлiб ваш дурно не ïм; як знаю, вiдробляю. А що не роблю стiльки, скiльки вам захочується, то дайте менi спокiй. Я собi пiду вiд вас i не верну. На моє мiсце приймiть собi наймита, i буде вам лiпше. Менi не все хочеться робити, тому й не роблю. I робити не буду. Розумiєте? А пам'ятайте, я не наймит ваш!! Що у вас з'ïв, то вже i вiдробив. — I, луснувши з неописаною погордою i гнiвом дверми, вийшов. В його рухах i голосi було стiльки приказуючого i гордого, що господиня вмовкла i побiлiла. — Тьфу! — сплюнула I хрестилася. — А се що таке? Кого я маю в хатi? Приймака, боярина чи поповича? Ади який гонор мамi вiддав, дверми пiд носом, мов жидовi, луснув, i вiн не
пройдисвiт, його не
безчестiть. Михайле, ви чули? — кликнула в другу хату до господаря, звiдки й без того висунулася висока, тепер в низьких дверях похилена постать самого господаря.
— Та чую, — вiдказав вiн. — Та що ж?
— Що? — кричала жiнка, — ви ще питаєте, що? Адiть, за ваш хлiб-сiль який гонор вiддав.
— Та не дразни-бо його вже стiльки тим
пройдисвiтомта
пройдисвiтом. Ти бачиш, вiн вже такий вдався на мiсцi довго не висидить. То i що з ним вдiєш? Убити його за те не уб'ю.
— Я його привчу! — вiдкрикувала господиня.
— Ба нi, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому — i стiльки на добре не виходить. Знай, тепер вiн знов кiлька день на очi не покажеться. Чорт знає, що в нiм за вдача, але вже такий.
— Вiд родичiв
пройдисвiтiв— кажу вам, — вчепилася господиня знов цього.
— Ми його батька-матерi не знали... — боронився чоловiк, що, по правдi, Гриця дуже любив i перед жiнкою заєдно боронив, хоча сам тайком за пройдисвiтство набирав, — лише знайшли маленького пiд нашою хатою. Вiн, може бути, i панська дитина — ми сього не знаємо. Його яким-небудь словом не зачiпай, вiн зараз кипить, i вже його борзо не примириш. В мене Гриць не пройдисвiт.
— А я кажу, що вiн таки пройдисвiтська дитина. Найшли в закуренiм лахмiттi, дарма що з вузликом золотих червоних.
— Та вже в закуренiм чи нi, а тепер вiн наш. А як вже наш, то не збиткуй. Бачиш, вiн терпцю не має. Ще колись, розлютившись, покине нас.
Господиня вмовкла i здвигнула плечима. Се ïй нiколи на думку не приходило i тому потрохи на хвилю занепокоïло.
— Ет, i наговорили! — закинула вже чомусь примиряючим голосом, неначе не хтiла бiльше про
пройдисвiтствоговорити. — Тепер
покине— коли ми його вигодували i вiн головою майже стелю здiймає?
— Якраз тепер. Тепер вiн де-небудь годен на роботу стати, а передом був малий.
— Ет, що там! — перебила йому сухо жiнка. — Радше знайте, Михайле, що оногди1515 казав менi, що дав собi знов новий писаний кожушок шити. Вiн вже вiдтепер зачинає дiвчатам голови завертати.
— Або я йому це забороню? — вiдповiв господар. — Гарний, молодий, то й завертає.
— Вiн вже чи не на кождiм танцi мусить бути.
— Та нехай собi. Хто молодий, той гуляє.
— Як завтра скаже вам, що хоче женитися. Його дiвчата роєм обступають... А тодi що вдiєте?
— Не позволю i землi не дам. Йому ще час женитися... нехай ще коло нас Ґаздує, щоб знав я... кому землю передам колись...
— Овва... вiн вас дуже послухає! — закинула жiнка. — Я вже чи не раз перехопляла його з Настунею Кривинюкiвною. До других залицяється, а до неï таки горнеться.
Господар усмiхнувся.
— Я вже давно то знаю. Сам ïï батько менi говорив се.
— Та вiн би рад його дiстати до себе. Але, по-моєму, Гриць ще не однiй голову закрутить, заким не одружиться... — вiдповiла жiнка.
— I на свою натрапить... — докiнчив господар.
— I на свою натрапить... — повторила вона i вмовкла.
— Старий Кривинюк добрий Ґазда, i Настка працьовитi дiвчина, в батька вдалася. Нехай би колись побралися, як йому суджена, — обiзвався знов господар.
— Та добра дiвчина... — вiдповiла якось знехотя жiнка. — В неï вiдтепер якийсь розум, як у староï. Добра, — i урвала.
— Та тим-то для нього i добра, — вiдповiв чоловiк. — Вiн за кiньми голову забуде... а вона буде на все позiр мати. Тим-то й добра...
Гриць, бачачи iнодi по суперечках з родичами, що правда по сторонi ïх, але заразом i його, особливо тому, що його вдача силувала його
от такезаводити, що викликувало гнiв з обох сторiн, забирався з хати i не вертав до неï скорше, доки не заспокоïвся вiн сам, а з ним i господарi.
I таке повторялося чи не згуста, а все через його чудну вдачу, що нiякого примусу не зносила, чим-будь ображалася i понад усе любила свободу. Якби не сусiдська донька Кривинюкова Настка, з котрою добре держався, всi жалi дiлив, якби не батьковi конi, якi любив понад усе, та вiвцi, над якими ще як хлопчина своïм голосом, як над дiтьми, панував — вiн був би вже давно батька-матiр покинув i поволiкся в свiт. Його держать тут, як на ланцюгу, а деякi люди розказують, особливо ж один старий бiлоголовий циган, що все що кiлька рокiв переходить через ïх село з Угорщини i до них вступає по милостиню та спочиває, оповiдає, що там десь далеко вiд ïх гiр, лiсiв, є ще й iнший свiт i люди. Мiж них вiн би iшов, учився би та став великим паном i так жив би, вивчившись передусiм на скрипцi грати. Отаке роздумував часто-густо Гриць, особливо, як був молодим хлопцем; волiкся неспокiйно з вiвцями з мiсця на мiсце i побирав за те вiд батька-матерi лайку. Але тепер вiн вже парубок пiд вусом i, як батько смiючись казав,
до розуму носом зближався, як здавалося, успокоïвся. Коли мати, роз'ятрившись чим-небудь,
пройдисвiтомабо, ще лiпше,
циганомпрозве... вiн смiється.
— Чи в мене, мамо, чорнi очi i я чорний, що в вас я на цигана похожий? В мене очi голубi, як небо, кажуть дiвчата, особливо Кривинюкова Настка, ними я ïм милий, а ви — не бачивши нi мого батька, нi матерi, вигадуєте циганiв на мене. Грiх, мамо!
I мати вмовкає, усмiхнеться... i стає знов добра; вона дала б i душу за свого Грицька, якого ïй чи не всi завидують, такий вже гарний i розумний вдався. Вже-таки нiхто не годен на Гриця довго гнiватися. Вiн всiх за пазухою має, як його впевняє бiлолиця Настка.
Чим?
Може, саме тiєю подвiйною вдачею своєю, а радше двома душами, що в нiм, нiби вiд часу до часу пробудившись, поборюють себе. Одна непостiйна, тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда i вдатна. До доброго тягне Гриця, до красного, до любовi... а передусiм до свободи, широкоï, безмежноï, як крилатi лiси по верхах, як бистрi рiки там, в долах. Як та широка пуста, що йому, по оповiданню старого Андронатi (так звав себе бiлоголовий циган), iнодi аж у снi ввижається.
Хижуномродився, баламутом, каже Настка, що його любить, як рiдного брата або чи не бiльше ще, саме яким вже вдався. З нею вiн i найлiпше товаришує чи в тузi чи по веселому настроï. Вона його нiби до ладу приводить.
— Чому ти такий смутний, Грицю? — питає iнодi, побачивши його поважного, невдоволеного з виду.
— Тяжко на душi, — вiдповiдає вiн.
— То заграй на сопiлцi або трембiтi. Собi i менi заграй, Грицуню! — просить щиро... i тулиться до нього бiлолиця Настка. — Нiхто в селi не грає так, як ти, любо та до серця. — I тими словами впроваджує його нiби в iнший свiт. I щоб вже догодити ïй i сяк-так собi, вiн починає грати.
Тiльки щастя його, — каже, — що сопiлка, трембiта i Настка.
I те правда. Нiхто на всi сусiднi гори не грає так до серця, як вiн. Особливо на трембiтi, вiн мов святою молитвою по верхах... жене.
А лiтнiми вечорами, то вже i голосом нiхто так не виспiвує, як Дончукiв Грицько, вештаючись коло хати i худоби, виводячи одну просту пiсню понад другу. А всi або дуже смутнi, або всi веселi, iнших вiн не любить.
В селi всi дiвчата липнуть до нього, хоча вiн до жодноï. Хiба що до синьоокоï Настки, але й то, як каже товаришам,
не все, лиш тодi, як вона його назад до
розумуприведе, до працi нажене, не дасть
волочитися— вiн ïï голубить, впевняючи, що колись ïï посватає. А зi всiх iнших дiвчат, — хоча й гуторить з ними, — все кепкує.
— Ви, дiвчата, — говорить Настунi, — всi дурнi.
— До часу, Грицуню... до часу... — вiдказує спокiйно Настка. — До часу, може, i дурнi ми, але як саме натрапиш на таку, що заверне тобi голову або, може, й любистку дасть, — то дивися, щоб не стратив ти весь великий розум твiй!
— А он я вже тебе люблю, Настунько, — борониться Гриць i смiється веселими очима, — та ще розуму не втратив.
— Хто знає, чи вже i не втратив... — вiдказує вона i дивиться так само, як вiн, щиро i просто в очi. — А он, — каже, — ти любиш мене i приходиш, а часом як покинеш, то i з тиждень волiєш з конем перебувати, як зi мною: чи се указує на розум?
— Та я чи не все такий був? — борониться Гриць.
— А може, ти i межи iншi дiвчата ходиш, чи я знаю, Грицуню? — питає вона. — Я не знаю. — I говорить се без докору, без злоби, а так собi спокiйно, мов дитина.
— А чому б я не приставав з кiньми, не сходився з другими дiвчатами? — — питає вiн, та бiльше вже, щоб подразнити ïï. — Сiдай i ти, — каже, — на якого-небудь коня твого батька i ïдь зо мною i доволi дивися, як Гриць з кiньми розмовляє, а з другими дiвчатами гуляє. Будеш бачити.
— Я не цiкава, — вiдказує вона гордо, а все-таки в глибинi душi вражена його байдужнiстю, хоч i не показує того, а вiдтак, поглянувши в його щирi очi, що якийсь час з потайним усмiхом дивилися на неï, усмiхається й собi i каже:
— З дiвчат не глузуй, не кепкуй, Грицуню, бо в деякiй i нечистий сидить. А дивись, — додає поважно, — замолоду деякi гарнi притягають до себе... особливо тi, що чорнобривi, а на старiсть, казала раз покiйна бабка, коровам молоко вiдбирають та опiвночi на мiтлi комином вилiтають.
— А менi що до того? — вiдказує вiн. — Я анi не корова, анi ïх не боюся. А вас всiх, бiлих i чорнявих, загалом я люблю, хоч ви всi на одно копито i добрi, i краснi, i дурнi — а Настуньку Кривинюкiвну найлiпше люблю. А якщо я часом, Настуне, тебе призабуду, ти нi на мене, нi на нiкого не ворогуй.
— Або ж я ворогувала коли, Грицуню? — питає вона i дивиться знов щиро з невимовною терпеливiстю в його очi. — Я ж сама казала, що ти хижуном, баламутом родився... i при нiчiм... довго не встоïш. Я не ворогую.
— Я сього не кажу, серце. Ти одна для мене в свiтi добра i щира, одна до ладу приводиш. До хати, роботи принукуєш, до родичiв навертаєш — а то без тебе був би я вже давно... — i, замахнувши лукувато рукою та указавши далеку далечину, свиснув i усмiхнувся.
Бiлолиця Настка чисто упивається словами красного хлопця. I для неï значать вони i любов, i щастя, значать увесь свiт, а заразом вiдчуває вона, що держить його справдi неабияк чимось при собi, панує над ним. Чим саме? Не знає.
Не здає собi нiякоï справи. Вона знає лиш те одне, що мусить i дальше держати його, що його любить всею душею i не годна гнiватися, ворогувати на нього. Погнiвається, поворогує, — думала iнодi, — вiн розлютиться i, мов той птах, вiдлетить, присяде на iншiм деревi — i пропав для неï...
I так Настка не гнiвається нiколи на Гриця... Вона його любить i тiєю своєю любов'ю прив'яже його до себе на все. Вони ж колись поберуться. Де є в свiтi сила, — питає себе щирим почуттям, — якiй мiг би Гриць бiльше пiддатися, як ïй однiй? З дiвчат вiн ïï любить найлiпше, признає сам, що вона приводить його до розуму, принукує до роботи, навертає до родичiв. А далi?.. Те, що вiн... iнодi на тиждень... два... конем за село виïжджає... Те ïй не страшне. Мати каже, що се йому, може, й почи-нено... З часом само перейде, i щоб тим йому не докоряти. Тому вона спокiйна I любить його спокiйно. Що iншого вона не знає. Своє щире, просте серце знає i красного Гриця, що двi душi має. I в тiм цiла ïï правда. Велика, глибока, поважна правда, яка ïй вистарчає, з якою ïй добре...
Глибока зима.
Лiсом неспокiйно. Зеленi вiти, обтяженi снiгом, вгиналися нижче до землi, як i iншою порою, i вiтер, що над ними буяє i з труднiстю мiж них тиснеться, доводить ïх до живiшого руху. Вони опираються йому, та годi цiлком опертися. Вiн садить мiж них з чимраз бiльшою силою, i остаточно пiдiймається за недовгий час лiсом нiби шум-стогiн. Розколихалася завiрюха.
Вiтер змагається чимраз сильнiше, збиває снiжини з дерев, колише хоч би i найвищими коронами до розгону, гуде лиховiсне, а в воздусi розходиться широкий крилатий шум всього соснового лiсу...
Страшно тепер в лiсi i глухо. I хоч се не пiвнiчна година, а з вовком можна все-таки в таких ночах стрiнутися.
Над хатиною Маври, обтуленою з усiх сторiн старанно смереччиною, посхиляли сосни, нiби змилосердившись над нею, глибоко своï вiти, обтяженi снiгом, неначеб хоронили ïï вiд вiтру, що тиснувся повними грудьми мiж них, розбиваючи ïх звичайний поважний спокiй.
В тiй же хатинi Маври тихо. Лиш в печi горить, трiщить веселий огонь i освiтлює нутро хатини, а найбiльше те, що найближче самоï печi, а то: саму Мавру. Вона присунула широку лавку з почорнiлого дерева до печi й, умостившися тут, розкладає своï карти. Чорний кiт на самiм краю печi простягся i дрiмає, нiби стереже огонь в печi i рухи своєï чорноï панi. На самiм же верху над пiччю, налущившись i заховавши головку пiд крило, спить самiтний усвоєний чорний ворон Маврин. Всi iншi предмети в тiй закуренiй хатинi тонуть в темiнi, що здається в мiру, як огонь горить або опадає, слабне або зростає.
Мавра нинi собi карти кидає.
Худа, марна, з розбурханим сивим волоссям, виглядає мов яке марево.
Вiд часу до часу простягає своï худi руки, грiє ïх коло полумiнi, що палахкотить в закуренiй, аж чорнiй печi, i перешiптується сама з собою, ïï великi чорнi очi, в яких нiби назавше задержався смуток, тепер, немов слухаючи, шукають вiд часу до часу дрiбного, викривленого однiського в свiтi вiконця i ждуть.
Надворi заєдно гуде вiтер. Сьогоднiшня нiч заповiдається чимось недобрим, хоча ïй самiтнiй вже не першина такi ночi перебувати, а нинi все-таки чогось лячно. Вiтер гуде лiсом, аж несе, виє, аж полумiнь хвилюється в печi. А лiс шумить, стогне, мовби смерть тиснулася з своïм вiйськом мiж деревину. Щось ломиться лiсом, трiскає, щось стогне, щось сунеться. Аж тут... господи боже... що се таке? Затовк оце в тiй хвилi хто до шибчини, чи се вiтер жбурнув до неï купою снiгу, щоб ïï самiтну... одну на всiм лiсi, злякати? Вiтер найбiльший ворог циганiв, вiн так любить. Вiн живий. Iнодi вiн гiрший, як сила божа... Вона се ще змалку знає. Полумiнь грає, веселиться, освiчує ïï цiлу i лаву, викликує на противнiй стiнi страховища, освiтлює лаву з розложеними старими, затертими, майже закругленими картами, i Мавра ось що з них вичитує:
Злиднi, смуток, самiтнiсть, як звичайно, але ось тут i якiсь люди. Щось велике, несподiване жде ïï, щось нероз'яснене, що ще потрiбує часу. Воно ще далеко, але прийде.
В тiм всiм i ïï дорога дiвчина, ïï Тетяна вмiшана. Вона, що ще одна держить ïï на свiтi при життi. Тота ïï
туркиня, як вона сама i люди прозвали Тетяну за золотi ковтки, пiвмiсячики в ухах. А далi сама не знає, як роз'яснити собi карти. Чи то все доторкається ïï, чи дiвчини? Не знає. Ось вона сим разом цiлком не знає. Другому, може, i знала би роз'яснити, чи днi... чи долю... в тiм ïï нiхто не перевищить. Але собi сьогоднi не знає. Чи то все, що перед собою бачить, значить смуток чи радiсть? Бо смуток i радiсть падуть, нiби рука в руку. Отут стоять кривавi сльози, змiшанi зi сльозою радостi. Що се?
Знеохочено збирає карти, кладе ïх оподалiк вiд себе, запалює свою люльку... i жде.
Ïï нiби болить сьогоднiшня нiч надворi, ïй тяжко на душi, як зрадницi, як проступницi. Адже вона сьогоднi i не бачила навiть людськоï душi, не те щоб обтуманила кого. Хто би й iшов такою дорогою лiсом... як тепер? Хiба хто смертi хоче, шукає ïï. А навiть i вона ще не хоче ïï. Вона... що сама не знає... чого по тiм свiтi плентається. Чого ж бо ïй жити? Хто ïï потрiбує? Чого має вона ще дожити? Вона йде самою тiнню життям, iде, доки з самою нiччю не стрiнеться, не злучиться з нею навiки...
Думала, роздумувала отак сумовито, коли оце щось в ïï мале вiконце жбурхнуло, аж дзвенькнуло, i вона майже з остраху зойкнула.
I знов тихо.
Знов нiчого. Знов лиш крилатий широкий шум та стогiн в лiсi. Се смерть iшла. Мавра на самотi нiби вiдчуває, що се так смерть лiсами тиснулася, дотикала ïï хату, косою зашарпувала, щоб себе пригадати. Смерть.
Певно, сiєï ночi не один велет-деревина повалиться, не одна корона переломиться, не одна звiрина загине. Страшна нiч.
Мавра оглядається. Чогось ïй неначе нестає. I не знадвору, а в душi, в серцi хибує... Чого? Адже вона до самоти звикла.
Не знає.
Ïï руки мимоволi укладаються на грудях наохрес...
