В недiлю рано зiлля копала
страница №3
...т, але уста не заворушуються до молитви. Вона не вмiє молитися. Не молилася бог знає вiдколи. Та хоч i молилася, то ïï людям бог неприхильний. Не любить ïх. Тому вони i в вiчних злиднях по свiтi тиняються. За кару тисячолiтню. I лиш нiччю оживають, до ночi ïх тягне, бога занедбують, хiба звертаються вони до мiсяця з своïми просьбами. Мiсяць ïм помагає, але такими ночами i вiн перед чимось ховається.Полумiнь запалахкотiла нараз сама з себе наново i кинула червоним свiтлом на лаву, де лежали карти. Мавра взяла ïх наново в руки, прошепотiвши вперед щось над ними, i розложила, як перше.
I знов дивиться... i дивиться... I знов не знає добре розiбрати, що вони ïй вказують нинi. Щось велике-велике, i смутне, i радiсне жде ïï. Нiби нiч, нiби день. Нiби весiлля, нiби смерть. I замiшаний хтось в тiм, хтось зблизька i хтось здалека. Чоловiк i дiвчина. Ба нi. Двi дiвчини. I раз добре, раз зле. З одноï сторони нiби маєток i добро, а близько коло того старецька торба i жебрацький бич. Мавра сплюнула, хоче вже змiшувати карти.
Ба нi. Одно нiби ясне.
До ïï хати падуть два чоловiки. Одному — нiби ïй, нiби йому — смерть. Другому — нiби ïй, нiби йому — радiсть. Мiж обома стоïть радiсть. Один молодий, другий старий. I оба прийдуть до неï. Самi прийдуть. От — молодий... паде просто до ïï хати, хоча ще не зараз. О, не зараз ще! Оба якби мали зiйтися в ïï хатi... одначе... господи боже, чи не смерть приведе... один з собою?
Так — смерть. Страшна, чорна смерть. Ось як заповiдається... самими чорними картами. Стережись, Мавро! Ти не раз в життi прогрiшилася. Не раз туманила, ошукувала людей, що з довiр'ям до тебе о помiч зверталися...
I знов в ïï головi помiщалося. Знов вона з того всього нiчо не розбере. Вона вiдсунула з неохотою карти, мов прикрого пророка, вiщуна, вiд себе i, обернувшись плечима до теплоï печi та скулившись на широкiй лавi майже вдвоє, — пробує уснути.
Уснути! Не такими ночами спиться! Не в таких мiсцях, як ось тут. Хатину колиби звалить, зсуне бiла заметiльниця туй-туй в глибоку страшну пропасть. От тисне, притискає, силує уступитися з дороги, гуде, виє. А снiг чимраз вище до вiконця добирається. Припирається до стiни, пiдвiяний заметiльницею. Однi смереки, що ïï хоронять своïми широкими густими вiтами, та свята деревина, що здержує приступ смертi. Але хто обчислить мiць заметiльницi такими лютими ночами? Смерть не сама волiчеться. Вона з вiйськом волiчеться, як давно ще тато i мама говорили. Вона все з вiйськом суне, лiтає. Сама летить попереду, а за нею вiйсько. I всi з косами, з чорними хоругвами. Все всi разом. Все от такими ночами. От як виють, як себе заповiдають.
I вже Мавра дрiмає; гудiння заметiльницi знадвору поволi, поволi ïï усипляє. Нараз Мавра прокидається, на рiвнi ноги, майже на рiвнi ноги стає, та й зателiпало нею раптовим ляком.
В ïï вiкно щось товче, хтось добивається.
Смерть?
Мавра надумується. Безперечно, вона.
Мавра блискавкою кидається плазом до землi i човгає пiд дверi, нiби заслоняючи собою комусь вступ до хати. Пiд дверми темно, нiхто ïï не побачить. Полум'я в печi вже нiби умлiває, блiдне, в хатi почорнiло.
— Пустiть в хату! — чує вона виразно старий захриплий голос, що ïï майже з переляку вiд нього морозом прошибло, а розбурхане волосся дубом стануло. I утихло. А по хвилi знов: — Пустiть у хату!
Мавра не рухається. Перестала дихати, i все ïï єство напружене в сiй хвилi лиш до слуху. I уха, i очi, i серце, i все, що живе в нiй, тепер разом слухає.
I вона чує:
Гей, як колишеться вiтер, збиткується над соснами, як розшумiлися лiси, пралiси! Ось вже ïï хата колихається, вже сунеться в яр, ось-ось розсиплеться, завалиться. Краплi поту виступають на ïï чолi. Смерть.
— Пустiть у хату! — добивається старечий голос вдруге до хати, гримає хтось розпучливо в дверi, а вiдтак хтось мов жде, i тихо, нi словечка бiльше...
В хатi смертельна тишина.
— Пустiть у хату! — добивається пораз третiй з розпукою страшний голос...
Мавра застигає, не рухається, нiби знає заздалегiдь, що ïï жде, наколи створить. Не годна тому.
Розбiйник не пожалує. Знає множество таких випадкiв, якi лучалися межи людьми, а як i самi цигани поступали собi давнiше. Проситься в хату, чоловiк створить в добрiй вiрi, щоб порятувати, а його за те ворог, як звiрюку, бух... i вже по всьому...
Нi, Вона не сьогоднiшня, вона не впустить нiкого. Не хоче бути вбита. Вона лякається смертi, вона боïться.
Мавро, Мавро, в тебе не один грiх на душi, зроби добро яке... буде тобi прощений, — обзивається в нiй знов голос. — Впусти! Може, хто бiдний, незнайомий, боïться гинути. Впусти!
Мавро, Мавро, схаменися, — молить щось далi в нiй, телiпає нею, мов в лихорадцi. Бореться в нiй, пхає до дверей створити. То знов потрясає нею, жахом наповняє, вiдпорною силою, мовби справдi почула пiд вiкном голос смертi з-пiд самоï землi, що добивається до неï.
Майже божеволiє з страху. Не знає, що робити.
Вона не пiдводиться з землi, лиш мацає дверi i з напруженням всiх сил прислухається над чимсь.
Пiд вiкном утихло, лиш шум сосен i якесь розпучливе шолопання нiг, що нiби теплого мiсця в снiгу шукають, студенi опираються.
Мавру наново смертельним потом обливає, i пiдведенi догори руки безсильно опадають.
Нi, не може створити. Не годна. Нема в неï сили, страх бере перевагу. Страх перед тим якимось, як ïй здається, пiдземним голосом, що до неï впрошувався. Нехай дiється божа воля. Вона сама на свiтi, нiхто ïï не оборонить, нехай хоч своєю смертю загине. Створити не годна. Вона заховалася сюди вiд людей, мов дика звiрюка, а лиха година i тут ïй спокою не дає. Нехай ïï оставлять в спокою i люди, i вона. Вона не створить. Не може. Нехай той з тим голосом iде з богом, хто б се й не був, добрий чи лихий, здалека чи зблизька, нехай собi йде. Ïй також говорено, коли iнодi давнiше в чужинi, в пошуканцi за своïми, мов та собака, пiд дверми о милостиню з голоду i студенi майже скавулiла:
Нехай iде з богом.
I вона йшла. Чи з богом, чи нi, вона з жалю не знала, але що казали забиратися, вона собi йшла.
Тому...
Вона все мовчить, не обзивається, не рухається, вона бореться з якоюсь силою чи почуттям, що наказує дверi створити.
Мавро, Мавро, отвори, Мавро, встань! — благає щось в нiй майже розпучливо, опам'ятовуючи. — Мавро, отвори!!
Волосся, як перше, стає в неï дубом, далi наступає пiдслухування з напруженням всiх сил. I знов вона... нiби туй-туй умлiває, зараз же гине, пiддається комусь; пiд вiкном, як перше, зачувається шолопання нiг...
Два чоловiки падуть в ïï хату, а з ними i смерть, — стрiляє нараз блискавкою через ïï думки вiщування карт.
Нi, не створити, — наказує щось в душi. Ïй смертi не треба. Перебуде сю нiч, буде ще жити, а той ворог, що ось загадав ïй смерть пiд хатою, прийшов по ïï душу, нехай вертає назад. Такою нiччю добре не ходить. Вона се знає. Знає вiд своïх людей, що лиш нiччю грабили, здобували, лихо коïли. О, о, о! Хто б лихого не знав!
I укладається знов змiєю пiд дверми, знов плазом.
Нараз — що це?
До ïï слуху добивається з-пiд дверей страшний проклiн, що потрясає нею аж до глибини душi, тiло ледом обiймає, а потiм нiби гинути наказує. Вiдтак ще одна хвилина i — .тихо. Шолопання нiг пiд дверми устало, слова завмерли, i нiчого. Навiть, здається, i шум лiсу уступив комусь, губився, утихав.
Мавра божеволiє.
Вона крикнула з остраху не своïм голосом i упала лицем до землi...
Коли се було, що вона сей голос чула? О, коли ще! I проклiн сей страшний. Вiн добився тепер до неï хiба з-пiд землi! А кого постиг, того й убивав. О, о, о!.. Коли вона той голос чула? Коли ще?.. Мавро, пригадай...
Се гiрше, як смерть.
В ïï душi перестрах i спомини здiймаються вихром, телiпають нею, що справдi чи не гине. А тут рятунку нiзвiдки. Вона ж сама. Сама на всю гору, на весь лiс... сама... вже гине. Тепер знає, чий був се голос. Знає. Се був голос ïï батька. Голос Андронатi, яким проклинав за непослух i проступки. Голос його!
Та тут i розсмiвається Мавра страшним божевiльним смiхом, яким не смiявся нiхто в тiй самiтнiй оселi-хатинi.
Голос ïï батька? Звiдки?
З тамтого свiту?
Вiд часу, як знайшлася в неï ïï бiла. дитина, як побачила себе мiж деревами на чужинi, двадцять або, може, й бiльше рокiв, бо вже й сама не знає. А що з батьком i матiр'ю сталося, нiхто не знав. Не могла довiдатися. Ходила свiтами, питала, шукала, вертала назад i знов iшла. Балакала i плакала перед деким, розпитуючись, але нiчого не довiдалася, як i про ту свою бiдну дитину. Лиш смерть одна слiди так затирає. Смерть одна. А от се був батьковий голос. Духом до неï вставився. Думки товпляться роями в ïï острахом i споминами розбурханiй душi, що майже не тямить себе добре.
А все ж таки то був голос ïï батька, Андронатi. Лиш вiн один проклинав тим страшним прокльоном, якого всi, як вогню, бояться. Вiн один. Вiком був вiн i ïï мати мiж всiма найстаршi. Та звiдки взявся той прокльон до неï, щоб ïï побити в нiчнiй годинi? З-пiд землi? Як закляне було, земля дрижить.
I вона переконана, що вiн взявся до неï тепер вже з-пiд землi. Такоï чорноï гучливоï пiвночi лиш з-пiд землi. Його душа прийшла, щоб заповiсти ïй смерть. Три рази впрошувалася до неï, три рази не обзивалася вона. А що не вийшла i не впустила, вiн закляв...
Батьковий голос. Голос посмертний. Страшний, захриплий, глухий, зловiщий. Вона ж винувата! Чому не створила?
Ïï уста викривляються.
Кому створити?
Се була пiвнiч, а опiвночi ходять лиш розбiйники або мерцi.
...I мучиться Мавра на землi, стогне, викликає iм'я господнє. Молиться... А коли б ïï батько жив, — стрiляє ïй нараз думка до голови, — i от, так свiтом iдучи, натрапив несподiвано на ïï оселю, а вона не впустила... О боже... не дай, щоб так було, i се вона батька свого не впустила. Однак... — мучить ïï думка далi... — се могло й так бути. Вiн iшов, як iдуть бiднi люди... iшов, все одно, на життя чи на смерть. Хто так волочиться, як не цигани? Заблудив, мерз i добивався до свiтла, до теплоï хатини. Впрошувався, молив... О, о, о!.. Мавро, ти не впустила, може, й батька свого, в тебе грiхiв i без того доволi на душi. Ти провинилася! А так вона боролася з собою, так ïй пiдносило щось руки... молило створити дверi — а однак... страх перед смертю не допустив. Не годна була, боялася.
Потiм надслухувала ще, дрижачи на цiлiм тiлi. Не верне? Але нiчого не дослухалася бiльше. Тиша то й тиша. Лиш десь якесь глухе, протяжне та голод зраджуюче виття вовка неслося лiсом мiж одностайним шумiнням дерев. Бiльш нiчого. Огонь в печi ледве свiтився, мов клiпав до темряви в хатинi, i мертвецька тиша запанувала...
Мавра не покидала свого мiсця пiд порогом, все чогось боялася, так вже тут i остала. Зворушена переляком i думкою про батька, мучилася чи не до самого ранку.
Рано-ранесенько, як лиш в лiсi розвиднiлося, вона пiднялася i заглянула перед хату. Перед дверима i пiд вiкном виднiли в навiянiм пiд хатиною снiгу великi, неповоротнi, неспокiйнi слiди чоловiка i губилися потiм в сторонi, що вела в сусiднє село.
Мавра вернула до хати. Не могла позбутися почуття, що поповнила щось дуже лихе, не створивши дверей. Тепер, вднину, сказала собi, що голос, що так ïï перелякав i пригадував голос батька, не мiг походити вiд умерлого, лиш вiд живого. Тепер вже знає. Великi, неспокiйнi, повнi розпуки людськi слiди були тут, коло ïï хати. А коли не створила бiдному, згубилися в лiсi або i пiшли, може, навiть чи не назустрiч вовкам.
Вернувши до хати, вона розклала знов огонь. Що мала робити? Взялася передусiм ворожити зерном-кукурудзою. Чи було оце вночi в неï добро чи лихо?
Не доворожилася.
Зерно не падало в пару. Скiльки i змiшається, не кине вона ним, а воно все не в парi укладається. Все не до рiвного числа...
Мавра задумалася.
Вона вiдчуває виразно, що вчинила зле, не впустивши чоловiка в хату, що з того вийде горе...
Кождоï погiдноï недiлi ходить Тетяна, пишно пристроєна, до своєï староï приятельки Маври на Чабаницю в лiс понад яр.
Так i сеï недiлi.
Зiрвавши в зiльнику пишнi два червонi великi маки та заквiтчавшися ними з обох сторiн лиця, виглядала в золотих пiвмiсячиках своïх, що достала колись вiд Маври i задля яких була в селi названа змалку
туркинею, — прегарно.
Так пiшла.
Опинившися врештi коло Мавриноï хати та переконавшися, що дверi знадвору були старанно зачиненi, вона вгадала, що Мавра вийшла або в сусiднє село, або шукала десь лiсом, як часто-густо, чудотворного зiлля. Вичiкувати ïï повороту було годi, бо вона бавилась iнодi й цiлий день, вийшовши отак з хати.
Тетяна пiшла бiлою стежкою далi, в думцi, що, може, стрiне де стару по дорозi. Iдучи попри пасовиська своєï матерi, зазирала залюбки з правоï сторони в глибокий яр, яким гнав веселий потiк, оживляючи цiлу глибоку мовчаливу долину i вiддiлюючи нiби срiбною стежкою Чабаницю вiд сусiдньоï стрiмкоï i залiсненоï тори.
Сказано:
Праворуч яр-пропасть з шумливим потоком, з лiвоï Чабаниця, а на нiй оперiзуюча ïï бiла стежка. То ширшає мiсцями на два-три люда, то звужається знов у вузьку гадючку — як де мiсце над яром.
Тетяна, любить сюди ходити. По сiй сторонi Чабаницi i чудовий вiдгомiн: кликнеш що, то вiдгомiн вiдiзветься, мов з людськоï грудi. Часом, хоча дуже рiдко, переходять сюди знайомi ïï й матерi. Звичайно, цiлком чужим не вiльно. Тетяна знає тут кожду деревину, знає цвiти, знає, де виростають найкращi трави, де, на котрих мiсцях найбiльше суниць i малин, як iти, щоб якнайскорше дiстатися пiд
Бiлий камiнь, звiдки видно сусiднi села, мов на долонi, i як до них найборше1616 дiстатися. Вона тут все знає. I от зiйшла саме з верху Чабаницi, де роззиралася на всi сторони — не дуже-то ще й квапиться, доки не присилував ïï нараз до того гострий тупiт кiнського копита. Зчудована виступила Тетяна з-помiж смерек на бiлу стежку з питанням в душi, хто сюди ïде конем... i станула. Проти неï ïхав бiлою стежкою, кроком, на чорнiм, як вуголь, густогривiм конi Гриць iз села Третiвки. Побачивши дiвчину, заквiтчану в великi червонi цвiти, що вийшла з лiсу так сямо зачудована його видом, як вiн нею, вiн станув, як i вона, — i обоє дивилися якусь хвилину мовчки на себе.
Потiм вiн перший схаменувся. Здiйнявши капелюх, поздоровив.
Вона вiдповiла i не рушилася з мiсця, дивлячись на нього своïми блискучими очима, i в тiй хвилi з якогось несподiваного зачудування високо пiднятими чорними бровами.
— Iдеш далi? — спитав Гриць i при тих словах злiз з коня, не знаючи майже чому.
— Нi, — вiдповiла спокiйно, байдужно, а вiдтак додала: — Об'ïдь мене.
— Об'ïхати тебе? — спитав i окинув ïï поглядом повного зачудування, а заразом якогось нiмого ушанування.
— Так. Об'ïдь мене. Я не пiду бiльше нi далi, нi назад. Мушу тут ждати.
— Чому мусиш ти ждати?
— Бо так.
— Ждеш кого? — питає далi.
— Сьогоднi вже ледве. Пiду потому додому.
— Та хiба ти тут завжди живеш?
— Iй де! — вiдказала нетерпливо. — Сьогоднi так трапилося. Мала одну жiнку тут здибати i не здибала.
— Та замiсть жiнки здибала мене, — додав, злегка усмiхнувшися, не спускаючи нi на хвилину ока з ïï чорних лукуватих брiв.
— Об'ïдь мене! — обiзвалася знов спокiйно, з якоюсь потайною просьбою в голосi. — Об'ïдь мене.
— Та нащо?
— Бо так.
— Не хочеш менi з дороги уступити? — спитав з покорою в голосi.
— Я не знаю. Але, може, й тому, та пусте воно, — додала вiдтак легковажно i уступилася йому сама з дороги.
— Ти хто? — питає вiн i завважив аж тепер ïï золотi пiвмiсячики-ковтки, що за порушенням голови колисалися злегка в ухах та мов пiдхлiбляли золотим полиском ïï красi.
Вона не обзивається зараз, але, пiдсунувши високо брови, глядiла, здавалося, згорда на нього.
— Стiй! — просить i хапає ïï за руку.
— Чого? — каже вона нетерпливо.
— Скажи, як називаєшся?
— Я Туркиня, — вiдповiдає i впиває своï очi в його чудовi, голубi, як небо, що ïï чимось потрохи мiшають.
— Туркиня? — повторює вiн з зачудуванням, бо нiколи про жодну Туркиню не чував.
— Туркиня, — повторює преспокiйно i вiдвертається, бо не зносить його вигребущого цiкавого погляду на собi.
— Пожди, красна Туркине, — каже вiн i обiймає наче на внутрiшнiй приказ рукою ïï шию. Вона виховзується з-пiд його руки i знов пiдсуває брови вгору.
— Не знаєш мене, а зачiпаєш, — каже сухо i вiдсуває його спокiйним, а заразом вiдпорним рухом вiд себе. — Гадаєш — я зараз для кождого? Але я не для кождого. Кажу тобi: я не для кождого.
Вiн споважнiв.
— Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дiвчата краснi я люблю.
— То не штука.
— I тебе я любив би.
— Спробуй. Гадаєш — як кажу, я для кождого? Я не для кождого.
— Але, може, задля мене — каже вiн з покорою i кланяється ïй нараз низько аж до нiг, задержуючи при тiм капелюх в обох руках.
— То люби!! — вiдповiдає, як перше, спокiйно i, окинувши його блискучим сполоханим поглядом, зробила кiлька крокiв вперед.
— А от ти йдеш далi, — зачепив вiн ïï знов.
— Чому б нi? Довго на однiм мiсцi не стоïть нiхто. Вiн супроводжає ïï мовчки, глядить на неï, що ростом майже йому пiд пару, а вiдтак питає:
— Твоï родичi турки?
— Нi, — вiдповiдає вона.
— А де ваша хата?
— Де я сиджу? — спитала. — А от, бачиш, я в лiсi, та зрештою... — не доповiла, указавши крилатим рухом перед i позад себе.
— Десь тут у лiсi? — питає вiн, не зрозумiвши ïï руху.
— Нi, — вiдповiдає i нараз смiється таким сердечним, пориваючим смiхом, якого, здавалося йому, нiколи досi не чув. Та тут прокинулася в нiм його вразлива вдача i вiн уразився.
— Чого смiєшся?
— Бо ти дурень!..
Вiн спалахнув i станув.
— Ти-и! — каже, погрожуючи рукою, з заiскреними очима. — Ти уважай, небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене маєш.
Вона пiдносить гордо голову, пiдсуває чорнi брови, неначе мiрить його вiд голови до нiг, i каже лиш те одно слово з незвичайним легковаженням, протяжно: — Ов-ва!!!
Тепер вiн скипiв.
— Ти! — каже з притиском погрози, що таки пробилася в його голосi, iдучи чи й не тiлом та концентруючись блискавицею в очах. — Ти скажи ще лиш одно таке слово, i зараз побачиш, хто той дурень!
— Ов-ва! — вiдповiдає вона знов i опинюється цiлком близько перед ним.
Вiн здiймає руку з палаючими очима, а вона блискавкою схиляється до його обличчя, ïï очi прижмурилися, мов до пестощiв, а уста усмiхаються.
— Ти дурень! — повторяє вона пестливим голосом. — Ти дурень, а я, знай, туркиня!
Вiн остовпiв.
— Чортиця! — вiдповiдає з сильним зворушенням, що раптовою хвилею найшло на нього. — Чортице! Будь ти i турком, а я як зловлю тебе в своï руки, жива не вийдеш. Ти знаєш, хто я такий? Я Гриць з угорськоï границi, син багатиря!
— Ов-ва! — вiдказує вона i мiрить його i очима, i чорними бровами, i, здавалось, високою, стрункою повабною статтю своєю згори вдолину.
Гриць сплюнув. Зворушений, не зважає, як коло ïï уст грає сваволя.
— Ти така вiдважна, що не боïшся нiкого?
— Кого менi боятися?
— Таких, як я, нi?
— I таких, як ти, нi.
— То ж дивися, що такi, як я, умiють, — вiн указав мовчки на свого гарного коня, — а он гляди! — каже.
Вiн обернувся, пiдняв коня, мов малу собаку, за переднi ноги i держав його через добру хвилину дубом.
— Видиш, який я мiцний? — спитав.
— Виджу. Але що менi до того?
— Мене з-за моєï сили всi на селi знають, всi бояться, хоча я не боюся.
— Я тебе не питаю, — вiдказує вона i з тими словами взялася незвичайно гордо i певно переходити коло нього i коня.
— Я багатирський син... — додає вiн гордо.
— А я туркиня...
— В мого батька полонини i стадо коней, сотки овець, худоби роговоï найбiльше, а скiльки iншого добра! — майже спiвуче закiнчив i свиснув.
— Або я тебе питаю? — вiдповiдає знов.
— Ти якась... чортзна-хто! — гнiвається вiн.
— В моєï матерi багатство, — каже вона, — полонини найкращi ось тут, на Чабаницi, конi, вiвцi, худоба... млин, звоïв полотен вже не знаю скiльки, — а я, ти багатирський сину з угорськоï границi, — я туркиня. Знаєш?
Гриць знов свиснув.
— По лiсi ходить, вижидає когось, сама не знає кого, як дурна, — додав погiрдливо i тут же урвав.
— I здибає — дурнiв, — докiнчила спокiйно, пiдсуваючи знов угору брови та вдивляючись йому просто-простiсiнько в очi.
Вiн розсмiвається.
— Ади, яка перегодована турецьким розумом! — сказав.
— Така, якою вже зроду вдалася та якою бачиш. Я тобi казала: об'ïдь мене. Чого-сь зачiпав? Я не для першого-лiпшого.
— А як я отут на мiсцi наб'ю тебе? — спитав вiн i заглянув в ïï бiле прегарне лице вигребущим поглядом.
— Мене нiхто в життi ще не бив, — вiдповiдає нараз сумно. — Ти був би перший, але заразом i останнiй, що таке вчинив би. Чи хочеш спробувати? Бий!! Будеш мати опiсля чим хвалитися, як ось перше конем.
Гриць нiби не чує ïï послiднього слова, пiдкручує вус i дивиться боком на неï. I вона дивиться на нього, але цiлком спокiйно, цiлком без зворушення. Дивиться i задумується. Переходить якийсь час, однак жодне з них не промовляє, що береже щось в собi, зростає на хвилину мiж ними i затулює ïм уста. Тетяну обгортає болючий якийсь смуток по лиш що пережитiм, а вiн зворушений.
Нараз вона обзивається:
— Iди з богом своєю дорогою, я через тебе опiзнюсь. Вiн спиняється, дивиться на неï своïми великими щирими, як небо голубими очима. Дивиться, i хотiв би ще щось сказати, та боïться ïï. Така вона гарна, а якась така. Вiн мiшається. Нiколи не стрiчав такоï. Вiдки нараз така взялася? Господи! Нарештi вiдважується.
— Ти не любиш нiкого? — питає несмiливо.
— Я не люблю нiкого, — каже спокiйно, дивлячись при тiм, як перше, йому просто i щиро в очi, трохи зчудована його питанням. Вiдтак додає: — А ти любиш кого?
— I я не люблю нiкого, — вiдповiдає вiн i, неначе набравшися ïï щиростi на хвилину, — вiдповiдає ïй таким же самим щирим простим поглядом.
— Як собi хочеш, — каже вона i знов додає поважно: — Iди з богом своєю дорогою, я через тебе лиш спiзнюся.
Вiн посмутнiв. Останнi слова заболiли його глибоко.
— Чого тобi спiшитися?
— А чого з тобою вистоювати?
Вiн затиснув зуби, але все стояв.
— Отже, як тебе звуть? — не може здержатися, щоб не спитати ще раз.
— Я вже казала. Не догадуєшся сам?
— Нiчого не казала i нiчого не догадуюся.
— Туркиня! — i з тим словом обертається вiд нього, хилиться i пiдносить поводи його чорного коня, що йому випали з рук, а кiнь на них наступив. Пiдносить i закидає певним рухом на гриву.
— Уважай лiпше на свого коня, — каже, а бiльше не додаючи нi слова, вiдвернулася i, розтуливши густе галуззя смерек, — зникла з-перед його очей...
Вiн стояв, мов огнем попечений, i дивився за нею. Куди забралася? Де пiшла? Мов саму починщину1717 дала i як вiтер щезла...
Його кiнь схилив голову до землi. На землi лежав великий цвiт червоного маку, i вiн його дотикався. Гриць люто, майже зависно, шарпнув коня за голову i, пiднявши червоний цвiт з землi, оглянув його i, заткнувши за капелюх, поïхав назад.
Другоï недiлi заплiтає Тетяна задумливо чорне шовкове волосся i, як тиждень назад; заквiтчується знов червоними маками i йде до Маври.
Iде задумана, смутна i має Гриця перед душею. Взагалi Тетяна про нiщо iнше не думає, як про нього. Не передумує, що говорили з собою, що вiн казав, лиш заєдно має його перед собою.
Iдучи, роззирається боязко по лiсi, хоча знає, що сею стежкою вдруге його не подибле. Оця стежка належала до ïï матерi, i люди нею лиш дуже рiдко ходили, а й то лиш дуже добрi знайомi, яким се дозволили. Отже, Тетяна майже певна, що його не здибле.
Нинi вона йде до Маври. Днина така тиха, спокiйна! Смереки дрiмучi випарюються лiниво в лiтнiм сонцi, нiби аж розлiнивiли в нiм.
Може, нинi Мавра буде вдома. I нехай би так i було. Ïй хочеться говорити з Маврою, хоча говорити про се, що ïï в лiсi стрiнуло, нi за що в свiтi не буде. А скоро до Маври вже також не пiде. Мати, як здавалося, чомусь нерадо починала дивитися, що вона щонедiлi вибиралася до. неï. Нiби спирати впрост ïï не спирає, але Тетяна розумiє свою матiр без слiв добре. Врештi спиняється Тетяна коло колиби i обзирається. Хатина зачинена.
Тетяна надумується хвилину, вiдтак кличе дзвiнким голосом:
— Ти вдома?
— Гай-гай!.. — вiдповiдає звiдкись протяжно голос Маври, i Тетяна йде за ним.
Може, чотири кроки за хатиною, саме над берегом пропастi-яру, лежить стара циганка на землi проти сонця, пакає свою люльку i вилежується, опершися на лiктi...
— Ти що, Мавро, — кличе Тетяна, — заховалася тут, вигрiваєшся в сонцi, мов ящiрка, а хату зачинила, мов перед розбiйниками? — так питає молода Тетяна, а по правдi ïй чомусь нiяково ставати нинi перед очi староï циганки, що своïми чорними блискучими очима i душу у чоловiка висотала б.
Мавра, не змiнивши позу анi на крихту, нiби не зважає на слова молодоï дiвчини, дивиться на неï блискучими, неначе диявольськими очима i питає замiсть всього:
— Ти для кого затикаєшся щонедiлi в червонi цвiти, душко, невже ж для староï Маври? Га?.. А он яка красна, пишна, мов та бояриня. Га-й! га-й!
Тетяна паленiє пiд тим поглядом, одначе вiдповiдає з чистою душею:
— Для себе, Мавро. Для кого ж би? Нинi недiля. Але встань-но. Сядьмо там, де смерека кидає тiнь, а то годi менi ще далi в сонцi пражитися, доста упрiла, iдучи вгору, а тепер ще й сидiти проти сонця не хочу. I чого ти аж понад сам край пропастi полiзла? Не боïшся, що колись, як заснеш, скотишся в глибiнь?
Циганка вишкiрила бiлi зуби.
— Не боюся. Засипляти не засипляю, а скотитися також не скочуся. Хiба що хижун з-пiд синього неба кинеться на Мавру i знiме ïï в висоту. Але й того не лякаюся, бо хижун, переконавшися, що Мавра стара, випустить ïï аж надто скоро з пазурiв, тому нема ïй чого боятися, хоч би вже й самоï оцеï пропастi. А коли хочеш знати, чому я ось аж сюди ховаюсь, зачинивши хоч би i з полудня за собою хату, мов перед розбiйниками, то се i справдi я перед розбiйниками роблю: нинi рано-ранесенько, я лише ще нiчку досипляла, коли нараз проклятущi пастухи, змовившись, мов сама чортиня, кинулися на мою хату i заверещали:
Мавро, татари йдуть! Давай грошi, Мавро, татари йдуть!— i, загримавши щосили в дверi i вiкна, розреготалися на весь лiс i знов пощезали. Тьфу! — закляла... — Чорти, безголовники, самий сон прiрвали...
Тетяна розсмiялася, уявивши собi з малих пастухiв
татарiвi уганяючу за ними розпатлану Мавру.
Вiдтак сiдають обидвi мовчки в тiнисте мiсце коло смереки. Коли Мавра розпитується многословно про здоров'я Iванихи Дубихи, про ïï господарськi справи, вiдповiдає Тетяна якось розсiяно, заслухуючися при тiм майже несвiдомо в шум потока в яру, бачить, мов з вежi, з свого мiсця, як вiн поблискується в глибинi до сонця, як полоще прозоро чистою срiбною водою бiле камiння, а противна стiна сусiдньоï гори, стрiмка й густо залiснена, вiддiлена вiд них яром, саме тепер впивала в себе струï заходячого сонця, що виднiли, ллючися скiсним спадом згори в зелену гущавину рiвних смерек, нiби пронизуючи ïх...
— А он справдi хижун, Мавро! — перебиває нараз многословнi розпитування Маври дiвчина i вказує на великого хижуна, що навiть не надто високо кружляв над ними, нiби шукав мiж коронами смерек найкращого мiсця для себе...
Мавра зиркнула пiд чисте синє небо.
— Вiн над тобою кружляє, доньцю, — каже вона пророчо. Дивись, нинi недiля, та щоб вiд сьогоднi за тиждень не впала ти якому хижуновi-хлопцевi в очi, не замоталася в нiм на все, — каже i шкiрить, як перше, бiлi зуби.
Тетяна спаленiла.
— Я на танцi рiдко коли ходжу, Мавро. Ти знаєш, мама не пускає нiде, коли не може сама зо мною йти. В нас, як в монастирi. В нашiй хатi тихо, лиш святi iкони i ми.
— Прийде час, вiддашся, — вiдказує Мавра, — то й чого тобi ходити? Нехай ходять тiï, що нiчого не мають та по танцях долi шукають. Але таким, як ти, люди самi в хату приходять. Твоя мама добре знає, що i як робити. Другоï Iванихи Дубихи в селi нема. А горя зазнавати, бiди-злиднiв шукати — не таким, як ти, дитинко. Сеï осенi вижидай старостiв. Менi мати казала, що знов якiсь там домовляються.
Тетяна не вiдповiдала. Вона чула се кiлька разiв з уст Маври, але що ïй байдуже про те, чи старости прийдуть, чи нi, тож не обзивається й сим разом на слова староï приятельки.
— А он скажи по правдi, — запитує стара, — не уподобала собi ще жодного? Не любиш?
— Нi, Мавро, — вiдповiдає сухо Тетяна i каже правду. Вона не любить справдi жодного. Не любить i не жадна нi одного з тих, яких вже здавна знає.
— Тiльки твого добра, донько, й спокою, доки жодного не любиш, — пiдхоплює Мавра, — а розлюбившись, вступаєш одною ногою нiби в добро, а другою в пекло.
— Не знаю, — каже стиха Тетяна i якось широко, цiкаво дивиться, пiдсуває чорнi брови, а дивлячися вперед себе, нiчого не бачить. Противна сторона гори однако, як i перше, залiснена здолу догори смереками, пронизана скiсним промiнням сонця, саме так, як i перше, виглядає. А бiльш нiчого.
— Не знаєш, серце, — впевняє Мавра, — правда, що не знаєш. Але зате я знаю. — Притiм усмiхається вона таким усмiхом, що його нiколи не розбереш.
А Тетяна дивиться на неï чистими своïми зорiючими очима, цiлим єством своïм, i неначе приправляється вже заздалегiдь до слуху, що має дiйти до неï вiд староï нянi.
— Любов — то так, — каже нараз Мавра i сiдає рiвно, пiдiбгавши ноги пiд себе та схиляючись до Тетяни, неначеб мала ïй вiдкрити велику-превелику тайну.
— Так, — каже, — ти стрiнешся з ним раз, i другий, i третiй, а може, й бiльше, я не знаю. Се як що кому за який час суджено. Вiдтак колись нi з сього нi з того зачуєш його коло себе, вiн зближається до тебе, i ти чуєш, вiн вже й поцiлував тебе. Так раз, i другий, i третiй. Вiн, Тетяно, тебе любить. Ти, Тетяно, його любиш... i чому б йому не вiрити, коли вiн тебе любить? — i тут розрегочується Мавра, що аж жах тiлом iде.
Тетяна побiлiла, не зрозумiвши староï.
— Але буває й таке, що вiн тебе по тiм всiм покине, — говорить далi циганка, прижмурюючи очi, — бо вiн має вже другу або, може, мав i двi перед тобою — тож...
— О, о, о! — перервала нараз Тетяна болiсним зойком i, затиснувши уста, вiддихає важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, складає перед нею руки, мов до молитви, нiмiє i чомусь не рухається бiльше.
— Не жди. милосердя, доньцю! — вiдповiдає ïй, приказуючи твердо, Мавра. — Милосердя на свiтi нема нi в кого, а найменше у тих, що так поступають. Та й... на що воно тобi придасться? Хiба тодi придасться, як ти по тiм всiм ходиш по милостиню, тиняєшся вiд хати до хати, але зрештою —
милосердя. Господи боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрiбували. Так, доньцю.
Таке перебула Мавра.
Вона мала за чоловiка отамана циганiв i розбiйникiв Лукача Раду, злого, як вовк, хитрого, як лис, i гарного, як боярин. Так що з того? Одного разу гуляла в пустi недалеко одного малого мадярського мiстечка перед якимись такими, що поïхали зумисне в пусту оглядати циганськi шатра i циганiв, i заробила тим грошi.
— Ти гуляла, Мавро? — питає зчудовано дiвчина, бо перший раз чує се з уст староï жiнки.
— Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас заходили пани та розвiдували про наше життя i звичаï. Тато грав на скрипцi, другi на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронатi! — i при тих словах Мавра нiби з подиву аж захитала головою. — Вiдтак просив одного разу один з панiв, гарний i молодий боярин, щоб я й до мiстечка приходила ворожити i гуляти, i я кiлька разiв ходила туди, часом з татом, а часом i з чоловiком. Там стрiтила я того гарного молодого боярина вдруге. Вiн сипнув Раду грiшми за танець, а менi за ворожiння, а Раду, лакомий на золото, давай i далi мене на такi зарiбки посилати. Як iшла я з ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. I хоча я не все хотiла, та з боязнi перед ним мусила ходити. Там стрiчалася я з тим пишним боярином вдруге, втретє, ба i вчетверте, доки не став вiн потайно цiлувати моï очi, мене голубити i називати Мавру своєю чорною звiздою — аж доки не збожеволiла вона з любовi за ним... Доньцю! — додала нараз Мавра, остерiгаючи побiлiлу чомусь, як снiг, дiвчину, — я була молода, гарна i дурна, вiн багач, красний, як мiсяць, що носився на конi, як вiтер, i — чому не мала я його любити, коли вiн, пан, не цурався пригортати до себе бiдну циганку, називати ïï своєю звiздою, цiлувати i голубити?.. Доньцю! хто бачив таку любов, правдиву, i щиру, i палку, таку, як бачила молода Мавра в його, той... господи боже, змилосердися над бiдною жiнкою, що все-таки согрiшила на свiтi, — застогнала Мавра i, кинувшись лицем до землi, вмовкла.
— Вiдтак, — додала по якiйсь хвилi зворушення, — вiдтак, коли я, плачучи та жалiючись перед ним, дрижала з остраху перед тим, що настане, та бiльше ще перед Радовою карою, що мусила мене досягнути — бо ж я прогрiшилася, — вiн здвигнув плечима, кинувши менi в лице, що сама я винна, i, свиснувши нараз, мов на собаку, вийшов собi з хати... Хоч я бiдна циганка, доньцю, — тягнула стара далi, — яку iнодi й собаками лякають, а вiн був гордий пан, що цiлував i голубив мене, та хоч я багато забула з того, що мене вiдтодi постигло, але того свисту, що дiстався менi вкiнцi в нагороду за любов вiд його, я нiколи не забуду. Нiколи!.. Я його прокляла. Але що з того? — спитала гiрко. — Вiн остався паном, а я... збавила свою долю... по сьогоднiшнiй день. Доньцю моя красна... — говорила дальше, знов остерiгаючи, — донько моя пишна, стережися любовi! Я кажу тобi ще раз. Гадаєш — кара постигла його? — питає i просто нiвечить дiвчину своïми диявольськими очима. — Його кара не постигла, а лише мене одну. Мене Раду через дитину викинув з циганами вiд себе, дитину вбили, а може, i вкрали, родичi опустили1818 мене, i я, мов пiдстрiлена звiрина, опинилася в вашiм лiсi. Свята деревина, от тота, — додала з незвичайною побожнiстю, указуючи на смереку, — охоронила мене вiд смертi, спровадила твою матiр i утримала i досi при життi. Якби не те, з Маври давно вже й слiду не було би. До такого доводить любов, дитинко, — звернулася циганка назад до перших своïх слiв, — до такого. I ось то любов! Але що то й говорити! — додала майже з розпукою в голосi, — що то говорити. То всi знають. Я також знала, що треба лиха стерегти... бо мала вже й Раду за чоловiка, а проте... — вона урвала, поглянувши далеко вперед себе таким несказанно смутним поглядом, що Тетяну обгорнуло жалем. — Люби, Тетянко, щиро, як любов i тобi суджена, — обiзвалася вiдтак остерiгаючи, нiби схаменувшися вiд своïх тяжких споминiв, Мавра, — лиш не люби за плечима матерi i не люби вiдразу двох. Окрiм того, стережися одного, доньцю... одного.
— Чого? — спитала ледве чутно Тетяна i, як перше, побiлiла.
— Стережися... бережися... — говорила, — щоб не дожила свисту...
В очах Тетяни заблистiло нараз чимось таким гордим i сильним, таким гарячим i недоступним, що Мавра занiмiла. Занiмiла тим бiльше, що Тетяна, не кажучи нi слова, встала нараз на рiвнi ноги i, випрямившися, мов смерека, сказала:
— Не свисне, Мавро, не бiйся. З мене
не свисненiхто. — I пiдсуваючи високо чорнi своï брови, повторила ще раз: — Не свисне.
— Нехай господь боронить вiд того, — притакнула Мавра, побачивши дивне зворушення у дiвчини. — Нехай тебе боронить.
. — Нехай боронить, — повторила сим разом i Тетяна i затиснула уста.
Мавра усмiхнулася i, пiднявшися на колiна та обхоплюючи дiвочий стан, стягнула ïï пестливо назад коло себе. — Нехай боронить.
Тетяна мовчала, мовби ïй щось мову вiдiбрало. Не могла бiльше на слово здобутися, ïй кружило в головi. Спомини з останньоï недiлi вiджили в ïï душi, вона неначе давила ïх в сiй хвилi в собi нечуваною силою гордостi. Мовчала i не хотiла про них говорити. Краще з тою тайною в он ту пропасть зсунутися, нiж про неï перед кимось хоч би й словом зрадитися. Не хотiла — не могла.
— А такий був красний i пишний, — почала знов Мавра, навертаючи до своєï минувшини, — як сам мiсяць на небi. Пан був, от що! Ростом високий, волосся темне, очi голубi, як небо, пишнi та щирi — господи, якi вже щирi! — вус, як шовк, га-й, га-й!!
— Мавро! — крикнула нараз дiвчина, мов з другого свiта вернула. — Мавро! — i тут же змовкла...
Мавра повела цiкаво очима за дiвчиною, одначе Тетяна мовчала. Була лиш блiда, очi блистiли, як двi чорнi зорi, широко створенi, а червонi маки коло лиця дрижали злегка.
— А он твiй половик, — обiзвалася стара i указала на хижуна, що справдi, припочивши на хвилинку на якiйсь вершинi, здiймався саме вгору i полетiв.
— Вiн з тамтоï сторони, — вiдказує якось розсiяно та задумливо Тетяна i встає поволi.
— З тамтоï сторони.
— Я вже пiду, Мавро, — каже дiвчина. — Сонце зайшло. Поки додому зайду — потемнiє.
— Iди — i приходь до Маври, — просить стара i здiймається i собi на ноги, щоб провести дiвчину хоч кiлька крокiв. — А другим разом, — додає, — розкажи вже ти що, i будь твоє краще вiд мого.
Тетяна не вiдповiла. Мов та сполохана серна, метнулася з чудним тужливим смутком в душi через лiс, скорше i скорше в долину — аж опинилася дома.
Настала дальша недiля, i Тетяна йде знов лiсом, як звичайно, поступивши на часок до Маври. Розлучившися з матiр'ю, що й собi сим разом зайшла до староï в справунках, Тетяна пiшла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши на нiй нiкого, полiзла на Чабаницю i опинилася аж недалеко
Бiлого каменя-велета. Припочивши там добре, розглядалася звiдти по селах в долинi i от починає звiльна з Чабаницi спускатися. Сходячи отак вниз, зоглянула нараз на сiльськiй дорозi, якою нiс колись старий Андронатi бiлого внука i яка вела в село Третiвку та тяглася i попри Чабаницю з бiлою стежкою — ïздця, в якiм пiзнала на перший погляд Гриця з угорськоï границi. Та чи лиш ïï очi доглянули його? Гриць так само зобачив молодим острим оком своïм дiвочу постать, як спускалася живо легким кроком горою вниз.
Вiн пустив коня i летiв, мов орел.
О, вона добре пiзнає його, але боïться з ним здибатися. Хотiла б, але боïться чогось. Квапиться злiзти з гори, збiгти додолу до матерi, але вiдчуває, що запiзно. Вiн вже пiзнав ïï своïм бистрим оком. Погнав коня щосили i от вже на бiлiй стежцi. В долинi, вище стежки, прив'язує коня до деревини, а сам спiшить вгору до неï.
Що ïй робити? Збiгати ще борше вниз? — питає ïï серце. Сховатися де в лiсi?.. Не вспiє. Зрештою лiс аж трохи нижче зачинається, а вона саме на левадi, де лиш недавно скошено сiно, i вiн вже бачить ïï. I вiн квапиться. До того гадав би, що вона його боïться. А вона не то, щоб по правдi його боялася, лиш так прикро ïй чомусь перед ним. Вона ж нiкого не боïться. Так вона казала йому, а що раз казала — не буде перемiнювати.
Станула геть аж вже понижче
Бiлого каменязакинувши руки позад голови, i дивилася вдолину на нього, як спiшить до неï.
Вiн спiшиться, iде скорим кроком вгору, а вона стоïть, як на вуглях, люта на себе, що запiзно його побачила i не мала вже спроможностi сховатися перед ним.
— Чекай, я йду! — кличе вiн до неï, i вже туй-туй стане коло неï.
Вона не вiдзивається, хоча ïй спiшно: там, вдолинi у Маври, вижидає ïï мати, а вона он в що тепер попала.
Остаточно опиняється вiн вже коло неï.
— — Туркине! — кликнув радiсно i окидає ïï оживленим, блискучим оком, вiддихуючи здоровими грудьми з поспiшного ходу вгору.
— Туркиня, — вiдповiдає вона йому i так само окидає його своïми очима. Але чогось бiла-бiлiська стала.
— А он, заквiтчалася знов, як колись, i яка вже красна! — каже вiн, бо сам не знає, що має казати. Вiдтак додає: — Не зривай весь мак, не стане на рiк на насiння.
— Менi в цвiтах красно, — вiдповiдає з супокоєм i стоïть далi неповорушно перед ним.
Вiн нiмiє.
Вона так високо на Чабаницi, сама-самiська чи не на всю сторону, а спокiйна, мов з каменя. Не боïться.
Гей, Туркине, Туркине, в чiм твоя сила?— виривається йому на уста, але вiн мовчить. Вiдтак обзивається:
— Тепер скажи, чия ти донька?
I його голос нiби заповiдає, що тепер вiн пан над нею.
— Спитай ще раз... може, й скажу.
— Але попам'ятай, — погрожує, — з Грицем ти не жартуй.
— Я тебе не кликала, — вiдказує вона. — Iди назад. Я також iду.
В нiм починає варитися. Вiн закляв крiзь зуби.
— А ти хто такий? — питає вона, не спускаючи з його очей.
— Я багатирський син, — вiдповiдає вiн. — Казав вже тобi, на всю гору.
— Ба-га-ч? — питає вона протяжно i пiдсуває високо брови.
Багач нiби чудується.
— Багач, — спiшиться вiн об'яснити голосом, що несвiдомо старається з'єднати собi ïï ласку.
— А я не наймичка твоя, — вiдказує вона згорда i, спустивши погляд додолу, починає певним кроком спускатися вдiл.
— Я ж не кажу, що ти наймичка, — обзивається вiн i тепер, як перше, з якоюсь покорою в голосi.
— То чого кленеш?
— Бо ти глузуєш з мене.
— Нi, — каже вона, i анi на хвилину не задержується, сходить рiвним кроком вниз.
— Поскидай своï маки i дай менi! — просить вiн, приказуючи, i стає визиваюче перед нею. Вона стала i дивиться на нього, чудується бровами.
— Ти не бачиш, що менi в них красно? — питає.
Вiн затискає зуби.
— Бачу, — бовтнув.
— Ти що з ними зробиш? Затичишся, як я?
— За капелюх заткну.
Вона усмiхнулася мовчки.
Кiнь коло стежки заржав.
— Твiй кiнь кличе тебе, — каже вона вiдтак спокiйно. — Сходи скорiше. Я також спiшуся.
— I кiнь пожде, i ти пождеш! — обзивається вiн майже люто i приказуюче.
— Кiнь пожде, а я нi, бо на мене мама жде, — вiдповiдає вона.
— Ти пождеш, — каже вiн рiшуче хвилюючим голосом, — щоб я надивився на тi твоï брови, що тобi ïх чорти над очима змалювали...
— Дивися! — каже вона, а сама стає слухняно перед ним, мов дитина, i чудується, як перше, саме тими бровами. I втiм, побiлiвши, додає нараз: — Я тобi казала, що ти дурень! — i ладиться дальше сходити.
Вiн знов спиняє ïï в ходi, кидаючи ïй на сей раз свiй капелюх пiд ноги.
— А дивися! — каже. — Ми лиш двоє на цiлу Чабаницю. Чи тобi не страшно? — i в його голосi дзвенить щось недобре.
— З сеï сторони, — вiдповiдає вона спокiйно.
— З сеï, — повторяє вiн i палить ïï очима...
— Та вiдтiль, — каже вона. — А перше, як тебе не було, я була цiлком сама. Чому ж би менi з тобою боятися? Говори, що маєш говорити, борше, — додала квапно, — бо в долинi мама жде. Вона не жартує.
Вiн успокоюється вiд ïï слiв, мов водою облитий, i дивиться з подивом на неï.
Тепер глядить i вона смiливiше на нього, в його великi голубi очi, що нiби бережуть в собi кусник неба i прив'язують до себе добротою.
— Чому ти отак заєдно зо мною говориш? — питає вiн з нiмою просьбою в голосi, а очi його аж розпачають1919.
— Бо так ти питаєш. Не задержуй довше, бо я спiшуся!
Вiн затискає п'ястуки.
— А як менi не схочеться цiлком тебе пустити?
— То я тобi в десятий раз скажу, що ти дурень, i ти мене пустиш!
До глибини вражений несвiдомою певнiстю ïï iстоти, вдасть якоï вiн лиш вiдчуває i з якою не може упоратися, уступає ïй нараз з дороги i сходить враз з нею з гори до стежки.
Iдуть обоє.
Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка.
Вона блiда, як голуб, а вiн з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить.
Зiйшовши до бiлоï стежки, вiн сiдає без слова на коня, не кинувши на неï нi пiвпоглядом, — вертає назад; а вона так само мовчки, не поглянувши й собi на нього, щезає десь в лiсi — i бiльш ïï не бачить.
Довгий, довгий час не чути нiчого, крiм повiльного тупоту кiнських копит, вiдтак утихає й вiн, i зачувається тужливо протяжний голос Гриця просьбою:
— Туркине, прий-деш??
А небавом по тiм, мов ясним дзвiнком пробiгло, мов перлинами кинулось, долiтає до нього:
— Не прий-ду!
I слабо дрижачи, мов бореться з тишиною лiсу, обзивається вiдгомiн, передає шум дерев, вдруге вже й послiднє:
Не прий-ду!
По поворотi додому Гриць мов трiйла напився. Не ïсть, не п'є, не спить; тверезий, та проте нiяка робота його не береться.
Вiн не годен.
Одно, що має перед очима, се чорнi очi, чорнi брови, два червонi цвiти маку, а бiльш нiчого.
Тато, мама лають, а вiн нiчого неначе й не чує. Вислухує мовчки, що заслужив, усувається ïм з очей, вiдтак iде на гору пiд лiс, на широку леваду, де випасається товарина, конi. Кидається де-небудь в траву i лежить отак. Довго вiн тут чи коротко, про те не знає. Йому се й байдуже. Круг нього спокiй, тишина, мушня вертиться в сонячнiм свiтлi, калатають дзвiнки товарят, воздухом iде одностайний шум смерек — i то все догоджає йому. Бiльше не треба йому нiчого.
— Розлiнивiв наш Гриць до краю, — жалується господиня-мати чоловiковi, а той i нагримить несподiвано на нього. Тодi Гриць скипить, неначеб в нiм прокинулася замертвiла досi нiби його власна кров, ворохобиться проти господаря i вiдгризається.
— А то що? Я в вас на днi станув? — кличе згорда i вiддаляється упертим кроком, щоб не доходило мiж ним i батьком до гнiву, причiм прийшлось би знов наслухатися, що вiн, ласкою годована дитина, невдячний, i рiзне iнше таке, що болить i приводить жаль за собою. Вiн сiдає на свого як вуголь чорного коня, до якого прив'язаний бiльше, нiж до людей, i ïде, куди очi несуть, на день-два в гори або через гору в мале угорське мiстечко. Йому однаково де, щоб лише скорше з очей.
— Бог знає, що се ми вигодували за кров нашим хлiбом, працею, — роздумує журливо батько-господар. — До роботи нi, до господарки2020 нi, все б то лиш дармувало, чужими руками вугля вибирало, другим хiба розказувало2121! Панська вдача... де, де, де! — посвистує господар, а врештi вмовкає.
А всi його люблять, та й чорт знає за що, над всею молодiжжю в селi верховодить, мiж дiвчатами вiн перший. От — петльованець2222 його. Гей, Грицю, Грицю... будучий ти мiй Ґаздо, схаменися завчасу, щоб не нарiкав колись.
Так ось i сим разом.
Гриць лежить пiд лiсом, виграє на своïй довгiй парубоцькiй сопiлцi довгi, тужнi мелодiï — а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда... така... хто вона така? Сам не стрiчав ïï по селах нiколи мiж другими. Ще йде i до Настки, до якоï так звик. I хоча таïть перед нею, що його серцю дiється, йому добре з ïï спокоєм, з ï&i...
