В недiлю рано зiлля копала
страница №6
...ипiв, подразнений нараз чимось в ïï голосi. — Роби собi, що хочеш, а менi дай спокiй. Раз я все сказав, то тепер дай менi спокiй...— А Туркиня?
— Убий ïï, як вона тобi в дорозi. Я ïï не уб'ю!
— I я нi, Грицуню, — вiдповiла Настка i зареготалася, показавши своï бiлi зуби. — I я нi, Грицуню!
— То роби, що хочеш. Ви обi однакi! А мене лишiть.
— Ми обi однакi, кажеш, — пiдхопила вона, — i тому тобi однаково, кого посватаєш. Здавна я вже твоя... сам дав перший слово, тепер вже не лишиш, мене ти не здуриш...
— А Туркиня? — завернув знов Гриць.
Настка викривила погано уста.
— Не журися нею, — сказала коротко. — Я ïï не уб'ю.
— I я нi, Настуне. Та що з нею зробиш? — допитувався Гриць неспокiйно.
В Настки знов замерехтiло в очах, що аж позеленiли, i вона, як перше, розсмiялася.
Гриць розлютився.
— Чого знов регочешся? Менi не до смiху.
— А менi до смiху, — вiдповiла Настка. — Ти, Грицю, май розум, — поучала нараз своïм звичайним розважливим спокоєм, яким усе брала верх над ним, над його подвiйною вдачею. — Чи ти справдi гадаєш, що лиш ти один на свiтi? Що як за тебе вона не вийде, не знайде другого? Господи, борони вiд такого розуму, як твiй!
Гриць умовк.
— Та знайде, — каже нараз. — Але буде проклинати, буде нарiкати...
— Хто, Грицю? Туркиня? — питає Настка. — Невже ж ти ïï боïшся?.. Хто буде проклинати? — повторює визиваюче, а заразом заперечує чимось в своïм голосi... заздалегiдь тому, що має прийти вiд нього.
— Iваниха Дубиха, — вiдповiдає Гриць. — Вона не жартує...
— Та нехай, — каже зневажливо Настка. — Вiд прокльонiв я нас вiдiб'ю. Ти менi лиш оповiдж про неï, що знаєш...
Гриць змiшався.
— Що розказати?.. Гарна... i вже...
— Чи справдi вона така багачка в селi?
— За таку ïï люди мають. Я не числив ïï отари овець. Худоби до води також не гнав. Кажуть — перша багачка. то, певно, багачка.
— Так, так, Грицю, не журися, — почала знов, успокоюючи, Настка. — Вона i без тебе вiддасться.
— Та я знаю, що вiддасться. Жаль лиш так казати. Настка випростувалася... а була висока.
— А мене не жаль? — сказала се голосом, в якiм тремтiли сльози i огiрчення, що вже давно накипiло.
— Та як не жаль! — успокоював Гриць. — Жаль, зозулько. Навiть i себе жаль, що двi полюбив, а жодноï ще не маю. Одну брав би, i другоï не лишав би. Одну любив би, другу голубив би. Одну сватав би, з другою вiнчався б. — I з тими словами якось чудно розсмiявся. — Що менi робити?
— По двi не любити.
— То не любiть... ви! Покинь мене, Настко! Чого мене держиш? Як мене покинеш, засватаю Дубiвну...
Настка розплакалася.
— Не боïшся бога? — спитала крiзь сльози. — Тепер так говориш? Яка в тебе душа?..
— Станемо колись всi перед бога. Я, Дубiвна i ти. Цить, не плач. Чуєш?.. Я, Дубiвна i ти! I вiн нас осудить. Цить, не плач, — потiшає Гриць i знов тулить дiвчину до себе. — Що я тому винен, що так склалося? Чи я хотiв сього? Так було суджено або, може, менi починено. — Останнє слово вимовив, усмiхаючись, однако Настка не завважала його.
— Чого ходив до Туркинi, як мав вже мене? — спитала.
— Бо починила, — вiдказує вiн. — Перша чарiвниця. Гарна на все село. Чорними бровами та очима приманювала, червоними цвiтами маку, що ними все затикувалася, держала... От i ослiпила душу, розум. Що хочеш? На те ж я хлопець, на те серце в мене... Цить, не плач! — вмовляє. — Я ще не помер, як колись помру, станеш вдовицею, тодi заводь чи там голоси, а тепер ще смiйся. А як не хочеш смiятися, то хоч люби по-давньому, iнакше кидаю тебе i йду до Дубiвни. Вона не плаче.
Настка задрижала в душi на тi слова, успокоïлася i утерла сльози.
— Я тебе люблю, Грицю... ти ж мiй, — сказала. А наблизившись до нього, обняла його, як недавно, пестливо. — Ми собi по словi, Грицю... Чуєш? — питає, просить, а очима, що миготять неспокiйно, грозить. — Ми собi по словi. Мене ти не здуриш...
— Чув уже. Коли скiнчиш? — скипiв нараз Гриць. — Я що знав, сказав тобi по правдi, а тепер дай спокiй. Що хочеш? Щоб я пiшов в свiт за очi? Менi не тяжко — пiду.
Настка — знов обнiмає за шию.
— Не в свiт, Грицю... — як сновида успокоює, — а звiнчатися, Грицуню...
— Тож звiнчаємося... але... — i нараз урвав, вiдсуваючи вiд себе дiвчину, якоï рiшучiсть знав i боявся.
— Нiколи бiльше до Туркинi не виходь, — наказує нараз поважно i строго дiвчина, пронизуючи своïми ясними очима, що то за сю хвилю з внутрiшньоï боротьби аж потемнiли, i додає: — Щоб ми через неï не побралися?.. До неï пiде другий. Вона без тебе не згине, вона багачка, Грицю, а я... — i урвала. Сльози знов спинилися в ïï очах, i вона затулила лице обома руками.
— Не бiйся, цить! — втихомирює Гриць. — Чи я тебе покидаю?.. Не вийду нiколи до Туркинi. Не вiриш? Тому, може, що я сказав, що вона гарна на все село? Бо правда, що гарна, правду за пазуху не заховаю, — каже, а сам з-пiд уса усмiхається. — Не бiйся...
В Настки знов очi замерехтiли.
— Гри-цю! — погрозила рукою. — Мене ти не здуриш, я се ще раз кажу, а до Дубiвни не виходи.
Гриць вiдвернувся мовчки вiд неï i, вiдiйшовши кiлька крокiв, кликнув:
— Бувай здорова!
Вона не вiдповiла, але, надумавшись нараз, прожогом опинилася коло нього.
— Не вийдеш?
Вiн оглянувся:
— Не вийду!
— Треба закiнчити, Грицю.
— Треба.
— Я вже закiнчу. Ти лиш пiд очi ïй не йди, а iншим не журися.
— Я не журюся! — вiдповiв вiн. — Журiться ви. Ви всi однакi. Дай менi спокiй... — i з тим знов iде...
— Грицю, я лагоджу рушники.
— Лагоди на осiнь...
— Та осiнь от вже тут.
— Ну, то й гаразд.
— Iнакше, Грицю, втоплюся, згину! — жалується, грозить Настка.
— Не бiйся! — сказав i станув. — Ви не гинете. Скорше я умру...
— Я не дам, Грицуню...
— Ов-ва! — вирвалося нараз Грицевi з уст, i втiм замовк, вiдiйшов...
Старий Андронатi приблукався до села, де жив Гриць з своïми родичами, i вже чи не вдруге обiйшов те село по милостиню. I знов, як звичайно, обдарувала його синьоока Настка чи не найкраще. Вона любила подавати йому милостиню, бо вiн дякував так щиро i красномовно, так знав до душi промовити, що iнодi не наслухався б його слiв.
Так i сим разом.
Подякувавши i поблагословивши ïï чи не вдесяте, може, схилився ще кiлька разiв низько перед молодою жвавою дiвчиною, що не досить того, що ласкава в дарунках, та ще й нинi сама йому ворота вiдчинила, щоб не трудився. Та ось коли вiн погляне лiпше, а вона чомусь коло нього. Випроваджує, щебечучи щирими словами, а дедалi i з наказом шанувати в горах старi ноги, бо гори зривають ïх у тих, хто не родом з вершин...
Так вона говорить i нараз стає.
Та постоявши ще хвилину, врештi сiдає i з тим просить i його усiсти.
Дiд здивувався, однак не сiдає. Вiн оперся лиш на палицю i дивиться на неï. Яка вона добра та щира, оця дiвчина, яка милосердна? I не вiднинi вона така, а вiдколи ïï знає, бувала все така.
— Господи благослови ïï, господи благослови! — повторює раз по раз i збирається йти далi. Однак Настка встає i задержує його.
— Дiду, — каже. — Сьогоднi я маю з вами щось говорити. А ви хоч сядьте, хоч постiйте, а казати мушу. Дiд зчудувався.
— Кажи, дитинко, — вiдмовляє, — що там тобi треба, чи що хочеш знати, а я вже лiпше постою. Так вже звик вiчно на ногах пробувати, що нiчого менi й стояти.
— Дiду Андронатi, — почала Настка, посилаючи притiм свiй ясний погляд далеко по верхах, неначеб нагадувала, збирала щось в думках. — Ви мене, дiду, знаєте. Мене i Дончукового Гриця, з котрим не раз балакали — i не вiд сьогоднi вже. Знаєте, чиïх я родичiв, чиïх вiн родичiв. Тому i послухайте, що я вам розкажу. А розказавши, опiсля вас про щось попрошу.
— Кажи, душко, голубко, — вiдповiдає старий i опирається лiпше на палицю, спозираючи на дiвчину уважно, щоб нiчого з ïï слiв не стратити. Вона ж така милосердна та синьоока. Добра дитина, хоч куди. Нiколи з порожнiми руками з хати не вiдправляла, а часто-густо i куток на нiчлiг приладжувала, коли деiнде на нього лиш з недовiр'ям споглядали, ба навiть iнодi не хотiли i на обiйстя прийняти.
— Ми любимося вiддавна, дiду Андронатi, як самi вгадаєте, я i Гриць Дончукiв, — сповiдається дiвчина.
Старий усмiхнувся.
— От-то, новина! — сказав. А далi додає живо, з нетаєною теплотою в голосi. — Хто б того не любив! Багато свiту перейшов я, та такого красного, жвавого хлопця, як оцей Гриць, як ти кажеш — Дончукiв — я нiгде не бачив. Виглядає мов сам святий Георгiй, як на конi ïде. Гарний вiн та пишний, благослови його боже! Та ще й добрий, i розумний, i м'якого серця. — I з тими словами старий, мов пригадавши собi щось, наново розсмiявся. — До красних вiн легко липне, чи не так, голубко? — питає, все смiючись.
— Так i не так, дiду, — вiдповiдає Настка, лиш якось неспiшно.
— Тим-то i штука, бiла ти голубко...
— Гриць лиш мене одну по-щирому любив...
— А ти звiдки знаєш, як хлопцi в свiтi люблять? — перебиває. — А ще до того такi, як саме твiй Гриць! Чи одну, чи кiлька?
— Бо сам розказував менi.
Дiд нiби аж засвистав крiзь зуби з подиву i знов засмiявся.
— Отже, в чiм твоя грижа, коли тебе любить? — питає. — Чи вже перестав любити, хоче до iншоï старостiв посилати?
— Е, нi, дiду, — вiдказує нетерпливо Настка. — Такий Гриць не є. А бiда в чiм iншiм, i ви нам зарадьте.
— Я? А що я вам поможу? — спитав. — Де в вас батько-мати, хiба вони не хочуть, щоб ви побралися?
— I то, дiду, нi. Вони не противнi. Побратися — ми поберемося... лиш от... — i урвала.
— Лише що? — питає дiд живiше. — До чого я вам тут потрiбний? Я старий i бiдний, сам на людськiй ласцi, з людських рук живу, з людськоï милостинi.
— Правда, дiду, — вiдповiдає Настка прихильно. — Але якщо нас сей раз порятуєте, то ми, раз побравшись, заберемо вас до себе. Довiку будете в нас; будемо вас доглядати, доки бог дозволить.
Дiд розреготався.
— Се так ти кажеш, дiвче, — торгується дiд. — Ти, що вiзьмете старого цигана до себе. А скоро лиш вiддашся, мене i знати не схочеш!
— Е, дiду, — опирається Настка i смiється з дiдовоï недовiрливостi. — Не такi ми, дiду. Не така я чорна, а Гриць не з таких. Самi ви сказали, що з серця вiн м'який. То й вiрте!
— Отже, в чiм рiч? — питає вже дiд i сам цiкаво. — Чи зiллячка вам якого треба? При собi не маю. Треба ще збирати.
— Е, нi. Не зiллячка, дiдуню, — заперечує Настка, — лише розуму вашого старого i такого слова.
— Сло-ва? Ага! — сказав дiд протягло з чудуванням.
— Слова, дiду, i розуму...
— Кажи ж, най знаю.
— Дiду, — починає наново Настка i глибоко вiддихає, мовби забиралася до тяжкого замаху руками. — Дiду, — i ïï голос затремтiв, уста не складаються. — Слухайте, за горою Чабаницею, як кажуть, за
Бiлим каменем, живе одна млинарка-вдовиця, на iм'я Iваниха Дубиха. Iваниха Дубиха сама богомiльна. В селi перша багачка, для бiдних милосердна. Оце знаю про стару. Та в неï є дочка. Одна-однiська, дiду, пещена, як та птаха, i звуть ïï люди Туркинею.
— А-г-га! — сказав дiд протяжним голосом, мов нараз пригадав щось. Однак вмовк i ждав.
— Оця Туркиня, дiду, як у селi ïï звуть, вона чарiвниця i прикувала Гриця. Мабуть, лихим зiллям серце вiдiбрала, чорними бровами в дорозi нам стала. Старости в мене були, i ми вже по словi, лиш Грицеве серце ще не в спокою. Мене обiймає, Туркиню любить; мене вiн цiлує, за нею сумує. Не може ïï забути, все вона йому сниться, все в червоних цвiтах, з нiжними словами. Рятуй, дiду, — благала далi дiвчина, складаючи руки, мов до мольби. — Ти ж Грицуня знаєш, в нього м'яке серце, буде колибатися мiж нами обома. Буде гiрко жити йому й менi. А все через неï, через чорнi брови, через лихе зiлля, через ïï намови. — I з тими словами Настка вмовкла, нiби стоячки умлiвши, а дiд задумався.
— Кажеш — дуже гарна? — питає по якiйсь хвилинi.
— Гарна, мов сама княгиня. Чорнi брови має, каже Гриць... Очима манить, як та зiрка ясна, а цвiтом починяє. Що я, дiду, вдiю? Рятуй!
— I багачка — кажеш?
— На все село — кажуть.
— А — мати богомiльна?
— Як сама черниця.
— Для бiдних милосердна?
— Того вже не знаю. Кажуть, дуже добра, але дуже строга. Кажуть, як та панi.
— А донька починяє? — питав дiд недовiрчиво.
— Бровами, i зiллям, i червоним цвiтом, яким усе строïться, до себе приковує... О дiду! — додала майже з розпучливим зойком дiвчина. — Рятуй!
— Що ж ти хочеш, голубко, щоб я тут порадив? — питає знов дiд i задумався над Грицем. Шкода втратити ласку у сеï бiлоï Настки, шкода i Грицуня, щоб двоïв душу. От i його Мавра двох так полюбила, а на самiм останку — долю погубила.
Дiд зiтхнув i, здавалося, ще бiльше на палицю похилився.
— Кажи, що зробити, то я так зроблю. Лиш зiлля не маю, не годен збирати. Хiба що примовлю, то одно ще знаю. Словами Дубiвну вiдверну, iнакше не годен, старiсть не вспiває... Коби менi Мавра...
Настка оживилася. Голубi ïï, як небо, i звичайно щирi, веселi очi замиготiли нараз якимось чудно зеленявим блиском, i вона обiзвалася:
— Я вас навчу, дiду. Я вже придумала, як ïï перелякати, щоб покинула мого Гриця. А ви поможiть. Не шкода вам Гриця, щоб долю марнував, зо мною одружившись — за нею побивався? Я ïй вперед через вас погрожу... а як не поможе... знаю, куди пiду... На горi Чабаницi живе одна ворожка, знає на все раду... До неï я пiду. А вперед iдiть ви, словом погрозiть. Пiдете, дiду? — просить.
Дiд надумувався.
— А запросиш дiда на весiлля? — поторгувався трохи, а сам думками заєдно коло Гриця...
— Ой дiдуню, приходiть! — кликнула дiвчина врадувано. — Лиш перекажiть моï слова Дубiвнi, добре ïï злякайте, а сказавши моє, i вiд себе полайте.
— Так кажи, голубко, — обiзвався дiд. — Для Грицевого щастя пiду на все, а як скажу слово, буде сказане. А як закляну, то закляте. Раз най має Гриць спокiй!
— Так, дiдуню, — пiдхопила Настка i повторила: — Раз най має Гриць спокiй!..
— Тож скажи, голубко, щоб зробив, як хочеш, — почав знов дiд.
Настка випросталася, вiдiтхнула глибоко i почала:
— Вiдшукай, дiду, Дубiвну, проси милостинi i, поблагословивши, таке ïй скажи:
Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорськоï границi; що ти потаняєш злим цвiтом i словом; що ти твориш лиха, вiдбираєш щастя.. Так, дiду, — закiнчила, мов змолола, Настка i, зупинившися, зiтхнула, неначе скинула тягар з душi. I вiдвернулася.
I чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже вiддавна другу голубить. Синьооку Настку за свою вiн вибрав i вже незабавом з нею вiн звiнчається.
Що ти хоч вiд нього, прекрасна Дубiвна? Щоб молоду покинув, до тебе пристав? Таж тебе прокленуть, не лиш молода, але i всi люди, хто про тебе вчує. Таж за тебе пiде смiх i глум селом, i останеш з смутком, як те марево.
I чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопцiв знайдеш i без Гриця. Молода Грицева, — знай, — на тебе плаче, жаль до тебе має, гiрко проклинає. Гриць тебе не бачив, як ïï вже любив, тебе голубив, а ïï вже сватав. Тому ïï вiн вiзьме, заким доведеться старостiв пiслати, тебе посватати.
I чув я, Туркине, все оце, що кажу, вiд тоï молодоï, котру Гриць бере. Сам ïй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.
Чорними бровами нiби чудувалася, а з другоï сторiнки розум вiдбирала. Червоненьким маком нiби ти строïлася, а з другоï сторiнки до себе манила. Лiсами блукала, вiдгомоном гралася, а з другоï сторiнки блудом обдавала...
Тепер спам'ятався, тебе вiн цурається, чорних брiв боïться, з ясними кохається. До тебе вже не вийде бiльше i не жди, хiба що його побачиш де на чорнiм конi. Тодi вiдвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, другiй вiдбирала.
Та Гриць, як я кажу, давно Настку має, на тебе, Туркине, i гадки не має. Перестав любити тебе, чарiвнице, i не буде бiльше до тебе ходити. Попрощайся з ним...
Дiд стояв довго мовчки, неначе все над чимось роздумував. Врештi обiзвався:
— Лiпше тепер, як запiзно. — Та згадавши нараз i Мавру, вiн аж посмутнiв. По хвилинi дальшоï задуми додав: — Не зараз я оце перекажу, донько, що завдала ти, аж по третiй заповiдi, щоб не мала вiдьма часу весiлля спиняти. Чорнi брови здавна лихо все кували, i як хто не знає проти них лiку, той i в них пропаде, як в самiй глибинi. Слава богу, донько, що ти синьоока, лиха не коïш, добром розсiваєш. Я ïй перекажу всi твоï слова, та ще й вiд себе додам, що лише знаю. Нехай вона йде своєю дорогою, а Гриця не спиняє в дорозi до щастя. Я за нього молюся, здавна вже молився, вiн менi як рiдний, для нього все зроблю. Не журiться нiчим бiльше, добрi моï дiти, хiба щоб весiлля гарне спорядити. А бiдних також просiть. Дiда не забудьте. Дiд вам заспiває, звiдки Гриць походить, чому вiн тут, а за ним дiд. Тепер щасти вам боже, доню синьоока, а Гриця пильнуй, вiд неï стережи. Поблищи очима, як та чорнобрива, а як вiн м'який, як самi знаємо, пiде за тобою, а ту забуде. Дiд своє зробить. Дубiвну вiдверне, на сторожi стане Грицевого щастя — i буде гаразд.
Дiд кивнув до дiвчини головою i, не промовивши до неï бiльше анi словечка, вiдвернувся i пiшов. Настка й собi погнала назад до хати, взялася за роботу i при нiй спiває...
Було три-чотири недiлi перед другою осiнньою богородицею. Гриць вибрався знов раз на приказ батька в сусiднє село за справунками i пустився на своïм конi сим разом через гору Чабаницю i саме бiлою стежкою. Було вже добрих кiлька недiль, як не виïздив сюди до Тетяни. Раз — не було досi якось коли, бо батько, мов залiзом, держав при роботi, а по-друге — вiн боявся Настунi. Помимо всеï своєï доброти i поблажливостi, вiдколи про його любов з Тетяною дiзналася, — була вона тепер готова за ним аж тут погнати, щоб не допустити, аби з Дубiвною бачився...
Ïдучи тепер отак крок за кроком, вiн роздумував про дiвчат.
Як воно скiнчиться?
Настку мусить брати, вже й посватав ïï. Що з Тетяною буде, вiн ще сам не знає. Дедалi по другiй богородицi його весiлля з Насткою. А вона ще нiчого не знає, старостiв вижидає. Вже давно ïï бачив.
Щоправда, вiн кiлька раз виïздить сюди потайки, та якось так останнiм часом складалося, що коли вона виходила в лiс — вiн був при роботi. Коли ж знов виïздив вiн у недiлю крадьком проти неï, мати ïï в хатi потрiбувала, вона не приходила. От i розминалися поволi ïх дороги, дарма що любилися. Та господь знає, чи не на добре воно се так, хоча вона йому мила, мила. I яка вже мила! Та дарма...
Але бачитися — вони побачаться, хоч Настка i противна тому. Одначе тим, що вiн дав слово Настцi до неï бiльше нiколи не виходити, вiн не дуже журиться. Що буде, то буде, а любити можна. Настку ж вiн бере, а Тетяна?
Тетяна? — повторив, допитуючись, якийсь внутрiшнiй голос, що пригадував йому чи не Настчин голос, та тут i вмовк.
Що вiн з нею зробить?
Двi сватати годi. Нехай тепер зроблять обi лад мiж собою, коли так вже склалося. Настка нехай зробить. Вона так казала. Вона вигадлива, на все раду знає, бона його любить, про Туркиню знає, нехай тепер робить. Убити не уб'є ïï... Що вiн тут поможе? Здiйме бучу? Дiвчата всi однаковi, до лиха причиняються, а вiдтак плачуть i голови засушують.
Що йому з них?
Добре, може? Гриць, споважнiвши, зiтхнув.
Яке його добро? Що двох нараз любить? Стiльки його добра, що з Туркинею був у лiсi, як у раю, що його любила щиро, та чи довго то було? Ось нараз Настка, стала мiж них, i все мов закаменiло — настав кiнець. I добра Настка, i щира для нього, лiпшоï вiн не знає... I не те, щоб вже немила йому стала, а вiн полюбив Туркиню. Нi, Дубiвна в душу влiзла, i забути не годен...
Але тепер що вiн з нею зробить?
З матiр'ю ïï?
Iваниха Дубиха не жартує.
Коби хоч де побачитися, наборзi3131 до себе всмiхнутися, легше стало б серцю, що б вже там i не було — а так...
А далi?
Що далi? — спитав себе i не знаходив вiдповiдi.
Далi... якось воно вже буде, — казала мудра Настка. — Вона красна i багачка, вiддасться i без тебе. Що тобi журитися?
I справдi.
Що йому журитися?
I в дiвчат є розум. Нехай журяться самi. I вони любили. Тетяна також любила.
Чого тепер сховалася? Дiзналася про його весiлля з Насткою?
Може, й дiзналася...
Ой Туркине, моя пташко, яке в тебе серце?..
I ïдучи отак, роздумуючи над собою i дiвчатами та минаючи знайомi мiсця около бiлоï стежки, роззирається вiн тепер то влiво в глибокий яр, то вправо на Чабаницю з
Бiлим каменем, де також з нею стрiчався.
I чомусь сподiвається вiн, що звiдкись вийде проти нього Тетяна. Пишна, усмiхнена, заквiтчана в червонi своï цвiти, i скаже, як звичайно:
То — я.
Одначе, хоч i як вiн роззирається, хоч i як бажає його серце спокою
з нею,
вонане виходить. Не виходить, i не чути ïï голосу.
I зiтхає скорбно Гриць, морщить хмарно брови. Повинна була вийти, бажає його серце: вiн же тут. Щоправда, вiн ïï не сватав, як обiцяв, вiн ïï i не вiзьме, наведе на неï смуток; та хто саме тут винен? Вiн один лише?
Обоє виннi...
Тому нехай би вийшла, нехай би все любила. Була тут. Була така, як досi... хоч раз один ще... Раз...
— Тур-кине! — майже не стямився вiн, як крикнув.
Туркине!— перебiгло таким вiдгомоном по противнiй залiсненiй сторонi гори i умлiло.
— Ти тут? — пiгнав з неописаною тугою в голосi, як перше, покликом... i ждав.
Тут, — вiдбилося лише слабо його власним голосом, вiдгомоном i стало тихо... Скiльки не надслухував вiн з усiх сторiн якого шелесту, скiльки не прагнув його, нiщо не ворушилося...
Гриць запав в задуму — i не ждав бiльше.
Знав. Тепер вже не побачить ïï.
Мусила розвiдатися, що вiн посватав другу, i не виходить, плаче...
Iдучи задуманий, не зважав Гриць, як небо незамiтно над ним затягнулося хмарами. Далi заколисав холодний вiтер деревиною, загримiло зловiще, а по недовгiм часi почало i блискати. Раз по раз i так сильно, що чорний кiнь Гриця, здичiвши вiд того, почав ставати дуба.
Недобре вiщує оце звiрина своïм неспокоєм, — думає Гриць i починає оглядатися.
На небi недобре. Чорнi густi хмари.
В лiсi темнiє чимраз бiльше, а далi вiн чує великi краплi дощу на собi. Зразу поодинокi, а вiдтак чимраз густiшi i сильнiшi. Вiн пiдганяє коня, той рветься сильним кроком вперед, бiлою стежкою вгору, а тим часом трiскучi громи потрясають цiлою горою Чабаницею, нiби котяться почерез усi iншi i, десь спиняючись, умлiвають.
Дощ, здається, ллється подвiйно на Гриця. Раз, як здавалося, з розiрваноï хмари, а по-друге, з смерек, ïдучи скоро, роззирається вiн за мiсцем, де би хоч хвилину сховатися вiд дощу та заспокоïти коня, що, переполоханий блискавицями та громами, стратив спокiйний крок. Вузька бiла стежка, що обвивала Чабаницю i доходила до берега яру, перемокла, i бистрий кiнь, рвучись уперед пiд гору, майже щохвилi ховзався по нiй.
Небезпечно було отак ïхати саме над пропастю на полохливiм конi. Гриць зсiв з коня, веде його за собою i оглядається.
В пропастi-ярi шумить i кипить вдвоє побiльшений зливою розбiшений потiк, пориває з собою все, на що наткнеться, i гонить.
Десь-не-десь котиться з гори дрiбне камiння, вирите силою дощу, i никне в долинi в водi...
Нараз Гриць спинюється.
На горбку зi сторони, що його гора нiби висадила з себе, ослоненiм цiлком густим вiттям смерек, що тут розрослися, стоïть, а радше заховалась пiд ними мала хатина-колиба. Стара та скривлена.
Бiла стежка, що нею ïде Гриць, бiжить i попри неï. I хоч саме вона не спиняється коло дверей хати, але тягнеться далi, може, i вниз Чабаницi — обвиваючи ïï заєдно, вiн не знає — вона все-таки дає собою якийсь захист.
Стоïть хатина, нiби ще й схиляється над пропастю, i показує з одноï сторони викривлене вiконце, з другоï такi самi кривi дверi.
Вмить Гриць рiшається.
Отут вiн поступить. Пережде тучу, що неначе пеклом розкипiлася над лiсом, горою, а потiм поïде далi.
Як загадав, так i робить. Стає перед дверми, прив'язує коня пiд хатою, зi сторони, де не йде так дощ, а сам iде до дверей.
Тут вiн — ростом високий — схиляється, бо дверi хатини низькi i, скривившись набiк, ледве годнi рослого чоловiка приймити.
Та тут вiн аж жахнувся.
Саме в хвилi, як створив дверi знадвору, створив ïх хтось зсередини, i, поки вiн добре опам'ятався, опинилася проти нього, мов з землi виринула, якась стара циганка. Сива, патлата, з чорними блискучими очима, i усмiхнулася.
— Ходи, синку, ходи, — впрошувала вимушеним смiхом, за котрим крився потайний ляк i непевнiсть. — Ходи досередини. Я вже далi рiк, як вижидаю тебе. Карта сповiстила. — I, уступаючи йому з дороги, притискається до чорноï закуреноï стiни, щоб дати йому мiсця вступити. — Гриць, побачивши нараз так несподiвано перед собою страшну, мов мару, циганку, завагався в першiй хвилi. Та поглянувши ще раз в лице циганки, в очах якоï вiдбивався якийсь аж за серце хапаючий смуток, поступив смiлiше, ближче.
Трохи диму з печi вдарило його немило в лице по свiжiм лiсовiм воздусi. Вiн постояв схилений хвильку i розглядався. Нiколи ще не доïздив аж до сеï хатини, хоч скiльки стрiчався з Тетяною в лiсi. Аж сьогоднi в тучу завело його впрост сюди! Яка нужда, якi злиднi! Трохи барвного старого лахмiття, двi циганськi торби, палиця... Якась скринчина, привалена свiжим зiллям; далi, на старiм, майже порожнiм, закуренiм миснику кавалок хлiба, на жердцi пiд стелею стара червона хустка, яких тутеш-нiми селами не бачиш, коло того кiлька вiнкiв сушених грибiв, пiд пiччю лавка, на печi чорний, як циганське волосся, кiт, ще вище на коминi — чорний освоєний ворон з грубим дзюбом i блискучими очима — от i все.
— Сiдай, синку, у бiдноï циганки, сiдай! — припрошує Мавра, до котроï поступив оце Гриць. — Сiдай, не гордуй. От я, бiдна, сама ца цiлий лiс, i людська нога лиш рiдко заблуджує до мене. Живу, як бачиш, як бог дає. Дадуть що добрi люди, маю. Не дадуть, то i з корiнцiв живу, як i всi нашi бiднi цигани. От так. Сiдай.
Гриць сiдає мовчки i все дивиться на циганку, що перед ним чогось аж до землi хилиться, пригадуючи йому собою тим старого Андронатi. Вiдтак за хвилину встає i. визирає крiзь вмащене в стiну скло, що представляє з сеï сторони вiконце.
— Нiчо, нiчо, — вспокоювала Мавра, — дощ ще паде. Посидь трошки i в бiдноï циганки. Ади, я сама-самiська на цiлу гору, на цiлий лiс. Як iде хто сею стежкою, то часом бачу людське лице, а як нi — то нi. Посидь, синку, — говорила жваво i все дивилася пильно йому в очi. А самi ж ïï очi аж вдвоє поблищались. — Давно не бачила я такого красного царевича, як ти, — каже i знов кланяється покiрно, як перше. — Давно, дав-но, — i зiтхнула.
— Чи, може, то ти та циганка, про яку говорять, що вмiє ворожити i на зiллi знається? — спитав нараз Гриць, не спускаючи й собi очей з циганки.
— Або я знаю? Циганiв багато на свiтi, — вiдповiла Мавра. — Але ворожити я також умiю, ще й як! Що б i не загадала я, все розвiдаюся. Кажу: ще й як! Так само i на зiллi знаюсь. Треба тобi якого? — допитувалася пiдхлiбно. — Вiд доброго чи злого? Га-й, га-й! — заспiвала своïм способом. — Га-й, га-й! — i все дивиться пильно на молодого хлопця.
Грицевi стало нiяково вiд тих великих чорних очей, переповнених сумом, що неначе не мали тепер iншоï точки опори в хатi, як його лице. Нiби упиваються ним.
— Але-бо я чув, — почав знов Гриць, — що то має ота ворожка бути, що тут Не все проживає i мiсце мiняє. А ти, бачу, й хату маєш.
Мавра перелякалася.
— Нi, синоньку, — впевняла, — то я ота ворожка, про яку ти чув. Iншоï на всi села в окрузi нема. Ой нема, нема, нема такоï нещасливоï, як Мавра, що свiй вiк молодий запропастила на чужинi, хора, без пам'ятi очутилася в лiсi i осталася на ласку добрих людей.
I, сказавши се, розплакалася...
Гриця почала циганка цiкавити.
Надворi цiдило без перерви, громи все ще котилися, грозили, i про дальшу дорогу годi було йому думати.
— Як запропастила ти свiй вiк? — спитав i став набивати люльку, причiм подав i циганцi одробину тютюну, а та його жадiбно вхопила i таки зараз i свою люльку вибрала з-пiд комина i попелу.
— Запропастила, синочку, запропастила, — почала i, наложивши люльку, закурила.
— От як дивлюсь на тебе, — почала, — то i плакати, i смiятися хочу. Господи милосердний! Давно не говорила я з чоловiком про своє горе, бо рiдко хто до мене заходить. I хто хоче слухати бiдну циганку?.. Кинуть, мов голоднiй собацi, хлiба або подадуть мучечки, а там знов одробину грошенят, та й рушай з хати, кажуть, щоб що з хати не потягнула. А я, синку, — говорила гiрко, — хоч би й потягнула що, то — ади, яка я бiдна, яка опущена. Хто заробить на мене? Мiй кiт? — спитала, вказавши на свого чорного приятеля. — Вiн не заробить. Але якби не мiй грiх, то я б ще й донинi була при чоловiцi. Мiй чоловiк, синку, був начальником циганiв. Раду — звався вiн.
А мiй тато заробляв скрипкою на хлiб. Я лиш одна дитина в них була.
Мавра почала знов плакати.
— А моя мама, синку, моя мама, — впевняла, — як знала вона ззамолоду гуляти! — i при тих словах захитала головою, нiби з самого подиву. — I я також, синку! Ще ззамолоду... ззамолоду. Бувало, як загуляю перед панами на Мадярщинi, то аж в очах менi миготить. А найбiльше округ вогню. Та й через той проклятий танець запропастила я свою долю.
— Через який танець? — спитав Гриць, що не розумiв ïï оповiдання.
— Та через он той танець, що iнодi молодим циганам, окрiм ворожбитства, дає нiби заробок. Але ж бо й танець, синку. Ади! — я тобi покажу, щоб знав ти, у кого був! — i тут же почала стара, сива Мавра гуляти перед молодим хлопцем легкими грацiозними кроками на самих майже пальцях, зручно викручуючись та в пасi вигинаючись, причiм намагалася собi ще до танцю приспiвувати.
Гриць дивився якийсь час, не клiпнувши, мовчки на стару. Вiдтак обгорнуло його несказанно сумне почуття за бiдною опущеною женщиною, що ось намагалася вдоволити його всiм найкращим, що лише знала. Задихавшись неабияк, вона все-таки не переставала поясняти танець, що давав
хлiбi що, очевидно, становив колись гординю i все горе ïï бiдного життя...
Вiн устав i вiдвернувся до вiкна, а вона докiнчила танець i впала втомлена перед ним на землю.
— От такий танець, синку! — сказала, вiддихаючи важко та сiдаючи рiвно, коли тим часом вiн вийняв з череса грошi i кинув спiвчутливим рухом i поглядом в ïï подолок.
— От сей танець гуляла я в пустi i в мiстечках, але довше, як оце перед тобою, бо була молода i годна. Чардаш зветься вiн. А пани, що переïздили через пусту i попри нашi шатра, поступали до нас i любувалися тим. Окрiм мене, гуляли i другi нашi цигани й циганки. Вiдтак посилав мене ще Раду в сусiднє недалеке мiстечко по милостинi i ворожити — i то було найгiрше. Раз — i другий — i третiй, синку, аж доки не скiнчилося все. Вiдтак ми вiдти забралися. Давно було то все, синку... дав-но, дав-но, i Мавра була тодi молода i гарна...
Гриць знов наложив люльку, а вона, предивно оживлена його присутнiстю, говорила далi.
— I я, синку, мала б тепер такого сина, як ти, — впевняла чудовим щирим поглядом своïх прегарних сумних очей, — якби не любов за плечима, а з нею i грiх; а то грiх зраджує все, i тому, синку, я нинi сама, сама на цiле село, на цiлу гору, на цiлий лiс. Не дай, господи, нiкому такоï долi, як моя. Нiхто тобою не журиться, чи ти живий, чи мертвий. Живеш враз з дикою звiрюкою в лiсi, а бiльше нiчого. Мала родичiв, — почала знов чи не механiчно з привички, — i стратила ïх. Мала чоловiка, — зрiкся, покинув; мала дитину — хлопеня — убили чи вкрали — господь знає. Лиш сама осталася. Сама, синоньку, — говорила з великими слiзьми жалю в очах. — Сама, як кажу, на цiлу гору, сама на цiлий лiс, хiба що вiд часу до часу... — та тут урвала. Сильний грiм, що саме в тiй хвилi вдарив наново в лiсi, перервав ïï бесiду, i вона, мов остережена ним, не заговорила про Тетяну, про яку хотiла спiмнути, що се одинока ïï радiсть в життi, але завернула бесiду на попереднє, себто на себе саму. — Сама, синоньку, сама, — говорила далi, — хiба що раз в рiк господь пришле якого ангела, як-от тебе, ти мiй красний царевичу! — при сих словах зложила руки навхрест i поклонилася йому низько, з покорою, i неначе всю змарновану свою душу вложила в той поклiн... Нiколи, мабуть, не розкошувала бiльше ïï бiдна душа, яка не знала досi нiчого, крiм пониження, горя i болю, як у тiй хвилi, коли дивилася на цього пишного чужого хлопця з чудовими синiми, як небо, очима в своïй хатi. Однак, — де бачила вона тiï очi вже раз у життi? Тi очi i всю оцю постать з оцим лицем. Де? О, о, о! Господи ти боже! — I в ïï бiднiй душi дiється щось дивне. Вона починає плакати i не знає чому. Починає смiятися i теж не знає чому. Лиш чує, що всьому причина — вiн, що розбудив своïм виглядом в ïï душi спомини про ïï молодiсть i все минуле. I тому вона мусить плакати i мусить смiятися. — Приходи, сину, до мене, — годна лише з усiх тих чудних почувань, що нею заворушили, одягнути в слова. — Приходи, царевичу! — просить з глибини серця i складає все наново руки навхрест i кланяється йому з покорою низько до землi. — Приходи до бiдноï! Ти будеш ïï ангелом небесним. Менi вже карта давно сповiдала, що до моєï хати падуть два чоловiки. Один вже був раз зимою, i я не прийняла його з остраху в хату. А другий ось ти!
Приходи, синку! не забувай бiдну. Мiй син був би вже також такий, як ти — був... також бiлий, — i нараз урвала.
А вiн дивився на неï, забувшись цiлком, мов не своïми очима i неначе побачив щось з тамтого свiту, та не розумiє, що з ним дiється. Чому йому тепло вiд тих слiв бiдноï циганки, вiд голосу, що ïï змiнив, як почала говорити. Вiд ïï щирого погляду, в якiм крився сам смуток, а однак ще щось iнше, тепле...
I був би вiн так довго тут сидiв та все наново глядiв на неï, що грiла несвiдомо його душу, прислухувався ïï словам, повним щиростi i любовi, коли б вона сама не дала всьому iнший оборот i наколи б його кiнь не заржав надворi.
— Хочеш, синоньку ти мiй красний, голубчику мiй синьоокий, щоб я тобi поворожила, доки пiдеш вiд мене? — спитала благаючим-таки голосом i, не вижидаючи його вiдповiдi, витягла з скринчини бруднi, витертi карти, заокругленi вже з уживання.
— Нехай! — каже вiн неохоче. — Ворожи, але кажи правду, хоч лихе, хоч добре, бо менi ще нiколи нiхто в життi не ворожив. А вгадаєш долю по правдi, тодi покличу на весiлля, як вже запросив такого, як ти — i дiстанеш гарний бакшиш, тож кидай карти... i вгадай!
Мавра послухала.
Багатьом розкривала Мавра своï карти, багатьом вгадувала, проповiдала долю, але от такоï запутаноï та позв'язуваноï, як у сього хлопця, вона вже давно не бачила.
Ось що кажуть карти.
— Синоньку, — каже Мавра майже побожно i дивиться на нього поважно. — В тобi двi душицi. А он, одна бiла, як панi, пишна та горда, що не кождого хоче знати, а друга — вiтрова, синку, землi не держиться, нiчого, не держиться. Блукає, хитається. Що ти за один, синку? В кого вдався? Хто бiлий, тато чи мама? — питає i, питаючись, впивається чимраз довше в нього своïми великими чорними та смутними очима.
— Хто ти, синоньку? Царевич? — I сама не зважає, як сльози затемнюють ïй вид. — Скажи, голубе! I мiй син був би такий... — майже зойкнула i урвала.
Гриць задрижав на ïï слова, пригадавши, що вiн пiдкинена дитина, що не знає нiчого про своïх справедливих родичiв — i замкнувся. Нехай каже далi, — думав, — може, з карт дiзнається, хто його родичi, бо господарi лиш
пройдисвiтомдокоряли, а бiльше не знає вiн нiчого.
I вiн нi словом не обзивається.
— Байка! — сказав лише сухо, махнувши зневажливо рукою.
— I не звiдси ти родом по родичах, — говорить стара далi, — а здалека... зда-лека, сину, де ти не ступав своєю ногою. Що се таке? I два рази в тебе тато є, i два рази мама є, а проте коло тебе сирiтство. Хто ти, синоньку? Хто тебе так подвоïв? — питає знов, а очима впивається в його гарне молоде лице, в його голубi очi, в його чорний гарний вус. — Хто ти?
Вiн мовчить. А вона i собi умовкла, ïй збиралось чомусь на плач, сльози тиснулися в очi...
I не бачила вона його нiде i не подибувала, а проте нiби його знає, нiби вiдчуває в нiм щось своє, близьке... О! тi очi... тi очi, що вона вже десь бачила!
Де? Не знає.
А бачила ïх в життi, бачила. Тепер вiдчула всею змарнованою душею своєю, що бачила. Дивилась навiть в них. Чула ïх на собi. Колись-то. О! давно, давно, давно колись в нього! Так, в нього! — скричала майже ïï душа, але вона умовчала. Гриць заховувався спокiйно, неначе вiдпорно, i вона мовчала.
— Не люби, синоньку, чорнi очi, — обзивається врештi придавленим голосом i пiдносить, остерiгаючи, палець, хмарить строго чоло. — Бо тут чорнi з синiми не укладаються в пару, вiщують смуток. Душу колибають. Люби такi, як твоï, буде доля ясна. Або пожди, — додала нараз i задумалась. — Що то за одна, що тебе любить? Коло неï смуток i дорога. Далека, широка дорога. А ти з весiллям у думцi — i також вже мов у дорогу лагодишся. В далеку, широку дорогу. Чи не двох ти любиш? — спитала нараз зимно i дивиться проникливе на нього. — Не люби двох, сину, — знов остерiгає, — розколеш долю свою, — i тут урвала. — Так, стережись дiвчат i бiлявих, i чорнявих... А твоïй мамi, сину, паде сирiтство. Смутне, важке сирiтство, якого нiхто не зазнав свiтом. Смуток все закриває, хоча ти стоïш коло неï близько. Та смуток тут все закриває. Щастя в тебе, але... — i не доказала. — Так, доста на перший раз. Iди, — докiнчила якось сумно. I сказавши се, зложила карти та встала.
Гриць встав i нiби повернув з другого свiту. Вiдтак вийняв грошi i кинув ними гордо старiй жiнцi пiд ноги.
Вона не дивиться на грошi, а схиляється перед ним покiрно, складаючи знов руки навхрест.
— Не хочу я твоïх грошей, синоньку, — каже, — а позволь що iнше. Ось позволь, сину мiй, бiднiй циганцi, щоб вона тебе поблагословила. Ти вдруге до мене, певне, не прийдеш, а ти менi милий. Такий був би мiй син, як ти, якби був жив. Бiлий був. Я благословлю тебе, синоньку, голубчику, нехай щастя не опускає тебе нiколи, як те сонце землицю. — I сказавши се та не дожидаючи його дозволу, зiп'ялася нараз на пальцi, вхопила його за голову, притиснула до грудей — i пустила. — Iди, синку, може, не побачимось бiльше...
— Приходiть до мене на весiлля, мамцю! — вiдповiв глибоко захоплений ïï несподiваною добротою i вийшов скоро з хати...
В Мавринiй хатинi тихо.
Хто оцей хлопець?
В своïм селi, он там надолинi, вона знала всiх. Тож знала, що вiн не з ïï села. Вхопилася в своïй самотi за голову. Боже, який вiн красний i який... якийсь такий... От, i скiльки грошей ïй лишив. Видко, багатирський син. I з чимось, що не було нi радiстю, нi смутком, а що, проте, розпирало ïï груди, вона не може упоратися. Не видержала довго в хатi. Вийшла.
Надворi устав дощ, i з кiтлiв та яруг мiж горами, як i з лiсiв, клубилися мряки. Здiймаючись, волiчуться сивими хмарами, а все шпилями понад лiси, межи верхами столiтнiх смерек, мов прощаються з ними, здоганяючи одна другу, тужливо спiшучи десь в далечину.
Маврi тужно.
Тужно i сумно.
Прийшов хлопець, мов мiсяць зiйшов в ïï хатi, i важкий смуток викликав у душi. Чого ïй тужно? Се ж чужий хлопець, людська якась дитина, — вмовляє себе. — А вона бiдна циганка. I сама на всю гору, на весь лiс, сама й сама. З нiким не зв'язана, нiкого не має, нiкому -не потрiбна. Чого ïй по нiм тужно? Чи побачить його ще? Просив на весiлля. З ким в нього весiлля? В якiм селi живе? О, вона й не спитала! Так забулася, вдивившись в нього, що й не спитала. Але вона розвiдається. Нараз стрiлила ïй одна думка до голови. Може, то Тетянин Гриць?
Але нi. Гриць ще не посилав до Тетяни старостiв. Бодай досi Тетяна не споминала про те. Але так виглядав, як оповiдала дiвчина, i на чорнiм конi вiд'ïхав, лише що се не Гриць. Будь-що-будь, хоч вiн i не Гриць, а вона пiде. Не по милостиню, але щоб його ще раз побачити. Тi очi.. тi очi... що аж в лiс в ïï самоту приволiклися за нею звiдкись.
Довкола... тиша... тиша...
Лiс стоïть мовчки, та проте смереки шепочуть щось.
Проте йде шум лiсом... щось говорить.
Хутко з'ïжджає Гриць бiлою стежкою з гори. От-от вже завиднiє межи деревами долина. Вже не буде довго бiлою стежкою ïхати. А все думає про стрiчу з самiтною ворожкою-циганкою. Все вертає думками до неï назад. Тяжко йому чомусь за нею. Важко й тужно. Хоч i нiколи його в життi не бачила, а душу його вiдразу мов теплим шовком оповила. I хоч не вiрив би вiн ворожцi, бо вони всi туманять, але ïй однiй вiрить. Найбiльше болiла його майже несвiдомо ïï покора перед ним. Чому корилася заєдно? Не була ж йому нiчого винна i не провинилася нiчим перед ним. Побачила перший раз, а вже мов усе тепло своєï душi йому пiд ноги устелила... Як той дiд Андронатi, що завше був такий добрий до нього вiддавна вже i хiба просив не забувати про нього. Вiн розкаже колись дiдовi про ворожку Мавру, i нехай до неï пiде. Може, добре буде, як обоє стрiнуться.
Царевичу ти мiй красний! — дзвенить йому ïï пестливий покiрний голос заєдно в пам'ятi. — Голубе мiй синьоокий!..
Так до нього не заговорила нiколи в життi його мати он там на горi, дарма що звалася
матiр'ю.
Його мати! Та ба! — згадав вiн i усмiхнувся гiрко. Хто знає, де i хто його мати. Кинули його, мов щеня, пiд чужу стрiху, щоб позбутися, на ласку чужих людей, i не навернулися бiльше. Чи не самiтний i вiн у свiтi, як он та бiдна, як казала: на весь лiс, всю гору? Чи не подiбна його доля до ïï?
Мавро!— зойкнуло нараз тужно-сумно його молоде серце i свiдомо забажало любовi. Тоï чистоï, материнськоï любовi, якоï вiн нiколи не зазнав вповнi в своïм життi, скiльки б i не любили його господарi, не любили дiвчата, не шанували товаришi i всi iншi знакомi. А матерньоï любовi, тоï щироï, теплоï, вiн нiколи вповнi не зазнав. Вона одна, перша, обiзвалася до нього по-щирому, поблагословила його з душi. З щироï материнськоï душi. I вiн чув силу правди ïï слiв i ïï чуття на собi, i вiн ïï не забуде...
Роздумуючи над старою бiдною циганкою, пригадував вiн собi не раз i ïï пророчi слова про його долю.
Не люби, синоньку, чорнi очi... — остерiгала, пiднявши ще й палець, — бо чорнi з синiми тут в пару не укладаються. Люби такi, як твоï, буде доля ясна, — обiзвалося йому голосно в душi.
В Туркинi чорнi очi!— заговорив сам до. себе. Але в тiй же самiй хвилi вiдчув виразно, як, може, нiколи перед тим в життi, якими дорогими були йому саме тi чорнi очi, була та — з чорними очима,
Туркине! — обiзвалося жадiбно його тугою переповнене серце, що все забувало, а ïï пам'ятало. — Туркине, вийди!
Сам не знав, як сльози втиснулися в його очi, смуток обгорнув його. Вiн ïде ще бiлою стежкою, лiсом, а однак угадує, що вже недовго буде нею ïхати. Десь незадовго спуститься в село. Там, вдолинi, чує вiн, шумить гучно рiка. Набрала дощовоï води з гiр, розшалiлася i мов нiкого не знає. Але йому спiшно. Припiзнився в староï циганки, i тепер треба квапитися... Його кiнь бiжить остро по бiлiй, як сполоканiй стежцi, розтягненiй тепер тут рiвно.
Тут i там зачiпає вiн капелюхом о розложистi вiти смерек, i на нього сиплеться свiжий дощ з лiсовоï зеленi.
Далi, далi i стане смеркатись. Густiшим лiсом вже нiби сумерк прокидається, лиш тут i там проблискує заходячим сонцем, що по тучi знов показалося.
Так.
Однак — хто се йде саме проти нього? Чи се не Туркиня? Вона — Туркиня!
I вiн кличе радiсно:
— Тетяно, то ти? — Але тут i вмовкає.
Се справдi вона. Вона його впiзнає, однак заразом наказує рукою, щоб мовчав. Вона ж недалеко млинiвки. Вiн здержує, звертає коня набiк, а вона бiжить проти нього. Вже спиняється коло нього. Босонога, з пiдкасаною спiдничиною, простоволоса, мов крадьком вимкнулася з хати, з якимсь вузликом в руках, — усмiхнена, щаслива!
Хто б то сподiвався! Аж зойкнули з утiхи, стрiнувшись отак несподiвано — i враз усмiхнулися.
— Не клич голосно! — остерiгає, задихана з несподiваноï радостi. — Не клич голосно, бо позаду мати йде!
— Любиш? — питає вiн замiсть усього з поспiхом i схиляється з коня до неï, а вона, струнка, мов смерiчка, пнеться на пальцях до нього.
— Люблю, — вiдповiдає з цiлим раєм щастя в очах. — Коли не любила?
Вiн притягає ïï лакомо до своïх грудей i притискає ïï тут так щиро i з такою силою, як, здається, нiколи досi. Вiдтак цiлує...
— Тут нiхто не бачить, — шепче пристрасно. — Ще раз.
— Раз, — каже вона слухняно i цiлує.
— Нi. Ще раз, — вiдповiдає вiн i цiлує другий раз. — Я спiшусь, зозуле, все в роботi. — Вiдтак додав крадьком, мов злодiй, в поспiху: — Колись лiсом знов, як тепер.
Вона усмiхнулася щасливо:
— Як тепер, — повторила так само щасливо, не задумуючись, i мов ждала.
— Зiйдемось, — сказав вiн i рушив спiшно з мiсця.
— Зiйдемось, — вiдповiла, задивившись всею душею на нього, i, не звертаючи вже бiльше очей з нього, пiшла з вигона з оберненою за ним головою вгору бiлою стежкою, якою саме вiн з'ïхав...
Вiн, вдаривши коня i оглянувшись i собi за нею, погнав i зник, мов вiтер, з ïï очей.
Схвильовано задрижало за ним порушене сильним рухом коня смерекове галуззя. Задрижало, i посипалися з нього густi краплi дощу. Чутно, рясно впали вони на землю, а далi стали лиш одна по другiй зсуватися, рiдко, рiдше, а далi перестали...
Згодом стало в лiсi тихо...
Гей, на Iвана, гей, на Купала... гей-гей-гей!— розходиться раптом десь високо, вже в лiсi, щасливий голос Тетянин i вмовкає.
Красна дiвчина долi шукала, гей-гей-гей, — доспiвує за нею в душi з замкненими устами Iваниха Дубиха, що повiльним, поважним кроком iде й собi за нею до Маври вгору...
Одного дня, може, в три тижнi по стрiчi Тетяни з Грицем, висилає Iваниха Дубиха Тетяну знов до Маври навiдатися, що з нею дiється, бо вже ïï давно в млинi не було, а з тим передає для бiдноï i вузлик з ïдою.
Тетяна йде радо i, вибираючись, заквiтчується. Може, якраз нинi стрiнеться з милим, довго вже не бачилися. В нього робота. Так уже часом бувало, що несподiвано вони з собою на бiлiй стежцi здибались... А от i останнiм разом.
I пiшла.
Iде задумана.
Ïï думки все коло Гриця. Як вiн до них прибуде, як пришле дедалi старостiв, як мати справить весiлля, як вони заживуть, яке ïх жде щастя i добро i таке iнше. Як Гриць перебере в них млин, стане Ґаздувати, як усi його полюблять i шанувати будуть, а мати при них вiдпочине. Все за ïï щастя вона, добра, молилася, доки i красного Гриця за зятя не вимолила. А як нi, то пiде в монастир, куди ïï заєдно вiд смертi батька тягнуло. Або при них в мирi вiдпочине, заживе. Все, як захоче. Як забажає — так i буде.
Iдучи так у щасливих думках та пристаючи вiд часу до часу, нiби вiдпочиваючи, вона нараз стає i надслухує.
Ïй здається, що ïï переслiдують якiсь кроки чи не з самого початку, знизу бiлоï стежки вже, i то важкi, неповоротнi.
Вона стає, надслухує i огляда...
