Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою
страница №11
... як он той "Кутузов".Коли доходить до iспиту, ви всi тодi каляєте свою людську подобу.
Що?.."
Але Соломон не вiдповiдав, i через те "дискусiя" зав'яла. Максим лише
зiтхнув i - нiби прокинувся. Поки вiн у думках отак "дискутував", ноги тим
часом винесли його на величезну прогалину. То була вже не галявина, а гола
долина, через яку проходило широке шосе, перетинаючи лiс. Максим зупинився
на горбi по цей бiк долини, глянув - i... на ньому все потерпло.
"А тепер от цiкаво, що буде з твоєю подобою? - стьобнула розпачлива
думка. - Повилазило тобi! Треба ж було звернути в глиб лiсу!!"
Але було пiзно. По той бiк долини стояло двоє вiйськових - один кiнний,
а один пiший. Кiнний показував рукою в цей бiк, на Максима.
"Побачили!"
Максим постояв, а тодi помалу трохи вiдiйшов зi стежки, помалу
опустився й лiг у снiг. Втиснувся в той снiг i лежав не ворушачись. I лаяв
себе. I пильно-пильно слухав. "Може ж, вони ще не побачили та й пiдуть
собi геть тим шосе". Минали хвилини - тихо. "Значить, поїхали". Але нi -
де там! Чути було - рипiв снiг! Все ближче й ближче. Йшли просто на нього.
А тут - хоч би тобi якась зброя! Раптом зовсiм близько чоловiчий голос
вигукнув здивовано:
- О!.. Тут хтось є?!.
"Не бачили! Вони зовсiм не бачили! А ти, йолопе, лiг посеред дороги! Чи
ж не йолоп?!."
- Гей, агов! Товаришу чи пане?!
Спересердя Максим аж застогнав.
- В чiм справа? - запитав той самий голос уже зовсiм близько. Але
запитав зовсiм лагiдно, навiть стурбовано.
Максим виглянув одним оком. Перед ним було двоє вiйськових у совєтськiй
унiформi. Один кiнний, а другий пiший. 0боє назовнi без зброї. Кiнний
сидiв на конi боком, по-жiночому, бо одна нога в нього була по колiно
забинтована. Сидiв без сiдла, на стомленiй конячинi. Пiший тримав коня за
вуздечку. Кiнний був з вiдзнаками лейтенанта артилерiї, а пiший - рядовий
пiхотинець. Усе це Максим розглядiв в одну мить. А розглядiвши, пiдвiвся й
сiв.
Вiйськовi аж вiдсахнулися, так вжахнулися його вигляду.
- Що з тобою, чоловiче?!. - гукнув кiнний, а пiший поцмокав язиком i
покрутив головою.
- Отак чоловiка образувало! Га! - проказав пiший про себе.
- Нiчого особливого, - промовив Максим. - А що?
- А те, що ти, чоловiче, мабуть, не йначе як з гiлляки обiрвався, на
якiй висiв уже з тиждень!..
- Та майже так, - сказав Максим, а тим часом подумав: "Безперечно, це
така ж сама пара, як i та, вранiшня, вiд якої я утiк. Зараз лiзтимуть менi
в душу, чiплятимуться - що i як. Але - що вони зi мною зроблять?! Вони ж,
здається, без зброї! Проте брак зброї назовнi ще не значить, що вони
справдi без зброї. А крiм того - їх все-таки двоє i вони зовсiм не такi,
що "зiрвались з гiлляки, на якiй висiли вже з тиждень", хоч лейтенант i
ранений. Ясно, що цей здоровенний пiхотинець пiдпорядкований тому кiнному
начальниковi, а цей останнiй, напевно, видресуваний, дисциплiнований
"слуга царю i отєчеству", безперечно, вiрний член партiї, а може, ще й
орденоносець".
Такi думки майнули Максимовi в головi.
Лейтенант був справдi орденоносець. Але це виявилося щойно згодом. А
тим часом вiн звернувся до пiшого:
- А зсади мене лишень, друже мiй!..
Пiший розстелив на снiгу бiля Максима шинелю, зсадив обережно товариша,
всадовив його на тiй шинелi, припнув коня до дубка, а тодi й сам сiв.
Якийсь час вони сидiли мовчки. Вiдсапувались, Максим нiби байдуже, але
пильно розглядав обох. Лейтенант був, без сумнiву, сибiряк, - це було чути
з акценту в його мовi. Щодо цього Максим не мiг помилитися. Пiший же був
вайлуватий селюк-парубок, безперечно - українець. I щодо цього теж не
можна було помилитися. Лейтенант був високий i худий, а салдат - низенький
i опецькуватий.
"Ну зовсiм Дон Кiхот i Санчо Панса! " - посмiхнувся в думцi Максим. I
ледве стримував посмiшку вiд дальшого ходу думки щодо цiєї аналогiї:
"I головне, вони дiбранi нацiонально знаменито до такої двiйки - Дон
Кiхота та його антипода й зброєносця. Перший - росiянин, iмпульсивний
фанатик i, мабуть, лицар "свiтової революцiї", носiй ордена i партквитка.
Другий - українець, тяжкий i вайлуватий, мабуть, скептик i реалiст, але й
служака - "що накажете! " - без орденiв i без партквитка".
- Чого ви посмiхаєтеся? - спитав лейтенант, усе-таки якось, мабуть,
вловивши Максимову внутрiшню посмiшку.
- А хiба то погано?
- Нi, але все-таки?
- Аби не плакати.
- Ну, плакати, положим, нема чого. Бiльше смерти й так нiчого не буде.
I враз подивився пильно на Максима та:
- Скажи, друг, як нам пройти на Борисiвку? Розумiєш, така, брат,
єрунда, - вириваємось iз оточення, йдемо отак аж iз-пiд самого мiста О. i
все не можемо вискочити. Так от, як же на Борисiвку тут? Га?
Максим теж подивився на лейтенанта пильно й завагався - сказати чи не
сказати? Сказати про Борисiвку - значить ствердити, що вiн iде звiдти,
тобто втiкав вiд тих, до яких належить лейтенант. Така правда й щирiсть
може йому дорого коштувати. Це значить - видати себе з головою i, рятуючи
його, "вгробити себе". Вiн же, замiсть подяки, вiзьме та й пристрелить,
мовляв: "Ага, зрадник вiтчизни! Шпiон, фашист i т. д." А з другого боку -
шкода й хлопцiв. Нi, Максим вирiшив трохи зi щирiстю почекати й вiдповiв
ухильно:
- Не знаю... Сам туди йду...
- Шкода, - зiтхнув лейтенант. - Ти понiмаєш, нам би треба так пройти,
щоб нi нiмцiв не зустрiти, нi своїх... Понiмаєш - до нiмцiв потрапиш - у
полонi здохнеш, заморять, як щура, падлєци. До своїх же потрапиш - знову
воювати треба. А тут, брат, осточортiла ця волинка! Тут би...
Та, не доказавши, лейтенант махнув рукою, зiтхнув i сердито сплюнув.
"Цiкаво, щиро це вiн чи "Ваньку валяє", - подумав, посмiхаючись про
себе, Максим. А лейтенант полiз тим часом до кишенi й витяг жменю махорки.
- Куриш? - спитав у Максима.
- Курю.
- А папiр маєш?
Максим з жалем розвiв руками, - паперу в нього не було.
- I в нас, брат, немає, - сказав лейтенант. - Два днi вже не курили.
Просто чортзна-що. Анi тобi крихти хлiба (на цьому мiсцi пiхотинець, що
сидiв мовчки, смачно сплюнув), анi тобi паперу, щоб хоч з горя закурити. -
I, вийнявши щось пучкою з махорки, подивився меланхолiйно та:
- Даю орден за шматок газети! Хто хоче? Не вiриш? Ось...
Справдi, то був орден, i не абиякий, а Червоного Прапора! Максим узяв
його в пальцi, потер, а лейтенант серйозно, але з явною ноткою знущання
над самим собою, промовив:
- Оце, браток, стiльки коштують моїх троє ребер, а тепер ось ще й
нога... Ну, - звернувся вiн до пiхотинця, - чого носа повiсив?! Як дiйдеш
до своїх, доложиш комiсаровi! Ви, хахли, на це мастєра... - i гiрко
зiтхнув.
Салдат якось безглуздо засмiявся, а тодi сердито сплюнув i вилаявся
просто в бiлий свiт. В знак протесту, чи що? А лейтенант закiнчив уже до
Максима:
- А я сибiряк, брат... Сибiряк!..
I з якою гордiстю це було сказано!
- Бачу, - сказав Максим.
- Звiдки ж ти бачиш? - жваво зареагував лейтенант.
- Та так...
Лейтенант подивився на Максима якусь мить пильно, мовчки, водячи по
ньому всьому очима, покрутив головою, а тодi пiдкинув орден у лiвiй руцi
та:
- Ну, добре. Якщо ти бачиш, то - мiняємо, значить? За шматок паперу!
Добре?
- Сховай, - сказав Максим. - Недобре. Хоч я й не сибiряк, але якби я
мав папiр, то й так би дав. Бо, я бачу, ти тяжко "його" заробив.
- Правда, - сказав лейтенант iронично й пригнiчено. - Але як би ж його
закурити? Душа, брат, уже вилазить iз тiла геть, як воша з мокрого кожуха.
Понiмаєш? Два днi й рiски в ротi не було."
Тодi Максим згадав, що в нього ж є паляниця. Цiла паляниця! Вона вже
геть розплескалась, як перепiчка, але то нiчого. Вiн витяг її з-за пазухи
й простяг лейтенантовi.
Враження вiд тiєї паляницi було таке велике, мовби вiд якогось
найбiльшого чуда чи вiд наглого вибуху бомби. Перед тiєю паляницею
поблiдло все iнше.
Салдат не витримав i радiсно засмiявся.
- Паляниця!
Але лейтенант узяв паляницю й дивився на неї, не вiрячи своїм очам.
Переводив погляд з паляницi на Максима, а потiм знову на паляницю.
- Їжте, - сказав Максим.
- А ти? - спитав лейтенант.
- Я не хочу.
Лейтенант миттю розламав паляницю. Вiн розламав її все-таки на три
рiвнi пайки - собi, товаришевi й Максимовi - й роздав. I вiдразу їхнi
щелепи запрацювали. Максим дивився з цiкавiстю, як вони мололи ту нещасну
паляницю, i в ньому прокидалася заздрiсть - заздрiсть до їхнього хижого,
вовчого апетиту. Власне, це була заздрiсть до самого того факту, що
вони-от можуть їсти, а вiн уже їсти не може... А як хлопцi скiнчили,
Максим розломив свою пайку надвоє й вiддав i її на млин. Хлопцi миттю
змололи й її. Позбирали крихти й їх теж повкидали в рот. Для таких двох
молотникiв цього було мало, але все ж таки...
- Знамените! - сказав лейтенант. - Знамените, брат!
- От здорово, спасибi вам! - сказав салдат i заклiпав очима на Максима.
- Я тiльки не пойму, як же це так, що ви самi її ранiше не з'їли, га?
- Буває, брат... - прошепотiв Максим своїми репаними й смаглими, вже
посмаглими вiд гарячки, губами й узяв грудочку снiгу. Смокчучи її,
зачепився поглядом за лейтенантiв кашкет - i згадав тюрму й винахiдливiсть
в'язнiв.
- Ви шукаєте паперу, хлопцi, а папiр при вас! - звернувся вiн до своїх
нових друзiв.
- Де?! - аж скинувся лейтенант.
- Ось тут, - постукав Максим пальцем по його козирковi.
- Та тут картон! Е-е, я вже дивився.
- Ану, давай його сюди.
Лейтенант миттю вiдiрвав геть козирок "з м'ясом" i подав Максимовi.
Максим обдер геть матерiю - всерединi був шматок бiлого дебелого
картону. Але це якраз i було те, що треба. Обережно й пильно, настирливо
взявшись до цiєї кропiткої роботи, Максим розслоїв помалу картон на
тоненькi, зовсiм тоненькi листочки... Лейтенант i салдат аж. заржали,
зайшлися веселим, щасливим реготом.
- Ну, ти, я бачу, й сукин син! - ляпнув лейтенант Максима по плечi. -
Якби я був Сталiном, я б тобi дав не тiльки орден за це, а й звання "героя
СССР". Де ти навчився такої премудрости? Га?
Максим промовчав. Навiщо йому знати, що такої премудрости можна
навчитися тiльки в сталiнськiй же таки каторзi тiєї "країни соцiялiзму",
де видають ордени, що не вартi навiть i шматка газетного паперу. Замiсть
вiдповiдi Максим скрутив козячу нiжку й наставив її по махорку.
Вони всi зробили по козячiй нiжцi. Але тут постала нова проблема -
проблема вогню. У них не було вогню. Вояки обшарили геть усi свої кишенi,
бiдкаючись - "були ж, ось тут були сiрники", але нiчого не знайшли. Нема!
Тодi Максим витяг своє кресало й кремiнь i попросив пошукати якоїсь вати з
одежi. Вата знайшлася - на лейтенантовi були ватянi штани...
I от вони заходилися кресати. Кресали всi за чергою. Дедалi все з
бiльшим оскаженiнням. Вони геть позбивали пальцi й розтерзали, розскубли
лейтенантовi штани, але вогню не могли здобути. Бились, може, з пiвгодини.
Нарештi лейтенант люто вилаявся й запропонував покинути. "Не буде дiла".
Вiн уже кинув кресати. Салдат теж уже випрягся. "То дурна, безнадiйна
робота". Лише Максим не здавався. Вiн з олiмпiйським спокоєм бив i бив у
кремiнь крицею, висiкаючи снопи iскор, i не втрачав надiї. Ба, вiн
абсолютно був певен, що вата рано чи пiзно, а таки загориться. Фокус
полягає лише в тому, щоб вибрати хоч трiшки сухої, не пропотiлої вати. Вiн
завзявся кресати доти, доки викреше, хоч би йому довелося кресати тут i до
кiнця свого життя.
- Покиньте, - сказав лейтенант. - Це безнадiйна справа.
- Нi, - зiтхнув Максим. - Якщо це безнадiйна справа, то вибратися нам з
вами живцем до хати - ще безнадiйнiша. Але те й друге в наших руках...
I кресав, i кресав.
I ось - вата нарештi задимiла. Викресав! Задимiли цигарки... Попливли
хмарки тютюнового диму над "табором" трьох мандрiвникiв.
- Е-е... - сказав роздумливо лейтенант, захлинаючись махорковим димом.
- Ти, я бачу, зух!.. - i крутнув головою значуще. Допаливши одну козячу
нiжку, вiн звернув другу та все дивився на Максима.
- Скажи, звiдки ти є? - спитав нарештi.
Максим назвав своє мiсто.
- Он як? А ми ж звiдти йдемо! А жiнка є?
- Є.
- I дiти?
- Синок... I дочка...
- Гм. А як звуть синочка?
- Борис.
Лейтенант про щось задумався. По хвилi:
- Гарне iм'я... Мого батька теж Борисом звали... I куди ж ти йдеш?
- Та... доганяю ж часть...
- Маладєц... - сказав лейтенант глузливо й зiтхнув, насупився.
- Як i ви... - додав Максим.
- Авжеж, - згодився лейтенант тим же тоном.
- А хто ж це, хлопцi, є там у вас у Борисiвцi?
- Є... Моя наречена... Пошти жiнка. Я бiля неї б як у бога за
пазухою!..
Зайшла мовчанка.
"Чи вiн справдi, чи "Ваньку валяє"?" - знову вела тiєї ж самої
Максимова нашорошена думка.
А салдат i собi зiтхнув:
- Ех, молодцi хлопцi, которi там, у Рябинi...
Максим спитав, що ж то за "хлопцi в Рябинi".
- Двi сотнi... Встромили на фронтi гвинтовки штихами в землю й пiшли
додому... Чернiгiвськi, сумськi, лубенськi...
Лейтенант промовчав. А салдат подивився на Максимове пальто та:
- Ех i пальто ж на вас добре!
- Та де!.. От на вас шинеля - то одежина! А це вже онуча.
- Справдi? Ну, то давайте мiнька, га? Не хочете? Я вам ще й валянки дам
у придачу! Гаразд?..
- Бачите, - сказав Максим, - шинеля то добра, але менi обiцяли видати
нову, як дожену свою "часть".
- Ви вже її нiколи не доженете. А я б у цьому пальтi завтра й дома був
би...
- Ну-ну, - сказав лейтенант. - Ми ж в одному пальтi вдвох не втiчем?..
- Та отож... - зiтхнув салдат. - А жаль...
Вони сидiли далi мовчки. Курили.
Сонце вже хилилось на захiд. Накурилися вони всi до одурiння.
Нарештi лейтенант i салдат стали збиратися в дорогу. Салдат
перебинтував лейтенантовi ногу. Потiм пiдсадив його на коня. Пiдняв зi
снiгу й подав йому свою шинелю, щоб накрився ще й нею, бо йому було йти
гаряче, а сидiти, мабуть, холодно. Ось так вони й зiбралися.
Максим теж устав i почав лаштуватися в дорогу.
- А ви куди? - спитав лейтенант ураз Максима й уже на "ви".
- Та на Борисiвку ж... - посмiхнувся.
- Дурний! - раптом скипiв лейтенант. Розгнiвався, аж повернувся на конi
й почервонiв увесь. - Дивись ось сюди! Бачиш, ось тут слiд - один кiнний,
а один пiший? Бачиш? Так отак iди, йди, йди - i в самiсiньке своє мiсто
прийдеш, нiкого не стрiнеш... До сина прийдеш!.. Пойняв? Марш!..
- "Пойняв", - захвилювався Максим. На нього вiйнуло чимсь знайомим.
Пригадався Васька-танкiст...
- "Пойняв", - повторив Максим, а тодi: - Ну, так от слухайте ж i ви:
оце бачите ось один пiший слiд? Бачите? Так отак iдiть, iдiть, iдiть i пiд
самiсiньку Борисiвку прийдете... Ясно?!
- Ну от, тепер ясно! Дай п'ять!!. Привiт дружинi й дiтям!
Вони всi потисли один одному руки. I розiйшлись.
- Хвилинку! - гукнув голосно лейтенант, як Максим уже вiдiйшов.
Вiд несподiванки Максим аж здригнув: "Може, роздумав?!" Обернувся.
- Слухай ! - сказав лейтенант. - Будь обережний! Ото бачиш - соша? То
соша iз Сумiв на Бiлгород. Так дивись обома, переходячи. Там нiмаки
їздять.
- Щоб не шльопнули... - тихо пояснив салдат.
- Добре. Дякую. Дивитимусь.
- А ще, - сказав лейтенант, - як перейдеш шлях та вийдеш на той бiк у
лiс, то там побачиш хатину... Наш слiд до неї виведе. Зайди до неї. Може,
щось собi там i вибереш...
- Правда, - посмiхнувся салдат. - Воно здасться, доки додому дiйдеш.
- Зайди ж! - повторив лейтенант.
Максим пообiцяв. Ще раз подякував. I пiсля того вони вже розiйшлися
зовсiм. Кiнний i пiший сквапно пiшли Максимовим слiдом. Максим проводжав
їх очима, доки вони не зникли за деревами, й думав:
"Нi, це не Дон Кiхот i не Санчо Панса! Зовсiм нi! Як легко, але й як
приємно можна iнодi помилитися!.."
А тодi повернувся й пiшов у вказаному йому напрямку.
Вийшовши на самiсiнький край лiсу, довго придивлявся й прислухався до
шляху. Десь гуло. Ближче. Потiм прошумiла, прослизнула, як скажена,
особова автомашина. I стало тихо. Максим швидко перейшов шлях i пiрнув у
густий лiс по той бiк. Лише помiтив, що по шляху текли згори струмки...
РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ
"Зоре моя вечiрняя!.. Зоре моя вечiрняя!.."
Максимову душу завжди зворушували слова цього рядка вiрша до самої
глибини. Вони викликали в його уявi чарiвний образ тихої, мерехтливої,
елегiйно задуманої й далекої-далекої вечiрньої зорi, що, як очi закоханої
й заплаканої дiвчини, дивилась iз безмежної космiчної далини, з царства
iнших свiтiв та iнших, невiдомих i недосяжних, загадкових країв.
Цi слова й цей образ глибоко запали в Максимову душу ще з дитячих,
школярських лiт. I вiдтодi завжди, - в роки юнацькi, парубоцькi й у роки
змужiння; тихими, ясними вечорами осiннiми, зимовими, весняними й лiтнiми;
чи то вдома в затишнiй кiмнатi, чи в мандрах по бездорiжжях, на земних
розпуттях; у степах, у лiсах, у луках; на роботi, на полюваннi, в
поневiряннi самотою чи з другом вiрним, - скрiзь i завжди цi слова й цей
образ змушували його серце тремтливо завмирати в солодкiй елегiйнiй
задумi, в тузi за нездiйсненним й недосяжним, скороминучим i невловним; у
передчуттi скорботних втрат i вiчної розлуки; в поривi до прекрасного,
божественного, героїчного, чистого й у жалi по загубленiй вiрi в
трагiчно-примарний iдеал боголюдини...
I тепер от вона, звабливо-мерехтлива вечiрня зоря, знову зiйшла на
холодному синьо-зеленому небi, над погасаючою загравою - там, де щойно
зайшло сонце. Максим iшов по синьому снiгу мiж деревами, дивився на неї й
думав про те, про що й завжди, бувало, думав при такiй нагодi:
"От у цей час, коли зiйшла зоря ця вечорова, хтось найрiднiший, хтось
любий i дорогий, хто думає про нього й тужить за ним, теж дивиться на цю
саму зорю, в цю саму хвилину... I там десь їхнi погляди сходяться й летять
разом просторами, синiми пустелями, космiчними далями...
"Так, - казав тривожно розум, уриваючи жаль елегiйний i мрiю серця. -
Так, але за зорею цiєю вечiрньою iде нiч. Ось iще мить, i вона прийде -
чорна, холодна, безмежна нiч у лiсi, засипаному снiгом. Нiч твоєї жахливої
самотности в глухому лiсi, де тебе й буде поховано, як у чорнiй ямi, якщо
ти не виберешся з лiсу тепер".
I Максим поспiшав, одчайдушно налягаючи на ноги. Вiн iшов слiдом, що
його лишили "кiнний i пiший".
Ще завидна тим слiдом Максим прийшов до хатини. Дiйсно, так як i казав
той лейтенант - на їхньому слiду стояла хатина. Це була лiсничiвка -
типова, давно колись вимурована, казенна будiвелька з червоної цегли, на
взiрець залiзничних будок на роз'їздах. Вона стояла й роззяпленими
порожнiми очицями вiкон, повириваних геть iз рямами, та такими ж дверима й
пострiляними стiнами вищирилася на бiлий свiт, на лiс, на Максима, мов
череп мерця. Дах на нiй теж був знесений геть. Колись тут навколо був
парканчик i ще якiсь будiвлi. Тепер того нiчого не було - все зникло геть,
лише де-не-де стирчали ожуги з-пiд снiгу. Навколо хатини, вiрнiше -
навколо кiстяка її, валялись закривавленi бинти, побитi миски, гiльзи.
Максим подивився на цю досить неприємну картину й зайшов досередини. "Що ж
тут вибирати?" - думав над словами лейтенанта. Всерединi все також було
зруйноване. Пiч розвалена. Пiдлога повиламувана. Меблiв анiякiсiньких.
Стiни пострiлянi всерединi так само, як i зовнi. Максим оглянув це все, а
тодi спинився очами на купi якогось мотлоху посеред хати.
"Ого! Та це ж зовсiм не мотлох. Чи мотлох, та не той". Посеред хати
було звалено в велику купу багато рiзної зброї: рушниць i кулеметiв,
автоматiв - "фiнок", а також гранат рiзних систем, безлiч набоїв, дискiв i
рiжкiв до "фiнок", кулеметних стрiчок тощо. Придивившись пильнiше, Максим
зауважив, що в тiй купi найбiльше було автоматичної ручної зброї. А
навколо - знову ж тi самi, що й надворi, закривавленi бинти, бруднi онучi
й рiзний iнший людський послiд.
"Цiкаво. Якщо сюди натаскано стiльки зброї в той час, як армiя не має
чим стрiляти, то, значить, навiщось її сюди натаскано. Двох думок не може
бути: якщо цю зброю залишено тут, то по неї напевно, й то скоро, хтось
прийде!"
Максим з дитинства любив зброю. Вiн любив мисливську зброю, але нею
може бути всяка ручна вогнепальна зброя. I був вiн стрiльцем першоклясним,
з усiх родiв тiєї зброї. I от з тiєї любови, чи й справдi виконуючи наказ
лейтенанта, Максим почав перебирати й виважувати в руках "фiнки". Вибирав.
Але всi вони видавалися йому неймовiрно тяжкими. Нарештi вибрав нiби
найлегшу, ще й з ременем. Потiм вибрав до неї диск iз набоями, вставив
його як слiд, а тодi перекинув "фiнку" через плече й пiшов.
Так вiн iшов iз "фiнкою", нiби справдi який вояк. Але в дiйсностi вiн
її зовсiм не для вiйни взяв (що ж вiн мiг би зробити з "фiнкою", хоч би
навiть i з такою гарною, проти всього свiту!?) - нi, вiн узяв її просто
тому, що спокусився зброєю. Але "фiнка" з кожним кроком ставала все
важчою, а безглуздiсть її наявности в нього за спиною - все очевиднiшою.
"Для чого i проти кого? I що ж ти нею в своїй ситуацiї зробиш?.."
Так Максим iшов i кепкував iз себе. Аж поки не став ураз, мов укопаний.
Навколо було синьо-чорно, i в однотонностi цього кольору стежка на снiгу
десь раптом загубилася, розтанула. Нема.
"Господи! Таж заходить нiч! Iще година - й у лiсi буде темно, хоч око
виштрикни. Куди ж ти йдеш? I куди ти ще йтимеш? I як ти йтимеш?!"
На душi стало тривожно й тужно. Надходила чорна, глуха нiч. А
магiстральна його лiнiя - слiд "кiнного й пiшого" - вже зникла в чорнотi,
що розливалась океаном назустрiч. Iти ж по-сибiрському, як ходив колись у
тайзi, вiн тут i в такому станi не зможе. Та й найвiдважнiшi сибiряки
вночi по нетрях не ходять.
Думка запрацювала шалено. "Як i куди?" А чи не мiг би вiн заночувати в
тiй халупi, га?.. Нi, нi, в тiй халупi йому ночувати не можна. Нi - нi! Як
же ж i куди?..
"Та, Господи! Тут же ж десь тече Ворскла! Її вночi не буде видно, але
все ж її можна буде знайти. Це, власне, й є та магiстраля, яка виведе куди
слiд. Аби лише її знайти. Так, або вдасться її знайти, або ж доведеться
загинути. Вона замерзла, вона заметена снiгом, але то нiчого. Це якраз i
добре. Якщо її вдасться знайти, то по нiй уночi можна буде йти як по
паркету. Скорiше ж геть iз цього лiсу!"
А нiч насувалася нестримно, множачи навколо гущавину, - чорна,
тривожна, захланна нiч. Вона наповзала з усiх бокiв, як тi
видива-чудовиська, потвори з давно забутих наївних дитячих казок. Максим
на мить перенiсся уявою в той казковий дитячий свiт, уявивши себе тим
крихiтним хлопчиком, усiма покинутим, заблуканим, вiдданим на поталу
вiдьмам, змiям, вовкулакам та лiсовикам.
Стало на хвилинку справдi моторошно.
Тодi враз, пiдкинувши "фiнку" з-за плеча на руку, Максим натиснув на
гашетку й випустив геть усю серiю, цiлий диск, у нiкуди, просто в синє
небо. Випустив i стояв якусь мить, заслiплений миготiнням вогню й
оглушений, слухаючи, як по лiсу шалено стрибали, рокотали, вiддаляючись,
луни. Далi... Далi... А тодi подивився на "фiнку", що лишилася зовсiм без
набоїв, узяв її за люфу ("без набоїв ти менi й зовсiм не потрiбна!") й
попер її геть вiд себе - туди, слiдом за лунами. Повернувся й пiшов
лiворуч. Залишив слiд "кiнного i пiшого" й пiшов своєю власною дорогою -
без нiякого слiду.
Скоро вiн опинився на краю лiсу. За лiсом починався луг, i там було ще
досить видно. Той луг простилався перед Максимом, покритий де-не-де рудими
плямами очеретiв, що тяглися ген-ген на кiлометри. А за тими кiлометрами,
за тим лугом заснiженим бовванiло якесь селище. За ним далi були ще якiсь
селища... То там проходив той самий шлях, яким його, Максима, було ведено
в колонi смертникiв на Бiлгород - Тамарiвку й по якому котилися великi
орди всiх тих опогонених i неопогонених, озброєних i неозброєних,
"вiльних" i невiльних iстот. Тепер уже тi орди й усi тi, що його гнали,
пройшли, але тим шляхом йому посуватися назад однак не можна було, бо той
шлях тепер захряс iншими ордами, ще гiршими.
Шлях помiж спаленими й зруйнованими селищами тягся десь там ген понад
лугом, по той бiк. Отже, по цей бiк був лiс, опанований нiччю, а по той
бiк - селища й шлях, опанований ворогом, чужинцями, що не знають, не
розумiють, не хочуть розумiти нiчого й не мають пощади. Посерединi ж -
Ворскла й луки, мабуть, не опанованi ще нiким. Ба, нi! Хтось там є також.
Глянь!..
Придивившись, Максим побачив, як ген посеред лугу по бiлiй пеленi снiгу
посувались якiсь чорнi цятки. Одна... ще одна... Потiм двi... А ген-ген
попереду знову одна... Вони посувалися в тiм же напрямку, що й Максим.
"Напевно, такi ж самi бурлаки-втiкачi. I, напевно, вони йдуть по льоду
Ворскли, бо чешуть шпарко, рухаються швидко". Максим хотiв уже
викочуватися з лiсу й доганяти їх, як раптом тi чорнi рухливi цятки...
попадали! Майже всi разом. Потiм схопилися, побiгли й знову попадали...
Тут до Максима докотилось рокотiння важких кулеметiв. Вони били звiдти,
вiд великого селища, що бовванiло за лугом - ген там, дiдько його знає й
де. Кулемети строчили навальне, й кулi з в'юканням копирсали снiг аж попiд
лiсом або йшли рикошетом угору. Максим став за деревом i виглядав iз-за
нього, помалу здогадуючись, що то перед його очима вiдбувалося. За
кулеметами кiлька разiв гримнув мiномет. Мiни збурили снiг посеред лугу, а
одна залетiла аж у лiс.
"Еге-ге... Нi, не випадково вони сюди так гатять! Це, напевно, стоїть у
якомусь зв'язку з тiєю лiсовою халупою, повною зброї! А тяжкi кулемети тi,
мабуть, спецiяльно й пристрiляно на цей луг i лiс. I мiномети також. Тепер
вони обстрiлюють тих кiлька цяток. А хто ж то - тi цятки? Такi самi шукачi
щастя, як i Максим? Шукачi щастя свободи?.."
Чорнi цятки надовго позападали в снiг. Потiм знову почали схоплюватися
й бiгти. Бiгли до лiсу навскоси, лише одна бiгла вздовж лугу.
Пiсля такого попередження Максим вирiшив не квапитися з лугом, а пiшов
краєчком лiсу. Йшов, провалюючись глибоко в снiг, а тим часом вивчав
ситуацiю.
Стрiлянина так же нагло замовкла, як i спалахнула. У всьому цьому одно
було цiлком ясне для Максима - це те, що тi, проти кого насправдi були
спрямованi цi пострiли, напевно, вже так далеко забiгли за цi днi, що їх
нiякi кулi вже не доженуть. То вони покидали й стiльки зброї там у лiсовiй
халупi. Якщо ж хто й лишився бiля тiєї зброї, то хiба лише одиницi, що
десь глибоко зарилися в норах сховищ, п'ють для хоробрости самогонку й
нiкуди зовсiм не ходять. Принаймнi вдень. От хiба часом уночi десь
вилазять. I то, мабуть, тiльки для того, щоб потрошити беззбройних i
безборонних людей. Кожен злочинець-убивця вже є останнiй боягуз, як i тi
он, що десь там iз того боку стрiляють по кiлькох цятках iз мiнометiв та
тяжких кулеметiв.
"Нi, даремно ти викинув "фiнку". Треба було почекати до ранку. Вночi
вона ще могла б пригодитись. Бо ще десь, може, доведеться дорого продавати
своє життя".
Максим аж хотiв було вже вертатися. Та тiльки ж вертатися довелося б
дуже далеко, бо ж не досить було взяти саму викинену "фiнку", а треба було
ще дiйти до складу зброї в лiсовiй хатцi й набрати набоїв. Думаючи це, вiн
тим часом iшов собi далi, не затримуючись, уперед, попiд лiсом. Це була
каторжна хiдня. Потемки, прикований зором до лугу збоку й до темряви
спереду, вiн не добачав нi ям, нi ровiв, нi пенькiв. Збивав i без того вже
побитi ноги та, провалюючись у рови чи ями, розтягав i так уже
порозтягуванi жили. Але для нього важливим було побачити небезпеку
заздалегiдь - небезпеку не вiд ям, а вiд бiльш поважних речей.
Нарештi поночiло зовсiм. Сизi сутiнки стали чорними. Але тепер тiй
чорнотi ночi, що навалювалась уже зовсiм на голову, Максим зрадiв. Цього
разу вiн їй зрадiв, як визволенню. Вiн круто звернув iз лiсу й вийшов на
луг.
Уже нiяких селищ по той бiк та й нiякого взагалi "того боку" не було
видно. Все облягла густа мла, що з'єднувала небо й землю, лише ледь-ледь
бiлiв той снiг, що був найближче. Ступнувши з сотню крокiв, Максим
оглянувся - лiсу вже теж не було видно.
Максим iшов навскоси, брiв по досить глибокому снiгу, Снiг був мокрий,
а пiд ним чавкотiла вода. Мiсцями, в очеретах та комишах, снiгу було
набито бiльше, а мiсцями навпаки - був голий лiд, - це по сагах, розливах
та допливах Ворскли. Максим усе те перетинав i перетинав навскiс,
добираючись до Ворскли. Нарештi вiн спустився трохи вниз i вiдчув пiд
собою лiд. Пройшовши трохи ще в тiм самiм напрямку, наткнувся на високий
берег, порослий лозою й вiльшняком.
"Ага! Це ж i є Ворскла!"
Тодi повернувся за течiєю трохи правiше й пiшов по льоду. Мiсцями лiд
був покритий водою, але то не бiда. Вiн вирiшив iти Ворсклою всю нiч, без
зупинок, аж до того мiсця, де, як вiн пам'ятав це з мапи, Ворскла мала
круто загнутися праворуч, роблячи величезну дугу бiля села Р. А тодi
перетяти луг лiворуч навпростець i вийти в степ та так само, без зупинок,
i смалити далi, аж до кiнця: геть по прямiй, по прямiй, переступаючи через
шляхи й дороги, через усе, що трапиться, - навпростець, скiльки вистачить
сил. А сил у нього, вiн був певний, вистачить до самого дому! Бо ж iншого
виходу в нього нема, як нема й вибору. Вiн або мусить iти без перерви й
дiйти, або ж, спасувавши й шукаючи хвилевих вигод чи уявного рятунку, -
загинути, напевно й остаточно. Звичайно, в першому випадку теж можна
загинути, але тут усе-таки був шанс, шанс - перемогти. Поставивши все на
карту й не шкодуючи сил, перемогти! Максим без вагання вибрав цей шанс.
Для нього це вже не було змагання тiла (тiло його, вiн вiдчував, уже
нiчого не варте й не витримає само по собi навiть i дужого подиху вiтру),
- це було змагання духа, змагання його волi й пекельної жаги жити. Вiд
тiла тут вимагалося лише одного: якщо й умерти, то не лежачи, а в
боротьбi, у змаганнi - живучи й пломенiючи до останку. Вмерти так, як
умирають комети, - згорiти до краплi, до решти, лишивши по собi ще
вогненний слiд, - вогневiти бодай якийсь час. А згоряючи, може на якiйсь
останнiй стадiї свого згоряння ще й перемогти.
I вiн так горiв... Скiльки вiн уже так горiв!.. Вiн уже, здавалось,
наполовину згорiв. Але душа вiд того все ж не бралася попелом. Навпаки.
Вона все яскравiла й яскравiла. Вона все ще жива й живе, сягаючи в
майбутнє, хоча й переживаючи ще раз минуле. В нiй з'єднувалось тепер
вчорашнє й завтрiшнє сталевою ланкою сьогоднiшнього. I ця сталева ланка,
вкинута тепер в страшне горнило випробування, мала довести гарт найвищої
проби. Витримає чи не витримає?..
Максим iшов льодом. Як порiвняти з його ходою вдень, вiн iшов
божевiльним темпом. Це було далеко не швидко для нормального хiдця, але це
було аж надто швидко для нього. Вiн летiв. Щораз то бiльше його окрилювала
надiя й вiра в перемогу - надiя й вiра вiд однiєї думки про те, що вiн же
пройшов уже такий тяжкий iспит i ще живий, i навiть вийшов на рiвну й
певну лiнiю, яка вже так реально наближала його до мети. Душа горiла й
нестримно поривалася вперед, наказуючи бiдним ногам i тягнучи їх уперед,
аж вони ледве встигали за нею, спотикаючись. Та де там вони встигали?! Але
все ж таки вони йшли i йшли, поки що не вiдмовляючись...
За кiлька годин вiдтодi як смеркло Максим багато пройшов, усе
вигадуючи, як би скоротити шлях, як би заощадити енергiю, не роблячи
зайвих гакiв i петель. Рiчка дуже петляла, що Максим помiтив дуже швидко,
хоч i було темно. При заснiженiй землi й найбiльша темнота - вiдносна, i
коли маєш добрий зiр, то можна багато бачити. Максим мав очi дуже гострi,
а головне - вiн мав величезний досвiд нiчних мандрiв, набутий у постiйних
мисливських, рибальських, а потiм i каторжанських сибiрських походеньках,
через те орiєнтувався й тепер досить добре.
Встановивши, що рiчка петляє, вiн вирiшив лiнiю свого руху випростати -
цебто йти дослiвно навпростець. Оглянувши, скiльки мiг сягнути зором,
рельєф пагорбiв та лiнiю берега понад ними, вiн брав напрямок на якусь
точку, - кущ лози чи очерету, - й iшов до неї по чому попало, - по льоду,
по горбах, по снiгових заметах, мiж комишами, - i виходив знову на лiд
рiчки. Йшов рiчкою, поки вона йшла прямо, а як рiчка завертала лiворуч чи
праворуч, Максим вилазив на берег i йшов навпростець, поки знову не
зустрiчав ту саму рiчку. Так вiн набагато скорочував шлях. Вiдчував, як
назад вiдбiгали кiлометри за кiлометрами...
По кiлькох годинах такого ходу Максим несподiвано вперся в досить
високе плато, що врiзалося глибоко в луг i вiдтиснуло Ворсклу кудись круто
й далеко влiво. Це плато не було вкрите лiсом. Лiс було вiдтиснуто геть аж
на самий верх горбiв, i вiн там ледь-ледь чорнiв праворуч. Максим пiшов
через плато навпростець, певний, що, як вiн його перейде, здибає по тiм
боцi знову Ворсклу. Та плато розтяглося на кiлометри. Воно було вкрите
чорними рiллями, розкислими вiд води, з торiшнiми стернями й прорiстю
озимини. Снiг тут майже зiйшов, i вода, збiгаючи по рiвчаках, дзюрчала
струмками. Подекуди вода стояла озерами, в якi Максим потрапляв зненацька
з розгону. Вiн здивувався, виявивши тут раптом такий весняний стан. Але
дивуватися було нiчого: це ж був пiвденний схил, та ще й геть укритий
розораними полями; досить сонцевi допастися до чорної плямки, як снiг iз
рiлль вiдразу задзюрчить. Як Максим переконався потiм, навколо плато в
цьому мiсцi високий гористий берег рiчки робив велетенську пiдкову,
створюючи чудовий затишок вiд пiвнiчних вiтрiв. Оскiльки тут прямiшої
лiнiї не можна було вибрати, то Максим теж робив пiдкову, йдучи по схилах
берегового пасма й повертаючи разом iз тим пасмом на пiвденний захiд.
Почали траплятися кущi, гайки, перелiски... Ось якiсь глицi... Ось
бур'янища й, мабуть, сад. А ось...
Будь ласка: цiлiсiнький хутiр! Кiлька хат i ще якiсь будiвлi. Максим
увiгнався в самiсiньку середину й вiд несподiванки аж став. Хутiр! А може,
й цiле сiльце. I наче вимерло: нi вогника, нi собачого бреху, нi голосу
людського, - анiчогiсiнько, нiяких натякiв на iснування тут живих iстот.
Максим пiдiйшов до однiєї хати, до другої... Дверi навстiж, вiкна без шиб,
речi порозкиданi. А ось чорна пляма - це пожарище. Ще стояв запах гару й
сажi в повiтрi. Всюди поритi ями, - то воронки... вiд гарматних набоїв чи
вiд бомб?
Враз Максим почув десь тихi чоловiчi голоси... Вiн став, завмерши,
посеред вулицi. Стояв, прислухаючись, i дивився в iмлу поперед себе,
чекаючи великої й прикрої несподiванки. Зненацька помiтив, як десь
далеко-далеко - там, звiдки вiн прийшов, щось тричi поспiль блиснуло. Та
вiн у цей час думав не про те. Вiн думав про таємничi голоси й про
небезпеку... Раптом завило, засвистiло вгорi - iз гуркотом i клекотом
пролетiли й хряпнули гарматнi набої тут же, за першими хатами. I тодi там,
де було тихо, вiдразу зчинився галас.
Максим побiг уздовж вулицi, а хтось десь несамовито матюкався й кричав:
- Уставай!!. Швидко-о!!. Марш, марш!!.
I назустрiч Максимовi звiдкiлясь вискочила якась людина, застiбаючись
на ходу, а за нею друга, третя, а потiм ще й ще... Їх повискакувало
багато, панiчно брязкаючи зброєю. Зiткнулися з Максимом.
- Стой!! - закричав перший, що натрапив на Максима. - Хто такий?!.
- А тобi що, вилiзло?! - визвiрився Максим.
- А-а!.. Ага!!. Давай, спасайся, брат!!. За мною... Бiгом!!!
- Бiжу! - вiдповiв Максим. I вони швидко побiгли, всi, але в рiзнi
боки. Десь там в iмлi знову замиготiло... Всi озброєнi припустили чимдуж,
залопотiли вгору, а Максим навпаки - вниз. Вiн чув, як десь тупотiли тi
озброєнi люди, гукаючи один одного, вiддаляючись. Знову завили гарматнi
стрiльна й знову вибухнули в селi... Але Максим був уже далеко. Вiн вiдбiг
ген аж у луг, а тодi вже тихцем поплентався собi далi. Зiйшовши знову на
лiд рiчки, зупинився й обернувся назад. У селi горiла пожежа. А десь iз-за
горба за селом, iз-пiд лiсу зататакав скорострiл.
"I куди й чого вiн, дурень, стрiляє?"
I раптом почув, як десь там на горбах хтось несамовито матюкався. I
здогадався, що то ж i лайка, i скорострiл - на його адресу. Десь там,
видно, похопилися, що серед них був хтось не їхнiй, i тепер намагалися
його влучити в темрявi. Не могли ж вони лаятися й стрiляти з автомата по
тих, що поливали їх iз гармат з вiддалi пари десяткiв кiлометрiв! Чи,
може, геть поiдiотiли люди?..
А з iмли замиготiло знову. Тепер набої лягали навколо полум'я пожежi,
метаючи блискавки вгору.
"То ж стрiляють iз того самого селища, що й перед тим по тих чорних
рухливих цятках у лузi", - ствердив у думцi Максим i поробив з того для
себе всi належнi висновки. По-перше - те селище, звiдки стрiляли гармати,
без сумнiву, було десь поблизу Великої Писарiвки. Цей факт Максим
вiдзначив з радiстю, бо це ж свiдчило, що вiн уже далеко пройшов. А
по-друге - це село, по якому стрiляли, напевно, стягло на себе немилiсть
нiмцiв просто тим, що воно було пiд лiсом, а може, ще й тим, що якийсь
дурень i стрельнув у ньому з "люшнi". Нiмцi обстрiлювали його з гармат
удень (може, вчора, а може, й сьогоднi, бо ж чути було, як десь гуло!), а
тодi, пристрiлявшись уже, вирiшили помацати й уночi. А тi люди, тi вояки,
що так панiчно повтiкали, то, напевно, якiсь утiкачi з фронту, якi було
отаборилися на нiчлiг у невiдомому селi, покинутому людьми й списаному
самим Богом iз реєстру пiдлеглих його охоронi.
При свiтлi пожежi Максим пiшов собi далi пустельною рiкою, по мокрому
льоду. Десь на заграву пожежi завалували собаки й пролунало кiлька
рушничних пострiлiв. А десь далi, ген-ген там над степом, у чорнiй безоднi
нiчного неба загорiлись "панiкадила". I кiлька разiв там щось глухо й
важко бухнуло, як далекий-далекий грiм. Потiм "панiкадила" погасли, пожежа
згасла теж i стало ще темнiше, нiж було. Й моторошнiше, нiж було.
Самотнiй, загубленiй у безкраїй чорнотi, як у справдi чорному-чорному
морi, безмежно вимученiй людинi було моторошно. Хоч та людина в своєму
життi й пройшла вже "вогнi, й води, й мiдянi труби".
Може, тому було моторошно, що людина вiдчувала досить виразно, як за
нею назирцi, шльопаючи по мокрому снiгу й чигаючи на вiдповiдну нагоду,
йшла невiдступне смерть. Не уявно-поетична, а сама справжнiсiнька,
прозаїчна й гидка смерть. А нагод тих було аж надто багато. I смерть не
тiльки чигала на найзручнiшу, але й намагалась пiдставити "нiжку", щоб
людина впала, а потiм спробувати - встане вона чи не встане? Бо ж для
смерти це був зухвалий виклик: людина, що за всiма правилами й законами
давно вже мала б умерти, - не хоче вмирати. Нiяк не хоче вмирати!
Затялася, зцiпила зуби, звинулась, як сталева пружина й от котиться.
Неначе той автомат, що спершу йшов силою заведеного механiзму, а тепер уже
гойдався самою силою набутої iнерцiї. Штовхни - вiн упаде i вже нiколи не
встане. I смерть штовхала. Але людина-автомат не падала. Вiрнiше, навiть
падала, але вперто, помалу-малу зводилася i знову йшла. Бо, при всьому
своєму автоматизмi, це була людина, в смертному механiзмi якої була душа,
а в тiй душi - iскра великої божеської безсмертної волi...
Чорна мла тепер, здавалося, вже пливла й шумiла, наче чорне море -
вiчним шумом прибою. Це й був, думав Максим, шум прибою часу, прибою
вiчностi, що їй немає нi кiнця, нi початку. I ця нiч, ця чорнота, теж не
має нi кiнця, нi початку. I його шлях теж, здається, без кiнця й без
початку. Власне, вiн i не йде. Йому справдi здається, що це не вiн iде.
Йому мерещиться, що вiн стоїть, а йде все iнше, все рухається мимо нього i
навколо нього, - i на землi, i на небi, разом iз зорями i з кометами -
рухається десь у холоднiй, неосяжнiй для розуму, космiчнiй прiрвi...
Максим був уже на тiй межi, за якою губиться почуття власного руху i
людина може лежати, як колода, а їй здаватиметься, що вона летить зi
швидкiстю комети. Максим напружував усю силу волi, щоб опам'ятатися вiд
того дурману й упевнитися - чи вiн же таки ще йде, чи вже лише маячить?..
Iде!.. Iде!..
Ось вiн перетинає якiсь пагорби. Ось проходить понад очеретами
навпростець. Он спереду вирiзняється якийсь темнiший масив у темрявi i там
миготять якiсь смужки. Ага, то щiлини в погано завiшених вiкнах а чи в
вiконницях хати, де свiтиться свiтло. Це ж тудою йде Ворскла i це на її
крутому березi стоїть якесь сонне село. Свiтиться лише в однiй хатi. Але
чого ж у нiй свiтиться, коли така глупа нiч?
"Може б, зайти в село, га?.. Га?.." - питається тихо й нерiшуче думка,
мов мала дитина, що намуляла ноги й уже не може йти, але боїться про те
сказати, бо страшно.
"Може б, i справдi зайти?" - майже згоджується Максим, намагаючись
нишком обдурити себе й своє рiшення - йти до кiнця, - продиктоване
iнстинктом смертельно загроженої iстоти. "Може б..."
Ось уже близько. Мiж селом i ним - тiльки кущi очерету. Максим минув тi
кущi й зiйшов на лiд рiчки. Лишилося ще перейти цей лiд попри самiсiньких
хатах i садибах, розташованих на крутому березi.
Тiльки встиг Максим дiйти до середини рiчки, як раптом:
- Гальт!!. - i клац-клац зброєю.
Максим прикипiв на мiсцi. Крик був з берега, десь iз темряви, вiд купи
дерев, що стояли спереду. В блискавично коротку мить свiдомiсть
вiдзначила, що перед тим хтось iшов берегом на тi дерева. "До кого ж
стосується той несамовитий крик по-нiмецькому?"
Ще мить.
- Гальт!!! - розiтнулося ще дужче й переляканiше. Клацання. А за тим -
шамотня спереду, в темрявi. "Ага, це десь там, напевно, зупинено тих..."
Максим крутнув i як тiнь зiслизнув з рiчки.
- Гальт, гальт!! - лунало з берега, але Максим зник за очеретом, як
мара. Зайшовши беззвучно за очерет, вiн так само беззвучно, але якомога
швидше пiшов убiк, уже майже певний, що те "гальт" стосувалося таки до
нього. Мовби на пiдтвердження цього, на березi затупотiли кованi чоботи,
залунала несамовита лайка по-нiмецькому, потiм почулись кроки на льоду й
знову крик: "Гальт! Гальт!!"
"Завтра!" - прошепотiв сам собi Максим.
Шкваркнула черга з автомата, але й тiльки, - слiдом нiхто далi не йшов,
боявся. Лише випустив чергу з автомата в кущi очерету - навмання.
"Завтра", - повторив Максим у думцi iронично й пiшов усе далi й далi,
петляючи помiж очеретiв. А далi перемахнув через чисту площину, пройшов ще
трохи й став пiд густим кущем. Довго прислухався, напружуючи весь слух i
зiр, - чи не шелестить де снiг, чи не рухається де яка постать, - чи немає
погонi? Чи не йде там хто по льоду навперейми?
Нi. Тихо. Лиш десь дуже здалеку долинув якийсь свист, але то було десь
там з iншого боку. Село з несподiваною нiмецькою пасткою кануло в темрявi.
Лише ледь-ледь мерехтiла з тiєї темряви манюсiнька свiтляна цятка, мов
свiчка, на яку мають летiти нiчнi метелики.
Зробивши велику петлю, Максим знову виповз на рiчку й пiшов льодом.
Його тягло до тiєї рiчки, мов магнетом. То був iнстинкт, що дбав за
збереження енергiї, - рiчкою ж бо хоч i кручено йти, але незрiвняно легше.
Щодалi Максимовi було тяжче змушувати себе звертати з рiчки набiк. Вiн з
острахом помiтив, що його воля слабла. Навiть i їй було понад силу таке
неймовiрне й безкрає напруження. А настане мить... Та Максим гнав геть
саму думку про те, що може настати мить, коли сила його волi вичерпається
остаточно чи коли її сталева пружина лусне геть вiд перенапруги й тодi вiн
ляже лицем у снiг, спаралiзований... I тодi буде вже все...
Але вiн навiть сам не знав ще всiх своїх можливостей, не знав свого
другого "я", що сидiло в нiм. А в нiм сидiла друга iстота, дика й
несамовита, озброєна надзвичайним, слiпим, але неймовiрно тонким i
могутнiм волевим iнстинктом. Коли його свiдомiсть опинялась у вирi
маячiння, майже вибуваючи з ладу, тодi його вела та друга iстота, що має
такий дивний iнстинкт. Максим виразно вiдчув, як та друга iстота коригує
всi його кроки й рухи, як вона порядкує. Це вже було роздвоєння. Своєрiдне
психiчне роздвоєння. I в станi цього роздвоєння вiн перебував уже довший
час. Йому навiть здається, що так, власне, й було все його життя. Коли б
не те друге "я", вiн би вже давно, дуже давно, загинув би. Лише цього вiн
так ранiше не помiчав. Це просто щось неймовiрне...
Ось ним опановує тривога. Невiдомо чого й що. Вiн стає, й стоїть на
льоду, й нашорошує вуха, й напружує зiр i нюх. Що таке? В чому рiч?.. Вiн
стоїть, як вовк. Нiби нiчого. Тихо. Але звiдки й чому така тривога?
Пiдкоряючись внутрiшньому iмпульсовi, вiн зiходить з рiчки, з труднощами
видирається на берег i стає мiж кущами лози. Ось вухо його вловлює якийсь
звук. Нi, то майже нiякий звук, то лише тихий "черк", мовби хтось палицею
торкнув по снiгу. Далеко десь. Свiдомiстю своєю Максим не надає тому
значення й хоче виходити, але щось його не пускає.
По хвилi - душа в Максимовi холоне..
Просто перед ним на льоду йде черiдка постатей. Майже беззвучно. I...
Коли б Максим був забобонний, вiн би закричав вiд мiстичного жаху. В
черiдцi, помiж цiлком окресленими людськими тiнями, є iнтервали, i от у
тих iнтервалах iдуть... самi ноги або самi голови. Максим напружує волю,
стримуючи нерви, якi своєю реакцiєю випереджують розум, що мав би дати
пояснення. Бо ж вiн не вiрить "нi в чих, нi в дих".
Опанувавши себе, Максим стоїть i дивиться, не ворушачись i не дихаючи
голосно. Завмерши, спостерiгає, як перед самiсiнькими його очима проходить
химерна парада. То йдуть тяжко озброєнi нiмецькi салдати, серед яких деякi
в бiлих захисних балахонах або в бiлих накидках. Вони йдуть десь, мабуть,
iз якоїсь бойової операцiї чи, може, на операцiю. Ноги в них, напевно,
пообмотуванi ганчiр'ям, щоб не тупотiли. Вони не видають нi звуку.
Безперечно, вони всi охопленi страхом, бо ж вони йдуть - зi смертю
бавляться.
Парада зникла, а Максим усе ще дивився на рiчку, - в очах його
мерехтiло, й вiн уже не був певен, чи там не йде ще хтось, хто не має вже
видимих анi нiг, нi голови, - зовсiм невидимка.
Цей реальний випадок видався йому ще фантастичнiшим, анiж усi його
гарячковi вiзiї й маячiння. Власне, на цiм випадку вiн вiдчув, що почав
уже губити межу мiж дiйсним i недiйсним.
Досi вiн, iшовши, все-таки диференцiював цiлий навколишнiй свiт i
досить чiтко. А тепер починалася смуга, за якою все переплутувалось,
змiщалось плянами, сходило з осi й з власного мiсця, обертаючись у хаос, в
анархiю. А в тiм хаосi вiдчайдушне борсалася воля, змагаючись, як iскра,
загрожена холодною й чорною повiнню. I в найкритичнiшi хвилини вона
все-таки брала гору, не погасала - i вела.
А час тягнувся без кiнця, з мукою, як зубний бiль, i не було нiчого,
тiльки безкрая, безнадiйно безкрая дорога.
Зринаючи на гору з хаосу, думка Максимова спокiйно вiдзначала, що вiн
уже на краю загибелi. I в той же час та сама думка вiдчайдушне намагалася
стати на вартi, виконуючи пiдсвiдомий наказ волi, щоб не прогавити - де ж
звертати? Де покидати рiчку й виходити геть iз лугу та й переходити на
степ? Намагалась пригадати мапу, розташування сiл i мiстечок, лiнiю рiчки.
"Мабуть, ось тут..."
Рiчка повертала круто праворуч. Спереду маячiло нiби якесь селище,
може, навiть велике. Максимовi здавалося, що тут ось i треба звертати. Вiн
покинув рiчку й пiшов лiворуч. Натрапив на дорогу... Чорна, розчавучена
колесами возiв i машин, вона простилалася через пагорбок. Тiльки-но Максим
вийшов на дорогу й пройшов пару крокiв, як праворуч заблищали фари, мов
двоє фантастичних очей. Виринувши десь iз-за повороту чи з-за кущiв,
просто на нього йшла машина, гойдаючи пасмами свiтла то вгору, то вниз.
Вiдступати було нiколи, й Максим, уловивши мить, коли пасма гойднулись
убiк, лiг, де стояв, просто в грязюку, в болото, встигнувши зробити лише
один крок убiк. Лежав лицем униз i думав - "наїде чи не наїде?".
Машина пройшла повз самiсiнькi ноги, але не зачепила.
Максим устав, перейшов дорогу й потягся в морок навмання.
На мить йому здалося, що ген-ген спереду навпроти нього в темрявi
посуваються впоперек якiсь вогнянi цятки. Вiн вирiшив, що то там лежить
великий шлях i то по ньому йдуть машини. Значить, вiн iде вiрно. Значить,
вiн узяв правильний курс. Саме туди йому й треба йти. Треба пересiкти той
шлях, а там, за тим шляхом, почнеться вже степ.
Максим пiшов на тi вогненнi цятки. I почалась хiдня, як агонiя...
Тi цятки!.. Вона то погасали, то загорялися знову. I все нiби
вiддалялись, немовби летiли десь. Вiн iшов до них - до тiєї лiнiї, на якiй
вони горiли, пролiтаючи, а та лiнiя все втiкала далi й далi... Вогники
мiнилися, гасли, з'являлися знову, обертались... Немов тi iванiвськi
свiтлячки в темну-темну, задушливу нiч на Йвана Купала... Або як мандрiвнi
вогнi в болотах... Або як очi хижих диких iстот, що перебiгають з мiсця на
мiсце й прядуть очима, як люстерками...
Максимовi здавалося то перше, то друге, то третє... То вiн iшов з
одчайдушними друзями-школярами шукати папоротi купальської ночi,
наслухавшись легенд про чудесну квiтку та неймовiрнi скарби... То вiн
читав i бачив навiч казку про душi померлих, що блукають мандрiвними
вогнями... То вiн сам блукав у середньоазйськiй пустелi вночi, а перед ним
все вiдбiгають i вiдбiгають шакали, блискаючи люстерками очей... То вiн у
темному-темному, вiдвiчному пралiсi, а поперед нього летять вогненнi
комахи...
Потiм усi вогники десь позникали, а Максим раптом вiдчув, що вiн
борсається... по колiна в водi. Вода сягала все вище й вище, проймаючи
холодом ноги, холодячи нерви, холодячи серце...
Вiн не знає, як довго вiн iшов, лише вiдчув, нiби нараз вiн прокинуся
вiд сну.
Вода! Кругом вода!!.
Болiла голова. Болiли ноги. Й болiли очi - вiд темряви, в яку вiн так
вперто вдивлявся, й вiд вогню всерединi, що, здавалося, вже випiкав йому
очi. Максим брiв по водi, мов рибалка, брьохався в нiй i спочатку йому
було навiть трохи приємно. Приємно було вiд того, що гарячкуюче тiло
занурювалося в крижану воду, хоч усього його вже й починали стрясати
дрижаки до самого мiзку кiсток. Тим бiльше що спочатку йому здавалося,
нiби вiн потрапив лише в калюжу, з якої можна зовсiм просто вийти, аби
лише бажання. От треба тiльки пiти лiвiше... I вiн iшов лiвiше. Але там
було ще глибше й вода поступово сягала все вище. Тодi, значить, треба йти
правiше. I вiн iшов правiше, але там було те саме. Iшов назад. Так само -
вода глибшала. Iшов уперед. Але кругом була вода, i куди не пiдеш - усе
глибше! I вона, т...
