Iван Багряний. Людина бiжить над прiрвою
страница №6
... помiчника старшини довiдався, що пляшка самогонубула тим ключем, що вiдчинив дверi для цiєї передачi.
Нiчого з передачi Максим не їв. Вiн зав'язав вузлик i поклав у головах.
Таж хiба можна було це їсти?! Хiба ж то були пирiжечки й хлiб? Нi, то були
знаки любови й дружби, то були релiквiї, що їх хотiлося зберегти, як
дорогу пам'ять...
I цей день минув, як i перший, - у загальному отупiннi, в якомусь
зацепенiннi.
Тiльки три танкiсти пiд столом жили повним, нормальним життям. Вони,
здається, були цiлком задоволенi й почувалися тут зовсiм добре. Грали собi
в карти, кричали, сперечалися, спiвали й розповiдали рiзнi iсторiйки й
анекдоти - то маснi, то антисемiтськi. А в тих розповiдях i анекдотах не
було нiчогiсiнько на вiйськовi теми, так нiби вiйни зовсiм i не було.
Вони, здається, намагалися вiйну геть взагалi перекреслити, вимазати з
свого життя, списати з дiйсности.
Надворi гула мокра березнева завiрюха, лiпила в шиби. I гули десь,
гримотiли далекi вибухи. Але то було десь далеко, не тут. Нiби навiть не
на цьому свiтi...
Коли заплющував очi й слухав завiрюху чи слухав її й дивився на
заплаканi шиби, то здавалося, що це вернулося далеке-далеке дитинство...
Солома на долiвцi з сухими волошками й стрючками горошку, а на соломi гурт
їх, дiтлахiв, покотом. Лежать, босенькi й голопузi, й мрiють, - слухають
казок, завмираючи серцем, слухають гудiння вiтру й шелест снiжинок по
стрiсi й по шибах. I в дитячiй уявi постає казковий, невiдомий,
страшнуватий, але звабливий свiт, що десь там, за цiєю соломою й мокрою
долiвкою, за шибами, за завiрюхою...
Увечерi до тюрми вкинули маленького, зовсiм манюнького салдатика зi
здоровенною рушницею. Вiн учепився за ту рушницю руками й ногами й не
хотiв пуститись. Так iз рушницею його й укинуто до "тюрми". Посмiхаючись,
старшина лише звелiв зняти з рушницi закривку й вiдiбрати в салдатика
набiйницю.
А салдатик той був незвичайний. I рушниця в нього теж незвичайна.
Салдатик мав щонайбiльше 16 рокiв, ще й до того був низенький на зрiст.
Дитина. Змучений, обдертий, мокрий весь i - з орденом на грудях. А рушницю
мав - "ПеТееР". В цiлому ж це все - салдатик iз рушницею - звалося
"петеерiвець". Цей салдатик, ця дитина, вчепився за рушницю вiдчайдушне,
як за рiдну матiр, i, матюкаючись люто, а тодi вже й ридаючи, не хотiв
випускати її з рук навiть i в "камерi". Так i не випустив. Обiйнявши її,
як найрiднiшу iстоту, сiв на соломi, поставив її мiж ногами, височенну й
дебелу, обхопив руками i, схиливши голову на неї, так сидiв.
Старшина, нiяковiючи, пояснив, не звертаючись нi до кого i в той же час
до всiх:
- Сорок танкiв уже був збив i - чорт понiс до дєвок... Чого тебе дурака
чорт понiс до дєвок?! Дєвок, брат, збивати - це не танки! Заплутався в
шпiонаж, а тепер от сиди... I "петеер" тобi не поможе.
Салдатик мовчав, як зацькований, переляканий звiрок, конвульсiйне
вчепившись у рушницю, а старшина, зiтхнувши, закiнчив, звертаючись просто
до нього:
- Ех, ти... А був би вже досi сто танкiв збив i був би вже "героєм
СССР". А тепер, брат, i "петеер" твiй...
Салдатик пiдвiв голову i раптом дико, божевiльне, крiзь киплячi сльози
вилаяв старшину матiрною лайкою. Гiстеричною лайкою. Старшина махнув рукою
й вийшов. А "петеерiвець" похитався, сидячи, разом iз рушницею, i
беззвучно заплакав. Худi, гострi плечi йому ходили ходором.
Хто знає, хто може заглянути в це маленьке серце? Може, йому в цiм
затемненнi всесвiту стало страшно й холодно, може, йому бракувало матерi а
чи сестри рiдної i вiн - пригорнувся до дiвчини?.. Може... Але... Ось
тепер - "зрада вiтчизни"!..
Приводили ще й ще нових цивiльних i вiйськових. Десь перед пiвнiччю
тюрму потряс шум - то в тюрму вкидали якогось п'яного "героя вiтчизняної
вiйни" i вже в тюрмi в нього вiдбирали гранати. Вiн не давав. Вася був за
"арбiтра", подаючи з-пiд стола саркастичнi реплiки.
Так тюрма наповнялася й наповнялася. До краю. Чадiла махоркою й пiтними
онучами. I гула, як млин. Iшов безперервний рух. Десь тут працював
"комбiнат", добре заведений i налагоджений. Комбiнат сортування,
вiдокремлення й переселення душ i тiл людських. "Тiло - на мило! Душу... в
дим, у повiтря, в пшик - назад "на передєлку"!" - за тезою нового
всемогутнього судiї, "реконструктора" й "творчого генiя людства" - генiя
цiєї епохи.
Другого дня помiчник старшини знову покликав Максима, стоячи в дверях.
Коли Максим вийшов у сiни, там стояв сам старшина, тримаючи пляшку молока
в руцi й три пачки махорки.
- Ага... На ось!.. - заспiшив старшина, тикаючи молоко й махорку. А
тодi якось нiяково, вибачаючись:
- Ти понiмаєш, махорки було трохи бiльше, - шiсть пачок, чи що, - так
хлопцi, понiмаєш, хочуть курити... Ти вже не сердься, брат, тобi
хватить... - докинув старшина якось сумно. - Ага! Ще ось... - похопився
старшина вже на порозi сiней, куди був ступнув. - Ще пак ось, на...
Вiн витяг iз кишенi шинелi окраєць яшного хлiба й подав Максимовi:
- Це вона передала... їж, брат. I повернувся.
- Постривайте, - сказав Максим. Узяв двi пачки махорки й простяг
старшинi. - Нате, вiддайте хлопцям.
- А ти?
- З мене досить i однiєї.
- Гм... Ну, спасибi, брат. За це спасибi!.. - сказав старшина, взяв
махорку, постояв одну мить, дивлячись на неї, а тодi взяв її пiд пахву,
махнув рукою й пiшов собi - "до хлопцiв" десь.
Серце Максимове краялось. Воно не витримувало цих передач. Це ж тiльки
уявити!.. Через усе розбомблене мiсто пхатися до цiєї дiри, канючити,
перед кожним барбосом принижуватись, хитрувати - й тлiти серцем за дiтьми,
що самi вдома, розчахуватися тим серцем помiж ними й ось цим вертепом... А
це-от молоко - це ж вiд кози Бiлявки. Єдине, що вони там мають, єдина їхня
пiдпора... I йому уявилась та коза Бiлявка на закривавлених ногах, до яких
тиснуться трiйко щойно народжених козенят, серед брязкоту шибок,
видавлюваних вихорами повiтря вiд бомбових розривiв.
I уявлялась дружина - зажурена, й тиха, i горда. В лахмiттi й
ганчiр'яних бурках, не помiчаючи страшних своїх злиднiв, зневажаючи їх,
вона йде через мiсто. Одна-однiсiнька пробивається вона по руїнах, по
розквашеному снiгу... Ось вона стоїть перед "начальством" - блiда, гордо
примруживши очi - й, ледве перемагаючи страшну вiдразу й презирство,
просить те пихате й зарозумiле "начальство" дозволу передати
чоловiковi-в'язневi шматок яшного хлiба. Просить, мов якоїсь великої
ласки... Господи!!.
Максим несамовито рипить зубами. "Будь ти прроклятий!!"
Хто? Невiдомо хто.
"Господи! Хоч би вже швидше!.."
Тобто щоб швидше вже кiнець. Щоб не мучити отак iнших, отих усiх
бiдолашних, перед тобою, Господи, неповинних!..
Максим знову й знову повертався до того ж самого, сидячи на затоптанiй,
вогкiй соломi. Зринала навiть думка про самогубство. Так, про самогубство,
аби тiльки швидше покласти край тим безглуздим стражданням своїх ближнiх,
щоб вони вже не мали причини згинатися, принижуватися, просити ласки...
Але Максим нiколи не був слабодухом i навiть i в найтяжчi хвилини
тюремних терпiнь завжди вiдкидав саму думку про самогубство в тюрмi.
Нiбито чого квапитися полегшувати працю iншим - тим, що мають тебе
вбивати? Зараз теж - думка про самогубство майнула й зникла. Максим
прогнав її геть.
"Не квапся зробити собi сам те, що мають тобi зробити iншi, - наказував
вiн сам собi. - Життєву дорогу ти мусиш пройти до самiсiнької крапки,
пройти мужньо, й оком не змигнувши, й не затремтiти, навiть i зiрвавшись
уже в безодню".
До того ж у ньому ще жила друга iстота, що не хотiла, не могла
примиритися з усiм так просто. Вона десь причаїлася, зiбгалась десь у
клубочок, як накручена пружина, й чекала, не подаючи знаку. Чекала до
останку, зберiгаючи якусь непогасиму iскру...
Цього ж дня їх перевели в iнше "мешкання" - в бiльшу хату, простору
мiщанську будiвлю з однiєю величезною кiмнатою й однiєю меншою поруч.
Нанесли туди соломи, й у нiй стало як i в попереднiй. Танкiсти зайняли
позицiю знову пiд столом, що також i тут стояв у кутку й був такий же
великий.
Людей усе збiльшувалось - по одному, по два. Ходила пошепки тривожна
поголоска, що приїхав i працює вже Спецiяльний Вiйськовий Трибунал.
Перед вечером приходив кiлька разiв старшина, i до нього все приставав
Вася, щоб той дав паперу, та ще щоб i неодмiнно великий лист.
- Навiщо тобi паперу, Вася, та ще й великий лист неодмiнно?
- Е, товаришу старшина, - говорив меланхолiйно Вася. - Нiчого ти не
розумiєш. Ти патрет Гiтлера бачив?
- Ну, бачив.
- I Сталiна бачив?
- Очевидно.
- Ну так от. Сталiн, скажiмо, то особстаття. Не будем про те... Але-от
Гiтлер... Та якщо така сволота має патрет, то чому не може мати патрета
Вася, га? Хiба я був поганий танкiст?.. Ну скажи!..
- Правда, - каже старшина.
- Ну от бач!.. I от товариш архiтект мене намалює. I ти матимеш мене
отут... як "вождя" на стiнi, на пам'ять. А?.. Старшина! Ну як?
Вася явно нудився. В його зухвалих уїдливих дотепах був, проте, лише
сам смуток.
Старшина розвiв руками скрушно:
- Нема, брат, паперу, Вася! - I, посмiхнувшись, пiшов собi.
Так з портрета нiчого й не вийшло.
А ввечорi, пiзно перед пiвнiччю, забирали з "камери" старосту одного
села.
Дебелий, мовчазний i терпеливий, як камiнь, вiн тут раптом почав
гiстерично битись, i кричати, i плакати, й просити... Вiн, так само як i
Костик учора, боявся йти сам, просив, щоб його брали з усiма разом... Але
чотири автоматники скоро його "заспокоїли". I справдi, перед вiдходом вiн
раптом став спокiйний-спокiйний. Похитуючись, нагнувся до свого лiгва,
пiдняв торбинку, зроблену з рукава жiночої сорочки, i, випроставшись,
пошукав очима когось. Знайшов того, кого шукав, i кинув йому жiночий
рукав. То вiн Васi - туди, до столу, кинув торбу з насiнням. I, не
проронивши бiльше нi звуку, пiшов, узятий з чотирьох бокiв у сталевi шори.
А пiсля пiвночi...
Пiсля пiвночi забрали Васю.
Вiн спав пiд столом сном праведника, коли його покликано. Два
автоматники залишилися в вiдчинених дверях, у сiнях, а два пiдiйшли до
столу й покликали. Вася встав. Почухався. Подивився на них. Надув
презирливо губи. I, сопучи, почав одягатись.
- Ну, жвавiш!.. - понуро пiдiгнав один автоматник, iронично додавши: -
Можна й так.
- Не твоє дiло, - огризнувся Вася й спокiйно одягався собi далi.
Нарештi, вступивши в повстяники, гукнув: - Готово! - А тодi оглянув усю
"тюрму", все звалище оцих брудних тремтячих iстот, i пiшов. Iшов байдуже й
мовчки, - так нiби це вiн iшов собi на прогулянку.
А як порiвнявся з Максимом, зупинився на мить i промовив голосом, що
спочатку звучав твердо, а тодi зiрвався й затремтiв:
- Ну... Прощавай, брат, архiтектор!.. Так нi х... хрiна з нашого
патрета й не вийшло. - Махнув рукою й пiшов геть.
Зачинились за Васею дверi, i вартовий, сидячи бiля тих дверей на
стiльчику й тримаючи ручний кулемет напоготовi, позiхнув i скомандував:
- Лежати!.. Не рухатись!.. Спати!.. - Це вiн проговорив речитативом, як
молитву.
По якомусь часi з-пiд столу вилiз Васiн товариш - той, що видався був
Максимовi таким похмурим i неговiрким. Вартовий гостро звелiв йому лiзти
назад пiд стiл i спати, але танкiст апатично вилаяв вартового соковитою
українською селянською лайкою, пiдiйшов до Максима й сiв бiля нього. Вiн
крутив цигарку, й руки його несамовито тремтiли. Газетний папiр рвався,
махорка розсипалась. Нарештi вiн таки ту цигарку злiпив i припалив своєю
запальничкою. Сидiв i затягався мовчки. А тодi зiтхнув i промовив, нiби
сам до себе:
- Пропав, брат, Василько!.. Розстрiляють... Уже, мабуть...
Перемочена цигарка гасла, вiн її знову припалював, чиркаючи нервово
запальничкою й освiтлюючи ясно своє понуре, металеве обличчя й розгубленi,
ясно-блакитнi очi, що так не пасували до жорстокости рис його суворого
обличчя. Потiм, як цигарка нарештi добре розгорiлась, вiн подивився
Максимовi в очi й, давлячись димом, стисло, ривками, незграбно розповiв, у
чому ж суть - як Вася "зламав собi шию".
Прийшовши ось у це "прокляте мiсто", Вася закрутився бiля однiєї
"панянки". А та панянка перед тим гуляла з нiмецькими офiцерами, та ще й з
есесiвцями нiби чи з гестапiвцями. А тут до тiєї панянки, перебiгаючи Васi
дорогу, почав упадати ще й "наш-таки" офiцер. Ну так Вася його й
"поблагословив", аж тому й "лягава його душа вилетiла". Це було нiби
сп'яна. Але... Васю взяв "СМЕРШ" i пришив йому "шпiонаж i терор". I
передав "ось цим". А "цi" - в трибунал. А трибунал - то, брат, тобi "люба
да люлє!".
Розповiвши це, танкiст замовк. Зiтхав, чухав груди й мовчав, давлячись
димом.
Потiм говорив про Сталiнград, про дружбу їхню. Вiн говорив про Васю, i
в його незграбних, вугластих, як бите камiння, словах, у його незграбному
голосi бринiли сльози...
Зiтхнувши ще раз, Васiн друг нарештi знову полiз пiд стiл.
Тiєї ночи взагалi нiхто не спав, хоч формально спали всi...
Наступний день теж пройшов тривожно, напружено, в якомусь чеканнi.
Нiкого вже не викликали.
"Десь судять заочно", - кинув хтось чутку, й вона не потребувала
коментарiв i не викликала дискусiй.
Привели ще трьох парашутистiв. Вони ранiше впали були в запiлля та й
здалися нiмцям. А тепер, пiсля благ нiмецького полону, добровiльно
зголосилися в воєнкомат, щоб на фронт iти, а їх - у тюрму. То були жвавi,
коротко постриженi хлопцi - три брати Копиленки.
Та ось увечерi вiдчинилися дверi з сiней i звiдти розiтнулась команда:
- Встать!!!
Усi встали. Вартовий бiля дверей теж став на струнко, випинаючи груди,
як нiмець.
- Прибрати солому! Прибрали. Геть набiк її всю.
- Всiм перейти вглиб кiмнати, до столу!..
Перейшли.
Пiсля того до кiмнати зайшло кiлька поважних на вигляд "великих
начальникiв". А з ними старшина та його бiлявий помiчник. "Начальство"
стовпилося бiля маленького столика, що стояв бiля дверей поруч вартового,
розiклало якiсь папери й тихо радилось, а помiчник старшини тим часом
втиснувся мiж в'язнiв i пролiз аж геть на покуть. Несподiвано вiн опинився
бiля Максима, що сидiв на лавi за столом iз кiлькома в'язнями й дивився на
все, що вiдбувалося. Помiчник старшини теж сидiв i дивився на все, що
вiдбувалося, дивився на начальство, а тим часом узяв Максима за лiкоть i,
не дивлячись на нього й не зводячи очей з начальства, тихо запитав:
- Що... передати... дружинi?
Голос його помiтно тремтiв.
Максимове серце здригнуло так неприємно-неприємно й защемiло.
- Дякую, - сказав Максим, теж не дивлячись на помiчника старшини. -
Передай, що... "жив, здоров i все в порядку"...
Помiчник старшини, все не вiдриваючи погляду вiд свого начальства,
стиснув Максимовi лiкоть - до болю, з усiєї сили - i встав. Постояв. А
потiм непомiтно тикнув Максимовi щось у руку - щось маленьке, тверде й
тепле, загорнуте в папiр - i вiдступив. Помалу посунувся по юрбi й зник.
Максим затис у руцi маленький вогкий згорточок. То було к р е с а л о й
к р е м е н ь ! Нагрiтi й зволоженi пiтною й гарячою рукою бiлявого
помiчника старшини, що зi своїми наївними сiрими очима був серед того
"начальства" явно не на своєму мiсцi.
- Увага! - проголосив нарештi один iз-помiж "начальства". - Кого будемо
називати, тому - вiдповiдати iм'я й по батьковi та вiдходити налiво. Рештi
лишатися на мiсцi.
Почалася процедура, як тяжка, болюча операцiя: оцю ось громаду iстот,
що так тiсно, так щiльно зiмкнулися перед надходячою катастрофою, перед
проваллям, тримаючись одчайдушне одне одного й боячись пуститися, - тепер
от її, цю громаду, цю цiлiсть рiзали, розтинали надвоє: на тих, що
"налiво", й тих, що мають "лишитися на мiсцi".
Максим вiдiйшов налiво нумером першим. За ним комсомолець Костик i
багато iнших. Усi тi, що прибули разом iз Веселого, потрапили налiво.
Чекаючи на кiнець переклички, Максим намагався "через край" зазирнути в
той папiр, що його тримав якийсь начальник, вичитуючи з нього; хотiв
пiдглядiти свою й чужу долю, оте невiдоме; вiдiйшовши-бо налiво, вони
опинилися зовсiм близько бiля столу. I коли б не тi моргiтливi, хисткi
свiчки... Проте Максим усе-таки прочитав своїм гострим оком заголовок
таємничого того реєстру. В заголовку стояло:
"На окрему Сесiю Ревтрибунала"._ I ще щось дрiбнiшим друком...
Усiх налiво вiдiйшло 38.
Решта лишилася на мiсцi. Серед тiєї решти були: брати-парашутисти,
"петеерiвець", двоє Васiних товаришiв i ще якихось четверо цивiльних. Цю
решту зразу загнано в маленьку "хатину", а всiм iншим звелiли "бистро"
збиратися з "вещами".
В сiни зайшов наряд автоматникiв. Чути було, як вони гупали ногами,
бряжчали зброєю, клацали нею, перевiряючи її справнiсть.
Люди зiбралися "з вещами". Люди щось заповiдали один одному... Щось там
говорили хапливо... Поспiшали... Збивалися на словах...
Але час iшов - а нiякого руху. Надворi було вже темно-претемно.
Нарештi загудiла машина, заходячи попри самiсiньку стiну. Команда:
"Попарно виходь!"
Усi виходили "попарно", й вiдразу ж кожна пара дiстала ще по однiй парi
до себе - по автоматниковi обабiч. Коли в'язнi зiмкнулися вже надворi, то
опинилися в щiльних i мiцних рямцях. В тих рямцях пiдвели їх до двох машин
iз халабудою. Повантажили всiх у машини. Посiдали й автоматники, скiльки
влiзло, а решта примостилася на приступках. Поспускали запинала,
позакривали всi отвори й так у цiлковитiй темрявi рушили.
Люди загойдалися в непрогляднiй iмлi, стискаючись душею, збигаючись у
маленькi клубочки нервiв iз такою силою напруги, що, здавалось, могли
нагло вибухнути.
Машини гойдалися темними порожнiми вулицями - нi, якимсь лабiринтом ям,
по хлипкiй, баюристiй, геть подовбанiй бомбами дорозi. Вони їхали помалу,
часто зупинялися, натикаючись, мабуть, на великi вирви чи на брили
розметаних вибухами руїн, i об'їжджали перепони.
Максим був у заднiй машинi. Було задушливо, й вартовi вiдкинули трохи
запону халабуди. В ту вiдтулину було видно шматок зоряного неба, сильвети
руїн, тьмяний блиск калюж, латки снiгу в iмлi ночi. Крiзь ту ж вiдтулину
линув запах згарищ, а разом з ним i хвилюючий запах близької весни,
особливий, ледве вловний дух березневого повiтря, дух талого снiгу й
вiдсирiлих дерев - смоляний дух бору, занесений вiтерцем. "Це десь тут уже
близько й бiр..." Максим пiзнавав мiсцевiсть. Ось вони їдуть Гусинкою. Ось
шпиталь. Ось переїзд через залiзницю. Тут перехрещуються три шляхи:
залiзниця з пiвночi на пiвдень, шосе зi сходу на захiд i ось iще ця
Гусинка навскоси.
На перехрестi - рух. Машини втесалися в нього й стали. Вони пропускали
якусь колону вантажних авт. У щiлину трохи видно - й Максим приник до неї
всiєю душею. Йому було страшенно цiкаво, що ж то там робиться на бiлому
свiтi й що там роблять нашi люди... Нашi люди на цiй нашiй i не нашiй
землi...
Машини з в'язнями обминали якiсь iншi машини. Цiлу валку. Потiм
потяглися пiдводи, безкраї валки пiдвiд обабiч. Пiдводи саньми й возами,
однокiннi й парокiннi. Вони всi рухалися на захiд. Стояв скрип, як,
либонь, за татарських часiв. Скрипiли й шипiли полозки по грязюцi й по
камiнню. Рипiли дуги й хомути. Трiщали голоблi, вивергуючи тягарi з баюр.
Ляскали батоги. Гукали й приглушено кляли все на свiтi якiсь люди. Вони,
тi люди, тюпали поруч пiдвiд, по колiна в багнюцi. Що вони везли? Чи то
вони їхали порожняком, а чи вставали з пiдвiд i несли тягарi на собi, бо
нещаснi конi не могли вже тягти навiть порожнiх возiв i саней?.. А може...
Так, вони везли ящики набоїв, вони везли салдатiв, вони везли фураж, вони,
нарештi, везли самi себе й пхали своїх бiдолашних коненят... Безкраї
валки. I - "засекреченi". Нi тобi вогника цигарки, нi голосного крику,
лише скрип i рип та пирхання коней. I машини теж без свiтел. I в мiстi -
жодного блиску вогника.
Потiм машини з в'язнями також рушили. Варта спустила запинало, й нiчого
не стало видно. I нiчого не було чути, крiм гудiння моторiв.
Довго хилитали машини перенервованих людей, загойдали їх зовсiм уже.
Нiхто вже й не цiкавився "куди?". Машини кружляли, перехняблювались,
петляли десь. Зупинялися. Знову їхали.
Нарештi, по довгому такому кружляннi, машини стали.
Постояли якийсь час закритi. Потiм почулася команда й варта
повистрибувала геть з машин. А вже пiсля того розкрилися запинала.
- Ану, вилазь!!.
Навпроти машин висiв надщерблений мiсяць, а коло машин бiгали якiсь
люди в цiвiльному й при зброї. Вони шпарко метушились, у папахах i в
пiлотках, з пiстолями, з гвинтiвками i з ручними кулеметами напоготовi.
Всi вилiзли. I насамперед здивувалися. Вони ж так довго їхали-їхали,
кружляли, повертали, часом гнали чимдуж, а заїхали - всього лише на другий
кiнець мiста. Правда, це якихось 8-9 кiлометрiв, але ж тiльки другий
кiнець мiста. Це була вулиця Широка. Вулиця, що з центру мiста йшла геть у
степ. А потiм, коли їх вишикували по чотири, всi здивувалися, що їх
передають iз рук регулярних вiйськ НКВД, iз рук гвардiйцiв у руки якiйсь
бандi, на зразок махнiвської часiв революцiї й громадянської рiзанини.
Потiм виявилося, що то не банда, а щойно органiзована "мiлiцiя", складена
переважно з тих самих "патрiотiв родiни", що ще вчора служили в нiмцiв...
Передача закiнчилась. Машини геть пiшли в темряву й зникли разом зi
своїми халабудами й гвардiйцями в них.
Тодi перед вишикуваною й оточеною цивiльною вартою колоною в'язнiв
з'явилася постать... У кудлатiй сибiрськiй папасi, в мисливських чоботях i
з фiнкою за плечем, вона вийшла наперед, зупинилася i враз гримнула
хрипко, зi свистом у голосi:
- Карнач - до мене!!.
- З а є ц ь!.. - зiтхнула вся колона вражено. Те слово прошелестiло по
нiй з кiнця в кiнець.
- Так, Заєць! (Трам-тарарам-бах!) - озвалась на той шерех постать у
кудлатiй папасi, сплюнула й зловiсне засмiялась, iз хрипом i свистом у
голосi, неначе зiпсута гармонiя.
Пiдбiг "карнач" - караульний начальник. Щось там вони поговорили. Побiг
карнач. За хвилину пiдiйшов iще наряд мiлiцiї в цивiльному, й таким чином
варти стало бiльше, нiж в'язнiв. Мабуть, Заєць дiстав вiдповiднi
iнструкцiї з Особливого вiддiлу 14-ї армiї щодо цих в'язнiв. Коли варти
стало вже вдвiчi бiльше, нiж в'язнiв, тодi їх повели вздовж вулицi, десь
водили по якихось закапелках i нарештi почали заводити до якоїсь будiвлi.
То була нова тюрма. Тюрма мiста Н., наново органiзована, пiсля того, як
усi тюрми (а їх було аж три!), якими в цьому мiстi користався Сталiн, а
потiм Гiтлер, було розбомблено. Розбомблено щасливим випадком, коли в
хаосi Содому i Гоморри дурнi бомби самi вже собi вибирали шлях i об'єкт,
зробивши випадково на диво мудре дiло. Але що з того, коли тепер ось i
серед руїн найперше знайшлося мiсце саме для тюрми...
РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
Довгий коридор освiтлено двома лойовими свiчками. Це коридор школи -
сотенної семирiчки на вулицi Широкiй. (Це химерне мiсто було розбите не на
дiльницi, а на "сотнi", бо колись це мiсто було козацьке й ця вулиця
належала до 6-ї сотнi).
Це не була шкiльна будiвля старого стилю - "земського" чи нового стилю,
європейського, а "шкiльна будiвля" найновiшого стилю - "епохи соцiялiзму":
просто нацiоналiзований колись у якогось "буржуя" житловий будинок i
зайнятий пiзнiше пiд школу. А перед тим, як стати школою, цей будинок
побував у ролi "притулку для безпритульних", "колгоспної контори",
"амбуляторiї" й ще чогось. Тепер же...
Тепер - це тюрма. I коридор цей - це коридор тюрми.
Попiд стiною вишикувано 38 щойно привезених в'язнiв. Лiворуч у кутку
стоїть столик. Бiля столика стовпився "штаб". У самому центрi - начальник
мiлiцiї... Постать начальника - знайома, дуже знайома Максимовi!..
"Стривай, хто же це? Хто це?!." - забилася тривожно думка.
Нарештi Максим пригадав... Спочатку йому пригадався химерний сон.
Звичайно, вiн у сни не вiрив, та ось - пригадався сон, i вiн здивувався...
Але перед тим сном був випадок. Це було пiвроку тому. До його хати прийшов
гарно вбраний, напарфумлений i навiть пiдпудрований панок, розкрив
блискучий портфель, вийняв якийсь папiрець iз печатками й на пiдставi того
папiрця почав вимагати податок вiд Максима, як вiд фахiвця-архiтекта.
Цифра податку була пригноблююча.
Даремно Максим переконував, що такi фахiвцi тепер безробiтнi та що
людина, яка сама нiчого не заробляє, не може платити. Нiчого не допомогло.
Гiсть зухвало й енергiйно доводив, що Максим, як "високий фахiвець", таки
мусить платити податки, незалежно вiд того, чи вiн працює, чи нi.
"Спекулюйте, а платiть!"
Тодi Максим запитав, х т о ж вiн?
- Старший фiнiнспектор при нiмецькому фiнансамтi й при мiськiй управi!
- А хто цим-от заправляє, хто нараховує?..
- Я!.. Я сам...
- Та-ак? I чим ви керувалися?
- Iнтересами держави!
- Якої?
- Як то?!. Ви не знаєте, яка тепер н а ш а д е р ж а в а ? ! Га?! Отож
її iнтересами я керувався. Iнтересами нового порядку, iнтересами Нової
Европи, нового життя, культури й цивiлiзацiї...
I пiшов, i пiшов. I скiльки в тому було пози, пихи й упивання власною
уявною величчю...
Тодi Максим роздер папiрця геть, вiдчинив дверi й сказав по-нiмецькому:
"Р а у с!!."
Треба було бачити, як той "фiнiнспектор" застрибав. Як вiн закричав. Як
зарепетував. I який вiн при тому був патрiот "новоєвропейський"! Який
ентузiяст!.. Як вiн загрожував... Але все-таки Максим його вигнав. Потiм
той iнспектор приходив з полiцаєм, але Максим знову його вигнав, написавши
й давши йому записку до його начальника - керiвника фiнвiддiлу мiської
управи.
Поступаючи так зухвало, Максим розраховував на те, що керiвник
фiнвiддiлу, українець-земляк i добрий друг його й Миколи, був також таємно
i їхнiм iдейним прихильником. I не помилився. Тодi, побачивши прихильне
ставлення начальника до Максима, фiнiнспектор змiнив тон. Як вiн
затанцював, як вiн завихляв перед Максимом! А тим часом скiльки ж вiн
попобiгав до Гестапо, докладаючи всiх зусиль, щоб викопати яму там i
начальниковi фiнвiддiлу, й Максимовi!..
Такий-от випадок. А пiсля того, вже кiлька днiв перед арештом,
Максимовi приснився химерний сон: немовби раптом перед ганком Максимового
житла спустився на землю лiтак. А з лiтака виходить фiнiнспектор - при
зброї, в мундирi офiцера нiмецької фельджандармерiї, але з совєтськими
вiдзнаками, з наказом для Максима - лаштуватися в далеку-далеку дорогу за
несплачений податок. I ще щось таке верзлося, але це - основне...
А тепер ось той фiнiнспектор, поважний i набундючений, з великою, як на
його зрiст, папахою на головi, стоїть тут у коридорi, оточений свитою
помiчникiв, i тепер вiн уже в ролi й у "чинi" начальника мiлiцiї мiста Н.
та його околиць. Поруч нього - начальник тюрми Заєць, недавнiй ентузiяст
нiмецької мотузки, а навколо них - їхнi помiчники: якiсь хлопцi, неголенi,
ощиренi, як не знати якi енкаведисти, з грiзно запаленими очима. У
начальника мiлiцiї в лiвiй руцi - папiр, а в правiй - револьвер. При
вихiдних дверях купа вартових у цивiльному. Але що вражає й зразу впадає в
око - це те, що вони всi озброєнi новенькими автоматами... "Теж
автоматники!" Вони наставили тi автомати на в'язнiв, i не було певности,
що тi автомати раптом здуру не почнуть самi стрiляти - вiд невправности
тих "цивiлiстiв". Але уявлення про їх "невправнiсть" було помилкове. Тi
"цивiлiсти" були далеко не невправнi. Ого! Вони дадуть сто очкiв уперед
усiм гвардiйцям щодо вмiння володiти кулеметами, автоматами й усiма iншими
знаряддями знищення людей.
Начальник мiлiцiї обвiв оком сiру лаву арештантiв iз кiнця в кiнець,
подивився в папiр, нахилившись до свiчки, i раптом спитав:
- Де тут редактор iз газети?
- Там, - махнув рукою Заєць на правий фланг, де стояв бiля Максима
Костик. Костик затремтiв. Хоч вiн i не був "редактор iз газети", а тiльки
коректор, але вiдомо, що в такiй спецiяльнiй установi зовсiм не сушать
собi голови такими дрiбничками, як рiзниця мiж редактором i коректором.
Начальник мiлiцiї, поправивши на собi папаху й тримаючи револьвера в
руцi, пiшов уподовж сiрої лави людей, придивляючись у сiрi, вимученi
обличчя. Будучи низенького росту, вiн усе мусив задирати голову. Максим
заступив своєю масивною постаттю Костика й стояв, понуро чекаючи.
Начальник мiлiцiї порiвнявся з ним. Глянув йому в обличчя - й отетерiв.
Втягнув голову в плечi, розгубився. А Максим нагнувся трохи до його
переляканих очей i виразно, чiтко, з тяжкою iронiєю промовив:
- Все одно податку не заплачу!..
Аж Заєць зрозумiв i засмiявся. Та враз урвав смiх i, виматюкавшись
хрипко, процiдив крiзь зуби двозначне:
- Нiчого... Заплатиш!
Начальник мiлiцiї крутнувся на пiдборах i вернувся до столика. Вiн
подивився розгублено в папiр, а потiм ще в якийсь окремий папiрець i
промурмотiв:
- А де... цей... Ага! - й розгубився... знову, кинувши оком у бiк
Максима.
- Тут... Архiтектор тут! - промовив Максим глузливо.
- Тут-тут, - додав i Заєць, збагнувши, про що мова. Начальник мiлiцiї
кiлька разiв здивовано подивився в папiрець, а тодi на Максима. Заєць теж
зазирнув i протяг таємниче:
- М-да-а...
В коридорi було кiлька дверей, мiцно закритих на недавно поприбиванi
засуви. За тими дверями чувся глухий гомiн, гул.
- Так, так, - сказав нарештi начальник мiлiцiї. - А ми вас давненько
ждемо вже...
Це вийшло зовсiм безглуздо, бо ж сама ця тюрма й мiлiцiя в цiм мiстi
iснували ще всього лише пару днiв.
- Струнко! - раптом скомандував несамовито Заєць. Максим тiльки
дивувався, спостерiгаючи, який iз нього першокласний спецiялiст вiд
тюремних порядкiв.
- Слухати уважно! - проголосив Заєць енергiйно. - Ножики, олiвцi,
мотузки, черепки, голки й iншi металевi й склянi знаряддя, щоб рiзати,
колоти, штрикати, в'язати, писати тощо, - прошу скласти на цей стiл. Нi,
ось у цю шапку... Карнач! Вiзьмiть шапку й зберiть речi.
Карнач - цебто караульний начальник, - худорлявий, цибатий чоловiк у
нiмецькому галiфе й при автоматi, взяв чиюсь шапку, що валялась на столi,
й зiбрав речi. Всi поскладали туди, хто що мав.
Максим помацав своє кресало й кремiнь i, замiсть вiддати, спустив крiзь
дiрку подертої кишенi пальта вниз, за широкий рубець. "Дудки!"
- Зброю хтось має? - знову Заєць. Мовчанка заперечення.
- Добре, завтра перевiримо. А тепер - увага!
Почалась перекличка, але особливим способом: начальник мiлiцiї дивився
в список i тихо питав, звертаючись не до в'язнiв, а до Зайця: "Степанюк?."
i т. д., а Заєць шукав очима названого у вишикуванiй лавi й вiдповiдав:
"Є!"
Заєць знав майже всiх людей у лице, хоч тут були люди не тiльки з
мiста, а й iз довколишнiх сiл. Лише кiлькох осiб вiн не знав i повторив
запитання до лави, а до кожного, хто вiдгукнувся, пiдiйшов i подивився
пильно, щоб запам'ятати.
Пiсля переклички вiдкрили крайнi дверi в темну кiмнату й упхнули
в'язнiв туди. Кiмната до їхнього прибуття була порожня. Ясно, що її
спецiяльно було приготовано для цiєї групи, на замовлення О. В. армiї.
Значить, ця група спецiяльно мала бути iзольована вiд усiх iнших. "Група
особливого призначення", - понуро й уїдливо зiронiзував хтось, укладаючись
у темрявi на бруднiй пiдлозi.
Кiмната була занадто тiсна для 38-ми осiб, але то було, може, й краще.
Люди полягали в темрявi просто, як стояли - в бруд i смiття, притиснувшись
щiльно один до одного, як спресованi оселедцi, i вiд того стало тепло,
м'яко бокам i затишно. Максим, правда, почувався трохи зле, бо хоч i
звикав усе життя, але нiяк не мiг звикнути до двох речей у свiтi - до
тюрми й до армiї, ненавидячи їх усiма фiбрами душi передусiм саме за
знеосiблення людини в масi. Але - гай, гай!..
Уклавшись щiльно, люди вiдразу поснули. Принаймнi - переконалися, що
вони ще були на цьому свiтi й що ця нiч iще належить їм.
На весь цей гурт не спав, може, один лише Максим. Сон давно вже його не
брав. Вiн лежав, тримав сонну Костикову голову на плечi й дивився вгору, в
темряву, за якою ген там десь було зоряне небо. За стелею, що теоретично
iснувала (а може, й не iснувала?) десь у цiй темрявi, за дахом, за
хмарами, якщо вони нависли, - за цiлим рядом тяжких стель iз диму, пороху
й хмар - було все ж таки, нарештi, десь зоряне небо. Зоряне небо!.. Але
Максим навiть не робив iз того нiяких фiлософських висновкiв...
Це вже була тюрма! Коли вранцi тридцять восьмеро людей зорiєнтувалися,
то довiдалися раптом, що їх тут у цiй будiвлi було не тридцять восьмеро, а
щонайменше вже сотнi чотири, i що були вони лише маленькою часткою вже
великої армiї. I армiя та зростала з кожною годиною. I дивно - люди цьому
зрадiли. Так, зрадiли й радiли. Але, зрештою, нiчого дивного в цьому не
було. Це був звичайний вияв страшного людського егоїзму: летячи в провалля
самому, радiти, бачачи, що ти не сам, а що з тобою летять i тисячi iнших -
чим бiльше, тим краще! Добре, що туди пре цiлий свiт! Коли вже гинути -
так з музикою й усiм разом!..
Тим часом у цiй тюрмi не годували й не поїли. Та люди й не нарiкали, не
домагались нiчого, бо було кожному не до їжi, лише кожен робив iз того
сумний висновок: раз не годують, значить... Старий дiд, староста колгоспу,
що "партизанiв не вiшав", пояснив це так:
- Який же дурень годує свиню перед тим, як її рiзати?
Але їх не лiквiдували цiєї ночi, значить, щось iз ними затiвали
спецiяльне. Говорили, що над цiєю групою має бути "показовий суд".
У вiкно, забите нашвидку шпугами та шматками залiза замiсть грат, видно
було подвiр'я. А на подвiр'ї вражала неймовiрно велика кiлькiсть варти. I
всi вартовi були озброєнi, мовляв, "до зубiв". I насамперед - озброєнi
ручними кулеметами, а вже на придачу - гранатами, револьверами.
Ген за подвiр'ям стовбичили, плачучи, поодинокi жiнки й дiти. Потiм
вартовi прогнали їх геть, i вже не стовбичив нiхто.
А недалечке за подвiр'ям, навгородi, стояла зенiтка; бiля зенiтки -
порожнi сани, а може, й з набоями.
З тюрми нiкого не виводили, але в тюрму приводили й приводили все нових
i нових в'язнiв. Уже люди не вмiщалися, тому групу приведених жiнок не
було вже де примiстити всерединi тюрми i їх примiстили на подвiр'ї, пiд
шопою, змусивши їх сидiти на якихось поламаних, безколiсних полудрабках,
на пеньках та на рiзних старих ящиках i дiжечках. I вони сидiли, скорбнi,
як тi жони-мироносицi, кутаючись у великi хустки й коци, сидiли,
похнюпившись, нерухомо, мовчки. А бiля них походжали вартовi - важно так,
"героїчно", грiзно, мовби робили не знати яке велике "iсторичне дiло"!..
В тюрмi стояв глухий гомiн, гуд. А в свiтi навколо, здавалось, була
тиша. Але так було тiльки зранку. Пiзнiше ситуацiя почала мiнятися. Вулиця
Широка була справдi широка, вулиця-магiстраля - шлях вiдступу й наступу
армiй. Крiм того, це був район кiлькох заводiв, касарень, бiльш-менш
показних будинкiв, де ранiше мiстилася навiть нiмецька комендатура, а
також iншi установи, i, може, саме тому тепер нiмцi вибрали їх за мету
свого бомбардування. До того ж iще й центр мiста звiдси був близько.
Словом, ситуацiя почала мiнятися в той спосiб, що над мiстом взагалi, а
над тюрмою зокрема, почало дедалi все докучливiше гудiти. Заляпотiли по
мiсту зенiтки. Загримотiли бомби. Найкраще змiну ситуацiї можна було
простежити, спостерiгаючи поведiнку тюремних охоронникiв. Вранцi вони
жваво погукували, посвистували, загонисте й зухвало лаялись. Потiм
посмирнiли. Потiм почали тулитися до стiн, втягаючи голови в плечi, а на
в'язнiв, якщо котрийсь уже дуже висував голову у вiкно, кричали
гiстерично. Потiм перебiгали вiд схованки до схованки - переляканi, блiдi.
А по мiсту гуляли бомбовi смерчi, дедалi - буйнiше, дедалi - iнтенсивнiше.
Хвилi налетiв усе частiшали й ставали все з бiльшою кiлькiстю лiтакiв.
В обiд пригнав звiдкiлясь замиленими кiньми Заєць i, наробивши рейваху,
поскликав карначiв i всю охорону, вичитуючи їм якiсь iнструкцiї... Потiм
почали розставляти варту попiд парканами, попiд сусiднiм муром, попiд
деревами, щось суворо наказуючи. Всю цю шамотню переривали близькi
перелети лiтакiв. Тодi все заклякало, прилипало до землi й нишкло. А як
лiтаки перелiтали, "праця" кипiла знову. Тягли в старе "бомбосховище", в
т. зв. "щiлину" (викопану на низькому грунтi глибоку й вузьку канаву)
солому, цеглу й дошки, щоб застелити дно, бо там було багато води й
екскрементiв, i в ту "щiлину" набилося повно охоронникiв, пробуючи, чи
добра схованка. Потiм усi повилазили, але намагалися триматися поблизу.
Тепер уже при кожнiй появi лiтака варта бiгла до "щiлини", зриваючись
навiть iз тих мiсць, де "сам Заєць" суворо наказав лежати.
На те все дивилися з нудьгою жiнки пiд шопою й куталися тремтливо в
хустки та коци або й так у благенькi свої пальтечка та кохтини. Це були
переважно молодi жiнки й дiвчата - вчительки, перекладачки, друкарки,
сестри-жалiбницi, службовки... Все це спостерiгали в'язнi крiзь грати
вiкон, слухаючи, як завивали сирени по мiсту й як рокотали десь мотори
лiтакiв та рвалися десь бомби.
Потiм те все стало вже не "десь", а тут, у цьому районi, навколо вулицi
Широкої. Тюрма потрапила в поле бомбових смерчiв, у поле вогненних вiхол i
затремтiла, затiпалась, зiщулилась, замовкла. Люди в нiй влипали в
пiдлогу, й щасливими вважалися тi, що лежали бiля стiни, а тi, що лежали
посерединi, почувалися нещасними. Через те всi юрбою тислися до стiн.
Можливо, якби ця тюрма не була мурована, люди вже її розсунули б,
розвалили, розiпхали б геть iзсередини. А тим часом...
А тим часом Максимовi видно було з вiкна, як ось тут поруч, навгородi,
бiля зенiтки на санях сидiли два салдатики й смалили в карти. Вони iнодi
поглядали скоса вгору, точнiсiнько так, як ото часом пiвень позирає на
шулiку, i грали собi далi. Вони, здається, грали в "очко". Хлопцям було
нудно. Хоч у них була добра зенiтка, але зовсiм не було набоїв. Ось один
схопився шпарко, кинув карти й гарячкове почав перекидати ящики, що
валялися тут же купою, а другий кинувся до зенiтки, повертаючи її слiдом
за гуркотом мотора, що клекотiв по другий бiк тюрми.
- Швидше! - закричав той, що бiля зенiтки. У вiдповiдь його напарник
люто сплюнув, махнув рукою й, сiвши на сани, взяв карти:
- Iди здавай!.. Ну його к... Що я тобi дам?!
Помахавши кулаками вслiд гуркотовi, навiдник облишив зенiтку й прийшов
"здавати", взяв карти до рук. Пiсля того вони вже навiть не пробували анi
шукати набоїв, анi крутити зенiтку, - вони сидiли собi й смалили далi в
карти. Вони тихо насвистували "Гоп со смиком", фаталiстичне спльовували,
лiниво позирали вгору. Час вiд часу вони нашорошувалися, дивилися вгору
особливо пильно, завмерши. А тодi, махнувши рукою, вигукували: "Не наша!"
- i знову грали. Тiльки й чулось: "Давай туза! Собi! Перебор!.." Вони
грали, а тим часом над ними вгорi з характерним чвахкотiнням летiла бомба
i, перелетiвши геть, репалася десь у дальшому городi. "Перебор!.." Вони
навiть не ховалися, вони тiльки стверджували: "Не наша!" - й чекали тiєї
неминучої, судженої, "нашої". То був верх фаталiзму.
Потiм паровицею коней учвал привезли до зенiтки набої... Але вони вже
були нi до чого. їх навiть не встигли розвантажити, як раптом усе кинулося
шалено врозтiч, гайнуло в усi боки. Конi теж шарпнулися й подалися геть...
На тюрму звiдкiлясь iшов, усе наростаючи, жахливий клекiт. У Максимових
очах тiльки зафiксувався, як останнiй кадр, такий слiпучий момент: два
салдатики на санях тримали карти й меланхолiйно дивилися десь через тюрму.
Потiм вони враз мовби десь запалися - брязнули всi ниць, разом iз картами.
Все це сталося блискавично. Клекiт iшов, як гураган. То був клекiт
багатьох моторiв при самiй землi й швидко наростаючий ряд вибухiв вiд
сипаних густо на землю бомб. Той ряд вибухiв гнав на тюрму вздовж по
вулицi. Вже зi стелi сипалися шпаруни, вилiтали вiд повiтря шиби, хиталася
пiдлога... але то все було ще тiльки вiд вибухiв, що наближалися.
- Лягай!! - крикнув хтось несамовито до Максима, здається, Костик. Вiн
i всi iншi лежали ниць на пiдлозi й, накриваючи торбинками, лахмiттям i
руками свої голови, коцюрбилися, як лист на вогнi - на вогнi передсмертної
лихоманки. Максим щойно встиг опуститися в куток, як нагло будинком
скажено струсонуло. Зi стелi посипалися шпаруни й трiски, з груби полетiло
камiння, вапняний пил, дим, сажа, вiд чого камера враз затемнилась, мов
заповнилась непроглядною хмарою. А в нiй - людськi несамовитi зойки,
стогони, молитви, клятьби.
- Мовчiть! - сказав iз серцем Максим. - Уже... Вас минуло. "Господи, -
подумав, - якi ж бо все-таки тi люди безпораднi й безглуздi, коли їх б'є
гiстерiя жаху!"
Хмара вапняного пилу й сажi помалу осiдала, розходилась. Розходився й
жах, затихав, як i той гуркiт. Потягло вiтром, хмара зникла, й стало
раптом ясно, як на вулицi. Бо таки й справдi було... на вулицi! Передня
стiна геть цiлком упала. Велика бомба, вибухнувши недалеко, вiдiрвала її
геть уздовж усього будинку, повалила на землю й обернула в купу цегли.
Нiби зумисне зроблено було так, щоб показати тюрму в перерiзi.
Люди охнули. Потiм хтось гукнув дико по-козацькому, нiби кидаючись в
атаку, - либонь, спробував вихопитися звiдси геть. I враз услiд за тим
заклекотiла стрiлянина з багатьох автоматiв i розiтнувся несамовитий крик.
То кричав Заєць:
- Лежати! Нi з мiсця!.. Варта! Наказую стрiляти по кожному, хто... Метр
над землею - вогонь!! Не руш iз мiсця!
I варта стрiляла. Вона стрiляла не "по кожному, хто", а по всiх зразу,
притискаючи людей вогнем до землi, загородивши тим вогнем дорогу до свiту
- стiною з вогню й свинцю, замiсть стiни цегляної. Той вогонь навис
низько, продiрявлюючи стiни метр над людськими головами. Нiхто не пробував
бiгти. Тих кiлька осiб, що кинулися зразу, було розстрiляно на мiсцi,
решта лежала.
Так. Варта добре виконувала свої обов'язки. Бомби - бомбами, смерть -
смертю, а служба - службою. В розбомбленiй тюрмi було втримано спокiй i
"порядок".
Так вартовi тримали людей у лежачому станi кiлька годин. Навiть не
можна було Максимовi подивитися, чи тi салдатики грають ще в карти, чи вже
нi. Проте вiн не витримав i подивився, пiдвiвшись, за що мало не заплатив
життям. Дивно - салдатики сидiли на санях i грали собi й далi в карти, так
нiби нiчого не трапилось. Конi з набоями десь забiгли, й хлопцi далi були
без дiла. Та й яке, справдi, зараз могло для них бути дiло важливiше за
"очко", за гру з долею в пiжмурки, в щастя? "Переборi", "недоборi",
"наша!", "не наша". Аж поки випаде "очко"...
Тим часом надходив вечiр i щось треба було тюремнiй адмiнiстрацiї
робити. Вихiд було знайдено дуже просто: вартовi нанесли колючого дроту,
гакiв, цвяхiв i заплутали геть те мiсце, де бракувало стiни, замiнивши її
дротяною загорожею. Вийшов справжнiй звiринець. Лише нiкому було на той
звiринець дивитися.
Свiт наче вимер увесь геть. Мiсто теж. Навколо - анi голосу, анi знаку
чогось живого, людського. Зенiтку також надвечiр було прибрано i вже два
салдатики-фаталiсти не грали в карти там, навгородi. Немовби все програли
й уже нi на що було грати в "очко".
Жiнок i дiвчат, закутаних у хустки й плащi, зажурених, як тi
жони-мироносицi, теж було прибрано з-пiд шопи, й там уже нiкого не було.
Варта також десь тулилась по закутках, i її теж так нiби й не було.
Лишилось тiльки це звалище вiдгороджених дротом людей посеред порожнього,
темного свiту, посеред смороду пiроксилiну й горiлої сажi.
А ввечерi прийшли карнач i два мiлiцiонери й забрали з "камери"
Максима. А забираючи, вони наклали на нього елегантнi нiмецькi наручники,
чим Максим був неабияк здивований: це було щось нове в практицi цiєї
"фiрми". В нiй, правда, перед розправою путали людям не тiльки руки, а
навiть i ноги, але не такими розкiшними наручниками, а колючим дротом -
путом дешевшим, але бiльш надiйним i "переконливим"... Отже, наклали
наручники й повели. Довго вони його водили в тих наручниках чорною
пустелею, розбомбленими вулицями - нi, не вулицями, а хаосом, помiж ямами,
скiсно лежачими стiнами, поваленими телефонними стовпами. Водили й усе
щось шукали, а при тому про щось мiж собою бурмотiли й лаялись. Максим
тинявся разом з ними й зовсiм не пiзнавав рiдного мiста. Його не було.
Була лише немилосердно здовбана чорна земля, залита багном i зловонням,
засипана трiсками, щебенем, покрученими шматками бляхи, мотлохом руїни.
Все було обернено в хаос - у хаос пустелi. Таке було враження, що єдиною
точкою, де ще дихали якiсь живi iстоти, серед цiлої цiєї безмежної руїни
була та точка, звiдки вони вийшли, - тюрма. Та вони її загубили й тепер
ледве чи знайдуть.
Довго так тинялися карнач i вартовi, водячи Максима в наручниках... По
довгих блуканнях смертельно натомленi й лютi вартовi з карначем i Максимом
припхалися назад. Так i лишилось невiдомим для Максима, куди й чого вони
водили його в таких "гарних", в таких мiцних нiмецьких наручниках?..
Прибувши назад, деякий час усi стояли посеред двору, серед уламкiв i
вивернутих брил землi. Карнач iз вартовими побубонiли щось, поплювали,
боячись навiть закурити в такiй зловiснiй темрявi, й вирiшили чомусь не
заводити Максима назад до "камери". Вони завели його пiд ту шопу, де
недавно сидiли "жони-мироносицi", й залишили його там у наручниках. Вони
не зняли їх, а здали його так вартовому, що вiдповiдав за цю "тюремну
точку", й звелiли чекати.
Вартовий посадив Максима на якусь дiжечку бiля зовнiшнього стовпа, а
сам десь заховався вглиб, проказав звiдти звичайну формулу попередження й
пiсля того бiльше нiчим уже не нагадував Максимовi про себе - десь тiльки
мовчки й пильно за ним стежив.
Таким чином, нарештi Максим лишився на самотi з собою.
Максим був радий i такiй самотностi. Перешкоджали трохи наручники, але
вiн скоро й про них забув. Обiперся спиною об стовп i занурився в свою
втому, в забуття, в глибокi, тяжкi свої думи. Навколо тiльки мла й ще щось
- туман не туман, дим не дим, газ не газ. Усе те перемiшалось разом пiсля
довгих бомбардувань, i пожеж, i тлiння, й випарiв, i холодного-холодного
зацепенiння. Навiть не знати було, чи то хмари клубочились на небi, чи то
клубочилася там сама чорнота ночi. I серед тiєї чорноти було задушно й
тихо, немов пiд переверненою дiжкою...
Коли Максим по деякому часi прокинувся вiд холоду iз забуття й
розплющив очi - було якось аж дзвiнко вiд тишi й... зоряно! Низько-низько
нависли над землею й мерехтiли зорi. Мiрiяди зiр. А пiд ними - холодна мла
й принишкла тиша. В тiй тишi було чути. як десь дзвiнко трiщали крижинки
на пришерхлих вiд морозцю калюжках... Зорi були якiсь аж наче червонi,
мовби заплаканi. I чувся дух - ледве вловний специфiчний дух безмежного
румовища, над яким тi зорi нависли.
I ще щось...
Максим прислухався, й волосся йому почало ворушитися на головi. Вiн
услухався всiм своїм єством i вдивлявся викоченими очима в темряву, мов
намагаючись те "щось" побачити, але побачити нiчого не мiг. Перед очима -
тiльки зорi... Вони виступили на чорному небi, немов буйна роса, немов аж
осипаючися над пришерхлою землею. А пiд ними - чорнота, мов у
безмежному-безмежному проваллi, й нашорошенiсть, як в урочисту годину
перед творенням свiту. Нiде нi людського гомону, vi вiтру, нi рипу, нi
стуку. Штиль. Штиль чорного, глухого пiвнiччя, тiєї години, коли, мовляли
старi люди, десь там у пеклi "чорти навкулачки б'ються", а весь свiт
причаївся й слухає.
Штиль... Нi, не штиль. Прислухався... Тиша гойдалася. Вона гойдалася
все бiльше й бiльше. I вже чути було виразно - над усiєю землею стояв
далекий-далекий клекiт. Перекочувався, наростав, наростав... Стихiйний,
жаский, безмежний клекiт. Мовби лемент грiшникiв у пеклi. Мiстерiя! Якась
моторошна опiвнiчна мiстерiя... Нарештi - збагнув:
"Та то ж собаки!.."
Так, то в а л у в а л и собаки. Це явище завжди потрясало Максимову
душу - ця дивовижна собача симфонiя. Ще змалку вiн чув її над цим мiстом
отакої-от зоряної ночi, i сонне мiсто здавалося йому тодi безмежжям
усесвiту, а собачий лемент над ним - мiстерiєю другого життя, життя
якихось iнших, потойбiчних iстот, що перевтiлилися в псiв i зчиняли свою
перекличку, коли людський свiт засинав. Вони заводили тоскну гавкотняву в
бездонне зоряне небо, - спочатку всi пси десь на одному кутку мiста, потiм
до них приєднувалися всi пси другого, третього кутка, i далi, далi, на
всiх кутках i по всiх вулицях, площах i околицях здiймалося море лементу й
розливалося все ширше й ширше. Воно перекочувалося на передмiстя - на
бойнi, на чинбарнi, на соннi хутори й села, на далекi-далекi виселки й
котилося звiдти назад, на пiвдень, на пiвнiч, на захiд, на схiд...
Однотонна, безперервна гавкотнява. Вони всi - тисячi й тисячi псiв -
повторювали все одну й ту ж саму ноту - до безконечности. Одну ноту.
Рiзнилися лише тембром - тонюнькi дисканти, тенори, баси, тяжкi захриплi
октави... I мимоволi приходило на думку - хто ж диригує тiєю дивовижною
мiстерiєю? А хтось-таки диригував!..
Зорi осипалися тихо над тим лементом, а вiн усе клекотав, клекотав...
Пришерхла земля, взявшись морозцем, тихо вiдбивала зорi в свiчадах
примерзлих калюж i калюжок. Такої ночi й пiд такий лемент колись, -
пригадував Максим, - не мiг вiн, бувало, заснути й обертався до самого
ранку з широко розплющеними очима. Це бувало ще в дитинствi. Але справляло
це тодi iнше, вiдмiнне, нiж тепер, враження на Максимову душу. Та й той
лемент, те валування собаче, далебi, було якесь iнакше тодi. Бо ж тодi
кожен пес мав господаря, мав певне пристановище, а кожен господар мав дах
над головою, свiй дiм i свiй окремий свiт у ньому. Господар засипав, а
пес, скориставшись iз безгомiння й нудьгуючи на ланцюгу чи пiдкоряючись
iнстинктовi прапращурiв, починав перекличку. I в тiм валуваннi, в тiм усiм
клекотi тодi була тiльки тяжка нудьга собача i тiльки собача скарга. Хоч i
безмежна, хоч i таємнича та вражаюча своїм стихiйним виявом, але тiльки
собача. А тепер...
Максим, що мав за собою вже тридцять п'ять рокiв тяжкого життя, пройшов
вогнi й води, й усе пекло земне, вслухаючись тепер у цей клекiт, у цю дику
пiвнiчну мiстерiю, раптом вiдчув якийсь мiстичний жах. Десь у
пiдсвiд...
